Іван білик меч арея в літо 376-Е

За два дні Вишата, відірвавшись од римлян і готів, які переслідували його, був у раніше захопленій фортеці Мелені, та тут на нього чекав нарочитий від Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стіни городу, пішов далі на полунічний всхід у напрямку Скалонума на річці Марні. Великий князь київський був уже там, і, коли по двох днях прибув зі своїм воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан і Божівой зі своїми, Гатило наказав іти в тому напрямку, звідки повернеться допіру конюший Вишата Огнянич.

Вишаті він тоді не сказав і слова, й той полегшено відітхнув — сподівався на гірше.

Городу Скалона Богдан Гатило чіпати не велів.

— Потрощимо заборола — а як згодяться й нам?

Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нічого не став. За сей час, відколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й почорнів. Але то було не од вітру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана — з дитячих літ, коли разом бавилися на дні Хрещатого Яру в гилки й гупаря.

Гатило поспішав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на горах між її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там і вибрати зручне місце для зустрічі з ворогом.

Коли останні сотні Божівоєвих полків ще тільки виходили з брам городу Скалона, Гатило на чолі передових комонних сотень уже стояв на довгому пагорі, під яким в'юнилася мілка притока Марни. Попереду здіймався ще один пагір, менший і круглястий, і Гатило наказав розіп'яти полотку саме тут. Можі й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь, гукнувши боляр, тисяцьких і сотницьких, зійшов до річки.

— А дай-но броду, — сказав він до свого старшого сина, косатого князя Данка, й той, приостроживши гнідого коня, забрів у річку.

Вода сягнула коневі черева, далі ж було міліш і міліш. Данко повернувся й спішивсь. Гнідий форкав і тупав передніми ногами, збиваючи воду, що лоскотала йому черево. Десь там, на залуччі притоки та другої річечки, що лишилася позаду за горбами, сідало сонце, велике й криваве. Гатило довго дивився, поки воно сіло за невидимою звідси Марною, потому наказав вислати вперед стежів і дозірців комонних.

Вишата метнувся виконати княжу волю. Гатило ж потяг коня за лівий повід і заходився підніматись на пагорб, де вже стояла його велика повстяна полотка, крита зверху червленим шовком.

Молодий жеребець, що його Богдан об'їздив не так давно сам, теж був сірий і яблукатий, як і всі коні Великого князя київського. Піднявшись на горб, не дуже стрімкий, але досить високий, сажнів сорок або й п'ятдесят увишки, Гатило віддав коня отрокові й увійшов до полотки. Посередині на величезному перському килимі стояв незмінний князів дерев'яний стілець. Гатило стомлено сів. Потому зняв гостроверху шапку з чорного ягнячого смушку, провів рукою по вже колючому, з позавчора неголеному тім'ї й, накрутивши темно-сивого оселедця на кулак, утупився поглядом у білу квітку килима й застиг.

Усі, хто ввійшов до княжої полотки, боялися ворухнутись, бо Гатило думав нелегку думу. Тишу порушив перший між землі Руської Вишата Огнянич.

— Вивідники, — сказав він, і Гатило мовби прокинувся.

— Речи, хай ідуть сюди.

Вишата привів двох можів, у брудних зеленкуватих корзнах.

— Речи, — кивнув до старішого з них Великий князь.

Між, якого звали Лоськом, ступив крок уперед і торкнувся рукою м'якого килима:

— Римляни йдуть сюди, княже. Завтра будуть підвечір або ж пообіді.

— Скільки їх є?

— - Рать Еція, рать Літорія й рать Ромула, княже.

— Значить, усі укупилися, — мовив Гатило байдужим голосом, бо в тому не було нічого дивного й нового. Та раптом аж схопився. Між Лосько сказав:

— Із ними готи Теодорікові.

— Хто?!

Лосько незворушно повторив:

— Готи західні, княже.

— То лжа є! — гукнув князь. Тоді глянув на Вишату й розлютовано кивнув йому в вічі: — Кого послав єси на вивіди? Теодорік мені клявся, що внизує меч у піхва.

Вишата розгублено мовив одне слово:

— Готи.

Гатило страшенно розлютився. Він повиганяв надвір усіх вельможів своїх і ходив по полотці, мов у нього заболіли зуби. Вельможі стояли, стирлувавшись оддалік Гатилового намету, й пошепки обговорювали новину. Всі спідлоба позинали на Велімира, Тодомира й Видимира й на володаря численної дружини гепідів Ардаріка. Хоч вони були східними готами й досі вірно служили Гатилові, та готи в уси часи лишалися готами, й Теодорікова зрада була яскравим свідченням того. Ще не відомо, як поведуться вони, змушені воювати проти своїх кревних родичів візіготів.

Остроготські князі теж переживали, особливо ж Велімир й Ардарік, Гатилові улюбленці, до яких руські князі та боляри ревнували свого володаря. Велімира Гатило любив за його вірність, Ардаріка ж за відданість і живий розум…

Цілу ніч прибувало на гору ополчення руського князя, й тільки на світанку до Гатилової полотки ввійшов Божівой.

— Усі смо, Великий княже, — сказав чернегівський князь.

Богдан Гатило, який цілу ніч не спав і лише вдосвіта стулив повіки, втомлено потер обличчя й нічого не відповів.

Зі сходом сонця Вишата наказав укріплювати табір. Усі вози та мажари обозу було розіставлено величезним колом на горі й позчіплювано ланцюгами за колеса. Внизу ж, у підошві довкола гори, можі заходилися рити суцільний глибокий окіп. Робота тривала цілий день, і коли надвечір прибули дозірці й повідомили, що римляни та візіготи наближаються, табір ополчення руського був схожий на неприступну твердь.

Гатило стояв коло своєї полотки з трикутним голубим прапорцем і ведмедем на ньому, що сяяв і тріпотів у відблисках великого вогнища збоку, й дивився на той бік річечки. Він уже знав, що римляни звуть її Мауріакум. Горб на тому боці займався тисячами багать. Ецієві, певно, доповіли вивідці, що гуни стоять навпроти через річку, та він і не ховавсь. Мабуть, вирішив, що пропоновані йому гунами позиції цілком сприятливі для нього. Неширока мілка річка, обабіч два досущ однакові горби гонь по п'ятнадцять у перетині, й навіть відстань до річки між ними однакова — по п'ять гонь. Єдина різниця полягала в тому, що за горбом, на якому розташувався табором Гатило, здіймався ще один, довгий і вигнутий підковою до річки, оточуючи менший горб із трьох боків. Але його навряд чи можна було розцінювати як перевагу, й Гатило зумисне обрав се місце, щоб Ецієві не спало на думку відкидати пропоноване поле бороні. Й хоч на захід від довгої гори здіймалася ще одна, маленька, така сама, як і горб, де стояв Гатило, й між ними на вигині річечки Мауріакуму пролягла драговина, звідки линуло голосне квакання жаб і крекіт нічного птаства, — зате ж і в римлян було на випадок скрути ще два горби: на всхід од першого витягався понад річкою один, а далі, вже руба до Мауріакуму, другий, удвічі більший. І за римським станом, як і за табором Гатила, теж протікала річка — заслін на випадок відступу.

Ецій мусив оцінити таку великодушність із боку гунів.

Гатило дивився на їхній осяяний вогнями табір і намагавсь уявити свого супротивника, якого знав ще молодим отроком. Тоді, літ тому сорок, Ецій був талем при дворі діда його Великого князя Данка в старій стольниці Витичеві. Невже й він тепер постарів і посивів? Тоді се був хитрий і в'юнкий іллірієць, а тепер став римлянином і римським патрицієм, якому сам імператор Валентинівн змовчував. І то мусило бути правда, бо ж Ецієва слава непереможного водія легіонів бучала ще тоді, коли Богдан Гатило був молодий і навіть геть юний.

— Палять, — сказав, підійшовши до Великого князя київського, Вишата й кинув у той бік, де мерехтів багаттям римський табір.

Гатило тільки кивнув, і старому конюшому було досить і того скупого поруху. Отже, князь уже не злостився на нього, а се головне. Вишата подавсь перевірити, як несуть сторожу вої руські на березі Мауріакуму та на всіх вартах навколо табору. Гатило ж увійшов до своєї полотки, опустив завісу й дмухнув на поставець, підвішений до середньої сохи. Він заснув одразу, щойно ліг і вкрився легким полотном свого корзна, хоч голова кололась од болю — далася взнаки вчорашня безсонна ніч і цілоденна біганина.

Вранці, ще Дажбог і на світ не благословляв, руське ополчення було готове до бою. Гатило кивнув своєму гудочникові, й той заграв сигнал готовності. В усьому величезному таборі, оточеному возами та глибоким ровом під горою, заграли труби й роги. 3-від римського стану їм відповіли бойовими кличами, але вони не кликали вперед. І коли на всході вдарило списами перше сонячне проміння, з-за річки прибуло троє латинян у скоряних панцирах, обкутих мідними бляшками, але без мечів і сулиць. Латиняни попросилися до царя гунів Аттіли.

Богдан сказав упустити їх.

— Патрицій Ецій, вождь усього римського та готського ополчення, зичить здоров'я тобі й твоїм воєводам, царю! — сказав молодший чорнявий латинець, певно, високого звання.

— Хай вернуться його зичення на нього ж, — відповів Гатило через тлумача Костана. — Й о що молить патрицій?

— Рече битися взавтра, царю, — мовив той самий чорнявець.

— Пощо?

Гатило довго думав, тоді сказав Костанові:

— Речи їм, хай перекажуть своєму вождеві: руси ніколи не б'ють безоружного!

Й відпустив нарочитих од римського полководця. Він передбачав се. Заставши русів у вже готовому й міцному таборі, латини обов'язково намагатимуться відкласти день великої раті, щоб і собі добре зготуватися. Й передбачення справдились.

Можам руським і всім їхнім з'юзникам було дозволено ходити вільно, але бути приоружно й коней не розсідлувати. Вишаті Гатило сказав:

— За малою гіркою по той бік болота постав заслін. Конюший негайно передав наказ Великого князя, й у густих очеретах понад болотом причаїлося чотири сотні пішців і комонників. Гатило ще раз перевірив укріплення — мав побачити востаннє все на власні очі — й довго стояв коло свого червоного намету з голубим прапорцем. Табір вирував. Понад окопом смажили в'ялене м'ясо пішці з усіх земель. Вони поскидали з себе зайву одіж, але мечі тримали на пасах через плечі, їх було так багато, що з гори Гатилові здавалося, ніби то одне живе й ворухке тіло, яке зайняло всю смугу між окопом та возами. За кільцем возів гуртувалася кіннота, й там було ще тісніше, хоч круг мав щонайменше п'ять гонь упоперек. Над табором стояв сизий дим од вогнів, усе клекотало й вирувало так, що людям доводилося кричати, аби їх почули навіть найближчі товариші. Між конов'язами ходили можі, вдягнені й напівголі, в самих ногавицях та смушевих шапках, то тут, то там майоріли барвисті корзна воєвод і боляр, і прозірними вежами стояли позв'язувані десятками довгі списи.

Перед обідом до великокняжої полотки прийшов Ардарік. Вождь численних полків остроготської Гепіди був похмурий, його світлі, майже білі брови звелись на переніссі.

— Йду не лише від себе, Великий княже, а й від Велімира, Тодомира та Видимира...

— Відаю, про що ректи-ймеш, — перебив його Богдан Гатило, та кремезний острогот не втішився його словами.

— Ти відаєш, і всі відають, а твої князі, та боляри, та великі воєводи здрять на нас вовком. Ми смо готи...

— Я-м сполчився не проти всіх готів, а супротиву Теодорікових. Теодорік зламав слово своє. Він є ускоком з-під волості городу Києвого, й я покараю свого роба невірного. В східні ж готи вірні слову своєму, й ти, Ардаріку, речи друзям своїм і моїм приятелям Видимирові, Велімирові та Тодомирові, що Великий князь київський однаково любить усі язики, котрі шанують у ньому вождя.

Ардарік мовчки, не перебиваючи, слухав Гатила й сказав щось тільки тоді, коли той закінчив:

— Так речеш ти... А вельможі твої мислять другояко...

— Всі відають, що ти був єси й лишаєшся міжним вождем під моєю рукою.

Готський князь, одначе, не збирався йти, й видать було, що має казати Гатилові не тільки се. Богдан терпляче ждав, і нарешті Ардарік промовив:

— Там однокровні наші. Західні готи, але таки готи, і я. Великий княже...

Гатило збагнув, що непокоїть остроготського князя.

Він сказав:

— Я поставлю твоїх, і Видимирових, і Велімирових, і Тодомирових готів там, де стояти-ймуть не західні готи, а римляни. Я вже-м думав про се.

Ардарікове обличчя просвітліло, й досі зведені докупи брови розійшлись. Він стримано, але шанобливо вклонився Гатилові й пішов. А Богдан лишився знову сам на сам зі своїми думками. Найдужче непокоїло його те, що великий жупан іспанський та маврітанський Гейзо й досі не прийшов зі своїм військом. Не прислав навіть можа нарочитого сказати, де він є й що собі думає. Та й Гатилові нарочитці, яких Вишата посилав одного за одним на полудень, мов у воді тонули.

Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося за невидиму звідси річку Марну, до полотки несміливо заглянув Вишата. Після своєї невдалої облоги Генабума він і досі почувався винний перед Богданом. Гатило, мов тільки й чекав старого конюшого, спитався:

— Де той твій... калмак?

— Шаман?

— Шаман.

Вишата махнув рукою в полунічний бік.

— Приведи.

Перший вельміж землі Руської вийшов і за півгодини повернувсь із калмаком. Шаман радо всміхався до Гатила на всі свої зуби, задоволений, що той прислав по нього.

— Ворожи! — наказав Гатило.

— Кого ворожи? — перепитав шаман і нахилив голову до Великого князя.

— Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.

— Руські кумири? Калмацькі кумири?

— Ворожи, до кого вмієш.

Вишата сказав:

— Ардарік має юдея.

— Ворожбита?

Вельміж кивнув.

— Нехай калмак ворожить.

Шаман скинув додолу двогорбий міх, який висів йому через плече, й заходився розкладати на килимі своє причандалля: велику картату хустку, темну мідну кулю, в якій щось торохтіло, коротеньку дудку з розширеним краєм, якесь коріння та зілля, троє маленьких череп'яних горняток, затканих і зав'язаних брудною ганчіркою, й сказав:

— Треба вогонь.

Вишата гукнув до когось надвір, і незабаром челядник уніс і поставив серед полотки велику мідну жарівницю на високому тринозі. В полотці, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повітрям.

— Треба сідай у куток, — сказав шаман Гатилові й Вишаті, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар і кинув туди кілька бадилинок. Полотка виповнилася їдким димом. Тоді ворожбит узяв свою мідну кулю й заходився тупцяти навколо жарівниці й торохтіти кулею. Він бігав, теленькав і щось незрозуміле виспівував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом.

По якомусь часі шаман сів коло жарівниці, підібгавши обидві ноги, взяв до рук дудку, кинув на жар кілька корінчиків, линув туди з кожного горняти по кілька крапель якоїсь рідини — аж засичало, й узявся вигравати на писклявій дудці, водночас пильнуючи жарівницю. Звідти підіймались угору тонкі рожеві дасма диму, й клубочились, і розвіювалися під повстяним шатром намету. Й звуки теж немов то припадали до самого килима, то здіймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка.

Тоді шаман урвав той писк і впав долілиць на килим, аж його біла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала під жарівницю.

— Що є? — стурбовано схопився Гатило. Шаман, не наважуючись підвести голову, промимрив плаксивим голосом:

— Погана-погана, княз...

Богдан здавленим горлом наказав:

— Речи!

— Вбивай буде шаман княз...

— Речи! — повторив так само Гатило.

— Погана речи...

— Пощо?

— Дим іде вгору, а тоді падай... Погано речи дим... Заплутай дим і зав'язай дим... Нема побіда Гатило.

— Лжа є! — гаркнув Богдан і насилу втримався, щоб не копнути шамана носаком. Шаман, пильно стежачи за його чобітьми, поволі задкував до виходу й приказував:

— Калмак не лжа, дим не лжа... Дим правда речи... Коли він схопився на ноги й пірнув у ніч, пошматовану вогнями. Гатило розметав усе ворожбитове причандалля, повикидав його з полотки геть, а тоді буркнув до Вишати:

— Давай сюди твого юдея.

Незабаром юдея привели, несучи за ним велику й важку мармурову плиту. На плиті було намальоване коло, поділене через середину, й у кількох місцях рябіли якісь різи, пофарбовані в синє та червоне. Юдей поклав плиту на килим і сів, схрестивши ноги.

— Мовиш по-руському? — спитав Гатило.

— Й по-руському, й по-готському, й по-латинському, й по-грецькому, й по... '

— Ректи-ймеш по-руському, — перебив його князь. — Аби-м чув усе сам.

— Добре, добре, як волить Великий князь! — покивав довгим носом юдей. — Але нехай князь сяде навпроти. То так треба, щоб князь сидів навпроти, Великий княже.

Гатило сів на килимі. Юдей перекрутив плиту:

— Князева познака є “Г”? чи “Б”?

— “Г”, сиріч Гатило.

— Тоді перекрутимо камінь отак.

Ворожбит налаштував плиту різою “Г” до Богдана, всипав у кухлик жменю різнобарвних камінчиків, поторохтів ними, як допіру й калмацький шаман, і вивернув на плиту. Камінчики покотилися, деякі впали на килим, інші лягли біля кола та його знаків. Юдей подивився, вайкнув і сказав:

— Перекину завдруге.

— Пощо? — звів брови князь.

— Недобре стали знаки, Великий княже. Але можна до трьох разів...

Юдей знову сипонув кольоровими камінчиками й, подивившись, удруге, згріб їх до кухлика:

— Ще раз...

По третій же спробі він злякано блимнув на Гатила й узявся за голову:

— Ва-ай!.. Пощо перекидав єсмь! Пощо-м перекидав? Було б з першого разу, було б з першого. Вай-вай... Нехай Великий князь ліпше вижене мене, ніж я прорікати-йму йому таку долю...

— Я звелю повісити тебе, якщо не повідаєш мені правди, — тихо сказав Гатило.

— Вай, бідна голова моя...

— Речи! — гримнув Гатило.

— Вай... Коло твого знаку... Осе є “Г” по-юдейському... Коло нього зліворуч лежить синій шол, а справоруч — зелений... Якби було супротивно, о, якби було супротивно!..

— Що жде мене взавтра? — тихо спитав князь.

— Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повісити вбогого юдея, то я ліпше тобі все... Не гнівайся, світлий... Якби тут лежав червоний шол, якби ж червоний... Римляни завтра мати-ймуть гору... Вай-вай... Убога моя голова після сього... Ліпше було б за першим разом віщувати, вай-вай...

Але що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився на ворожий стан за річкою. Може, юдей і мав правду, бо на горбі з протилежного боку Мауріакуму горіло стільки вогнів, скільки Богданові ще не доводилося бачити в усіх ворожих таборах разом.

Коли Гатило зайшов до полотки, ні юдея, ні Вишати там уже не було, тільки в паркому повітрі й досі смерділо їдким чадом калмакового зілля, викликаючи в Гатиловій голові неприємні думки. Що ж сталося з Гейзом і де його рать? Адже по суті се заради них, своїх західних єдинокревців, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорії... Але ні Гейза, ні навіть вістей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову — нею він ніколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справді візьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?..

Він гукнув челядників й послав зібрати всіх відьмаків, які тільки є серед раті.

— Русинських! — нагадав він. — І Вишаті речи, хай прийде.

Вишати челядник не знайшов, але відунів прийшло аж п'ятеро. Всі були старі й сивобороді, мов поважні чільники родів. І Гатилові чомусь почало здаватися, що сі відьмаки мусять порадувати його чи бодай утішити. Один з дідів, наймолодший, тримав за роги торішнього барана. Гатило кивнув їм до полотки, та найстаріший відун сказав:

— Чинити-ймемо требу тут, надворі. До вогнища. Двоє з них повалили барана, третій перерізав йому горлянку широким ножем. Баран схопився на ноги, кілька разів метнувся в різні боки й упав.

— То є добре, — сказав старійший відун. — Лежить головою до річки. Там латини.

Коли з барана стягли скору, старійший розстелив її на землі й почав уважно вивчати. Але нічого не сказав, тільки бородою повів убік. Докруж зібралося чимало можів, які боялись навіть голосно дихати. Гатило спитав старійшого:

— Що повідала скора?

Відьмак обтер ніж об навої постолів:

— Не все на віку радіти, княже. Й почав розтинати білу тушу. Витягши печінку, він подивився до вогню й гримнув на можів:

— Не застуйте світла!

Можі розступилися, й старий сивобородий відьмак сказав:

— Печіння добре. Втішишся, княже.

— Що буде взавтра? Як утішусь?

— Те відають, сливінь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець. Чи мало тобі є того, що-м повідав? Гляньмо на серце.

Він дістав ще теплий круглий м'яз, і серце теж уселяло надію.

— Де варила?

Челядники принесли два великі й закіптюжені мідні казани й налляли їх водою. Відьмаки почали гуртом членувати барана й кидати м'ясо великими шматками в воду. Казани приставили до вогню, й усі відійшли, бо м'ясо вариться не так швидко, як би хотілося.

Під опівніч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунічному морі й лягла набік, старійший відун наказав зливати юшку. Вона приємно пахла домашнім варивом, і декому від того свербіло в горлі, та ніхто й не подумав осквернити святу требу. Всі, хто знову посходився до княжої полотки, сиділи на охололій землі й пильно стежили за рухами відьмаків.

Давши м'ясові прохолонути, старійший склав його в одне варило, тоді всі п'ятеро всілися коло нього й почали відділяти м'ясо од кісток. Розімліла баранина була піддатлива, й найстаріший відун заходився ворожити по кістках. Богдан стояв над варилами й жадібно ловив кожне слово й кожен рух дідових вус і брів. Старійший відун промовляв, і Гатило то хмурнів з виду, то полегшено зітхав, то скреготав зубами, то знову зітхав, бо начувся багато й утішних, і прикрих, і радісних, і сумних слів.

 

Місяця того-таки в наступний день

Удосвіта ввесь руський табір уже був на ногах і, коли з-за лісу на довгому горбі зійшло сонце. Великий князь київський Богдан Гатило чинив требу перед раттю. Йому подали трьох білих півнів, і він одтяв їм голови: двом з першого разу, третьому ж тільки з другого. То теж було знамення, й Гатило підніс угору скривавлений меч:

— Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне Громовержцю, й ти, Юре Побіднику, вам урікаю сю кров, і хай буде так, як схочете ви, кому требили і вітці, й діди, й прадіди наші в землі Руській. Хай буде воля ваша!

Його слова було чути далеко, й можі стояли, слухали князевих слів і чекали зову. Нарешті загула довга мідна труба Великого князя, по ній озвалися труби інших князів та боляр. Гатило сів на свого сірого яблукатого й поправував униз. Сієї миті почулися труби та роги в римсько-готському стані. Ворог приймав виклик. Гатило минув шерегу возів, дійшов до рову, якусь мить постояв, удивляючись туди, де височів наїжачений списами ворожий табір, і простяг руку назад.

Вишата подав йому куцу й тонку сулицю з блискучим сталевим площиком на кінці, Гатило піднявся на стременах і далеко метнув її в бік ворога.

— Князь уже почав! — щосили гукнув до ратників старий конюший Вишата. — Потягнім, дружино, по князі!

Повітря знову розтяли ляскітливі мідні згуки, переростаючи в могутню бойову пісню, від якої в можів стискалися щелепи й зводились на переніссі широкі густі брови. Повільним кроком сходили вони стежками, що лишались поміж окопами глибокого й широкого рову. Спершу йшли пішці й ставали кожен під бунчук свого зверхника чи князя. Й коли рів проминули останні можі, за ним густою хмарою посунули комонники. Збуджені загальним галасом і підсвідомим чуттям, коні заливисто іржали й ставали дибки. Передні косували більмами на глибокий рів, але йшли й ішли, покірні волі вершників.

На тому боці відбувалося те саме. Римляни й готи також залишили табір на горі й сходили вниз. І звідти линули тонкі виляски мідних труб і рогів, а можі руські сторожко вдивлялися в ту веремію й чекали миті, коли вдруге загудуть їхні труби.

Пославши вивідців до самої річки, Гатило вже знав, яким ладом битиметься ворог.

— По ліву руку латини, по праву готи, а посередині всі инчі, — сказав десяцький.

Гатило розіставив свої полки так: по праву руку, навпроти римських легіонів, — східні готи Видимира, Велімира, Тодомира й Ардаріка; всі вони підкорялись князеві Ардарікові. Посередині став з руськими полками сам. Проти русів були ті, що вивідця їх назвав “усі инчі”, тобто підвладні римлянам слов'янські дружини. На лівому краї Гатило поставив сіврів, і деревлян, і лугарів, і полки неслов'янських язиків під бунчук князя Годоя.

— Ти-с боявся стати супротиву кревних своїх, — сказав він вождеві готів Ардарікові. — Я ж іду й не страхаюся.

Ардарік схилив очі додолу. Та він не почував себе винним. Гатило мав свої плани щодо потойбічних слов'ян, а то вже зовсім різні речі.

Великий князь київський наказав знову густи, але римляни чомусь не відповіли на виклик. Незабаром з-од їхніх лав прискакали до самого берега на конях двоє нарочитців. Богдан упізнав учорашнього молодого сла. Другий був новий — ще молодший за сього.

— Патрицій Ецій кличе Аттілу перейти на наш бік. Якщо ми стояти-ймемо так, то не зможемо стрітися. Між нами річка, світлий царю.

Богдан відповів через тлумача Костана:

— Речи велеміжному Ецієві, що Аттіла просить його на свій бік. Учора ми смо вже вволили мольбу Еція, хай таки він уволить нашу.

Нарочитці повернули назад, а Гатило подумав, що міг би таки й уволити волю Еція. Вишата сказав:

— Мілко є. Він не відає.

То була істина, Ецій і справді не встиг виміряти глибину річці й тепер боїться: пустить свої легіони на той бік, і гуни переб'ють їх ще в воді.

З сього можна було б скористатись. І коли римські нарочитці з'явилися на протилежному березі вдруге, Богдан відповів, що згоден переправитися через річку, хай лишень римляни та готи відійдуть аж до свого стану. Незабаром латини прискакали й повідомили волю зверхника:

— Патрицій Ецій згоджується!

У ворожому таборі заграла сурма. Гатило скликав своїх князів та боляр і звелів пропустити комонників уперед. Усе робилося швидко: списоносці та мечники розступилися, в проходи ринула кіннота й умить переправилася на той бік Мауріакуму, за нею бігцем подалися пішці. Й доки римляни та готи перешикувалися, комонники полетіли на них. Такого блискавичного кидка ніхто в римському таборі не сподівався. Руська кіннота раптом ударила в середину, в ту саму середину, якій Ецій найменш довіряв і яку й поставив туди, щоб мати її під пильним оком лівого та правого крила.

Тут мало хто й чинив опір. Гатило завчасно посилав до вождя гальських аланів, бана Санка, ябеду, й Санко відповів дуже прихильно. Так само було вчинено й із жупаном Сватоплуком, який двічі спробував гостроти руського меча й не хотів утретє, й з вождями поморських вендів-слов'ян. Тепер уся середина ворожих полків змішалась і завирувала, й доки лівий римський та правий готський краї спам'яталися й повернули свої коп'я туди, надійшли пішаки руської раті. Вони не давали римлянам і готам зімкнутись водно. Підвладні Гатилові готи Ардаріка скліщилися з першими лавами римських легіонів, готи мусили битись окремо проти численної раті деревлян, сіврів, лугарів та всіх інших, кого вів уперед п'ятдесятишестирічний князь Годой.

Комонники Гатила відтиснули назад, аж під саму гору, де тепер стояв порожній римський табір, воїв бана Санка, Сватоплука та решти слов'янських князів і жупанів і поволі гнали їх поза готськими лавами конунга Теодоріка до берега. Одні хапали їхнє оружжя, інші скидали вершників з коней, і вої, що допіру становили середину ворожої лави, тепер уже мало нагадували військо. Тільки молодий жупан Міровой, що так підступно повівся з рідним братом Хладівоєм, кричав до своїх воєвод і сотників не піддаватися проклятим русам і стояти на смерть. Але одна вдало кинена палиця вибила його з сідла, строщивши руку.

Міровой, ухопивши меч здоровою лівицею, спробував ударити в спину бана Санка, що нагодився під удар, однак Санко ще міг упоратись із людиною без правиці. Міровоя, накинувши йому зашморг на шию, потягли до берега.

Римляни під проводом самого Еція билися спокійно й розважливо, як і належить уславленим легіонам уславленого полководця. Ардарік із Велімиром, Видимиром і Тодомиром щосили тиснули на закуті в цупку скору та залізо римські лави, але дістати середини, звідки керував Ецій та його помічники Літорій і Ромул, так і не могли.

Один за одним падали під ударами коротких римських мечів лави білобривих остроготів. їхні місця займали задніші, але тісні шереги легіонерів стояли щит у щит, і хоч поранених та вбитих було багато й серед них, однак Ардарікові не щастило пробити в щільно стулених щитах бодай одну продухвину. Трохи далі в ліву руч тялися довгими коп'ями його комонники з комонниками римськими, та й там кумири не схиляли вагів своїх ні в один, ні в другий бік.

Помалу середина спорожніла. Багатьох русини вже переганяли на той бік, до свого табору, затяті прихильники Риму лишились лежати на полі бороні або ж перебігли туди, де билися з русами готи чи латинці. Декотрі ж повернули списи проти своїх довчорашніх господарів.

Гатило тепер носився від одного краю до другого через усе ратне поле. Скрізь лунали болісні зойки поранених, рать до хрипу кричала всіма мовами Європи, в повітрі дзижчали стріли, пущені не знати й чиєю рукою, й Гатило продирався між них, цілий і невшкоджений. Готи Теодоріка билися в металевих та цупких, мов підошва, скоряних латах. Русини, як і завше в бою, незважаючи на страшенну спеку, були в овечих, вивернених навиворіт, гунях. Ворожі мечі й сулиці сковзали по довгій вовні й відскакували незгірш, як од готських лат. Лише хто не хто з-поміж русів мав на собі скоряну різницю або кольчугу з тонкого дроту. Хтось крикнув:

— Пильнуйся, княжеі

Богдан підсвідоме нахиливсь, і над самою головою йому прошелестіла в повітрі важка палиця, обкута залізом, улучила в якогось можа-русина й вибила його з сідла. Богдан лише глянув і зострожив коня, бо в раті всіх не пережалієш і всім не допоможеш, а він доконче мусив гнати на свій правий край, де тепер поряд із остроготами Ардаріка, Велімира, Видимира й Тодомира вступили в січу з римськими легіонами й русичі.

Богдан прибув дуже вчасно. Три комонники в шоломах із кінськими гривами опосіли Ардаріка, й той ледве змагав одбиватись. Великий князь відчепив од сідла свою важезну палицю, власне, гатило, розмахнувся й посадовив одного коня на зад, перебивши йому хребець коло крупа. Кінь страшно закричав, спинаючись на передні ноги, й доки легіонер намагався встати, Богдан поклав і його коло коня. Другому вершникові Гатило перебив широколезу рогатину, позбавивши зброї, третього вже доконав Ардарік.

— Видів єси, що на середині? — гукнув Великий князь, перекрикуючи людський гамір та ляскіт оружжя.

— Слава тобі! — вигукнув Ардарік, обтираючи піт із виду й лаштуючись устряти в нову січу.

На витолоченій траві лежали й судомилися в передсмертних муках тисячі й тисячі можів і в латах, і в гунях, і в кольчугах. Живі топталися ногами по живих і мертвих, кони чавили копитами тих, хто впав і силкувався звестись, докруж лунали зойки й прокльони, й дві стіни до зубів зоружених людей намагалися попхнути одна одну назад.

Бойовище було в розпалі, й Гатило з млістю в серці думав, чиї ж кумири переможуть сьогодні — римські чи таки руські.

З лівого краю прискакав нарочитець:

— Князь Годой рече, аби-с дав трохи комонників!

Комонників вільних не було, й Гатило помчався сам до полків Годоя. Десь там рубався поперед своїх чубатих косаків і його син Данко. Богданові раптом защеміло в грудях, мов од жалючої стріли. Він уп'явсь острогами в змилені боки жеребця. Старий Годой, утрапивши в січі шапку, бився з готами простоволосий. Сивий оселедець метлявся по голеному тім'ї й ліз у вічі. Гатило пристроївся поруч і, коли під ударом його важезної палиці впало двоє “латаних”, крикнув косацькому князеві:

Старий Годой, не припиняючи рубати мечем, у проміжку між двома вдарами кивнув назад:

— Та-ам!

Гатило завернув коня й мало не зіштовхнувся з гнідим волохатим жеребчиком Вишати.

— Данка! — крикнув Вишата за своєю звичкою тільки одне слово. Гатилові стислося серце.

— Живий?!

Вишата кивнув і докинув:

— Нога!

Гатило насилу прикрив себе щитом од улучно кинутої сулиці. Про кольчугу не було часу думати. Вона впала додолу разом із шоломом. Гатило вихопив меч і пригнувся до холки жеребця. Розпашіла в бою тварина, могутня, як і її вершник, грудьми збила переднього коня напасників. Князь розвернувся й, уникнувши нової сулиці, вдарив мечем латинця, що кидав її. Удар виявився такий страшний, що лезо меча, мов шматок вогкої глини, перетяло латинця надвічі від шиї до пояса. Тоді зліва, саме в ту мить, коли Гатило вже замахнувся, підскочив третій легіонер і вибив йому з руки меч.

Усі троє надали переможний крик. Гатило не відав, чи вони впізнали його, чи ні, але йому здалося, що збираються ловити знеоруженого русина, голого й безпорадного, в самій сорочці, навіть без шолома чи шапки, з довгим сивуватим пасмом оселедця на чисто виголеному тім'ї. Він теж закричав своїм страшним голосом і, відчепивши з луки сідла величезну дубиняку на три лікті, ковану залізними та мідними смугами й булавицями, зострожив коня.

Впав один “безсмертний” з розчавленим панциром, другого Богдан здогнав коло самої січі. Сталеві лати хрипко дзенькнули, й римлянин повис в одному стремені з перебитим хребтом. Останнього Богдан уже й не бачив, куди той утік.

Повернувши коня до того місця, де на нього допіру напали, Великий князь, не злазячи, підібрав свою кольчугу, знайшов і меч, аж тоді до нього прискакало троє руських боляр і троє можів.

Гатило, важко сапаючи, натягав металеву кольчугу.

— Вишату сюди! — крикнув він, і всі шестеро погнали коней на правий край січі, де разом зі своїми комонниками рубався перший вельміж землі Руської, якщо не прийняв у груди широке лезо римського меча або ядучу стрілу візігота.

Але конюший досить швидко пригнав свого коня. Гатило не встиг вимовити й слова, як Вишата крикнув:

— Комонних на правий!

Князь подивився туди, де гримотіло залізо об залізо між супротивними лавами римлян і русичів, і махнув рукою в протилежний бік:

— Усіх готів Ардаріка, й Видимира, й Велімира, й Тодомира — на лівий край!

— К-куди? — не зрозумів Вишата. Він прийшов просити підмоги, а Великий князь велить забрати від нього й тих, хто ще тримається. — Не встоїмо! — крикнув він в обличчя Гатилові, та той сердито махнув мечем знову-таки на лівий край і сам погнав коня в той бік.

Візіготи рубалися як шалені, й полки князя Годоя ледве стримували їхній натиск. Між плескатими, схожими на полумиски, бронзовими шоломами візіготів то тут, то там мигтів шолом із короткими ріжками. То конунг візіготів Теодорік надихав своїх райтерів.

— Готи! — кричав він хрипким, але дужим голосом. — Сини божого народу! Не зганьте меча дідів своїх, які не відали поразки!.. Готи! Нам бог послав міжніх супротивників! Хай се надихне вас на славну побіду! Готи!.. Сини божого народу! Супротиву нас б'ються тигри! Будьте ж левами, готи, сини народу, обраного богом!^24[24]

Гатило здалеку бачив Теодоріка й упізнавав його й по рогах на круглому шоломі, й по довгій рудій бороді, та туди годі було протиснутись крізь завали вбитих і поранених, між якими дзвеніло залізо, лунали крики, зойки, прокльони та нестримна лайка багатьма мовами. Гатило не носився подібно до готського конунга між лавами своїх воїв, а встрявав до бійки там, де лава починала вгинатися. Можі, запалені прикладом і силою свого вождя, наче забували про люту втому, хоч рубалися від самого ранку, а вже сонце схилилось до лісу на західньому боці широкого поля, й мечі їхні підіймалися вище, й з грудей вихоплювались дужчі крики й дошкульніші Слова супротиву двожильних візіготів.

Незабаром примчалася кіннота Ардаріка, Тодомира, Видимира й Велімира. Остроготи стали пліч-о-пліч із русинами, й деревлянами, й сіврами, й чубатими косаками, й візіготи конунга Теодоріка негайно відчули се на собі.

Ардарік, здибивши свого розпашілого чорного коня перед Гатилом, крикнув, махнувши на захід:

— Там погано, княже!

Але Гатило мовби й не почув його застереження. Що наворожили вчора відуни, те мало статися, та не можна стояти склавши руки, бо Юр Побідник, і Перун, і Дажбог не мають милості до тих, хто ховає груди свої від ворожого меча.

Гатило поторкав груди. Ранка від проклятої стріли ще дужче боліла. Належало б її перев'язати, та бракло часу, він погнав на правий кінець поля боронного. Ледве знайшовши там свого першого помічника, він майже силою відтяг його назад. У Вишати була розрубана ліва щока й кров збігала на кольчугу й за ковнір. Він раз у раз обтирав її лівою рукою й стріпував.

— Коли попруть, іти-ймете попід отим лісом. Не забув єси?

Вишата знову провів долонею по щоці, витер кров об волохату гриву свого гнідого жеребчика й нічого не відповів.

— Не ймеш мені віри! — сказав Гатило й з осудом подививсь у вічі своєму побратимові. — Так треба, Огняничу!

Се звертання мовби додало Вишаті сил, і він тільки й сказав:

— Вельми…

Вельми важко було стримувати вдвічі меншою силою закуті в залізо легіони римлян, се Гатило бачив і знав, але щастя ратне дається не тільки тому, хто дужчий, а й хто вміє вирвати його в січі...

— Коли попруть — пришли нарочитого! — сказав Гатило й помчався знову туди, звідки щойно прибув. Сонце било просто в спину князеві, й він гнав коня на свою власну тінь, довгу й стрибучу. Між двома ратями — римською й готською — пролягло вільне поле, зрідка всіяне трупами. Теодорікові готи валчилися тепер очима до сонця, й Гатило в думці подякував Юрові Побідникові, що підказав йому перегнати сюди полки Ардаріка та інших остроготських князів. Але як буде там, на тому краї луків, на римському кінці?

Дві стріли водночас уп'ялися князеві в бік і в руку, й він лівицею висмикнув їх, строщив у жмені й шпурнув додолу. Повз нього скакав на буланій кобилі молодий між, і Гатило спинив його:

— Куди?

— Від князя Годоя до Вишати!

Гатило, не розпитуючи, з чим послав його князь Годой, крикнув, передужуючи клекіт бою:

— Видж там, де є... — він запнувся, тоді таки доказав: — Де є княжич Юрко!

Нарочитець погнав далі, та на підході до римського бойовища його вразила в ліву скроню дика стріла. Богдан же сікся насупроти двох здоровенних молодих візіготів. Йому ніяк не щастило вибити своїм києм меч бодай в одного. Тоді другий або розкриється, або ж одступить убік і теж знайде свою смерть. Нарешті-таки впорався з обома. Вищий зачепив мечем товариша й не зміг нанести точного вдару. Гатило махнув києм — тільки ребра в гота хряснули. Другий загаявсь і теж дав руському князеві змогу замахнутися, й то була його остання в житті помилка, бо в раті, в кривавій січі не можна роззиратися на всі боки й дивитись, де хто й коли та як віддає кумирам душу.

Сонце вже торкнулося найвищих дерев за Марною. Руські, й луганські, й сіврські, й остроготські князі знали, що надходять останні хвилини їхньої переваги над візіготами, що побіда лишиться тому, хто зможе скористатися з сих останніх хвилин, і напирали з решти сил на негнучкі лави супротивника. Бо коли насупиться ніч, усі знову стануть рівними, й готи більше не страждатимуть від помилки, якої далися, дозволивши розвернути себе очима проти сонця.

Теодорік теж добре се розумів і ще з більшим запалом гасав на цибатому змиленому жеребці й закликав синів божого народу сміливіше бити й гунів, і їхніх проклятих робів, зрадників Ардаріка, Тодомира, Видимира та Велімира.

Кілька сотень Ардарікових стояло підковою навколо тих, що смертно вчепилися один в одного, й закидало готів стрілами. Готи з-од задніх лав відповідали лучникам, і над головами в ратників носилися хмари стріл. Богдан одійшов убік. Тут стояти було просто безглуздо, кожної миті могла влучити дика стріла, він же мусив подивитись, що діється там, на протилежному, західному краї боронного поля, коло римлян.

Сонце вже скотилося за дерева, над полем повисли сутінки, й Гатило не міг нічого розгледіти. Він зострожив коня в той бік, де стояв гурт князів та воєвод, що керували боєм. Звідси було видно ввесь правий край готів. Трохи збоку від князів, сажнів за двадцять, стояв якийсь немолодий між і кидав у готів каміння порощею. Гатило під'їхав туди й упізнав старого Шумила, навчителя молодшого сина Юрка.

— Де він є?! — крикнув Шумилові Богдан, але дев'яносторічний дід мовби й не чув. Він поволі брав з купи поперед себе важенький круглий голяк, умощав його в скоряну петлю порощі, розмахував над головою й пускав. Каменюка, хуркнувши, падала між готи. Й коли щастило влучити, гот хапався за перебиту руку чи ногу або й геть падав мертвий додолу.

— Де є?! — вдруге крикнув Гатило, та старий тільки скосував на нього чорними очима з-під білих кошлатих брів. Шапка його лежала на камінні, й оселедець, довгий та білий, сіпався й падав дідуганові в обличчя за кожним кидком порощі.

— Йди, княже Гатиле, бо зачеплю, — похмуро мовив старий косак, і Гатилові стислося серце від лихого передчуття. Він штрикнув жеребця острогами попід ребра, аж той сердито заіржав, і подався туди, де, на його думку, міг бути син Юрій. Але коло гурту князів його спинив Годой. Луганський князь вимахував од хвилювання закривавленим мечем, мовби погрожував Гатилові:

— Вишата пішов yсn'ять!!

Над боронним полем починало смеркатись, і Богдан напружено взирався туди, звідки лунали крики далекого бою.

— Ардаріку — гукнув він до вождя остроготів, той почув його й примчав. — Веди своїх по мені!

— А тут?! — здивувався германець.

— Веди, речу! А ти, — Гатило звернувся до Годоя, — вдержуй, допоки моці матиймеш. А потому — через річку всп'ять поза отим гаєм! — він показав мечем туди, де валчилися руси з римлянами Флавія Еція. — Поза тванню між великою й меншою горою. Я буду там!

І погнав у сутінках до далекого гаю, куди зникле римські легіони, переслідуючи русів.

Коли Богдан прискакав, легіони вже встигли бродом перейти річечку й між чорними очеретами болота й малим пагорком наступали Вишатиним полкам на п'яти. Русичі, певно, не чинили опору, бо не чути було ні ляскоту мечів, ні звичних для бою криків. Богдан почекав, доки підійдуть Ардарікові дружини, й разом із ним перебрів на той бік річки.

— Пішаків виведи на гору, комонні нехай стоять тут, у долині під драговищем, — наказав Гатило германському ватажкові.

— Що єси замислив? — збентеживсь Ардарік.

— Видіти-ймеш, — одповів Гатило.

Ардарік переказав його веління котромусь воєводі, й той побіг до ратників. Гатило знав, про що зараз думає Ардарік, але в сю мить було не до балачок. Почулися крики, бойові крики “Сла-а-а-вва-а-а!..” Чи вдасться ж Богданові його план, яким він хотів спростувати віщування вчорашніх ворожбитів? Над пагорбом уже було майже поночі, болото ж унизу здавалося чорною плямою, та Гатило знав усе, що там діється. В болоті, повирізавши для дихання рурки з очерету, сиділо кілька піших сотень чернегівського князя Божівоя. Коли римляни, переслідуючи Вишату, проминули їх, вони повилазили з води й вдарили римлян зодзаду.

Узявши з собою Ардаріка, Гатило майнув туди. Там творилося неймовірне. Розгублені легіони втратили лад і змішалися з руськими ратниками, а се було найгірше, чого міг сподіватись навіть такий досвідчений, тертий-перетертий, битий-перебитий у боях між, як вождь римських залізних легіонів Флавій Ецій.

Валка точилася тепер на всій десятигонній долині між двома горбами, й Ецій не міг ні зібрати розсипані легіони, ні навіть скликати легатів та квесторів, бо й сурмач кудись пропав — чи ліг, підтятий гунською сулицею, чи, може, й утік.

Ецій бився куцим мечем поряд з десятком ветеранів своєї преторської когорти й помалу прокладав собі дорогу вперед, хоч і не знав до пуття, куди має йти й що робити. Легіони лишилися без вождя, й се вже промовляло само за себе. Вихопившись із кільця, в яке його взяли були ворожі мечники, він повів п'ятьох, уже тільки п'ятьох, туди, де стояв найдужчий гамір. Але червнева ніч видалася така темна, що не можна було збагнути, де свої, а де чужі. Ецій дослухався мови — се лишалось єдиним дороговказом, а римські легіонери віддавен одзначалися красномовством у брутальній лайці. Він спробував передолати їх голосом, та його вже ніхто не чув або й не слухав. Старому полководцеві огидно тремтіли коліна. Він дозволяв ветеранам захищати його своїми щитами, бо коли тобі п'ятдесят шість і ти цілий день витримав отаку боронь, то рука вже відмовляється тримати меч, хоч ти будь не те що Флавій Ецій, а навіть Флавій Валентинівн.

Цілу ніч вождь римських легіонів проблукав із одним ветераном, бо решту перебили, тинявся широким полем між горбами, річками та драговинням, і тільки по других півнях прибивсь у табір своїх союзників-візіготів, та й то випадково. В готському ж стані теж панував цілковитий безлад.

Коли Гатило наказав Ардарікові забрати свої дружини, візіготи зразу ж одчули полегкість. Руських воїв стало рідше, й вони потроху відступали назад. У посмерках ще дужче заметалося червоне корзно готського конунга. Теодорік підохочував своїх райтерів і кнехтів зробити ще один, останній удар, щоб перекинути русів у річку, бо зрадники-остроготи вже накивали п'ятами.

Й потомлені райтери додали тиску, бо й русичі стомилися за довгий червцевий день і ледь вимахували мечами.

Й раптом білий жеребець Теодоріка (проти ночі він пересів на найбілішого) спіткнувся й на всьому скаку впав. Райтери бачили, як у повітрі майнуло червоне корзно конунга, та сподівалися, що він устане й йому дадуть нового коня: сьогодні таке траплялося вже вчетверте. Але конунг Теодорік лежав і не підводився. Коли кілька райтерів нахилилось над ним, він хрипів, і з рота й з носа йому бігла чорна кров. Теодорік намагався підвестися й щось сказати, та кров цебеніла ще дужче. Затуляючи себе довгими щитами, райтери обмацали свого конунга. Кілька ребер з лівого боку було переламано — певно, це зробив кінь копитами. В горлі ж стриміла, глибоко вп'явшись, чорнопера стріла. Коли вона здогнала конунга — чи ще на коні, чи під час падіння, — того ніхто не помітив. А кров цебеніла й цебеніла, й руда борода конунга готів Теодоріка стала від крові чорна.

Коли готи, піддавшись на хитрість луганського князя Годоя, почали тиснути на руські лави й перти їх до річки, Теодорік, сіпнувшись усім своїм важким тілом, віддав богові душу. Готи, розлючені смертю свого вождя, гнали русичів, мов оскаженілі леви, гнали до річки, гнали бродом понад чорною драговиною, керовані сином Теодоріка герцогом Торісмундом. І на тому боці річки, вже в долині, готам західнім раптом ударили в спину готи всхідні, й усе пішло шкереберть. Руські полки, які досі втікали чи вдавали, ніби втікають, тепер повернулися лицем до них і теж ударили. Й доки Ецій на протилежному кінці долини марно намагався зібрати розтрощені й розсипані легіони докупи, новий вождь візіготів герцог Торісмунд робив те саме край чорних очеретів болота.

Громогучно лящала й дзенькала зброя, звідусіль долинали люті й розпачливі крики, й у темряві плавали тільки невиразні тіні ратників.

— Готи-и! — вигукнув Торісмунд, вигукнув так само, як цілий день сьогодні вигукував його батько. — Бийте шолудивих псів Ардаріка!.. Бийте зрадників!.. Усі до річки!..

Та його, як нещодавно й Еція, ніхто не чув. Торісмундові слова передавалися тільки від сусіди до сусіди. Райтери були спробували пробитися назад, понад драговиною до річки, та остроготи вищитинилися довгими списами й не пропускали їх. А тоді зненацька, й сього разу збоку, з-за гори вихопилася незліченна кіннота Тодомира та Божівоя й розсипала готів по всій долині. Комонники ганялися за ними й, почувши готську мову й лайку, накидали їм зашморги й вели в полон. Такий зашморг стиснув в'язи й герцогові Торісмундові, та хтось із товаришів перерубав мотузку мечем. Торісмунд зострожив коня й пустив повіддя — куди виведе. Кінь довго кружляв між темними постатями ратників, невідомо й чиїх, і нарешті привів Торісмунда до чималого скописька людей. Хтось голосно лаяв по-готському й Христа, й Одіна, й усіх на світі кумирів і натужно зойкував, певно, поранений. З гурту гукнули:

— Хто йде?!

Один з райтерів, що не відставали од герцога, відповів:

— Свої! Син конунга Торісмунд!

— А-а! — закричали в гурті. — Торісмунд!!!

Кілька постатей метнулося до прибульців, один ухопив герцогового коня за повід, але Торісмунд ударив його мечем і повалив. Тоді хтось кинув сулицю й улучив герцога в голову. Торісмунд упав з коня. Знялася веремія. Доки інші билися з остроготами (бо Торісмунд потрапив саме до їхнього табору), один з-поміж райтерів ухопив ураженого Торісмунда за пояс, підважив собі на сідло й утік разом із ним.

Рештки розбитих готських дружин збіглися докупи незадовго перед тим, як на них натрапив Ецій. То було далеко на захід, гонь за п'ятдесят од укріпленого табору Гатила, й доки готи приводили до тями свого нового конунга, Флавій Ецій сидів, захищений двома десятками легіонерів, які виявилися серед готів. Страшенно хотілося й їсти, й спати, але їжі ні в кого з-поміж легіонерів не було, думки про сон старий полководець і не припускав, а в таборі панувала тиша і темрява, бо вогнів палити не наважувались. І тільки коні, негодовані й непоєні коні, форкали, виказуючи схованку людей, які зазнали страшної прикрості.

Вранці начальник римських легіонів подався шукати своїх. Він знайшов легіони на старому таборищі, але з кожної когорти залишилася жалюгідна жменька. Поле ж унизу було всіяне тисячами й тисячами людських і кінських трупів. Інший, бувши Ецієм, давно б уже кинувся на вістря власного меча, Флавій же відмовивсь од сієї думки ще вночі, сидячи між кованими щитами своїх двадцяти латників у готському таборі. Коли він себе погубить, Рим пропаде. Той, інший Флавій, імператор Валентиніан, — людина обдарована більше гонором, аніж талантом полководця й політика. Се була загальна думка всіх патриціїв і всіх вільних громадян Риму, й Флавій Ецій рішуче відкинув гадку про таку дешеву спокуту провини.

Та й чи ж така то вже провина — його вчорашня поразка? Він не зміг подолати гунів. А хто їх коли-небудь долав? Хто викличеться взяти в нього з рук жезл полководця?

Охочі, може, й знайдуться, й напевно-таки, знайдуться. Та хто вони? Флавій Ецій знав їх усіх до єдиного.

Зі сходом сонця вої вишикувалися в таборі, ще вчора такому тісному, сьогодні ж просторому й сумному. Ецій пройшовся разом з Літорієм та вцілілими легатами (Ромул загинув од ворожої сулиці) вздовж коротеньких лав, але в жодному вічу не прочитав собі осуду. Й се зайве переконало його, що прийняте рішення слушне. Хоч хай там що — а слушне.

З ворожого табору на тому боці річки пролунав оклик бойових сурм. Ецій гірко зітхнув. Тепер він не мав уже сили й сміливості відповідати на той гук своїми бойовими сурмами. Зачувся громовий ляскіт оружжя й стукання мечами в щити, й Ецій закусив губу. Він зайшов до намету, щоб якось порятувати себе від того гуркоту. Аттіла викликав його знову на рать, а він почувався — мов лев із перебитим хребтом: живий, а на ноги зіп'ястись не може. Ецій спробував звернутися до давніх кумирів землі Римської, бо, як і багато хто з римлян, не прийняв християнства ні душею, ні розумом. Але й кумири не хотіли вертатися в його серце, певно, й вони відштовхували Еція, згадавши про те, що він не родовитий римлянин, а зайда тут, самозванець з далекої Іллірії.

Гуркіт у супротивному таборі стих, а йому й досі вчувалися ті страшні згуки. Й він одітхнув тільки тоді, коли до намету ввійшов Літорій. Не дивлячись Ецієві в вічі, він спитав:

— Що мовити готам?

— А що?

— Хто?

— Речи, нехай вертаються... в свої Ланди.

— Я-м такоже се помислив.

— От і добре. Проси в Аттіли дозволу поховати згиблих.

Він так і сказав: дозволу, й Літорія те слово різонуло по серці, та він змовчав і вийшов.

— Готуй гінців до Рима! — сказав навздогін йому Ецій, але Літорій не відгукнувся.

По трьох днях, узявши в готів таля — сина сестри нового конунга Торісмунда та графа Еммеріка Аквітанського юного Валтарія, Гатило наказав зніматися, й ніхто не знав, куди проляже дальша путь царя гунів. Того-таки дня прибули нарешті сли від великого жупана Іспанії й Маврітанії Гейза. В нього трапилося непередбачене: цілий місяць над просторами Середземного моря вигравали шторми. Військо ж було майже все на тому боці, в Маврітанії. Лише тепер пощастило переправити його в Європу. Але пізно.

— Тепер готи вже вас не займуть, — сказав слам князь Годой, бо Гатило ходив як ніч. В учорашньому бою важко поранено княжича Данка. Молодший же син, ударений мечем у груди, лежить при смерті, й хто зна, чи топтатиме він ще ряст.

А Вишати вже ніхто не міг повернути. Його знайшли на полі боронному лише сьогодні вранці. Старий конюший, перший вельміж землі Руської, щирий мовчун Вишата Огнянич лежав на боці, прихиливши сиву голову, стрижену під макотер, до шиї вбитого коня, мовби заснув після важкої січі. Одна щока в нього була розітнута, але не від неї, а від глибокої рани сулицею крізь кольчугу загинув Вишата. Й тепер Богдан ходив аж чорний, певно, відчував якусь провину до свого старого друга й побратима.