Іван білик меч арея в літо 376-Е



бет19/27
Дата26.06.2016
өлшемі1.99 Mb.
#159108
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   27

Місяця стичня

Великий князь київський Богдан Гатило вже давно не виїздив зі свого стольного городу Києвого, якщо не вважати полювання в ближніх землях Деревській та Сіврській по жовтому падолисті та по першому молодому снігу. Все йшло чудово, й він почувався так добре, як, може, не почував себе ніколи досі. Його могутня, найбільша в світі держава простяглася від островів у Полунічнім океані до моря Хвалинського, й моря Руського Понтійського, й до високих між ними гір Гурартських, і до гір Гемських по той бік Дунаю-річки, й до моря Латинського, й до гір Альпових, і до другої річки — Райни. Готи всхідні Ардарікові, й Видимирові, Велімирові та Тодомирові в Паннонії й Сіврському півострові, званому Ютланд, були робами його слухняними, всі землі по той бік Райни схилялися перед ним, усі землі за горами Піренеями, й в Африці, й на островах, що під рукою великого жупана Гейза, дякували київському князеві за вспоміч братню та порятунок, гордий Рим і могутній цар-город Константинополь були данниками його, тобто теж робами, й влада Гатилова не мала ні краю ні межі.

Навіть стольний город Київ став тепер не той, яким був донедавна. Тепер його зусібіч оточували глибокі рови й високі стрімкі вали за ровами. Над валом же здіймалися небачені в сих землях, ані в Римі, ані в Константинополі-городі стіни з міцних, мов залізо, дубових клітей, натрамбованих жовтою глиною. Крім двох давнішніх воріт, Полудневих та Палунічних, з'явилися й треті — Всхідні, що виводили на верхні токи й до Хрещатого Яру.

На головній вулиці, що вела з Полудневих воріт до Полунічних, розділяючи Київ город на дві нерівні частини, перед княжим двором, який зайняв усю гору з боку Дитинки, на невисокому пагорбі39[39] стояли руські кумири. Бог, і Дана, й Дажбог, і Перун, і Волос, і Юр Побідник стояли, як і споконвіку, лицем до східсонця, але нові й світлі, мов умиті росою.

В княжому дворі теж сталися зміни. Біля самих воріт виріс новий хором княжий — з підклітями, повершим та “горою”. Він був удвічі більший за старий, вздовж усього хорому тяглися відкриті сіни, над “горою” ж здіймалися дві високі чотиристінні вежі, гарно рублені з тесаних обаполів і ще краще вирізьблені київськими теслярами. В порівнянні з ним старий хором тепер здавався кліттю, й там замешкали тивуни Великого князя. Між ним і новим хоромом Гатило звелів закласти чималий садок, і ввесь двір набув зовсім святкового вигляду.

Навпроти хоромів рівненьким рядом виросли чотири будівлі, де сиділи постійно можі Гатилові. В трьох інших біля воріт мешкали сотники й десяцькі, а також ночували нарочиті можі та незначні сли, яких у дворі Великого князя київського бувало щодня багато. Додалося й стаєнь, і волівниць, і кошар на вівці та кози, й клітей та зимників для зрослого господарства. Й серед просторого вільного дворища заглядав у глибочезний і широкий колодязь із суцільним зрубом одноногий журавель.

Усім тут повелівав, як і раніше, княжий домажирич грек Адаміс на чолі двох молодших домажиричів, огнищан, півтора десятка тивунів та мало не трьох сотень челядників різноличних.

Гатило пильно стежив за справами міжськими свого двору. Жоночими ж відала Гримільда, бо стара княгиня Рада померла минулого літа, коли Богдан воював з римлянами й готами.

Гримільда вся поринула в своє велике господарство. Вранці, щойно благословлялось на світ, вона збирала в себе домажиричів, й огнищан, і тивунів, скликала ключниць і давала наказ, що, й як, і де сьогодні робити в дворі, й у полі, й у зимниках, і се займало в неї не тільки ранок, а й пообід, а ввечері вона була стомлена й радісна й до самих облягань бавилася зі своїм сином Яролюбом, Яренем. Чотирирічний хлоп'як був міцним, удавшись у батька, й не розлучався з маленьким бурим ведмежам, яке йому привіз Гатило з осіннього полювання в Деревах.

Княгиня Гримільда стежила, як двоє малюків борюкаються на слизькій дощатій підлозі й щиро сміялася.

— Яреню! Вкусе!

— Не вку-уше, — запевняв хлоп'як і нахвалявсь: — Ошь я його шам кушну!..

Він і справді кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок, ображений Бурко скавулів і ховався під широке ложе. Ярень ліз і туди, й вони вже вдвох викочувалися з-під ложа, примирені й однаково ненаситні до ігор, і Гримільда ще дужче реготала з них.

Тоді княгиня вкладала Яреня спати й ішла теж в опочивальну світлицю, й з нетерпінням коханої й закоханої жони чекала на свого можа.

Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з підпухлими від несну повіками й тупим болем у голові. Той біль не проходив ні до вечора, ні наступного дня, й Гримільда ставала зосім інша. Вона знала причину того й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помічав, і між ними зависала невидима й холодна тінь.

Се тривало вже шостий рік, і Гримільда помалу привчилася тамувати себе, але ні біль у голові, ні безсонні ночі не зникали, й у душі застигав твердий камінь, який ріс і ріс і якого вона не могла позбутися.

В кінці стичня місяця, коли Богдан після втомливої поїздки до Витичева вже випростався в ложу, Гримільда, дивлячись на світлий чотирикутник вікна, сказала:

— Вже-м шесту зиму тут, у Києвому гроді.

Гатило прислухавсь.

— А не спитав єси ані раз, як жиється мені тутки.

Князь не відповідав. Знову якісь жіночі вереди, отже, вляжеться. Він думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичівським посадником. Велій болярин Ждан, якому вже минуло сімдесят, повернувся допіру з далекого князівства Гурарту. Князь гарменів просить о поміч руського князя супротиву персів. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного нарочитця. Ті землі межували із волостю його старшого сина Давка, й лишати сю справу так не можна було, бо хто володітиме горами Гурартськими, той матиме гору й над усіма язиками, що населяють степи між Хвалинським та Руським морями, й над широкою річкою Ітиль, де сидять зараз войовничі племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського Данка, та коли в горах Гурартських з'явиться підступний перський цар, невідомо, як поведуть себе булгарські хани й чи не зоголять всхідні гряниці землі Руської або й відложаться, перескочать до персів. Хан Крум, якого булгари визнають поміж себе старійшим, клявся Гатилові на священних псах, але береженого й кумири бережуть, і се стара істина.

Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримільда впівголосу провадила:

— Соромно мені жити в городі твоєму, ніби я-м безрідна сирота. То мама таки вмерла, вітця ж я-м і не виділа ніколи, але ж... братів маю. Брата мого молодшого Огняна взяв єси талем та й завіз аж у козарську волость...

— То яку хіть маєш? — спитав Гатило.

— Посли гінця до братів моїх.

— Пощо?


— Хтіла би-м видіти їх. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки побачать небожа свого. Засумувала-м тут.

Гатило .відвернувсь і мовив:

— Зараз ніколи мені... Маю клопоти нагальніші...

Та Гримільда не скінчила розмову. Наступного вечора вона вдруге нагадала:

— Тобі добре тутки... Маєш усих родаків кревних, а я-м неначе роба якась... Пощо не заслеш гінця чи гайдаря в Новий Луг до братів?

І Гатило подумав: а чому й справді не гукнути шуряків до городу Києвого? Й Гримільді буде приємно. Чи не ся гризота сушить їй душу вже стільки літ і не дає впокоїтися?

Він сказав:

— Речи Войславові, нехай сле гайдарів. До річки Райни за холоду можна дістатись, а назад повернуться вже навесні.

Гримільда не відповіла жодним словом, немов заснула, хоч Гатило знав, що не спить. Він лежав і думав про свою жону. Стільки літ і зим одтоді минуло, як привіз її сюди, в свій город вічний і в свій дім, а так до краю й не зміг зрозуміти сієї жони.

Рано-вранці Гримільда, доручивши всі справи Адамісові, послала старого тивуна гота Інгельда до велійого болярина Войслава, який замешкав у всхідньому куті городу Києвого, збудувавши собі добрий терем і перевізши сюди всю свою родину з краю турицького. Тепер, по смерті Вишати Огнянича, Гатило зробив його старим конюшим, пославши в боляринову волость свого посадника малого болярина дарницького Судка.

Войслав не забарився, й Гримільда наказала йому:

— Сли сюди ябедника.

— Нащо?

— Писати-ймемо ябеду братам моїм — Ганові й Горватові.

— Костана в Києвому городі нема, — подумавши, сказав старий конюший.

— Сли котрогось инчого.

— Ті по-готському не знають.

— Давай абиякого. Мої брати читати не знають ні по якому.

— Русич є.

Княгиня махнула рукою. Русич — то й Русич. Вона була збуджена й квапилась, ніби Гатило міг роздумати й зламати своє слово.

Ябедник і тлумач Русич прийшов із усім причандаллям: в одній руці ніс високе писалище на бронзових ніжках, у другій — згорнений трубочкою рівно вирізаний шмат вовчої сириці. Каламар же з добре заткненою шийкою та тонким очеретяним писалом висіли йому на жовтім опоясі.

Він прилаштувався коло вікна, потер писальце об скошену дошку писалища й умочив у тетрамен. Гримільда не знала, як йому підказувати, й Русич попросив княгиню розповісти, що вона хоче. Гримільда довго пояснювала йому, нарешті ябедник спитав:

— По-грецькому чи по-руському?

Вона подумала.

— Черти по-руському.

Коли ябедник закінчив короткого листа, в якому Гримільда запрошувала старших братів у гості від свого й Гатилового ймення, Русич помахав пергаментом, доки висохне шкіра, змережена кучерявими четними різами, й глянув на княгиню:

— А печать яку?

Гримільда, повагавшись, зняла з руки свій, ще матір'ю подарований, золотий перстень із голубим камінцем і простягла ябедникові. Русич загорнув перстень у пергамен і скрутив його сирового ниткою хрест-навхрест.

Вість можна було послати й узавтра, бо ж понеділок день важкий, але княгиня квапилася й вирядила двох гайдарів негайно, давши їм на дорогу по коневі й по жмені грецьких срібних нумизм на харч.

— Як вернетеся, дам ще, — сказала вона. — Чим швидше — тим більше.

Гайдарі були в нових баранячих гунях і не лякалися морозу, від якого аж ніздрі липли. Й тільки важкий день понеділок трохи бентежив їх. Вони сіли верхи, закинули свої гайди за спину й рушили з княжого двору в далеку путь.

Гатило, довідавшись од Войслава, що княгиня послала гайдарів так несподівано швидко, теж здивувався:

— В понеділок?

Але інші клопоти відвернули його, й він одразу ж забув ту прикрість. Гатило гукнув старого челядника Мааса, схожого на вирячкуватого цигана.

— В гридницях приворітних сидить Людота, городиський коваль. Знаєш його?

— Зна-аю, — лінькуватим голосом протяг Маас.

— Біжи й речи, хай прийде до мене.

— Біжу-у... — промовив так само челядник і спроквола потягся до дверей. Він усе робив повільно, як і говорив, і те тягучке ім'я цілком відповідало його лінькуватій вдачі: Ма-ас... Богдана завше дратувала Маасова неквапливість, але він чомусь любив сього добродушного чоловіка ще з дитинства, коли той був робом батька його.

Людота прийшов нескоро, й Гатило сидів коло вікна й дививсь у каламутну прозорінь слюдяних шибочок, убільшки з дитячу долоню. За слюдою, що, мов бджолиний стільник, хистила світлицю від надвірньої студіні, все розпливалось і втрачало свої риси. Люди були схожі на цибатих примар, а коні незграбно переставляли ноги й теж здавалися несправжніми, й Гатилові подумалось, що й у житті буває таке: робиш одне, а глянеш на нього збоку, — ніби чужими очима, — й бачиш геть інше... Невже ж і жона його Гримільда довідалася про ту вродливу латинку, що приходила до нього серед ночі? Мав би розповісти їй все те, але тоді не розповів, а тепер уже не знаходив приводу.

Богдан Гатило вирішив одвернутись від тих дурних думок і почав обмірковувати, що скаже ковалеві. Коли б він погодився взяти з нього найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не міг і знову й знову сушив собі голову, як допомогти ковалеві.

Про нього розповіли йому гончар Велко та між Лосько, новий десятник у приворітніх гридницях і тепер Гатило знав усі Людотині поневіряння.

Віддавши тоді Гатилові меч у таборі під стінами городу кам'яного Медіоланума, що ще тому літ кількадесят був стольницею Західньої імперії, Людота переплив човником на той берег річки Мінціуму й долиною глибокого Паду пішов на всхід. Ішов швидко, його ввесь час підганяло тривожне передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цілих дві сідмиці раніше від раті Гатилової. Й нікого не застав у хижі своїй. Вона стояла пусткою, й коли Людота ввійшов усередину, звідти притьмом, мало не в обличчя йому, вискочило троє здичавілих котів. Речей теж не було, й ковалеві болісно стислося серце. Він подавсь до воріт. Старий сусіда, який куняв там і не помітив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змією, й замахав на нього руками:

— Тікай, ковалику! Тікай, бо Славутині сини й онуки зживуть!..

— А де мої? Славка, діти...

— Славка... Шукай її в вітця, в стольному городі. Втікай, речу, бо... Не дай мені гріха взяти на душу. Я-м у третьому коліні роду Славутиного.

Людота поплентав дорогою в бік городу Києвого. На рудому току смерди городиські верекли жито чи пшеницю. Вгледівши здаля самотнього путця, вони покидали ціпи й заходились дивитися, приставляючи руки до брів. Коваль кілька разів озирнувся на них і ввійшов у густий ліщинник.

Колишній роб Гатилів, а його тесть Велко, був уже старий, мешкав на Горнчарному кутку, що починавсь од Полунічних воріт і попід новою високою стіною тягся до самого повороту, де було тепер дворище старого конюшого Войслава. Тесть займався горнчарством і мав коло хижі невелику піч. Городець його за хатою був маленький, на кілька грядок, як і в більшості киян, і Людота знайшов свою жону на вгородчику з рискалем. Вона обкопувала єдину батькову яблуньку, а найменший син Людоти Ясько ловив за роги припнуту до пакола дідову рябу козу й намагався посмоктати її за дійку. Тварина тяглася й тріпала рогами, але малюка не била, й він знову починав ловити її за вим'я.

Славка перелякано втупилась у можа свого й повела до батька в горнчарню. Старий Велко сказав:

— Ховайся, бо вже двічі приходили дідові онуки правити тобі помсту.

Людота байдуже махнув рукою й лишився ночувати в тестя. Але по других півнях насилу здолав перелізти в чужі завгороди, бо Славутині кревні, бачивши його, коли він минав Рудий тік під Городищем, не забарились прийти. Наступного вечора все повторилося, певно, сторожа вільно пропускала городищан у стольницю, бо кревна мста — річ серйозна й законна. Тоді старий горнчар Велко, дивлячись на доччині сльози, наважився піти до Великого князя й розповів йому все. Гатило негайно дав Людоті гарну хижу в своєму просторому дворі й вирішив наставити його старим ковалем. То не була вира40[40] за Юрів меч, а чесна робота, й коваль погодивсь. Але третьої ж ночі месники з'явилися знову, Людота, відбиваючись од них, котрогось убив, і все ще дужче вскладнилося. Тепер помста мала відбутися подвійна.

Гатило наказав соцькому своєї стольної дружини Воротилові стерегти Людоту в дворі. Та чи ж довго могло так тривати?..

Нарешті Маас привів Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей, мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно не бачило ножиць і кошлатіло круг макотера довгими баранцями. Він був худезний і чорний, і Гатило знав, що то не з доброго дива й не від доброго життя. Ся людина зробила йому стільки, скільки не робив ніхто, вири ж не брала, й не було надії, що будь-коли візьме. Людота не погодився б і старим, ба навіть молодим ковалем сісти в княжому дворі, коли б не його страхи за жону та найменшого сина.

— Невільний єсмь нічого зробити месникам твоїм, Людото. Руський закон так велить... — сказав Гатило, й Людота тільки похмуро дивився в заслюджене вікно. Навіть не на князя, а в вікно, та се не ображало господаря. Він був у боргу перед ковалем і мусив щось учинити для нього.

З Людотиних постолів збігла додолу чорна калюжка розталого снігу. Князь мовив:

— Увечері сідай на мажару й їдь у Володарів город, брата мого молодшого вітчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться.

Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рідні краї була прикра, та ліпшого навряд чи хто здатний вигадати.

— По сімох же літах вертайся, коли мати-ймеш хіть.

Кревна помста після семи років утрачала вагу, й Людота се теж знав. Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, він кинув:

— Поїду.

Й смерком, коли над Києвим городом кружляла завірюха й усе зціпила студінь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою княжих коней, у супроводі двох вершників стольної дружини подалася на полудень, щоб, діставшись Родня-городу, звернути понад лівим берегом річки Росі круто на захід. У мажарі сиділо четверо — погонич і городиський коваль із жоною та сином, а в задку лежало два міхи з житом і пшеницею для Людотиної родини та міх із вівсом для коней.

