Іван Крип’якевич галицько-волинське князівство



бет13/14
Дата04.03.2016
өлшемі0.68 Mb.
#41123
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

84 Війна почалася весною 1098 р. походом Давида Ігоровича на землі Ростиславичів. але Володар примусив Давида відступити до Бужська і склав з ним мир. Того ж року Володар і Василько Ростиславичі пішли походом на Всеволож та почали облягати Володимир. Давид добився миру, видавши Ростиславичам двох бояр, які підмовили його осліпити Василька. 1099 р. виступив проти Ростиславичів Святополк, але був розгромлений на Рожному Полі (тепер на захід від м. Золочева).

85 Половців привів Давид Ігорович, який перейшов на бік Ростиславичів. Половці вжили свою звичайну тактику: вони під’їздили до ворожого війська невеликими загонами, з ходу обстрілювали ворога стрілами з луків і швидко відступали. Угри дали втягнути себе у бій, погналися за половцями і були оточені степовиками. «Збили угрів в м’яч, як сокіл галиці збиває. І втікли угри, багато їх потонуло у Вягрі, інші в Сяні і утікали попри Сян у гори і спихали одні одних. І гнався за ними (Боняк) два дні, рубаючи їх. Тут же убили їх єпископа Купана і багато бояр, і казали, що їх убито 40 тисяч» (Іпат., с. 176–177.). Святополк і пізніше закликав князів, «щоб ми вигнали Ростиславичів і забрали їх волость», але не знайшов союзників для походу (Лавр., с. 232–233.).

86 Два сини Мономаха, Ярополк і Роман, одружилися з доньками Володара, і Мономах назначив їх волинськими князями. Володар і Василько брали участь у поході Мономаха проти Ярослава Святославича (Іпат., с. 206, 207.).

87 Кандидатом Ростиславичів був Ярослав Святополкович; намагаючись здобути Володимир, він загинув під містом (Іпат., с. 206–207, Длугош, т. 10, с. 526–527.).

88 Болеслав Криворотий і Коломан мали жінками дочок Святополка, перший Сбиславу, другий Предславу (Іпат., с. 182, 185.).

89 За словами Длугоша, у поході 1081 р. Василько за допомогою половців і інших степовиків здобув і спалив кілька замків, вивіз велику здобич (Длугош, т. 10, с. 382.). Можливо, цей похід однозначний з літописним походом 1092 р. 1101 р. проти Польщі виступили різні князі, між якими Володар Ростиславич, і дійшли до Вісли, але, коли вони повертали зі здобиччю, їх розгромив Болеслав Криворотий (Іпат., с. 439.). Длугош згадує також, що Володар часто непокоїв поляків нападами з Перемишля, і Болеслав скаржився на це Володимирові Мономахові та іншим князям (Іпат., с. 525.).

90 Про полон Володаря оповідання легендарного характеру вміщено в різних літописах (МПГ, т. 2, с. 2–3, 74; т. 3, с. 30.). Існує кілька поселень з назвою «Високе», з них найбільш правдоподібне с. Високе поблизу Стрижова (ЗНТШ, т. 138–140, с. 242.).

91 Дати походів 1124–1125 рр. невірогідні, бо Володар помер 1124 р. Як місце бою названий Вилигів, сьогодні невідомий, мабуть, назва перекручена.

92 Це видно із розподілу волостей після смерті Володаря і Василька (Длугош, т. 10, с. 533.).

93 Згаданий в Галицько–Волинському літописі під 1239 р. — Іпат., с. 508. Може з того часу походить також с. Васильків Чортківського р–ну Тернопільської обл.

94 Володар залишив двох синів: Володимира та Ростислава, перший одержав Звенигород, другий — Перемишль. Васильковими синами були Григорій та Іван, перший князював, мабуть, в Теребовлі, другий в Галичі. 1127 р. дійшло до війни між Володимиром і Ростиславом, в якій взяли участь також інші князі. Із подій цієї війни відомі мирний з’їзд у Щирці, на якому бояри з обох сторін безуспішно намагались дійти згоди, та облога Звенигорода Ростиславом (Длугош, т. 10, с. 536–537.). Ростислав Володарович і Григорій Василькович не згадуються після 1127 р. Іван Василькович помер 1141 р. (Іпат., с. 221.). Після їх смерті в живих залишився, поряд з Володимирком, тільки син Ростислава Іван, звенигородський князь.

95 З бояр в літописі поіменно згадані Іван Халдієвич, який 1146 р. захищав Звенигород; Василько Ярополчич, посол 1151 р.; Ізбигнів Івачевич, воєвода 1152 р. — (Іпат., с. 228, 285, 310.).

96 Походи проти Польщі відбувалися лише в перші, роки князювання Володимирка, і невідомо, чи за його участю: 1126 р. князі спустошили села над Вислокою, 1135 р. один з Володаровичів хитрощами здобув Вісліцу і спалив її (Длугош, т. 10, с. 533, 534, 554; МПГ, т. 2, с. 354–355, 514–515.). 1142 р. Володимирко взяв участь у поході київських князів на Польщу, в захист Владислава II (Іпат., с. 224; Лавр., с. 294.).

97 Похід на Польщу 1142 р. відбувся на доручення Всеволода.

98 Никонівський літопис (Никон., с. 167) містить ряд топографічних назв у Звенигороді, не відомих іншим літописам. Володимиркові повернуто міста Ушицю і Микулин.

99 Коли війська Всеволода спалили міський «острог», звенигородці зібралися на віче і мали намір здати місто. Але вірний Володимиркові воєвода Іван Халдієвич захопив трьох ватажків виступу і покарав їх смертю: «и начаша ся звенигородци оттолЂ, бити без льсти» (Іпат., с. 228.).

100 Володимирко провів ряд походів в союзі з Юрієм. 1149 р. ходив на Волинь, але не взяв участі у війні, а виступив як посередник і добився миру (Іпат., с. 270, 273–274.; Лавр., с. 306, 309.). 1150 р. вирядився на Київ з великим військом і допоміг Юрієві зайняти київський престол (Іпат., с. 278–280. 1151 р. знову ходив на Київщину і під Ушеськом мав бій з Ізяславом (Іпат., с. 284–289; Лавр., с. 312–313.). Того ж року вдруге ходив на допомогу Юрієві і під Сапогинем (тепер с. Сапожин Корецького р–ну Ровенської обл.) поблизу Дорогобужа розгромив угорське військо, яке прийшло на допомогу Ізяславу (Іпат., с. 299–302; Лавр., с. 316, 318.).

101 Найвидатнішу роль при Ярославі відігравали Костянтин Сірославич (Іпат., с. 335, 349, 375, 384) та «служебний князя» невідомого ближче походження, Святополк (Іпат., с. 335, 384–385.).

102 1174 р. найманим полкам заплатив 3000 гривен срібла (Іпат., с. 389.). Полки Ярослава брали участь у різних походах, але він сам не вирушав на війну, а посилав воєвод (Іпат., с. 330–331, 346, 361, 365, 374, 375, 417, 426.).

103 Через послів Ярослав склав таку заяву Ізяславу: «Нині, батьку, поклонюся перед тобою, прийми мене так, як сина свого Мстислава, як їздить Мстислав при твоєму стремені з одної сторони, та я буду їздити з усіма моїми полками по другій стороні при твоєму стремені» (Іпат, с. 320.).

104 Ярослав підтримував Юрія Мономаховича, який доводився йому тестем (Іпат, с. 330–331, 334–335), і переважно ставав на сторону князів, які не проявляли агресивних замірів щодо Галичини (Іпат., с. 346, 349, 365, 374–375, 391, 417, 426.).

105 В гостях у Ярослава перебував 1165 р. візантійський царевич Андронік Комнен (Іпат., с. 359.).

106 Не з’ясовано, коли Іван Ростиславич оволодів наддунайськими землями. Існує грамота з іменем Івана 1134 р, в якій він називається «от стола галЂчского кнЂзь берладскы», але автентичність цього документа не вирішена (Дашкевич Н. Грамота князя Йвана Ростиславича Берладника 1134 р. — В кн.: Сборник статей... посвященный М. В. Владимирскому–Буданову. Киев, 1904, с. 369. З прозвищем «берладник» він зустрічається в літопису з 1146 р. (Іпат, с. 234) Новгородський літопис називав Івана берладським князем (Новгород, с. 138.).

107 1116 р. «царевич» Лев Діоген, зять Мономаха, підняв повстання проти імператора Олексія і зайняв кілька міст (Доростол, Силістрію), але його тут вбито. Воєвода Іван Войтишич, направлений Мономахом, «посадив посадників по Дунаю», але ці заходи зустріли опір Візантії, і Мономах вдруге послав на Дунай сина Вячеслава з воєводами, які облягали Доростол, але нічого не добилися (Іпат., с. 204.).

108 У списку «градів всіх руських» XIV ст. згадуються вздовж Серету міста Серет, Сочава, Романів, поблизу Пруту Ясси, а при гирлі Дністра Білгород (Воскрес., с. 246.).

109 Від 1169 р. згадуються половці Чагровичі (Іпат., с. 367.). З іменами Чагрів і Настаськи пов’язуються села Чагрів і Насташин з Івано–Франківської обл.

110 «Бо Олег Настасьчин був йому любий, а Володимир не підкорювався його волі» (Іпат., с. 442.).

111 На Галичину ходив вдруге Роман Мстиславич з Ростиславом Рюриковичем, а пізніше Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич.

112 Волинські князі цього часу: 1087–1110 рр. (з перервою) Давид Ігорович (Іпат., с. 167–181; Лавр., с. 247.); 1099–1110 рр. Мстислав Святополкович (Іпат., с. 177, 178, 180; Лавр., с. 260–263, 266.); 1110–1117 рр. Ярослав Святополкович (Іпат., с. 177, 181, 192, 196, 204–207; Лавр., с. 241, 260–266, 275–278.); 1117–1118 рр. Роман Володимирович (Іпат., с. 199, 205; Лавр., с. 277.); 1118–1136 рр. Андрій Володимирович (Іпат., с. 206, 214; Лавр., с. 282–283, 287–288.); 1136–1142 рр. Ізяслав Мстиславич (Іпат., с. 214, 218–219, 222; Лавр., с. 288, 291, 294.); 1142–1146 рр. Святослав Всеволодович (Іпат., с. 222, 224, 247, 232, 234; Лавр., с. 294, 298.); 1146 р. Володимир Андрійович (Іпат., с. 234; Лавр., с. 298.); 1146–1154 рр. Ізяслав Мстиславич (Іпат., с. 268–275, 281–324; Лавр., с. 306–319.).

113 Головний бій відбувся під Чемерином поблизу Луцька. Як посередник виступив галицький князь Володимирко і схилив обидві сторони до миру; Юрій затримав у своїх руках Пересопницю і Дорогобуж (Іпат., с. 268–275, 281; Лавр., с. 306–309, 312.).

114 Жінкою Мстислава була Агнета, дочка Болеслава Криворотого; брат Мстислава, Володимир, одружився з донькою угорського бана; чеський князь Владислав доводився сватом Мстиславу. Про зв’язки з Угорщиною див.: (Іпат., с. 268–271, 282–285, 287–292, 295–300, 305, 308–312; Лавр., с. 295, 306, 315, 318, 319.); з Польщею (Іпат., с. 268–281, 279, 306, 319.); з Чехією (Іпат., с. 268, 269, 271.).

115 Торчеський, Богуслав, Корсунь, Канів, а також Треполь; пізніше обміняв їх на Полоний і частину Корсунщини (Іпат., с. 446, 459, 462, 468.).

116 Боротьба почалася 1195 р. із спору Романа з Рюриком за міста на Росі і тривала до 1204 р. (Іпат., с. 446, 459–462, 467–468; Лавр., с. 398–400.).

117 Тільки в 1188 р. виникла війна між Романом і Всеволодом белзьким за Володимир (Іпат., с. 444–446.).

118 Найвидатнішими володимирськими боярами були Вячеслав Товстий, Мирослав, Дем’ян, Воротислав; їх ставлення до Романа видно з прихильності, з якою вони опікувалися його вдовою і синами (Іпат., с. 481, 483, 485, 487, 488.).

119 Ігор Святославич був шурином Володимира Ярославича; кандидатури його синів підтримували бояри Кормильчичі (Іпат., с. 481.).

120 Польський хроніст Вінцентій (Кадлубек) зображує справу так, немов Роман просив Лешка, щоб він встановив його «не князем Галичини, а своїм заступником» чи навіть «служебником», того ж просили галицькі бояри, які боялися Романа, «як блискавиці» (МПГ, т. 2, с. 437–440.). Це оповідання не знайшло довір’я в історіографії, Лешко, що перебував у безперервній боротьбі з Мєшком Старим, не _був таким могутнім володарем, як його зображує Кадлубек, і не. міг зробити Романа своїм васалом. Правдоподібно, він дав Романові допомогу військом, віддячуючи за участь у битві під Мозгавою 1195 р.

121 На допомогу Романові 1188 р. «мужи галичкыи... совокупивше полкы своя...» (Іпат., с. 444.).

122 «Даде весь наряд галичанам» (Іпат., с. 445.).

123 Під 1205 р.

124 Мати Романа, Агнета, була сестрою Казимира, і Роман замолоду перебував у Польщі (МПГ, т. 2, с. 435.).

125 Мозгава — річка недалеко від Єнджейова Кєлєцького воєводства (ПНР).

126 Німецька хроніка Альберіка подає звістку, що Роман «хотів через Польщу перейти у Саксонію і поруйнувати церкви» (МГГ, т. 16, с. 885.). Була спроба зв’язати цю звістку з боротьбою Вельфів з Гогенштауфенами (ЗНТШ, т. 123/124, с. 10.).

127 За Суздальським літописом Романа поховано в Галичі; але більш правдоподібна звістка Длугоша, що місцем поховання був Володимир — тут ховали всіх волинських князів.

128 Ім’я і походження Романової невідоме; вона була споріднена з Андрієм угорським та з Лешком (була їх ятров’ю) (Іпат., с. 480, 481, 487.).

129 Спільну політику з Володиславом вели галицькі бояри Судислав, Филип з Вишні, брати Ярополк і Яволод, Ілля Щепанович, Юрій Витанович та ін. (Іпат., с. 483–489, 491, 500, 501, 508, 516.). Вони мали своїх однодумців у Володимирі (Мстибог, Мончук, Микифор) та в Пересортиці (Гліб Зеремієвич) (Іпат., с. 481, 501, 502.).

130 Восени 1205 р. на Галичину вирядився Рюрик Ростиславич, скинувши з себе чернецтво, накладене на нього Романом, але поблизу Микулина, над Серетом, вірні Романові бояри розгромили його. 1206 р. організували похід чернігівські Олеговичі, але їм перешкодив Андрій угорський (Іпат., с. 480–482, Лавр., с. 405–406.).

131 Жінка Ігоря була донькою Ярослава Осмомисла, це давало Ігоревичам права на Галич.

132 Для Коломана Андрій добув від папи королівську корону (Тейнер, т. 1, № 65; КА, т. 4, № 227.). Володислава Кормильчича Андрій вивіз в Угорщину, «в тому засланні він помер і скоїв лихо своєму племені і дітям своїм із–за князювання свого, бо всі князі нехтували його дітьми через те» (Іпат., с. 488–489.).

133 Андрій Золотою буллою 1222 р. надав широкі права угорським панам, можливо, що і галицькі бояри користувалися подібними привілеями.

134 Угорське військо йшло шляхом на Перемишль — Городок — р. Щирку до Галича (Іпат., с. 490–491.).

135 Данило взяв за жінку дочку Мстислава Анну.

136 У поході князів проти Володислава Кормильчича 1213–1214 рр. звернено увагу на полк Данила: «військо Данила було більше і міцніше, були в нього всі великі бояри його батька» (Іпат., с. 488.).

137 Угровськ, Верещин, Стовп’я, Комов і «всю Україну» (Іпат., с. 489–490.].

138 Суха Дорога, правдоподібно тепер, Суховоля на південь від Замостя. У бою поліг Клим Христинович: «його хрест і сьогодні стоїть на Сухій Дорозі».

139 1222 р. складено мир (Іпат., с. 494.).

140 Олександр згадується в літописі востаннє 1234 р., коли він, «налякавшись свого лихого діла», виїхав у Київ (Іпат., с. 514.).

141 Мстислав Німий передав Данилові свої землі та опіку над сином, але Луцьк захопив Ярослав Інгварович, а Чорторийськ пінські князі; через що виникла війна, в якій взяли участь також наддніпрянські князі (Іпат., с. 502–503.).

142 1219 р. Данило взяв участь у поході Мстислава проти угрів і на його прохання з своїм військом став заставою у Галичі (Іпат., с. 490–491. 1221 р.). Данило виступив проти Лешка та Олександра белзького і перешкодив їм йти проти Мстислава. Коли Мстислав переміг угрів, Данило їздив у Галич вітати його з перемогою (Іпат., с. 492–493.). В 1226–1227 рр. Данило став на стороні Мстислава проти нового угорського нападу, і угри помстили за те наступом на волинські міста (Іпат., с. 499–500.).

143 Перший наступ, 1230 р., Данило відбив: Галич захищав його воєвода Дем’ян, а Данило з половцями ударив на угрів; серед угорського війська почалась якась епідемія, і королевич Бела відступив за Карпати (Іпат.. с. 507–508.). 1231 р. король Андрій II здобув Галич і посадив тут знову свого сина Андрія; виряджався також під Володимир (Іпат., с. 509–511.). В 1232 і 1233 рр. угорські війська двічі ходили на Волинь, але були розбиті — вперше під Шумськом, вдруге під Тихомлем і Перемишлем (Іпат., с. 511–513.).

144 Данило їздив на коронацію Бели і намагався прийти з ним до порозуміння, але безуспішно.

145 Можна здогадатися, що Дмитро той самий боярин, який разом з Данилом 1219 р. допомагав Мстиславу Мстиславичу і був тисяцьким у Галичі (Іпат., с. 490, 491.).

146 Деякі міста, поруйновані татарами, як Райковецьке городище, відкрито археологічними дослідженнями.

147 1243 або 1244 р. Ростислав зробив наступ на Перемишль, але на р. Січниці (поблизу Мостиськ) його розгромив Лев Данилович (Іпат., с. 529.).

148 Бій докладно описаний літописцем. Битву розпочав дворський Андрій, зустрівшись з полком Ростислава. Польське військо наступало на Василька, але він примусив поляків відступати. Данило з Львом здійснив головний удар на полк Філі, розгромив його і розірвав наполовину його прапор, що вирішило долю бою. Після битви Данило та інші князі стали на побоєвищі, «показуючи свою перемогу».

149 Літопис згадує про знищення деяких міст. Повертаючись із Польщі 1241 р., «Данило з братом прийшли до Берестя, не могли іти в поле через сморід із трупів багатьох повбиваних, і у Володимирі не залишився ніхто живий — церква святої Богородиці була виповнена трупами і тілами мертвих» (Іпат., с. 524.).

150 Назви утворені від хрестів на плащах рицарів ордену та від храму Соломона в Єрусалимі, при якому було засновано цей орден.

151 Існує гіпотеза, що посередником між обома князями був київський митрополит Кирило.

152 Данило організував похід проти краківського князя Болеслава широким фронтом: сам пішов на Люблін, Василько пересувався по річках Ізволі і Ладі (на захід від Щебрешина), дворський Андрій по Сяну, Вишата воював Підгір’я. Польські війська відповіли наступом на Андріїв. Тоді Данило вдруге пішов на Люблін і сильним обстрілом примусив міщан до миру (Іпат., с. 529.).

153 Данило збудував посередині люблінського замку круглу башту і укріпив його ровами та валами (МПГ, т. 2, с. 299.).

154 Батий привітав Данила докором: «Даниле, чому ти давно–давно не прийшов, але добре, що сьогодні прийшов». В якому небезпечному становищі перебував він, видно з того, що в Сараї вбили Михайла Всеволодовича, який приїхав сюди просити собі Чернігівщини. Можливо, що Данило одержав на свої землі ханську грамоту — ярлик.

155 Бела остаточно зрікся плану посадити в Галичині Ростислава Михайловича; він призначив його баном спершу Славонії, пізніше Мачви (на південь від р. Сави) (Феєр, т. 4, ч. 1, с. 254; т. 2, с. 218.).

156 В 1228–1229, 1238 рр. ятвяги і литовці нападали на Берестя, 1243–1244 рр. заходили глибоко у Волинь і Забужжя (Іпат., с. 501–503, 517, 526, 530–531.).

157 На Ліонському соборі виступав також руський єпископ Петро, невідомого походження, який дав інформації про навалу орд хана Батия (Mathaeus Parisiensis. Chronica magna. — London, 1877, pars 4, p. 386).

158 Точна дата коронації невідома, можливий початок 1254 р.

159 Після смерті Данила розподіл земель був такий: брат Данила, Василько Романович, мав Володимир і Берестя; із синів Данила, Лев одержав Галич, Перемишль і Белз, Мстислав — Луцьк, Шварно — Холм з Дорогичином. Після смерті Василька (близько 1269 р.) його землі перейняв син Володимир. Коли ж помер Володимир Васильковіч (1288), його заступником став Мстислав Данилович, який об’єднав Володимир, Луцьк і Берестя. Холм після смерті Шварна (близько 1269 р.) перейшов до Льва, який передав цю землю синові Юрієві. 1289 р. Юрій Львович захопив Берестя, Кам’янець (Литовський) і Більськ, але був змушений повернути їх Мстиславу Даниловичу (Іпат., с. 574, 591, 596, 597, 599, 610–612.).

160 З епізодів війни важливіші: облога Кам’янця (мабуть, Каменя–Каширського) литовцями, похід Володимира Васильковича на Турійськ над Німаном, похід Ногая 1277 р. на Новгородок і Городно. В 1273–1274 рр. війська Романовичів ходили на ятвягів (Іпат., с. 574–575.).

161 Вослонимський князь Василько вступив на службу Володимира Васильковича і був його воєводою (Іпат., с. 583–586. 1289 р.). один з литовських князів, Бурдикид, передав Мстиславу Даниловичу Вовковийськ (Іпат., с. 613–614.).

162 1266 р. поляки напали на Холм, а Шварно і Володимир ходили на Люблін і Білу. Того ж року польське військо напало на Червен і розгромило Шварна на місці, що звалося Ворота «через тісноту свою» (Іпат., с. 571–572. 1273 р.). Лев і Мстислав ходили на допомогу Болеславу Соромливому під Вроцлав (Іпат., с. 574–575.).

163 1279 р. мазовшани під Пултуськом пограбували волинські човни з хлібом, з цього виник конфлікт Володимира Васильковича з Конрадом, сином Земовита (Іпат., с. 580–581. 1280 р.). Лев ходив у Сандомирщину, а Лешко Чорний на Переворськ, інші польські війська під Берестя і на Воїнь. (Іпат., с. 581–582, 586.). 1282 р. військо Володимира ходило на допомогу Конраду Земовитовичу проти його брата Болеслава (Іпат., с. 583–585. 1285 р.). Болеслав Земовитович ходив на Щекарів, а Лев і Володимир вислали військо на його місто Вишгород та під Люблін (Іпат., с. 585–587.).

164 Точна дата приєднання Люблінщини невідома.

165 У м. Брно 1299 р. відбувся з’їзд «руського короля» з Вацлавом.

166 Угорський король Стефан, складаючи угоду з чеським королем Оттокаром 1271 р., включив в неї також Льва та інших князів (Тейнер, с. 393.).

167 В одному з документів пізнішого часу згадується замок, захоплений «королем Русі» (Феєр, т. 8, ч. 2, с. 326; т. 8, ч. 6, с. 60.).

168 Див. підтверджені польським королем Казимиром грамоти Льва Ходькові Матутейовичу, Матвієві Кадольфовичу і Ходькові Бибельському. (КДМ, т. 3, № 737, 743; АГЗ, т. 1, № 5.). Про автентичні грамоти князя Льва пор.: (Линниченко И. А. Грамоты галицкого князя Льва и значение подложных документов как исторических источников. — Известия отделения русского языка и словесности, 1904, т. 9, кн. 1, с. 80–102; Генсьорський А. І. Вказ. праця, с. 175 та ін.).

169 Точних дат смерті князів не знаємо: Лев згадується востаннє 1299 р. (Феєр, т. 6, ч. 2, с: 216–217.); Мстислав Данилович 1289 р. (Іпат., с. 616.). Мстислав мав сина Данила, але він згаданий лише один раз 1280 р. (Іпат., с. 581.).

170 1288 р., після смерті Лешка Чорного, Юрій ходив на Польщу, «бо хотів собі Любліна і Люблінської землі» (Іпат., с. 596, 610–612.).

171 Печатка Юрія з написом «король Русі і князь Володимирії» (Болеслав–Юрий II, табл. 4–7, 9.).

172 Длугош розповідає про смерть Юрія під 1308 р., але ця дата не вважається певною. М. Кордуба пересував її на 1315 р. (Кордуба М. Історія Холмщини й Підляшшя. — Краків, 1911, с. 93–94.).

173 Листи Андрія і Льва (Болеслав–Юрий II, с. 149–151, табл. 1, 2.). На спільному листі обох князів 1316 р. є дві печатки — одна Юрія, друга з левом на гербі, яку вважають печаткою Льва Даниловича.

174 Лист Андрія і Льва 1316 р. (Болеслав–Юрий II, с. 149.); про взаємовідносини Юрія (Болеслав–Юрий II, с. 153.).

175 Про це згадує Владислав в листі 1323 р. до папи Івана XXII (Болеслав–Юрий II, с. 152.).

176 Як померли Юрійовичі, нез’ясовано. З слова «interitus», яким Владислав означає їх кінець, зроблено висновок, що вони полягли у бою з татарами або з Литвою, але це тільки здогад. У хроніці швейцарця Івана з Вінтертура (Вітодуран) є неясна звістка, що татарський хан отруїв двох «поганських королів» (Archiv fur schweizerische Geschichte, 1900, Bd 11, S. 165), яка дала підстави для здогаду, що йдеться про Юрійовичів.

177 Дочка Гедиміна називалася Офка–Євфемія.

178 Папа Іван XXII 1327 р. вживав заходів, щоб привернути Юрія до католицтва (Тейнер, МП, № 383, 384), але безуспішно.

179 Лист Дмитра Дядька міщанам Торуня (Болеслав–Юрий II, с. 157.).

180 Її ім’я певно невідоме — в пізніших джерелах називається Євфемія або Буча; неясно також, була вона донькою Юрія II чи Андрія Юрійовича.

181 Доказом князювання Любарта в Галичині вважається дзвін львівської церкви св. Юра з написом: «В лЂто 6849 сольян бысть колокол сий святому Юрью при князи Димитрии...» Димитрий — християнське ім’я Любарта. Владу Любарта в Галичині визнавав візантійський імператор, який 1347 р. звертався до нього листом у справі галицького єпископа. — Русская историческая библиотека, 1908, т. 6, доб. 6. Любарт користувався печаткою з левом, зображення якого було на гербі Галичини (Piekosinski F. Pieczecie polskie. — Sprawozdania Komisji dla badania sztuki w Polsce. Krakow, 1900, t. 6, z. 4, N 354.).

182 Лист Казимира папі (Тейнер, т. 1, № 959.).

183 Лист Дядька до м. Торуня (Болеслав–Юрий II, с. 157.). В цьому листі латинською мовою він називається «Дедко», але справжнє його прізвище було Дядько, як видно із печатки, прикріпленої до листа (Болеслав–Юрий II, с. 300 і табл. 3.).

184 Лист Людовика угорського Дядькові 1344 р. (Феєр, т. 9, ч. 1, с. 200.).

185 Звістки джерел суперечливі. Як вище вказано, Любарт визнавався в Галичині, отже, і Дядько міг підлягати його владі. Казимир в листі папі 1341 р. згадує про присягу на послух, складену йому «русинами» (Тейнер МП, № 566.). Угорський король Людовик називає Дядька «вірним своїм мужем», тобто васалом (Феєр, т. 9, ч. 1, с. 209–210.). Сам Дядько в листі до міщан Торуня пише про «права наших попередників» і називає Юрія «нашим паном», а Казимира тільки «паном» (Болеслав–Юрий II, с. 157.).

186 Цією формулою користується і літописець: «Лев князь, брат Мъстиславль, сын королев, внук Романов» (Іпат., с. 615.).



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет