Клуб сімейного дозвілля



бет26/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   36

і
Отже, давайте підсумуємо, — Лядвио почав торкатися кім чиків своїх пальців, і зовсім вони були не довгими, а коро н1 сенькими, м’ясистими й безневинними, як і загалом він сам. Том Ґудх’ю був вродливішим за вас навіть у дитинстві. Ііуи обдарованим фізично і мав спортивні успіхи, про які вам зали шалося лише мріяти. Дівчина, котра на задньому сидінні вашої машини тримала свої гладенькі білі стегна міцно стуленими, розсунула їх перед Томом. Він з нею одружився. Вони все ще кохають одне одного. З дітьми все гаразд, я гадаю?

  • Здорові та гарні, — сказав, мов сплюнув, Стрітер. — Од на виходить заміж, другий у коледжі, третій закінчує школу І цей там також капітан футбольної команди! Яке коріння, та ке, курва, й насіння!

  • Правильно. І понад те — це вишенька на шоколадному пломбірі — він багатий, а ви пробиваєтеся крізь життя з ні кчемною зарплатнею тисяч шістдесят на рік чи близько того.

  • Я отримав бонус за оформлення йому тієї позики, — про мурмотів Стрітер. — За те, що виявив передбачення.

  • А насправді ви тоді мріяли про підвищення.

  • Звідки вам це відомо?

  • Зараз я бізнесмен, проте свого часу теж був скромним службовцем на фіксованій зарплатні. Вигнали мене раніше, ніж я встиг звільнитися сам. Найкраще з усього, що зі мною траплялося. Я знаю, як воно буває. Щось іще? Не соромтесь, можете знімати весь тягар у себе з душі.

  • Він п’є мікроброварну «Плямисту курочку»!1 — закри­чав Стрітер. — Ніхто більше в Деррі не п’є цього претензій-

    мі)і о лайна! Тільки він! Тільки Том Ґудх’ю, Сміттєвий Ко­роль!

    • А спортивну машину він має? — Лядвио говорив спокій­но, словами, немов шовком вистеленими.

    • Ні. Якби мав, міг би принаймні жартувати з Дженет про ав­томобільну менопаузу2. Він їздить тим клятим «Рейндж Ровером»3.

    • Мені здається, мусить бути ще дещо, — сказав Лядвио. — Якщо я не помиляюся, ви можете й цей тягар також зняти со­бі з душі.

    • У нього нема раку, — Стрітер промовив це майже пошеп­ки. — Йому п’ятдесят один, як і мені, а він здоровий, як той... мк якийсь, блядь... кінь.

    • Ви також.

    -Що?

    • Все зроблено, містере Стрітер. Чи може, оскільки я від­вернув ваш рак, принаймні тимчасово, я тепер можу зверта­тися до вас на ім’я, Дейве?

    • Ви вельми божевільна людина, — промовив Стрітер не без захвату.

    • Ні, сер. Розум я маю тверезий, як пряма риска. Але за­вважте, я сказав тимчасово. Наші з вами стосунки зараз пе­ребувають на стадії «спробуйте — і захочете купити». Цей пе­ріод триватиме щонайменше тиждень, можливо, днів десять. Я наполегливо вам раджу зробити візит до вашого лікаря. Я певен, він відзначить надзвичайне покращення вашого ста­ну. Але це не триватиме довго. Якщо...

    • Якщо що?

    Лядвио нахилився ближче з дружньою посмішкою. Знову здалося, що в нього забагато зубів (і то великих), як для тако­го необразливого рота.

    • Я час від часу з’являюся тут, — повідомив він. — Зазви чай о цій порі дня.

    • Перед самим заходом сонця.

    • Саме так. Більшість людей мене не помічають — дивляп. ся крізь мене, немов крізь порожнечу, але ж ви мене ВИДИІІ лятиметеся. Хіба не так?

    • Якщо мені покращає, я беззаперечно вас шукатиму, кивнув Стрітер.

    • І ви привезете мені дещо.

    Усмішка Лядвио поширшала, і Стрітер побачив дивовиж ну, жахливу річ: зуби цей чоловік мав не просто численні й во личезні. Вони в нього були гострющі.

    Коли він приїхав додому, Дженет у пральній кімнаті складала білизну.

    • Нарешті ти повернувся, — сказала вона. — Я вже поча­ла було хвилюватися. Як їздилося, нормально за кермом?

