Іван Крип’якевич галицько-волинське князівство

Галицько–Волинські землі були найдальшим на заході форпостом східнослов’янської культури. Різні галузі культури — освіта, письменство, мистецтво — розвивалися у тісних зв’язках з усією Руссю. Через Волинь і Галичину культурні впливи Русі переходили до західних слов’ян, на Угорщину і до країн Центральної Європи. І навпаки, Галичина і Волинь використовували культурні надбання своїх західних сусідів і передавали їх іншим частинам Русі.

Розвиток культури в Галицько–Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Спадщина Київської Русі була одним з істотних чинників єднання культур східноєвропейських народів.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

В. — вік

вип. — випуск

вол. — волость

див. — дивись

зб. — збірник

ін. — інші

кн. — книга

м. — місто

м–ко — містечко

пов. — повіт

пор. — порівняй

посел. — поселення

р. — ріка, річка; рік

р–н — район

рр. — роки

с. — село

св. — святий

ст. — століття

т. — том

уроч. — урочище

хут. — хутір

ч. — частина

Bd — Band

cz. — czesc

p. — pagina

Rocz. — Rocznik

s. — stronica

S. — Seite

t. — tom

vol. — volumen

z. — zeszyt

Джерела
АГЗ — Akta grodzkie i ziemskie. — Lwow, 1868–1935. — T l, 1868; T. 2, 1870; T. 3, 1872; T. 5, 1875; T. 7, 1878; T. 8, 1880; T. 11, 1886; T. 12, 1887; T. 14, 1889.

АЮЗР — Архив Юго–Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. — Киев, 1859–1914. — Ч. 1. Т. 1, 1859; Ч. 5. Т. 1, 1869.

Болеслав–Юрий II — Болеслав–Юрий II, князь всей Малой Руси: Сб. материалов и исслед. — Спб., 1907.

Воскрес. — Летопись по Воскресенскому списку. — Спб 1856 — (ПСРЛ; Т. 7).

Густ. — Густинская летопись. — Спб., 1845. — (ПСРЛ; Т. 2).

Длугош — Dlugosz I. Opera omnia. — Cracoviae, 1863–1887 — Т. 9, 1864; T. 10–11, 1873; T. 12, 1876; T. 14, 1878.

Жерела — Жерела до історії України–Русі. — Львів, 1895–1919. — Т. 1, 1895; Т. 2, 1897; Т. 3, 1900.

ЗНТШ — Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка — Львів, 1892–1937. — Т. 53, 1903; Т. 93–94, 1910; Т. 105, 1911; Т. 117–118, 1913; Т. 123–124, 1917; Т. 138–140, 1925; Т. 149, 1928; Т. 151, 1931; Т. 154, 1937.

Іпат. — Летопись по Ипатскому списку. — Спб., 1871.

КА — Codex diplomaticus Arpadianus continuatus. Ed. C. Wenzel. — Pest, T. 4, 1864.

К. Анд. — Codex diplomaticus Hungaricus. Andegavensis Ed. I. Nagy. — Budapest, T. l, 1878.

КДМ — Kodex dyplomatyczny Malopolski. — Krakow, 1876–1905. — T. 1. 1876; T. 2, 1886; T. 3, 1887.

КДП — Codex diplomaticus Poloniae. Ed. L. Ryszczewski, A. Muczkowski. — Varsoviae, 1847–1858. — Vol. 1, 1847; Vol. 2, 1852; Vol. 3, 1858.

Кіннам — Ioannis Cinnami epitome rerum ab Ioanne et Аlехіо Comnen gestarum. — Bonnae, 1836.

Лавр. — Летопись по Лаврентьевскому списку. — Спб., 1872.

Матр. — Matricularum Regni Poloniae summaria. Ed. T. Wierzbowski. — Varsoviae, 1905–1919. — Pars l, 1905; Pars 2, 1907; Pars 3, 1908.

МГГ — Monumenta Germaniae historica. Scriptorum. — Hannoverae, 1826–1930. — T. 3, 1839; T. 4, 1841; T. 11, 1854; T. 16, 1859; T. 17, 1861.

МПГ — Monumenta Poloniae historica. — Lwow, 1864–1893. — T. 1, 1864; T. 2, 1872; T. 3, 1878; T. 5, 1888.

Никон. — Летопись по Никоновскому списку. — Спб., 1867. — (ПСРЛ; Т. 9).

Новгород. — Новгородская летопись. — Спб., 1841. — (ПСРЛ; Т. 3).

І Новгород. — Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. — М.; Л., 1950.

Патерик — Києво–Печерський патерик / Підгот. Д. Абрамович. — Пам’ятки мови і письменства давньої України. — К., Т. 4, 1930.

Ратич — Ратич О. О. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР. — К., 1957.

Розов — Розов В. Українські грамоти XIV — першої половини XV ст. — К., Т. 1, 1928.

Тейнер — Theiner A. Vetera Monumenta Historiam Hungariae sacram illustrantia. — Romae, T. 1, 1859.

Тейнер МП — Theiner A. Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae... ex tabulariis vaticanis. — Romae, T. l, 1860.

Феєр — Fejer G. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. — Budae, 1827–1844. — T. 2. 1829; T. 3, Vol. 1. 1829; T. 4. Vol. 1. 1829; T. 4. Vol. 2. 1829; T. 5. Vol. 3. 1830; T. 6. Vol. 2. 1830; T. 8. Vol. 2. 1830; T. 8. Vol. 6. 1832; T. 9. Vol. 1. 1835.

Хоніят — Nicetae Choniatae historia. — Bonnae, 1835.

Примітки
1 Коросно. — КДМ, т. 1, № 721; Ряшів. — КДП, т. 1, с. 119; Щебрешин. — АГЗ, т. 5, № 1; Щекарів. — Іпат., с. 492, 585; Верещин — Іпат., с. 483, 490; Воїнь. — Іпат., с. 586. Пор.: Кордуба М. Західне пограниче Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном. — ЗНТШ, 1925, т. 138/140, с. 159–245.

2 Близько 1228 р. Чорторийськ захопили пінські князі але Данило, добув його назад, як приналежний до Волині (Іпат, с. 180, 501, 502.).

3 1230 р. Данило «собрав землю Галичкую... и собрал от Бобрьки даже до рЂки УшицЂ и Прута» (Іпат., с. 506).

4 1146 р. галицький князь Володимирко захопив київський Прилук в басейні Богу (Лавр, с. 296), але ненадовго.

5 Як галицькі міста виступають: Любачів. (Іпат., с. 489, 498); Голі Гори. (Лавр., с. 311); Пліснеськ. (Іпат., с. 445.)

6 Белз, Крем’янець і Тихомль постійно були волинськими містами. Бужськ належав до Волині і лише на деякий час його приєднав до Галичини Володимирко. — Іпат., с. 313, 384. Приналежність Збаража (Іпат., с. 409) неясна, але в XV ст. він, без сумніву, належав до Волині.

7 Наприкінці XII ст. у Володимирщині князювали брати Мстиславичі: у Володимирі — Роман, у Белзі — Всеволод, у Червні — Святослав (Іпат., с. 383–385, 445–446). В перших десятиріччях XIII ст. у Володимирі князі мінялися декілька разів; червенським князем був Всеволод Всеволодович, белзьким — Олександр Всеволодович, який після брата приєднав Червен до Белза (Іпат., с. 483, 494, 498, 510.).

8 В Луцькій землі князями були сини Ярослава Ізяславича: Всеволод — в Луцьку, Інгвар — спочатку в Дорогобужі і Шумську, пізніше в Луцьку, Мстислав — у Пересопниці (Іпат., с. 426, 428; 485, 487, 488.).

9 В подіях 1207 р. поселення Угровськ, Верещин, Столп’є і Комов (Іпат., с. 483, 490) згадані без назви, але як одна територія; очевидно, вона стала частиною Холмської землі. Червенська земля не входила до складу Холмської; 1288 р. Юрій Львович називає як однакові за значенням волості: Белз, Червен і Холм (Іпат., с. 599.).

10 Перемишль в цей період був, очевидно, найважливішим містом: в ньому князював найстарший з Ростиславичів Рюрик (1087), а після його смерті (1094) другий з черги — Володар, далі — Ростислав Володарович (Іпат., с. 145; Длугош, т. 10, с. 533). Теребовля була волостю Василька Ростиславича (Іпат., с. 168, 173, 175), а після його смерті перейшла до одного з його синів, але невідомо — до Григорія чи до Івана Васильковичів (Длугош, т. 10, с. 537). Звенигород згадується 1087 р. (Іпат., с. 144), але невідомо, хто в ньому тоді князював, можливо, Володар Ростиславич, який при смерті (1124) передав це князівство синові Володимиркові (Длугош, т. 10, с. 533). Галич при перших Ростиславичах не згадується (за винятком непевної звістки 1126 р. — Длугош, т. 10, с. 532). 1141 р. є відомості про смерть галицького князя Івана Васильковича. Після смерті Рюрика Володар Ростиславич з’єднав Звенигород з Перемишлем, а Василько, правдоподібно, крім Теребовлі, володів також Галичем.

11 Звенигород спершу належав Володимиркові (Длугош, т. 10, с. 536–537). Після смерті його брата Ростислава Володимирко, правдоподібно, зайняв Перемишль, відступивши Звенигород Івану Ростиславичу. 1141 р. по смерті Івана Васильковича до Володимирка перейшли Галич і Теребовля (Іпат., с. 221). Врешті, скориставшись війною, яку розпочав Іван Ростиславич (Іпат., с. 226), Володимирко захопив Звенигород.

12 Ярослав Осмомисл, при смерті (1187), вирішив поділити князівство між синами, даючи Олегу Галич, Володимиру Перемишль, але ці плани не здійснилися.

13 За словами Володимира Васильковича 1288 р., Лев Данилович держав «княжения три, Галичкое, Перемишльское, Бельськое» (Іпат., с. 601).

14 У Володимирі (Іпат., с. 573, 605.); в Холмі (Іпат., с. 558.): в Галичі — Німецькі ворота (Іпат., с. 518.); у Львові — війт Бертольд (АГЗ, т. 2, № 1.).

15 Згадані у привілеї короля Казимира Львову (АГЗ, т. 3, № 5.).

16 У Володимирі (Іпат., с. 605.); у Львові згадуються «сарацени» (АГЗ, т. 3, № 5.) — це, ймовірно, сурожці. На сурожців вказує також назва с. Сураж Шумського р–ну Тернопільської обл.

17 Приймаємо кордон Володимирського повіту початку XVII ст.

18 «И сего ради, егда представися єпископ славного города Владимира, его сам великий самодержец Владимир во имя свое создал...» (Патерик, с. 100.).

19 Струга, згадана під 1258 р. (Іпат., с. 556) — мабуть, хут. Кримненської сільради Старовижівського р–ну Волинської обл.

20 Луцькими князями були: Ярослав Ізяславич, 1151–1180 рр. (Іпат., с. 330 — 332, 361, 368, 370, 388, 393, 407); Всеволод Ярославич, близько 1211 р. (Іпат., с. 485, 487): Ярослав Інгварович, згаданий під 1227 р. (Іпат., с. 501); Мстислав Данилович, згаданий під 1288 р. (Іпат., с. 596, 597).

21 Межі можна визначити приблизно: до Луцька належали Дубно, Данилів, Крем’янець, до Дорогобужа — Пересопниця, Шумськ, Тихомль; на сході крайніми містами Дорогобузького князівства були Корецьк та Ізяславль.

22 Дорогобузько–пересопницькі князі: 1084–1097 рр. Давид Ігорович (Іпат., с. 144, 179, 191); 1149–1150 рр. Ростислав, Андрій, Гліб, Мстислав Юрійовичі (Іпат., с. 305, 308, 320, 335, 337, 355, 367, 370, 372, 373); 1183–1211 рр. Інгвар Ярославич (Іпат., с. 428, 485). Пересопниця в 1211–1227 рр. була окремим уділом Мстислава Ярославича Німого (Іпат., с. 483, 485, 487, 488, 501).

23 Про археологічні знахідки: Ратич, с. 36, 40–41. Див. також: Антонович В. О местоположении летописных городов Шумска и Пересопницы. — В кн.: Труды XI археологического съезда в Киеве. М., 1901, т. 1, с. 148–154; Сендульський А. Село Пересопница Ровенского уезда. — Волынские епархиальные ведомости, 1880, № 11, с. 548–559.

24 Давиду Ігоровичу надано волость «в Божеском, в ОстрозЂ» (Іпат., 180.); йдеться, мабуть, про одне місто — Божеський Острог, а не окремо про Божеський і Острог.

25 Положення Кам’янця не визначене; це, правдоподібно, Кам’янець на притоці Горині р. Цвітосі поблизу Заслава.

26 У бою на Калці загинув шумський князь Святослав (Воскрес., с. 132.).

27 Тепер с. Колодяжне Дзержинського р–ну Житомирської обл.

28 Відомі князі: 1110 р. Давид Ігорович, 1146–1147 рр. Святослав Всеволодович, 1148 р. Ростислав Юрійович (Іпат., с. 180, 181, 234, 257, 258).

29 Карту Червенської землі див. у зб.: Український історико–географічний збірник, 1971, вип. 1, с. 81.

30 У Белзі князювали: 1170–1195 рр. Всеволод Мстиславич (Іпат., с. 446); 1195–1210 рр. Олександр Всеволодович (Іпат., с. 483, 487); 1210–1213 рр. Василько Романович (Іпат., с. 488); 1215–1234 рр. Олександр, вдруге (з перервою) (Іпат., с. 599, 601, 611).

31 Бужськ захопив Володимирко галицький (1153). (Іпат., с. 313); пізніше місто було повернене до Волині, і 1168 р. у Бужську згаданий Ярополк Мстиславич (з волинських князів) (Іпат., с. 364). Але згодом місто знову перейшло до Галичини, і 1173 р. Володимир Ярославич обіцяв повернути його Святославу Мстиславичу, белзько–червенському князеві (Іпат., с. 384). Інші згадки про Бужськ див.: Іпат., с. 174, 487, 411.

32 Це, імовірно, Городок поблизу Томашева.

33 Приймаємо кордон між Перемишльською та Львівською єпархіями 1398 р., який проходив східною межею Любачівської і Городоцької волостей, річками Рак і Болозва до її устя, Дністром, Стриєм, залишаючи за Перемишлем замки Тустань і Самбір та волості Стрийську і Дрогобицьку (див.: АГЗ, т. 7, с. 39–43).

34 Ягайло відібрав цю церкву у православних і передав католикам, «викинувши наперед трупи і попели русинів» (Длугош, т. 12, с. 149). В XIV–XV ст. згадуються ще церкви Миколи, Спаса, Козьми і Дем’яна та церква на Вильчі, заснування яких могло сягати ранішого часу.

35 1223 р. угорський король Андрій передав його польському вельможі Пакославу; але швидко забрав назад (Іпат., с. 489, 498.).

36 Згадується під час переїзду Данила в Угорщину (Іпат., с. 566.).

37 У Вороблячині є потік Воротний і частина села, що має назву Воротня (це місце визначив І. Шараневич).

38 Назва річки Січниці (Жерела, т. 2, с. 84, 159.).

39 1219 р. посадив тут свою заставу боярин Судислав, а замок добували війська Мстислава і Данила (Іпат., с. 490, 500).

40 1231 р. Олександра Всеволодовича загнали «оли и до Санока и Ворот Угорских» (Іпат., с. 509.). Цей факт згадується також у грамоті Бели IV під 1246 р. (Феєр, т. 4, ч. 2, — с. 3.).

41 Згадується також річка Щирка (Іпат., с. 490.).

42 Биковен міг лежати вже на волинській території.

43 Передаючи 1395 р. Поділля Спиткові, Ягайло застерігав, що округи Теребовль і Стінка залишаються з правами, які вони мали за Казимира і .Володислава Опольського. Стінка — тепер хут. поблизу с. Раштівці Гусятинського р–ну Тернопільської обл.

44 Хотин згаданий у «списку градів руських» (Воскрес., с. 240.).

45 Разом з Ушицею 1144 р. згадується Микулин, але неясно, чи місто на Пониззі, чи Микулин поблизу Теребовлі.

46 Як місцерозташування цього поселення: в літературі вказується с. Домаморич Тернопільського р–ну Тернопільської обл., або с. Домажир Яворівського р–ну Львівської обл., але текст літопису «поиде ко Галичю, и пришед ко ПечерЂ Домамири» свідчить, що це поселення знаходилося поблизу Галича. Можливо, це с. Підпечери Івано–Франківського р–ну Івано–Франківської обл.

47 Текст літопису «из Удеча» читаємо «из Зудеча». Зудечів згадується у «списку градів руських» (Воскрес., с. 240).

48 У Задеревачі 1371 р. згадується Григор’їв монастир і поряд з ним ще два інших (КДМ, т. 3, № 844).

49 Наприкінці XV ст. у Перемишльській і сусідніх волостях данина складалася тільки вівсом (Розов, № 18.). В другій половині XVI ст. у Галичині в селянських господарствах сіяли 37% вівса, 31% жита, 19% ячменю; на панських фільварках — 44% вівса, 28% жита, 16% пшениці, 12% ячменю (Жерела, т. 1–3.).

50 Мстислав Мстиславович подарував Данилові «борзого сивого коня» і вдруге «коня свого борзого, актаза, якому рівного в ті літа не було» (Іпат., с. 491, 498). В іншому місці згадується гнідий кінь Данила (Іпат., с. 501). Володимир Василькович і Мстислав Данилович обдарували польського князя Конрада гарними кіньми (Іпат., с. 597, 598). В бою 1227 р. княжий воїн Олекса Орішко взяв у полон князя Ярослава, «бо під ним був борзий кінь і наздогнав його» (Іпат., с. 501).

51 Бортники згадуються 1370 р. у селах Ємелині, Великополі і Заліссі, тепер Яворівського р–ну Львівської обл. (Розов, № 9.).

52 Він же наказав перелити дорогоцінні намиста у монетні гривни (Іпат., с. 601).

53 В XVI ст. сіль добували в Косові, Делятині та в інших селах «довкола міста Коломиї» (Жерела, т. 1, с. 29, 47–48, 52.).

54 Сукно згадується в листі Андрія Юрійовича торунським купцям 1320 р.(Болеслав–Юрий II, с. 151); інші товари — у згаданому тарифі.

55 Окремі частини шляху: Володимир — Луцьк (Іпат., с. 270, 272); Луцьк — Пересопниця, Дорогобуж — Корчеськ (Іпат., с. 275–276, 285, 308–309); тут між Дорогобужем і Корческом стояв Сапогинь (Іпат., с. 305); дальшу частину шляху Корчеськ — Возвягль — Мичськ можна прийняти "тільки гіпотетичне; Мичськ — Воздвижень — Білгород (Іпат., с. 286–287).

56 Частини цього шляху: Галич — Болшів — Теребовль (Іпат., с. 319, 321); відрізок Теребовль — Межибоже приймаємо здогадно; Божський (Іпат., с. 305); Болохово — Мунарів — Володарів (Іпат., с. 278).

57 Ростислав Михайлович «собравше смерды многы, пЂшцЂ» (Іпат., с. 529).

58 «А людье како то на мя страдали (варіант: тягли), тако и на княгиню мою по моемь животЂ» (Іпат., с. 595).

59 Але слід відзначити, що між дворними слугами були також «боярські діти» (Іпат., с. 584).

60 Автентичність більшості збережених грамот Льва підозріла: Линниченко И. Черты из истории сословий в Юго–Западной (Галицкой) Руси XIV–XV вв. — М., 1894, с. 53–56; Генсьорський А. І. З коментарів до Галицько–Волинського літопису (волинські і галицькі грамоти XIII ст.). — Історичні джерела та їх використання, 1969, вип. 4, с. 175.

61 Він називався Дядько (не Дедько, як це прийнято в літературі). на що вказує його печатка (Болеслав–Юрий II, с. 300.).

62 Володимир. — Іпат., с. 494, 592, 593, 604, 608; Перемишль (Іпат., с. 527, 600); Галич (Іпат., с. 359, 518); Холм (Іпат., с. 494, 559).

63 З літописів відомі монастирі: Богородиці в Синевідську під Карпатами (Іпат., с. 523); Полонинський, очевидно, в Задеревачі Львівської обл. (Іпат., с. 567, 573; КДМ, т. З, № 844); Данилівський в Угровську (Іпат., с. 573); Михайлівський і Апостолів у Володимирі (Іпат., с. 573, 595, 609); Жидичинський поблизу Луцька (Іпат., с. 509); в Галичі згадані черниці (Іпат., с. 483). Євфимій, ігумен Святоюрського монастиря у Львові, відомий із напису на дзвоні 1341 р.

64 1241 р. згадані: Деревич і Губин в околиці Случі, Кудин, Божський і Дядьків над Південним Бугом та неозначені Кобуд і Городець (Іпат., с. 526). В 1254–1255 рр. названі: Межибоже і Чернятин в околиці Бугу, Сімоць і Возвягль на Случі, Городеськ і Жедечев на Тетереві та невизначеного положення Городок, Білобережжя і Болохово (Іпат., с. 555). Укріплення згадані в розповіді про похід Данила: «грады их огнева предасть и гребля их раскопа» (Іпат., с. 526). Розташування самого Болохова визначено приблизно: галицький князь Володимирко Володарович 1150 р. йшов через Болохово, а далі «мимо Мунарева к Володареву» (Іпат., с 278).

65 На переселення болохівців у Підкарпаття, очевидно, вказують назви сіл Болехів (Долинського р–ну Івано–Франківської обл.) та Болехівці (Дрогобицького р–ну Львівської обл.). якщо не пов’язувати їх походження зі слов’янським скороченим двочленним ім’ям Болех.

66 Найпоширеніший в історіографії погляд, що «дуліби», «бужани» й «волиняни» — три хронологічно послідовні назви одного й того самого племені.

67 У Константина «лензаніной» згадуються разом з кривичами серед племен, підвладних Києву, які «на верхів’ях» зимою виробляють човни, весною спускають їх в озера і переміщаються далі Дніпром до Києва. Це вказувало, що територія племені знаходилася в системі Верхнього Дніпра, десь поблизу кривичів, які жили між Верхнім Дніпром та Верхньою Двіною. Далі Константан розповідає, що область печенігів «Іавдіертім» наближається до племен ультинів (уличів), деревлян, «лензаніной» та ін.; правдоподібно, що ці племена згадані в порядку, в якому йшли їх поселення: уличі над Дністром, деревляни над південними притоками Прип’яті, а для «лензаніной» залишалось би місце десь ближче до Дніпра. Деякі польські дослідники (Т. Лер–Сплавінський, А. Чекановський) висловили погляд, що «лензаніной» однозначні з «ляхами», у яких Володимир 981 р. здобув Перемишль і Червен.

68 Назву лучан подає Длугош як сучасне йому ім’я давніх дулібів і волинян (Длугош, т. 10, с. 62).

69 Є здогад, що племінним центром уличів після їх переходу на Дністер, було селище Пересічен, тепер у Молдавській РСР (на північний схід від Кишинева), назване так на пам’ять старого міста Пересічна поблизу Дніпра, яке здобув воєвода Ігоря Свенельд.

70 В літературі вказано назви Улич в Березівському повіті (в Польщі), Уличне і Улицько у Львівській обл., Тиврів у Вінницькій, але навряд чи можна їх пов’язувати з іменами тих племен. Сумнівно також, чи назви Лучичі (або Лучиці) у Волинській і Львівській областях можна віднести до уличів.

71 «Хорватські» топографічні назви намагався зібрати М. П. Барсов (Очерки русской исторической географии. — Варшава, 1885, с. 95), але наведені ним назви з території Галичини ніяк не пов’язуються з іменами хорватів (Грибів, Граб, Горбачі, Грибовець, Хорів, Горбів, Горбків, Хорови, Корби, Карпач); єдина назва, що могла б підходити, — це непозначена точніше назва Хорав’ятинська поблизу Рівного чи Острова. Не проаналізувавши критично ці назви, Л. Нідерле на їх основі висловив погляд, що частина хорватів жила у Східній Галичині і Буковині вздовж Дністра і Пруту (Niederle L. Rukovet slovanskych starozitnosti. — Praha, 1953, s. 160–163.).

72 Факт першості Перемишля серед міст Підкарпаття підтверджується тим, що тут князював найстарший з Ростиславичів, Рюрик, а молодші його брати мали за столиці Звенигород і Теребовлю.

73 Ця назва збереглася в топонімі Перемишляни (тепер райцентр Львівської обл.).

74 Деревляни і Черв’яни (Черляни) у Львівській обл., Кривичі у Львівській та Ровенській, Лучани у Львівській, Лучичі у Волинській і Львівській. Неясно, чи численні назви «Поляни» (у Львівській, Ровенській, Івано–Франківській і Тернопільській обл.) походять від племені полян або від лісових полян.

75 Маркварт у Цитованій праці (Marquart. Op. cit., S. 147) ім’я князя волинян, Маджак, вважає похідним від Мезамир і так зв’язує волинян з антами, князем яких в середині VI ст. був Мезамир. Мали місце спроби зв’язати Боза чи Божа, князя антів IV ст., з Бужськом або Божським, але це малоправдоподібно.

76 Запис літопису по–різному тлумачиться дослідниками. О. Шахматов (Разыскания о древнейших русских летописных сводах. — Спб., 1903, с. 59) вважав, що складений літописцем у зв’язку із війнами з Польщею 1018 та 1031 р., він не передає точно давніх подій, особливо непевною він вважав дату — 981 р. Ряд істориків, виходячи з факту, що 981 р. Краків був під чеською владою, розуміло «ляхів» як чехів. А. Шельонговський, допускаючи належність Кракова до чехів, припускав, що Польща оволоділа Червенськими градами не з Малопольщі, а з Мазовша. Г. Лябуда висловив погляд, що в первісному тексті взагалі не було згадки про ляхів, а вставив її пізніший редактор. В. Д. Королюк захищає здогад, що первісний текст записки був: «пішов на хорватів і дулібів», а назви Перемишля і Червена встановлено у пізнішій редакції. С. М. Кучинський вважав, що первісний текст був тільки «пішов на ляхів», без визначення, чи йшлося про війну, чи про мирні відносини; пізніший редактор літопису (Никон) зредагував його як запис про воєнний похід; щодо згаданих міст, то первісно стояв Перемиль, не Перемишль. Більшість цих зауважень вважаємо неприйнятними. Дата 981 р. стоїть у різних кодексах і треба її зберегти, хоч, можливо, вона і неточна. Немає ніякої підстави замість Перемишля і Червна ставити хорватів і дулібів, неправдоподібно також, щоб у первісному варіанті було вказано Перемиль.

77 Згадується вперше 1097 р. (Іпат., с. 173, 175.; Лавр., с. 256, 258.). Тепер с. Старгород Сокальського р–ну Львівської обл.

78 Відпускаючи частину варягів у Візантію, Володимир кращих із них залишив при собі, «роздая им грады» (Іпат., с. 52.; Лавр., с. 77.).

79 Оповідання Длугоша спирається, переважно, на хроніки Галла і Великопольську, але в цих джерелах нема згадок про Перемишль. Ряд сучасних істориків вважає згадку про зайняття Перемишля 1077 р. пізнішою вставкою.

80 Волинські князі цього періоду: 1054 р. Святослав Ярославич (Іпат., с. 114); 1055–1057 рр. Ігор Ярославич (там же); 1077 р. Олег Святославич (Лавр., с. 239); 1078–1087 рр. Ярополк Ізяславич (Іпат., с. 143–145).

81 Шлях проходив з Володимира на Волинь і Сутійськ, що згадуються як місця переговорів між князями (Іпат., с. 140; Лавр., с. 238).

82 Святослав Ізяславич, виступаючи проти Ростиславичів, заявляв; «яко се есть волость отца моего и брата», тобто київського князя Ізяслава Ярославича і його сина Ярополка, якому Ізяслав доручив управління західних земель.

83 Проти Ростиславичів виряджався Володимир Мономах, один раз на Микулин поблизу Теребовлі (тепер смт Микулинці Теребовлянського р–ну Тернопільської обл.), двічі на Броди, для спільного виступу разом з Ярополком Ізяславичем (Лавр., с. 239), дати невідомі. 1087 р. Ярополк почав похід на Звенигород, але по дорозі був убитий, в чому підозрівали Ростиславичів (Іпат., с. 144–145; Лавр., с. 253).