Історія України в романах Роман Іваничук

«Чому ти вмовкла? — Юрко діткнувся долонею до Гізиного ліктя. Йому не похвала була потрібна, а ствердження своєї потрібності на світі: устами Гізі говорив той люд, якому він захотів дати зір і голос, а нині здалось йому, що цього зробити не зможе. — Говори, Гізю…»

«Ви не знали, а я любила вас, як люблять повітря, сонце, хліб, дощ, грозу — те, чого нічим не заміниш, не розлюбиш, не перелюбиш. Мені було страшно за вас; ось спіткнетеся, впадете на брук, баскі коні, запряжені в бричку, затратують вас; або з риштування впаде цегла, камінь, і вас уб'є, і я… і ми залишимось без вас, мов сироти… Боже, чого я тільки не придумувала, бо ще ж була підлітком, щоб відчути себе вашим захисником, вашою доброю долею… А роки йшли, і я почала розуміти, що інші лиха чигають на вас — не коні, не камінь, а злі люди, проти яких ви пішли, щоб заступитися за мене, беззахисну Гізю. Я хотіла, щоб ви покохали мене, бо без тії любові ви зникли б колись з мого світу і — я боялась — пропали б. Пропали б у той мент, коли моє добро перестало б слідкувати за вами, мов вірний пес. Я ж не для себе вас полюбила — для Абрекової, для Пися, для сотень таких, як вони, для Гізиної дитини, і тому носила зілля материнки за пазухою, а збирала її на вершечку Чортової скали — бачите, крізь ліс вона видніє, ми йдемо туди… Я зривала у вербну неділю пахучі жовті базьки ліщини, м'яла їх і замішувала в хліб, а потім той хліб відносила Мацькові в надії, що ви зайдете до корчми на обід чи на вечерю і з'їсте його. Шукала до сходу сонця чебрецю на сокільницьких лугах і купалася в його виварі, а в місячні ночі ходила до млина на Полтву і ставала одягнена під лотоки… Ви мене і в обличчя не знали, а я все одно була щаслива своїм коханням. А нині побачила, що вам дуже важко і зважилась…»

«Дуже важко, Гізю…»

У лісі зсутеніло, хоч був ще день, а вони йшли під гору навмання, полишивши втоптані стежки; темно–зелений сутінок пах лопухами, рястом і торічним прілим листям. Гізя йшла попереду, постать її то ховалася поза буковими сірими стовбурами, то виринала, вона квапилася, і Юркові здавалося, що дівчина хоче втекти від нього; вона схожа була тепер на лісове видмо, він наздогнав її, схопив за руку, повернув до себе, її сумовите обличчя перший раз проясніло, але усмішка вмить згасла на устах і засвітилася добротою з очей, сказала:

«Ходімо ще трохи».

І коли на гребені гори, над верхів'ям сосон засірів величезний камінь з химерними головами, з–за якого прозирало призахідне небо, вона зупинилася, повернулася до Юрка обличчям і так стояла опустивши руки — застигла в чеканні. Він легко діткнувся губами до її білої довгої шиї і відчув, як тече по ніжно–синіх жилах її кров; легко, наче боявся, що видмо розпливеться, розтане в його руках, узяв долонями її за плечі, а вона ще раз сказала:

«Я кохаю вас. А більш нічого…»

«А чого іще треба, — вимовив Юрко, — чого іще треба?»

«Жити вам треба. Для мене… Для нас…»

«Я буду жити… Тепер буду».

Тихо захрустіло й подалося торішнє листя під лісовою травою, дівчина була легка, немов очеретина, і він поніс її, поніс і не дійшов до каменя. З його грудей добулося слово, дивне у своєму солодко–терпкому звучанні — його він вимовляв уже не раз, але досі не знав, що те слово має вагу, плоть, дихання і що не похіть, а сильне, мов смерть, почуття, назване тим словом, є тою великою радістю, яка дає життя.

«Цілуйте мене, Юрку, цілуйте, — шепотіла Гізя. — Мене ще ніхто не цілував і ви не будете. Цілуйте мене всю ніч, на все моє життя, бо більш ніхто ніколи мене не поцілує».

«Що ти говориш, Гізю, я люблю тебе».

«Тихо, тихо… Ви вернетесь до своїх братів, щоб жити для мене, для моєї дитини… Вона буде така гарна, як наш поцілунок, а я житиму для вас. А коли розсвіне, не шукайте мене. І дужим будьте, бо ваших рук і розуму потребуватиме зачатий нині рід. Тут і там — у місті, у весях, по всій нашій землі починається нині новий рід. З дідівською силою, з батьківським просвітком…»

«Ти будеш зі мною жити…»

«Якби то… Хто нам дозволить разом жити? Нас уб'ють, нам душі повбивають. Не можна, Юрку… Але віднині вам ніколи не буде ні страшно, ні важко, я завжди буду біля вас».

Вони верталися, поєднані й тихі, коли почало світати. Ще трохи — і розлучаться, ще трохи — і розтане у вранішньому тумані Юркове видмо, а він іще не знає, що все життя шукатиме його, знаходячи весь час у собі лише слід Гізиної доброти, а її самої не знайде ніколи.

Сонце піднялося над обрієм, щоб освітити все красне й гидке на землі, і при першому промені зустрілося добро із злом: за Знесінням із Круп'ярської корчми вийшов Блазій. Юрко і Гізя саме минали корчму, а він, захмелений, протирав очі, не вірячи, що бачить Рогатинця, а коли усвідомив, що це таки він, його суддя, задріботів назад, але спинився, луда страху на обличчі змінилася злорадною посмішкою: Юрій не сам, з ним жінка — і не Ґрета, і не якась повія, а жива–живісінька Гізя Абрекової, його перелюбниця!

Тоді він масно засміявся і низько вклонився.

«Падаю до ніг шановному панству, падаю і вітаю праведника Рогатинця, який за законом братського статуту буде нині вимазаний із списків разом зі мною. Ха–ха!»

Вибухнула кров у Юркових грудях: треба вбити паскуду, що споганила світ і нинішній святий ранок… Він у нестямі кинувся на Блазія, і той, побачивши воочію свою смерть, помчав, мов вепр, поміж кущами винограду; Блазій у смертельному переляку біг швидше вепра і зник з очей.

А коли Рогатинець вернувся, Гізі не було…

…Юрій різко висмикнув ліктя, за який тримався Барон, і пішов крізь юрбу, не оглядаючись, він ще чув за собою погрозливе хрипіння: «А пожалієш, пожалієш!», гидливо струсився, начеб на нього хтось вилив відро помиїв, і звернув з Ринку в безлюдні вулички.

Туга убогості, руйнації дихала в тісних, завалених сміттям і кінським послідом провулках; пишний патриціанський фасад раптом змінився брудною клоакою, і — диво: навіть у цьому содомі оптимістична й добра людська рука виліплювала то тут, то там, для радості, танцюючих амурчиків на фризах, усміхнених сфінксів, маскаронів із спотвореними від реготу обличчями, п'яних кентаврів з кухлями в руках, і подумав Рогатинець, що коли насправді людство вічне і його не можуть винищити ні війни, ні чума, ані голод, то тільки завдяки силі людської радості, яка не набувається удачами, багатством, перемогами чи вином, а є споконвічною життєдайною силою — як опір смерті.

Він бачив проблиски радості в цьому похмурому світі всюди. В крамницях, де продавалися годинники з фігурами граційних ангелів і хижих левів на золотих футлярах, сікачі з ручками, оздобленими тонкою інкрустацією, папір з орнаментними філігранями; у заставних літерах, що їх карбували на металі братські формшнайдери^[99] — колишні цехові малярі, котрих повиганяв з цеху Соліковський, щоб поляки не вчилися шанувати витвори, зроблені українськими руками; в білизні кривчицького полотна, яким у торгові дні на Ринку любуються чужоземні купці; у золотому пшеничному ядрі, що яріло у відкритих міхах, у маскароні п'яного лева, який пожирає ґроно винограду над входом до пивниці Лисого Мацька, і в собі — коли після втоми і смутку сідав викінчувати чи то по–новому оздоблювати сідло і сагайдак. Бо тільки за цією роботою знаходив Юрій для себе спокій і тиху втіху, а ще й надію щемну: колись далекий вільний нащадок погляне на його витвори і скаже: «Хто зна, що вони там діяли за тої темряви в часи Зигмунта III, для нас це залишилося таємницею, та мрія в них була. Вони робили сідла й сагайдаки, щоб віддати їх звитяжцям, яких чекали, прагли, а можливо, й народжували».

У цих тісних провулках Рогатинець наче відшукав себе самого — втраченого нині зранку, коли натовп валив на Ринок дивитися на магістратське видовище, глупу комедію, під час якої кожен став іншим, ніж є, або ж знеособився зовсім. Юрій віднайшов спокій: одна лише скульптурна групка танцюючих амурів повернула його обличчям до того невидимого, але, певно, усміхненого за роботою майстра, і він думкою уздрів добру людину. І подумав: чому це так? Адже серед цього багатотисячного натовпу — лише жменька лихих людей, а решта — піддаються злу і регочуть, і горлають замість того, щоб навалитися на дощані замки і змести їх, знищити символ, який прославляє розбій. Чому один Мнішек, один Соліковський, один Барон уміють заразити бузувірством і підлістю сотні людей, які народилися для добра?

Рогатинцеві згадалося: він якось попросив Гануша Альнпека провести його до колонії прокажених на Калічу гору — туди потрапив один із братчиків. Це було страшне видиво: колишні люди, і той братчик, у гнояках, струпах, безвії, сльозиві, каправі бігли до загорожі, товпилися і вигукували радісно: «Докторе, докторе, нового привели?» Вони тішилися, скакали, раділи, качалися від сміху по землі, простягали крізь загорожу руки, а прокажений братчик, вчорашній папірник з Брюхович, лебедів: «Пане Юрію, пане Юрію, як добре, що ви прийшли, я для вас прічу свою відступлю…» Юрій стояв приголомшений такою неймовірною жорстокістю, адже донині знав, що хвора людина стає чутливою, бажає здоров'я іншим, він спитав у Альнпека:

«Чому вони такі?»

«Ця страшна хвороба, — відказав лікар, — вбиває не тільки тіло, а й психіку, жорстока бацила прокази вражає злобою свідомість, хворий жадає, щоб усі були такі, як він, щоб увесь світ став прокаженим. Огидне бажання рівності…»

Барон теж хотів рівності. Блазій так мало жадав від Рогатинця — тільки випити з ним на людях. То чому це так: поспільство відокремлюється від людей, тіло яких вразила проказа, а не ізолює себе від прокажених духом? їх же вбивати треба, мов скажених собак!

Гріх мій згадав… Пізно, Бароне. Так пізно, що аж страшно: ти ніколи вже не зможеш відімстити мені. Гізі нема…

Так тоскно, так боляче стало Рогатинцеві, що завив би; сивий головатий камінь на горі, легка, мов очеретина, дівчина на руках і слово, яке дістало плоть і кров, — і нема, нема нікого, де ж ви ділись, де живете всі ці довгі шістнадцять літ?

…Після братського суду Юрій зайшов до Абрекової. І не тільки тому, що сподівався побачити Гізю, — привело його сюди ще й почуття провини перед матір'ю. Не бував тут ніколи, не мав чого сюди заходити і не помислював, що спотребиться колись, тож з острахом відчинив рипучі двері й у сутінках тісної клітки, надиханій густим горілчаним перегаром, змішаним із сопухом плісняви, уздрів спочатку янголя, що сиділо на лавиці біля вікна і баламкало ніжками, у янголяти було довге золоте волосся і великі сині очі, воно скрикнуло: «Мамо, пан зі школи!»; тоді Юрко розгледів профіль сивої худої жінки, яка стояла біля печі й помішувала кописткою чир у горшку; потім в очі впала синя пляма чоловічого обличчя, притуленого боком до чорної подушки на тапчані, а більш нікого не побачив Рогатинець і стояв мовчки посеред кімнати, поки худа сива жінка не повернула до нього голову.

«Нема Гізі, — тихо сказала Абрекова, і ковтнув спазму Юрій, бо ж цього не повинна була говорити Гізина мама, звідки їй знати, що він до її дочки прийшов; Рогатинець щулився в душі, чекаючи крику, — знав–бо, як уміють перекупки розмовляти, але Абрекова, повернувшись до печі, проказала ніби до себе самої: — Нащо було панові сеньйорові таку кривду нам чинити? Знав–єсь, жесьмо бідні, а купець Балтазар подарунки їй носив і мав до себе забрати, то й ми якось би… он Льонця підростає. А пан сеньйор, як той пес, що сукно стереже, сам же у ньому не ходить, приворожив дитину, хіба я не виділа, як вона у церкві, немов ваша тінь, клячала біля вас і вставала, коли вставали ви, і виходила… А позавчора прийшла вранці, а вже як дівчина прийшла з ночі, то з чим вона піде до жениха? Я спитала Балтазара, чи не з ним була, а він як закричить і подарунки почав забирати, я допомагала шукати, щоб чого не залишилося в нас чужого, на те надійшла Гізя і все, що дістала від нього, вифуркала за двері, а він ще погрожував, що в суд подасть. Голий грабунку не боїться, — глипнула Абрекова на Рогатинця, — суд нам не страшний, але Гізі нічого вже не світить, а нам і паче…»

«Де ж вона?» — видобулось нарешті Юрієві з горла.

«А панові сеньйору що до того? Чей не задумав женитися з Гізею при живій жінці, пані Ґрета, слава Богу, не вмерла… Побавилися нашим горем і ще чогось хочете? Я б її була і вбила, але така сумна вона, моя дитина, і добра така, і що то їй сталося, що здуріла, бо сказала… — Абрекова витерла очі. — Бо сказала, щоб ніхто її не шукав… Я подумала таке страшне і заголосила, а вона каже: «Не бійтеся, я буду жити, маю для кого, ви ж не шукайте, а якби хтось прийшов, то йому теж таке скажіть». А ви прийшли, то я вам і повіла. Боже, Боже, як то є на світі… Такий поважний пан і зацний, люди на вас моляться, спасителем називають, а ви… Ну, скажіть, пощо ви бідній Абрековій таку кривду заподіяли?»

Схлипнув Юрій, а сказати не мав що і не міг, бо хіба полегшає матері, коли він повість, що кохає Гізю, що шукатиме її, а стара вгадала його думки і мовила:

«А якби–сьте й знайшли, то що з того? Чому ви не подумали, що ніколи не зможете взяти Гізю, чому? Ідіть і най вам Бог гріха не пише… А Гізі нема… — І тут прорвало Абрекову, вона закричала, замахнувшись кописткою на Пися, який лежав на тапчані: — А ти, ти, німий пияку, чого мовчиш і тепер, хіба не чуєш, що нема, нема уже в нас Гізі?!»

…Іноді Юрієві здавалось, що він видумав для себе дівчину з сумовито–добрими очима і чорним буйним волоссям, що в той вечір вела його на Чортову скелю не Гізя, а Ґрета, якій добрий маг повернув любов і світлий розум, а він не впізнав своєї дружини лише тому, що досі не зазнавав від неї ні доброти, ні розуміння; таке могло лучитися, бо зовнішній лик — то тільки оболонка духовного світу людини; колір очей, закрій губ, голос, гнучкість тіла, цілунок — це тільки вияв багатства чи убогості душі. Та дівчина була подібна до Ґрети і зовсім інша, а може, була іншою Ґретою — Рогатинця вперто переслідувала ця химерна здогадка, і хоч знав, що Ґрета зняла кімнату в Лоренцовичевої, бо гидким їй став український квартал, все ж не раз підходив до свого колишнього помешкання і заставав там чужих людей.

Гізі не було ніде. Він виходив до Чортової скелі, сподіваючись, що, може, вона колись вийде туди зривати материнку, та материнки їй уже не було потрібно, і вона не виходила, а по неділях блукав позаміськими селами, розпитував по фільварках — даремно.

А одного разу побачив Гізю. Висока струнка дівчина з чорним і довгим аж до пліч волоссям зійшла із Левової гори і, минаючи Підзамче, квапно повернула польовою доріжкою в бік Замарстинова. Юрій здалеку впізнав її і побіг щодуху; він не кликав, щоб не сполохати, а коли, задиханий і від тривоги й радості зів'ялий, уже наздоганяв, дівчина повернулася, і він побачив жінку, подібну до Гізі і до Ґрети, але не була це ні Гізя, ані Ґрета — очі в жінки палали одержимим вогнем, вузька стулка губ стягнула, мов петелька, запалі аскетичні щоки, губи ледь помітно ворушились, вимовляючи якісь слова — чи то молитви, чи то прокльони. Юрій відступив назад, бо це таки була Ґрета.

«Що ти тут робиш, куди йдеш, Ґрето?»

«Пріч з очей, схизмате, не оскверняй мене своїм подихом! — прошипіла. — До Єрусалиму йду, до гробу Господнього!»

«Де ж той Єрусалим, що ти говориш?»

«У серці він, безвірнику. Я йду до нього, щоб знайти його у своєму серці…»

«Боже, Боже, що вони з неї зробили!.. — застогнав Рогатинець. — За що аж так скалічили?»

«Нещасний, бо не знаєш правди Ісусової, — презирливо виплюнула Ґрета. — Пріч, пріч!» — вона завищала, піднявши вгору руки, і Юрій позадкував, Ґрета ж пішла далі, звертаючи на Замарстинів.

Примарний образ скаліченої, обдуреної жінки переслідував Рогатинця, снився; Гізі не було ніде, а на світі жила Ґрета, і він її колись любив, а може, й нині любить, бо чому ввижається весь час і сниться; минуло багато часу, і вже та зустріч під Левовою горою теж здавалася сном; Юрій зважився зайти у дім Лоренцовичевої до Ґрети.

Застав її саму — спокійну, покірну, втомлену, марну; Ґрета довірливо притулила голову до його грудей, наче нічого ніколи між ними й не трапилось, і Юрій сказав:

«Ходімо, Ґрето… Додому».

«У Єрусалимі мій дім, Юрку. Я весь свій кількарічний заробіток віддала на дорогу до гробу Господнього. Патер Лятерна взяв… І я ходжу, щодня ходжу, поки знайду його. А ти залишися, залитися в мене до ранку, мені так страшно…»

«Що вони тобі зробили?»

«Нічого, ах, нічого. Покута, покута, покута!..»

Усю ніч просидів Рогатинець біля хворої, він вранці приведе лікаря, треба рятувати людину; перед світанком задрімав, а коли прокинувся, Ґрети в кімнаті не було.

Квапився до Левової гори, знав, що вона там. Довго сидів на тому самому місці і врешті побачив: Ґрета знову сходила з гори, минала Підзамче, вона довго кружлятиме довкола Львова — стільки, скільки миль до Єрусалима, якого прагне віднайти у своєму серці.

Юрій присів на обочину польової доріжки, схилив на руки голову; Ґрета, минаючи його, закричала істерично: «Пріч, пріч з очей, схизмат!» Рогатинець не підводив голови. Він аж тепер до кінця усвідомив, яку страшну пошесть принесли з собою святі отці — небезпечнішу за найчорнішу проказу, та вже не безвихідь, а тверда лють входила в його душу, і Рогатинець знав: утікати нікуди, можна тільки йти супроти, хоча б на смерть.

Дізнався недавно, що Ґрета померла — під час молитви, в екстазі. Та в серці Юрія не ворухнувся навіть жаль. Вона вмерла для нього давно. В пам'яті жив один–єдиний образ — доброї і печальної Гізі.

…З Ринку долинули переможний крик, рев, мушкетна пальба, бій барабанів — хоробрі жолнєрове здобули нарешті дощану фортецю.

Язики полумені досягали вершечка ратушевої вежі, дим розповзався вуличками по всьому місту. «Ще, чого доброго, спалять здуру Львів», — подумав Рогатинець і вийшов на ринковий майдан.

Вогонь швидко згасав, народ розходився, Юрій, минаючи Чорну кам'яницю Лоренцовича, попрямував на Руську. Біля будинку Шимоновича спинився, побачивши у брамі самого поета. Давно не бачив пана Шимона, ще з часу рокошу Зебжидовського — тоді Шимонович читав йому й Альнпекові у своїй бібліотеці поему «Лютня рокошанська», і з цього приводу між Рогатинцем і лікарем Ганушем спалахнула суперечка. Цікаво, де нині Альнпек?.. А Шимонович помітно змінився: колись витончене шляхетне обличчя осунулося, довге волосся стало шпакуватим, він мав вигляд гордовитого олімпійського божка; Рогатинець, на мить зупинившись, швидко пішов, усе ще не відриваючи погляду від поета, і Шимонович вловив його погляд, маску зверхності звіяла щира усмішка, він поклонився.

— Добридень, пане Юрію. Невже не впізнали, що минаєте?

Рогатинець розвів руки, ніби просив цим жестом вибачення, насправді ж йому хотілося обняти поета, він подався до нього, та за крок зупинився, наткнувшись на незриму перепону. Poeta regius^[100] і сеньйор братства ще раз поклонилися один одному й, не вітаючись за руку, пішли на відстані кроку в бік вірменського кварталу.

Мовчали, щоб перечекати ту хвилю, за час якої мали б висловити вголос свою думку про нинішнє представлення, а говорити про це не хотілось обом: безглуздя бравурної комедії було очевидним, адже весь світ уже знав про крах московської авантюри, доходили чутки про канібальство серед польських жовнірів, обложених князем Пожарським у Москві; свій страх польські владці намагалися заглушити громом «смоленської перемоги». Не хотілось про це говорити, певне, ще й тому, що на магістратську комедію Рогатинець дивився з ринкового майдану, а Шимон Шимонович — з висоти трибуни, то й бачення їхнє мусило бути дещо відмінним, як, напевно, по–різному вони дивилися на все, що діялося в світі, і сходились, можливо, лише в одному — людській порядності.

— Давно не бачив вас, пане Шимонович.

— А я до Львова тільки наїздами. З ласки покійного гетьмана Замойського я живу тепер у своєму чернятинському маєтку біля Замостя. А за Львовом тужу… Ах, той Львів, Львів: розкіш і розпач, злет духа і чорна темрява, здоров'я і проказа…

— Так ладно говорите, як і личить поетові. Тверезо так… — посміхнувся Рогатинець. — До братства вас записав би, та нежонаті єсьте… А там, у Чернятині, великий у вас маєток?

— Гарний маєток… Ви знаєте, я й не підозрював, що в мені живе якийсь дивний атавізм. Батько мій — ректор катедральної школи, мама — з ремісників, а я — чистий вєсняк, селюк. День у день блукаю полями, перелісками, левадами, воєдино зливаюся з природою, і тільки тоді, коли у всі фібри мого єства входить божество первозданності, я відчуваю себе поетом… Я задумав написати жмут селянських поем, щось на зразок «Пісень» покійного Кохановського, тільки ближчих до людей, ніж до політики, і так назву їх — «Селянки». Мені хочеться схопити все, чим живе безмежно цікаве й миле українське село, простежити життя селян від народження до смерті.

— І їхню працю?

— Авжеж. І радість, і кривду, і жорстокість старост, і весільну буйність, і просту несфальшовану любов…

— А за прообраз братимете свій маєток?

— Напевне… — Шимонович пильно глянув на співрозмовника. — Він мені найближчий.

— А за старосту — вашого економа? — Рогатинець холодно витримав погляд Шимоновича.

— Та яка муха вкусила вас, пане Юрію? — поет переступив ту межу, шириною в крок, яка досі їх розділювала, взяв Рогатинця під руку, вони звернули на Краківську. — Та невже ви думаєте, що я… Зрозумійте, я насамперед поет і кожної миті думаю про те, що після мене залишиться для нащадків. І коли мій вірш іноді виходить світлішим, чистішим, ніж мій власний спосіб життя, то тим краще — значить, я маю силу піднятися над самим собою, можу скочити вище своєї тіні.

— Правда ваша, пане Шимонович… Далекий наш нащадок, можливо, не захоче знати, яку повинність відробляли селяни у вашому маєтку, якими одами ви вітали перемоги короля і гетьманів, він напевне не буде дошукуватися у вашій спадщині того панегірика єзуїтам, яким ви привітали закладення єзуїтського костьолу у Львові. Він буде впиватися вашими пасторалями, вчитися на них таємниць поезії, хвилюватиметься, ставатиме добрим і чесним… Але скажіть, як це у вас самих поєднується та, ну… подвійність?

— Був такий гріх, пане Юрію… А зрештою, людина, яка бажає у всіх відношеннях бути чистою і чесною, неминуче загине серед безчесної більшості. Я не поділяю всіх гасел Макіавеллі, але тут він мав рацію, це його слова. То тільки Томас Мор у своїй «Утопії» міг дозволити собі зробити із золота відхожі місця, а злочинців заковувати у золоті кайдани. В житті, самі знаєте, зовсім інакше… Хіба ви не скористалися в Бересті з православних симпатій магната Острозького, в добрах якого мій маєток канув би, мов крапля в морі, і який, обороняючи свою власність, погромив повстання єдиновірця Криштофа Косинського?

Нічого не відповів Юрій, змовчав. Бо ж так і є — далеко всім до досконалості… Не святий же і Рогатинець. Трети не врятував, Гізі не знайшов, зневірювався — Боже, таж він сам скільки знайшов би в собі гріхів!.. Чого ж раптом забажав у Шимоновичеві побачити ідеал? Захотів сотворити такого, яким сам не є?

— А я не славословлю князя Костянтина, — відказав невпевнено по хвилі. — І Корнякта, мецената нашого братства, — теж…

— Але ж користаєте з їх допомоги. Як у тій пісні: «Ой пане хороший, не треба нам твої віри, лишень твоїх грошей». Хіба це не макіавеллізм? Мета виправдовує засоби…

— Користаємо. Ми бідні. І не маємо права, як наш славний Вишенський, пишатися тією бідністю в самотній келії.

— Чув я — ви розійшлися з ним.

— На жаль, навіки… А коли він відійшов, ми зрозуміли, ким він міг стати для нас. Нині замість нього я своїм убогим умом складаю листи, перестороги проти уніатів і ваших єзуїтів, а все то таке недолуге й марне супроти слова мніха Йвана…

Шимонович і Рогатинець повернулися й пішли назад, в бік Ринку.

— Я читав «Пересторогу» в списку, — сказав після мовчанки Шимонович. — Трактат сей не підписаний, та зрозумів я тепер, що автор — ви… Багато болю в ньому, багато правди, а ще більше наївності. Хіба суть у тому — був чи не був апостол Петро першим Римським Папою? Ви забираєте Петра в Константинополь і робите з нього першого патріарха. І що з того? Сила ж за Римом. Ви проповідуєте ідею рівності між православними й католиками, мовляв, рівні єсьмо з часу прийняття Христової віри — і що з того? Солома й зерно рівні при народженні, однак солому їсть худоба, а зерно — люди…