 

Місяця травного



 

Коли гайдарі прибули до Ворниці41[41], городу стольного в Новому Лузі, реченому Нови Лунг, або ж Бургундія, почали танути сніги. Король новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав розмотувати зав'язку й ніяк не міг розв'язати.

— Дай сюди, — сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до руських гайдарів, яких прислала їхня сестра Гримільда: — Йдіть у столову світлицю, вас там нагодують.

І коли гайдарі, вклонившись, вийшли, Горват сказав:

— Не до вподоби мені те, що ябеду склали, мов ганчірку, а не згорнули дудою. А де ж печать?

Печаті не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав золотий перстень.

Король Гано підняв його й подивився до світла:

— Матері нашої перстень виджу, брате. Впізнаєш?

— Упізнаю, — відповів Горват.

Вони розгорнули шкіряний аркуш. Пергамен був увесь ізмережаний чорними письменами, не схожими ні на латину, ні на грецький скоропис. Горват покликав свого ябедника, та старий розвів руками:

— Не втямлю прочитати письма сього. То суть руські четні різи.

Іншого ябедника в королевому дворі не було, бо Гано мав справу тільки з римлянами та готами, які теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли він дивився на химерні різки та кружальця, й він урешті сказав:

— А може, ті гінці втямлять письмен руських?

Він одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старіший — сивовусий гайдар.

— Я тямлю письмен руських, — сказав він і заходився четати послання княгині Гримільди.

В листі нічого страшного не було, тільки побажання довгих літ життя й запросини відвідати стольний город Київ, і брати впокоїлись.

Король сів на дубовій лавиці під вікном і знову зітхнув.

Горват спитав його:

— Що-с намислив робити?

— Не зле навідати сестру нашу, й Огняна...

— Гагні не є в городі Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.

— Тоді хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо... Торісмунд.

Ім'я нового конунга візіготського Торісмунда нагадало Горватові про те, що належить озиратися й на той бік, і в темній світлиці запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свічку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:

— Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сікурда?

Король насупив брови.

— Се колись, — вів далі Горват, — міг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлії Полунічній.

— І що? — не втямив король.

— А те, що в усій Київській землі є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина — сестра наша.

Гано довго мовчав, тоді махнув рукою:

— Рідна сестра?

— Авжеж.

По довгому часі, зиркнувши, чи в дверях нікого немає, король Гано пошепки сказав:

— Дурниці. Сікурд — одне, а ми смо инче. Ми смо їй рідні братове.

— Братове... — глузливо повторив Горват.

— А й кревна мста вже вмерла... Дев'ять літ одтоді, й ніхто не схоче проливати кров, коли минули сім літ. А вже дев'ять...

Се якось переконало Горвата, й він потроху заспокоївся. Навіть спитав:

— Давай попоїмо?

Двоє челядників принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи міцним пивом, говорили про геть сторонні речі, мов і не було ні сестри, ні Сікурда, ні сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сиділи й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобі й схопив пергамен, який лежав на ріжку столу.

Він довго роздивлявся його до світла й навіть нюхав. Тоді гукнув у сіни:

— Ще дві свічі!

Й коли служниця Мілада принесла те, що він вимагав, і в світлиці стало добре видно, Горват простяг шкіряного листа братові. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.

— Що то є?

— Де?

— У руках твоїх.



— Скора, — відповів Гано.

— Яка? Чия скора?

Король подивився на нього й присунув собі свічник.

— Мабути, вовча...

— Вовча й є! — гукнув середульший брат і блимнув на двері. Тоді пішов причинив їх і, повернувшись до брата, сказав:

— Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись... Вовча скора, а в ній усередині отой перстень. Нашої матерії Перстень у вовчій скорі, ябеда не руркою, як по всіх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом... Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тоді Гатило ковтне обох. Тепер мені ясно, що хтіла ректи сими письменами сестра наша.

Горват ходив по кімнаті й чіплявся то за лави, то за стіл і люто блимав кудись на всхід, наче Гатило міг побачити його.

— Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тільки про людське око — Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свій!

Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранці зустрілись у столовій світлиці, думка здавалася нікчемною й дурною, й навіть Горват погодився з сим.

Король Гано-Гунтер сказав:

— Поїдемо до Києвого?

Але в Горвата ще не зовсім випарувалися вчорашні підозри, й він завважив:

— Тільки мусимо взяти воїв добру дружину.

Се була цілком прийнятна думка. Король у супроводі великої учти важить більше, ніж сам-один. Навіть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом і лагідніше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торісмунда...

По трьох сідмицях, коли геть зійшла крига з Райни-ріки й сніг лишився тільки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березі, Гано-Гунтер повів дружину комонників у гості до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинників брати з собою він одмовився — то таки дурощі Горватові, але дві сотні взяв.

У Ворниці лишився намісником його старший син та жона Брунгільда, й Гано їхав зі спокійним серцем: королева триматиме ввесь двір у залізних рукавицях ревної готки, син же не раз виявляв себе в боях і сутичках сміливим можем. За місяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дісталися серця землі Руської — городу Києвого.

Княгиня Гримільда вже сідмицю виряджала на високі гостроверхі вежі біля Полудневих та Полунічних воріт трьох робів, і роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочиці, де схрещувалися два давні шляхи — Соляний і Залозний, давно сподіваних гостей. А їх не було й не було.

Восьмого дня вона сама зібралася на вежу над Полунічними ворітьми. Стояла довго, не відчуваючи втоми, лише підсвідомий острах млоїв її змучене серце — бува побояться й не приїдуть. По обіді вирішила трохи спочити, та тільки злізла стрімкою драбиною додолу, як роб Лул закричав:

— Княгине-е! Їдуть!

Гримільда з завмиранням у серці побралася знову вгору.

— Осе! — гукнув Лул, показуючи рукою вдалину.

Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожі сутулий між. З-поза стрімкої Щекавиці аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася довга верва комонників, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-під копит валувала курява, та її відносив пружний полудневий вітер.

— Їдуть, — сказав і сторожець. — Оно поначищали бороню свою...

— А мені болять і досі рани Сікурдові, — тихо проказала Гримільда й схаменулася, чи не почув хто її мимовільного слова.

Вона помалу, сторожко мацаючи ногою кожен щабель драбини, зійшла додолу й попід високим заборолом повернулася в княжий двір.

На дворі було завізно. Три дні тому приїхав Гатиловий брат Волод. З далекої Паннонії його привели сюди справи родинні: Волод жонив сина Остоя з донькою чернегів-ського князя Божівоя, що мав під рукою всю землю Сіврську від річки Сожу до Дінця. Волод зробив се на волю своєму старшому братові, але й сам був не від того, щоб зродитися з могутнім і впливовим князем сіврів. Поїзд весільний зупинився в городі Києвому й незабаром мав рушати далі на Полуніч, понад правим берегом Десни-ріки. Разом із Володом та Остоєм їхали вози, повні віна42[42], та сотня молодшої й старшої дружини під проводом чорнобривого сотника Яреня.

Всі три дні не всихали келихи та братниці в Гатиловому хоромі. Великий князь був веселий і пив більше за всіх, лишаючись найтверезішим. Гримільда вбігла до красної світлиці й од дверей поманила можа свого. Богдан вийшов.

— Приїхали шуряки мої? — спитав він, одгадавши з виразу жониного лиця, що сталось.

Княгиня схвильовано кивнула, й Гатило гукнув у перетоптану весільниками світлицю:

. — Маю ще гостей! Братове княгинині!

Світлиця затряслась від радісного збудження.

— Де вони? — вихопився вперед великокняжий брат Волод, і Гримільда, ховаючись поза одвірком, бо жоні сором бути на можівському брагуванні й чаркуванні, відповіла діверові:

— Щекавицю хіба проминають.

— Щекавицю! Вже ж у Діброві! — загорлав підпилий Волод, метляючи довгим оселедцем на всі боки. — Виходьте, підемо встріч гостям!

Весільники завибиралися з красної світлиці, раді й розпашілі від медів та пива, й Гримільда насилу протиснулася між ними, запнувшись хусткою по самі віча, й пішла на “гору”.

Протилежні чуття роздирали їй душу, й вона не тямила, куди себе подіти. Ладна була втекти світ за очі, щоб не видіти ні сих п'яних людей, ні братів своїх. Вона ковтала сльози й думала про Гана, й про Горвата, й про наймолодшого Огняна, якого торік бачила всього раз. І не знала, що робити, й куди йти, а чи, може, сидіти в своїй світлиці, як належить жоні могутнього Богдана Гатила, й вітати гостей там.

А потім починала важко дихати, щось немов підпирало їй груди, й вона сама собі повторювала те, що прохопилося було допіру на високій вежі над Полудневими ворітьми: “Болять мені рани Сікурдові... Свята Богородице, й ти, боже Ісусе, що мені робити?..”

Вона таки дочекалася гостей у своїй багато прибраній жоночій світлиці з іконкою Марії в кутку. Й коли вони ввійшли, супроводжувані Гатилом, Войславом, Володом та ще кількома болярами, Гримільда спаленіла й потупила очі. Гано так радо дивився на неї, що їй стало соромно, й з очей їй бризнули сльози.

— Насилу дочекалася, — мовив Гатило, пускаючи хмільні бісики то на жону свою то на шуряків. Йому було дуже приємно й дуже весело, що Гримільда нарешті вспокоїться й перестане гризтися душею. Й ніхто більше не колотиме їй вічі тим, що вона, жона самого Богдана Гатила, — безрідна сирота.

Короля бургундського новолунгського та його міжнього брата разом з усіма їхніми болярами потягли до столу в красній світлиці, й пиво, й меди, й вина червоні, та білі, та золоті лилися до пізньої ночі. Коли ж Гатило. хитаючись не так від хмелю, як од веселого збудження, прийшов до спочивальні, Гримільда сиділа на широкому м'якому ложі, звісивши додолу босі ноги, майже по п'яти затулені мережаною сорочкою.

Князь роздягся й почав, мов отрок, бавитися з жоною, та вона холодно відтрутила руку його.

— П'яний єси.

— То й що? Гатило не часто жонить небожів. І не часто чаркує з шуряками своїми... А твій брат середульший — ліпий між є! — раптом почав хвалити князь. — Бився на мечах з Остоєм, сином Володовим, і не піддався княжичеві, хоч десятьма літами поступається йому.

Гримільда перебила його:

— Що привезли тобі братове мої? Багато золота й серебла?

— Ніякого золота й серебла. Гатило має й свого доволі, не те що Валентиніан або Маркіан константинопольський. Зате привезли мені сідло новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о золотому руків'ї, золочений шолом і добрий калантир43[43] із харалужною лускою, такоже золоченою. Та ще... лук перський з турячих ріг.

Богдан запнувся, бо мало хто знав, що лука він не носить, та й стріляти з нього давно розівчився.

— Велю взавтра повісити оружжя се отут, — він махнув рукою на гладенько вистругані стіни світлиці й раптом підвівся на лікті. Гримільда мовчки плакала, й плечі їй судомно пересіпувались: — Для чого плачеш?

Княгиня подавила в собі трем і холодним низьким голосом поспитала:

— А чи відаєш ти, що по моєму першому можеві Сікурдові лишилися незчисленні багатства?

Гатило зневажливо махнув рукою. Якщо причина тільки в сьому, то не варто й говорити. Він одвернувся до стіни й умить заснув.

Уранці, коли гості, перегулявши на вчорашньому пиру, ще міцно спали, Гримільда послала роба свого Лула гукнути Тодоріка, князя Бернського. Тодорік, утікши від гніву візіготського конунга Торісмунда, який одібрав у нього волость, прибивсь аж у город Київ, сподіваючись умовити Гатила, щоб той гримнув на Торісмунда.

