Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа

«Але як вона могла туди податися, адже вона не знає Твоєї матері і Твого дому? Сама... Вночі... без засобів... в цій одежі... Це така далека дорога... Як?».

«Як? Так як повертається втомлена ластівка до гнізда свого народження, незважаючи на моря і юри, грози і туман та ворожі вітрила. Як ластівки летять до місць, де вони зимують. Інстинктом, який веде їх, через тепло, яке їх запрошує, через сонце, яке їх кличе. 1 вона поспішила назустріч зовучому променю... Матері всіх людей. Л з заходом сонця ми побачимо, як вона щасливо повертається додому; вона, що тепер назавжди полишила темряву, з матір'ю побіч себе, з моєю Матір'ю, щоб ніколи більше не бути сиротою! Ти можеш в це повірити?».

«Так, мій Господи».

Марта як зачарована. Так, Ісус справді володар. Височіючи прямо, і все ж трохи нахилившись до Марти, яка клячить перед Ним, Він говорив повільно, але з притиском, наче хотів сам себе поєднати із здивованою ученицею. Лише кілька разів бачила я Його таким могутнім, коли Він словом переконував слухача. Але вкінці, що за світло, що за посмішка на Його обличчі!

Обличчя Марти дещо тьмяно віддзеркалює це світло і цю посмішку.

«А тепер іди на спочинок. У мирі!».

І Марта цілує Його руки і, заспокоєна, іде вниз...
280. У супроводі Марії з Магдалени серед учениць
«Напевне, сьогодні буде гроза. Вчителю. Ти бачиш он там свинцеві хмари, що піднімаються за Гермоном? І Ти бачиш, як рябить озеро? Ти відчуваєш, як міняються вітри з гір з гарячими поштовхами сіроко? Вихор – певний знак непогоди!».

«Коли, Симоне?».

«До кінця першої години. Поглянь, як, поспішаючи, повертаються рибалки. Вони відчувають, що озеро кипить. Скоро і воно станс як свинець і смола, а потім почнеться буря».

«Але все здається таким спокійним», – каже недовірливий Тома.

«Ти розумієшся трохи на золоті, а я – на воді. Станеться так, як я кажу. Ніколи немає рантової вражаючої бурі. Вона готується із явними знаками. Вода на поверхні спокійна, ледве рябить. Але якщо б ти був у човні, ти б подумав, що тисячі поліп наштовхуються на ніс і стрясають човен. Вода вже кипить в глибині. Вона чекає на знак з неба – і тоді ви побачите! Дайте-но лишень зійтися вітру з гір з сіроко. А тоді!..

Гей, жінки, позбирайте свою білизну і відведіть у безпечне місце тварин. Скоро дощ, ітиме камінням і вихлюпуватиме відрами воду».

Небо справді стає все зеленішим, розмальованим косими лініями, котрі зсовуються одна в одну від великого Гермону. Вони відсовують світанкову заграву туди, звідки вона прийшла, так начебто ранкова година відкинута у ніч, замість того, щоб іти до полудня. Лише одному тоненькому промінцеві вдається пробити збоку барикади гарних як смола хмар і кинути неймовірний жовто-зелений відсвіт на вершину одного пагорба на південний захід від Капернауму.

Озеро вже більше не світло-голубе, а темно-синє, і на поодиноких хвилях з'являються перші корони з піни і схожі на дивовижну білизну, кинуту на темну воду. На озері не видно жодної барки. Чоловіки поспішають втягнути човни на гальку для того, щоб перенести в безпечне місце сіті, корзини, вітрила і весла, або, якщо це селяни, – харчі, і міцно зв'язати балки й жердини. Вони заганяють тварин в стайні, а жінки квапляться ще піти до криниці, перш ніж піде дощ, або кличуть в дім дітей, цю встали з першим променем сонця і заклопотано зачиняють двері, як квочки, що відчувають в скорому часі град.

«Сименс, ходи зі мною. Поклич також слугу Марти, як і мого брата Якова. Візьми велике вітрило, її дорозі дві жінки, ми повинні вийти їм назустріч».

Петро здивовано дивиться, але слухається, не гаючи часу. Коли вони потім поспішають в південному напрямку через селище, він питає: «Про кого ж ідеться?».

«Про мою Матір і Марію із Магдали».

Здивування такого роду, що Петро на мить зупинився, як вкопаний. А потім каже: «Твоя Мати і Марія з Магдали? Разом?!. Але відколи ж?».

«Відколи вона є нічим іншим, окрім Марії Ісуса. Давай швидше, Симоне, уже надають перші краплі...».

І Петро поспішає, щоб не відстати від своїх товаришів, які більші і швидші від нього.

Вітер, що сильніше здіймається з кожною миттю, крутить вихором великі хмари пилу на сухій дорозі. Він розбурхує води озера і підстьогує хвилі, що з першим шипінням розбиваються до берега. Кожного разу, коли видно озеро, воно здасться перетвореним у великий киплячий котел. Метрові хвилі постають у протилежних напрямках і здається, що вони борються між собою на дуелі. Піна, гори хвиль, надуті горби, гуркіт і гучні удари будинків поблизу берега. Якщо будинки перешкоджають бачити озеро, то воно дає знати про себе таким клекотом, що перекриває свист вітру. Вітер гне дерева, зриває з них листя і обтрушує плоди і несе далі барабанні розкати протилежних ударів і рому, що супроводжується все частішими і сильнішими блискавками.

«Хто зна, як злякаються жінки!» – пихтить Петро.

«Моя Мати – ні. Інша – хто знає. Але якщо ми не поспішимо, то вони точно промокнуть».

Капернаум лежить уже на яких сто метрів позад них, коли вони помічають двох жінок, закутаних в хмари пилу і під першими краплями зливи, що косо і сильно надає з неба і пронизує темне повітря, щоб незабаром стати водоспадом, який січе, засліплює і забирає віддих. Жінки шукають захисту під деревом із густим листям.

«Там вони! Побігли!».

Але якщо любов до Марії і дала Петрові крила, то все ж своїми короткими ногами, котрі не роблять із нього спринтера. Він прибігає аж тоді, коли Ісус і Яків уже покрили жінок важким полотнищем вітрила.

«Тут ми не можемо залишатися. Тут є небезпека блискавки і незабаром дорога перетвориться в струмок. Ходімо, принаймні, до найближчого будинку. Вчителю», – каже Петро і все ще не може віддихатись.

Вони ідуть з жінками посередині і тримають їм над головами і спинами вітрило.

Перше слово, з яким Ісус звернувся до Магдалени, на якій все ще одяг, в котрому вона з'явилася в дім Симона (поверх нього вона, правда, накинула плані все блаженної Діви), таке: «Ти боїшся, Маріє?».

Магдалена, що біжить з похиленою головою і розпущеним волоссям, червоніє, схиляє голову нижче і шепоче: «Ні, Господи!».

Мати Божа також погубила свої шпильки з волосся і схожа на маленьку дівчинку із спадаючими по плечах косами. Але вона посміхається до Сина, Котрий іде побіч неї і відповідає їй своєю посмішкою.

«Ти дуже мокра, Маріє»,– каже Яків Алфея і торкає покривала і плаща Матері Ісуса.

«Це нічого. Тепер ми захищені. Чи не так, Маріє? Він врятував нас і від дощу», – каже лагідно Марія до Магдалени, болючу збентеженість якої вона відчуває.

«Твоя сестра зрадіє знову побачити тебе. Вона в Капернаумі. Вона тебе шукала», – каже Ісус.

Марія на мить піднімає голену і дивиться на Ісуса чудовими очима. Який говорить до неї тим же природнім тоном, яким Він говорить і до інших учениць. Але вона не каже нічого. У своєму душевному переживанні вона наче німа.

Ісус додає: «Я задоволений, що затримав її. Я відпущу вас після того, як поблагословлю». Слово губиться у сухому тріску блискавки, що вдарила поблизу. Марія лякається. Вона закриває обличчя руками, нахиляється вперед і починає голосно плакати.

«Не май страху, – втішає Петро. – Уже минулося. А з Ісусом ніколи не слід боятися».

Також і Яків, котрий іде поруч Магдалени, каже: «Не плач! Будинки вже близько».

«Я плачу не зі страху... Я плачу тому, що Він сказав, що благословить мене... Я... я...».

Діва хоче її заспокоїти і каже:

«Ти, Маріє, уже перенесла свою грозу. Більше про те не думай. Тепер все мирно і спокійно. Чи не так, мій Сину?».

«Так, мамо, це правда. Скоро сонце знову засвітить і все стане набагато кращим, чистішим і свіжішим, ніж учора. Так і з тобою, Маріє».

Мати знову бере руку Магдалини і стискає її: «Я скажу Марті твої слова. Я рада, що вже зможу її побачити і повідомити, наскільки дуже сповнена її Марія доброї волі».

Петро, що бреде в болоті і терпляче зносить розливи, виходить вперед з-під вітрила, щоб піти до будинку і там попросити пристановища.

«Ні, Симоне, ми краще повернемося до наших будинків. Чи не так?» – каже Ісус.

Всі з цим згідні і повертаються назад під вітрило.

Вулиці Капернауму повністю безлюдні. На них панують вітри, дощ, грім і блискавки, а тепер ще й град періщить по терасах та стінах будинків. Озеро в жахливому русі. Хвилі б'ються до будинків, що знаходяться поблизу озера, тому що берега більше немає, і здасться, що пришвартовані до будинків човни стали дірявими, так сильно вони наповнені водою, яке збільшує кожна нова хвиля прибою і призводить до затоплення. Вони поспішно входять в сад, котрий перетворився у велетенську калюжу, на хвилях якої гойдаються відходи і досягають аж кухні, де всі зібралися.

Марта пронизливо викрикує, коли бачить сестру, яку тримає за руку Марія. Вона надає їй на шию, не відчуваючи, що стане мокрою, цілує її і вигукує: «Марі, Марі, моя радість!». Напевно це пестливе ім'я, яке вони дали малій Магдалені.

Марія плаче, поклавши голову сестрі на плече і при цьому покриває темпу одежу Марти важким золотим покривалом. Воно одне сяє у присмерку кухні, де горить лише маленький вогник з хмизу, що разом із лампою дають мало світла.

Апостоли немов заціпеніли, так само як і господар дому та його жінка, що вийшли на викрик Марти, але відходять після миті цікавості, що їх заполонила.

Після того, як вляглася буря обіймів, Марта нагадується про присутність Ісуса і Марії. Тепер вона дивується тим, що вони разом прийшли і питає свою сестру. Матір Божу і Ісуса, і я не знаю, кою найперше.

«Але як сталося, що ви всі разом?».

«Непогода швидко насувалась. Тому я із Симоном, Яковом і твоїм слугою вийшли назустріч обом прочанкам».

Марта така здивована, що не думає про те, що Ісус точно вийшов їм назустріч і не питає: «А ти це знав?». Це запитання ставить Ісусові Тома, але відповіді не отримує, тому що в той самий момент Марта каже до сестри: «Як ти потрапила до Марії?».

Магдалена схиляє голову. Мати Божа приходить їй на допомогу, бере її під руку і каже: «Вона прийшла до мене як прочанка, котра хотіла дізнатися, де є той шлях, який веде до мсти. Вона сказала мені: «Навчи мене, що я маю робити, щоб належати до Ісуса». І оскільки в ній панує справжня і всеціла воля, то вона негайно ж зрозуміла цю мудрість і прийняла в себе. Я бачила її готовність і взяла її за руку, щоб відвести її до мого Сина і до тебе також, добра Марто, і до вас, брати й учні, і сказати вам: «Ось учениця і сестра, що відтепер буде приносити своєму Господу і Його братам тільки більше надприродної радості». Вірте мені і полюбіть її усі, як любимо її я й Ісус».

Тут апостоли підходять ближче і вітають нову сестру, її цьому присутня і цікавість... Але як мас бути інакше? Вони ж тільки люди...

Петро зі своїм практичним розумом каже: «Все правильно. Ви запевняєте її в допомозі і святій дружбі. Але на часі подумати про те, що Мати і сестра цілком промокли... 1 ми також, справді... Але для них це гірше. З їхнього волосся капає вода як з листя верб після зливи. Одяг брудний і мокрий. Давайте зробимо вогонь, принесемо інший одяг і приготуємо теплу їжу...».

Всі беруться до роботи. Марта веде обох промоклих прочанок в кімнату, в той час як інші роздмухують полум'я і розвішують для сушіння плани, покривала та мокрий одяг... Я тільки знаю, цю Марта віднайшла енергійність доброї домогосподині, поспішно входить і виходить і носить миски та гарячу воду, горнятка з теплим молоком, а також випозичені у господині дому плаття, щоб допомогти обом Маріям...

Біля вікна зали, що виходить на пагорби, сидять Марія і Магдалена, а також дві жінки, про яких я не можу сказати, хто вони. Але я припускаю, що Ісусові, Марії й апостолам вони відомі, оскільки видно, що вони почуваються тут як удома, її усякому випадку більше, ніж Магдалена, котра не наважується поворухнутись і сидить із похиленою головою між Дівою і Мартою. Вони знову одягнуті у висушені біля вогню і відчищені від бруду свої плаття. Я не зовсім правильно висловлююсь. Діва знову одягла своє темно-синє шерстяне плаття, а па Магдалені позичений одяг, що трохи короткуватий і вузький для її рослої і яскравої постави, і вона загорнута у плащ своєї сестри. Своє волосся вона заплела у дві товсті коси, які переплела на потилиці, для тої о, щоб утримати цей тягар, треба більше однієї шпильки для волосся. Справді, я завжди бачила, що Магдалена, крім шпильок, закріплює волосся ще й стрічкою, яка своїм солом'яно-жовтим кольором у золоті волосся має вигляд топкої діадеми.

По другий бік приміщення знаходяться Ісус зі своїми апостолами і господар дому. Вони сидять на стільцях або на підвіконниках. Слуги Марти немає. Петро та інші рибалки розглядають небо і роблять передбачення па наступний день. Ісус слухає або відповідає то на цс, то на тс питання.

«Якби я цього сподівався, то покликав би свою маму. Це добре, коли жінка відразу ж добре почувається серед своїх товаришок», – каже Яків Заведея і кидає косий погляд на жінок.

«Ах, якби ми були це знали!.. Але чому мама не прийшла із Марією?» – питає Тадей свого брата Якова.

«Я не знаю цього. І я питаю себе».

«Чи вона, може, хвора?».

«Марія нам би це сказала».

«Я спитаю її», – і Тадей іде до жінок.

Чути як чистий голос Марії відповідає: «З нею все добре! Я не хотіла, щоб вона терпіла надмірні навантаження па такій спеці. Ми втекли як двоє дітей, чи не так, Маріє? Марія прийшла пізнього вечора, а наступного ранку ми завчасно вирушили. Я тільки сказала Алфеєві: «Ось ключ. Я скоро повернуся. Скажи це Марії», а тоді пішла».

«Ми разом повернемося. Мамо! Як тільки випогодиться і Марія буде мати одіж, ми всі разом підемо в Галилею і супроводимо сестер аж до цілком певного шляху. Отож вони познайомилися ще й з Сузаною і Порфирією і з вашими жінками та дочками, Филипе і Варфоломею».

Це чудово, як Він каже: «Вони познайомляться», щоб не скачати: «Марія познайомиться». Він також говорить владним голосом і кладе кінець усім упередженням апостолів. Він робить так, щоб її прийняли, долаючи сиротив одних і сором інших. Марта сяє на все лице.

Марія Магдалсна червоніє з умоляючим, вдячним, збентеженим поглядом; чи як я можу висловитись?.. Марія, мати Ісуса, лагідно посміхається.

«Куди ми спочатку підемо. Вчителю?».

«У Витсаїду. Потім через Магдалу, Тиверіяду і Кану в Назарет. Звідти через Яфію і Семерон ми дістанемося до Вифлеєму у Галилеї, а потім Сикамінон і Кесарія...». Ісуса перебиває вибух плачу Магдалени. Він підняв голову, глянув на неї і продовжує далі, наче нічого не -гранилось: «І? Кесарії ви знайдете вашу карету; я віддав слузі наказ їхати у Витанію. Потім ми знову зустрінемось на Зелених святах».

Марія швидко приходить до себе і не відповідає на питання сестри, а залишає приміщення і на деякий час іде невпевнено на кухню.

«Марія страждає від того, коли вона чує, що потрапить у певні міста. Треба її розуміти... Я кажу ще більше до апостолів, ніж до Тебе, Учителю», – каже Марта скромно і стурбовано.

«Це правда, Марто. Але так має статися. Якщо вона негайно не повернеться до світу обличчям і не задушить жахливого ката – страх перед людьми, тоді її героїчне навернення буде наче паралізоване. Негайно з нами!».

«Коли вона буде з нами, ніхто їй нічого не скаже. В цьому я можу запевнити тебе, Марто, а також від імені всіх своїх товаришів», – обіцяє Петро.

«Але певно! Ми оточимо її, як сестру. Так її назвала Марія і вона буде нею для нас», – підтверджує Тадей.

«А потім!.. Ми ж усі грішники, свіч і нас не захистив від цього. Л тому ми розуміємо її внутрішню боротьбу», – каже Зелот.

«Я можу зрозуміти її більше від інших. В місцях, де ми грішили, жити дуже заслужено. Люди знають, хто ми!.. Це мука. Але це і діло справедливості і радість – витримати саме там. Саме тому, що в нас очевидна влада Божа, ми є причиною навернень, також без слів», – каже Матей.

«Ти бачиш, Марто, твою сестру всі розуміють і люблять. І вона буде такою все більше. Вона буде вказівником для багатьох обтяжених гріхами і боязливих душ. А також великим стимулом для добрих! Тому що як тільки Марія розіб'є останні окови своєї людськості – вона стане полум'ям любові. Вона змінила тепер напрям своїх надмірних почуттів. Вона перенесла свою могутню силу любові на надприродню площину. І там вона творитиме чуда. В цьому я можу вас запевнити. Зараз вона ще спантеличена, але ви побачите, що день за днем вона все більше буде заспокоюватись і міцнітиме у своєму новому способі життя, її домі Симона я сказав: «Їй буде багато прощено, тому що вона багато любить».

Тепер я кажу вам, що їй істинно все буде прощено, тому що вона буде любити свого Бої а усіма силами, усією своєю душею, своїми усіма покликами, своєю кров'ю і своїм тілом аж до останньої жертви».

«Блаженна вона, бо заслужила такі слова! І я хотів би їх заслужити», – зітхає Андрей.

«Ти? Але ти їх уже заслуговуєш! Ходи сюди, мій рибалко. Я хочу розказати тобі притчу, що здасться придуманою саме для тебе».

«Вчителю, зачекай. Я піду приведу Марію. Вона так сильно прагне пізнати Твою науку!..».

В той час як Марта виходить, інші так підсовують стільці, що утворюють півколо навколо Ісуса. Обидві сестри повертаються і сідають поблизу Найсвятішої Діви.

Ісус починає говорити: «Одні рибалки вийшли у відкрите море і закинули свої сіті, а через деякий час витягли їх. З великим зусиллям вони так виконували свою роботу за дорученням одного пана, який наказав їм забезпечити своє місто вишуканою рибою, причому додав: «Але ви не повинні брати на берег шкідливу і неїстивну рибу. Викиньте її назад у морс. Інші рибалки спіймають її, і оскільки вони є рибалками іншої о пана, то вони принесуть її у своє місто, тому що там споживають те, що шкідливе і робить місто мого порога ще лютішим. У моє місто, що є гарним, сяючим і святим, не сміє потрапляти ніщо нездорове».

Коли рибалки витягли сіті на борт, вони почали вибирати. Риби було багато, різної на вигляд, за величиною і забарвленням. Риби були гарні, але вони мали смердюче, повне кісток м'ясо і великий живіт, новини бруду, червів та гнилих трав, що ще підсилювало поганий смак риби. Інші були жахливі на вигляд, мали пащу, як у злочинця чи страховища, але рибалки знали, що їхнє м'ясо вишукане. Інших, які не кинулися в очі, не розгледіли. Рибалки працювали і працювали. Нарешті корзини були наповнені вишуканою рибою, а в сітях залишилася риба, яка не мала вартості.

«Тепер досить. Корзини повні. Викинемо весь залишок у море», – говорило багато рибалок.

Але один, котрий мало говорив, коли інші хвалили або презирливо відкидали кожну рибину, що потрапляла їм у руки, залишився, щоб передивитися сіті, і серед відкинутих риб він знайшов ще дві чи три, які поклав зверху на корзини. «Але що ти тут робиш? – запитали інші. – Корзині! вже повні і гарні. Ти все знецінюєш, кладучи напоперек ці бідні рибини. Здасться, ніби ти цих хочеш похвалити, як найкращих».

«Дозвольте мені це зробити. Я знаю цей сорт риби і яка вона на смак».

Ось притча, цю закінчується похвалою Господа кожному терплячому рибалці, котрий досвідчено і мовчазно вибрав серед великої кількості найкращу рибу.

А тепер слухайте її використання.

Паном гарного, сяючого і святого міста є Бог. Місто є Царством Небесним. Рибалками є мої апостоли. Рибою моря є людство, яке мас різні види людей. Добрі рибини є святими.

Паном жахливого міста е сатана. Жахливим містом с пекло. Його рибалками є світ, тіло і злі пристрасті слуг сатани: чи це демони, чи люди, що с зіпсуттям собі подібних. Погані рибини, що не достойні Царства Небесного – це прокляті.

Серед рибалок душ для міста Божого будуть завжди такі, котрі терпляче і наполегливо будуть шукати і в тих шарах людей, де їх менш терплячі товариші вибрали тільки видимо добру рибу. Є, на жаль, і такі рибалки, котрі дуже розсіяні і балакучі, тоді як робота вибору вимагає уважності і мовчання, щоб почути голоси душ і могти пізнати надприродні знаки, оскільки інакше добрі рибини не будуть побачені і будуть втрачені. Є також такі, котрі ставлять занадто високі вимоги і відкидають навіть тих, що зовні здаються недосконалими, але всередині с справді добрими.

Що це має до діла, якщо одна з рибин, яку ви для мене спіймали, носить знаки минулих боїв і мас каліцтва, що мають багато причин, але які все ж не змогли знищити її дух? Що вам заважає, коли одна з них, якщо звільнилася від ворога, поранена, але її нутро виказує ясну волю належати Богові? Це випробувані, надійні душі. Вони е надійніші від тих, що є наче діти, котрих від пелюшок, колиски і няньки захищали і добре годували, вони спокійно спали і мирно посміхалися, але в результаті, коли вони дійшли до віку і розуму і настали мінливості життя, то своїми моральними неправильними кроками вони вчинили болючі несподіванки.

Я нагадую вам притчу про втраченого сина. Ви ще ночуєте інші, тому що я завжди буду намагатися влити у вас справжнього духа розпізнавання, щоб ви навчилися оцінювати окремі душі і могли знайти правильний шлях керівництва ними. Кожна окрема душа має свій власний спосіб відчувати і реагувати на спокуси і повчання. А тому не вважайте, цю це так легко – розрізняти душі. Навпаки! Для цього потрібно духовне, осяяне божественним світлом око; необхідно влите божественною мудрістю пізнання; це потребує посідання доброчесностей у героїчному ступені, нерпі за все – любов. І Де потребує здатності концентруватися у спогляданні, тому що кожна душа як неясний текст, який слід прочитати і розглянути. Це потребує постійного поєднання з Богом, що спонукує забути всі егоїстичні інтереси. Ви повинні жити для душ і для Бога!

Слід подолати упереджене ставлення, забобони й антипатію. Це означає бути добрим, як батько, і залізним, як воїн. Добрим – щоб уділити пораду і підбадьорити. Залізним, щоб могти сказати: ,,Це тобі не дозволено і цього ти не смієш робити». Або: «Це добра справа і це ти повинен зробити». Тому що, роздумайте добре, багато душ будуть кинуті у пекельне болото. 1 серед них будуть не тільки душі грішників, але й душі тих, що занехаяли свій обов'язок і спричинилися до втрати багатьох душ.

Прийде день, останній день землі, перший досконалого і вічного Єрусалиму, коли ангели, як рибалки у притчі, будуть відділяти добрих від злих, тому цю після незмінного вироку Судді добрі увійдуть у Небо, а злі – у вічний погонь. І тоді станс явною правда стосовно рибалок і спійманих, і викрите всяке лицемірство, і народ Божий з'явиться, як е з його провідниками і порятованими провідниками; тоді ми побачимо, що багато з тих, що здаються на перший погляд непримітними, а зовні навіть жалюгідними, стануть світилами Неба, і що спокійними, терплячими рибалками е ті, хто досягнув найбільших успіхів і тепер так само вкриті коштовним камінням, як і врятовані ними.

Притча розказана і пояснена».

«А мій брат?!. О, але!..». Петро дивиться на нього, дивиться... Потім він кидає погляд на Магдалену.

«Ні, Сименс. Що стосується її, то я не маю жодної заслуги. Вчитель сам це зробив», – каже щиросердечно Андрій.

«Але інші рибалки, ті, сатани, вони забирають потім решту?» – питає Филип.

«Вони намагаються захопити собі кращих; все ще сприйнятливих до чудес і ласк; і, знову ж, вони, окрім власних спонук, використовують також і людей, щоб добитися цього. Є так багато людей на світі, що за страву із бобів готові відмовитись від свого первородства!».

«Вчителю, кілька днів тому Ти сказав, що є багато таких, котрі дозволяють справам світу спокусити себе. Чи це ті, хто рибалить для сатани?» – питає Яків Алфея.

«Так, мій брате! Так, в цій притчі людина дає себе спокусити великому золоту, що може дати багато насолод, і так втрачає всяке право на скарб Царства Божого. Істинно кажу вам, зі ста людей тільки третина робить зусилля для того, щоб протистояти спокусам золота та іншим спокусам, а з цієї третини тільки половина робить це в героїчний спосіб.