Історія України в романах Роман Іваничук

— Я, Пилипе, — не підводив голови Мацько, — давно над тим думаю, але ж такий світ…

— А світ — то хто? Ми. Я дивлюся на наших братчиків… Почекай, не кричи на мене, мав би я гріх великий, якби сказав проти них погане слово. Але подумай сам: чого вже не виробляв покійний Балабан, а простили. Ти ось вигнав з корчми Барона, добре вчинив, але й не подумав про те, що Блазій у Балабана вчився жити. А Балабан — у Потія. А Потій хто — наш, український пан! Видиш, яку драбинку я тобі вималював?

— Не второпаю, до чого ведеш свою мову, Дратво…

— Стривай. Ти знаєш, що Потій вчора знову приїхав до Львова? Не знаєш. А піде він тепер на Юрську гору настановляти нам єпископа не сам — з магістратськими ціпаками піде, і хай нас збереться вдвоє більше, ніж тоді, — нічого не вдіємо.

— Що ти хочеш цим сказати?

— А те, що з наших кровопивців починати треба, а потім уже… Тобі стало трохи ліпше жити, і ти мовчиш. Мені не дають роботи, я продаю шевське причандалля й мовчу. Балабан заповів братчикам крилоську друкарню, й вони мовчать, Корнякт дає їм ялмужну — вони мовчать. А треба…

— Що — треба? — сторожко подивився Мацько на Дратву.

Пилип підвівся і ребром долоні шаркнув себе по горлі.

— Ти з глузду з'їхав! — кинувся Мацько.

— А ось це бачиш? — Дратва вийняв з–за халяви шевського ножа. — Якби ми всі та по ножеві… та кожного здиру, кожного зрадника… разом, разом… усіх потіїв, баронів, а потім уся чорна чернь з ножами на магістрат!

— Бійся Бога, ти божевільний!

— А що інше, що інше? — викрикнув Дратва. — Молитися, просити в Бога ласки, в печері гріхи спокутувати, як оцей мніх з Вишні? Праведний він муж, але кому яка користь з його молитв, кому?

Шкільний двір набився людьми, дрібне таланіння дзвонів долинає із сорока позаміських дзвіниць; тесля теше хрест, Пілат віддає останній наказ, грають сурми, виходить Ісус з хрестом на Голгофу.

Стоять поруч Красовський, Рогатинець, Борецький, Вишенський, дивляться містерію.

А в Юрія перед очима русоволосий хлопчик, якому сказав, поблагословивши у притворі: «Приходь до школи, Марку». Сказав і покликав ще одну людину на Голгофу. А чи вийде вона, чи втримає свого хреста, не впаде, не прокляне того, хто послав його, не розкається, коли будуть розпинати? А чому конче треба бути розіп'ятим для того, щоб воскреснути? Чому ми боїмося воскрешати наш дух у скорбну п'ятницю, чому не хочемо вийти на гору вільними?

На Голгофі розпинають Христа–спудея. Стукають молотки, терновий вінок в'їдається в скроні, тече кров по обличчі… Дивись, Юрку, як черлено тече кров у покорі, чому ж ти боїшся крові, пролитої в боротьбі?

Зараз настане Великдень, зараз воскресне Христос, увійде до пекла і розжене демонське військо. А коли не воскресне, коли не станеться чуда, чи не назвуть злочинцями тих, хто стояв, у скорботі й покорі дивлячись, як його розпинають?

Галас, крики вихопили Рогатинця із задуми. Що це — переодягнуте сатанинське військо розпочало гру? Ще ж не пора… Та ні, крики долинають з вулиці. На Зацерковній — стовпище людей, хтось голосно сповістив:

— Потія вбили! Біля архієпископської резиденції!

Стояли закам'янілі. Згодом промовив мніх Іван:

— Перша кров пролилась через гадючу унію…

— Ще не Великдень, брате Йване, — сказав Рогатинець. — Ще рано успокоювати себе в блаженному чеканні воскресіння. Скорбна п'ятниця тільки починається.

СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОПРАВ!

Послання Якова

Люд снував по Ринку; одні кланялися, а дехто й підбігав до руки митрополита; з підвалу Корнякта вийшли Барон з Антипком, чорт усе ще тримав у віддутій кишені сурдута змалілого шевця; Антох побачив Потія і собі підбіг до його руки; чорт забувся і скинув перед митрополитом капелюха — Барон побачив, як сахнувся Потій, уздрівши роги, і перехрестився; Антипко квапно натягнув капелюха й чемно посміхнувся, як до знайомого; трохи здивувався Барон, чому чорт не щез перед хрестовим знаменням, — і ось у цю мить із–за фаетона вискочив невеличкого зросту корячкуватий чоловічок, Антох упізнав у ньому мовчазного клієнта Лисого Мацька; чоловічок змахнув ножем, устромив його в ліве передпліччя митрополита і, залишивши ножа в тілі пораненого, зник.

Юрбу небавом оточили ціпаки, виводили кожного поодинці з кола, обшукували, допитували, але вбивці не знайшли — ніхто не запам'ятав навіть його обличчя.

Тільки Барон. Але він нічого не хотів при людях сказати, звелів повести себе до Соліковського.

В архієпископській спальні лежав на ліжку живий Іпатій Потій із забандажованим плечем. Біля нього сиділи Соліковський і лікар, іже бургомістр, Павло Кампіан; вони зчудовано подивилися на двох ціпаків, які ввели Барона — та невже він вчинив замах на митрополита?! — Барон схлипнув, підбіг до ложа, вклякнув і, вдаривши себе кулаком у груди, вигукнув урочисто:

— Я знаю злочинця, знайду його!

— В ім'я Боже! — перехрестив Барона Соліковський, обличчя його розпогодилося, і Блазій з незмірною скритною втіхою побачив на ньому проблиск благосхильності до свого вірного й нефортунного слуги, якому досі ніяк не вдавалося виправдати довір'я хлібодавця.

— Гроші на розшуки дасть магістрат, — мовив Кампіан. — Шукай убивцю в місті й передмістях, по селах і фільварках. Нинішній інцидент — не випадок, не вчинок божевільного, а зблиск оружної ребелії, яку мусимо вбити в зародку!

— Це спалах пошесті, прокази, яка донині потаємно визрівала, вашмость! — підтвердив Соліковський.

— Що, що ви сказали? — зблід Кампіан і підніс до очей руки. — Ах… — отямився по хвилині. — Так, так… Я зрозумів вас…

Був то медовий рік з половиною для Барона. Найкращий час у його житті. Йому давали гроші, прощали блазнювання і п'яні вигуки — іноді занадто прихильні до власть імущих, а деколи й не зовсім поштиві, його допускали до панських столів, він став своїм серед патриціїв, бо виконував завдання бургомістра й архієпископа.

Та ось коли увінчалася перемогою Жолкевського битва з рокошанами Зебжидовського під Ґудзовом і львівський патриціат готувався до звитяжного бенкету в кам'яниці Ґуттера, Кампіан вигнав з консулярної зали магістрату знахабнілого Барона, який прийшов до бургомістра просити, щоб йому було дозволено прийти на бал з приятелем Антипом, таємним слугою архієпископа. Кампіан вельми розлютився, розцінивши цю просьбу як намагання духовних властей перевершити світську, його давно муляло те, що Соліковський веде свої справи сам, не питаючи згоди магістрату, він визвірився на Барона:

— А якщо той Антип справді з рогами?

— Таж він у капелюсі…

— І в капелюсі за столом сидітиме?! Кожен знай своє місце, і ти теж!.. Ага, мерзотнику, — враз пригадав Кампіан, чого ради допущений до високих кіл цей гнилозуб. — Де ребелізант? Чому до сьогодні він на волі! Мені звітуй, а не його ексцеленції, гроші тобі дав магістрат!

— Стараюся, вашмость, стараюся… — пробелькотів зляканий Барон.

— То йди і старайся! І не переступай цього порога, доки не приведеш його… На бал до Ґуттера він… З Антипом… Пріч, огидо!

Зажурений, знівечений Барон поплентався поміж базарними рядами, в нього не залишилось і крихти надії знайти злочинця, та він його ніколи й не шукав; Антох тепер думав тільки про одне: що він іще може видумати, щоб повернути собі ласку хлібодавців, яку нині втратив, мабуть, назавше, і в ту мить у коло його зору увійшла скринька з шевським причандаллям, затиснута з двох боків ногами, погляд його мимоволі поповз уверх і спіймав знайоме обличчя мовчазного клієнта Лисого Мацька.

Був це швець Пилип Дратва, який підняв ножа на зрадника і хоч не вбив його, все ж урятував львівську єпархію від уніатського зверхництва: юрським владикою став православний єпископ Тисаровський.

Дратва й не думав ховатися. Довгі свої роздуми про правду й неправду увінчав ділом, а що до більшого не мав сили й хисту, то спокійно торгував шевським товаром для прожитку, без страху чекаючи смерті — природної а чи на пласі.

…«Опосля того страшного кгвалту в палаці Ґуттера і звірячого шидерства над убогою дівицею Кампіан оголосив Бялоскурських панствовими злодіями й послав письмову кондоленцію венеціанському консулатові, сам же позвав до магістрату лікаря Гануша, поневаж райцям і бургомістрові помочно було, аби Альнпека здрайцею наректи. І сказав йому, що став призвідцем міської ребелії і в протипанствовий бунт злочинно вплутав високочтимого чужинця, за що оний живот марно втратив, а за то ухвалою радецькою позбавлений лікар Гануш членства ради Сорока мужів і мусить шарварок відробляти нарівні з посполитими, зособна, сторожувати на мурах. Лікар Гануш впрек тому дешпекту гостро себе поставив, а тоді йому повіли райці, же як не хочеш на мурі стояти, то в мурі посидиш. І посадили його у Пивоварну вежу навпроти костьолу Марії Сніжної, тую, де вже сидів нещасний Пилип Дратва. Та Бог не допустив, щоб сталася кривда зацному ароматарієві. Того ж дня Кампіан у страху великому вздрів червоні плями на своїх руках і зрозумів, що пойняла його проказа. Звелів отже повернути лікаря Гануша, которий єдиний умів тую страшну болість лікувати, але Альнпек не захотів цього чинити і зник з міста».^[102]

…За Альнпеком скреготнув замок, темрява, проколена чотирма вузькими струменями сіруватого світла, що вривались крізь заґратоване віконце Пивоварної вежі, прилипла до очей. Гануш довго стояв, заціпенілий, боячись ступити хоча б один крок уперед — туди, звідки, можливо, не буде вже вороття. Не міг іще повірити, що його насправді посадили в темницю; коли ціпаки виводили з магістрату, він і не опирався — думав, що це тільки витівка злобного Кампіана, який хоче його, члена ради Сорока мужів і славного лікаря, не стільки принизити в очах райців, як примусити видати секрет запобігливих ліків проти прокази, та ось ключник відімкнув двері вежі, ціпаки грубо заштовхнули Альнпека досередини, немов злодія з черні, й брязнули двері за спиною. Стояв, ще на один гріш тліло в ньому надії, що це тільки пострах: зараз його випустять, біля вежі стоятиме тлустий Кампіан, який так боїться прокази, злорадно посміхнеться й промовить: «Примирися з нами, пане Гануш, бо ми сильніші за тебе». У цій миті навального страху лікар зрозумів, що зайшов далі, ніж хотів іти; темрява добиралася до його тіла холодними щупальцями, всмоктувала в себе, щоб поглинути цілого, він опирався їй, хотів відступити, та відступати не було куди, готов був примиритися з Кампіаном, але ніхто його не кликав для примирення і тепер йому здалися нісенітними, марними, непотрібними й дитячими його намагання усправедливити світ. Світ той, сильний і незмінний, викинув удосконалювача із своєї утроби, він не потребує допомоги, він може поламатися, та не зміниться ні на йоту — то виходить, що Альнпек намірився руйнувати лад, якому належить сам?

Темрява відступала від очей, сірувате світло рівномірно розплилося по кам'яній клітці, лікар боязко розглянувся по боках і в кутку, за три кроки від себе, побачив чоловіка, що сидів на долівці й дивився на нього блискучими очима.

— Ти хто?

— Не бійтеся, лікарю, я Пилип Дратва.

— Дратва?! — скрикнув Альнпек і глухо застогнав, видавлюючи тим голосом із себе останній гріш надії. — Мене… мене в одну темницю з убивцею… Господи, та як це так, що мене з убивцями?..

— Я не вбивця, пане лікарю, я добрий чоловік, який згрішив тільки тим, що почав думати, — спокійно відізвався Дратва. — Як і ви… Убивці — там, там! — він показав рукою вверх. — Он, перед моїм арештом повернувся з Москви Єжи Мнішек. Він на волі, правда? А за ним гори трупів, і все те — не за справедливість, не за оборону краю, а за триста тисяч золотих, які дав йому самозваний цар Дмитрій за Марину. Я то знаю… А ви кажете, що вбивця я…

Альнпек знав про це краще, ніж Дратва. Три роки тому князь Костянтин Вишневецький привіз з Волині, із Гощі, до свого тестя — львівського старости Єжи Мнішека — монаха Гришку Отреп'єва, який недавно приблукав з Києва, служив у оршаку^[103] князя, а ось недавно признався отцям–єзуїтам, що він син Івана Грозного — Дмитрій, котрий чудом урятувався від підісланих Борисом Годуновим убивць. Самозваний Дмитрій закохався в дочку Мнішека Марину, і староста, обуяний надією стати царевим тестем, поїхав з Дмитрієм до Варшави. Зигмунт III, який з часу Брестської унії прагнув якимось чином підпорядкувати московську церкву Римському Папі, не гаючись, поблагословив новоспеченого царя на чин, і невзабарі самозванець рушив на Москву з п'ятитисячним охочекомонним військом. Як тільки цар оволодів престолом, Мнішек повіз до північної столиці свою дочку. Він повернувся багатим, та щастя його швидко потьмарилося: змовники вбили Дмитрія, спалили, попіл вистрелили з гармати в бік Польщі, а Марина втекла в Тушино, де вийшла заміж за ще одного самозванця…

Альнпек стояв, припершись спиною до кованих дверей, слухав, що говорить Дратва, і дивувався, що ті самі речі мають різну вартість — залежно від того, звідки на них дивитися: з лікарського покою чи з глибокої тюремної студні.

Адже він сам у своїх симпатіях стояв на боці рокошан Зебжидовського, які виступили проти короля і єзуїтів — призвідців кривавої московської авантюри. Але тепер, опинившись сам на сам із схизматицьким ребелізантом, котрий підняв руку на державні устрої не від імені шляхти, а черні, зрозумів, що, не хотячи того, зайшов далеко у своєму захисті посполитих. Кампіан умисне викинув його за бар'єр, звідки він уже не зможе вдосконалювати існуючий лад, хіба що боротися проти нього; Альнпекові стало страшно, бо збагнув, що стати з черню пліч–о–пліч на боротьбу з патриціатом і ділити з нею порівну долю він не зможе, не в його це силах.

Стояв, спершись плечима до того бар'єру, який розділив світ на білий і чорний, він благав Бога, щоб двері відчинилися і впустили його знову до своя, бо він не хоче, не хоче втрачати життя за простолюд, який наважився розвалити Річ Посполиту, не бажає гинути за ідеї схизматів–русинів.

У цю хвилину так виразно згадалася йому суперечка з братським сеньйором Рогатинцем у бібліотеці Шимона Шимоновича.

…Шимонович, натхненний і красивий, стояв посередині свого кабінету навпроти Альнпека й Рогатинця, які сиділи у фотелях, і читав гостям тільки що закінчену поему «Лютню рокошанську».

У лікаря від захвату горіли очі — більше, ніж зміст твору, хвилювала його польська мова, до якої так мало вдавалося поетів, віддаючи перевагу латині, а була вона в Шимоновича добірною і соковитою.

Co czynisz, lutnio moja? Czego struny twoje

Umilkli, które przed tym lubo krwawe boje,

Lubo śpiewali dary złotego pokoju…

Dziś wszystko opak poszło, wszystko w zaniedbanie,

Już Podole zniesione, ona Ukraina,

Ona matka żywności, dóbr wszystkish dziedzina

W popiół poszła…^[104]
Поет зробив паузу, і сказав Альнпек:

— Знакомитий віршотворцю, ця пісня стане хоругвою святої війни народів Речі Посполитої проти чужинця короля і єзуїтів–забродів, які примусили наш люд марно проливати кров у московських краях.

Це було сказано трохи парадно, скромний Шимонович опустив долу очі, а Рогатинець мовчав. Юрієва мовчанка могла б бути й не заприміченою, адже поет не закінчив читати свою поему, та вразила Альнпека відчуженість і холодність братського сеньйора, в лікаря склалося враження, що Рогатинець не слухає або ж твір йому не сподобався. Спитав:

— Хіба неправду я кажу, пане Юрію?

Рогатинець не зразу відповів. Він згадав тепер свою присутність на шляхетському з'їзді в Сандомирі, де краківський воєвода Микола Зебжидовський проголосив детронізацію короля, — Юрій тільки–но повернувся звідти.

— Дякую вам, пане Шимоне, — промовив нарешті Рогатинець, — за те, що зважилися сказати правду: кривдно живе годувальниця Речі Посполитої Україна… А мене посилали братчики, захоплені протиєзуїтським бунтом рокошан, до Сандомира, щоб я подав голос перед будучими володарями Польщі за нас — колишніх господарів землі–годувальниці…

— Пане Юрію, — перебив Альнпек, — чи варто вам ворушити старе, яке безповоротно минуло? Я розумію — болить: Київська Русь, Галицько–Волинське князівство… Але ж історія уже сказала своє слово, і ми тепер повинні думати про те, як у нинішньому дні зробити людянішим людське життя. Чому ви завжди ставите на перше місце долю русинів? Хіба полякам набагато легше? Не ті самі податки платять, не так працюють, не так само вмирають від хвороб?

— Це правда, пане Гануш. Бідують і поляки. Але ж ви подивіться: з цехів нас вигнали, бо ми русини, в раду Сорока мужів прийняли і вірменина, і єврея, русина ж — ні. Гміни свої мають усі народності у Львові, крім русинів. Кожен ісповідує свою віру — русин мусить стати уніатом. Це вас не болить… А нам щодня вбивають у голову: ти русин, ти гірший, ти упосліджений, наче вмисне підштовхують — борись, коли не хочеш стати бидлом… Я б зараз і не говорив про долю русинів, але ж зайшла мова про рокошан, які запросили й від нас посланця на сандомирський з'їзд. Подивився я спочатку збоку — чого іще треба? Ми проти короля і Скарги, вони — теж. Ми проти Потія, котрого оголосили мучеником, і вони його не шанують. А от коли я спитав, що дасть нам наша участь у боротьбі проти короля, чи будемо ми, найдавніші мешканці цієї землі, мати хоча б свою гміну нарівні з вірменами і євреями, чи посполиті русини матимуть однакове право з посполитими поляками в цехах, мене засміяли шляхтичі: «Niema we Lwowie Rusi, Ruś na północy!»^[105] То за що мають русини проливати кров? Хіба не все одно нам — бути під берлом Зигмунта чи того короля, якого дасть нам Зебжидовський? Звідки ми можемо знати, що після Клавдія не прийде Нерон?

— А я все–таки не згоден з вами, — Альнпек потер у задумі чоло. — Ви ж знаєте, я посвятив своє життя посполитому люду, який є основою нашої держави. Я лікую однаково всіх — поляк то, русин, вірменин чи єврей. Хочу зробити їх життя кращим. Ви — теж. Але ж хтось мусить тим народом керувати. Невже вам усе одно, хто буде при владі: зайда, який онімечив польський двір, чи син нашого краю?

— У тому й річ, що не все одно. На боротьбу піднімається не посполитий народ, якому ви посвятили своє життя і який, незалежно від своєї приналежності, платить однакові податки. Шляхта розпочинає війну за свою злоту вольность. Я боюсь її перемоги. Боюсь, що та шляхетська воля стане дикою сваволею. Нині ж ваші панове ходять ще у гамівних сорочках…

— Тоді я не розумію, чого хоче ваш народ, коли надає перевагу деспотизмові над демократизмом…

— Чого хоче! — підвівся з фотеля Рогатинець, його гнівний погляд обпік Альнпека. — Волі! Тисячам борців наших за волю стяли голови над Солоницею, Наливайка живцем у мідному бику спекли, а у Львові без меча нас погубляють, церкву, школи, ремесла відбирають, з потомства нас вигубляють! Були б ми німим бидлом і то волати мусили б: дайте нам паші!

— І як ви думаєте ту волю здобути? — спитав Шимонович.

— Не знаю, не знаю… — поник Рогатинець. — Нема Русі у Львові? Є!..

…Той гнівний погляд братського сеньйора ще раз обпік Альнпека — тепер у темній клітці Пивоварної вежі. Рогатинець не знав — як, а ось цей Дратва знає… Знає! Боже, він, Альнпек, опинився на одному боці з ребелізантами, які завтра піднімуться з ножами на уніатів, на католиків, на шляхту?

Дратва співчутливо приглядався до лікаря Гануша, якого видимо огортав божевільний страх, і в своїй душевній простоті, в своєму примиренні із смертю за праве діло захотів потішити доброго чоловіка, якого глибоко шанували львівські міщани.

— Заспокойтесь, пане лікарю, — сказав. — Смерть не страшна, коли знаєш, що за правду.

Тоді Гануш закричав. Він повернувся до дверей, загримотів кулаками об залізо, збиваючи руки до крові, і, знесилений, опускався на коліна, повторюючи одні і ті ж слова:

— Пустіть, я каюсь! Пустіть, я каюсь! Каюсь! Каюсь…

Двері відчинилися, та замість стражника, якого сподівався побачити Альнпек, у проймі з'явився сутулий чоловік. Вищиривши прогнилі зуби, він проказав:

— За каяття платити треба, вашмость. Бачу, я прийшов саме в пору, ти вже готовий продати душу…

— Душу?!

…Бургграфський суд у день літнього Йвана 1607 року, на якому головував новий бургомістр Вольф Шольц, тяжко обійшовся не тільки Дратві, а й Абрековій; їй заборонили продавати м'ясо, котре вона брала у глинянських загородників, то, щоб не вмерти з голоду, стара мусила зайнятися хіромантією.

Судили трьох злочинців. На лаві підсудних сидів лише один — Пилип Дратва. Янко й Микольцьо Бялоскурські, заочно засуджені на довічне ув'язнення, спокійно попивали вино у корчмі «Брага» на Краківському передмісті; Дратві суд виніс кару смерті через четвертування.

Була б ця екзекуція обійшлася зовсім мирно, як і попередні страти у Львові, коли б на другий день після бург–графського суду — біля дволикої статуї правосуддя стояв уже споруджений поміст, кат ходив довкола нього у червоному каптурі, — якби над вікном Абрекової не появився листок із закликом:

«Дратва не винен! Бялоскурських на плаху! Потій живий, Массарі убитий. Визволимо Дратву!»

Ті листки останнім часом магічно діяли на міську голоту: не встигли ще вивести Дратву з Пивоварної вежі, як натовп посунув кільцем до лобного місця, розтрощив поміст; кат стояв, тримаючи в опущеній руці сокиру, — сам чекав смерті; бургомістр звелів трубачам вийти на галерею ратуші й сурмити тривогу; на ринковий майдан ринули загони ціпаків. Вони не накидалися на юрбу, тільки відтісняли людей від лобного місця, і коли врешті був прокладений крізь натовп коридор, обтиканий, немов частоколом, озброєними ціпаками, коли сотні їх, готових при першому заворушенні рубати бардами голови, обступили довкруж Ринок, від Пивоварної вежі до статуї правосуддя вирушила смертна процесія.

Попереду йшов ксьондз у білому, за ним — інстигатор, за інстигатором — маленький Пилип Дратва, оточений шістьма стражниками. Обличчя його було спокійне, він поглядав то в один, то в другий бік, винувато посміхаючись, мовляв, задав я вам клопоту, панове; магістратські слуги наспіх збивали розтрощений поміст, і коли на нього ступив кат, хтось крикнув з натовпу:

— Бялоскурських на плаху!

Вигук обірвався зойком, хитнулася юрба і заніміла — ціпаки розповзлись між людей.

На розі Руської і Шкотської зіяла чорна рама розбитого вікна, в кімнаті біля Абрекової, побитої ціпаками, припадала Льонця й понуро мовчав Письо.

Рогатинець стояв за юрбою неподалік патриціанської криниці, слухав лункий голос інстигатора, який оголошував вирок, нервове тремтіння в'ялило Юрія, він підійшов до колодязя й сперся на цямрину.

Сталося у Львові нечуване: люд, який досі ремеслував, торгував, молився, скаржився, терпів, став раптом непокірним. Голота з Галицького передмістя відмовилася шарваркувати на валах, не знати й хто розклеював листки над вікном Абрекової, нині ж міщани зажадали кари винним.

Прийшло це наче само собою. Жоден містянин навіть не задумувався над тим, хто розбурхав, збунтував народ.

Юрій знав: зробив це Дратва. Ніколи його не бачив, і зараз лячно було його уздріти — муж, який змахом шевського ножа показав іншу дорогу, ніж та, якою йшли більше двадцяти років львівські братчики, стояв поруч з катом на помості перед статуєю правосуддя.

І думав Рогатинець: невже це єдино правдива стезя? Невже людство — найдосконаліший вінець природи — не може знайти в собі іншої сили, крім грубості, жорстокості, убивств і воєн, щоб дійти до злагоди, порозуміння, справедливості? Для чого тоді розум, який створив письмо, пісню, куншт, логіку, мислення, коли людина й далі мусить вдаватися у своїй боротьбі до найнижчих засобів, якими послуговуються й тварини?

Юрій завжди був проти крові, пролитої заслужено чи невинно. Але ця, яка проллється нині, — чия це кров і за що? На Ринку вже не раз стинали голови — отаманам, казнокрадам, ґвалтівникам, та ще ніколи не карали посполитого, який замахнувся на власть імущих. Найнижчий з найнижчих, швець–партач, підняв руку на зрадника! Що це — випадок чи прозріння? Хто стоїть на пласі — виродок чи перший борець во ім'я правди? А коли борець, то хто дав йому ту свідомість, волю, відвагу, мужність? Звідки це? Та невже ми, братчики, такі далекі від народу, що не знаємо ні його духу, ні сили, ані прагнень? Ми робимо щось своє, а вони без нас знають істину і шляхи до неї? А може, це ми просвітили темряву його душі, і він побачив у ній ту силу, волю, відвагу?