ЩОДО ПИТАННЯ ПРО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЧИННИКИ НАСИЛЬНИЦЬКОЇ ЗЛОЧИННОСТІ У ПЕНІТЕНЦІАРНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

Зовнішні чинники соціально-економічного характеру роблять великий вплив як і на стан кримінально-виконавчої системи держави, так і на функції які ця система здійснює. Кризовий стан економіки несе, з одного боку, скорочення бюджетних коштів що виділяються на потреби кримінально-виконавчої системи в цілому і, зокрема, на утримання засуджених; з іншої – згортання виробничих потужностей виконавчих установ, як наслідок цього, скорочення робочих місць, що у свою чергу, позбавляє засуджених можливості самостійного задоволення виникаючих потреб, у тому числі і фізіологічних.

Незайнятість засуджених працею обумовлює підвищення інтересу до азартних ігор, прагнення до придбання готівки, паразитизму, підштовхуванню персоналу до злочинних зв’язків, робить неефективним один з основних засобів виправлення засудженого, встановлених кримінально-виконавчим законодавством України - суспільно корисну працю (ст. 6 КВК Україні).

Велика частина засуджених не зайнятих суспільно корисною працею, стають об’єктом кримінальної дії з боку організованих злочинних формувань. Відбувається залучення все більшої кількості засуджених до «кримінальної субкультури», якій багато авторів справедливо надають одне з головних місць в детермінації насильницької злочинності в місцях позбавлення волі. Що, у свою чергу, говорить про тісний взаємозв’язок різних причин насильницької злочинності в пенітенціарній системі.

Економічні чинники негативного характеру, породжують соціальну напруженість в місцях позбавлення волі, являються достатньо сильною негативною обставиною, що призводить до вчинення насильницьких злочинів.

Матеріальні чинники життя засуджених створюють їх особливу схильність до насильства і пошуку заборонених законом шляхів поліпшення свого положення.

При розробці стратегії в боротьбі з злочинністю в місцях позбавлення волі взагалі, і насильницькою злочинністю зокрема, необхідно враховувати, що забезпечення достатнього з погляду засудженого, рівня його можливостей в задоволенні своїх потреб і законних інтересів сприяють зниженню соціальної напруженості в місцях позбавлення волі, підвищує авторитет, адміністрації КВУ, дозволяє засудженому бути більш самостійною і вільною особою, нейтралізує один з головних важелів неформального управління, здійснюваного лідируючим угрупуванням.

Необхідним є підвищена увага до таких проблем як, переповненість установ виконуючих покарання у вигляді позбавлення волі; відсутність грошових коштів на ремонт, і як наслідок не задовільний стан основних інженерно-технічних засобів охорони; потреба в ліках, медичному устаткуванні і препаратах; відсутність належної медичної і психологічної допомоги, профілактики і індивідуального лікування алкоголізму, наркоманії, токсикоманії.

На даний час, характеру епідемії набула захворюваність туберкульозу. Поширені серед засуджених інші небезпечні захворювання. Порушуються елементарні норми санітарії. На цьому ґрунті між ув’язненими виникають конфлікти, які супроводжуються тілесними ушкодженнями, фізичними розправами, насильством. Не забезпечується роздільне утримання різних категорій засуджених.

Порушення вимог законодавства в процесі утримання засуджених в місцях позбавлення волі, знехтування їх прав, формує негативну громадську думку, дискредитує кримінально-виконавчу систему, породжує незадоволеність вказаних осіб, провокуючи їх на соціальний вибух, який може відбутися у будь-який момент.

Таким чином, кризові явища в економіці на даний час з великою вірогідністю обумовлюють розвиток причинно-наслідкового комплексу насильницької злочинності в пенітенціарній системі України.

Разом з тим, дія економічних чинників, як правило носить опосередкований характер. Вони не детермінують безпосередньо злочинні прояви, а впливають або заломлюються через структуру особи злочинця.

Інтерес до проблеми, пов’язаної із слідчими ситуаціями, їх видами, а також їх впливом на планування розслідування по кримінальних справах проявляли та проявляють багато вчених-криміналістів.

Так, О.Н.Колесниченко в 1967 р. одним із перших визначив поняття «слідчої ситуації», розуміючи під нею «певне положення в розслідуванні злочинів, яке характеризується наявністю тих або інших доказів та інформаційного матеріалу і виникаючими у зв’язку з цим конкретними завданнями щодо його збирання та перевірки». Р.С.Бєлкін вважає, що «слідча ситуація – це існуюча в даний момент реальність, в умовах якої діє слідчий». М.В.Салтевський під слідчою ситуацією розуміє «сукупність обставин конкретної події злочину, актуалізованих слідчим, дізнавачем, прокурором, судом, що здійснюють його розкриття, розслідування і попередження».

Не можна не погодитися з думкою С.Ю.Косарєва, який вважає, що метою вивчення слідчих ситуацій, виникаючих при розслідуванні злочинів певної категорії, є виявлення типового в особливому і розробка на цій основі оптимальних комплексів методико-криміналістичних рекомендацій щодо проведення слідчих та інших дій, тактичних операцій і т.д. відносно кожної з визначених типових ситуацій.

Найбільші труднощі в організації розслідування виникають на початковому етапі, коли інформація про скоєне діяння є мінімальною, а версій, які б не суперечили їй, існує велика кількість. Не є виключенням і злочини, мотивом яких стає етнорелігійна ворожнеча (ненависть).

Кримінальні справи щодо злочинів проти особи, скоюваних за мотивом расової, національної чи релігійної ворожнечі, найчастіше порушуються при виявленні факту смерті або нанесення потерпілому тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості. Так, підставами для порушення кримінальної справи стають:

• 
  заяви та повідомлення самого потерпілого, його близьких родичів, друзів, свідків, представників національних меншин і земляцтв;
  
• 
  повідомлення медичних установ у правоохоронні органи про факт смерті або про звернення по медичну допомогу осіб із будь-якими пораненнями та пошкодженнями;
  
• 
  повідомлення працівників правоохоронних органів, які затримали підозрюваного в момент вчинення злочину чи безпосередньо після його вчинення.
  

1. 
   Встановлені факт вчинення вбивства або нанесення тяжкого, середньої тяжкості чи легкого тілесного ушкодження і особа потерпілого (потерпілих); мотив злочинного посягання і особистість підозрюваного (підозрюваних) не відомі.
   

2. 
   Встановлені факт вчинення вбивства або нанесення тяжкого, середньої тяжкості чи легкого тілесного ушкодження, особа потерпілого (потерпілих), мотив злочинного посягання. Дані щодо особистості підозрюваного (підозрюваних) не відомі.
   
3. 
   Встановлені факт вчинення вбивства або нанесення тяжкого, середньої тяжкості чи легкого тілесного ушкодження, особа потерпілого, мотив злочинного посягання. Підозрюваний (підозрювані) затриманий на місці вчинення злочину або після його вчинення.
   

Розв’язання слідчих ситуаций, які виникають у процесі розслідування злочинів проти особи, що вчиняються на грунті етнорелігійної ворожнечі, передбачає використання версіонного методу. Під версією слід розуміти обґрунтоване припущення про факт, явище.

Версії, висунуті слідчим за наявності вказаних слідчих ситуаций, стосуються:

• 
  кола осіб, підозрюваних у вчиненні злочину;
  
• 
  можливих мотивів злочинного посягання,
  
• 
  місцеперебування злочинців, що переховуються,
  
• 
  часу, місця, способу та знарядь вчинення злочину.
  

Виділення типових слідчих ситуацій при розробці методики розслідування злочинів проти особи, що вчиняються на грунті расової, національної чи релігійної ворожнечі дозволяє розробити більш конкретні криміналістичні рекомендації з розслідування злочинів даної групи. Аналіз слідчих ситуацій, що виникають під час розслідування вказаних злочинів, дозволяє забезпечити об’єктивний і раціональний підхід до розробки конкретних, вагомих для слідчої та судової практики типових рекомендацій.

В Российской Федерации система антикоррупционного законодательства формировалась очень медленно. Однако на сегодняшний день, на законодательном уровне заметны значительные сдвиги в этой области. Так, в рамках реализации Национального плана противодействия коррупции принят Федеральный закон от 25 декабря 2008 г. №273-ФЗ «О противодействии коррупции». В отдельных субъектах РФ приняты собственные законы о противодействии коррупции (напр. Закон Республики Калмыкия от 27 июня 2008 г. №18-V-З «О противодействии коррупции в Республике Калмыкия»).

В рамках данной статьи автор хотел бы остановиться на тех законодательных пробелах, которые, по нашему мнению, необходимо ликвидировать, для более успешной борьбы с коррупцией.

В связи с обязанностью государственных и муниципальных служащих представлять сведения о доходах, об имуществе и обязательствах имущественного характера, предусмотренных в Федеральном Законе «О противодействии коррупции» (ст. 8), следует установить уголовную ответственность за непредставление деклараций или представление в них заведомо ложных сведений. Аналогичные нормы содержатся в УК Эстонской Республики (ст. 164-3 – 164-5) и могут оказаться эффективными антикоррупционными мерами. Подтверждением целесообразности введения данной уголовной ответственности служит опыт Украины. Так, по данным МВД Украины в 2009 г. подавляющее большинство государственных служащих подали неправдивые сведения о собственных доходах и доходах членов своих семей. В 2008 г. из 367016 госслужащих, подавших декларации о доходах, финансовых обязательствах и имущественном состоянии 81,1% - предоставили недостоверную информацию о полученных доходах, 37,8% - о пребывании на руководящих должностях в частных компаниях, 2,2% скрыли факты о привлечении к уголовной и административной ответственности за коррупционные действия, 4,4% предоставили неверные данные о наличии у них дипломов об образовании (см.: «МК» в Украине». 15-21 июля. 2009 г.).

В России, в период региональных выборов, ряд кандидатов в депутаты Московской городской Думы не указали часть своего имущества, а именно, доли в уставных капиталах различных коммерческих организаций. При этом российское законодательство не предусматривает какой-либо ответственности за предоставление неточных сведений об имуществе (См.: Звездный бульвар. 5-11 октября. 2009 г.)

Касаясь проблемы наказаний за коррупционные преступления, необходимо отметить следующее. В мае сего года, депутаты Верховной Рады Украины приняли Закон об ужесточении наказаний за взяточничество, по которому всех украинских чиновников-коррупционеров ждет 15 лет тюрьмы с конфискацией имущества и запрет на три года занимать государственные должности. Судьям, прокурорам и следователям, уличенным в получении взятки, грозит еще более суровое наказание - пожизненное тюремное заключение, с конфискацией имущества (См.: Комсомольская правда. 22 мая. 2009 г.).

По нашему мнению, конфискация имущества необоснованно помещена в главу 15-1 Общей части УК РФ, поэтому, целесообразно вернуть её в систему и перечень видов наказаний (ст. 44 УК РФ) в качестве самостоятельного вида уголовного наказания.

Возвращение конфискации как вида уголовного наказания соответствует положениям многих международных Конвенций, ратифицированных Россией (напр., Венской Конвенции ООН 1988 г. «О борьбе против незаконного оборота наркотических средств и психотропных веществ», Конвенции об уголовной ответственности за коррупцию 1999 г., Международной Конвенции о борьбе с финансированием терроризма 1999 г., Конвенции ООН против коррупции 2003 г. и др.).

Проведенный автором опрос сотрудников МВД также подтверждает необходимость возврата конфискации имущества в перечень уголовных наказаний. Так, на вопрос о том, эффективно ли действует такая мера уголовно-правового характера как конфискация имущества, около 20 % опрошенных ответили, что она не применяется, 39 % опрошенных указали, что применяется она крайне редко, 24 % опрошенных указали, что она применяется редко и только 4 % отметили, что конфискация применяется довольно часто. Отвечая на вопрос о необходимости восстановления конфискации как вида уголовного наказания, 60 % опрошенных ответили утвердительно, при этом, поясняя свое мнение, они указывали, что целесообразным было бы конфисковывать имущество не только осужденного, но и членов его семьи, что могло бы служить эффективным предупреждающим фактором. Только лишь 6 % считают, что конфискацию следует оставить в том виде, в котором она закреплена в сегодняшнем УК РФ, остальные затруднились ответить.

Эффективной антикоррупционной мерой также могло бы стать повышение сроков наказания в виде лишение свободы, лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью. В Уголовном кодексе Канады, например, как за дачу, так и за получение взятки установлена одинаковая уголовная ответственность до 14 лет, а в Уголовном кодексе Италии (ст. 317-bis) в качестве дополнительного наказания для взяткополучателя предусмотрено пожизненное лишение права занимать государственные должности.

Следует отметить, что данные законодательные пробелы способны существенно снизить эффективность развернувшейся в России антикоррупционной кампании, поэтому их скорейшая ликвидация является задачей государственной важности.

Луцик В.В.

аспірант кафедри кримінального процесу та криміналістики

Львівського національного університету імені Івана Франка

ПОВЕРНЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ПРОКУРОРУ ЗА ПРОЕКТАМИ КПК УКРАЇНИ

Законодавче регулювання інституту повернення кримінальної справи прокурору у чинному КПК України регулюється ст. 249¹, згідно якої суддя своєю постановою повертає справу прокурору у разі, якщо прокурором були суттєво порушені вимоги статей 228 - 232 цього Кодексу, для усунення виявлених порушень. Недоліками законодавчого регулювання цього інституту на сучасному етапі є відсутність строку протягом якого прокурор повинен усунути виявлені судом порушення, невизначеність конкретних підстав, за наявності яких справа може повертатись прокурору, невизначеність процесуальних повноважень прокурора по повернутій йому судом справі.

Спробуємо з’ясувати чи покращується законодавче регулювання цього інституту в проектах КПК України. Аналізуючи проект Кримінально – процесуального кодексу України 1233 від 13.12.2007 року внесеному народними депутатами України Мойсиком В. Р., Вернидубовим І. В., Ківаловим С. В., Кармазіним Ю. А. можна зробити висновок, що повернення кримінальної справи прокурору можливе як зі стадії попереднього розгляду, так і з судового розгляду. Можна виділити наступні підстави повернення справи прокурору:

1. 
   невідповідність обвинувального висновку встановленим процесуальним вимогам або його відсутність у матеріалах справи;
   
2. 
   не вручення прокурором копії обвинувального висновку обвинуваченому;
   
3. 
   порушення слідчим прав учасників процесу на ознайомлення з матеріалами справи.
   

Ще одну підставу повернення кримінальної справи прокурору зі стадії попереднього розгляду справи суддею автори закріпили в ч. 1 ст. 327 проекту КПК України. Зокрема коли неосудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння або злочину не встановлена, а так само в разі видужання особи, у якої після вчинення злочину виник психічний розлад, суд повертає справу прокурору. Справа також повертається прокурору в разі, якщо після вчинення злочину в особи настав тимчасовий розлад психічної діяльності, який носить нестійкий характер, і вона через незначний час зможе нести кримінальну відповідальність за свої дії. При цьому строк додаткового розслідування встановлюється постановою прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законів при розслідуванні даної справи, у межах одного місяця з моменту прийняття справи до провадження, подальше продовження зазначеного строку провадиться на загальних підставах. Вважаємо, що закріплення такої підстави є не досить обґрунтоване оскільки фактично зроблена спроба поєднати в одному правовому інституті елементи двох – повернення прокурору та повернення на додаткове розслідування, що суперечить концепції даного Проекту, який повністю відмовився від інституту повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.

Аналогічні підстави повернення кримінальної справи прокурору закріплені і зі стадії судового розгляду. Повернення справи прокурору з цієї стадії не видається доцільним з мотивів процесуальної економії, оскільки не буде забезпечуватись право обвинуваченого на швидкий розгляд справи судом, а виявлені судом в ході судового розгляду недоліки не будуть усунуті швидко.

Розглянемо Проект Кримінально – процесуального кодексу України розроблений Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права від 11.09.2008 року. Відповідно до 310 цього Проекту суд постановляє ухвалу про повернення обвинувального акту, клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру або клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру державному обвинувачу, якщо вони не відповідають вимогам кодексу. Відповідно до ч. 3 ст. 309 Проекту у разі встановлення непідсудності кримінального провадження суд повертає справу державному обвинувачу. Таким чином, автори Проекту фактично визначили дві підстави повернення справи прокурору, а саме невідповідність підсумкових документів досудового розслідування встановленим процесуальним вимогам, і порушення правил підсудності.

Не зовсім виправданим видається повернення справи прокурору з суду у зв’язку з порушенням підсудності, в таких випадках можливо більш доцільним залишити існуючий порядок зміни підсудності справи, яка вже знаходиться в суді. Також авторами Проекту не визначено строк протягом якого прокурор зобов’язаний усунути виявлені порушення, процесуальний порядок повторного направлення кримінальної справи до суду, невиправдано не зазначена така підстава, як не вручення прокурором копії обвинувального акту обвинуваченому та його захиснику.

Таким чином на підставі аналізу зазначених вище Проектів Кримінально – процесуального кодексу України, можна зробити висновок, що інститут повернення кримінальної справи прокурору врегульований в них фрагментарно, без комплексного підходу до вирішення проблемних питань, які виникають при реалізації його норм у правозастосовчій діяльності, а тому ці Проекти потребують подальшого вдосконалення в цьому аспекті.

Досліджуючи кримінальне законодавство зарубіжних країн, щодо призначення та застосування до злочинців громадських робіт, ми майже завжди зустрічаємо таку обов’язкову вимогу, як отримання на це згоди винного. Відповідно до вітчизняних кримінального та кримінально-виконавчого кодексів така вимога відсутня. Досліджуючи міжнародну практику, на необхідності отримання згоди засудженого для застосування щодо нього зазначеного виду покарання, акцентували увагу Анікова Л.І., Павленко В.Г., Пономаренко Ю.А., Ткачова О.В., Чубраков С.В., Яценко С.С та інші науковці в галузі права.

Написання даних тез має за мету проаналізувати положення кримінального права деяких країн світу, щодо необхідності отримання згоди винного на застосування до нього громадських робіт та поставити питання, про обґрунтованість введення такої процедури і у вітчизняному законодавстві про кримінальну відповідальність.

У багатьох зарубіжних країнах, як вказано вище, громадські роботи застосовуються тільки за згодою засудженого.

У Голландії в випадках призначення громадських робіт замість покарань, пов’язаних з позбавленням волі, вони застосовуються виключно на прохання засудженого, в якому обов’язково повинен бути вказаний характер робіт, підлягаючий виконанню. При цьому обов’язковою умовою їх призначення є впевненість судді у тому, що установа (або особа), в якій (у якої) буде виконуватися роботи, буде готова гарантувати виконання приписань про громадські роботи стосовно засудженого по першій вимозі.

У Великобританії громадські роботи також призначаються лише за наявності згоди винної особи. Цікавим є те, що при застосуванні цього покарання взамін позбавленню волі встановлюються певні правила, спрямовані на мінімізацію числа не виконуючих громадські роботи. По-перше, у суду повинна сформуватися думка, наприклад, після заслуховування чиновника служби пробації чи соціального робітника місцевого органу департаменту соціальної служби, що винний є «підходящою» особою для виконання робіт. По-друге, суд повинен отримати повідомлення від Державного секретаря про те, що в районі місця проживання засудженого наявні необхідні умови для виконання даного покарання, і що засудженому буде надана можливість виконання призначених робіт. При визначенні виду робіт та графіку їх виконання, у будь-якому випадку, повинні враховуватися також релігійні переконання засудженого і те, що виконання роботи не повинно заважати ні його основній робі, ні навчанню.

Згідно Кримінального кодексу Франції (далі – КК Франції) громадські роботи передбачені: як основне, виправне покарання за вчинення проступків (ст. 131-3, п. 4) і як відстрочка виконання покарання (ст. 132-54, ч. 1). В обох випадках, громадські роботи не можуть бути призначені у разі відмови підсудного або за його відсутності у судовому засіданні (ст.ст. 131-8, ч. 2; 132-54, ч. 2 КК Франції). Проте, суд, у випадку винесення вироку (який не підлягає більше оскарженню зі сторони засудженого) за будь-який загально кримінальний проступок та призначивши тюремне ув’язнення на строк не більше шести місяців, має право винести рішення про відстрочку виконання покарання із покладенням обов’язку виконання громадських робіт, і не дотримуючись вказаної вище умови (ст. 132-57 КК Франції).

Необхідність отримання згоди засудженого на виконання громадських робіт, також передбачена у Кримінальних кодексах Литовської республіки (ст. 46) та Іспанії.

Загалом, як акцентує увагу у своїй праці Ткачова О.В., згода злочинця є обов’язковою умовою застосування до нього громадських робіт «у всіх без винятку країнах Західної Європи».

Вважається, що у зарубіжних країнах, законодавчо встановлена вимога отримання такої згоди пов’язана, перш за все, з намаганням формально узгодити національне законодавство з нормами міжнародно-правових актів, що забороняють примусову працю, зокрема Конвенцій МОТ № 29 «Про примусову чи обов’язкову працю» 1930 р. і № 105 «Про скасування примусової праці» 1957 р., Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 р. та ін.

Підтримуючи думку тих науковців та дослідників в галузі права (зокрема, Пономаренко Ю.А., Ткачової О.В.), що не вбачають у залученні винних до громадських робіт, навіть без їх згоди, протиріч з названими міжнародними актами, зазначимо наступне. Встановлення умови у вітчизняному кримінальному праві, щодо необхідність отримання згоди підсудного при призначенні покарання у виді громадських робіт, суперечило б сутності покарання як заходу державного примусу. Також, спочатку було б доцільно провести психологічне дослідження і отримати експертний висновок, щодо психологічного впливу вказаної умови на процес виправлення особи винного.

На сьогодні, процедура отримання згоди підсудного на призначення йому громадських робіт суперечила б і вітчизняному кримінально-процесуальному праву. Адже, суд постановляє вирок у нарадчій кімнаті, де саме і вирішує питання про міру покарання, яка має бути призначена винному, обираючи її поміж інших альтернативних видів покарань, можливих у кожному конкретному випадку скоєння злочину.

Цікавою є пропозиція компромісного варіанту вирішення обговорюваного питання Канафіна Д.К. (доцента кафедри кримінального процесу та криміналістики Казахського державного юридичного університету). Він запропонував доповнити Кримінально-процесуальний кодекс Республіки Казахстан нормою такого характеру: «У випадку визнання підсудним вини у скоєнні злочину, за яке в якості виду покарання, передбачені громадські роботи, сторона захисту повинна висловити своє відношення до призначення цього виду покарання». Між тим, вітчизняна юридична практика склалася таким чином, що винний особисто, або через захисника, на стадії судових дебатів, зазвичай висловлюється, в тому числі, і про «бажане покарання».

Враховуючи викладене, зазначимо, що на стадії сьогоденного розвитку вітчизняного кримінального права і стану суспільної правосвідомості, не має об’єктивних підстав введення процедури отримання згоди підсудного при призначенні покарання у виді громадських робіт.