    • Так, — відповів Стрітер.

    Він роздивлявся в кухні. Вона здалася йому якоюсь ніби трохи інакшою. Скидалася ніби на кухню в сновидінні. Він увімкнув світло, зразу стало трохи краще. Лядвио був снови­дінням. Лядвио і його обіцянки. Звичайний собі душевнохво­рий, котрого відпустили на одноденну прогулянку з психлі- карні «Акадія».

    Підійшла дружина і поцілувала його в щоку. Була вона роз­пашілою від сушарки і дуже гарною. їй теж було вже п’ятдесят, але виглядала вона на кілька років молодшою. Стрітеру поду­малось, що після його смерті в неї, можливо, ще буде гарне життя. Він припустив, що в майбутньому у Мей і Джастіна мо­же з’явитися вітчим.

    • Ти маєш кращий вигляд, — сказала вона. — Обличчя яв­но посвіжішало.

    • Справді?

    • Справді, — подарувала вона йому підбадьорливу по­смішку, неглибоко під якою ховалося занепокоєння. — Ході­мо, балакатимеш зі мною, поки я поскладаю решту випрано­го. А то самій там нудно.

    Він пішов услід за нею і став в одвірку пральної кімнати. Допомоги їй звично не пропонував, вона казала, що навіть ганчірки для витирання посуду він складає неправильно.

    • Телефонував Джастін, — сказала вона. — Вони з Карлом у Венеції. У молодіжному гостелі. Казав, що таксист, котрий їх віз, розмовляв дуже гарною англійською. Йому там все так цікаво.

    • Чудово.

    • Ти мав рацію, коли вирішив тримати в секреті свій діа­гноз, — сказала вона. — Ти був правий, а я ні.

    • Вперше за все наше подружнє життя.

    Вона наморщила носик.

    • Джас так мріяв поїхати в цю подорож. Але ти мусиш про іісє зізнатися, коли він повернеться. Якраз і Мей приїде з Сірз- порту1 на весілля Ґрейсі, отже, розказати дітям буде саме на часі. .

    Ґрейсі мала прізвище Ґудх’ю, вона була старшою дочкою То­ма й Норми. Карл, товариш по подорожі Джастіна, був серед­нім з їхніх дітей.

    • Побачимо, — відповів Стрітер. У задній кишені в нього лежав один з його блювальних пакетів, але ніколи ще йому так мало хотілося ригати. Чого йому натомість зараз хотілося, так це їсти. Вперше за багато днів.

    «Нічого такого там не булоти ж це чудово розумієш, правда? Це просто коротка психосоматична релаксація. Все сунутиметься в тім же напрямку».

    • Як і мої залисини.

    • Що, коханий?

    • Нічого.

    • О, зайшлося про Ґрейсі, а мені ж телефонувала Норм« Нагадала, що тепер їхня черга запросити нас до себе на пече рю, увечері в четвер. Я їй сказала, що спитаю в тебе, але ноиг редила, що ти дуже зайнятий у себе в банку, працюєш доні і на, мовляв, ненадійні закладні і все таке подібне. Я вирішим«, що ти не захочеш з ними бачитися.

    Голос у неї звучав нормально, як завжди, спокійно, але вод ночас вона раптом почала плакати великими, мов із дитячої к а і ки, сльозами, котрі зринали в її очах, а потім котилися вниз іш щоках. В останні роки подружнього життя кохання знітижк м ледь не до банальщини, але зараз його почуття набубнявіло тією свіжістю, яка була лише на самому початку, коли вони жили удвох у паскудній квартирі на Кошут-стрит2, кохаючись там іно ді просто на підлозі, на килимі у вітальні. Він увійшов до праль ні, забрав із рук Дженет сорочку, яку та якраз складала, й об няв дружину. Вона відповіла йому не менш гарячими обіймами,

    • Це так жорстоко, так несправедливо, — промовила во на. — Ми проб’ємося крізь це. Не знаю як, але ми впораємося,

    • Все правильно. І почнемо з того, що повечеряємо разом з Томом і Нормою в четвер, як ми це завжди робили.

    Вона відсахнулася, дивлячись на нього вологими очима.

    • Ти хочеш їм розказати?

    • І зіпсувати вечір? Авжеж, що ні.