Княгиня розповіла йому про смерть Сікурда й сказала:

— Местися за мене, княже. Я кину слово Гатилові, й він пособить тобі.

Тодорік Бернський відмовився:

— Коли Великий князь київський не захоче, то ніхто не зможе вмовити його.

— Добре! — встала Гримільда. — Я дам тобі стільки золота й серебла, що ти сам зможеш набрати собі воїв і відбити вітчину в Торісмунда! Згоден?

Залітний князь похитав головою:

— Ні. Проти друзів, княгине, я руки не підніму. А братове твої мені приятелі.

Й скільки вмовляла його Гримільда, він був непорушний. Княгиня знала, що Тодорік боїться Гатила, що тут усі його жахаються, й, певно, через отой меч, якого він привіз із походу. Треба шукати когось менше страхітливого. Тільки ж кого?

Довго думавши, вона сама пішла в світлицю, де замешкали Гатилів брат рідний Волод із сином Остоєм.

— Княже, — мовила вона, — коли Волод упустив її до себе. — Маю щось повідати, але самому... — Й виразно подивилася на Гатилового небожа. Остой скривився й прокволом вийшов за двері.

Отець ніколи не відстороняв його, й се неприємно вразило хлопця. Та тут господинею була Гримільда, й не можна сперечатися з дядиною.

Коли Гримільда сказала йому те, що мала сказати, Волод почав крутити довгий оселедець на кулаці — точнісінько, як се робив у хвилини задуми його старший брат Гатило. Й то була прикмета, що не провіщала жодних надій. Волод так і сказав:

— Супротиву братових гостей не піду.

Й з відразою глянув на невістку. Той погляд одбив їй усяке бажання продовжувати розмову, й вона, хряпнувши дверима, вийшла, мало не зіткнувшись у сінях з Остоєм. . Вона бігла до своєї жіночої світлиці, найдужче боячися зустріти зараз своїх братів.

До самого вечора Гримільда не виходила на люди й навіть не їла цілий день, а ввечері перейшла до спочивальні, й Гатило застав її.

— Рекла жона Вишатина Радмила, що ти занедужала-с...

— Усі речуть, а нікому до мене діла нема, — сердито відповіла Гримільда.

— А що хіба стало?

Вона раптом зірвалася:

— Болять мені рани Сікурдові! Печуть у серці, й не можу вгамувати їх!

Княгиня впала на подушки й зайшлася голосом. Гатило не знав, що діється, й про що вона мовить, і що означають оті її натяки та недоказування. Почекавши, поки виплачеться, він мовив суворим голосом:

— Речи.


Його теж розбирала лють, і він у душі поклявся, що рука його буде міцною й не затремтить.

Гримільда, дохлипуючи, розповіла йому все, що знала про смерть свого першого чоловіка. Й укінці мовила:

— Сікурда забили вони: Горват і Гано. Я-м сама чула, як нахвалялися. Не відаю тільки де.

Й оскільки Гатило мовчав, княгиня тремтячим од хвилювання, зовсім незрозумілим йому голосом примолилася:

— Будь за мене месником, княже!

Гатило сидів край ліжка, низько схиливши голову. Гримільда не вгавала:

— Сікурд мав велії багатства. Ти того-с не відав.

Гатило нарешті проказав:

— Чув єсмь за тоті багатства. Гомонять, наче Сікурд убив Змія Горянина...

— Бач, правда є! — похопилася Гримільда. — Відбери ти ті багатства. Відбери собі й Новий Лунг. Будь за мене месником. Потамуй рани в мому серці!

Великий князь київський устав і ще суворіше, ніж допіру, мовив:

— Хай я не чую про те жодного слова більше. Закон вітчий і дідень не дасть мені переступити рід і кров рідну. Коли русинові приходить гість, русин послідню жменю пшона віддасть йому. Братове твої в моєму вогнищі, й ніхто не зможе, ні ти, ні хтось инчий, намовити мене супротиву їх.

Він, стомлено сутулячись, вийшов, а Гримільда лишилася сама в спочивальні, сама на цілу ніч, нездатна ні заснути, ні позбутися тієї настирливої думки, що гризла її зсередини й пекла пекучим вогнем. І десь аж удосвіта їй сяйнуло в голові: Ярень! Отой чорнобривий молодий сотник Володової дружини. За сі дні, відколи поселились у її дворі, сотник не проминав нагоди, щоб не здибати Гримільду десь в окремішньому кутку чи бодай здалеку позирити на неї. Ярень! Ярень і тільки він. Остання надія й остання спроба. Що буде, те й буде, й коли знову нічого, значить, так вирішило небо, значить, руський закон і тут виявився всесильним і нездоланним. Дев'ять років... Хіба ж вона в тому винна, що минуло цілих дев'ять?..

Ярень погодився. Вона пообіцяла йому щит, кований золотом, і ще одне, чого не могла зробити жодна русинка: належати йому, хоч би її після сього й живцем на конопляній костриці спалили, як перевітницю.

Наступного вечора відбувавсь одпускний пир. Із сонцем Волод мав вести весільний поїзд на той бік Дніпра, в город Чернегів. Разом з ним збиралися їхати й король ново-лунгський та його брат. Гатило вмовив Гана-Гунтера просити за сина свого руки другої доньки Божівоя, знаючи, що князь чернегівський не відмовить володареві всії Русі, а державі з того буде тільки користь.

Година стояла добра, коли зайшло сонце, над заплавами за Дніпром піднявся повний місяць, і Гатило наказав повиносити столи перед хороми. Й оскільки се був не ратний пир чи святкування Юра Побідника, то в молодий садок запросили всіх — і князів та боляр, і можів, і дружинників Гатилових та новолунгських, і всіх жін вельміжних.

