«european quality» держава І право

Крапчатова И.Н.

Осуществление охраны общественного порядка и обеспечение общественной безопасности возложены на конкретно определенный круг лиц, наделенных соответствующими полномочиями. Основным условием, которое предъявляет закон к деятельности по охране общественного порядка и обеспечению общественной безопасности является принадлежность к правоохранительным органам.

Норма статьи 317 УК РФ относится, по сути, к числу бланкетных относительно определения потерпевшего. Для его определения правоприменитель должен ссылаться на Закон РФ «О государственной защите судей, должностных лиц правоохранительных и контролирующих органов» от 20 апреля 1995 г. № 45 – ФЗ, определяющий перечень лиц, относящихся к сотрудникам правоохранительным органам.

Что касается лиц, осуществляющих правосудие и предварительное расследование, которые также выполняют функции по охране общественного порядка, то гарантии их безопасности законодатель счел необходимым предусмотреть в отдельной норме – статье 295 УК РФ.

Далее методом исключения из списка должностных лиц, указанного в статье 2 закона «О государственной защите судей, должностных лиц правоохранительных и контролирующих органов», сотрудников контролирующих органов предлагается следующий перечень лиц, которых можно отнести к правоохранителям:

• 
  лица, осуществляющие оперативно-розыскную деятельность;
  
• 
  сотрудники органов внутренних дел, осуществляющие охрану общественного порядка и обеспечение общественной безопасности;
  
• 
  военнослужащие внутренних войск Министерства внутренних дел Российской Федерации, принимавшие непосредственное участие в пресечении действий вооруженных преступников, незаконных вооруженных формирований и иных организованных преступных групп;
  
• 
  сотрудники органов Федеральной службы безопасности;
  
• 
  сотрудники органов по контролю за оборотом наркотических средств и психотропных веществ;
  
• 
  сотрудники федеральных органов государственной охраны;
  
• 
  близкие лиц, перечисленных выше.
  

Статус потерпевшего от посягательства на жизнь сотрудника правоохранительного органа или военнослужащего определяется, как следует из диспозиции статьи 317 УК РФ, двумя моментами:

1) осуществлением функций по охране общественного порядка;

2) осуществлением функций по обеспечению общественной безопасности.

Несмотря на то, что общественная безопасность и общественный порядок как разновидности государственного управления совпадают по определённым параметрам, а также, несмотря на то, что общественный порядок вряд ли может существовать вне общественной безопасности, тем не менее они отличаются друг от друга рядом весьма существенных признаков. Например, нарушение правил противопожарной безопасности является несомненным нарушением общественной безопасности, но не является нарушением общественного порядка. Следовательно, учитывая различия между общественным порядком и общественной безопасностью, необходимо признать их самостоятельный статус и различные отношения, направленные на их соблюдение.

Создавая норму статьи 317 УК РФ, законодатель стремился обеспечить безопасность правоохранителя или его близкого в связи с выполнением правоохранителем возложенных на него обязанностей, ценность которых не может зависеть от конкретных функций, выполняемых субъектом управленческой деятельности. Законодатель просто уровнял ценность охраны общественного порядка и обеспечения общественной безопасности. Следовательно, посягательство на жизнь соответствующего сотрудника или его близкого, вне зависимости от конкретно выполняемых обязанностей, даже если они не будут представлены в совокупности, должно быть квалифицировано по признакам статьи 317 УК РФ.

В заключении, определяя статус потерпевшего в результате рассматриваемого посягательства, необходимо обратить внимание на следующий момент. В силу отсутствия способности служебного оклада удовлетворить необходимые потребности правоохранителя и его семьи, сотрудники правоохранительных органов зачастую выполняют работу по охране предприятий, банков, складов, перевозимых грузов, офисов, дают платные консультации, сотрудничают с частными детективными агентствами (в основном работники оперативных подразделений), передавая им необходимую оперативную информацию. В связи с этим сотрудники правоохранительных органов, фактически выполняя функции по охране общественного порядка или обеспечению общественной безопасности, но, делая это вне правового поля, ограничивающего их легитимную деятельность, осуществляют соответствующие функции не на законном основании и, значит, не могут рассматриваться в качестве потерпевших от преступления, предусмотренного статьей 317 УК РФ.

Крикунов О.В.

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри кримінального права та процесу

Волинського національного університету імені Лесі Українки

ВІДСУТНІСТЬ ПРОТОКОЛУ СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ АБО НЕЗДІЙСНЕННЯ ФІКСАЦІЇ ТЕХНІЧНИМИ ЗАСОБАМИ ПЕРЕБІГУ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ ЯК ІСТОТНІ ПОРУШЕННЯ ВИМОГ КПК УКРАЇНИ

Саме завдяки тому, що у належно оформленому протоколі судового засідання має бути достовірно відображений як процесуально-гарантуючий, так і процесульно-пізнавальний аспекти судового розгляду, суд вищестоящої інстанції взмозі встановити більшість істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, що допущені на попередніх стадіях процесу. Протокол судового засідання багато в чому визначає результат розгляду справи у вищестоящому суді. Адже він є важливим джерелом доказів, особливо при перегляді справи в апеляційному, касаційному і виключному провадженні, оскільки в ньому повно, чітко і всебічно відображаються обставини й факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Недотримання цих вимог може позбавити суди вищого рівня можливості перевірити законність і обґрунтованість вироку, зумовити його скасування і повернення справи на новий судовий розгляд.

Відсутність у справі протоколу судового засідання або нездійснення фіксації технічними засобами перебігу судового процесу у передбачених КПК випадках, закріплено у п.10 ч.2 ст. 370 КПК. Доречно згадати думку А.Р. Ривліна, що протокол cудового засідання повинен відтворити все, що відбувалося в судовому засіданні. Він дає змогу перевірити правильність дій суду і всіх учасників судового розгляду, встановити повноту останнього і додержання всіх вимог процесуального закону. У зв’язку з цим протокол судового засідання має велике значення при перевірці в вищестоящих судових інстанціях законності та обґрунтованості постановленого вироку. М.М. Михеєнко, В.П. Шибіко, А.Я. Дубинський свого часу висловили думку про те, що протокол судового засідання як процесуальний документ, у якому зафіксовано хід і результати судових дій, є джерелом доказів (ч. 2 ст. 65 КПК). На його основі суд другої інстанції перевіряє і вирішує питання про правильність дій суду при розгляді справи та про відповідність вироку даним, встановленим у судовому засіданні, тобто про законність і обґрунтованість вироку. Тому відсутність протоколу судового засідання є безумовною підставою для скасування вироку.

Ми згідні із цими науковцями, адже переконані і намагалися продемонструвати можливості конкретного використання окремих протокольних засобів для встановлення таких підстав для скасування чи зміни вироку, як однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства; невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові), фактичним обставинам справи; істотне порушення КПК України.

Основним і обов’язковим засобом фіксації перебігу судового розгляду справи є протокол судового засідання. У ході кожного судового засідання суду першої інстанції, а також при кожній окремій процесуальній дії, вчиненій поза постійним місцем засідання суду першої інстанції, складається протокол (ст.87 КПК України). Слід зазначити, що йдеться про той протокол судового засідання, який фіксує саме судовий розгляд кримінальної справи по суті. Таке уточнення нам видається доречним, оскільки у судових засіданнях, які проводяться під час стадії досудового розслідування, наприклад, при вирішенні питань про тримання під вартою, вирішення скарг учасників провадження на дії і рішення слідчого, прокурора, при попередньому розгляді справи суддею також обов’язково повинен вестися протокол судового засідання. Однак його відсутність у справі хоч і є порушенням кримінально-процесуального закону, але не охоплюється дією п.10 ч.2 ст.370 КПК України і не спричинить скасування вироку вищестоящим судом.

У суді апеляційної інстанції протокол судового засідання ведеться у випадках, передбачених КПК. Так ч.5 ст.357 КПК України встановила, що при попередньому розгляді справи при необхідності ведеться протокол. Ст.368 КПК України встановила, що протокол судового засідання та фіксація технічними засобами перебігу судового процесу в апеляційному суді ведуться у випадку проведення ним судового слідства, а воно повинно проводитися, якщо цей суд визнає проведене судом першої інстанції слідство однобічним, неповним. Проведення апеляційним судом судового слідства відображається у протоколі судового засідання, який підписують головуючий і секретар. Протокол судового засідання, що складався при розгляді справи апеляційним судом, має суттєве значення для забезпечення судового контролю щодо законності, обґрунтованості та справедливості його вироків, ухвал з боку суду касаційної інстанції. Тому відсутність протоколу судового засідання апеляційного суду чи зазначені вище його істотні недоліки повинні сприйматися як істотні порушення вимог КПК та зумовлюють скасування вироку, ухвали апеляційного суду на підставі п.10 ч.3 ст.370 КПК України.

Застосування вказаних норм можна побачити на наступному прикладі із судової практики. Верховний Суд України розглянув 11 липня 2006 р. кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого на постанову Московського районного суду м. Харкова від 22 березня 2005 р., якою залишено без задоволення скаргу на постанову слідчого від 23 листопада 1995 р. про закриття на підставі п. 2 ст. 6 КПК України кримінальної справи відносно нього. У касаційній скарзі засуджений просить скасувати судові рішення, а справу повернути на новий розгляд через ряд порушень вимог кримінально-процесуального закону. Зокрема, що під час розгляду справи в суді не вівся протокол судового засідання. Про це вказав і прокурор.

Верховний Суд України вказав, що згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством протокол судового засідання у апеляційному суді ведеться лише в разі проведення судом судового слідства, і не передбачено ведення такого протоколу при розгляді судом скарги на рішення слідчого. На цій підставі у задоволенні касаційної скарги було відмовлено.

Здійснення повного фіксування судового процесу з допомогою звукозаписувального технічного засобу є обов’язковим для суду першої та апеляційної інстанції у разі вимоги хоча б одного учасника судового розгляду справи (ч.4 ст.87 КПК України). Інших випадків обов’язкового застосування звукозапису у судовому розгляді не передбачено у законі. Отже, якщо у протоколі судового засідання зафіксовано таку вимогу уповноваженої особи, то у протоколі судового засідання закономірно має бути зазначено про відкладення судового розгляду для забезпечення його повного фіксування технічними засобами. У продовженні протоколу судового засідання має бути зазначено, що суд використовує звукозапис для фіксації, а також технічна характеристика цього засобу та носія інформації. Носій інформації, на якому зафіксовано судовий процес, зберігається при справі (ч.ч.4-5 ст. 87-1 КПК України). На нашу думку, відсутність при справі носія інформації про судовий розгляд, що був виготовлений секретарем судового засідання, іншим уповноваженим працівником апарату суду, слід дорівнювати до нездійснення фіксації технічними засобами перебігу судового процесу із обов’язковим скасуванням вироку.

Орловська Н.А.

кандидат юридичних наук, доцент,

кафедра кримінології та кримінально-виконавчого права ОНЮА,

докторант ОНЮА

АУТОПОЄЗІС ЯК ТИП ПРАВОРОЗУМІННЯ ПЕРІОДУ ПОСТМОДЕРНУ: СИНЕРГЕТИЧНИЙ КОНТЕКСТ

При розгляді права як соціальної системи в рамках концепції аутопоєзісу можна виділити кілька основних його тез:

- право мислиться як оперативно закрита система по відношенню до інших форматів регулювання поведінки. При цьому закритість системи не слід ототожнювати із несприйнятливістю щодо зовнішнього впливу. Однак різні системи не перебувають в одній реальності, тобто, йдеться про роздиференціацію соціальних систем;

- право відтворюється як система, причому йдеться про самовідтворення процесу, що зв’язує між собою події від однієї операції до іншої, щораз по-різному. Іншими словами, право - це, у першу чергу, правозастосування, оскільки поза контекстом використання воно (право) не існує. Норми, що створюються, не можуть бути відділені від процесу їх застосування. Власне тому у системи немає сутності, адже вона не існує поза конкретними операціями;

- право (за своєю сутністю) – це гетерархічна система.

Квінтесенцією аутопоєзісу як типу праворозуміння, на наш погляд, є таке твердження: на зміну ієрархії норм, характерної для погляду на право як на систему, державно організовану «зверху», приходить уявлення про право як гетерархію, тобто горизонтально організовану систему інтервідносин, в основі якої лежать зразки поведінки, що йдуть «знизу».

В типовому індустріальному суспільстві головну роль відіграє чиновник-бюрократ, який регламентує будь-яку діяльність та забезпечує примат суспільного над індивідуальним. В сучасному ж інформаційному суспільстві пріоритет належить фахівцям-менеджерам, які гнучко реагують на потреби ринку, не зв’язані централізованим керуванням, що управляло б потоками інформації та людськими ресурсами. Таким чином, взаємини формуються і встановлюються (крім держави і разом з нею) між різними суб’єктами - учасниками глобалізації (міжнародними універсальними та регіональними організаціями, транснаціональними корпораціями, фінансово-інформаційними групами, міжнародними неурядовими структурами тощо) на основі принципів партнерства, кооперації в рішенні загальних проблем, відносної самостійності.

Фактично в суспільстві формується «мережева» культура, в основі якої лежить визнання наявності (а в деяких сферах - і домінування) інформаційної сутності людини. Ця «мережева» культура перебудовує внутрішні взаємини, усуваючи ієрархічні бар’єри між різними рівнями керуючих і керованих. Якщо цей процес гальмується, цінність системи в цілому різко знижується.

Не піддаючи сумніву, більше того, вважаючи цілком обґрунтованою оцінку сучасності в рамках аутопоєзісу, бачимо доцільним зупинитися на протиріччі між аутопоєзісом як типом праворозуміння та синергетичним уявленням про систему, що виникає при формальному підході до характеристик системи як такої.

Мова йде про те, що в межах синергетичного підходу маються на увазі відкритість соціальних систем, внутрісистемні аспекти виникнення параметру порядку з хаосу тощо. Коли ведеться розмова про аутопоєзіс як тип праворозуміння, майже завжди застосовується термін «закрита система».

Дане протиріччя, на наш погляд, є досить умовним, а його розв`язання лежить у контексті розуміння нюансів сенсу понять «відкрита»/»закрита» відносно соціальної системи.

На нашу думку, закритість системи в рамках аутопоєзісу означає неможливість зведення елементів однієї системи (йдеться про право) до елементів будь-якої іншої системи - політики, моралі, релігії тощо. У цьому, власне, й полягає сенс роздиференціації систем регуляції поведінки. Більше того, закритість права як системи (у чистому виді), також означає її відстороненість від аксіологічної складової, традицій, а також заснованих на них моделей поведінки. Іншими словами, аутопоєзіс як тип праворозуміння мислиться як універсальний апарат суто утилітарного характеру, гнучкість якого дозволяє пристосовуватися під поточні потреби «користувачів» права.

При такому підході право розглядається як система, що максимально відповідає на запити операторів, тобто суб’єктів відносин, оскільки операції в цьому випадку представляють собою інтеракції.

У звязку з цим, вважаємо, що розглянуті позиції аутопоєзісу жодним чином не вступають у протиріччя із синергетичним розумінням соціальної системи як відкритого утворення.

Ще одним аспектом, який підлягає аналізу, є те, що в рамках аутопоєзісу деякими його прихильниками пропонується поступово відмовлятися від традиційного знання та стереотипів поведінки, заснованих на ньому. Таким чином, фактично наполягається на існуванні загального для всіх соціумів підходу до правового регулювання, адже стереотип (паттерн) у даному сенсі неодмінно пов’язаний із попереднім соціальним досвідом.

У цей же час синергетичне уявлення про етапи структурного впорядкування соціальної системи ставить питання про неможливість існування єдиного, ідеального, універсального соціального порядку «для всіх часів і народів». Є лише єдині, загальні законі - шляхи, що ведуть спочатку до народження соціального порядку, а потім - до самозбереження або знищення такого.

В цьому сенсі вважаємо, що аутопоєзіс як тип праворозуміння саме й загострює питання про традиції, адже постмодерн не пропонує ніякої точки опори у прийнятті рішень, крім власної думки, а це у своїй основі має глибинні стереотипи поведінки, які не зводяться винятково до утилітарних міркувань.

Таким чином, аутопоєзіс як тип праворозуміння розвиває загальні положення синергетики як методологічного підходу до аналізу буття соціальних систем.

В теорії кримінального права предметом злочину вважаються будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину.

Змістовний аналіз норм, закріплених у ч. 1 та 2 ст. 310 Кримінального кодексу України (далі – КК України) дозволяє виділити певні особливості предмета злочину. По-перше, досліджуваний склад злочину є предметним, тобто злочинним визнається поводження з конкретними речами рослинного світу – снотворним маком чи коноплями. По-друге, предмети злочину, що аналізується, визначені законодавцем з урахуванням їх особливого правового режиму культивування, що зумовлений їх шкідливими для здоров’я людини якостями. По-третє, кількісні ознаки предмета злочину впливають на кваліфікацію діянь.

Якісні ознаки характеризуються біологічним, медичним та юридичним критеріями, які в сукупності утворюють предмет злочину, передбаченого ст. 310 КК України. Біологічний критерій полягає в тому, що предметом злочину є рослина, тобто організм, який живиться органічними й неорганічними речовинами ґрунту, води і повітря, здатний створювати органічні речовини з неорганічних у природному стані. Медичний критерій полягає в тому, що зазначені рослини містять специфічні речовини, здатні призводити людину до наркотичного сп’яніння і викликати психічну або фізичну залежність. Юридичний критерій характеризується тим, що предметом злочину можуть виступати лише рослини, які офіційно у встановленому законодавством порядку визнані наркотиковмісними.

У кримінально-правовому розумінні наркотиковмісними необхідно вважати рослини, що можуть слугувати чи слугують джерелом наркотичних субстанцій (морфіну, тетрагідроканнабінолу тощо), і посів та вирощування яких громадянам заборонено. Шкідливі для здоров’я людини речовини мають також інші наркотиковмісні рослини: кокаїновий кущ, трава ефедри, гриби, що містять мескалін, псилоцибін чи псилоцин, тощо. Між тим, заборони на їх посів та вирощування чинний КК України не містить, що, на мою думку, є суттєвою прогалиною.

З метою усунення зазначеної прогалини вважаємо за доцільне розширити перелік заборонених до посіву чи вирощування наркотиковмісних рослин. По-перше, введення відповідальності за культивування, наприклад, кокаїнового куща відповідає вимогам ст. 1 Єдиної конвенції про наркотичні засоби 1961 р. (яку ратифікувала Україна), а тому заборона вирощування цієї рослини в КК України є не тільки бажаною, але й обов’язковою. По-друге, зловживання наркотичними та психотропними речовинами, одержуваних з інших наркотиковмісних рослин (крім снотворного маку та конопель), є надто розповсюдженим і тому доцільним є введення кримінальної заборони на культивування кокаїнового куща, трави ефедри, грибів, що містять мескалін, псилоцибін чи псилоцин, різного роду наркотиковмісних кактусів та ліан.

У юридичній літературі тривалий час залишається дискусійним питання щодо визнання чи невизнання предметом посіву або вирощування снотворного маку чи конопель, поряд з рослинами їх насіння та розсади. Позитивне розв’язання цього питання, на мою думку, має важливе теоретичне та практичне значення. Стосовно цієї проблеми висловлюються протилежні точки зору. Наприклад, Г. А. Ахмедов та М. М. Кадиров пропонують визнавати предметом цього злочину заборонені для вирощування наркотиковмісні рослини та їх насіння. А. А. Музика вважає, що поряд з рослинами снотворного маку, конопель та їх насінням розсаду також слід вважати предметом незаконного посіву або вирощування. З останньою думкою не погоджується Є. В.Фесенко, оскільки вважає, що поняттям «рослина» охоплюються всі її частини, в тому числі насіння.

Для розв’язання цього питання доцільним є проведення аналізу спеціалізованої літератури. Наприклад, у сільськогосподарській літературі рослиною вважається організм, який зазвичай розвивається у нерухомому стані та живеться неорганічними і органічними речовинами ґрунту і повітря. Доросла рослина складається із: коріння, стебла, листя, суцвіття, плоду. За морфологічними ознаками вона відрізняється від насіння, яке вважається не рослиною, а самостійним її органом репродукції (тобто зерна, призначені для посіву). Насіння має біологічні особливості зберігання та існування в стані зерна, є носієм специфічних біологічних та господарських якостей, містить спадкову інформацію про майбутні властивості й ознаки рослин, має власне притаманну морфологію.

Під розсадою у сільськогосподарській літературі розуміють спеціально підготовлені молоді неплодоносні рослини, призначені для пересаджування на постійне місце вирощування.

Крім того, необхідно зауважити, що будь-яка рослина не може прорости без насіння або розсади та логічним є те, що у разі якщо особа займається незаконним посівом, ці дії вона може зробити лише відносно насіння або розсади.

Таким чином, насіння, розсаду та рослину, на мою думку, потрібно розглядати як самостійні предмети злочину, передбаченого ст. 310 КК України.

Синєокий О. В.

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри кримінального права та правосуддя

Запорізького національного університету

НАНОТЕХНОЛОГІЧНІ МЕТОДИКИ ВИЯВЛЕННЯ ЛАТЕНТНИХ СЛІДІВ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ МІКРООБ’ЄКТІВ – КРИМІНАЛІСТИЧНІ ІННОВАЦІЇ МАЙБУТНЬОГО

В теорії криміналістиці та судово-експертній практиці по-різному трактується питання про пошук і дослідження мікрооб’єктів. Деякі науковці вважають, що так робиться, коли немає інших джерел доказової інформації. Крім того, на практиці трапляються випадки відмови від пошуку мікрооб’єктів на предметах-носіях з причин їх запізнього вилучення, неналежного упакування, проведення інших досліджень до експертизи, прання одягу після події. З цим важко погодитися, оскільки тут не враховуються такі властивості мікрооб’єктів, як здатність акумулюватися на поверхні предмета-носія і залишатися там, незважаючи на несприятливі умови.

У ХХІ ст. з’явилася ціла наукова галузь – нанотехнологія, що вбрала в себе самі нові досягнення фізики, хімії й біології. Вчені-нанотехнологи працюють із мізерно малими об’єктами, розміри яких виміряються в нанометрах. Термін «технологія» ширший за термін «методика дослідження». Використання нанотехнологій в криміналістиці є не тільки кількісним, але й значним якісним стрибком від експертних досліджень речовини до маніпуляції окремими атомами.

У перекладі із грецького слово «нано» означає карлик. Один нанометр (нм) – це одна мільярдна частина метра (10^-9 м). Розмір об’єктів, з якими мають справу нанотехнологи, знаходяться у діапазоні від 0,1 до 100 нм. Більшість атомів мають діаметр від 0,1 до 0,2 нм, а товщина ниток ДНК – близько 2 нм. Діаметр еритроцитів – 7000 нм, а товщина людського волосся – 80 000 нм.

У літературі не раз наголошувалося, що у слідчих прокуратури і оперативних працівників міськрайорганів внутрішніх справ, є певний психологічний бар’єр, зумовлений незнанням можливостей досліджень мікрооб’єктів, а також складнощами в роботі з їх виявлення, фіксації, вилучення і упакування. З цього приводу однім із шляхів підвищення ефективності роботи з мікрооб’єктами разом з удосконаленням науково-технічних засобів їх виявлення та дослідження, є «ломка» психологічного стереотипу практичних працівників щодо спрямованості своїх дій на виявлення і вилучення лише традиційних слідів.

В цілому ж дотепер існує два основних підходи до визначення інновацій – об’єктний і процесний (функціональний). Прихильники об’єктного підходу інтерпретують поняття інновації як результат творчого процесу. При процесному підході під інновацією розуміється процес введення нових засобів і технологій замість діючих сьогодні. Оскільки криміналістична інновація має визначатися як процес і як об’єкт, пропонуємо ввести наступні визначення:

В діяльності кабінетів криміналістики сьогодні нанотехнології вже знаходять своє застосування при дослідженні відбитків пальців. Для контрастування жирних слідів пальців використали суспензію золотих наночасток, що володіють гідрофобними властивостями, тобто здатних прилипати до поверхонь, покритим жиром. Ці наночастки, прилипаючи до жирних борозенок відбитків пальців, формували значно більше чіткий малюнок, чим можна було б одержати за допомогою традиційної техніки. При цьому час, витрачений на процедуру, не перевищувало трьох мінут.

В цілому у криміналістиці нанотехнології обмежено застосовуються при дослідженні прихованих (латентних) відбитків пальців. Зокрема, металеві наночастки й нано-структуровані частки використаються для прояву відбитків.

З «ломкою» психологічного бар’єра тісно пов’язано питання про розширення переліку слідчих дій, в процесі яких можуть бути ефективно застосовані нанотехнології як експертні технології пошуку і дослідження мікрооб’єктів нового покоління.

Стрімкий розвиток криміналістичних нанотехнологій викликано ще й потребами у швидкій переробці латентних масивів прихованої інформації.

Відомо, що будь-яка технологія, як-то обробка матеріалу на макро, мікро- або нанорівні, не може обходитися без засобів виміру відповідних величин. Серед різноманіття вимірювальних засобів існують спеціальні прилади для виміру як більших, так і малих відстаней. Зокрема, сучасні кремнієві чипи можуть при всіляких технічних хитруваннях значно зменшуватися. Утім при ширині доріжки в 40-50 нанометрів зростають квантовомеханічні перешкоди: електрони почнуть пробивати переходи в транзисторах за рахунок тунельного ефекту, що рівнозначно короткому замиканню. Водночас, як свідчать результати дослідження, можливим виходом мають стати наночіпи, у яких замість кремнію використовуються різні вуглецеві сполуки розміром кілька нанометрів. З цього приводу вважаємо, що в сучасних умовах диверсифікації антикримінальних експертних заходів потрібно інтенсифікувати системні технологічні розробки.

Адже саме застосування в процесі кримінального переслідування криміналістичних нанотехнологій може забезпечити реалізацію принципово нового підходу в методиці виявлення латентних слідів та дослідження мікрооб’єктів. Ось тому наприкінці потрібно наголосити, що криміналістичні нанотехнології випереджають на 3-5 років існуючі потреби органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, оскільки є антикримінальними технологіями майбутнього. Фактично це може стати принциповим відкриттям нанокриміналістики як науки ХХІ століття.

Терентьев В. И.

к.ю.н., профессор кафедры уголовно-правовых дисциплин НУЦ ОНЮА