Кафедра терапії, кардіології та сімейної медицини


Первинна і вторинна імунна відповідь



бет3/5
Дата07.07.2016
өлшемі444.5 Kb.
#182678
1   2   3   4   5

Первинна і вторинна імунна відповідь. Імунна система має дві властивості: специфічне розпізнавання та імунна пам'ять. Під останньою розуміють здатність розвивати якісно і кількісно більш ефективну імунну відповідь при повторному контакті з тим же патогеном. Згідно з цим розрізняють первинну і вторинну імунну відповідь. Первинна імунна відповідь реалізується при першому контакті з незнайомим антигеном, а вторинна - при повторному. Вторинна імунна відповідь є більш досконалою, так як здійснюється на якісно вищому рівні через наявність преформованих імунних факторів, що відображають генетичну адаптацію до патогену (вже є готові гени специфічних імуноглобулінів та антиген-розпізнавальних рецепторів Т-клітин). Дійсно, здорові люди не хворіють двічі багатьма інфекційними захворюваннями, так як при повторному зараженні реалізується вторинна імунна відповідь, при якій відсутня тривала запальна фаза, а в роботу відразу ж вступають імунні чинники - специфічні лімфоцити і антитіла. Вторинна імунна відповідь характеризується наступними ознаками: більш раннім розвитком (іноді – навіть блискавичним); меншою дозою антигену, необхідною для досягнення оптимальної імунної відповіді; збільшенням сили і тривалості імунної відповіді за рахунок більш інтенсивної продукції цитокінів (Тh1 абоTh2профілю, залежно від природи патогена); посиленням клітинних імунних реакцій за рахунок більш інтенсивного утворення специфічнихТ-хелперів 1 типу та цитотоксичних Т-лімфоцитів; посиленням утворення антитіл за рахунок формування більшої кількості Т-хелперів 2 типу та плазматичних клітин; підвищенням специфічності розпізнавання імуногенних пептидів Т-лімфоцитами за рахунок збільшення афінності їх антиген-специфічних рецепторів; підвищенням специфічності синтезованих антитіл за рахунок початкової продукції IgG високої афінності/авідності. Слід зазначити, що неможливість формування ефективної імунної пам'яті є одним з характерних симптомів імунодефіцит них захворювань людини. Так, у пацієнтів з гіпоіммуноглобулінемією спостерігається феномен множинних епізодів так званих дитячих інфекцій, так як після перенесених інфекційних хвороб не формується захисний титр антитіл. Хворі з дефектами клітинного імунітету також не формують імунну пам'ять на Т-залежні антигени, що виявляється відсутністю сероконверсії після інфекцій і вакцинацій, однак загальні концентрації імуноглобулінів у їх сироватці крові можуть бути нормальними.

Таблиця 1 Порівняльна характеристика первинної та вторинної імунної відповіді



Механізми

Первинний

Вторинний

Презентація антигена

Фагоцити¸ дендритні клітини

Іммунні В-лімфоцити пам'яті здатні синтезувати антитіла без підтримки з боку макрофагів і Т-хелперів.

Персистенція антигена в крові

До 5-8 днів¸ поки організується синтез специфічних ІgM

Завдяки утворенню

циркулюючих імунних



комплексів зразу виводяться з циркуляції.

Присутність клітин пам'яті

Немає

Присутні.

Місце взаємодії клітин з антигеном

Лімфатичні вузли¸ селезінка

Третинні лімфоїдні органи (в місцях проникнення антигена).

Накопичення антитіл в крові

Спочатку ІgM¸ а з 10-17 доби ІgG

Спочатку з'являється ІgG¸ концентрація ІgM не змінюється

Термін формування оптимальної концентрації Іg

10-17 день

4-7 день


Поняття про Т - залежні і Т - незалежні антигени. Гуморальна імунна відповідь на більшість антигенів реалізується за Т-залежним механізмом. У цьому випадку утворення антитіл (імуноглобулінів) здійснюється після отримання сигналів від антиген-презентуючих клітин і Т-хелперів. Особливостями такої імунної відповіді є початкова продукція специфічних IgM, а потім - IgG, IgA, рідше - IgE, а також наявність імунної пам'яті. На деякі антигени, що багато разів повторюються детермінанти (декстрани, ліпополісахариди та ін), здійснюється Т-незалежна імунна відповідь (стафіло-, стрептококи та ін.) У цьому випадку повноцінна активація В-лімфоцитів досягається без залучення Т-хелпера. У результаті Т-незалежної імунної відповіді, продукуються тільки IgM і не залишається імунної пам'яті (нестерильний імунітет). Слід зазначити, що і Т-залежна, і Т-незалежна імунна відповідь є специфічною, оскільки здійснюються на конкретний чинник. При дефектах клітинної ланки адаптивного імунітету зазвичай зберігається стійкість до антигенів, що викликаютьТ-незалежну імунну відповідь.Тому такі пацієнти не хворіють інфекціями, викликаними грам позитивними кокками. Проте істотно порушується резистентність до антигенів, що викликаютьТ-залежну імунну відповідь (віруси, грибки, бактеріальні агенти, особливо мікоплазми, хламідіїі, сальмонели).

Поняття про феномен «трьох клітинної кооперації» при гуморальній імунній відповіді. Як вже зазначалося вище, принципово важливим є те, що дендритні клітини наділені здатністю активувати так звані Т-лімфоцити - імуноцити, які ще ніколи не зустрічалися зі «своїм» антигеном. Завдяки цій властивості, дендроціти здатні ініціювати імунну відповідь в цілому. Після взаємодії з Т-хелперами ці клітини остаточно дозрівають і набувають властивість активувати цитотоксичні Т-клітини, В-лімфоцити і природні кілери. В Т-клітинній зоні лімфовузлів здійснюється взаємодія між так званими інтердигітуючими дендритними клітинами (клітинами, що прибулими зі шкіри та слизових оболонок), антиген-специфічними Т-хелперами і В-лімфоцитами. Це явище отримало назву «трьох клітинної кооперації». Така трьох клітинна кооперація є основою гуморальної імунної відповіді. При цьому одночасний контакт дендритних клітин, Т-хелперів і В-клітин не є обов'язковим.
Спочатку дендритна клітина активує антиген-специфічний Т-хелпер, представляючи йому імуногенний пептид у складі молекул HLA IIкласу. Таким чином, при антигенній презентації відбувається розпізнавання як продукту патогена, так і власних структур (фрагментів молекули HLA II). Молекула CD4 Т-хелпера лише стабілізує комплекс HLA II-пептид-АГРРТ-хелпери, не приймаючи безпосередньої участі в рецепторній взаємодії, тому CD4 називають корецептор. В результаті антигенної презентації специфічний Т-хелпер активується, що супроводжується підвищенням експресії мембранної молекули CD40L. У той же час, антиген-специфічна В-клітина самостійно розпізнає антигенів натуральному вигляді, оскільки має для цього імуноглобулінові рецептори. При цьому В-клітина захоплює розпізнаний антиген і процесує його, а потім представляє активованому (компетентному) Т-хелперу у вигляді комплексу імуногенний пептид-молекула HLA II. У результаті подібної презентації відбувається взаємодія між молекулами СD40LТ-хелпера і CD40В-клітини, що забезпечує повноцінну активацію В-лімфоцитів (костимуляційий сигнал). Крім СD40L, на цьому етапі необхідний вплив ІЛ-2 і, особливо, -ІЛ-4. Останній продукується Т-хелперами 2 типу. Як показано, для утворення антитіл необхідна робота трьох типів клітин – антиген презентуючи (дендритних клітин, макрофагів), Т-хелперів і В-лімфоцитів. Саме вза'ємодія між цими клітинами здійснюється за механізмом антигенної презентації. Дефекти в клітинах цієї функціональної системи відповідають клінічним проявам.Химерні антигенні рецептори дозволяють надати Т-клітинам специфічність загалом до будь якого відомого антигена.

Три рівня захисту від антигенів. Для запобігання розвитку інфекції та підтримки антигенного гомеостазу в організмі людини є три рівня захисту, що послідовно втягуються в роботу при надходженні патогена. Перший рівень захисту представлений механічними бар'єрами, захисними механізмами і фізіологічними реакціями, здійснюється в тих органах і системах, які безпосередньо контактують з навколишнім середовищем. Добре відомо, що епітелій шкіри і слизових оболонок є серйозною механічною перешкодою для проникнення антигенів. Крім того, деякі захисні механізми бар'єрних органів (мукоциліарний кліренс, перистальтика кишечника, продукція шлункового соку, жовчі, ферментів травлення і слизу) дозволяють запобігати надходженню антигенів у внутрішнє середовище організму. Такі фізіологічні реакції як чхання, кашель, сльозотеча, блювання, посилена перистальтика кишечника реалізуються тільки в міру необхідності і забезпечують швидке зниження антигенного навантаження при напруженій роботі бар'єрних органів. Все це не відноситься до поняття імунітет, а називається неспецифічними чинниками захисту. Термін «імунітет» можна використовувати тільки по відношенню до тих компонентів і реакцій, які здійснюють специфічне розпізнавання. Порушення цілісності покривів шкіри і слизових оболонок при травмах і опіках, дефекти мукоциліарного кліренсу внаслідок тютюнопаління, понижена продукція шлункового соку і ферментів травлення, так само як і інші зміни з боку бар'єрних органів, можуть призводити до розвитку різноманітних, часом - надзвичайно важких інфекційних уражень організму. Однак ці дефекти не можна вважати предметом клінічної імунології, так як це - не поломки системи імунітету людини, а порушення функціонування бар'єрних органів і тканин, тобто неспецифічних факторів захисту. Клінічна імунологія вивчає тільки порушення другого і третього рівня захисту, на яких здійснюється специфічне розпізнавання антигенів, що надійшли. У випадках порушення цілісності фізіологічних бар'єрів, предметом клінічної імунології є так званий функціональний імунодефіцит, тобто не відповідність між аномально високим мікробним навантаженням і поточною кількістю факторів імунітету. Другий бар'єр складають клітинні і гуморальні компоненти вродженого імунітету. Лізоцим, лактоферрін, пептиди-антибіотики, природні кілери, макрофаги і ряд іншихфакторів завжди присутні в різноманітних секретах і бар'єрних тканинах здорового організму людини в кількості, достатній для швидкої елімінації антигенів, що надійшли. Всі патогенні для людини мікроорганізми вміють так чи інакше порушувати механізми вродженого імунітету людини, щоб сформувати первинний осередок інфекції в організмі. В іншому випадку, вони були б нездатні паразитувати в тканинах і органах людини, тобто мав би місце видовий імунітет.Умовно-патогенні мікроорганізми можуть стати причиною хвороби в умовах імунодефіциту, при проникненні нефізіологічним шляхом, тобто минаючи бар'єрні органи (наприклад, при контамінації ран) або у разі не природно високого мікробного навантаження, а в звичайних умовах не становлять загрози організму людини. Сапрофітні мікроби викликають захворювання тільки при наявності важкого імунодефіцитного стану.

Якщо патоген долає рівень захисту, сформований факторами вродженого імунітету, то включаються механізми набутого (адаптивного) імунітету. Це і є власне імунні реакції, що реалізуються завдяки безпосередньоï діяльності імунокомпетентнихклітин (лімфоцитів) і за рахунок синтезу ними захисних факторів-антитіл. Механізмом, що зв'язує вроджений і набутий імунітет, є антигенна презентація, яку здійснюють деякі клітини вродженого імунітету (антиген-презентиючи клітини) для особливої субпопуляції Т-лімфоцитів - Т-хелперів, тобто буквально - Т-клітин-помічників (від англ. tohelp- допомагати). Саме Т-хелпери є головними регуляторамита ініціаторами імунної реакції, яка завершується формуванням антиген-специфічних цитотоксичнихТ-лімфоцитів, або Т-кілерів (від англ.Tokill-вбивати) і антитіл з наступним підтриманням імунної пам'яті. Завдяки імунної пам'яті, стає неможливим повторний розвиток клінічно значущої інфекції при зараженні тим же патогеном.



Фактори вродженого імунітету. Лізоцим (мурамідаза) - фермент, який синтезується і секретується нейтрофілами, моноцитами і макрофагами. Цей катіонний білок, відкритий Флемінгом, міститься в усіх біологічних рідинах людського організму (слині, сльозах, лікворі, плазмі крові та інш.) і обумовлює їх бактерицидні властивості. Лізоцим розщеплює муреïн, що входить до складу клітинної стінки бактерій та призводить до лізису цих мікроорганізмів. По суті, це своєрідний людський аналог - пеніцилін. Грампозитивні бактерії більш чутливі до мікробіцидного ефекту лізоцима. Грамнегативні бактерії стають чутливими до лізоциму після обробки антитілами і комплементом, або ж після впливу перекису водню і аскорбінової кислоти. Дефіцит лізоциму обумовлює підвищену сприйнятливість, перш за все, до грам позитивної умовно-патогенної бактеріальної мікрофлори. Концентрацію лізоциму можна використовувати як один з показників, що характеризують функціональну активність фагоцитарної ланки імунітету, так як цей білок є специфічним продуктом фагоцитів. Надмірно висока концентрація лізоциму в сироватці крові може вказувати на наявність гострого мієло-і моноцитарного лейкозів, причому це спостерігається на самих ранніх етапах хвороби, коли зміни в лейкоцитарній формулі крові є мало переконливими. При лімфоцитарному лейкозі концентрація лізоциму не підвищується, тому такий тест можна використовувати для диференціальної діагностики моно-та лімфоцитарних лейкозів. Гіперлізоцімемія є також лабораторним маркером саркоїдозу.

Лактоферрін - білок сироватки крові і різноманітних секретів організму людини, зв'язує іони заліза Fe3 + і запобігає тим самим їх надходженню в клітини мікроорганізмів. Тропність лактоферріну до цих іонів в 250 разів вище, ніж у трансферріну. Завдяки цьому, лактоферрін гальмує ріст і розмноження бактерій і грибків, тобто надає бактерії - фунгістатичний ефект. Вперше такий гуморальний фактор виявлений в молоці, через що і отримав зазначену назву. Також лактоферрін здатний впливати бактеріцидно на Streptococcus mutans і Vibrio cholerae, проте механізм такого впливу до цих пір залишається не вивченим. Навпаки, Bordetella pertussis резистентна до лактоферріну і навіть може споживати ті іони заліза, які зв'язані з цим антимікробним білком. Дефіцит лактоферріну схиляє до розвитку хронічних грибкових уражень, резистентних до лікування антимікробними препаратами. Стійкість до бактерій зазвичай зберігається завдяки функціонуванню інших факторів вродженого імунітету, наприклад, лізоциму або пептидів-антибіотиків. Однак у деяких хворих дефіцит лактоферріну протікає безсимптомно, але може призвести до тяжких наслідків при додатковій імуносупресії (наприклад, при ВІЛ-інфекції, вживанні глюкокортикоїдів і цитостатиків).

Комплемент являє собою систему білків у сироватці крові, які приймають участь у знищенні різноманітних патогенів. Зазначені білки наділені ферментативною (естеразною) активністю і здатні послідовно активувати один одного, утворюючи тим самим складний молекулярний каскад, за рахунок якого істотно підвищується сила цитотоксичного удару по мішені. Активація комплементу можлива за класичним, альтернативним і лектиновим шляхами.
Альтернативний шлях запускається мікробними продуктами (наприклад, ліпополісахаридами грамнегативної бактеріальної мікрофлори), класичний - імунними комплексами, а лектиновий - білками, що зв'язують вуглеводні залишки мікроорганізмів (наприклад, маннозо-зв'язуючим протеїном). Власне шкідливу дію на клітини-мішені надають так звані мембрано-атакуючі комплекси (МАК), що представляють собою системи, які складаються з С6-С7-С8-С9 компонентів каскаду. При цьому С8 здійснює удар по атакованому об'єкту (скомпрометованої власної клітини, бактерії, грибку, віріону складного вірусу), утворюючи патологічний отвір, а кілька компонентів С9 вистилають стінки отвору, надаючи йому стабільність. Клітина при цьому гине шляхом осмотичного лізису, тобто через перевантаження водою.

Альтернативний шлях ініціюється взаємодією С3b компонента (продукту спонтанного гідролізу С3) з ліпополісахаридами (LPS) бактеріальної клітини. При цьому активоване зв'язуванням С3b приєднує фактор Bb, а пропердин стабілізує комплекс¸ що утворився. У результаті залучення в каскад ряду проміжних компонентів (C3b, C5b) відбувається утворення МАК.У той же час, комплемент також запускає розвиток запальної реакції в місці перебування патогена, в основі чого полягає ряд механізмів: індукція розширення судин мікроциркуляторного русла, підвищення проникності стінок капілярів, набряк тканин і стимуляція міграції клітин крові у вогнище запалення. Дефіцит компонентів комплементу призводить до підвищеної чутливості до бактеріальних мікроорганізмів, покритих капсулою, зокрема - до нейссеріальних та пневмококової інфекції. У таких хворих надзвичайно високий ризик розвитку пневмококової пневмонії, менінгококкцеміі або менінгококового менінгоенцефаліту. В усіх хворих з важкими інфекціями, викликаними зазначеною мікрофлорою, необхідно визначення концентрації компонентів комплементу в сироватці крові з метою раннього виявлення імунодефіцитної хвороби і призначення етіотропного лікування препаратами свіжозамороженої плазми, яка містить компоненти комплементу з крові здорових донорів. Крім того, дефіцит компонентів комплементу може бути причиною системного червоного вівчака (СЧВ), імунокомплексного гломерулонефриту і ряду системних васкулітів. Тому тести, спрямовані на визначення сироваткової концентрації компонентів комплементу широко використовуються в клінічній практиці ревматологів. Недолік або дефектність С1-інгібітора комплементу обумовлює розвиток імунодефіцитної хвороби, що отримала назву спадкового ангіоневротичного набряку, який необхідно диференціювати з атопічним набряком Квінке.

Таблиця 2 Дефіцити комплемента


Хвороба

Функціональний дефект

Асоційовані ознаки

Наслідування

Генетичний дефект

С1 q - дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

Дефектний МАК:

- слабка розчинність;

- слабке очищення від апоптотичних клітин



СЧВ-подібний синдром.

Ревматоїдні хвороби¸ інфекції



AR

С1 q

С1r - дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

Дефектний МАКː

- слабка не розчинність імунних комплексів


СЧВ-подібний синдром.

Ревматоїдні хвороби¸ інфекції



AR

С1r*

С1s- дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

СЧВ-подібний синдром.

Аутоімунні хвороби.



AR

С1 s*

С4-дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

Дефектний МАК

- слабка не розчинність імунних комплексів;

- порушена гуморальна імунна відповідь.



СЧВ-подібний синдром.

Синдром ревматоїдної хвороби¸ інфекції



AR

С4А

С2-дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

Дефектний МАК:

- слабка не розчинність імунних комплексів.


СЧВ-подібний синдром, васкуліти, поліміозіти, піогенні інфекції.

AR

С2**

С3-дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

Дефектний МАК:

- порушення бактеріцидної активності;

- порушена гуморальна імунна відповідь.



Рецедивуючи піогенні інфекції.

AR

С3

С5-дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

Дефектний МАК:

- порушення бактеріцидноїактивності


Інфекції (нессерії).СЧВ

AR

С5

С6-дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

Дефектний МАК:

- порушення бактеріцидноїактивності


Інфекції (нессерії).СЧВ

AR

С6

С7-дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

Дефектний МАК:

- порушення бактеріцидної активності


Інфекції (нессерії).СЧВ.

Васкуліти.



AR

С7

С8а-дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

Інфекції (нессерії). СЧВ.

AR

С8а

С8b-дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

Дефектний МАК:

- порушення бактеріцидної активності


Інфекції (нессерії). СЧВ.

AR

С8 b

С9-дефіцит

Відсутність С-гемолітичної активності.

Дефектний МАК:

- порушення бактеріцидної активності

Інфекції (нессерії).



AR

С9

Дефіцит С1-інгібітора

Спонтанна активація комплемента з поглинанням С4̸С2. Спонтанна активація контактної системи з утворенням брадікіні-на із високомолеку-лярного кініногена

Вроджений ангіоневротичний набряк

AD

С1-інгібітор

Дефіцит фактора І

Спонтанна активація альтернативного шляху з поглинанням С3

Рецедивуючи піогенні інфекції. Гломерулонефрит. ГУС.

AR

Фактора І

Дефіцит фактора Н

Спонтанна активація альтернативного шляху з поглинанням С3

ГУС. Мембрано-проліферативний гломерулонефрит

AR

Фактора Н

Дефіцит фактора D

Відсутність гемолітичної активності при активаціï альтернативного шляху.

Інфекції (нессерії)

AR

Фактора D

Дефіцит пропер-дина

Відсутність гемолітичної активностіпри активаціï альтернативного шляху.

Інфекції (нессерії)

XL

Проперди-на

Дефіцит білка зв’язую-чого манозу МВР

Порушення розпізнавання. Порушення гемолітичної активності в лектиновому шляху.

Піогенні інфекції з низькою пенетрантністю

AR

МВР

Дефіцит MASP2

Відсутня гемолітична активність в лектиновому шляху

СЧВ-синдром. Піогенні інфекції.

AR

MASP2

Дефіцит рецепто-ра комп- лемента 3 (СR3)







AR

INTGB2

Дефіцитмембран-нного кофакторного білка (CD46)

Iнгібітор альтернативного шляху активації комплемента, знижено зв'язування С3b

Гломерулонефрит, атиповий ГУС

АD

МСР

Дефіцит інгібітора МАК (CD59)

Еритроцити високо чутливі до комплемент-опорядкованого лізису

Гемолітична анемія, тромбози

АR

CD59

Парокси-змальна ночна гемогло-бінурія

Гемоліз опорядкований комплементом

Рецедивуючий гемоліз

Набута Х-зв'язана мутація

РІGA


Опсонізація: процес приєднання речовин-опсонинів (іммуноглобулинів, елементів системи комплемента) до бактерій, в наслідок чого останні стають більш «помітними» для фагоцитів.
1. Фагоцити здатні безпосередньо, тобто без участі опсонинів, зв'язувати бактерії і інші мікроорганізми, але при активації мікробами комплемента зв'язування посилюється.

2. В цьому випадку бактерії взаємодіють з С3b, завдяки чому фагоцити отримують можливість зв'язувати їх за допомогою рецепторів для С3b.

3. Для фагоцитоза мікробів, які повною мірою або зовсім не активують комплемент, необхідна опсонізація антитілами (АТ), здатними зв'язуватися з Fc-рецепторами на поверхні фагоцитів.

4. Антитіла можуть самі активувати комплемент, а якщо мікроби опсонізовані не тільки антитілами, але і також С3b, їх зв'язування фагоцитами суттєво зростає.



Гострофазові білки - це неоднорідна група білкових субстанцій, концентрація яких в сироватці крові різко змінюється при розвитку гострої фази запалення в організмі. У людини гостра фаза запального процесу характеризується, перш за все, підвищенням температури, зміною проникності судин і зміною метаболічного профілю багатьох органів. У розвитку гострої фази приймають участь 4 системи організму: імунна, нервова, ендокринна та серцево-судинна. Виявлення цих протеїнів не підтверджує діагноз ревматичної хвороби, хоча така думка широко поширена серед практичних лікарів, а вказує лише на факт розвитку запальної реакції різного походження. Наприклад, під час ГРВІ також буде високою концентрація С-реактивного білка - типового представника гострофазових протеїнів організму людини. Тому, якщо відзначається висока концентрація білків гострої фази в сироватці крові то це є лише свідченням запалення. Це має значення при диференційній діагностиці запальних і не запальних (дистрофічних захворювань) процесів.

Гострофазові білки умовно поділені на п'ять груп.



У першу групу включені С-реактивний білок, маннозо-зв'язуючий протеїн, сироватковий білок-А амілоїду і інтерлейкін 1β. Їх концентрація при запаленні збільшується майже в 1000 разів в перші 6-12 годин. Це найбільш чутливі маркери запалення.

Другу групу складають орозомукоїд, α1-антитрипсін, α1-антіхімотріпсін, гаптоглобін і фібриноген. У гострій фазі запалення їх концентрація підвищується в 2-5 разів протягом 24 годин.

У третю групу включені церулоплазмін і С3-і С4-компоненти комплементу. При розвитку запалення їх концентрація в плазмі крові зростає всього на 25-50% від початкового рівня за 48 годин.

Четверту групу складають нейтральні реактанти, концентрація яких під час гострої фази запалення практично не змінюється. Це імуноглобуліни і α2-макроглобулін. Вони беруть участь в імунній відповіді, яка реалізується слідом за запаленням.

До п'ятої групи відносяться негативні реактанти, сироваткова концентрація яких при запаленні не підвищується, а знижується. Це преальбумін, альбумін, фібронектин, трансферрін. Різке зниження концентрації цих речовин під час запальної реакції - несприятлива прогностична ознака.

Синтез гострофазових протеїнів регулюють 4 групи медіаторів.



Першу групу складають прозапальні цитокіни ІЛ-1β і ФНП-α, які також можна розглядати в якості гострофазових білків. Вони утворюються зараженими клітинами або активованими фагоцитами і підсилюють синтез білків гострої фази.

Друга група представлена ІЛ-6, ІФН, Онкостатіном-М і ІЛ-11. Ці молекули синтезуються різноманітними клітинами у вогнищі запалення і також підсилюють продукцію білків гострої фази. Визначення високої концентрації ІЛ-6 дозволяє передбачити фазу підвищення С-реактивного білка (СРБ), що сприяє більш ранній діагностиці та прогнозуванню низки хвороб, коли інформативна ідентифікація СРБ. Йдеться про виявлення ризику виникнення інфаркту міокарда у хворих з нестабільною стенокардією, ішемічного інсульту у пацієнтів з церебральним гіпертонічним кризом, загрози розвитку септичних розладів у хворих з вогнищами бактеріальної інфекції або переходу прееклампсії в еклампсію у вагітних і т.п.

Третю групу становлять глюкокортикоїди, гормони кори надниркових залоз, які регулюють і підсилюють продукцію ряду гостро фазових протеїнів, хоча одночасно гальмують синтез ІЛ-1β і ФНП-α, у зв'язку з чим в цілому пригнічують запалення. Тому у пацієнтів, що приймають стероїди, може відзначатися не відповідність між високою концентрацією ряду гостро фазових білків у сироватці крові та слабо вираженним місцевим запальним процесом. І, нарешті, до четвертої групи регулюючих речовин можна віднести інсулін і фактор росту фібробластів, які пригнічують синтез гостро фазових білків. С-реактивний білок – один з найбільш широко визначаємих на практиці білків гострої фази. Відкритий в 1930 році, належить до фракції β-глобулінів сироватки крові. Назву свою отримав через здатність розпізнавати С-полісахарид пневмококів. Цей протеїн синтезується гепатоцитами переважно під впливом ІЛ-6, продукту активованих фагоцитів і заражених клітин. СРБ є своєрідним прототипом антитіла (схожий за структурою і функцією на IgM). Цей білок має високу тропність до різних мікробних продуктів, зокрема – фосфоріл холіномі подібні молекули. Зв'язавшись із зазначеними молекулярними шаблонами, СРБ може виступати в ролі опсоніна, полегшуючи розпізнавання інфекційного агента фагоцитами, або активувати систему комплемента класичним шляхом. Справа в тому, що даний фактор здатний зв'язувати С1q-компонент комплементу з наступним залученням всього каскаду, формуванням мембран-атакуючих комплексів і руйнуванням клітин шляхом осмотичного лізису.

Таким чином, СРБ має опосередковані мікробіцидні властивості, тобто здатність руйнувати клітини мікроорганізмів. Знижена продукція даного фактора може бути асоційована з підвищеною чутливістю до бактеріальних інфекцій. Дисоціацію між вираженим бактеріальним ураженням і низькою концентрацією СРБ слід розглядати як несприятливий прогностичний фактор у зв'язку з гіпореактивністю організму через дефект вродженого імунітету.


Відомо, що вміст СРБ різко зростає при ревматичних хворобах, однак це пов'язано не з аутоімунною, а з запальною природою таких захворювань. Більшість клініцистів згодні з тим, що СРБ - фактор покликаний обмежувати аутоагрессію. Встановлено, що СРБ здійснює опсонізацію і зумовлює подальше руйнування екстраклітинної ДНК і клітинного детриту, які можуть стати причиною посилення аутоімунної атаки («scavenger function»). Крім цього, СРБ здійснює екранування найбільш поширених аутоантігенних детермінант сполучної тканини (фібронектину, ламініну, полікатіонових поверхонь колагену, ліпопротеїнів низької та дуже низької щільності). Зв'язуючись з цими лігандами, СРБ відіграє роль своєрідного «пластиру», прикриває аутоантигени від розпізнавання та презентації, або ж забезпечує їх подальше руйнування, що призводить до втрати антигенних властивостей. Це обмежує аутоімунні реакції проти антигенів в вогнищах некрозу.Така захисна властивість СРБ має велике значення при інфаркті міокарда, так як аутоімунна реакція, спрямована на антигени вогнища ішемічного некрозу, могла б мати фатальні наслідки (перфорація стінки шлуночка і гемотампонада порожнини перикарда) або обумовлювати розвиток ознак інвалідності (постінфарктна аневризма шлуночка серця). Нормальні значення концентрації СРБ в сироватці крові індивідуальні і варіюють від 1 до 6 мг/л. Підвищення концентрації СРБ чітко корелює з тяжкістю, активністю та поширеністю запального процесу. На відміну від широко використовуваного тесту швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ) як специфічного показника гостроти процесу, СРБ є більш лабільним і, отже, більш зручним показником для клінічного моніторингу. Крім того, рівень СРБ, на відміну від ШОЕ, майже не залежить від статі, часу доби, кількості. Грунтуючись на клінічній важливості цього параметра, необхідно визначати СРБ не тільки якісно, але і кількісно (турбодіметрічний метод або ІФА) . Кількісне визначення СРБ - високочутлива (англ. - highsensitive, hs) іммунотурбідиметрія з латексним посиленням, дозволяє виявляти концентрацію цього чинника, починаючи з 0,5 мг/л. СРБ, ідентифікований таким методом (hsСРБ). Підвищення концентрації СРБ в сироватці крові у хворих з метаболічним синдромом пов'язане зі зростанням запальних змін в атеросклерозних бляшках, тобто з формуванням так званих нестабільних бляшок, схильних до розривів та індукції вторинних тромботичних ускладнень. Тому визначення цього чинника можна використовувати для прогнозування ризику розвитку судинних катастроф - інфаркту міокарда, ішемічного інсульту, інфаркту судин сітківки або ішемічних ускладнень в басейні периферичних судин нижніх кінцівок.

Ризик судинних ускладнень при базових концентраціях СРБ:


– меньших 1,0 мг/л – мінімальний,
– при 1,1-1,9 мг/л – низький,
– при 2,0-2,9 мг/л – помірний,
– при більших, ніж 3 мг/л – високий.

Бактеріальна інфекція. Саме при гострих бактеріальних інфекціях зазвичай спостерігаються найвищі рівні СРБ (100 мг/л і вище). При ефективній терапії концентрація СРБ знижується вже на наступний день, а якщо цього не відбувається, з урахуванням змін рівня СРБ вирішується питання про вибір іншого антибактеріального препарату.

Вірусна інфекція .При вірусних інфекціях СРБ може підвищуватися лише незначно (менше 20мг/л), що використовується для диференціальної діагностики з бактеріальними ураженнями. У дітей з підозрою на менінгіт СРБ в концентрації вище 20мг/л - це безумовна підстава для початку антибіотикотерапії.

Сепсис у новонароджених. При підозрі на сепсис у новонароджених, концентрація СРБ більше 12 мг/л - це показання для негайного початку протимікробної терапії і оцінки імунного статусу. Але слід враховувати, що у частини новонароджених бактеріальна інфекція може і не супроводжуватися різким підвищенням концентрації СРБ.

Нейтропенія. При нейтропенії у дорослого пацієнта рівень СРБ більше 10 мг/л може виявитися єдиною об'єктивною вказівкою на наявність бактеріальної інфекції і на необхідність застосування антибіотиків і імунотропних препаратів, що підсилюють дозрівання нейтрофілів у кістковому мозку (наприклад, колонієстимулюючих факторів).

Післяопераційні ускладнення. Якщо протягом 4-5 днів після хірургічної операції концентрація СРБ продовжує залишатися високою (або збільшується), це вказує на розвиток ускладнень (пневмонії, тромбофлебіту, раньового абсцесу та ін.) Необхідний додатковий діагностичний пошук.
Супутні бактеріальні інфекції. За будь-яких захворювань приєднання бактеріальної інфекції (будь то місцевий процес або сепсис) завжди супроводжується підвищенням рівнів білків гострої фази. При цьому концентрація СРБ стає понад 100 мг/л. Зазвичай також підвищуються концентрації α1-антитрипсину і орозомукоïда.

Маннозо-зв'язуючий протеїн (МЗП) - ще один типовий гострофазовий білок, що є за своєю природою лектином. Цей фактор взаємодіє з залишками манози на поверхні бактерій і грибків, опсонізируючи їх для фагоцитозу моноцитами. Макрофаги, як більш зрілі клітини, мають власні мембранні маннозо-зв'язуючи рецептори. Існують також повідомлення про участь МЗП у нейтралізації і аглютинації вірусних частинок, зокрема - віріонів грипу, вірусу імунодефіциту людини. Даний протеїн працює разом з так званими лектин-асоційованими протеазами 1 і 2. Приєднання цього фактора до мікробних ліганд активує протеази, які розщеплюють С2-і С4-компоненти комплементу. Продукти розщеплення - фрагменти С2А і С4b - формують С3-конвертазу, яка ініціює подальший молекулярний каскад комплементу. Таким чином, комплекс МЗП і його лектин-асоційованих протеаз є аналогом С1-компонента комплементу. Але при цьому активація комплементу відбувається без участі імунних комплексів, а, значить, починається відразу ж після надходження інфекційного агенту в організм людини. Дефіцит МЗП призводить до розвитку рецидивуючих бактеріальних інфекцій, проте проведення масивної антибіотикотерапії може зумовити розвиток грибкової патології. У деяких хворих дефіцит МЗП тривалий час може не проявлятися клінічно завдяки компенсації з боку інших факторів вродженого імунітету. При цьому клінічна маніфестація наявної імунодефіцитної хвороби можлива в умовах додаткової імуносупресії, наприклад, при зараженні ВІЛ або в умовах прийому глюкокортикоїдів. Це проявляється виникненням резистентних бактеріальних інфекцій, схильних до швидкої генералізації. Тому в усіх підозрілих випадках необхідне дослідження концентрації МЗП в сироватці крові. Введення свіжозамороженої плазми, яка містить МЗП в крові здорових донорів, є етіотропним лікуванням імунодефіцитного захворювання, зумовленого дефіцитом МЗП. Останнім часом встановлено важливу роль МЗП в аутоімунних реакціях. Низька експресія цього білка може розглядатися як фактор ризику СЧВ, що пов'язано c порушенням кліренсу імунних комплексів, які утворюються при будь-якій інфекції. З іншого боку, МЗП відіграє провідну роль у аутоагресіі при ревматоїдному артриті (РА). Відомо, що однією з причин імунних розладів при РА є синтез дефектного IgG, який не містить залишку галактози. Це призводить до оголення N-ацетілглюкозамінових груп, які розпізнаються МЗП як чужорідні, що викликає активацію комплементу і аутопошкодження.

Фібронектин - гострофазовий білок, що синтезується макрофагами і клітинами печінки. Здатний взаємодіяти з молекулярними шаблонами грампозитивних мікроорганізмів, а також з низкою субстанцій, які вивільняються в зонах некрозу або запалення, наприклад, з нативним і денатурованим колагеном, фібриногеном і фібрином, гепарином, фактором Хагемана (ХІІ фактор згортання крові, пов'язаний з калікреїн-кінінової системою), внутрішньоклітинним актином, нативної або денатурированою ДНК. При цьому фібронектин виступає в ролі опсоніна, сприяючи фагоцитозу розпізнаних об'єктів. Крім того, цей білок забезпечує припинення проникливості тканин для мікроорганізмів, а продукти його розщеплення виступають в ролі хемоатрактантів для фагоцитів, які формують обмежувальний вал навколо вогнища запалення. При бактеріальних інфекціях звичайно відзначається деяке зниження концентрації фібронектину в сироватці крові, причому її різке зменшення свідчить про високий ризик генералізації інфекції та розвитку сепсису. Встановлено, що чим важче протікає сепсис, тим нижче концентрація фібронектину в сироватці крові, тому цей лабораторний показник є важливим критерієм оцінки тяжкості стану пацієнта. Стабільно низька концентрація фібронектину асоційована з несприятливим прогнозом бактеріальних інфекцій, а призначення замісної терапії (нативна або свіжозаморожена плазма крові) збільшує виживаємість пацієнтів. У зв'язку з цим, визначення концентрації фібронектину в сироватці крові допомагає встановити прогноз захворювання і вчасно призначити раціональну замісну терапію.

Таким чином, дефіцит фібронектину призводить до зниженої резистентності до грампозитивних мікроорганізмів, причому має місце тенденція до швидкої генералізації інфекціїі з високим ризиком розвитку сепсису. Визначення концентрації фібронектину в сироватці крові повинне проводитися усім хворим із сепсисом, а також пацієнтам, що страждають рецидивуючими гнійними ураженнями, що викликані грам позитивною мікрофлорою. Своєчасне виявлення дефіциту фібронектину дозволяє призначити етіотропне лікування за допомогою свіжозамороженої плазми або модуляторів фагоцитозу (поліоксидоний, галавіт, ін.)



Велика кількість гострофазових білків є інгібіторами протеаз (наприклад, α1-антитріпсін, α1-антихімотріпсін). Саме вони інактивують лізосомальні ферменти, вивільнені із зруйнованих клітин, нейтралізують протеолітичні ензими (секретуємі фагоцитами), а також забезпечують коректну ступінь активації калікреїн-кінінової системи і системи згортання крові. Дефіцит α1-антитріпсіну проявляється розвитком хронічних запальних уражень легень у вигляді бронхітів з вторинною емфіземою і бронхоектазами, а також ознаками дихальної недостатності. Недостатність α1-антитріпсіну підозрюють, якщо при електрофорезі сироватки не виявляють α-глобулінів (у нормі α1-антітрипсін становить 90% цієї фракції). Діагноз підтверджують за допомогою прямого визначення α1-антитріпсіну. Існує безліч ізоформ α1-антитріпсіну, що розрізняються за електрофоретичною рухливостю в крохмальному гелі. Виявлено 75 алелів гена α1-антитріпсіну, але захворювання проявляється тільки у володарів алелів Z і S. Приблизно у 10% дітей, гомозиготних за аллелю Z, відзначається важке ураження печінки, включаючи гепатит у новонароджених і прогресуючий цироз печінки. Вважають, що в цілому близько 15-20% хронічних гепатитів у грудних дітей обумовлені недостатністю саме α1-антитріпсіну. У дорослих недостатність α1-антитріпсіну, найчастіше, приводить до дрібновузлового цирозу печінки, який з часом може перейти в великовузлову форму. Часом гепатит протікає безсимптомно і клінічно проявляється тільки тоді, коли призводить до розвитку печінково-клітинного раку. Лікування полягає у введенні нативної або свіжозамороженої плазми, яка містить α1-антитріпсін із сироватки крові здорових донорів. Доцільно також використання антипротеаз (контрікал, трасілол, антогазан та ін.).

Природні антитіла синтезуються постійно, навіть за відсутності антигенної стимуляції, і належать до первинної ланки захисту від патогенів. Вважають, що синтез природних антитіл здійснюють так звані В1-лімфоцити, розташовані в серозних оболонках. За рахунок діяльності цих клітин утворюється пул імуноглобулінів, що містить антитіла практично до будь-якого типового антигену патогенних мікроорганізмів ще до моменту антигенної стимуляції. Такі антитіла належать до класу IgМ і є поліреактівними. Виходячи із зазначених властивостей, природні антитіла мають досить низьку спорідненість до антигенів. Їх функція полягає в негайному зв'язуванні деякої кількості надійшовшого в організм антигену ще до утворення імунних антитіл. При цьому природні антитіла виступають в ролі опсонинів або активують комплемент за класичним шляхом. Наявністю природних антитіл пояснюється ефективність терапії нормальним імуноглобуліном людини різноманітних інфекцій.

Інтерферони. Існує, як мінімум, 14 варіантів інтерферонів-α (продуктів лейкоцитів), кілька різновидів інтерферонів-β (продуктів фібробластів) і інтерферон-γ (продукт Т-хелперів 1 типу і природних кілерів). Основне призначення інтерферонів-α та - βполягає у здійсненні захисту від вірусів. При вірусній інфекції уражені клітини синтезують ці інтерферони, які надходять у міжклітинний простір і зв'язуються з рецепторами сусідніх не уражених вірусом клітин. Після цього вони впливають на гени, забезпечуючи пригнічення реплікації, транскрипціїі трансляції вірусних нуклеїнових кислот. Результат дії інтерферонів полягає в утворенні навколо вогнища бар'єру з клітин, не здатних забезпечити репродукцію вірусу.

Інтерферон-γ виконує функції спеціалізованого імунорегуляторного цитокіну, що підсилює клітинні реакції адаптивного імунітету, і не має прямої противірусної активності. Однак цей медіатор здатний активувати природні кілери, цитотоксичні Т-лімфоцити і макрофаги, що приймають безпосередню участь у руйнуванні вірус-інфікованих клітин. Встановлено протипухлинний, радіопротекторний, а також антибактеріальний ефекти інтерферонів. Знижена продукція інтерферонів-α є причиною рецидивуючих вірусних інфекцій. Крім того, у таких пацієнтів відзначається підвищений ризик розвитку новоутворень. ГРВІ зазвичай протікають з субфебрильною, а іноді - навіть з нормальною температурою тіла, і мізерними проявами інтоксикаційного синдрому, що створює видимість легкого стану пацієнта. Однак саме у таких пацієнтів вірусні інфекції набувають затяжний або хронічний перебіг і супроводжуються розвитком важких ускладнень. У таких хворих доцільно визначення концентрації інтерферонів у сироватці крові під час загострення вірусної інфекції. Призначення препаратів природних або рекомбінантних інтерферонів-α, або ж індукторів синтезу ендогенних інтерферонів, допомагає скоротити частоту і тривалість епізодів вірусних інфекцій у цих хворих.


Дефіцит інтерферону-γ обумовлює підвищену чутливість до різноманітних внутрішньоклітинних патогенів, а не тільки до вірусних агентів. У таких хворих важко протікають туберкульоз, сальмонельоз, хламідіоз, токсоплазмоз та інші інфекції і інвазії, що характеризуються внутрішньоклітинним перебуванням збудника. Типова анергія на туберкулін. Імунізація за допомогою вакцини БЦЖ протипоказана, оскільки може розвинутися генералізована мікобактеріальний інфекція, викликана штамом вакцини.

Макрофаги. Основною властивістю макрофага є здатність до фагоцитозу - селективного захоплення і подальшої деструкції об'єктів, що містять мікробні молекулярні шаблони або приєднані опсоніни. Для виявлення таких об'єктів макрофаги містять на своїй поверхні рецептори шаблонного розпізнавання (маннозо-зв'язуючий рецептор, рецептор до бактеріальних ліпополісахаридів, так звані Toll-like рецептори та ін), а також рецептори до опсонінів (наприклад, до С3b компоненту комплементу, Fc -фрагменти антитіл та ін.). Фагоцитований об'єкт розщеплюється (зазнає процесинг) за рахунок факторів агресії, накопичених у фаголізосомах. Так, тут міститься близько 60 високоактивних гідролітичних ферментів і продукується велика кількість вільних радикалів. NB! Призначення антиоксидантів пригнічує процеси вільнорадікального окислення в фаголізосомах макрофагів, що знижує стійкість до інфекційних агентів. Тому використання антиоксидантних засобів має бути суворо обгрунтованим. У хворих з імунодефіцитними захворюваннями, зумовленими дефектами фагоцитозу, призначення антиоксидантів є протипоказаним, крім вітаміну С, який суттєво посилює мікробіцидність фагоцитів.

Існує 5 стадій фагоцитозу, кожна з яких може порушуватися у пацієнтів з імунодефіцитними захворюваннями. Патологія різних стадій фагоцитозу дещо відрізняється за клінічними ознаками. Якщо дефект хемотаксису, опсонізації і поглинання патогена призводить до формування піогенних бактеріальних інфекцій з великою кількістю гною, то порушення дегрануляції супроводжуються гнійно-некротичними ураженнями, тобто більш виражений альтеративний компонент запалення. Дефекти перетравлення проявляються схильністю до гранулематозу, причому гнійний ексудат практично не формується, а переважають не тільки бактеріальні, а й грибкові інфекційні агенти, особливо аспергілли. Макрофаги здійснюють антигенну презентацію Т-хелперів, тобто здатні запускати і підтримувати імунну відповідь. Особливо важлива роль макрофагів у запуску імунної відповіді при контамінації виразок, коли зруйнована захисна мережа, утворена дендритними клітинами. Дефекти в роботі макрофагів приводять до виникнення рецидивуючих бактеріальних і грибкових інфекцій. Має місце схильність до гранулематозу. Резистентність до вірусних патогенів може зберігатися. Існує ризик розвитку імунокомплексної патології через порушення елімінації циркулюючих імунних комплексів із сироватки крові. Крім того, при дефектах фагоцитозу звичайно відзначається феномен небаженого загоєння ран, так як ці клітини продукують ростові фактори, необхідні для реалізації відновних процесів.

Розрізняють завершений і незавершений фагоцитоз. В останньому випадку мікроби не гинуть, а іноді навіть розмножуються у середині фагоцитів. Виживанню патогенів сприяють як дефекти в роботі фагоцитів, так і реалізація мікробних механізмів, що блокують фагоцитарну активність. Йдеться про пригнічення злиття лізосом з фагосом (Legionella pneumophila, токсоплазми, кандиди), блокуванні механізму зниження кислотності в середині фагосоми (мікобактерії), стійкості до лізосомальних ферментів (гонококи, лейшманії, Salmonella typhimurium), виході мікробів з фагосом і персистенції їх в цитоплазмі (Listeria monocytogenes, Shigella flexneri, рикетсії).

Прикладами мікробів, що паразитують в одноядерних макрофагах, є:

- Віруси: аденовіруси, вірус вітряної віспи, цитомегаловірус і вірус імунодефіциту людини;

- Бактерії: хламідії, рикетсії (Rickettsiaprowazeki), мікобактерії (Mycobacteriumtuberculosis, M. leprae, M. intracellulare), Corynebacterium, Listeriamonocytogenes, Legionellapneumophila, Salmonellatyphimurium;



- Гриби: Candidaalbicans, Cryptococcusneoformans, Aspergillusfumigatus;
- Найпростіші: Leishmania (Leishmaniamajor, L. mexicana, L. tropica), Toxoplasmagondii.

Однак в умовах імунодефіцитної хвороби спостерігається не завершеність фагоцитозу по відношенню практично до будь-яких мікробів, тому не перетравлюються стафілококи, стрептококи, кишкова паличка, протей та інші мікроби, зазвичай досить добре розщеплюються макрофагами людини. Монотерапія антибіотиками і протигрибковими препаратами - недостатньо ефективна терапевтична стратегія при інфекціях, що супроводжуються незавершеним фагоцитозом, так як мікроорганізми зберігаються в фагоцитуючих клітинах. Необхідно паралельне використання специфічних імуноглобулінів, що нейтралізують патогени і модулюють фагоцитарну активність (поліоксидоній, іммуномакс, бластомуніл та ін.) та підсилюють перетравлювальну активність фагоцитів. У таких випадках, по можливості, з урахуванням чутливості виділених мікробів до антибіотиків, необхідно підбирати такі антибактеріальні засоби, які добре проникають в фагоцити або навіть посилюють процес фаголізосомального злиття (кларитроміцин, ципрофлоксацин, пефлоксацин, азитроміцин, рокситроміцин та ін.) Однак зазвичай такі антибіотики потенціюють фагоцитарну активність тільки в перші 3 дні лікування, а потім не впливають на цю функцію або навіть пригнічують фагоцитоз, що обгрунтовує важливість вибору раціональної тривалості курсу антибіотикотерапії. Нейтрофілам притаманні функції хемотаксису, фагоцитозу і секреції. Ці клітини першими надходять у вогнище запалення. Гнійний ексудат формується саме за рахунок діяльності нейтрофілів, а в осередках макрофагальної інфільтрації тканин майже ніколи не відзначається формування гною. Це найчисленніша популяція фагоцитів, тому дефіцит або дефекти нейтрофілів зазвичай компенсуються недостатньо, що загрожує розвитком важких ускладнень. Наприклад, агранулоцитоз (кількість нейтрофілів у сироватці крові нижче 1,0х109/л) асоційований з розвитком генералізованих бактеріальних або грибкових інфекцій з потенційно летальним наслідком. Це вимагає проведення активних заходів з корекцією кількості нейтрофілів (колонієстимулюючі фактори, стимулятори лейкопоезу, вітамін В12 та ін.). При нейтропеніях в зонах бактеріального ураження переважають альтеративні (некротичні) зміни через нестачу гнійного ексудату, тому спостерігаються переважно так звані гнійно-некротичні вогнища інфекції (гнійно-некротичні ангіни, дерматити, коліти та ін.). Температурна реакція зазвичай виражена слабо або навіть може бути відсутньою. Також характерна слабка вираженість локального больового синдрому, тому пацієнт може виявити осередок інфекції на шкірі (стафіло-, стрептодермії, фурункули, абсцеси підшкірної жирової клітковини та інш.) зі значним запізненням. Через недостатнє формування обмежувального валу, типово швидке, а часом - блискавичне поширення інфекції на прилеглі ділянки тіла. Монотерапія антибіотиками у хворих з нейтропенією зазвичай призводить до тяжких грибкових ускладнень; необхідне паралельне призначення імунотерапії - імуноглобулінів, стимуляторів лейкопоезу (метилурацил, нуклеінат, пентоксил тощо) і/або колоніє-стимулюючих факторів (філграстим, нейпоген та інш.).

Еозинофільні гранулоцити містять гранули з біологічно активними речовинами, а також здатні до фагоцитозу і хемотаксису. Агенти, що містяться в еозинофілах, виконують протипаразитарні, а також протиалергічні функції, сприяючи розщепленню БАВ, які виділяються в ранню фазу атопічних реакцій. Так, гістаміназа здійснює розщеплення гістаміну, арилсульфатази В - лейкотрієнів, а фосфоліпаза D – тромбоцитоактивуючого фактора. З іншого боку, саме еозинофіли опосередковують алергічні прояви в пізній фазі, тобто їх роль в алергії неоднозначна. Еозинофіли відіграють надзвичайно важливу роль у захисті від гельмінтів та найпростіших, приймаючи участь в реакціях антитілозалежної клітинно-опосередкованої цитотоксичності. Антитіла при цьому відносяться до IgE, рідше - до IgA. На мембрані еозінофіла є рецептори до Fc-фрагменту IgE. Коли Fab-фрагмент IgE приєднується до антигенної детермінанти гельмінта, до Fc-фрагменту цього антитіла фіксує еозінофіл, що активує цю клітину реалізуя цитотоксичний ефект. Останній здійснюється шляхом продукції ряду агресивних речовин - головного білка еозинофілів (англ. - majorbasicprotein, МСР), еозинофільної пероксидази, катіонних білків і так званого нейротоксичного фактора. Зокрема, МСР еозинофілів токсичний по відношенню до трематод (Schistosomamansoni, Fasciolahepatica), нематод (Trichinellaspiralis), найпростішим (Trypanosomacruzi) і деяким бактеріям (Escherichiacoli, Staphylococcusaureus та ін.). Тривала еозинопенія або навіть анеозінофілія асоційовані з підвищеною частотою гельмінт них і протозойних інвазій. Еозинофілія може вказувати на наявність гельмінтної, протозойноїі нвазії, деяких грибкових інфекцій, а також синдрому еозинофільного гранулематозного системного васкуліту та алергії. Еозинопенія на тлі доведеного гельмінтозу - несприятливий прогностичний фактор.

Природні кілери. Це великі лімфоцити, що містять гранули – низько диференційовані нащадки стовбурової клітини крові. Розрізняють тканинні і циркулюючи ЕК. Тканинні ЕК містяться в печінці і плаценті, забезпечуючи підтримку імунної толерантності до харчових антигенів та антигенів плоду. Для цього зазначені природні кілери зв'язуються з активованими лімфоцитами і ініціюють каскад апоптозу в них, тобто здійснюють кіллінговий ефект. Циркулюючи ЕК забезпечують захист від спонтанно змінених власних клітин (у тому числі пухлинних), а також беруть участь в руйнуванні вірус-інфікованих клітин. Реакція, в якій приймає участь природний кілер, називається спонтанною клітинно-опосередкованою цитотоксичністю, оскільки для її реалізації не потрібно антитіл і комплементу. У той же час, зазначені клітини здатні виступати і в реакції антитілозалежної клітинно-опосередкованої цитотоксичності, оскільки містять поверхневі Fс-рецептори, тобто рецептори до Fс-фрагментів антитіл. За допомогою кіллінг-активизуючих рецепторів природні кілери взаємодіють з олігосахаридами гангліозидів і глікозаміногліканів поверхневих структур клітин-мішеней. Оскільки такі молекули є всюди, природні кілери потенційно можуть пошкоджувати практично будь-яку власну клітину. В організмі людини цього не відбувається. Справа в тому, що активацію природного кілера попереджають кіллінг-інгібуючі рецептори, що розпізнають молекули НLА I класу (тільки ті різновиди, які притаманні конкретному організму). Тому клітини-мішені відбираються за експресією специфічних молекул НLА І - за відсутності такої експресії або ж при «чужий» структурі молекул гістосумісності запускається кіллінговий механізм. Наведені дані вказують на те, що природні кілери активуються при порушенні балансу між тригерними рецепторами, що реагують не тільки на мікробні продукти, а й на структури активно проліферуючих власних клітин, та інгібуються рецепторами, що реагують на НLА-молекули I класу («мітки» свого). Таке поєднання тригерних та інгібуючих рецепторів дозволяє природному кілеру ефективно реагувати на широке коло мішеней - від чужорідних мікробів, ксеногенних і алогенних клітин до власних патологічно змінених або навіть просто зайве активних клітин. Дефіцит природних кілерів або дефекти в їх роботі призводять до розвитку рецидивуючих вірусних інфекцій, а також високого ризику виникнення новоутворень. Відзначається феномен передчасного старіння організму.


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет