Історія України в романах Роман Іваничук

Братчики розійшлися, Юрій подався до своєї кімнати, що сусідувала з ізбою, підійшов до шафи, в якій пишалися його заповітні сідло й сагайдак: здались вони тепер йому забавками, на які марно витрачав час, — чи ж то подобає нині марудитися над латунними бляшками, над бісером і м'яко вичиненим юхтом, коли з латинських друкарень вилітає зграями тля отруйних книг, а ми, замість знаходити на них протиотруту, тримаємося, мов сліпець плота, старого куншта, щоб себе в ньому зберегти.

Ось Потієва «Гармонія»: він у ній підступно переконує православних, що унія — не відступництво, а давня традиція, бо підтвердила лише флорентійську унію 1439 року, а про те, що православні розірвали її тридцятьма роками пізніше — ні слова. А ось його «Антирисис» — відповідь на «Апокрисис» Христофора Філалета, який виступив проти об'єднання церков. Ось книга Петра Скарги «Synod brzeski i jego obrona»^[101]. А в цих жовчних писаннях — знання світової філософії й історії! Мав рацію Балабан — чим ми їм відповіли? Посланнями Вишенського? Так… Вони розбудили народ, без них не вийшли б посполиті на Юрську гору проганяти зрадника, але чи ми можемо сказати, що писання мніха Йвана поставили нас як рівносильних на один позем з ворогами в царстві науки? Ба ні — лише гнів розбудили… Рогатинець зачинив шафку — не треба роз'ятрювати сумнівів, слава Богу, що прибув Вишенський, з ним, славетним словотворцем, ми станемо в сто крат сильнішими; як добре, що вже втоптався грунт і є на чому стати глашатаєві правди.

…Онуфріївська церква битнем набита, за казальницею стоїть мніх Іван — високий, з буйною бородою; підвівши уверх голову, глаголить і запалює сміливими словесами вогонь у очах парафіян.

— Поклонися папі, прийми його календар! — б'ється об склепіння саркастичний голос Вишенського, мніх схожий на розгніваного старозавітного пророка. — Панове бурмістри і войтове, не дайте русинам простору в жизні їх. Русин з папежником волі єдиної хай не має, в цехах ремісницьких русинові не бути… А коли й цим Русі не досадите, то святині їм зруйнуйте, на празники старого календаря дзвонити не дайте, а коли не послухають — сакрамент Христов обезчестіть, в темниці затворяйте, бийте і убийте в ім'я найсвятішого Папи!

Рогатинець слухає і думає, що б трапилося, якби в цю мить зайшов з каноніками Соліковський зачиняти райські врата? Двадцять років минуло з часу тієї наруги — це так мало, коли дивитися на себе, бо й не змінився, не ослаб, але ж це дуже й багато: немовлята за той час стали дівами й юнаками; це дуже багато, бо виріс люд, який уже не розійдеться нині, мов отара. А що вчинив би? Розтерзав би Соліковського!.. Чи ж не крові бажав тоді Рогатинець? Чому нині щемно й тривожно від цієї думки? Рано ще… Христос воскрес. Рано воскрес? Чи лиш спинається іще з хрестом на гору?..

Мацько Патерностер дивиться й очам своїм не вірить: то це той сивобородий дідуган у монашій рясі, який вчора заходив до його пив'ярні і п'ять Псалтирів купив, єсть самим Вишенським? Якби ж був знав — сулії з вином поховав би, пивницю ладаном прокурив, Господи, а він ще й посміхнувся, коли монах, беручи книги, мовив, похитуючи головою: «Блюзнірствуєте, львівські братове, Божими книгами торгуючи в пияцькому содомі»; посміхнувся й відказав: «Вино у мене церковне, благочестивий монаше, не зволите запричаститися?» Сором тепер обпалює Мацька — як смів так розмовляти з мужем, який не боїться вголос вимовляти коромольні слова? Та дивується Патерностер з іншого: щось трапилося з ним самим, бо чому не опускає голови, не глипає боязко на сусідів, не поглядає в бік притвору, чи не появиться там хтось такий, котрий, побачивши Мацька на нинішній відправі, завтра корчму йому закриє… Христос воскрес! Мацько дивується, а від слів проповідника бадьорий дріж пробігає йому по спині, він чує, як випрямляється в нього хребет, як гнівна мова мніха сіє в його душі злість на самого себе за те, що досі той хребет був зігнутий, немов яремна дуга, а що з того запосяг: чи ж оті складені за лихву й торги золоті варті того, щоб усе життя витирати носом ляду, та яка їм ціна, коли навіть син Роман, від'їжджаючи в далекий світ, не хотів і сотні взяти, бо вони йому смерділи батьковим приниженням. Мацькові й моторошно, тільки — знову диво! — не за себе, а за Вишенського: чи не потягнуть його після відправи до вежі, що біля міської зброярні?

Барон, сховавшись на хорах за людськими спинами, уважно слухає, щоб не пропустити жодного слова, і мліє від скоботливої втіхи, що матиме з чим прийти до свого хлібодавця, бо невдоволений Соліковський. Ти, Бароне, пропиваєш гроші, а користі з тебе катма, тих кілька кишенькових злодіїв із Шкотської, яких ти привів до чорта, то ще не плата за звання барона, нам треба, щоб зареготалися над братчиками ті, які нині рей водять на Руській; вже й кишенькові доносять на тебе, що ти по корчмах тільки те й робиш, що похваляєшся своїм титулом і службою в архієпископа, хоч мав би це при собі тримати… А як йому, від роду вбогому, приниженому і на чужу славу й статок заздрісному, як тримати в таємниці, як не похвалитися на людях, що він, колишній конвісар, а потім братський поштуркач, має нині своє постійне місце в пивниці самого Корнякта, що шинкарка, забачивши його, поспішає до столу з порцією смаженої риби і кухлем пива, що Антипко раз на тиждень пригощає мальвазією, що іноді навіть патриції кличуть Барона за свій стіл, а до покоїв архієпископа він має право заходити без стуку. І має десь Рогатинця. Зустрівся якось з ним після тієї оказії на Круп'ярській, хотів Рогатинець плюнути йому в лице, не посмів. Ні, не через те, що боявся, розголосу за перелюбництво (не бійся, я не кваплюся про це розказувати), — на Барона плюнути не зважився. Ти вважай і рахуйся із словами, я вже не Блазій. І проковтнув слину вельможний сеньйор, тепер виминає… Ну, скажіть, хто із посполитих заслужив таких привілеїв, хто зумів так піднятися над сірою юрбою? Христос воскрес!! То як це можна тримати в собі? Ще подумають люди, що він такий самий, як був, і замість поштивості й страху далі виквилятимуть йому співчуття, а то ще й насміхатися…

— І так буде доти, доки ми самі не визволимо себе із пут світської неволі. Бо хто єсть хлоп і невольник? — Вишенський повів вказівним пальцем, ніби цими словами таврував кожного прихожанина. — Та тільки той, хто світу сему яко хлоп, яко найманець служить і вік свій у службі аж до смерті губить. То посвятімо Богові помисли ума нашого, вогонь сердець і тоді, мов труха, розкришаться кайдани мирські!

«Мніху Йване, — заворушився протест у душі Рогатинця, — подвійні кайдани накладаєш на нас, подвійну покору… Ні, старче, мусимо служити цьому світові, на те ми й прийшли. Щоб кращим його створити, добрішим, розумнішим… Потойбічності ми за життя не потрібні».

«Служу я яко найманець собі самому й просвітку не бачу», — проказав у думці Мацько Лисий.

«Насміхаєшся наді мною, монаше, зневажаєш за службу — відплачу ж я тобі сторицею», — коробила злоба Барона.

— У службі мамоні застрягли єсьмо, сите життя до гріховного плотського соплетіння нахиляє! І єсли не буде серед нас істинних іноків і богоугодників, які б перед Богом поспільство заступали, то жупелом і вогнем, яко же Содом і Гоморра, у лядській землі спопеліємо! Відвернімся обличчям від зажерливого й облудного світу і у своїй руській духовній общині викуймо золото чеснот наших!

«Відлюдний муже, ти й на Україну зриш, мов на келію, — діймало обурення Рогатинця. — Чи не подібним єси до скнари, що ховає черлене золото в скрині, а ніхто його не бачить, ніхто ним не користується, навіть власник? А що, коли те золото буде не справжнє, а ми не знатимемо, і колись на багатолюдному ринку, попробувавши на зуб, скажуть чужинці: низька проба?

«Не можуть стати всі монахами, — думав Мацько. — Комусь і вино треба продавати».

«Свій орден думав заснувати у Львові? — ворушив запалими губами Барон. — Не дамо тобі зробити цього, мніху!»

— А тоді можете нас мучити, гонити і в'язнити, бо маєте в руках власть світську, але не гадайте тим тиранством побідити наш дух, не гадайте, папи римські, кардинали, арцибіскупи і всякеє лживое священство латинське, не сподівайтеся, власть мирська — королі, що православні папі поклоняться, не надійтеся ні нині, ні завтра, ні во віки віков! Амінь.

Не дихав люд. Гнівні слова Вишенського спинили биття сердець, народ у цю мить готовий був зробити все, до чого закличе мніх Іван, і моторошно стало Юркові: зіткнуться колись два ворожі ордени, єзуїтський і цей, ще не названий Вишенським, а тоді сонце застелять дими, і замість вселюдського просвітління й царства розуму настане чорний диктат сили переможця. І просвітитель стане тираном. Ні — тільки освіта, тільки збагачення світовою мудрістю виведуть русинський люд на висоту, до якої не дотягнуться руки зажерливих. І тут прошила мозок думка: «Без битви, без крові? Чудом Господнім?»

Замість відповіді вибухло під склепінням храму грізне:

Смертію смерть поправ!

Смертію смерть поправ!

Збентежений Юрій пробирався до виходу, йому треба порозмовляти з Вишенським; «Смертію смерть поправ!» — гриміло в Онуфріївській церкві; на паперті до нього підійшла жінка з закритим чорною шаллю обличчям, вона тримала за руку русявого хлопчика, стала, схиливши в глибокому поклоні голову.

— Благословіть, пане сеньйоре, мого сина, — ледь чутно прошепотіла жінка. — Перехрестіть йому чоло. Підійди, Марку…

…Після обіду Лисий Мацько звично став за ляду, чекаючи клієнтів, які й у Великодню неділю не поминали його корчми, — партачів із Шевської.

У кутку за столиком сидів, як завше, Пилип Дратва, на нього Мацько не звертав уваги: на Руській так ніхто й не дізнався, хто то кликав тоді по дворах, щоб іти на Юрську гору; потім говорили, що це були школярі, бо й листок із закликом був вивішений над вікном Абрекової — певно, що школярі; в голові Мацька, супроти його волі, сама собою снувалася дурна думка: неділь у році п'ятдесят дві, свят більше двадцяти, то отак ні за що він річно має з Пилипа сімдесят грошів прибутку… Картав себе за такі рахунки і взагалі — вперше, відколи торгує вином у своїй корчмі, заворушився в його душі докір. Він же братчик, і не простий, бо книгами торгує, а книга — то найсвятіше діло: мовлене слово хоч зачепить, збудить, стривожить душу, та іноді воно прозвучить, мов грім, і щезне; книга ж промовляє до тебе без упину, вона завжди нагадує, повторює, будить, стає стражем твоєї совісті… Отож він, Мацько Патерностер, продавець братських книг, з одного боку просвіщає людські уми, а з другого — затьмарює їх диявольським зіллям.

У Мацьковій пам'яті відлунювали гнівні, не чувані ще серед львівської русинської братії слова Вишенського, вони розбурхали усталене довгим життям сумління корчмаря, в якому дотепер було усе розкладене, немов сорти вина на поличках, — доброта і відлюдькуватість, страх перед сильними й непохитність, коли йшлося про віру; у гущавині Мацькового сумління на видному місці пишалася скнарість, а десь у тернових його плетивах дрімала щирість; для кожного скарбу своєї душі мав Мацько оправдання, жодним особливо не пишався, але й не соромився, а нині все збурилося, і хоч корчмар твердо залишив за собою право торгувати вином — усі ж бо монахами стати не можуть, — проте засумнівався в одному: чи не схожий він на того неума, котрий товче воду в ступі, а масла збити не може. Бо так виходить: те світло книг, яке він дає людям, тут–таки заливає темнотою хмільної отрути.

А шевці, — ковалів, мечників, золотарів рідко бачить у себе Мацько, то люд гонористий і здебільшого братському статуту вірний, — з'ївши, напевне, свячене яйце і не діждавшись від жон питва для розговіння, уже приходили один по одному — чорні, зсукані, як насмолена дратва, підморгували корчмареві, а він по тому морганні безпомилково вгадував, хто буде платити нині, а хто проситиме у борг…

І хотілося Мацькові, розтривоженому докорами сумління, сказати шевцям, що сьогодні — тільки сьогодні — він не дасть нікому ані півкухля, хай тверезими головами обмізкують слова праведного мніха, таких ніколи їм не доводилося чути, проте мозок звично, не прислуховуючись до душевної бурі, підраховував, скільки сьогодні перепаде готівкою, а скільки боргу наросте, від якого йтиме лихва; руки самі потягнулися до бочівок і сулій.

— Такого наговорив, що хоч вший собі з саф'яну крильця і до неба лети, — донеслись до Мацька невдоволено–глузливі слова.

— А як роздобути грошей на яства і на трунок, не сказав, ніби ми справді ангели безплотні, — почувся другий голос.

«Та й справді, — подумав Мацько, — мніх Іван ніби не від світу цього». Проте тон розмови завсідників йому не сподобався. Таке з їхньої балачки виходить, наче ми, мов та твар безсловесна, лише їсти хочемо, лише шмат свинячої шкури нам дорогий, а те, що дух наш пригнічують, віру відбирають, зовсім не важить для нас. Е, почекайте, може, я чимось відрізняюся від худоби?

Мацько відніс кухлі з питвом, шевців було троє, більше ніхто не заходив, то вирішив корчмар, що не подасть їм ні скляночки, хай собі йдуть. Та коли вертався до ляди, відчинилися двері і Мацьком аж струсило: сутулий Блазій, якого він сто років не бачив у своїй корчмі, від якого й на вулиці кожен, хто мав хоч трохи честі, відвертався, ота потвора, яку називали тепер Бароном, та й він сам коли вже напивався до чортиків, бив себе в груди, репетуючи: «Я Барон, колега Соліковського!» — ота гидь посміла переступити поріг чесної корчми, до якої вчора заходив сам мніх Іван з Вишні?

Хотів підбігти й виштовхнути Блазія за двері, але не посмів — біди потім не оберешся; Барон, помахуючи паличкою з латунним набалдашником, не вітаючись, пройшовся підвальною залою і сів за стіл — неподалік од шевців.

— Через цього мніха біда велика може впасти на наш квартал, — знову почувся той же невдоволений голос. — А стало ж легше: і дзвонити дозволили, і календар нам залишили, похоронні процесії із свічками через Ринок пускають, партачам дозволяють раз на тиждень продавати свій крам, а згадай, що було колись! Подобріли пани, скажу вам правду. Отак поволі й зовсім стане добре жити, тільки не сердь їх, а він…

— Усе то через ті книги, — підтакнув другий голос.

— О, то свята правда, ласкаві панове! — скинув Барон капелюха й потакуюче закивав до шевців головою. — Нині — ха–ха! — кожен піп, навіть дяк, має друкарню і печатав книги для своєї користі!

Баронові ніхто не відповів, і він похнюпився: справи в нього йдуть зовсім погано. Соліковський хоче чогось такого, на що Антох не здатний, та й взагалі зробити то неможливо… Архієпископ навіть не збирається йти відверто проти православних, як колись, хоче, щоб русини самі між собою перегризлися і щоб до цього спричинився він, Блазій. А як — коли вони тримаються тих своїх сеньйорів, мов реп'ях кожуха, ще й проповідника собі знайшли? То він сьогодні, ось тільки що доніс про коромольну проповідь цього месії, а Соліковський як не крикне: «Дурню, ти хочеш іще мученика їм сотворити? Іди й роби, що тобі наказано!»

Барон присунувся до шевців, кинув на стіл золотого.

— Христос воскрес… — посміхнувся підхлібно. — Випиймо за його муки.

Мацько дивився на те все й не поспішав з питвом. Підійшов швець з монетою, корчмар мовчки подав йому сулію і слухав.

— Ти про книги не базікай пустого, бо читати не вмієш. Звідки знаєш, що через них може біда трапитися? — заговорив швець, який досі мовчав.

— А я тобі скажу… я те все знаю, — хміль заплітав язика шевцеві, невдоволеному проповіддю Вишенського. — Колись люди одному богові молилися по Святому письму, которе апостоли… чи ті… євангелісти написали. А нині кожне взялося переписувати Євангеліє і свого додавати. І пересварилися. А ті ж перші книги були божою мовою написані…

— А так, так, по–латині! — вигукнув Барон.

— Яке — по–латині?! — схопився Пилип Дратва. — Божий язик — то наш, слов'янський!

Барон зареготав.

— Встидайтеся таке говорити! Кожен дурень уже знає, що по–слов'янськи оті рогатинці та красовські переписали Євангелію!

Цього вже не міг стерпіти Мацько. Як же це — він, який про всі ті справи знає від самого пана Юрка і навіть дещо записав… та він від Рогатинця знає таке, про що аж страшно говорити: ніякий не Папа був апостол Петро, ось що!.. Як він може таке блюзнірство слухати у своїй корчмі, та ще й на Великдень?!

Мацько вийняв з шухляди жменю монет, відрахував частину, здалеку прикидаючи оком, скільки зосталося вина в сулії, яку подав шевцям, і розмашисто покрокував до столу. Не мовлячи й слова, кинув монети на стіл, сулію забрав і, виминаючи поглядом Барона, сказав:

— Ідіть собі геть, люди добрі, коли не маєте честі.

Барон схопився, застукав по долівці паличкою.

— Ти… Ти не будь такий мудрий, бо я і до тебе доберуся…

— Геть звідси, болотний ящере! — скрикнув Мацько і замахнувся сулією.

Барон ніяк не сподівався такого спалаху від запобігливого Мацька, він, заточуючись, позадкував до дверей. За ним поквапився швець, який лаяв мніха Йвана. Від порога швець огризнувся:

— Пропадай із своїм слов'янським язиком, з книгами і школою своєю, добра від них ніколи нам не прибуде!

Два шевці винувато поглядали на розгніваного корчмаря. Пилип Дратва сидів у кутку, похнюпившись.

Мацько хотів було щось іще сказати, та враз крізь віконце, що виходило на вулицю, побачив таке, від чого відняло йому мову… До Барона підійшов пан у високому капелюсі й широких довгих штанах, махнув Баронові рукою, мовляв, іди собі, взяв шевця за комір свити, швець малів–малів, а коли став таким мацьопким, що весь умістився на долоні, пан, зареготавши, кинув його собі до кишені.

Зчудований Мацько повернувся од віконця перевів подих і прошепотів:

— Ідіть… Ідіть і ви геть! Та прикусіть свої грішні язики, — нечиста сила вийшла нині на лови…

Двох шевців немов видуло з корчми. Тоді підвів голову Пилип Дратва і сказав:

— Хочу я врешті до правди докопатися, Мацьку.

…Понад Львовом перекликаються великодні дзвони.

Дрібно сипле мідним пилом святий Юр, у міський коридор — з Краківського передмістя на Галицьке — вривається скрадливе таланіння з Онуфріївського монастиря; молоде травневе небо тепло лягло на крони розквітлих черешень, що закрили місто білою запоною, продірявленою шпилями веж; небо здригається від бевкання Великого Кирила, а він з висоти Корняктівської дзвіниці вперто і владно ритмізує безладний передзвін і натужує його радість урочистістю, силою, насторогою.

І нічого більше не існує днесь на світі, крім воскресної музики: мертва нині ратуша, порожній, мов бодня, розбійницький Високий Замок, меншою стала бундючна катедра, а святково одягнені люди виторочуються з церков, мов барвисті пацьорки вервечок.

По сніданку, а місто далі тихе й добре, йдуть русини з усіх кінців Львова на Зацерковну до будинку гімнасіону — там, на подвір'ї братської школи, кожної Великодньої неділі спудеї ставлять містерії.

Іван Вишенський запрошений на виставу.

У дворі збудована з чорного каменю арка, її верх — це Голгофа, а внизу — вхід до пекла, яке нині збурить Христос; мніх ще не знає змісту містерії, в його учнівські роки в Острозі драм не ставили, та сама думка, що нині якогось спудея переодягнуть за Ісуса, коробить старця, він запитує Борецького і Рогатинця:

— Чи сіє доконче потрібно для зміцнення віри?

— Потрібно, — сухо відповідає ректор. — Адже і Служба Божа, і хор партесний — теж вистава. Католики органами заманюють паству, бичуванням одурманюють — що ж є богопротивного у театральному показі мук Христових і його звитяги над пеклом? А народ любить видовища і йде до нас… Не для комедії се робимо, а для утвердження віри в перемогу добра над злом.

— Світські пристрасті долають вас… А з яких книг учаться ваші учні?

— Бібліотеку нашу з охотою вам покажемо.

Очі у Вишенського розбіглися, книг у бібліотеці більше трьохсот, він виймав їх одну за одною з поличок шаф, чоло його розпогоджувалося: «Львівський апостол», «Буквар», «Острозька біблія», «Учительнеє євангеліє»…

— Добро єсть почитати книги всякому, — прошепотів мніх, — порозуміти, що глаголють словеса… І «Трени» Кохановського теж тут? — здивовано глянув на Борецького. — Католиком же був!

— Ким іншим він міг бути? — не підводячи погляду, відказав ректор. — Але ж будить своїм батьківським голосінням по донечці Уршулі глибокі людські думи, сердечність, добро…

— Земні пристрасті будить… О, і Платон у вас, і Арістотель! Догми поганські з їх басен вивчаєте… А чи знають спудеї правила церковні?

— Мудрість людська во многих книгах записана, преподобний Іване, — втрутився в розмову Рогатинець. — Треба і невірних і ворогів своїх учення знати, думку свою на правду маючи.

— П'ющі од чужих джерел невольно заражаються смертоносною отрутою іновір'я… — Вишенський далі переглядав книги. — Чим заручитесь ви перед Богом, що недосвідчені й гарячі голови спудеїв ваших відпорні будуть… О, яка краса! — Очі мніха просвітліли, він гортав «Служебник», виданий стрятинською друкарнею. Ошатні заставиці, взористі кінцівки, оздобне обрамлення титульного аркуша вразили його. — Хто сей майстер?

— Гравер нашої друкарні, Памво Беринда. — Іван Борецький, втішений, що розвіюється гнітючий настрій від розмови з мніхом, квапився розповідати про майстра: — Недавно перейшов до нас із Стрятина, після того, як упокоївся єпископ Балабан. Любомудр єсть і лексикограф, у латинській мові вчений, візьмемо його дидаскалом…

— Смутно стає мені, братове, — зітхнув мніх. — Латиняни уярмили нас, уніати зрадили, ждете ось знову Потія, який приїде настановляти вам свого єпископа, а ви, замість закритися щитом православної віри, самі горнетесь до латинської хитрословної лжі і погубляєте себе.

— А як нині без латини, коли півсвіту і філософів, і шахраїв пише й говорить нею? Як ми можемо не знати, що пишуть і говорять вони? Обкрадені і обдурені залишимось ми без знання тієї мови — мов жебраки у притворі з своїм Октоїхом і Часословцем, — гостро відказав Рогатинець і згадав, що повторює слова, сказані колись Шимоновичем.

Вишенський промовчав. Оглядав книги.

— Стефан Зизаній? Я чув про Лаврентія, которий «Азбуку» склав і був у вас дидаскалом. Це брат його? «Ізложеніє о православній вірі»… І як він ізлагає? — Вишенський водив очима по дрібному друку. — Гм… «Є дві природи Бога — чоловіча і божеська, дві волі, дві дії…» Єресь. Аріанство…

До бібліотеки увійшло кілька спудеїв. Вони спинилися біля порога, з благоговінням дивлячись на величного старця, вогненні послання якого знали напам'ять.

— Брате Йване, — мовив Рогатинець, щораз більше хмурніючи. — Спудеї просять на виставу.

…Замовк Великий Кирило на Корняктівській вежі — вивільнився густий великодній передзвін від натуги й сили старійшини, відлетів за мури міста, віддалився й розсипався, безладно й утішно, по полях та левадах, зажуркотів джерелами чистої води, проростав бриндушами й рястом, розпукався бростю у винниківських лісах.

До Мацькової пивниці долинав той ніжний весняний гомін, Мацько дослухувався його, сидячи за столиком навпроти Пилипа Дратви, і проймався жалем: чи недаремно стільки коштів і труду вклав, аби жити у цьому місті, де людські душі розчавлюються мурами, а потім чорти пішки ходять і підбирають їх, де камінь тисне на землю і серця, де навіть пучки пролісків перестають бути квітами, бо оцінюються грішми. А там, скільки гам їх нині проросло, засіяних передзвоном, і можна лягти і вдихати їх запах і не думати, скільки коштуватиме цей спочинок.

Пилип Дратва вголос дошукувався правди.

— Я, Мацьку, не так просто собі просиджую в тебе неділі й свята. Я думаю. І не гадкуй, що не хотів би–м випити. Та знаю — затьмариться тоді мені мій розум і перерветься та нитка, що сотається в мозку багато років. Я з цього кутка на людей дивлюся і розмірковую, звідки бере початок неправда, але не та, що її привезли з Варшави чи Кракова, а наша, русинська. Ти дивись, тих лядських панів жменька, отак добре надмись, подуй, і їх нема. А вони тримаються, та ще і як, і думаєш — на чому? На паскудстві нашому. Був ти бідний, правда, Мацьку, ну і що? Хіба, навчившись грамоти, повів ти темніших за себе доправлятися свого? Та ні, ти назбирав грошей, купив міське право і став також таким маленьким, рідним здирачем. А пани й раді — пригадай собі: хіба так дуже тяжко дісталося тобі те право?