Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа



бет23/35
Дата15.06.2016
өлшемі2.93 Mb.
#136398
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   35

«Так, я був хворим і кликав Тебе, щоб бути зціленим».

«Ти віриш, що я зміг би це?».

«В цьому я ніколи не сумнівався. Але я змушений був сам видужати, тому що Ти був так далеко. Де ж Ти був?».

«На границях Ізраїлю, де я провів дні між пасхою і зеленими святами».

«З великим успіхом? Я чув про прокажених у Хіноні і Сілоамі. Чудово! Ти сам? Звичайно ні! Але це дізнаються через священика Йоана. Хто неупереджений – вірить в Тебе і є блаженним».

«А хто не вірить, тому що він є упереджений? Що є з тим, мій мудрий Сименс?».

Фарисей дещо спантеличений... Він вагається між бажанням не осудити своїх численних друзів, які проти Ісуса, і іншим, заслужити похвалу Ісуса. Це бажання перемагає і він говорить: «А хто не хоче у Тебе вірити, незважаючи на докази, які Ти даєш, той – осуджений...».

«Я хотів би, щоб таких не було...».

«Ти – так! Але ми не воздаємо Тобі такою мірою любові, яку Ти нам даруєш. Дуже багато не варті Тебе... Ісус, я хотів би мати Тебе завтра у себе за столом...».

«Завтра я не зможу, але через два дні міг би прийти. Ти з цим згідний?».

«Завжди! Там будуть... друзі..., до яких Ти повинен мати співчуття, якщо...».

«Так, так! Я прийду з Йоаном».

«Тільки з ним?».

«Інші мають свої завдання. Вони саме повернуться з навколишніх селищ. Хай мир буде з тобою, Симоне!»

«Хай Бог буде з Тобою, Ісусе!».

Фарисей іде геть, а Ісус приєднується до групи апостолів. Вони повертаються в дім па вечерю.

Але під час тою, як вони їдять підсмажену рибу, приходять сліпі, які вже благали Ісуса на шляху. Тепер вони повторюють своє прохання: «Ісус, Сину Давидів, змилуйся над нами!».

«Ідіть геть! Він сказав, що ви повинні прийти завтра. Дайте йому зараз поїсти», – докоряє Симон Петро.

«Ні, Симоне, не проганяй їх! Скільки витримки заслуговує на винагороду. Ходіть, ходіть сюди, ви обоє», – каже Ісус до сліпців, і вони входять, вимацуючи палкою перед собою підлогу і стіну. «Ви вірите, що я можу повернути вам зір?».

«О так, Господи! Ми прийшли, тому що впевнені в цьому».

Ісус встає з-за столу, наближається до них, кладе пучки пальців на сліпі очі, підносить погляд, молиться і каже: «Хай станеться вам за вашою вірою!». Він забирає геть руки, і досі нерухомі повіки одного піднімаються, світло попадає у заново відроджені зіниці, в той час як розкриваються повіки іншого, де досі було гнійне запалення – тепер заново утворюється край повіки і війки з легкістю піднімаються і опускаються.

Обоє падають на коліна.

«Підніміться і йдіть! І вважайте на те, щоб ніхто не дізнався, що я вам зробив. Принесіть звістку про отриману милість у ваші села батькам, родичам і друзям. Тут ніхто не потребує знати цього, це і для ваших душ не було б добре. Охороняйте їх від пошкоджень вашої віри, так як тепер, оскільки ви знаєте, чого варте око, будете берегти його від пошкоджень, щоб знову не стати сліпими».

Вечеря закінчилася. Вони піднімаються на терасу, де прохолодно. Озеро виблискує у сяйві місячної чверті. Ісус сідає па край стіни і радується видом озера, що сріблясто ворушиться. Інші розмовляють притишеним голосом, щоб Йому не заважати.

Вони, паче зачаровані, розглядають Його. Справді, який Він гарний! Місячне світло освітлює Його серйозне, але добре обличчя, що робить можливим розгледіти риси зі всіма подробицями. Голову Він трохи нахилив і прихилив до виноградної лози, яка виросла тут догори, щоб потім поширитися над усією терасою. Здається, що з Його видовжених голубих очей, що в темряві набувають майже кольору ониксу, випромінюються па усі речі хвилі миру. Годинами вони піднімаються до веселого, усіяного зорями неба, або блукають пагорбами, або ще над озером; іншим разом вони зупиняються на невизначеній точці і, здається, через щось посміхаються, що тільки вони здатні побачити. Волосся розвівається на легкому вітрі. Одна йога трохи над землею, інша оперта па землю. Так сидить Він, склавши руки на колінах, на стіні, і біла одежа наче ще більше біліється, сяючи сріблом у місячному світлі, а довгі руки кольору старої слонової кості, що ще більш підкреслює їхню худорляву чоловічу красу.

І обличчя з високим чолом, прямим носом і ніжним овалом щік, котре видовжує бронзового кольору борода, також, здається, набуває у цьому місячному світлі кольору старої слонової кості, який втісняє рожевий відтінок, помітний при світлі дня.

«Ти втомлений, Вчителю?» – питає Петро.

«Пі!».


«Ти видаєшся мені таким блідим і задуманим...».

«Я задумався. Але я не думаю, що я блідіший, ніж будь-коли. Ходіть сюди... Місячне світло робить блідими усіх вас. Завтра підете у Хоразім. Можливо, ви знайдете там учнів. Поговоріть з ними. Але вважайте на те, щоб завтра ввечері ви були тут. Я проповідуватиму біля струмка».

«Як гарно! Ми скажемо це людям у Хоразімі. Сьогодні по дорозі додому ми зустріли Марту і Марселу. Вони були тут?» – питає Андрій.

«Так!».

,,У Маґдалі багато розмов, що Марія більше не виходить і не влаштовує більше свят. Ми відпочивали у тої жінки, що й останнього разу. Веніамін сказав мені, що він думає про Тебе, коли на нього находить спокуса бути злим і...».

«І про мене, скажи лінії, Якове», – вставляє Іскаріт.

«Цього він не сказав».

«Але з задньою думкою він сказав: я не хочу бути гарним і злим», – і при цьому він глянув на мене зі сторони. Він мене терпіти не може...».

«Це антипатії, які нічого не означають, Юдо. Не думай про те», – каже Ісус.

«Так, Вчителю! Але це сердить, що...».

«Вчитель тут?» – гукає якийсь голос із вулиці.

«Він тут. Але цю ви знову хочете? Чи вам не досить дня, що такий довгий? Чи це та година, коли тривожать бідних прочан? Приходьте зранку», – наказує Петро.

«Ми тут маємо біснуватого, котрий німий. Дорогою він тричі втікав від нас. Якби цього не сталося, то ми могли б бути швидше. Будьте такі добрі! Пізніше, коли місяць стане високо, він почне ревіти і перелякає все село. Ви не бачите, який він уже неспокійний стає?!».

Ісус нахиляється через стіну, перетнувши цілу терасу. Учні роблять так само. Ряд облич, схилених над юрбою народу, який підняв свої лиця вверх, до тих, що дивляться вниз.

Посередині серед них знаходиться чоловік, який поводиться і ричить як вовк або ведмідь на ланцюгу. Його зап'ястя зв'язані, щоб він не міг утекти. Скулячи, як тварина, він робить дикі рухи і обнюхує на землі, наче щось шукає. Але коли він глянув вверх і зустрів погляд Ісуса, він починає по-звірячому рикати (це справжнє незрозуміле виття) і пробує сховатись.

Юрба, майже усі дорослі Капернауму, злякано відступає.

«Ходи будь ласка! У нього новий приступ...».

«Я уже йду».

Ісус поквапом спускається і поспішає до нещасного, який зараз ще більше збуджений, ніж раніше.

«Вийди з нього! Я хочу цього!».

Рев затихає і стає словом «Мир!».

«Так, мир! Тепер май мир, оскільки ти зцілений».

Натовп закричав від здивування, тому що відчув раптовий перехід від скаженого приступу до спокою, від біснуватості – до звільнення, від німоти – до мови.

«Звідки ви дізналися, що я тут?».

«В Назареті нам сказали: «Він у Капернаумі». У Капернаумі нам підтвердили це двоє, чиї очі були зцілені Тобою у цьому домі».

«Це правда! Це правда! І до нас вони це говорили...» – кричать багато водночас і пояснюють:

«Ніколи не бачено ще таких речей в Ізраїлі!».

«Якби у Нього не було допомоги Вельзевула, тоді Він не зміг би це зробити», – кидають фарисеї з Капернауму. Симона серед них нема. При цьому вони злорадно сміються.

«Допомога чи ніякої допомоги, але я зцілений і сліпі також.. А ви нього не змогли б, незважаючи на ваші чудові молитви», – заперечує зцілений від німої біснуватості і цілує одежу Ісуса, Який не відповідає фарисеям, а обмежується прощанням із юрбою своїм «Хай мир буде з вами!», турбуючись в цей час про зціленого біснуватого і тих, хто його супроводжує, відвівши їм місце для відпочинку до наступного ранку у верхньому приміщенні.


273. Притча про загублену кіпцю
Ісус говорить до натовпу. Він стоїть на лісистому березі струмка перед натовпом людей, які зібралися на вижатому полі, вигоріла стерня якого справляє сумне враження.

Вечір. Починає сутеніти і сходить місяць. Цей гарний, ясний вечір раннього літа. Отари повертаються до своїх хлівів і передзвін дзвіночків змішується з сюрчанням коників-стрибунців або цикад, голосне: грі, грі!..

Ісус темою своєї проповіді обирає отару, що проходить мимо. Він каже: «Валі Отець як добрий пастух. Що робить добрий пастух? Він шукає для своїх овець добрі пасовища, де немає шкідливих і отруйних речовин, але вдосталь солодкої конюшини, запашної м'яти і гірких, але цілющих трав. Він шукає місце, де, окрім достатнього корму, є також прохолодна і чиста вода та дерева, що дають тінь і де в зелені землі немає гадюк. Він не завжди віддає перевагу соковитим лукам, тому що він знає, що там трапляються часом також змії і отруйні трави. Він віддає перевагу гористому пасовищу, де роса очищує і освіжає траву, а сонце відганяє плазунів; де повітря чисте і не застоюється, не є таким важким і нездоровим як на рівнині. Добрий пастух спостерігає за кожною зокрема зі своїх овець. Він доглядає їх, коли вони хворіють, і лікує їхні рани. Тих, що через свою пожадливість можуть захворіти, він кличе до себе, а інших, які довго перебувають у вологості чи на сонці, він переганяє в інше місце. Якщо якась вівця має поганий апетит, він намагається покращити його гіркими ароматними травами. Він простягає їй руку з травами, гарно приговорюючи при цьому так, наче йдеться про людину.

Так і добрий Отець у Небі робить зі своїми заблукалими дітьми на землі. Його любов – це посох, цю їх збирає, Його голос – керівництво, Його пасовища – Його Закон, а Його кошара – Небо.

Трапляється так, що інколи якась з овець втікає. Пастух дуже її любив! Вона була молодою, чистою, гарною і білою, як хмаринка на весняному небі. Пастух увесь час любовно поглядав на неї і постійно думав про те, щоб їй нічого не бракувало, щоб вона відповідала на його любов. Але вівця втекла.

Дорогою до краю пасовища наблизився спокусник. Па ньому не простий одяг частуха, а різнокольорові одежі. У нього немає шкіряного пояса з маленькою сокирою і звисаючим ножем, а на ньому – золотий пояс, на якому висять срібні дзвіночки, що дзвенять як голоси жайворонка і посудини із одурманюючими есенціями... Він не носить кривої палиці, якою добрий пастух збирає і захищає овець; а коли кривої палиці недостатньо, він готовий захищати їх сокирою і ножем, а також життям. Цей спокусник, що проходить мимо, має в руці усипану перлами посудину із пахощами, із якої піднімається одурманюючий дим, що є водночас і пахощами, і смородом, в той час як сяйво прикрас, несправжніх прикрас, засліплює очі. Він іде туди співаючи, і розсипає сіль, що блищить на темній дорозі.

Дев'яносто дев'ять овець дивляться на нього і залишаються на місці.

Сота, наймолодша, улюблена вівця, робить один стрибок та зникає позаду спокусника. Пастух кличе її, але вона не повертається. Вона біжить швидше за вітер, щоб наздогнати того, хто ще попереду; а щоб підкріпитися на бігу, вона пробує солі, ковтає її всередину, а опісля відчуває, що її пече і ще якесь дивне відчуття, що спокушає її пристрастю бажати глибокої води у темряві лісу. І в хащах вона губиться, увесь час біжучи вслід за спокусником, вона надає, встає, знову надає.. Один, два, три рази відчуває вона на своїй шиї обійми змій і у своїй спразі п'є брудну воду, а оскільки вона голодна, то їсть листя і трави, що викликають огиду.

Що тим часом робить добрий пастух? Він відводить дев'яносто дев'ять овець у безпеку; потім він вирушає в дорогу і шукає до тих нір, поки не знаходить слідів загубленої вівці. Оскільки остання до нього не повертається і не відповідає на його запрошення, він іде до неї. 1 він бачить її здалеку, сп'янілу від піни гадюк, таку сп'янілу, що вона не відчуває жодної туги за улюбленим обличчям, а глумиться з цього. І вона відчуває себе винною, подібно злодію, що пробрався у чуже помешкання, такою винною, що у неї нема більше сміливості глянути вгору... Але пастух не втомлюється... Він іде далі, шукає і шукає, і йде слідом за нею. Він знаходить її слід. Плачучи, він дивиться на жмутки шерсті на слідах загубленої вівці: жмутки душі, криваві сліди, різні злочини, бруд – доказ її похоті. Він іде далі і наздоганяє її.

Ах! Я знайшов тебе, улюблена овечко. Я наздогнав тебе! Як далеко я забіг через тебе, щоб провести тебе назад до кошари! Не схиляй засоромлено голову. Твій гріх похований у моєму серці. Ніхто, крім мене, котрий любить тебе, не дізнається про це. Я буду захищати тебе від чужої критики. Я прикриватиму тебе своєю особою і буду тобі щитом від каменів оскаржувачів. Ходи! Ти зранена? О, покажи мені свої рани. Я знаю їх. Але я хотів би, щоб ти показала мені їх з довір'ям, яке ти мала, коли ще була чистою і споглядала на мене, твого пастиря і Бога, невинними очима. Глянь, ось вони. Вони всі мають ім'я. Які ж вони все ж сумні! Хто зробив тобі такі глибокі рани в твоєму серці? Спокусник, я це знаю! Він, що не має ні пастушої палиці, ані сокири, але чий отруйний укус проринає вглиб. А за ним кололи тебе в очі фальшиві коштовності його кадила: вони спокусили тебе своїм блиском... Але це була тільки пекельна сірка, витягнута па світло, щоб спалити тобі серце. Глянь, скільки ран! Що за порване хутро, скільки крові, скільки колючок!

О бідна, мала, розчарована душо! Але скажи мені: якщо я простягну до тебе руки, то чи ти поспішиш до них? Скажи мені: чи не спрагла ти справжньої, доброї любові? Ну, ходи і стань заново народженою. Повертайся на святі пасовища. Плач! Твої сльози, змішані з моїми, змиють сліди твого гріха і я хочу відкрити тобі мої груди і мої цепи, тому що ти спопелена злом, яке виснажило тебе, і я кажу тобі: насичуйся і живи.

Ходи, щоб я міг взяти тебе у свої руки. Ми швидко підемо на святі і певні пасовища. Ти забудеш все про цю годину розпачу. А дев'яносто дев'ять сестер, добрих сестер, вони ликуватимуть з твого повернення, тому що я кажу тобі, моя заблукана овечко, що я, прийшовши здалеку, шукав, наздогнав і врятував тебе; більше радіють з однієї загубленої вівці, що повертається, ніж з дев'яносто дев'яти праведників, що ніколи не відлучалися з кошари».

Ісус жодного разу не обернувся, щоб подивитися на шлях позад себе, по якому прийшла у вечірніх сутінках Марія з Магдали. Вона все ще дуже елегантна, але принаймні добре одягнена, покрита темним покривалом, котре ховає її риси і форми. А коли Ісус каже: «Я знайшов тебе, улюблена», Марія засовує руки під покривало і починає плакати, тихо і безутішно. Народ її не бачить, тому що вона знаходиться по іншу сторону живоплоту, котрий оточує дорогу. Тільки місяць, який високо стоїть, і дух Ісуса бачать її...

/ він каже до мене: «Тлумачення ти знайдеш у самому видінні. Але я все ж ще говоритиму про це з тобою. Тепер спочинь! Я благословляю тебе, вірна Маріє!».


274. «Після нагадування про Закон я дозволив співати надії на прощення»
Ісус каже: «З січня, коли я дав тобі видіння у домі Симона прокаженого, ти і твій духовний провідник прагнули того, щоб більше дізнатися про Марію Магдалену і того, що я сказав їй. Через сім місяців я хочу сьогодні відкрити для вас сторінки минулого, щоб задовольнити ваше прохання, щоб усім, котрі мають нагнутися над такими духовно прокаженими, дати приклад і викликати нещасних, які душаться у своєму гробі пороку.

Бог – добрий. Він добрий зі всіма. Вій не міряє людською міркою. Він не робить ніякої різниці між гріхом і смертним гріхом. Гріх болить його про який би гріх не йшлося. Покаяння радує його; Він готовий простити. Повстання проти милості робить Його невмолимо суворим, тому що Справедливість не може простити тим, хто не готовий каятися; так він і помирає ним, незважаючи на всю поміч, котру він отримав, щоб навернутися.

Але втрачені навернення слід віднести якщо не наполовину, то все ж на чотири десятих на пропущені спроби навернутися для того призначених, на недостатнє розуміння і фальшиве страждання у поєднанні зі справжнім егоїзмом і високомір'ям; вважають за краще спокійно залишатися у своїх чотирьох стінах, аніж бродити по брусі, щоб врятувати серце. «Я чистий, я достойний пошани. Я не йду туди, де бруд, де мені відмовляють у пошані». Але хто так говорить – не читав Євангелії, де написано, що Син Божий зійшов, щоб навернути митарів і повій, а не тільки порядних, котрі жили за старим Законом. Але чому такий не думає над тим, що високомір'я є нечистотою душі, а відсутність любові – нечистотою серця? Тебе образять? Мене ображали перед тобою, і більше, ніж тебе, а я був Сином Божим. Потрапить твій одяг у бруд? Чи я своїми руками не торкався цього бруду, допомагав йому піднятися па ноги і говорив: Ходи цим новим шляхом»?

Чи ви не пам'ятаєте, що я сказав вашим першим попередникам? «В яке місто, в яке село ви б не прийшли, дізнайтеся, чи там е хтось, котрий цього заслуговує, і тоді замешкайте у нього». Щоб світ не бурчав. Світ має постійну схильність бачити у всіх речах погане. Але я додав: «Коли ви увійдете в доми – доми, сказав я, а не дім – тоді вітайтеся словами: Мир дому цьому. Коли дім буде достойний цього, тоді мир зійде на нього; коли дім буде негідний цього, він повернеться до вас». Цим я хотів сказати, що якщо ви не будете цілком певні у неготовності до каяття, ви повинні мати однакову для всіх любов. І це повчання я доповнив словами: «А якщо хтось не прийме вас і не слухатиме ваших слів, тоді, покидаючи ці доми чи це місто, обтрусіть порох з ваших підошов». Для добрих, із яких постійна їхня дійова доброта робить наче глибу найчистішого кришталю, небезпека нечистоти є неначе порохом, який можна обтрусити чи здути, щоб і сліду не залишилось.

Будьте істинно добрими, єдиною глибою із вічною добротою всередині і жодне зіпсуття не досягне вас і не зможе забруднити, окрім підошов, котрі торкаються землі. А душа височіє над ними. Дута доброго єдина з Богом. Дута е в небі. Туди не досягає ніякий порох ніякий бруд, навіть якщо він буде підступно кинутий на дух апостола.

Він може поранити тіло, поранити вас матеріально чи морально, вас переслідувати чи ображати, тому що зненавидить добро. Чи ж мене не ображали? Чи ж мене не задівали? Але чи зачепили удари, жахливі слова мого духа? Чи спутали вони його? Ні! Як слина на дзеркалі, як кинутий у соковитий плід каміні», зісковзнули вони, не проникнувши всередину, або вони проникнуть тільки поверхнево, не знищивши захованого в ядрі зерна, а більшою мірою сприяючи проростанню. І як помирає зерно, коли воно проростає, так буде і з апостолами. Хоч тілесно він і помирає, з дня в день помирає він у метафоричному розумінні, але це тільки розіб'є людське «я». Це ніяка не смерть: це життя. Дух перемагає смерть людського.

Вона, грішниця, прийшла до мене від примхливості нероб, які, нічого не роблячи, не знають куди подіти свій час. Їх вуха були звичні тільки до брехні і лестощів тих, котрі заколисували її розум, щоб мати її за рабиню. Але тепер вона почула ясний суворий голос правди. Тої правди, котра не боїться бути висміяною і неправильно зрозумілою. Яка тільки говорить, дивлячись при цьому на Бога. І як при святковому передзвоні всі звуки вливаються один в одний, так всі голоси об'єдналися у Його Слові. Це голоси, що лунають в небі, у вільній блакиті повітря і поширюються над долинами і горами, рівнинами і морями, щоб нагадати про велич Господню і Його свята.

Чи ви не згадуєте подвійної радості, що в часи миру заповнювала день Господній? Великий дзвін задавав своїм звучним язиком і? імені божественного Закону перший тон. Він говорив: «Я говорю від імені Бога, Судці і Царя». Але потім вступали маленькі дзвони зі своїм орфоподібним звуком: «Тому що він є добрий, милосердний і терпеливий», аж поки найменший дзвін не говорив своїми чистим срібним ангельським голосом: «Його любов спонукує вас вправлятися у прощенні і співчутті, щоб навчити вас, що прощення набагато корисніше, ніж злоба, а милосердя краще від невблаганності. Прийдіть до того, хто прощає. Майте довір'я на того, хто відчуває з вами». І я також спочатку нагадав про Закон, який грішниця потоптала ногами, але потім я дозволив співати надії на прощення.

Прощення! 1І,с роса, що спадає на жар винного. Роса – це не град, який б'є і ранить, рве на шматки і кидає додолу, не проникає, але квітку вбиває. Роса так ніжно сходить, що навіть найніжніша квітка не відчуває, коли вона спадає на пелюстки. Але потім вона п'є освіження і відпочиває. Роса надає і біля коренів на суху кірку землі, а тоді проникає вглиб... Це – волога зірок, люблячий плач неньки на спраглих дітей, і, як відсвіження, він проникає разом з солодким і живодатним молоком. О, таємниці елементів, котрі діють, навіть коли людина спочиває або грішить!

Прощення – це як роса. Воно не тільки приносить з собою чистоту, але й соки життя, котрі не взяті з елементів, а походять з божественних джерел. А після обіцянки прощення говорить мудрість і каже, що дозволено, а що не дозволено, і перестерігає і виводить зі стану байдужості. Не з твердістю, а з материнською турботливістю для того, щоб врятувати.

Як часто у своїй черствості ви будете ще більш непрониклими і відштовхуючими супроти любові, що схиляється над вами!.. Як часто ви висміюєте її! Як часто втікаєте ви від неї, коли вона промовляє до вас!.. Як часто ви ненавидите її! Якби любов так обходилась з вами, як ви чините з нею, то горе було б вашій душі! Між тим, дивіться! Любов є невтомною мандрівницею, що шукає вас. Вона розшукує вас, коли ви навіть ховаєтесь у темних і брудних печерах.

Чому я хотів війти в той дім? Чому я не вчинив над нею чуда? Для того, щоб показати апостолам, як вони повинні діяти: ти обов'язок, котрий настільки величний, що стоїть над усіма дрібницями світу.

Чому я сказав Юді ті слова? Апостоли були дуже людьми. Всі християни є дуже людьми, навіть святі землі є ними, хоч і в меншій мірі. І в досконалих також залишається завжди щось людське. Але апостоли ще не досягли цього. Їхні думки ще були наповнені людськими речами. Я скерував Їх до вищого. Але вага їхньої о людського єства знову і знову тягнула їх вниз. Щоб вони падали все метис, я змушений був па шляху підняття ставити речі, які б стримували опускання. Вони повніші були знайти опору у спогляданні і спокої, щоб потім знову могти піднятися ще вище, цього разу за межі, досягнуті раніше. Мало йтися про речі, які б переконали їх у тому, що я є Бог. А звідси і читання в душі, звідси панування над елементами, звідси чуда, переображення, воскресіння і все присутність.

Я був на шляху в Емаус, будучи одночасно у залі під час вечері. І виявлена апостолами й учнями всеприсутність вразила їх, звільнила їх від пут світу і новела їх на дорогу Христа.

Більш ніж до Юда, який вже таїв у собі зародок смерті, я говорив до інших одинадцяти апостолів. Це було необхідно, щоб моя Божественність спалахнула перед ними, не із високомір'я, а тому, що це було необхідно для їхнього навчання. Я с Бог і Вчитель. Ті слова мали показати мене Богом. Я відкрив себе у надлюдський спосіб і навчав досконалості: не вести жодних поганих розмов, навіть з самим собою. Тому що Бог бачить і Він повинен дивитися у чисте єство, щоб могти зійти туди там замешкати.

Чому я не вчинив чудо у тому домі? Щоб дати усім зрозуміти, що Божа присутність потребує чистого оточення з огляду на його величність. Щоб не говорити словами з уст, а словом, що виходить з глибин, що проникає аж до душі грішниці і каже: «Ти бачиш, нещасна? Ти така брудна, цю забруднене і все твоє оточення. Таке забруднене, що Бог не може творити у твоїй присутності. Ти є бруднішою від будь-кого, тому що ти повторюєш гріх Єви і простягуєш Адамові плід, спокушуючи його і відволікаючи від його обв'язку. Ти – служниця сатани!».

Але чому я не хотів, щоб перелякана мати називала її сатаною? Тому що жодна причина не виправдовує лайку і ненависть. Перша необхідність і перша умова, щоб мати у собі Бога, полягає в тому, щоб не мати в собі приязні й уміти прощати. Друга умова полягає в тому, щоб визнати і себе не безгрішним; не слід бачити тільки помилки інших. Третьою умовою є уміння залишатися вдячним і вірним після отримання милості, із справедливості супроти Вічного Бога. Нещасні ті, хто після отриманої ласки є гіршими від собак і не згадують про свого благодійника, тоді як тварина пам'ятає про нього!



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   35




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет