Іван Крип’якевич галицько-волинське князівство

Коли ж Данило вже засів на Галицькому престолі, бояри намагалися обмежити його владу: «Данила князем собі називали, а самі землю держали» [Іпат., с. 525.]. Літописець лише раз згадує засідання боярської ради в Галичі 1230 р., в якій брали участь Данило і Василько («вони сиділи в думі»), проте нічого не повідомляє, які питання на ній обговорювалися. Становище було напружене, бояри під проводом «невірних» Молибоговичів підготовляли заколот, хотіли підпалити будинок, де відбувалася рада, і убити князів. Але Василько, побачивши небезпеку, вхопився за меч, з ним дружинники, і змова була ліквідована [Іпат., с. 508.].

Боярська рада як постійний орган виступає при галицько–волинських князях першої половини XIV ст. У княжих грамотах того часу згадуються бояри, як радники князя. Так, грамота Андрія Юрійовича торунським міщанам 1320 р. складена «за порадою наших вельмож і панів» [Болеслав–Юрий II, с. 151.].

Юрій II виставляє свої грамоти «разом з нашими улюбленими і вірними вельможами і воїнами», імена яких наведено повністю. В грамоті 1334 р. — це галицький єпископ Ходор, Дмитро Дядько, Хотко, суддя княжого двору, Юрій Лисий, Михайло Єлезарович, Олександр Молдаович, Бориско Кракула, в грамоті 1335 р. — Дмитро Дядько, Михайло Єлезарович, белзький воєвода, Васько Кудинович, суддя княжого двору, Грицько Косачович, перемишльський воєвода, Бориско Кракула, львівський воєвода, Ходор Отек, луцький воєвода Хотко, син Яромира^[194] [Болеслав–Юрий II, с. 154–155.], Як видно із цих імен, до ради входили високі княжі са"новники, як суддя княжого двору та воєводи, а також представники боярства, які не мали посад; був тут представник духовенства — галицький єпископ. В обох списках повторюються ті самі прізвища, це вказує, що склад ради був постійний.

Про законодавчі функції князів літопис згадує тільки принагідно. Законодавчими актами можна вважати грамоту Володимира Васильковича 1287 р. про передачу князівства Мстиславу Даниловичу та грамоту Мстислава 1289 р. про данину, накладену на жителів Берестя [Іпат., с. 594, 613.].

Важливою функцією князів була організація зовнішньополітичних дипломатичних зв’язків. Галицько–волинські князі підтримували відносини з іншими князівствами Русі, а також іноземними державами: Польщею, Угорщиною, Австрією, німецькими князівствами, Німецьким орденом, Великим князівством Литовським, половецькими ханами, Золотою ордою, Візантією, папським Римом.

Дипломатичні переговори князі вели особисто або через послів. Послами були видатні бояри або духовники, рідше княжі сини^[195]. Через послів князі передавали усні доручення або листи. Зберігся ряд листів Андрія і Льва Юрійовичів та Юрія II до Німецького ордену, до міста Торуня і Кракова та Дмитра Дядька міщанам Торуня [Болеслав–Юрий II, с. 149–157.].

Часто відбувалися княжі з’їзди, на яких князі двох сторін особисто вели переговори. Місцем для таких з’їздів, або «снемів», часто були пограничні місцевості, наприклад, Сянок на галицько–угорськім пограниччі, або Тернава на холмсько–польському кордоні [Іпат., с. 480, 567, 572.].

На з’їздах узгоджувалися умови про мир або угоди про інші справи. Так, 1229 р. Данило уклав договір з польськими князями, що на випадок війни обидві сторони не будуть брати полонених; 1262 p. про інші спірні справи [Іпат., с. 505–567.]. Договір звався «ряд» [Іпат., с. 510, 567.]. Деколи угоду стверджували присягою [Іпат., с. 317, 512, 567.]. На знак особливої дружби, щоб ближче зв’язати свої країни, князі домовлялися про шлюби між своїми дітьми [Іпат., с. 537.].

При міжнародних взаєминах виникли деякі дипломатичні звичаї, які вважалися непорушними. Загально витримувалась незайманість послів: «не личить нам убити посла», говорять володимирці, хоч і розлючені нахабністю посла Володимира Ігоровича [Іпат., с. 481.]. Коли князь проїздив через територію іншого князя, повинен був переслати привітання через свого посла; Данило почувався ображеним Михайлом Всеволодовичем, який «пройшов його землю, не пославши посла» [Іпат., с. 524.]. Князь волів не приймати іноземних послів на чужій території. Коли Данило 1258 р. перебував у поході на Сілезію, у Кракові бажали з ним зустрітись папські посли, але Данило відказав: «не личить мені бачитися з вами на чужій землі» [Іпат., с. 548.]. Князі посилали володарям, з якими вели переговори, цінні подарунки та обдаровували послів, які до них приїжджали [Іпат., с. 482, 484, 537, 616.].

УПРАВЛІННЯ, СУД, ФІНАНСИ

Але у більшості випадків князі доручали адміністративні справи сановникам, які перебували на їх дворі. Володимир Василькович, на час відсутності у Володимирі, призначив своїм заступником володимирського єпископа Марка [Іпат., с. 592.].

Адміністративні посади найближчих співробітників князя були різного походження. Деякі з них виникли у ранніх часах як органи стародавнього самоврядування, інші були створені князями для виконання різних функцій управління.

Почесне місце в управлінні XII — початку XIII ст. займав тисяцький. Це була давня посада, пов’язана з організацією оборони землі. Округ, в якому тисяцький виконував свої завдання, звався «тысяча». Князь призначав тисяцького з найвидатніших бояр, рахуючись з вимогами боярської знаті; так, наприклад, проводир бояр Володислав Кормильчич «прия тисячю» в Галичі від Ростислава Михайловича [Іпат., с. 527.]. До видатних володимирських бояр належав тисяцький Дем’ян, вірний помічник Данила [Іпат., с. 485, 488, 493, 508, 509, 511, 512.]. Літопис згадує тисяцьких в Галичі і в Перемишлі^[196], але, без сумніву, тисяцький був також у Володимирі^[197]. Головний обов’язок тисяцького полягав в організації оборони дорученого йому міста [Іпат., с. 490, 491, 499.]. Але тисяцький брав також участь у воєнних походах князя, командуючи полком [Іпат., с. 493, 511–512.]. Тисяцький Дем’ян виконував на доручення Данила також дипломатичні обов’язки — їздив у посольствах для підписання миру [Іпат., с. 494, 498, 502.].

Тисяцькі були пов’язані з організацією окремих князівств. Кожне князівство мало свого тисяцького. Коли ж окремі землі з’єдналися в Галицько–Волинське князівство, роль тисяцьких зменшилася, вони перейшли на становище начальників земель або волостей. В XIV ст. тисяцькі вже не згадуються, на їх місці виникають інші урядові посади, з якими пов’язані різні адміністративні функції.

Перше місце між княжими сановниками в XIII ст. зайняв дворський або дворецький. Цей чин був майже невідомий в інших князівствах. Він виник, правдоподібно, під впливом державного устрою сусідніх країн, а зокрема, Угорщини. Літопис згадує при подіях 1211 р. угорського «великого дворського» Пота, який очолював війська, надіслані на допомогу Данилові [Іпат., с. 484.]. Дворський — це на Угорщині палатин. В Галичині дворський згадується вперше 1238 р. при Ростиславі Михайловичу, який мав близькі зв’язки з Угорщиною^[198]. З 1242 р. дворські виступають постійно між боярами Данила^[199].

Літопис характеризує функції дворських лише з одного боку: їх участь у воєнних походах. Так, дворський Андрій виряджався на Перемишль проти бунтівного єпископа, брав участь у бою під Ярославом, у поході проти ятвягів та ін.; так само у боях зустрічаємо і інших дворських.

Але сама назва дворського вказує, що його основна діяльність зв’язувалася з княжим двором. Ці функції дворського пояснюють грамоти Юрія II, в яких виступає «суддя нашого двору», — 1334 р. Хотко, 1335 р. Васько Кудинович^[200]. Правдоподібно, суддя княжого двору — це урядник, ідентичний з дворським [Болеслав–Юрий II, с. 154.]. Якщо цей здогад правильний, то дворський виконував судівництво від імені князя. Можливо, що він мав ще інші обов’язки, зв’язані з управлінням княжого двора.

Один раз згадується в літопису печатник. Це посада невідома в інших князівствах Русі, але поширена в Західній Європі. Як можна здогадуватися із назви, печатник зберігав княжу печатку і використовував її до княжих документів, так, як це робили західні канцлери. Збережені оригінальні грамоти Галицько–Волинських князів XIV ст. писані на пергаменті, а печатки при них привішені на жмутках тонких нитяних мотузків; печатки витиснені на воску двобічно [Болеслав–Юрий II, с. 222, 245.]. Печатник, очевидно, також складав текст грамот або керував його складанням. Грамоти писав окремий писар — писець [Іпат., с. 594, 613.].

Печатник виконував також інші адміністративні функції. Печатник Курило 1241 р., за дорученням Данила і Василька, їздив у Бакоту «списати грабежі нечестивих бояр» і впорядкував тамошні справи, «втихомирив землю» [Іпат., с. 526.].

Серед сановників княжого двору виступає також стольник. Головним в його діяльності було, правдоподібно, управління княжими земельними маєтками. Стольника Якова 1241 р. Данило вислав до боярина Доброслава, який самовільно роздавав княжі землі між дрібних бояр [Іпат., с. 525.].

З бояр, які перебували на княжому дворі, згадується ще сідельничий Іван, якого Данило вислав із військом проти бунтівних бояр [Іпат., с. 550.].

У літописі не завжди вказано посади бояр, які виконували важливі доручення князя. Так, 1255 р. Данило вислав Костянтина Положишила збирати данину в землі ятвягів [Іпат., с. 53.].

З цього видно, що центральна адміністрація в Галицько–Волинському князівстві була досить диференційована, мала ряд спеціальних посад (дворський, печатник, писець, стольник та ін.). Але необхідно зауважити, що всі вони не завжди виконують обов’язки, зв’язані прямо з їх посадою, а князі доручають їм інші адміністративні доручення. Це дозволяє зробити висновок, що спеціалізація в управлінні не була ще послідовно проведена.

На які кошти утримувалося центральне управління, нам точно невідомо, але можна здогадуватися, що князь давав утримання двірським сановникам, наділяючи їх землями та іншими угіддями. Неповні відомості й про те, як була організована провінціальна адміністрація. Розподіл на князівства зберігся до кінця XIII ст. Пізніше зустрічаємо лише назви Галичини і Володимирії як назви двох складових частин Галицько–Волинського князівства [Болеслав–Юрий II, с. 4, 149–151.].

Територія князівств поділялася на менші округи, які звалися волостями. Назва волості в такому значенні з’являється у джерелах в середині XIV ст., раніше волость була однозначна з князівством^[201]. В XIV ст. волостями звалися і давні князівства та їх округи. Так були волості Галицька, Перемишльська, Теребовельська, Белзька, Ярославська, Сяноцька, Самбірська, Городоцька, Львівська, Жидачівська, Коломийська та ін. [Розов, № 2, 3, 12, 18, 19, 22 та ін.; АГЗ, т. 2, № 4; т. 5, № 10; т. 7, № 21; т. 8, № 18; КДМ, т. 1, № 225; т. 3, № 225; Матр., т. 1, дод. № 26; т. З, дод. № 27.].

Управителів волостей назначав князь, добираючи їх з визначних бояр. 1222 р. Здобувши Галич, Мстислав поєднався з ворожим йому боярином Судиславом «і честю великою пошанував його, і Звенигород дав йому» [Іпат., с. 493.]. Звенигород був столицею колишнього князівства, і йдеться про те, що князь назначив Судислава управителем не тільки міста, а й волості. Так само Данило 1234 р., прийшовши під Галич, «став на березі Дністра і прийняв Галицьку землю і роздав городи боярам і воєводам, і було у них багато харчів» [Іпат., с. 514.]. Це місце літопису треба розуміти так, що князь надав різні міста боярам для тимчасового прохарчування, але так само князі надавали боярам міста і райони у постійне управління. Так, один з наймогутніших бояр, Доброслав, держав управління частини Підкарпаття, і Данило давав йому доручення, кому має надавати волості і як використовувати «коломийську сіль», але Доброслав не слухав наказів князя [Іпат., с. 525.].

Мстислав Данилович надав боярам місто Всеволож і сусідні села [Іпат., с. 592.]. Управління волостю було тісно зв’язане з землеволодінням.

Устрій міст в ранішому періоді був такий самий, як і в інших землях Русі, — з перевагою боярсько–патриціанської верхівки, з розподілом на сотні і вулиці, з вічем, на якому проявлялися прагнення рядових жителів. Літописи передають деякі риси у випадкових звістках з Галичини і Волині. Вище було згадано про віче у Звенигороді [Іпат., с. 228.]. Із грамоти Мстислава Даниловича 1289 р. виходить, що місто Берестя поділялося на сотні: жителі мали платити данину «з усякого ста» [Іпат., с. 615.].

Надалі в деяких містах Галицько–Волинського князівства поширюється німецьке, магдебурзьке право і приймається новий міський устрій. 1324 р. лист міщанам Торуня пишуть «бурмистри і громада міста Володимира». З форми цього листа можна вважати певним, що Володимир був уже організований на німецькому праві, яке стало формою самоврядування міської верхівки. Але не цілком ясно, чи це була організація лише поселених у Володимирі німців, чи до складу громади входило все населення, всі «містичі»: і місцеві жителі, і німці. Більше правдоподібно, що громада включала все населення. Місцеві жителі Володимира, «володимирські мужі», складали серед населення переважну більшість і важко припустити, щоб управління міста захопили самі німці.

Інший тип міської організації на німецькому праві являє м. Сянок. Юрій II грамотою 1334 р. дозволив створити тут війтівство на магдебурзькому праві, назначив у ньому війтом Бартка із Сандомира і піддав його війтівському судові всіх жителів «чи це буде німець, поляк, угорець, і русин». Війтові передано у власність ринок міста, ратушу, всі крамниці і буди ремісників, лазню, кожен шостий лан землі, усі доходи із оброблених земель, сіножатей, пасовищ, лісів, ловищ та ін., право рибальства у р. Сяні з «язами», млин у с. Теребчі. Він мав одержувати кожен третій динарій із городів в місті. Отже, в місті війтові належала значна влада. Нема ніякої згадки про представників міської громади, про міську раду. Жителі міста одержали звільнення від податків на 15 років, а після того мали платити щорічно по 16 грошів від лана землі та окремо від городів в місті [Болеслав–Юрий II, с. 77–79.].

У Львові також згадується війт, який був призначений князем [АГЗ, т. 2, № 1.], отже, і тут існувала грамота на німецькому праві.

Судова влада була з’єднана з адміністративною. Судівництво в особливо важливих справах проводив сам князь. Зокрема, судові князя підлягали великі бояри. Роман Мстиславич засудив на вигнання, «загнав», бояр Кормильчичів «за їх невірність» [Іпат., с. 481.]. Боярин Жирослав за свої інтриги був покараний вигнанням і конфіскацією земель [Іпат., с. 493, 499.]. Данило провів суд над Доброславом і наказав його ув’язнити [Іпат., с. 526.]. Мстислав Данилович покарав берестян за їх «коромолу», накладаючи на них окремі данини [Іпат., с. 613.]. Інколи князь доручав боярам і службовцям розслідувати вчинені злочини. Так, Данило вислав печатника Курила на слідство у справі зловживань бояр в Бакоті, а дворського Андрія послав у Перемишль покарати бунтівного єпископа [Іпат., с. 526–528.]. В XIV ст. дворський заступав князя у судівництві, як це видно із його титулу судді княжого двору [Болеслав–Юрий II, с. 254.].

Нижче судівництво виконували тивуни. Так, згадується 1211 р. у Галичі «тивун шюмавинський», а з 1255 р. є звістка, що жителі Возвягля «схопили тивуна і не дали йому тивунити» [Розов, № 38.].

Деякі дані про устрій княжого суду містять джерела пізнішого часу — XIV–XV ст. 1401 р. галицький суд визнав за Кіндратом Борсничем із Вашичина землю «у той граници, поколя кнізь Лев уїхал» [Болеслав–Юрий II, с. 77–79.]. «Руська правда» застосовувалася у судівництві галицько–волинських земель. В судівництві XV ст. на території Галичини зустрічаються риси, які можна вважати залишками давнього княжого суду (...). Окремий суд мали міста на магдебурзькому праві. У грамоті для сяноцького війта Бартка вказувалося: «З штрафу, що надходить від суджених осіб, два денарії мають приходити за правом нам (князеві), третій же денарій призначається Барткові, його нащадкам і спадкоємцям». До суду війта не вільно втручатись нікому із княжих службовців та слуг. Церква користувалася своїм церковним правом і судом. (...)^[202].

Основою княжих фінансів була феодальна експлуатація населення, яке платило данину натурою або грішми. Вище було згадано, що Данило роздав міста боярам і воєводам — «і було у них багато харчів» [Іпат., с. 514.], очевидно, з данин, які надходили від жителів. У грамоті Володимира Васильковича є дані про те, що жителі міста Кобрина давали «дань», а жителі села Городла «побір» і «татарщину» [Іпат., с. 595.]. Точніші відомості є про «ловче», яке Мстислав Данилович настановив у Бересті: жителі давали по два «лукна» меду, по дві вівці, по 15 десятків льону, по 100 хлібів, по 5 цебрів вівса, по 20 курей — рахуючи із сотні; горожани платили 4 гривні кун [Іпат., с. 613.]. Ятвяги давали дань чорними куницями та «білим сріблом» [Іпат., с. 553.].

Непрямою податтю було мито, яке сплачували купці. Митниці були в Холмі, Городлі і Володимирі та в Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Такі ж митні пункти існували, очевидно, і на інших торговельних шляхах. Митники крім мита вимагали для себе сукна або інших товарів [Болеслав–Юрий II , с. 150–151.]. Угорський король Людовик у листі Дмитру Дядьку вимагав, щоб галицькі митники «на місцях ваших мит» не брали від угорських купців «надмірного мита, а таке, яке платять купці з Польщі та інших країн» [Болеслав–Юрий II, с. 79.]. Зберігся тариф митних оплат на шляхах з Торуня до Володимира та Львова^[203] [Hansisches Urkundenbuch, Halle, 1882–1886, Bd 3, N 559.].

Згадка про прибутки від «коломийської солі» [Іпат., с. 525.] може свідчити, що в Коломиї збирали оплату від вивозу солі, певно також подібні оплати стягалися і при інших солеварнях Підкарпаття.

На які потреби використовувалися фінансові засоби, джерела не дають точних даних. Знаємо лише, що доходи із «коломийської солі» мали йти «на роздавання оружникам», тобто на утримання важкоозброєних полків війська.

Виникає питання, якими платіжними засобами користувалося і населення країни, і княжа влада. Літописи свідчать про те, що в руках заможної верхівки зосередилися значні засоби благородних металів. Так, галицький боярин Судислав, потрапивши до угрів, «перемінився у золото, тобто дав багато золота і відкупився» [Іпат., с. 487.]. Великими запасами золота і срібла володіли галицькі князі. 1122 р. за відпущення Володимира Ростиславича поляки мали одержати 20 тис. гривень срібла — дорогоцінним срібним посудом [Длугош, т. 10, с. 525.]. Володимирко Володарович кілька разів відкуплювався сріблом і золотом від наступу своїх ворогів: 1144 р. Всеволоду Олеговичу дав «за труд» 1400 гривень срібла, 1150 р. перекупив угорських воєвод, «дав їм багато срібла»; 1152 р. знову вислав угорським вельможам «великі дари — золотом і сріблом та золотим і срібним посудом»^[204] [Іпат., с. 226, 282, 311.]. Ярослав Осмомисл заплатив найманому польському війську 3000 гривень срібла [Іпат., с. 389.].

Літописець оповідав про дорогоцінності Володимира Васильковича («золото і срібло, дороге каміння, золоті і срібні пояси його батька і власні, ...тарелі великі, срібні і кубки золоті та срібні, ...намиста великі золоті баби і матері своєї»...) [Іпат., с. 601.].

Але основою для торгових розрахунків служили гроші, такого самого вигляду, як і в інших землях Русі.

В першу чергу це були «гривні кун». Володимир Василькович у своєму заповіті жінці, даруючи їй с. Березовичі, відзначає, що дав за нього 50 гривень кун та сукно і «броні дощаті». Мстислав Данилович серед данин, які встановив у Бересті, накладає на жителів міста 4 гривні кун [Іпат., с. 595, 613.]. Гривня кун — це одиниця грошової лічби. Крім того, гривнями називали, як і раніше, злитки срібла встановленої ваги і форми.

Важливо було б з’ясувати питання, чи срібні гривні, поширені по всій Русі, виготовлялися також в Галицько–Волинському князівстві. Натяк на те дає літопис при описі дорогоцінностей Володимира Васильковича, а саме, що князь «тарелі великі срібні і кубки золоті та срібні сам перед своїми очима побив і вилив у гривні, і намиста великі баби і матері своєї вилив і розіслав милостиню по всій землі» [Іпат., с. 601.]. Не сказано тут виразно про «гривні кун», а «гривна» може означати також прикрасу одягу [Іпат., с. 610.]; але Володимир саме наказав знищити прикраси, отже, правдоподібно, мова йде тут про гривні як грошові знаки. Князь міг вважати, що милостиню краще давати у загально прийнятих грошових гривнях, аніж у цінних предметах.

У наведених вище грамотах Андрія Юрійовича [Болеслав–Юрий II, с. 151.] згадані нові назви: монети, гроші і денарії. Також Юрій II у грамоті на війтівство у Сяноку назначає оплату від судових справ по два денарії на князя та один денарій на війта. Жителі міста повинні платити щорічний чинш до 16 грошів [Болеслав–Юрий II, с. 77–78.].

І гріш і денарій — це частини монетної гривні; у XIV ст. рахували у гривні 48 грошей, або 240 денаріїв [Gumowski M. Podrecznik numizmatyki polskiej. — «Krakow, 1914, s. 284.]. Це була дрібна, розмінна монета; карбували її в Чехії, Угорщині, Польщі і інших країнах. Як видно із княжих грамот, вони були в обігу і в Галицько–Волинському князівстві. Можливо, що й галицько–волинські князі карбували свою монету на зразок західної, але до цього часу її не відкрито у монетних скарбах. Існування галицько–волинської монети очевидне з того, що польський король Казимир, зайнявши Галичину, випускав для неї окремі гроші з написом «монета володаря Русі Казимира».

ВІЙСЬКО
Військо в Галицько–Волинському князівстві було організоване, як в інших землях Русі, але відзначалося деякою місцевою специфікою.

Основними формами військової організації були «вої» і «дружина». «Вої» — це загальне народне ополчення, яке князь використовував у воєнних діях в час особливої потреби. Починаючи боротьбу проти угорських військ, які захопили Галич 1230 р., Данило закликав все ополчення: «зібрав Галицьку землю... і зібрав від Бібрки аж до річки Ушиці і Пруту, і обляг (Галич) тяжкою силою» [Іпат., с. 506.]. 1245 р. Ростислав Михайлович йшов у похід на Ярослав, «зібравши багатьох тубільців» [Іпат., с. 532.].

Дружина складалася з бояр. Як уже з’ясовано в іншому місці, князь надавав боярам землі, а за те вони мали обов’язок виконувати військову службу, яка полягала переважно в участі у воєнних походах князя. 1211 р. у війську Василька Романовича були бояри Вячеслав Товстий, Мирослав, Воротислав, Дем’ян та «багато інших бояр» [Іпат., с. 485.]. Літописець підкреслює: «військо Данила було більше і міцніше, бо були в ньому всі великі бояри його батька» [Іпат., с. 488.].

Бояри брали участь у воєнних походах не лише особисто, а приводили і свої військові частини. «Великі» бояри держали інколи на утриманні цілі полки. Так, галицький боярин Володислав мав своє наймане військо. У дворі Судислава знайдено цілий арсенал зброї — списів і стріл, що служили на потреби його воїнів [Іпат., с. 488, 506.].

Середні бояри, як видно із пізнішої традиції, були зобов’язані на заклик князя йти у похід з одним–двома воїнами — оружниками або стрільцями^[205].

При такій організації військових сил князь був залежний від доброї волі бояр, які могли дати йому допомогу або її відмовити. Маючи своє власне військо, «великі» бояри неодноразово повставали проти князя. 1231 р. всі галицькі бояри покинули Данила так, що при ньому залишилося тільки 18 вірних «отроків» [Іпат., с. 509.].

Щоб позбутися залежності від бояр, князі намагалися організувати своє власне військо. Частково цю потребу забезпечували іноземні наймані загони. 1208 р. Роман Ігорович їздив в Угорщину і привіз з собою найманих угрів^[206] [Іпат., с. 482.]. Часто князі користувалися допомогою степових орд — переважно половців. Завдяки половецькій допомозі 1099 р. Ростиславичі перемогли угрів під Перемишлем; пізніше полки половців закликали до себе Ігоровичі, Мстислав Мстиславич, а деколи також Данило^[207].

Але іноземним загонам не завжди можна було довіряти, вони не раз руйнували землі князів, яким приходили на допомогу: так, 1236 р. половецькі союзники пограбували «всю Галицьку землю» [Іпат., с. 516.].