Іван Крип’якевич галицько-волинське князівство

Щоб не бути залежними ні від іноземців, ні від бояр, князі почали організовувати свої власні полки. Етапів цієї організації ми точно не знаємо, але бачимо їх результат — створення сильних військ, підвладних лише князю.

Ці зміни в організації сил провів в першу чергу Данило Романович. Ведучи довголітню боротьбу проти засилля галицьких бояр, а далі примушений захищати своє князівство від нападів ординців, Данило присвячував особливу увагу поліпшенню військової справи.

Військо Данила поділялося на важкоозброєних «оружників» та легкоозброєних «стрільців». Оружники, у кольчугах і шоломах, з списами, мечами і щитами входили у бій на конях. Перший удар виконували списами, коли ж списи ламалися, продовжували січу мечами^[208].

Часом вершники перед боєм сходили із коней і йшли у бій як піхотинці [Іпат., с. 540.]. Удар важкоозброєного війська, як правило, вирішував хід битви.

Легкоозброєні частини, стрільці, мали за зброю луки. Вони починали бій, вражаючи ворога стрілами^[209].

Формування важкоозброєних і легкоозброєних військ існували на Русі ще з XI–XII ст. Але у війську Галицько–Волинського князівства XIII ст. помітний прогрес і в озброєнні війська, і в його тактиці. Зображення важкоозброєних воїнів, які бачимо на печатках XIV ст. [Болеслав–Юрий II, табл. 1, 5–7.], показують значне удосконалення зброї: так, наприклад, шолом вершника менший, ніж у раніших часах, і краще забезпечує голову; щит також менший і легше ним воювати. З літопису знаємо, що були три роди списів: копія, сулиця і рогтиця [Іпат., с. 512, 533, 534, 538, 549, 552, 566.]. Легкоозброєні стрільці одержали також нову зброю — рожанці [Іпат., с. 540.], якісь поліпшені луки.

Дії оружників і: стрільців були тісно координовані у бою. Стрільці не лише створювали передні полки війська, але також ставали на крилах оружників, захищаючи їх з флангів.

Літопис багато разів описує зовнішній вигляд тогочасного війська. На укріпленнях міста Володимира, які оглядав Бела IV, «стояли оружники — блищали щити і оружники були подібні до сонця» [Іпат., с. 510.]. У битві під Шумськом 1233 р. описано військо Данила: його «великий полк» «мав хоробрих людей і світлу зброю» [Іпат., с. 512.]. У поході проти ятвягів 1248 р.: «все військо зійшло із коней, озброїлося, як піхотинці (і вийшло) з табору: щити їх були як зоря, шоломи — як сходяче сонце, держали в руках списи як безліч тростин; а стрільці йшли по боках дороги, тримали в руках свої рожанці (луки) і наклали на них свої стріли проти ворогів» [Іпат., с. 540.].

Шварно Данилович разом з Володимиром Васильковичем «пішов у тяжкій силі», полки ж були «аки боро†велицЂи» [Іпат., с. 572.]. Ці війська здобули ряд перемог у походах Данила на Польщу і Сілезію, під Ярославом 1245 р., у походах на ятвягів, у боротьбі з ординцями.

Нове військо було княжим військом. У походах Данила 1240–х і дальших років немає згадок про боярські полки. Всім військом порядкував сам князь. На військовій раді воїни говорили Данилові: «Ти, король, голова всім полкам. Якщо кого з нас пошлеш уперед, як не послухати: бо ти знаєш військовий порядок, знаєш звичай війни, і кожний тебе засоромиться і налякається». Данило вів командування: «впорядкував полки і, кому з яким полком іти» [Іпат., с. 551.]. Також інші князі призначали воєвод і посилали у похід [Іпат., с. 574, 586, 614.].

Данило організував нове військо на основі народного ополчення — у склад його входили селяни і дрібні бояри. Це було в згоді з соціальною політикою Данила. У боротьбі проти великих бояр він шукав союзників серед селян і дрібних бояр, експлуатованих боярською верхівкою, з них він організував свої полки. За участь у війську воїни одержували платню грішми чи іншими засобами. Вже вище згадано, що прибутки із прикарпатських солеварень Данило і Василько призначали «на роздавання оружникам» [Іпат., с. 525.].

Одночасно з новою організацією збройних сил проходило також поліпшення фортифікаційних споруд. Гради, тобто замки, ранішого періоду складалися в основному з земляних валів, з якими були з’єднані дерев’яні городниці, ворота, зведені мости тощо. В літописі знаходимо згадку про могутні укріплення Володимира, яким дивувався угорський король Бела: «такого града не знайшов я і в німецьких країнах». Ординці, вважаючи такі укріплення небезпечними для себе, не лише спалили дерев’яні споруди Володимира, але й розкопали вали [Іпат., с. 510, 562–563.]. Такі ж міцні укріплення були в Галичі і в інших містах [Ратич, с. 25, 49.]. Існували спеціалісти високої кваліфікації, які «рубили гради», як згаданий у літописі Олекса, який побудував багато укріплень [Іпат., с. 578.].

Але дерев’яні «гради» виявлялися вже слабими проти поліпшених засобів наступу, які мали у розпорядженні ординці. Підготовляючи боротьбу проти орди, Данило почав будувати міцніші укріплення — кам’яні. Найпоширенішим типом кам’яної споруди став «стовп», тобто вежа, побудована з каміння і цегли. Розбудовуючи Холм, Данило поставив посередині міста високу вежу, яка мала кам’яну підбудову, але в цілому була споруджена з дерева: це був перехідний тип споруди, в якому з’єднувалися камінь і дерево. Але недалеко під Холмом (у Білавино) Данило побудував «стовп» із самого каміння [Іпат., с. 559.]. З того ж часу походили, правдоподібно, кам’яні башти у с. Стовп’є^[210]. Володимир Василькович побудував муровані стовпи у Кам’янці (Литовському) і Бересті, Мстислав Данилович у Чорторийську^[211] [Іпат., с. 609, 610, 616.]. Подібним способом побудовані й інші укріплення, яких і татари не відважувалися здобувати (Холм, Крем’янець, Данилів) [Іпат., с. 523, 558.].

В ті ж часи поліпшено також засоби здобування міст; з’явилися різноманітні машини для метання каміння і стріл — «сосуди ратні і градні», пороки, пращі, самостріли [Іпат., с. 513, 515, 529, 532, 543, 557–558, 563–564.], яких техніка не досліджена.

КУЛЬТУРА
Значний економічний розвиток країни, напружені соціальні відносини, бурхливі політичні події, зв’язки з іншими землями Русі — все це створювало умови для росту культури на західних землях.

Писемні джерела зберегли мало вказівок про матеріальну культуру і побут сільського населення. Поселення в значній частині краю були тоді порівняно рідкі і розташовувалися серед непрохідних лісів і пущ. Але поблизу великих міст вже було вирубано ліси, і поселення займали ширшу територію.

Села того часу були невеликі і складалися з відокремлених дворищ. Кожне дворище, тобто господарська садиба, було оточене власними угіддями: обробленою землею, сіножатями, пасовищами, лісом.

Центр міста становив озброєний «град», замок, обнесений валами, заборолами, ровами; доступ до замку проходив зведеними мостами та укріпленнями брами. Посередині стояли головні будинки: княжа палата, будинки бояр і міського патриціату, церкви, монастирі та ін. Біля підніжжя замку простягалося «підгороддя» — передмістя, частково укріплене дерев’яним «острогом» (Звенигород) [Іпат., с. 228.], де жило менш заможне населення. Поза містом знаходилися окремі садиби феодальної знаті. У Перемишлі двір Володимирка стояв далеко за містом, на лузі над Сяном [Іпат., с. 310.]; в Галичі двір могутнього Судислава був поза містом, в ньому зберігалося багато всяких господарських і воєнних засобів [Іпат., с. 506.]. Ці двори, правдоподібно, були укріплені, широко розбудовані, мали свої церкви. При археологічних дослідженнях Галича відкрито багато таких відокремлених садиб.

Літописи описують точніше укріплення міст, але майже не згадують про вигляд будинків феодальної знаті і княжих дворів. Тільки принагідно дізнаємось, що в Галичі з княжих «палат» до церкви Спаса ішли «переходи» із ступенями [Іпат., с. 319.]. Є ряд згадок про церкви і монастирі, засновані князями^[212].

Літопис дав докладний опис холмських церков. Арки церкви св. Івана спиралися на капітелях у вигляді людських голів. При вході до вівтаря стояли дві колони з цілих кам’яних брил, склепіння прикрашалося золотими зірками на блакитному полі, вікна мали «римські скла», тобто вітражі, поміст відлито з міді; двері церкви мали різьблені портали з білого галицького каменю та зеленого холмського, твори скульптора Авдія. Коли ця церква згоріла у пожарі Холма, Данило побудував новий величний собор Богородиці, прикрашений скульптурами та виробами художнього ремесла. Поряд з прикрасами, виконаними місцевими майстрами, багато архітектурних деталей привезено з інших міст та з–за кордону [Іпат., с. 559–560.]. У церковних спорудах висіли ікони «чудової краси», прикрашені шатами, виготовленими з дорогоцінних тканин та золотом, сріблом і дорогим камінням [Іпат., с. 608–610.]. Треба припускати, що палати князів і великих бояр були прикрашені так само пишно. Археологічні розкопки відкрили багато нового про давню архітектуру й мистецтво [Pelenski J. Halicz w dziejach sztuki sredniowiecznej. — Krakow, 1914, s. 1–148; Історія українського мистецтва. К., 1966, т. 1, c. 206–223 та ін.].

Тогочасний побут яскраво характеризує класове розшарування суспільства. При цьому в писемних джерелах збереглися дані переважно про побут феодальної верхівки. Багато відомостей є про одяг і зброю. Коли Данило приїхав у гості до угорського короля, «сам їхав поруч із королем за звичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли й шабля прикрашені золотом та іншими оздобами, аж дивно було, кожух із оловира грецького, обшитий золотим плоским мереживом і чоботи з зеленого сап’яну». Воїни, які супроводжували князя, були зодягнені в «ярики», їх коні — в личинах і шкіряних коярах, «від полків його йшла велика світлість, від блискучої зброї». Розглядаючи цю дружину, місцевий народ дивувався, а король Бела сказав: «Менше варта мені й тисяча срібла, ніж те, що ти приїхав руським звичаєм своїх батьків» [Іпат., с. 540–541.]. Серед коштовностей, які належали Володимиру Васильковичу, згадуються золоті і срібні пояси князів, намиста княгинь — золоті з дорогим камінням, срібні і золоті тарілки і кубки, тканини оксамитні і шовкові, мереживо та ін. [Іпат., с. 601, 604, 609, 610.]. Дружинник Михайло Скула навіть в час воєнного походу мав на собі три золоті ланцюги [Іпат., с. 490.].

Мстислав Данилович обдарував Конрада мазовецького дорогим одягом та гарними кіньми з майстерно виробленими сідлами [Іпат., с. 598.]. Одяг князів та воїнів XIV ст. зображений на печатках останніх галицько–володимирських князів [Болеслав–Юрий II, табл. 1, 5, 7.].

Літопис передає деякі сцени з феодального побуту. Принагідно дано опис рицарських вправ: в Галичі Василько Романович вийшов із будинку, де відбувалася княжа рада, «добув свій меч, граючись з королевим слугою, інший вхопив щит, граючись...»; перед боєм під Ярославом Ростислав Михайлович «влаштував ігру під містом», зустрівся з Варшем, та під ним упав кінь, і він вивихнув собі плече [Іпат., с. 508, 532.].

В літописі описано похорон Володимира Васильковича з обрядовими голосіннями^[213] [Іпат., с. 604–605.].

Тогочасна література тісно пов’язана з народною творчістю. Літописи принагідно згадують різні народні твори, як переказ про початок Галича і Галичину могилу, поетичне оповідання про хана Отрока та зілля «євшан», пісні про Романа, пісню, складену в пам’ять перемоги Данила і Василька, різні приказки та приповідки. Польський хроніст Длугош наводить героїчну пісню на честь Мстислава Мстиславича^[214]. Є звістка про народних співців, як «словутний співець» Митуса з Перемишля, який через гордість не хотів служити князеві Данилові, або половецький «гудець» Ор [Іпат., с. 480, 528.]. Ці випадкові згадки про різні жанри народної словесності вказують на незвичайне багатство народної творчості, яка дійшла до нас лише у невеликих фрагментах. Народна творчість мала значний вплив на розвиток літератури.

Головною пам’яткою літератури західних земель того часу є Галицько–Волинський літопис. Як показують нові дослідження, літопис пройшов п’ять редакцій [Генсьорський А. І. Значення форм минулого часу в Галицько–Волинському літопису. — К., 1957; Генсьорський А. І. Галицько–Волинський літопис: Процес складання, редакції і редактори. — К., 1958; Генсьорський А. І. Галицько–Волинський літопис: Лекс. фразеол. та стиліст. особливості. — К., 1961.]. Але в цілому він є продуктом однієї літописної школи. Від інших літописів, того часу Галицько–Волинський літопис відрізняється тим, що його редактори не виходили з хронологічного переліку подій, а намагалися піднятися на вищий рівень суцільного прагматичного оповідання. Літопис у перших редакціях не мав ніяких дат, років, а події сполучено фразами: «В той же час», «після того», «як минув деякий час», «в ті ж роки» та ін. Зразком літописцям служили грецькі хронографи. Доведено, що в Галицько–Волинському літописі було використано незбережений до нашого часу збірник, до складу якого входили візантійські хроніки Іоанна Малали і Георгія Амартоли, також твори Йосифа Флавія, Олександрія, Пчела та ін. [Орлов А. С. К вопросу об Ипатьевской летописи. — Известия отделения русского языка и словесности, 1926, т. 31, с 93–126.]. Літописець брав собі за зразок цих «премудрих хронографів» і, наслідуючи їх, так визначав свої завдання: «Хронографу треба описувати повністю все минуле, деколи сягати вперед, деколи повертати у давнє — мудрий читач зрозуміє» [Іпат., с. 544, 554.].

Літописці включали у своє оповідання різні літературні джерела, наводили деякі документи, користувалися народними переказами, піснями, дружинним епосом, народними приказками [Іпат., с. 492, 509, 540]. Галицько–Волинський літопис, у перших редакціях, відзначається своєрідною літературною манерою (дієприкметники у третьому відмінку, як «времени минувшу»), риторичними фразами, цитатами із хронографів, наслідуванням біблійного стилю.

Літопис писався на княжих дворах і його основна тенденція — прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Втім, різні редактори відбивали точку зору різних князів: перший автор присвячував головну увагу діяльності Данила, пізніші літописці наголошували на значенні волинської династії, особливо князя Володимира Васильковича.

Галицько–Волинський літопис не був єдиною пам’яткою тогочасного літописання. Редактори літопису використали ряд окремих літописних записок, які складалися в різних містах — у Володимирі, Пінську, Галичі, Холмі, Любомлі та ін., ввели в літопис окремі «повісті», як оповідання про бій над Калкою.

У складанні літературних творів брали участь також численні переписувачі–копіїсти, які переписували книги [Колесса О. Лаврівські пергамінові листки. — ЗНТШ, т. 53, с. 5–18; Колесса О. Південно–Волинське Городище і городиські рукописні пам’ятки XII–XVI ст. — Прага, 1923, с. 1–5; Свєнціцький І. Новосадський Апостол. — ЗНТШ, т. 105, с. 3–15.], зокрема збірник поучень Єфрема Сирина, списаний Йовом «за царства благовірного царя Володимира, сина Василька, внука Романа» [Срезневский И. Сведения и заметки о малоизвестных памятках. — Сборник отделения русского языка и словесности. Спб., 1867, т. 1, кн. 6, с. 36–50.].

На західних землях було поширене знання іноземних мов. Вище духовенство частково було грецького походження, і галицькі єпископи мали печатки з грецькими написами. На поширення латинської мови вказують листи латинською мовою як князів, так і володимирських міщан [Болєслав–Юрий II, с. 149–157.]. В мові Галицько–Волинського літопису звертають увагу окремі слова, запозичені із угорської, німецької, литовської мов, що свідчать про деякі впливи цих мов на західних землях.

На західних землях існувало кілька видатних культурних центрів. Найперше місце займав Володимир. Культурне життя зосереджувалось тут насамперед на княжому дворі. Князі сприяли розвиткові архітектури міста: Мстислав Ізяславич поставив великий собор, в часи Данила розбудовано укріплення міста, розвитку культури надавав особливої уваги Володимир Василькович, одночасно будівничий і любитель письменства. На княжому дворі писався володимирський «літописець» — частина Галицько–Волинського літопису. Володимир був одним з центрів рицарської поезії, як це видно із згадок про пісні, присвячені Романові, Данилові та ін. З князями співдіяло володимирське духовенство [Іпат., с. 491–492, 593, 596, 604, 608.].

Другим видатним культурним центром був Галич. Тут також всебічного розвитку набула архітектура (собор, церква св. Пантелеймона та ін.). На початку XIII ст. тут жив «премудрий книжник» Тимофій, походженням з Києва, непримиренний ворог угорських загарбників [Іпат., с. 483.]. Пам’яткою літератури Галича залишаються Галицько–Волинський літопис та Галицьке євангеліє.

У Перемишлі в XII ст. також існував місцевий літопис, який використав у своїй хроніці польський історик Длугош [Перфецький Є. Перемишльський літописний кодекс першої редакції в складі Хроніки Яна Длугоша. — ЗНТШ, т. 149, с. 34–83; т. 151, с. 19–56.]. Тут відомий був «словутний співець» Митуса [Іпат., с. 528.], мабуть, співець–дружинник.

Побудований Данилом Холм з самого початку був великим центром архітектури і образотворчого мистецтва [Іпат., с. 558–560.].

Із тогочасних монастирів особливу славу мав згаданий вже Полонинський монастир, яким керував ігумен Григорій, «чоловік святий, якого не було перед ним і по ньому не буде»; перебував тут литовський князь Войшелк [Іпат., с. 567–568, 573.]. У пізнішій традиції виступає як важливий центр монастир Спаса (поблизу сучасного села Спас Старосамбірського р–ну Львівської обл.) [Крип’якевич І. Княжий Самбір і Самбірська волость. — Літопис Бойківщини, 1938, № 10, с. 31–32.].

Типом культурного діяча того часу був князь Володимир Василькович, «книжник великий і філософ, якого не було у всій землі і після нього не буде». Він цікавився письменством і науками, «розумів притчі і темне слово», в розмові з перемишльським єпископом «говорив багато з книг» [Іпат., с. 601.]. Як видно із літописного оповідання, він кохався у книгах, залюбки сам їх переписував, роздавав цінні книги церквам і монастирям. Володимир розбудував місто Берестя, звів нові укріплення в Кам’янці, поставив ряд церков і монастирів. Всі значніші церкви на Волині прикрасив іконами, дорогоцінним посудом [Іпат., с. 608–610.].

Основною рисою розвитку культури були її тісні зв’язки з іншими землями Русі. Приєднання Волині і Прикарпаття до Києва в період Володимира і Ярослава стало основою до тривалих культурних і політичних зв’язків. Західні землі були зв’язані з Києвом економічними взаємовідносинами, єдністю матеріальної і духовної культури, політичними інтересами княжих династій. З Києва і Київщини на Волинь і в Галичину надходили ремісничі і художні вироби, привозні товари зі Сходу. На західних землях поширювалися овруцькі шиферні вироби, київські ковтки, різні твори мистецтва. Для холмського собору Данило привіз ікони з Києва і Овруча, дзвони з Києва [, с. 559.]. Через Волинь і Галичину проходили торгові шляхи з Києва до Польщі, Угорщини та в Середню Європу. Київська митрополія була центром церковного життя всієї Русі, і у тісних зв’язках з Києвом перебували також єпископи володимирський, холмський, перемишльський і галицький^[215]. Деякі київські митрополити походили з західних земель^[216]. Близькі зв’язки західних земель з Києвом засвідчує письменство: Київський літопис подає точні відомості про події на Волині і в Галичині, Галицько–Волинський — про Київ. Вище вже згадано про киянина Тимофія, який відігравав важливу роль у Галичині [Іпат., с. 483.].

У близьких взаєминах з Галичем і Володимиром перебували також інші землі. Пінська земля, яка ревниво оберігала свою незалежність, не раз користалася допомогою волинських князів у боротьбі проти литовських набігів [Іпат., с. 530, 543, 576.]. Чернігівські князі нерідко намагалися здобути собі галицький престол, і це вдалося на деякий час синам Ігоря Святославича, а пізніше Михайлові Всеволодовичу та його синові Ростиславу, У час ординської навали чернігівці шукали захисту в Галичині і одержали тут землі для себе^[217] [Іпат., с. 525.]. Василько Романович віддав свою доньку Ольгу за чернігівського князя Андрія Всеволодовича [Іпат., с. 562.].

Зв’язки з Новгородом зміцнив Роман Мстиславич, що деякий час був новгородським князем і допоміг новгородцям організувати захист їх землі. Новгородський князь Мстислав Мстиславич добув Галицьке князівство і жив у дружбі з Данилом. В тому часі у Володимирі оселилось чимало новгородців [Іпат., с. 605.].

Особливо близькі зв’язки існували між галицькими і галицько–волинськими князями та Суздалем. Початок їм поклав Володимирко галицький. Щоб забезпечитися від наступів з боку волинських князів, Польщі і Угорщини, він увійшов у дружбу з Юрієм Мономаховичем, засновником Суздальського князівства, який добивався Київського князівства. Володимирко допомагав Юрієві у його заходах у Києві, а за те Юрій підтримував Володимира проти волинських князів. Союз підтверджено шлюбом Володимиркового сина Ярослава з Ольгою Юріївною. Ярослав, засівши на галицькому престолі, далі підтримував дружбу з Юрієм, Юрій допомагав йому під час конфлікту з Іваном Берладником.

Ту саму політику продовжував Володимир Ярославич, який стояв у близьких взаєминах з Всеволодом Юрійовичем «Велике Гніздо» і визнавав його старшинство. Коли ж Володимира прогнано з Галича, Всеволод допоміг йому повернути Галичину.

Волинські князі в період Юрія Мономаховича належали до ворожого йому табору, бо лякалися поширення впливів Юрія на Волинь. Політика, ворожа суздальським, князям, проявилася також у тому, що Роман Мстиславич, перебуваючи на Новгородському князівстві, захищав Новгород проти коаліції князів, очоленої Андрієм Боголюбським.

Але коли виникло об’єднане Галицько–Волинське князівство, Роман, оцінюючи значення Суздальського князівства, увійшов з ним у дружні відносини [Лавр., с. 399 (1204 р.).]. Цю політику продовжували Романові сини, Данило і Василько. 1229 р. Василько їздив у Суздаль відвідати Юрія Всеволодовича і тоді, мабуть, домовився про свій шлюб з донькою Юрія, Разом з Васильком їздив політичний радник Романовичів, боярин Мирослав: це вказує, що велися якісь ширші політичні переговори. В пізнішому часі дочка Данила пішла за володимирського князя Андрія Ярославича [Іпат., с. 505; Густ., с. 336.], а його онук Юрій Львович мав за жінку доньку Ярослава Всеволодовича суздальського. Спільні політичні інтереси північно–західної Русі з Галицько–Волинським князівством були зумовлені також потребою боротьби проти німецьких рицарських орденів.

Зв’язки західних земель з північними знайшли свій відбиток у взаємовідносинах в галузі мистецтва. Архітектура Галича і Суздаля має багато спільних рис, які можна пояснити лише взаємними впливами художників обох князівств 40[Воронин И. H. K вопросу о взаимоотношениях галицко–волынской и владимиро–суздальской архитектуры XII–XIII вв. — Краткие сообщения Института истории материальной культуры, 1940, вып. 3, с. 10–11.].

Єдність всіх земель Русі проявлялася у спільних виступах проти іноземної агресії. Коли 1189 р. угорський король захопив Галицьке князівство, у Києві зустріли це з великим обуренням, а київський митрополит закликав князів: «Це іноземці забрали вашу батьківщину, треба вам піднятися за неї» [Іпат., с. 446.]. Мстислав Мстиславич, новгородський князь, в 1220–х рр. організував боротьбу проти угорського засилля і прогнав угрів з Галичини. З другого боку, галицько–волинські князі брали активну участь у походах проти половців, які загрожували в першу чергу наддніпрянським князівствам. Роман Мстиславич здобув собі широку славу боротьбою з половцями, про його рицарські подвиги співали пісні. Коли ж на землі Русі насунула вперше навала кочівників–завойовників, полки західних земель дружно з військами інших князівств на Калці зустріли ворога. Під час походу Батия на Русь Данило намагався забезпечити столичний Київ своїм військом від грізної небезпеки.

Взаємини галицько–волинських земель з країнами Центральної Європи виявлялися в торгових зв’язках, у політичних переговорах, позначалися в різних ділянках культури. Галицькі і волинські князі не раз бували на Заході, а західні князі, в свою чергу, відвідували Русь. Княжі династії обох сторін часто зв’язувалися шлюбами [Лонгинов А. В. Родственные отношения русских князей c венгерским королевским домом. — Труды Виленского предварительного комитета по устройству в Вильне IX археологического съезда. Вильно, 1893, с. 46–51.]. Відбувався також обмін мистецькими цінностями^[218]. Події у Галицько–Волинському князівстві знаходили широкий відбиток у хроніках західних країн, з другого боку, Галицько–Волинський літопис проявляє зацікавлення подіями в Західній Європі. Ці взаємини створювали атмосферу міжнародного довір’я, яка протидіяла інколи жорстоким феодальним війнам того часу. Для прикладу можна привести двостороннє порозуміння польських князів з Данилом і Васильком 1229 р., коли «створили клятву Русь і ляхи, що коли після того буде між ними боротьба, ляхи не будуть воювати руської челяді, а Русь лядської» [Іпат., с. 515.].