ПОЧАТКОВІ СЛІДЧІ ДІЇ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ РОЗБОЇВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ У ВІДНОШЕННІ ВОДІЇВ

Заяви про скоєння нападів на водіїв автотранспорту в основному надходять в чергові частини територіальних органів внутрішніх справ. Відповідно виїзд слідчо-оперативної групи на місце події забезпечують оперативні чергові територіальних ОВС. Ними також організовується взаємодія з іншими підрозділами та ОВС з метою пошуку злочинців і викрадених автомобілів. Слідчо-оперативна група формується, в основному зі слідчих та оперативних працівників що знаходяться на чергуванні, які в повсякденній роботі, як правило, не спеціалізовані по даній категорії злочинів.

Проведення невідкладних слідчих дій і застосування техніко-криміналістичних засобів по закріпленню слідів злочину є одним з основних і складних завдань розслідування злочинів даної категорії, і саме цей етап викликає у слідчих найбільшу кількість ускладнень, саме тут найчастіше допускаються помилки та упущення.

Огляд місця події. Після прибуття на місце події необхідно вжити заходи до надання медичної допомоги потерпілому, якщо вона ще не надана. Важливим моментом є постановка конкретних завдань кожному члену слідчо-оперативної групи. Особливого значення набуває діяльність оперативних працівників з виявлення свідків, слідів підготовки і здійснення нападу, які можуть бути розташовані за межами безпосереднього місця події. Тому кордони огляду можуть бути розширені, і він (огляд) проведено по вузлах (місце виявлення автомобілі, місце виявлення трупа тощо).

У процесі загального та детального огляду необхідно вжити заходи до виявлення, фіксації і вилучення наступних типових слідів:

1. Сліди перебування злочинця, потерпілого на місцевості, в автомобілі (сліди рук, взуття, особистих речей, крові, слини, а також маски, недопалки, сірники, пачки з-під сигарет і т.д.; частки грунту, рослин). Особливу увагу слід приділити виявленню, фіксації і вилучення мікрооб’єктів.

2. Сліди, що вказують на застосування холодної та вогнепальної зброї, інших знарядь (кулі, гільзи, патрони, пижі, сліди пострілів і порізів).

3. Сліди боротьби (розірвані частини одягу, відірвані гудзики, волосся тощо).

4. Предмети, що належать злочинцям (зброя, зашморги, особисті речі).

5. Сліди автомобіля, що свідчать про його місце перебування, напрямок перевезення.

Допит потерпілих і свідків. Мета допиту потерпілих та свідків під час розслідування розбоїв, скоєних на автомобільному транспорті полягає в отриманні найбільш повної інформації про обставини вчиненого нападу, особистості злочинців, застосування зброї, викрадених предметах. В будь-якому випадку треба з’ясовувати наступне:

- звідки і за яких обставин з’явилися злочинці;

- кількість нападаючих і дії кожного;

- докладний опис злочинців за методом словесного портрета;

- характер спілкування злочинців між собою (що говорили, як зверталися один до одного тощо);

- чим були озброєні злочинці, як використовували зброю, яким чином погрожували, у чому полягала суть загроз;

- чи використовували злочинці транспорт, якщо використовували, то який (марка, колір, номерні знаки, особливості тощо);

- в якому напрямку зникли злочинці і чи вільно орієнтувалися в населеному пункті або на місцевості;

- найменування і докладний опис викраденого;

- які сліди могли залишитися на злочинцях;

- кого вони підозрюють у скоєнні даного злочину.

Освідування. Напад на водіїв автотранспортних засобів супроводжується застосуванням насильства (в основному фізичного), в результаті цього на потерпілих в більшості випадків залишаються сліди насильства. Тому необхідно потерпілих після допиту (а іноді і до нього) направляти на медичне освідування, що дозволить з’ясувати питання, що стосуються локалізації, тяжкості, давності, механізму заподіяння тілесних ушкоджень.

При затриманні осіб, підозрюваних у скоєнні нападу на водіїв також необхідно оглянути останніх, тому що нерідко під час скоєння нападу між злочинцями і потерпілими зав’язується боротьба, тому виникає необхідність у проведенні огляду. Для виявлення на тілі й одязі підозрюваних слідів злочину повинні застосовуватися технічні засоби.

На підставі аналізу поточної ситуації в сфері системи суб’єктів некарального кримінально-правового впливу на неповнолітніх та попередніх досліджень у цій галузі нами було розроблено інструментарій для проведення у вересні-жовтні 2009 р. двох незалежних видів неформального пролонгованого інтерв’ювання: неповнолітніх, які стоять на обліку в кримінальній міліції у справах дітей ГУМВС України в Одеській області, до яких застосовувалися ті чи інші форми некарального кримінально-правового впливу та співробітників кримінальної міліції у справах дітей ГУМВС України в Одеській області.

Серед дослідницьких методів увага була звернена на інтерв’ю, оскільки воно передбачає безпосередній психологічний контакт інтерв’юера з респондентами (дає змогу одержати глибинну інформацію про їхні думки, погляди, мотиви, уявлення), що суттєво впливає на повноту і якість здобутої інформації.

Загалом кількість проінтерв’ювованих склала 43 особи (15 неповнолітніх правопорушників та 28 співробітників кримінальної міліції).

Для репрезентативності результатів дослідження інтерв’ю проводилося в різних районах Одеської області та м. Одеси.

Так, за сприянням керівництва кримінальної міліції у справах дітей ГУМВС України в Одеській області на протязі досить тривалого часу (близько 40-50 хв. з кожним) нам вдалося безпосередньо поспілкуватися з 6 неповнолітніми правопорушниками і 11 співробітниками кримінальної міліції в Кодимському, Біляївському, Білгород-Дністровському, Роздільнянському районах Одеської області та 9 неповнолітніми правопорушниками і 17 співробітниками кримінальної міліції у Приморському, Київському, Малиновському та Суворівському районах м. Одеси.

Таким чином, територіальна вибірка мала рівномірний розподіл по Одеському регіону, включаючи центральну, південну та північну його частини.

В ході інтерв’ювання неповнолітніх правопорушників з’ясувалося, що у них склалося неоднозначне уявлення про суд, як суб’єкт некарального кримінально-правового впливу (8 респондентів суду не довіряє та вважає, що він не справедливо вирішує конфлікти), однак всі без виключення опитані погоджуються з тим, що він потрібен, і що справи неповнолітніх правопорушників мають розглядатися окремо від справ дорослих спеціальними судами та суддями.

Більшості проінтерв’ювованих (12 особам) доводилося стикатися зі службами у справах дітей, але, як правило, ці контакти мали місце до вчинення злочину і носили суто формальний характер. Лише у 2 респондентів представники служб у справах дітей були присутніми, коли їх справа розглядалася у суді.

До працівників кримінальної міліції у справах дітей половина опитаних (8 осіб) ставиться зневажливо та стверджує, що профілактична робота, яку вони з ними проводять, ніяким чином не впливає на мотивацію їх подальшої поведінки.

Всі неповнолітні усвідомлюють серйозність проблеми наркоманії та алкоголізму в сучасному суспільстві, проте ніхто з них не потрапляв до центрів медико-соціальної реабілітації, тому про результативність діяльності даних установ опитаним нічого не відомо.

Викликає стурбованість повна відсутність поінформованості неповнолітніх правопорушників про існування таких суб’єктів некарального кримінально-правового впливу на неповнолітніх, як судові вихователі, фахівці з соціальної роботи з сім’ями, дітьми та молоддю, волонтери у сфері соціальної роботи з сім’ями, дітьми та молоддю, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (жоден опитаний ніколи не чув про них і про те, чим вони мають займатися).

Інтерв’ю підтвердило, що всі неповнолітні правопорушники, не дивлячись на занадто великий негативний життєвий досвід, розуміють, що батьки не завжди можуть їх доглянути і що їм потрібно надавати у цьому допомогу як з боку держави, так і з боку суспільства.

Досить скептичною виявилася думка неповнолітніх про школи, інші учбові заклади, а також колективи підприємств, установ чи організацій в контексті ефективності їх попереджувальної роботи. Майже половина опитаних (7 осіб) вважає, що вони не здатні уберегти від вчинення злочинів.

Інтерв’ю зі співробітниками кримінальної міліції у справах дітей ГУМВС України в Одеській області показало, що більша їх частина (16 осіб) основні недоліки в своїй роботі пов’язує з перевантаженістю і обтяженням нефункціональними обов’язками, поганою взаємодією з іншими службами, недобросовісним відношенням батьків до виконання своїх обов’язків, недостатнім матеріальним забезпеченням.

Непривабливою виглядала картина поінформованості співробітників кримінальної міліції у справах дітей ГУМВС України в Одеській області про реально діючих на сьогоднішній день в Україні недержавних суб’єктів некарального кримінально-правового впливу на неповнолітніх. Понад 2/3 респондентів (19 осіб) нічого не знають про об’єднання громадян, благодійні, релігійні організації, юридичних та фізичних осіб, що надають соціальні послуги сім’ям, дітям та молоді, волонтерів у сфері соціальної роботи з сім’ями, дітьми та молоддю.

В механізмі конкретного злочину важливе місце займає не тільки поведінка особи, яка вчинила злочин, а й його жертва. Проблема жертви злочину давно привертає увагу як соціологів, так і юристів. Віктимологія (наука про жертву злочину) вивчає злочин і злочинну поведінку під кутом зору обумовленості особистісними і ролевими властивостями потерпілого, взаємовідносини його із злочинцем до і в момент вчинення злочину.

У сучасний період розвиток віктимології відбувається за наступними напрямками: 1) розробка певних стандартів оптимальної поведінки особи в криміногенній ситуації; 2) підвищення рівня захищеності посадових осіб, діяльність яких тісно пов’язана з ризиком злочинного посягання; 3) захист і реабілітація потерпілих від злочинів тощо.

Проаналізувавши наукові джерела різних авторів, можна дійти висновку про те, що дії злочинця нерідко залежать не тільки від його внутрішніх настанов та особливостей, а й від поведінки потерпілого, який своєю поведінкою чи вчинками може створити сприятливу «кримінальну» обстановку чи навіть спровокувати злочин. Жертвою злочину в місцях позбавлення волі може бути будь-який засуджений. Це, насамперед, зумовлено тим, що в умовах ізоляції він не має тієї свободи вибору свого оточення, способів уникнення небезпеки, які може використати особа на волі.

Злочинність в місцях позбавлення волі іноді називається як «карна», тобто така, що має місце під час відбування покарання. Цей різновид злочинності характеризується такими ознаками: специфічним місцем вчинення злочину, своєрідним суб’єктом злочину, його спрямованістю проти інших засуджених або проти адміністрації установи.

Що стосується віктимної поведінки потерпілих в установах виконання покарань (УВП), то в більшості випадків жертви злочинів провокували інших засуджених до нападів відносно себе, що виражалось у порушенні особистих прав засуджених (крадіжки особистих речей тощо), недотриманні вимог злочинної субкультури, відкритій співпраці з адміністрацією УВП, т.ін.

Причини і умови злочинності серед засуджених до позбавлення волі відображають не тільки специфічні джерела особистості та середовища, у якому вона відбуває покарання, але й віддзеркалюють негативні явища загального порядку, притаманні суспільству і державі. Сама ізоляція від суспільства як міра покарання передбачає певні обмеження (послаблення зв’язків з родичами, неможливість набувати нових і розвивати існуючі духовні цінності), які у деяких осіб можуть викликати дезадаптацію.

Якщо в цілому оцінити умови життя засуджених до позбавлення волі, в тому числі побутові, можна дійти висновку, що ці умови самі по собі є причиною високої емоційної напруги, що в сою чергу породжує насильство. Найчастіше конфлікти в побуті виникають через напружені міжособистісні відносини, що супроводжується образами і конфліктами.

Злочинність в місцях позбавлення волі хоча й специфічна, проте є частиною всієї злочинності. Однотипність суб’єктів і жертв злочину в УВП є основою для організації належної профілактики злочинів у місцях позбавлення волі. Саме середовище в якому функціонує особа, яка позбавлена волі, є не тільки детермінантою злочинності, а й об’єктом, який має забезпечувати безпечні умови її життєдіяльності в період відбування кримінального покарання в УВП.

Безперечно, для ефективного попередження вчинення злочинів у місцях позбавлення волі, необхідний відповідний рівень виховної роботи із засудженими. Тому важливим напрямом у сфері боротьби зі злочинністю у кримінально-виконавчих установах є саме планування виховної роботи (постановка педагогічних завдань і визначення системи виховних заходів, які слугують для досягнення цих завдань).

Неможливо досягти позитивних результатів щодо профілактики злочинів з участю засуджених в умовах ізоляції їх від суспільства, не здійснюючи відповідних заходів щодо оздоровлення середовища, в якому знаходиться особа, позбавлена волі. Тому стратегічними напрямками діяльності держави у сучасних умовах повинні стати гуманізація режиму тримання засуджених в УВП і розширення практики застосування альтернативних до позбавлення волі покарань.

О.Ю. Наталіч

аспірантка Київського Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова

ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ТА СУДОВО-СЛІДЧА ПРАКТИКА

Важлива функція покладена на суспільство – це регулювання відносин між людьми, охорона і захист цих відносин. Це завдання здійснюється за допомогою правових норм. Серед цих правових норм головне місце відведено праву. Тому право в юриспруденції вивчають саме як виявлення особливої волі держави.

Джерело права – це форма існування правових норм, форма вираження волі як права у реальністі. Право як реальність повинна існувати у визначених формах. Без ось такого вираження державна воля народу нашої країни не може стати матеріальновтіленою, а саме силою що движить, силою, що створює це право. Процес творення права – являє собою явище надзвичайно складне і багатогранне. Так, в одних випадках таке творення втілюється в юридичних діях (звичайних актах) державних органів чи безпосередньо народу, в інших випадках – в письмових актах, тобто в документах.

Світова практика знає чимало джерел права. Це – акти-документи, традиції, правові прецеденти, правові доктрини. У більшості випадків вони складають систему джерел права, а отже й відповідно систему джерел галузі права, в нашому випадку Кримінального права України.

Актуальність докладу полягає в тому, що на сучасному етапі розвитку Кримінального права України, як вже вище зазначалось, до його джерел входять різні складові. Ось тому й постає питання щодо впливу слідчої, а також судової практики саме на джерела кримінального права. В цій статті буде висвітлено проблему співвідношення та взаємозв’язку слідчо-судової практики до джерел кримінального права.

Тематику щодо джерел кримінального права, а також питань які мають до цього відношення розглядали різні науковці, вчені, зокрема Ф.П.Шульженко, В. Ф. Опришко які в свою чергу вивчали та розглядали питання, що стосуються джерел кримінального права. Такі науковці як А.Коваль, М. Ніколаєнко, Н. Бондаренко-Зелінська, А. Дрішлюк досліджували питання які відносяться не тільки до джерел кримінального права у загальному вигляді, а й конкретні випадки: судові прецеденти, судову практику.

Структура джерел кримінального права України складається з єдиної нормативної системи – Кримінального кодексу України, положення якого відповідають положенням Конституції України та положенням норм міжнародного права.

Окремою проблемою при розгляді джерел кримінального права є застосування видової множинності судової практики у кримінальному праві. Узагальненням судової та слідчої практики є судовий прецедент. Ці поняття, на нашу думку, співвідносяться як ціле та частина, як загальне та особливе. Судова та слідча практика є більш ширшим поняттям, воно охоплю в собі судовий прецедент. Тобто можна стверджувати, що судові прецеденти складають, є складовими частинами одного цілого – судової практики.

Основною метою практичної діяльності є вдосконалення практики розкриття і розслідування злочинів.

В результаті здійснення узагальнення правозастосовної практики, її аналізу й вироблення на цій основі так званих «керівних роз’яснень», у суддів виникає можливість спиратися на тлумачення цієї або іншої норми права, що викладене в рішенні вищого суду, яким може надаватися підстава до нового розуміння й застосування цієї правової норми.

В цьому й полягає роль судової практики для системи права, яка можна сказати, зміцнює розуміння змісту правової норми, тобто є «вторинним» джерелом права, що поглиблює й доповнює кримінальний закон та інші нормативно-правові акти. Крім того, у законодавця з’являється можливість, спираючись на узагальнення правозастосовної практики, здійснювати коригування існуючих правових норм в напрямі конкретизації того, що перевірено практикою, й відмови від того, що виявилося неправильним. Таким чином, за неможливості самої ідеї запровадження в чистому вигляді прецедентної форми правотворчості випливає, що роль судової практики здобуває дедалі більше значення як специфічне, саме «вторинне джерело права».

Викладене дозволяє стверджувати, що джерела кримінально права України можуть бути зведені до такого переліку: перш за все це Конституція України, потім Кримінальний кодекс України та міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Судово-слідчу практику до джерел кримінального права можна віднести фактично, тобто це є непряме джерело, якщо можна так назвати «вторинне». Оскільки в Україні вже досить тривалий час у правозастосовчій практиці фактично існує судово-слідча практика, хоча офіційно її застосування не визнавалося. Необхідно обов’язково зазначити, що судова практика, зокрема судовий прецедент як узагальнення судової практики виконує роль елемента тлумачення цієї або іншої норми права, що зазначена в рішенні вищого суду, яким може надаватися підстава до нового розуміння й застосування цієї правової норми.

Вопрос о структурно-функциональном подходе в уголовном праве на сегодняшний день остается открытым. Потому, исследуя его, мы вынуждены создавать собственные подходы к этому явлению, которое, без сомнений, имеет ощутимые особенности.

Структурно-функциональный подход позволяет рассматривать уголовное право как некоторую целостность, систему, которой свойственная сложная структура, каждый элемент которой имеет определенное направление и выполняет специфические функции.

Определяя понятие «функции уголовного права» необходимо выходить из общеправового и общетеоретического представлениях о понятии и видах функций права. В науке понятия «функция» используется в разных значениях. Так, например, в биологии это специфическая деятельность органа или всего организма (функция печенки, желчного пузыря и тому подобное). В других науках функция – это направление действия какой-либо системы (например, в кибернетике). Таким образом, понятие «функция» достаточно многообразное и пригодно для характеристики любых динамических структур. Это обусловлено спецификой познавательных заданий тех наук, в которых его используют (математика, биология, социология, юриспруденция).

В юридической науке понятия «функция» характеризует социальную роль государства и права. Почти вековой опыт активного использования понятия «функция права» сегодня не позволяет констатировать наличие единственного взгляда на эту проблему. Если синтезировать многочисленные точки зрения, то можно сделать вывод, что под функцией права понимают или социальное назначение права, или его направления правового влияния на общественные отношения, или и то и другое вместе. В этой связи следует акцентировать внимание на нецелесообразности отождествления или противопоставления направлений правового влияния социальному назначению права и, напротив. Раскрывая содержание функции права, необходимо постоянно иметь ввиду связь назначения права с направлениями его влияния и, напротив – определенность последних назначением права. Что же касается функций уголовного права, то мы считаем, это основные направления уголовно-правового влияния на общественные отношения, с помощью которых возможно достижение целей и решение задач уголовно-правовой регуляции на данном этапе развития общества (нами придерживается точка зрения С.Л. Федорова, что функции, задачи и цели есть категории взаимосвязанные).

Что же касается деления (видов) функций уголовного права, то единственной точки зрения по поводу данного вопроса также не существует. Мы считаем, что уголовное право осуществляет влияние на общественные отношения разными средствами, но основными является 1) охрана важнейших общественных отношений от посягательств на них; 2) регуляция уголовно-правовых отношений (а не каких-то других). Такие средства влияния как информационное влияние и другие – это функции права целом, которые реализуются путем реализации более конкретных функций отраслей права. Предупредительная функция – это аспект охраны, если из охраны исключить предупреждение, то это уже не охранительная функция, а функция кары.

Однією з найважливіших проблем сьогодення є забезпечення ефективності виконання кримінальних покарань, що напряму залежить від якості законодавчої регламентації кримінально-виконавчих відносин.

Загальновизнано, що виконання покарання у виді позбавлення волі відносно дорослих та неповнолітніх має певні відмінності, які обумовлені соціально-психологічними особливостями останніх. Дане положення знайшло відображення у національному кримінально-виконавчому законодавстві. Зокрема, розділ 21 КВК України містить норми, що закріплюють особливості відбування покарання у виховних колоніях (ст. 143), застосування заходів заохочення та стягнення (ст.ст.144 – 146), регламентують порядок переведення засуджених із виховної колонії до виправної колонії (ст. 147), умови залишення у виховних колоніях засуджених, які досягли вісімнадцятирічного досвіду (ст. 148), участь громадськості у виправленні та ресоціалізації неповнолітніх (ст. 149). Все це, звичайно, різнить процес виконання покарання відносно дорослих та неповнолітніх, але не відображає головної відмінності.

Необхідно наголосити, що основною ознакою, яка притаманна лише виконанню покарання у виді позбавлення волі відносно неповнолітніх є проведення єдиного навчально-виховного процесу як основного засобу виправлення та ресоціалізації даної категорії засуджених. Це є очевидним для торії та практики виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі відносно неповнолітніх, проте, на жаль, не знайшло свого відображення у діючому КВК України, що в певному сенсі знівельовує значення навчально-виховного процесу у виховних колоніях для забезпечення ефективності кримінального покарання.

Якщо звернутися до зарубіжного досвіду нормативного регулювання кримінально-виконавчих відносин даного виду, то можна побачити, що законодавець більшості країн СНД закріпив проведення єдиного навчально-виховного процесу у виховних колоніях. Наприклад, ст. 130.1 Кодексу Азербайджанської республіки про виконання покарань визначає, що «у виховних установах здійснюється єдиний навчально-виховний процес, спрямований на заохочення законослухняності, формування сумлінного відношення до праці та навчання, підвищення культурного рівня засуджених з метою їх виправлення та підготовки до самостійного життя». Ч.1 ст. 134 КВК Республіки Білорусь закріплює, що «з метою виправлення засуджених та підготовки їх до самостійного життя у виховній колонії організовується єдиний навчально-виховний процес, який передбачає поєднання виховної роботи, загальноосвітнього, професійно-технічного навчання та професійної підготовки». Подібні положення містяться в КВК Республіки Казахстан (ст.137), КВК Республіки Молдова (ст. 116), КВК Російської Федерації (ст. 141), Кодексі виконання кримінальних покарань Республіки Таджикистан (ст. 149) та інших.

Отже, відсутність у КВК України норми, що закріплює необхідність організації єдиного навчально-виховного процесу у виховних колоніях не відповідає як зарубіжному досвіду нормативного регулювання виконання покарання у виді позбавлення волі відносно неповнолітніх, так і торії та практиці такої діяльності, що склалися в нашій країні. Таке положення є неприпустимим, оскільки основний принцип поводження із неповнолітніми засудженими до позбавлення волі – поєднання виховання та навчання у єдиному навчально-виховному процесі, не знаходить відображення в основному джерелі кримінально-виконавчого права. Тому, вважаємо доцільним внести відповідні зміни до КВК України для вдосконалення законодавчого регулювання виконання покарання у виді позбавлення волі відносно неповнолітніх.