Десь під опівніч, коли за столами стояв переплутаний хмільний гамір, княгиня підморгнула через широкий стіл Яреневі. Сотник для годиться помулявся, тоді глянув на місяць і сказав королевому братові Горватові:

— Піду гляну... Треба навідати сторожу свою.

Горват-Гернот підозріливе зіщулив очі, але не зрушив із місця. Він увесь вечір сидів похмурий. Учора Тодорік Бернський натякнув йому, що княгиня Гримільда мислить їм зле. На сестру він уникав дивитись, але в бік Гатила позирав частіше, ніж би й самому хотілось, і щоразу на думку спадали старі домашні підозри. Що ж має означати той знак із перснем у вовчій шкурі? Гатило теж мовчав і був зовсім несхожий на того щирого хлібосільника, яким видавався минулі дні. То хто ж із них двох — він чи сестра?

Горват-Гернот намагався перезирнутись із братом, але король новолунгський жваво гомонів із хитрим вельможем Войславом і навіть не дивився в бік брата свого.

Тільки Гатилів брат Волод інколи кидав погляд у бік нього та княгині, й Горват не міг уторопати, що знакують оті його зиркання. Тупа неприязнь ізбурювалася в Горватовій душі на Волода, й він не знав, як себе повести.

Захоплений болісними здогадами, Горват і незчувся, як за столами порідшало. Він обмацав пирувальників очима й так і не второпав, де зникло стільки люду, й коли, й хто то такі. Тепер найбільше здавалося новолунгів, і се трохи заспокоїло королевого брата. Що б то не сталось, але коли поряд свої, якось та буде. Сестра теж бавилася зі своїм Яренем. Горват-Гернот дивився на небожа й не міг угадати, в кого той удався: в сестру Гримільду чи таки в Гатила.

Малий Ярень побіг до вітця свого, зліз йому на коліна, посидів хвилю й пересів до старшого брата, княжича Юрка. В обох княжичів — і великого, й малого, були однакові чорні брови й довге, до пліч, теж чорне волосся. Брати, певно, посварилися, бо малий Яролюб гайнув до матері. Гримільда взяла його в пелену й почала щось шептати на вухо. Хлопчик слухав і зиркав на свого незнайомого дядька через стіл навскоси, й Горват-Гернот не міг позбутися набридливої думки, що Гримільда говорить малюкові саме про нього.

Княгиня й справді шептала княжичеві:

— Того мовчуна видиш?

— Виджу.

— Хто то є?

— Вуйко мій.

— А ти його любиш?

— Ні.


— Пощо?

— Бо сердитий.

— А страхаєшся його?

Шестирічний опецьок випнув груденята:

— Я нікого не страхаюся, бо мій отець найдужчий за всіх!

— Коли не страхаєшся, то піди й дай ляпаса тому мовчунові...

Малюк завагався. Вихваляння — одне, а дати ляпаса рідному вуйкові — зовсім інша річ.

— Таки страхаєшся, — глузливо докинула мати. Шестирічний княжич випорснув їй з рук, оббіг довгий стіл і став за материним братом.

— Ей, — сказав він йому. — Анум нахилися!

Горват-Гернот здивовано нахилився до небожа, малий замахнувсь і щосили вдарив його кулачиськом по носі. Якусь мить обоє дивились одне на одного, однаково розгублені й злякані. Горватові з роз'юшеного носа цибонула кров, заливаючи бороду й дорогу одіж. Він раптом схаменувся й ухопив малого небожа за довге волосся. Над столами повисла мертва тиша.

— Се вигадка твоєї матері, недоноску! — закричав Горват-Гернот, вихопив меч із піхов й одним ударом відтяв княжичеві голову — аж теліпнулась у його руці на довгому чорному волоссі. — В сьому домі вино дороге, платиться кров'ю! Плачу свою виру сестрі!

Він гойднув і кинув хлопчикову голову Гримільді через стіл навскіс, але не докинув. За столами знявся неймовірний ґвалт. Княгиня ж сиділа й широко розплющеними очима дивилася під ноги, де лежала, заплутавшись у довгому скривавленому волоссі, голова її сина.

Горват-Гернот, переделавши гамір, крикнув:

— Я-м відав, що нас приманили в пастку! Я-м казав!.. Новолунги!.. Виймайте мечі й щербіть їх об голови руські!

Новолунги похапалися, в кількох місцях спалахнули сутички. Русинів було мало, принаймні менше, й можі короля Гана-Гунтера посіли їх зусібіч. Дехто люто лаявся, кілька впало між столами, й новолунги насідали. Гатило, який у сей час був у хоромі, вискочив і взявся за голову. Гості, що їх він привітав у своєму вогнищі, повелися, мов останні таті. Він прогримів голосиськом:

— Поляни! Русичі!..

І в сю мить з-від будівель налетіли можі сотника Яреня. Якщо в кожного новолунга був меч, то Яреневі можі кинулися в бій повністю зоружені: в калантирях і кольчугах, у шоломах і при червлених щитах. І покотилися голови новолунгські, й повітря раз у раз протинали крики вмираючих.

— Я-м рік учора Горватові! — крикнув до Гана-Гунтера Тодорік Бернський.

Король ошалів:

— Рік єси, та не дорік! Тепер я відаю, який з тебе друг. Охищайся!

Він витяг меч і схрестив його з Мечем Тодоріковим, який змушений був боронитися.

Горват-Гернот, вихопившись на стіл, просто між посудом побіг до Гатилового брата Волода, який ще не знав, битися йому чи закликати до розуму. Новолунгський же князь напосідав, мов шалений лев, і незабаром протнув Володові груди. Гейзо, молодий жупан з-за Райни, бився з Ратибором, князем Білгородським. Ратибор тиснув і заганяв супротивника між столи, та раптом наступив на чийсь труп, і нога звихнулася, й рука йому теж схибила.

Гейзо ж скористав з того й відтяв Ратиборові голову з відвалом.44[44]

Та не встиг зрадіти своїй перемозі, як навстріч йому виступив старий кравчий, князь луганський Годой — простоволосий, із довгим сивим оселедцем на тім'ї. Й молодому жупанові довелося відступити. Годоїв меч дістав йому горлянки саме між столами, де лежав перетятий Ратибор.

Поляни тисли й тисли новолунгів, оточивши їх з трьох боків. Тепер січа велася далеко від весільних столів, закиданих трупами.

Тодорік Бернський поранив Гана-Гунтера в живіт і там і лишив лежати, сам же зчепився з Горватом-Гернотом.

— Казав єси, що-с ти наш друг! — між ударами меча гукав королевий брат.

— Казав єсмь, але не я-м почав, а ти! І тебе я також протну, як і твого брата, хоч ти й друг мені!

— Лише словом не паскудь! — лютився Горват-Гернот і рубав, і підрізав, і робив несподівані випади вперед, щоб дістати в'юнкого й дужого бернця кінчиком двосічного меча.

Обоє знали один одного, й оружжя один одного теж знали, й тому герцеві, здавалося, не буде ні краю ні впину.

Русичі тисли й тисли з усіх боків, новолунги йшли всп'ять. Та, підкоряючись голосові Горвата-Гернота, вони спромоглися продертись до воріт, і вибігли в окольний город, і тепер відступали назад, стримуючи полян. Одначе, коли збігли з гірки й почали задкувати головною вулицею до городської Полудневої брами, з Перунового пагорка їх ударили нові можі.

Новолунги, рятуючись, повернули назад до княжого двору й засіли в будівлі приворітній, і тільки окремі пари й досі змагалися серед просторого двору, й ніхто не втручався в сі поєдинки.

— Паліть будівлі! — кричав хтось, але ніхто не палив, і всі знову насідали в двері та вікна, й січа буяла й на ґанках, і всередині. Подвір'ям бігали нажахані молодиці й дівчата й кричали дужче за самих можів, які билися й помирали на їхніх очах. Котрась тонко голосила, тримаючи на колінах закривавлену голову, ще одна здерла з себе полоток і рвала волосся. Гатило ж стояв на ґанку з оголеним мечем і тільки дививсь. Й аж коли новолунгів загнали до будівлі, він мов прокинувся.

Князь і досі не знав, що ж викликало сю несподівану бійку. То мало бути справою рук його жони Гримільди, але княгиня стояла обіч і тільки в розпачі заламувала руки. Невже вона-таки?

Дворищем бігали, вигукуючи нестямні слова, можі з кривавими смолоскипами в руках, тут і там лежали поранені та вбиті, Гатило ж не знаходив у собі сили підняти меч. То було якимось насланням, і в голові йому маяли окремі слова, перекошені від болю та люті обличчя й невпинний ляскіт оружжя.

Тодорік Бернський нарешті здолав охопленого шалом і люттю Горвата-Гернота. Він ударив його під праве нижнє ребро, коли той спробував досягти його краєм меча й поточивсь уперед, не зустрівши супротивника, якому пощастило вхилитись од страшного випаду. Горват-Гернот став на одне коліно, тоді сперся на меч і спробував підвестись. Але була вражена печінка, й він знав, що то вже край. Узявшись обома руками за довге вруччя, він так і стояв, поклавши знесилену голову на хрестовину. Тоді зімлілі руки сковзанули вниз, і, забагривши блискуче лезо свіжою червоною кров'ю, він упав набік, не випускаючи лезо з скривавлених долонь.

Тодорік Бернський, важко сапаючи, подався до воїнської. Русини вже пробилися всередину, й тепер бойові крики чулися приглушені й мов несправжні. Гримільда прочнулась. Піднявши з землі голову свого малого сина, вона здерев'янілими ногами попростувала туди, де ще точився бій, обережно переступала через трупи й ішла. Повз неї пробігав молодий між зі смолоскипом. Княгиня раптом кинула синову голову й учепилась обома руками в смолоскип. Між оддав і побіг далі, Гри-мільда ж нахилилася й стала навколішки. Біля неї лежав, одкидавши руки, Горват-Гернот. Вона приклала вухо йому до грудей. Брат ще дихав, і серце билося в грудях.

Княгиня піднесла йому запалений смолоскип до розплющених очей. В очах була зненависть і біль. Вона заходилася повільно засмолювати йому киплячою смолою й очі, й рот, і ніс. Горват судомивсь і пручався, та незабаром утих. Княгиня встала, повернулася до святкових столів і заходилась освітлювати трупи смолоскипом, який тріщав і порскав жагучими краплями. Знайшовши свого старшого брата, вона заварила й йому вуста. Але Гано-Гунтер і не ворухнувся. Він був мертвий.

— Гатиле! Дивися! — пролунало в неї. за спиною. — Глянь, як жона твоя мучить своїх братів!

То був Тодорік Бернський. На його поклик прибіг Великий князь і ще кілька вільних од бою можів.

— То є демон! — кричав Тодорік. — Перевітниця! Вона згубиліа стількох витязів, щоб упитися їхньою кров'ю!

— Перевітниця!.. — залунало зусібіч.

Тодорік підійшов до Гримільди, яка й досі стояла навколішки над своїм старшим братом, й одним махом розтяв її навпіл.

Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так і впала додолу. Тодорік проказав:

— Аби-с убив тую перевітницю зразу, живі були б усі оті можі…

Великій князь київський, упустивши меча, згорбився й повільнім хитким кроком подався через двір до хорому. В усьому дворі була моторошна тиша — й у дворі, й у воїнській, де добили останнього новолунга.

Й тільки собаки в городі вили, відчувши кров, якої тут давно не чути було, вили протягло й тоскно, втупившись мордами в ясний повний місяць, який сідав за Щекавицею, набачившись такого жаху.

 

В ЛІТО 453




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   27




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет