УДОСКОНАЛЕННЯ ВІЙСЬКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РЕФОРМУВАННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

На сучасному етапі стан Української держави, саме через призму безпеки, обумовлює завдання щодо розвитку сучасних військових формувань, діяльність яких спрямована на забезпечення оборони і захист суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості України. Конституція України наголошує що, найголовнішим суб’єктом забезпечення національної безпеки є держава. Отже здійснення визначених завдань неможливе без відповідного правового наукового фундаменту, що, в свою чергу, зумовлює здійснення наукового дослідження військового законодавства України. Підґрунтям цієї проблеми є аналіз військового законодавства як ускладненої системи, багатоступеневого характеру, та розкриття внутрішньої організації системи, основних закономірностей її розвитку та поліпшення якості її складових елементів.

Важливо, Конституцією України юридично закріплено напрями розвитку українського суспільства – до суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, у якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються найвищою соціальною цінністю. Характерно, ці поняття закладено у Законі України «Про основи національної безпеки України». Саме тому у Конституції України знайшли своє відображення такі соціально-політичні категорії, як національні інтереси, державна, воєнна, інформаційна, екологічна, економічна безпека та інші складові національної безпеки.

Процеси реформування та розвитку військових формувань складових Воєнної організації держави відбуваються в сучасній воєнно-політичній обстановці і характеризуються наступними чинниками:

розробкою та удосконаленням законодавчої бази в військовій сфері;

розширенням масштабів та спектру нових викликів і загроз міжнародній безпеці, і, в першу чергу, проявів міжнародного тероризму;

збільшенням зони колективної безпеки в Європі;

активізації інтеграційних процесів на глобальному і регіональних рівнях;

зміцненням довіри та поширення міжнародного співробітництва і верифікації.

Ефективне реформування та розвиток військових формувань є обов’язковою умовою забезпечення національної безпеки і оборони та ключовою складовою курсу на євроатлантичну інтеграцію, проголошеного Україною. Відповідно для проведення ефективного реформування армії з урахуванням соціальних аспектів цього процесу необхідна удосконалена нормативно-правова основа. На думку М.І.Карпенка процес створення збройних сил нового зразку супроводжується суттєвими змінами існуючої та розробленням нової законодавчої бази. Для цього необхідно прийняття законодавчих актів, які визначають основні аспекти державної політики в сфері національної безпеки і оборони та військового будівництва, а також внесення змін до чинних актів з метою вдосконалення матеріально-технічного і інших видів забезпечення Збройних Сил України. Курс державної політики на повномасштабну євроатлантичну інтеграцію є етапом розвитку її державності, утвердження, як невід’ємної частини єдиної, стабільної, демократичної Європи, а також вирішенням проблеми національної безпеки шляхом активної участі у створенні оновленої системи світової та євроатлантичної безпеки.

На сьогоднішній день, має місце розгалужена система військового законодавства. Тому вирішення вищенаведених проблем слід розпочинати з дослідження саме військового законодавства, яке на сьогодні містить значну низьку нормативно-правових актів, а також визначитись із складовими законодавства України. Важливо, перший етап розбудови (з 1991 по 1996 рр.) характеризується формуванням правових основ створення як збройних сил, та інших військових формувань України;

другий етап (з 1997 по 2000 рр.) свідчить про подальший розвиток законодавчої бази стосовно будівництва військових формувань України;

третьому етапу (з 2001 по 2005 рр.) притаманне подальше удосконалення законодавства щодо реформування та розвитку військових формувань України.

І насамкінець, можливо стверджувати, що з початком 2006 року розпочався четвертий етап розвитку військового законодавства, який в межах правового поля урегульовує реалізацію заходів реформування та трансформацію військових формувань держави в Україні. Сучасною є думка Є.Ф.Шелеста підкреслюючого, що Україна повинна мати відносно невелику і боєздатну армію спроможну забезпечити національні інтереси держави. Виходячи з того, що військове будівництво - це система економічних, соціально-політичних, правових, власне військових і інших заходів держави, що здійснюються в інтересах її обороноздатності, з метою забезпечення цього процесу, з перших днів незалежності в Україні почалось напрацювання та створення власного військового законодавства.

Першим таким нормативно-правовим актом стала прийнята Постанова Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року № 1431-ХІІ «Про військові формування на Україні», згідно з якою були підпорядковані Верховній Раді України всі військові формування, дислоковані на території України, поставлено завдання утворення Міністерства оборони України, а Урядові України покладено завдання щодо формування Збройних Сил України та інших військових формувань. Важливість цього завдання витікає з того, що важливим і необхідним атрибутом державності кожної суверенної держави є збройні сили, які призвані гарантувати її суверенітет, територіальну цілісність та забезпечити надійний захист національних інтересів від воєнних загроз.

Наступними правовими актами, які узаконювали розпочатий процес військового будівництва в Україні, стали Закони України «Про основи національної безпеки України», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про Цивільну оборону України», «Про Службу безпеки України», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», Стратегія національної безпеки України, Воєнна доктрина України та інші.

Однак, необхідно удосконалення та розробка документів, які б заклали фундамент наступних широкомасштабних перетворень: створення функціональних структур збройних сил, подальшої оптимізації їх чисельності, структури, удосконалення системи комплектування, тощо. Новий концептуальний документ повинен синтезувати в собі усі найбільш раціональні сучасні підходи до розв’язання законодавчих, оборонних, соціально-економічних, науково-технологічних, екологічних та інших проблем стосовно реформування та розвитку збройних сил та інших військових формувань України.

На думку автора, можливо підкреслити характерні ознаки етапів військового будівництва, серед них: недостатнє формування правової основи діяльності збройних сил і інших військових формувань; непродумана реорганізації складових структур; несвоєчасне створення відповідних систем управління; недостатнє забезпечення та відсутність сталого фінансування армії і інших елементів, необхідних для їх функціонування. Разом з тим і наявна нормативно-правова база законодавства, у сфері оборони, недостатньо регламентує окремі процеси, що відбуваються, в першу чергу, у Збройних Силах України, «відстає» від темпів їх реформування та трансформації, тому виникають законодавчо неврегульовані проблеми. Вочевидь, в результаті змін геополітичної ситуації та сучасних реалій виникає потреба щодо постійного удосконалення, уточнення, вирішення розбіжностей та проблемних питань, з урахуванням особливостей розвитку держави, Збройних Сил України та інших військових формувань. Таким чином, не втрачає своєї актуальності проблематика дослідження військового законодавства та військового права України.

Державний примус в адміністративному судочинстві поняття неоднорідне і складається з сукупності правових засобів примусового впливу, які мають різні підстави та умови застосування. Складний характер поняття примусу в адміністративному судочинстві, різноманітність заходів, що входять до його змісту, обумовлюють практичну необхідність класифікації зазначених заходів, приведення їх до певної системи.

У наукових кругах не існує єдиної точки зору на систему заходів примусу та пропонуються різні критерії для їх класифікації. Чітка класифікація заходів процесуального примусу має не тільки теоретичне, але й практичне значення з наступних причин:

по-перше, вона дозволяє глибше зрозуміти сутність процесуального примусу та відмежувати його від інших форм та видів державного примусу;

по-друге, класифікація дозволить визначити види конкретних його заходів та критерії віднесення певних заходів до того чи іншого виду;

по-третє, класифікація дозволить визначити єдині підстави, умови та порядок застосування процесуальних заходів для кожного їх виду, що зменшить можливість помилок у практичному їх застосуванні;

по-четверте, наукова класифікація дозволить вести теоретичні дослідження як над всім інститутом державного примусу в адміністративному судочинстві, так і над адміністративно-правовим примусом взагалі.

Питання класифікації заходів процесуального примусу в адміністративному судочинстві є новим та відкритим для дослідження. Науковці протягом тривалого часу займалися систематизацією заходів адміністративного та кримінального примусу, але так і не прийшли до єдиної думки щодо класифікаційних груп, ознак заходів примусу. В останній час також є спроби в українських та російських наукових кругах класифікувати примусові заходи в цивільному процесі. Приймаючи до уваги, що сутність примусу в різних галузях права є дуже схожою, необхідно спробувати створити систему заходів процесуального примусу на підставі досліджень у вказаних галузях, а також в загальній теорії права, з урахуванням особливостей адміністративного судочинства та його місця в системі адміністративного права.

На сьогодні існують такі класифікації заходів адміністративного примусу. Так, Г.І. Петров розглядав дві класифікаційні групи: адміністративні стягнення, під якими він розумів каральні заходи, і заходи адміністративного забезпечення, тобто заходи примусового впливу, що застосовуються з метою попередження правопорушень або забезпечення виконання органами управління покладених на них обов’язків. Д.М. Бахрах наділяє усі заходи адміністративного примусу санкційними властивостями, виділяючи заходи запобігання, адміністративно-відновлювальні заходи та адміністративні стягнення (покарання).

Найбільш приємним критерієм для класифікації заходів процесуального примусу та визначення його виду виступає процесуальна мета застосування. Більшість вчених-адміністративістів, таких як В.П. Авер’янов, Ю.П. Битяк, В.В. Зуй, М.І. Єропкін, А.Т. Комзюк вважають найбільш сприйнятою класифікацію заходів адміністративного примусу на заходи адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення і адміністративні стягнення. За основу класифікації була покладена потрійна мета їх застосування: а) попередження можливих правопорушень та настання небезпечних для суспільства наслідків; б) припинення протиправних дій; в) покарання осіб, винних у вчиненні адміністративних проступків.

Більш розширена система заходів адміністративного примусу була запропонована Л.М. Розіним, який також пов’язував підстави та порядок застосування примусового заходу з метою його застосування, та виділяв 1) адміністративні стягнення; 2) заходи адміністративного припинення; 3) заходи процесуального примусу, які дають можливість встановити факт правопорушення, особу правопорушника, скласти передбачені законом документи; 4) відновлювальні заходи, призначені для поновлення порушеного правопорядку; 5) адміністративно-примусові заходи, що застосовуються з метою попереджання правопорушення.

Що стосується науковців в галузі цивільно-процесуального права, то, наприклад А.В. Цихоцький залежно від характеру заходів примусу поділяє їх на заходи відповідальності, заходи захисту правопорядку та превентивні заходи.

Таким чином, незважаючи на наявність різних критеріїв класифікації заходів примусу найбільш доцільною є класифікація саме за метою їх застосування. Але поряд з заходами попередження, припинення та покарання в адміністративному судочинстві існує цілий пласт заходів впливу, який застосується судом з метою захисту та поновлення певного правового стану, які не можуть бути віднесені ні до жодного з перелічених видів примусу.

Тому слід запропонувати наступну систему заходів процесуального примусу в адміністративному судочинстві, яка класифікована за критерієм мети їх застосування:

1) заходи юридичної відповідальності (мета їх застосування – покарання правопорушника);

2) заходи захисту суб’єктивних прав та забезпечення виконання обов’язків (мета – поновлення правовідносин)

3) превентивні заходи (мета застосування виявляється у попереджанні можливого у майбутньому правопорушення)

4) заходи припинення (мета – припинення наявного правопорушення).

Ця класифікація дозволить, на наш погляд, урахувати усі заходи процесуального примусу в адміністративному судочинстві.

Умрихін Олег

помічник прокурора прокуратури Первомайського району Миколаївської області

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ВИМОГ АНТИКОРУПЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про боротьбу з корупцією» нагляд за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією здійснюється Генеральним прокурором України й уповноваженими ним прокурорами.

У 2004 році видано наказ Генерального прокурора України № 10 гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законодавства у сфері боротьби з корупцією». Цим наказом заступникам Генерального прокурора України, начальникам структурних підрозділів Генеральної прокуратури України, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військовим прокурорам регіонів і Військово-Морських Сил України, міським, районним, районним у містах, міжрайонним, а також прирівняним до них прокурорам, тобто прокурорам усіх рівнів запропоновано забезпечити ефективну організацію наглядової діяльності щодо виявлення, запобігання та протидії корупції. Відповідальність за організацію нагляду за додержанням законів у сфері боротьби з корупцією у прокуратурах міського і районного рівня покладено безпосередньо на прокурорів.

Отже, прокурорський нагляд за додержанням вимог антикорупційного законодавства віднесено до функції прокуратури з нагляду за додержанням і застосуванням законів, яка передбачена у п. 9 «Перехідних положень» Конституції України та функції нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, яка передбачена у п. 5 ч. 1 ст. 121 Конституції України.

Завдання прокурорського нагляду сформульовано в ст. 4 Закону «Про прокуратуру» і визначено як діяльність органів прокуратури, що спрямована на утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку та має своїм завданням захист від неправомірних посягань: 1) закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи, прав національних груп і територіальних утворень; 2) ґарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина; 3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення. Основні завдання прокурорського нагляду - забезпечити верховенство Конституції України, правовий захист прав громадян.

Вважаємо, що прокурорам необхідно посилити превентивну роботу у боротьбі з корупцією шляхом прокурорського нагляду за фактам приховування заяв і повідомлень про вчинення злочинів з ознаками корупції.

Здійснюючи нагляд за законністю оперативно-розшукової діяльності, забезпечувати вивчення кожної оперативно-розшукової справи щодо підготовлюваних чи вчинених корупційних злочинів та злочинних груп з корумпованими зв’язками. Засобами прокурорського нагляду сприяти повноті проведених по них оперативними підрозділами заходів, прийняттю законних рішень.

Щодо функції координації то у цьому разі слід зазначити, що саме Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори координують діяльність правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю.

Отже саме прокуратура за своїми функціями координує діяльність всіх правоохоронних органів, у тому числі й у боротьбі з корупцією. Тому у цілях забезпечення координації діяльності органів у вказаному напрямі, прокурорам необхідно скликати координаційні наради, організовувати робочі групи, витребувати статистичну та іншу необхідну інформацію; за участю керівників силових структур проводити міжвідомчі наради, в ході яких аналізувати недоліки та прорахунки в роботі.

Розділ IV




ЦИВІЛЬНЕ ТА СІМЕЙНЕ ПРАВО І ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО І ПРОЦЕС


Аврамова Ольга

к.ю.н., доцент кафедри права НТУ «ХПІ»

ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ВЛАСНИКА НА КІОТСЬКІ КВОТИ

У дві тисячі дев’ятьом році Україна підписала угоду по продажу кіотських квот японської державної компанії «NEDO». Однак, на фоні цих позитивних подій, фундаментального наукового дослідження повноважень власника у системі торгівлі кіотськими квотами, в рамках застосування Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, в Україні не проводилось. Тому, постає необхідність визначення власника в структурі правочинів предметом яких є кіотські квоти. Ця проблема повинна розв’язуватися в рамках цивільно-правового матеріалу, оскільки започатковується у відносинах власності, зокрема чіткого встановлення власника на кіотські квоти.

Для встановлення власника на кіотські квоти, звернемось до аналізу законодавства навколо атмосферного повітря. Повітря необхідне для дихання живих істот і є одним з засобів забезпечення життя особи згідно ст. 27 Конституції України. Життя без повітря неможливо, тому у ст. 13 Конституції України закріплено, що атмосферне повітря є об’єктом права власності Українського народу. Згідно Закону України «Про охорону атмосферного повітря»: атмосферне повітря – життєво важливий компонент навколишнього природного середовища, який являє собою природну суміш газів, що знаходиться за межами жилих, виробничих та інших приміщень; викид це знаходження в атмосферне повітря забруднюючих речовин, тобто є часткою повітря. Крім того, в цьому Законі не встановлено власника атмосферного повітря, однак закріплено, що відносини в галузі охорони атмосферного повітря врегульовано також Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища». В ст. 4 цього Закону України закріплено, що природні ресурси України є власністю народу України, який має право на володіння, використання та розпорядження природними багатствами республіки. Від імені народу України право розпорядження природними ресурсами здійснює Верховна Рада України. При цьому чіткого термінологічного визначення кіотських квот в українському законодавстві і їх суб’єкта власності не встановлено, як і не визначена система локального перерозподілу кіотських квот, формування національної системи торгівлі кіотськими квотами.

На сьогодні, врегулювання системі торгівлі кіотськими квотами здійсняється підзаконними актами, зокрема Постановою Кабінету Міністрів України від 17 квітня 2008 № 392 «Про забезпечення виконання міжнародних зобов’язань України за Рамковою конвенцією ООН про зміну клімату та Кіотським протоколом до неї» встановлено, що укладання угод з продажу частин установленої кількості викидів парникових газів здійснюється Національним агентством екологічних інвестицій на підставі рішення Кабінету Міністрів України, погодженого з Міністерством економіки та Міністерством фінансів.

Однак, в підзаконних актах не вказується на рішення власника по розпорядженню кіотськими квотами. Тому для отримання професійних відповідей на вищевказані питання нами було направлено лист у Нацекоінвестагентство (вх. № 989/11 від 19.06.2009) з питаннями, зокрема: який державний орган має правосуб’єктивність на відчуження кіотських квот з урахуванням ст. 13 Конституції України? У відповіді Нацекоінвестагентство (від 20.07.09 ісх. № 809/14/11) не вказувало на правосуб’єктивний склад відносин по відчуженню квот.

Встановлення суб’єкта власності на кіотські квоти дозволить розробити прозору систему по відчуженню цього об’єкта. Відсутність власника ставить українську сторону при укладанні угод в складну ситуацію, зокрема це може анулювати дії по продажу об’єкта. Так, при підписанні угоди з Японією голова Нацекоінвестагентства діяв на підставі уповноваження Кабінету Міністрів України, зокрема Розпорядженням КМУ № 182-р від 18.02.09 р. «Про підписання для впровадження схеми зелених інвестицій між Урядом України та Урядом Японії» та Постанови Кабінету Міністрів України від 17 квітня 2008 № 392 «Про забезпечення виконання міжнародних зобов’язань України за Рамковою конвенцією ООН про зміну клімату та Кіотським протоколом до неї». Однак, постає питання чи має право Кабінет Міністрів України право розпоряджуватися українськими квотами? Здійсняти управління відносно квот – безумовно, а ось здійсняти дії власника – можливо ні, зокрема в Законі України «Про Кабінет Міністрів України» таке повноваження не передбачено. Наприклад, Інвестиційний банк Morgan Stanley у 2007 р. планував придбати кіотські квоти у уряду РФ, якщо Росія визначиться відносно права власності на ці квоти. На жаль, в Україні питання власності на кіотські квоти не були предметом обговорення Верховної Ради України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, СНБО.

Якщо використовувати порівняльний метод, то звернемось до Меморандуму про взаєморозуміння між Міністерством довкілля, сільськогосподарських та морських справ Іспанії та Національним агентством екологічних інвестицій України щодо видів діяльності, передбачених статтями 6 та 17 кіотського протоколу (дата підписання 11.12.2008, дата набрання чинності України 11.12.2008 // ОВУ № 99 2008), то побачимо, іспанська сторона діє на підставі Закону Іспанії 1/2005 від 9 березня, що регулює торгівлю квотами на викид парникових газів та Королівського Указу 1031/2007, який розробляє структуру участі в проектних механізмів. Адже в Україні аналогічного закону або указу Президента не має. Чомусь при підписанні цього Меморандуму українська сторона не звернула на це увагу і не відкрила дискусію навколо цього питання.

Безумовно, питань і проблем навколо цієї тематики чи немало, однак вони повинні бути поступово розв’язані. По-перш, чітко визначити власника на кіотські квоти (народ України або окремі підприємства або державні структури). По-друге, розробити і прийняті Закон України «Про систему торгівлі кіотськими квотами». По-третє, сформувати внутрішній ринок сертифікатів, що репрезентують право на забруднення навколишнього середовища викидами парникових газів серед промислових підприємств і після цього з урахуванням національних інтересів здійсняти міжнародні угоди в цьому напрямку. Четверте, встановити прозору систему торгівлі викидами за схемою: власник – управлінець – посередник – покупець. Пропозицій навколо цієї проблеми може бути ще багато і вищевикладене це тільки одна з точок зору, що потребує відкриття наукової дискусії для подолання прогалин у законодавстві та формування науково виважених висновків по системі продажу кіотських квот.

Пацієнт при наданні йому платної медичної допомоги в рамках добровільного медичного страхування і власне платних послуг за рахунок пацієнта умовно захищається Законом України «Про захист прав споживачів», який застосовує зобов’язання як результат лікування – договірну (безвинну) відповідальність. Однак, цей закон прямо не закріплює захист прав пацієнта, лише де-не-де згадуються поняття послуги, обслуговування. Та ми можемо стверджувати, що захист споживачів медичних послуг, які отримують медичні послуги, їх права захищаються цим законом.

Як споживач послуг пацієнт повинен володіти наступними правами, які повинні бути закріплені в законі «ПЗПС»:

1. 
   Право на безпеку послуг.
   
2. 
   Право на інформацію про виконавця і про послуги.
   
3. 
   Право на дотримання виконавцем термінів надання послуги. Стосовно надання медичних послуг терміни їх надання мають значення перш за все в контексті своєчасності.
   
4. 
   Право на дотримання виконавцем якості послуг, що надаються, і відсутність недоліків наданих послуг.
   
5. 
   Право на інформацію про обставини, які можуть вплинути на якість послуги, що надається.
   
6. 
   Право не володіти спеціальними пізнаннями про властивості і характеристику послуг.
   
7. 
   Право на вибір і використання санкцій за невиконання або неналежного виконання зобов’язань за договором: безвідплатного усунення недоліків, відповідного зменшення ціни наданої послуги, відшкодування понесених витрат з усунення недоліків своїми силами або третіми особами, розірвання договору і відшкодування збитків.
   

Виходячи з вищевикладеного, проблемою для приватних клінік і лікувально-профілактичних установ, що надають платні медичні послуги, є можливість пацієнта вимагати як мінімум повернення грошей за лікування (під загрозою судового розгляду і виплати додаткової суми) у випадках, коли медична послуга при її належному виконанні привела наприклад, до недосягнення 100% результату лікування або виникло якесь ускладнення, що передбачалося, тобто реалізувався медичний ризик.

Все це безумовно знижує рентабельність надання платних медичних послуг і сприяє появі, так званих «споживчих екстремістів», які заробляють гроші на недосконалості законодавства і правової незахищеності закладів охорони здоровя.

Єдиний спосіб правового захисту - розробка договорів приєднання на надання платних медичних послуг, які починають отримувати все більше розповсюдження серед медичних закладів. Даний спосіб полягає у включенні певних умов в договір на надання платних медичних послуг, до яких пацієнт добровільно приєднується. Ці додаткові умови договору позбавляють пацієнта права вимоги повернення вартості лікування при реалізації медичного ризику у вигляді недосягнення очікуваного результату лікування. Розробка таких договорів проходить попереднє узгодження з фахівцями, що оцінюють якість надання даного виду медичної послуги в рамках цивільного судочинства, - судово-медичними експертами і лікарями-експертами. В результаті, деякі пропоновані зміни закладом, що порушують права споживача на безпеку послуги і інформованість про послугу, не включаються в договір.

Захист прав споживачів здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Споживачі звільняються від сплати державного мита за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав.

До споживачів ми відносимо також пацієнтів, які отримують певну медичну послугу на підставі договору надання медичної послуги. Договірний режим медичної послуги може носити погоджувальний характер щодо інших умов - строки, засоби, що застосовуються. Наприклад, особливістю договору про надання медичних послуг є неможливість виконавця забезпечити 100% гарантію досягнення результатів медичного втручання. Водночас виконання будь-якої роботи, навпаки передбачає отримання результату в речовій формі і тому встановлення строку служби і гарантійного строку на результат роботи є можливим. До медичних послуг, що не мають матеріального результату як правило не застосовуються положення про строки виявлення недоліків, оскільки виконавець може нести відповідальність лише за недоліки, що були допущені в процесі їхнього надання, а не після завершення. Разом з тим до деяких послуг, що мають матеріальний результат (наприклад, накладення пломби чи виготовлення зубного протезу), можуть бути застосовані або ж строки виявлення недоліків, або положення про гарантії, бо цьому випадку споживацькі властивості результату цінні впродовж значного терміну. Законом «Про захист прав споживачів» передбачено встановлення гарантійних строків і строків служби, протягом яких виконавець зобов’язаний задовольнити відповідні вимоги споживача в зв’язку із виявленням недоліків. Строк служби – це період часу, впродовж якого виконавець зобов’язується забезпечити споживачу можливість використання результату за цільовим призначенням і нести відповідальність за суттєві недоліки, які виникли з вини виконавця. В свою чергу суттєвим визнається недолік, який неможливо усунути або недолік, який не може бути усунутий без часових затрат, або виявляється неодноразово, або виявляється повторно після його усунення, або інші подібні недоліки. Необхідно зазначити, що законом виділяються роботи, результати яких через певний проміжок часу можуть нести загрозу для життя чи здоров’я споживача, завдавати шкоди його майну чи оточуючому середовищу. В таких випадках строк служби повинен бути встановлений обов’язково. Якщо такий строк служби не встановлений, то згідно закону він буде складати 10 років з дня передачі результату роботи споживачу. При визначенні терміну строку служби у випадку необов’язковості його встановлення, виконавець керується, як правило, міркуваннями комерційного характеру і виробничими можливостями. Разом з тим варто врахувати, що впродовж встановленого строку служби повинна бути також забезпечена і безпека результату роботи.