    • А чи ти зможеш узагалі там їсти? Без того, щоб...

    Вона приставила собі до зімкнутих губ два пальці, надула

    щоки і скосила очі: ця комічна пантоміма, що імітувала потяг до ригання, змусила Стрітера посміхнутись.

    • Не знаю, як воно буде у четвер, але я міг би щось з’їсти зараз, — сказав він. — Ти не проти, якщо я нашукаю собі гам­бургер? Або я міг би сходити в «Макдоналдс»... принесу тобі звідти шоколадний коктейль...

    б

    • Боже правий, — вигукнула вона, витираючи собі очі. — І І,е справжнє чудо.

    Чудом я би це не назвав, якщо бути цілком коректним, — сказав у середу після полудня доктор Гендерсон Стрітеру. — Проте...

    Це було за два дні по тому, як Стрітер обговорював пробле­ми життя і смерті під жовтою парасолею містера Лядвио, і за день до щотижневої вечері Стрітерів із подружжям Ґудх’ю, ко­тра цього разу мала відбутися у їхній просторій резиденції, котру Стрітер іноді подумки називав «Хаткою, Яку Збудува­ло Сміття». Розмова відбувалася не в кабінеті доктора Гендер- сона, а в маленькому консультаційному приміщенні Клініч­ної лікарні Деррі. Гендерсон намагався відрадити його від МРТ, запевняючи Стрітера, що його медична страховка не по­криє зайвих видатків, а результати безсумнівно будуть нера­дісними. Стрітер наполіг.

    • А що ж тоді, Родді?

    • Бластоми на вигляд поменшали, і легені в тебе вигляда­ють чистими. Я ніколи не бачив таких результатів, і ті обидва лікарі, котрих я запросив подивитися зображення, теж з та­ким не стикалися. Більше того — але це суто між нами — тех­нік МРТ також нічого подібного не бачив, а він з тих хлопців, котрим я насправді вірю. Він гадає, що це, либонь, якийсь збій комп’ютера в самій машині.

    • А проте сам я почуваюся добре, — сказав Стрітер, — тому-то й домагався цього обстеження. Це теж якийсь збій?

    • Ти блюєш?

    • Було пару разів, — визнав Стрітер, — проте я гадаю, це від хімії. Я хочу припинити цю терапію, до речі.

    Родді Гендерсон насупився.

    • Це вельми нерозумно з твого боку.

    • Нерозумно мені було розпочинати, якщо на те пішло, друже мій. Ти кажеш мені: «Вибач, Дейве, дев’яносто відсотків шансів вказують на те, що ти помреш раніше, ніж привітаєш когось із настанням Дня Святого Валентина, тому ми погної­мо час, який тобі залишився, накачуючи тебе отрутою. Гірше ти міг би почуватися, хіба що якби я колов тобі відстій зі зва­лища Тома Ґудх’ю, а можливо, й ні». А я, як сущий дурень, по­годжуюся.

    Гендерсон явно образився.

    • Хіміотерапія — це найкраще, що існує з останніх надій для...

    • Не бреши підбріхувачу, — перебив його Стрітер з добро­душною посмішкою. Він зробив глибокий вдих, що заповнив повітрям весь простір його легень, аж до самісінького дна. Від­чуття було фантастично чудовим! — При агресивному раку хімія робиться не для пацієнта. Це просто додатковий пода­ток на агонію, який сплачує пацієнт, щоб, коли він помре, лі­карі й родичі могли обійнятися над труною і сказати: «Ми ро­били все, що могли».

    • Це брутально, — промовив доктор Гендерсон. ~ Ти сам розумієш, що ремісія може в будь-який момент припинити­ся, розумієш же, так?

    • Розкажи про це бластомам, — відповів Стрітер. — Тим, яких там більше немає.

    Гендерсон подивився на зображення Найтемніших Сгріте- рових Глибин, котрі все ще блимали з інтервалом двадцять се­кунд на моніторі консультаційного кабінету, і зітхнув. Кар­тинки були гарними, навіть Стрітеру це було зрозуміло, але їх вигляд вочевидь не радував лікаря.

    • Розслабся, Родді, — Стрітер заговорив делікатно, тим то­ном, яким, мабуть, заспокоював колись Мей або Джастіна, ко­ли губилася або ламалася їхня улюблена іграшка. — Лайно трапляється; чудо також трапляється, вряди-годи. Я читав про це в «Рідерз Дайджест».

    • У моєму досвіді його ніколи не траплялося в трубі МРТ, — Гендерсон узяв авторучку й постукав нею по медич­ній картці Стрітера, котра значно розпухла за останні три місяці.

    і

    • Все коли-небудь трапляється вперше, — промовив Стрітер.

    Вечір четверга в Деррі; сутінки літнього надвечір’я. Призахід­не сонце відкидає свої червоні, мрійливі промені на три спла­новані відповідно до рельєфу й ідеально підстрижені та зво­ложені акри того, що Том Ґудх’ю має нахабство називати своїм «заднім двориком». Стрітер сидить у шезлонгу серед па- гіо, прислухаючись до брязкоту тарілок і сміху Дженет із Нор­мою, котрі завантажують посудомийну машину.

    «Дворик? Який це дворик, це образ раю для фанатів “шопінг- каналів ”».

    Тут був навіть фонтан із мармуровим хлопчиком. Чомусь цей голозадий херувим (звісно ж, пісяючий) дратував Стріте- ра найбільше. Він майже не сумнівався, що це ідея Норми — вона була якось знову повернулася до коледжу, аби отримати диплом з мистецтвознавства, тож тепер мала голозаді претен­зії на класицизм, — але все одно, бачити цю річ тут, посеред згасаючого сяйва перфектного мейнського вечора, і знати, що це — результат сміттєвої монополії Тома...

    Ну, й варто було лишень згадати про диявола (або Лядвио, якщо тобі так більше подобається, подумав Стрітер), як у па- тіо з’явився особисто Сміттєвий Король з затиснутими між пальцями лівої руки шийками запотілих пляшок мікробровар- ної «Старої рябенької курочки». Виразно стрункий у своїй про­стій сорочці й линялих джинсах, з ефектно підсвіченим приза­хідним сонцем обличчям, Том Ґудх’ю мав вигляд фотомоделі з журнальної реклами пива. Стрітер навіть уявив собі гасло: «Живи гарним життям, тримайся “Рябенької курочки’’».

    • Я собі так подумав, що ти, либонь, захочеш освіжитися, оскільки твоя красуня-дружина сказала, що за кермо сяде вона.

    • Дякую, — Стрітер взяв одну із пляшок, підніс до рота і почав пити. Претензійне чи ні, але пиво таки було добрим.

    Ґудх’ю всівся, а надвір тепер з блюдом сиру й крекерів ви­йшов футболіст Джейкоб. Гарний, широкоплечий, яким був

    а



    колись у ті, давні часи і сам Том. «Мабуть, чірлідерки навкруг нього так і повзають, — подумав Стрітер. — Мабуть, стіль­ки їх, що він києм відбивається».

    • Мама сказала, що вам, либонь, оце смакуватиме, — ска­зав Джейкоб.

    • Дякую, Джейку. Ти кудись збираєшся?

    • Ненадовго. Просто покидаю фрізбі з хлопцями на Пус- товщині, поки зовсім не стемніє, а потім уроки вчити.

    • Залишайтеся на ближньому боці. Відтоді, як все те лай- но знову заросло, там тепер багато отруйного плюща1.

    • Йо, ми знаємо. Денні був обпікся у восьмому класі, та так зле, що аж його мати злякалася, подумала, що в нього рак.

    • Овва! — не втримався Стрітер.

    • Вертатимешся додому, кермуй обережно, синку. Без уся­ких там трюків.

    • Авжеж.

    Хлопець однією рукою обняв батька й поцілував у Щоку, аб­солютно невимушено, і через це Стрітер відчув себе пригні­ченим. Том не лише сповнений здоров’я й має все ще вродли­ву дружину та ідіотського пісяючого херувима; він має також вродливого вісімнадцятирічного сина, котрий усе ще здатен без усяких комплексів поцілувати на прощання батька, перед тим як самому поїхати гуляти з друзями.

    • Він хороший хлопець, — промовив Ґудх’ю ніжно, дивля­чись услід Джейкобу, котрий піднявся сходами і зник у будин­ку. — Наполегливо вчиться, оцінки має добрі, несхоже на йо­го старого. На моє щастя, в мене був ти.

    • На обопільне нам з тобою щастя, — усміхнувся Стрітер, кладучи шматочок сиру брі на крекер «Трисквіт»2.1 відправив їжу собі до рота.

    б

    • Мені так приємно бачити, друже, що ти їси, — сказав Ґудх’ю. — Ми з Нормою вже було почали непокоїтися, чи з то­бою все гаразд.

    • Якнайкраще, — запевнив його Стрітер і ще випив смач­ного (й безсумнівно дорогого) пива, — хоча от трохи почав ли­сіти спереду. Джен каже, що я їй через це здаюся стрункішим.

    • Це та річ, щодо якої дамам не варто турбуватися, — заува­жив Ґудх’ю і провів долонею по власній чуприні, так само густій і пишній, як і в його вісімнадцять років. До того ж ще ані сліду сивини. Дженет Стрітер могла здатися сорокарічною гарного дня, але в червоному світлі вечірнього сонця сам Сміттєвий Ко­роль виглядав на тридцять п’ять. Він не палив, не пив надмір­но, він тренувався в оздоровчому клубі, що обслуговувався в банку Стрітера, але відвідувати який не міг дозволити собі Стрітер. Його середня дитина, Карл, подорожував зараз Євро­пою з Джастіном Стрітером, обидва поїхали коштом Карла. Що, звісно, насправді означало — коштом Сміттєвого Короля.

    «О чоловіче, котрий має все, ім’я твоє Ґудх’ю», — подумав Стрітер і посміхнувся до свого старого друга.

    Старий друг посміхнувся йому навзаєм і торкнувся горлом своєї пляшки горла пляшки Стрітера.

    • Життя чудове, як ти вважаєш?

    • Вельми чудове, — погодився Стрітер. — Довгих нам днів і приємних ночей.

    Ґудх’ю звів угору брови:

    • Де це ти підчепив таку фразу?

    • Щойно придумав, гадаю1, — відповів Стрітер, — а хіба вона не правдива?

    • Якщо так, то своїми приємними ночами я великою мі­рою завдячую тобі, — промовив Ґудх’ю. — Мені оце зринуло на думці, добрий мій друже, що я завдячую тобі всім моїм життям. — Він підняв пляшку вгору, немов салютуючи СВОГ му безглуздому подвір’ю. — Принаймні найапетитнішою йо го складовою.

    • Аж ніяк. Ти чоловік, що створив себе сам.

    Ґудх’ю понизив голос, далі заговоривши конфіденційним тоном:

    • Хочеш правди? Та жінка сотворила цього чоловіка. Біб лія каже: «Хто добру жінку зможе знайти? Бо ж ціна її більш« за перли»'. Ну, десь там так. А це ж ти нас познайомив. Не знаю, чи сам ти про це пам’ятаєш.

    Стрітер відчув миттєве й майже невідпорне бажання роз бити свою пляшку об цегляну долівку патіо і втопити її іклас те, все ще піняве горло межи очі своєму доброму, старому дру гу. Натомість він посміхнувся, сьорбнув ще трішки пива, а тоді підвівся.

    • Гадаю, мені треба зробити невеличкий візит до відповід­ного закладу.

    • Пиво не купуєш, пиво орендуєш лиш на якийсь час, — мовив Ґудх’ю і вибухнув реготом. Так, ніби він сам, особисто, оце тільки щойно на цьому місці вигадав цю фразу.

    • Правдиві слова, бо так воно й є, — кивнув Стрітер. — А тепер вибач мені.

    • Ти дійсно маєш кращий вигляд, — гукнув Ґудх’ю вслід Стрітеру, котрий уже піднімався східцями.

    • Дякую, — кинув Стрітер, — старий друже.

    Він зачинив двері вбиральні, натиснув кнопку на замку, ввімк­нув світло і — вперше за все життя — навстіж відкрив двер­цята шафки з медикаментами в чужому домі. Перше, на чому зупинився його погляд, вельми зігріло йому душу: тюбик шам­пуні «Тільки для чоловіків». А ще там стояли кілька слоїків з аптечними сигнатурами.

    б



    Стрітер подумав: «Люди, що залишають свої ліки у ванній кімнаті, котрою можуть користуватися гості, просто самі напрошуються на неприємності». Ні, нічого такого аж надто с енсаційного тут не було: Норма приймала ліки від астми; Том під тиску — атенолол — і був там ще якийсь крем для шкіри.

    Слоїк з атенололом стояв напівпорожній. Стрітер дістав од­ну пігулку, засунув її собі до кишені-пістончика джинсів і змив н унітазі воду. Ванну кімнату він залишав з відчуттям людини, котра щойно нишком прокралася через кордон до чужої країни.

    І Іаступний вечір був хмарним, але Джордж Лядвио так само сидів під своєю жовтою парасолею й знову дивився «За лаш­тунками» по портативному телевізору. Там щось ішлося про Вітні Х’юстон, котра позбавилася підозріло великої ваги одра­зу ж, як підписала напрочуд вигідний новий контракт з рекор- динговою компанією. Лядвио позбавився цієї плітки легким порухом своїх опецькуватих пальців і, усміхнений, звернувся до Стрітера.

    • Ну, то як почуваєтеся, Дейве?

    • Краще.

    • Так?

    • Так.

    • Блювали?

    • Сьогодні ні.

    • їли?

    • Як кінь.

    • Можу закластися, що ви також пройшли якесь медичне обстеження.

    • Звідки ви взнали?

    • Меншого я й не очікував від успішного банківського спе­ціаліста. Ви мені щось принесли?

    Якусь мить Стрітер зважував, чи не піти йому звідси геть. Ціл­ком серйозно. А тоді поліз до кишені легкого піджака, в котрий він був сьогодні одягнений (цей вечір, як для серпня, був про­холодним, а він усе ще почувався слабким), і дістав крихітний

    квадратик клінекса. Завагався, але потім простягнув його по над столиком Лядвио, котрий той папірець тут же й розгорнув.

    • А, атенолол, — промовив Лядвио. Він укинув пігулку со бі до рота й проковтнув.

    У Стрітера щелепа відпала, а потім рот його повільно за крився.

    • Перестаньте демонструвати збентеження, — сказав Ляд вио. — Була б у вас така стресова робота, яку я маю, у вас теж були б проблеми з кров’яним тиском. А яка кислотна відриж ка, ой. Вам про таку навіть чути не варто.

    • А що буде далі? — запитав Стрітер. Він почувався змерз лим навіть у піджаку.

    • Далі? — Лядвио зробив здивований вигляд. — Далі ви почнете насолоджуватися п’ятнадцятьма роками доброго здоров’я. Можливо, двадцятьма, а то й двадцять одним — хтозна. ,

    • І щастям?

    Лядвио подарував йому лукаву посмішку. Вона могла б зда­тися грайливою, аби не той холод, який Стрітер бачив поза нею. А ще його вік. Тієї миті він не сумнівався, що Джордж Лядвио у цьому бізнесі працює вже довгий-предовгий час, хай які там він має справжні чи вигадані відрижки.

    • Щастя залежить цілком від вас, Дейве. І від вашої роди­ни, звичайно — від Дженет, Мей і Джастіна.

    Хіба він називав Лядвио їхні імена? Стрітер такого не при­гадував.

    • І, либонь, від дітей найбільше. Є стара приповістка, що ді­ти — запорука нашого майбуття, проте фактично це діти бе­руть своїх батьків у заручники, я так вважаю. Хтось із них може потрапити у фатальний інцидент або смертельно покалі­читися на віддаленій, пустій дорозі... стати жертвою виснаж­ливої хвороби...

    • Ви хочете сказати, що...

    • Ні, ні, ні! Це зовсім не якась там через сраку роблена казочка-мораліте. Я бізнесмен, а не персонаж з історії про «Ди- ивола й Деніела Вебстера»1. Я просто хочу сказати, що ваше щастя у ваших руках і в руках ваших найближчих, найрідні- іиих людей. І якщо ви гадаєте, ніби я збираюся вигулькнути наприкінці вашого двадцятирічного, чи скільки там він три­ватиме, шляху, аби списати вашу душу собі до запліснявілого гросбуха, краще поміркуйте краще. Людські душі знецінили­ся, стали безбарвними.

    Він говорив, а Стрітер думав, що, либонь, так робив і той лис, коли, настрибавшись донесхочу, вже переконався, що ви­ноград таки достоту й істинно йому недосяжний. Проте Стрі­тер не мав наміру промовляти такі речі. Тепер, коли угода вже набула чинності, він найбільше бажав якомога швидше забра­тися звідси. Але все ще гаявся, не наважуючись ставити запи­тання, які вертілися йому в голові, хоча й розумів, що мусить. Бо тут не йшлося про обмін дарунками; Стрітер все життя укладав угоди в себе в банку, тож міг розпізнати менджуван- ня ввіч. Або унюхати його: легкий, неприємний сморід, на кшталт горілого авіаційного пального.

    «Простіше кажучи, ти мусиш зробити комусь зле, щоби щось зле відвернулося від самого тебе».

    Але ж крадіжка єдиної пігулки проти гіпертонії — це не та­ке вже й велике злодійство. Хіба не так?

    Тим часом Лядвио вже смикав, намагаючись її скласти, свою велику парасолю. І коли вона врешті згорнулася, Стрі- геру відкрився дивовижний і прикрий факт: парасоля була зо­всім не жовтою. Вона була такою ж сірою, як це небо над го­ловою. Літо вже майже скінчилося.

    • Більшість моїх клієнтів залишаються цілком задоволе­ними, абсолютно щасливими. Чи не це ви бажали почути?

    • Це... і не зовсім це.

    • Я відчуваю, що вам муляє якесь більш посутнє питання, сказав Лядвио. — Якщо ви бажаєте отримати на нього відмо відь, облиште колупати піч і просто запитайте. Збирається нн дощ, отже, мені б хотілося потрапити під дах, перш ніж він ро:і почнеться. Останнє, що мені потрібно в моєму древньому віці, це бронхіт.

    • А де ваша машина?

    • О, так це те запитання, що вам муляє? — Лядвио відкри то з нього глузував. Щоки мав запалі, де й ділася їхня одутлість, а зи зуваті, підкочені вгору очі потемнішали до якоїсь неприємної - так, насправді так — злоякісної чорноти. Він скидався на найнс приємнішого в цілому світі клоуна з напівзмитим гримом.

    • Ваші зуби, — промовив дурнувато Стрітер, — вони ікласті.

    • Ваше питання, містере Стрітер!

    • Тепер рак буде в Тома Ґудх’ю?

    Лядвио на мить застиг, здивовано роззявивши рота, а тоді по­чав гиготіти. Сміх його звучав хрипливо, був сухим, неприєм­ним — як у здихаючої каліопи'.

    • Ні, Дейве, — промовив він. — В Тома Ґудх’ю раку не буде. У нього ні.

    • А що тоді? Що?

    Зневага, з якою Лядвио окинув оком Стрітера, змусила того від­чути слабкість до глибини своїх кісток — так, ніби їх на дірки по­точило якоюсь безболісною, але надзвичайно ядучою кислотою.

    • А чому вас це так непокоїть? Ви ж його ненавидите, самі про це казали.

    • Але...

    • Спостерігайте. Чекайте. Насолоджуйтеся. І візьміть оце.

    Він вручив Стрітеру бізнес-картку. На ній було надруковано:

    «ПОЗАКОНФЕСІЙНИЙ ДИТЯЧИЙ ФОНД», і адреса якогось банку на Кайманових островах.

    • Податковий рай, — пояснив Лядвио. — Відсилатимете мої п’ятнадцять відсотків туди. Якщо недоплачуватимете, я дізнаю­ся. І горе тоді тобі, пестунчику.

    • А що, як дізнається моя дружина, та почне ставити запи­тання?

    • Твоя жінка має персональний рахунок. Окрім того, вона ні­коли ніде не нишпорить. Вона тобі довіряє. Я правий?

    • Ну... — Стрітер без здивування помітив, як, падаючи на ру­ки Лядвио, з шипінням випаровуються дощові краплі. — Так.

    • Звичайно ж, я правий. Нашу справу закінчено. Забирайся звідси, катай до своєї дружини. Я певен, вона тебе зустріне з роз­чепіреними обіймами. Завали її до ліжка. Встроми в неї свій смертний пеніс і уявляй собі, що це дружина твого кращого дру­га. Ти на неї не заслуговуєш, але нехай тобі щастить.

    • А якщо я захочу відіграти назад? — прошепотів Стрітер. Лядвио подарував йому крижану посмішку, продемонстру­вавши гостроверху гряду канібальських зубів.

    • Ти не зможеш, — сказав він.

    Це було в серпні 2001 року, менш ніж за місяць до падіння веж- близнюків.

    У грудні (фактично, того самого дня, як упіймали на крадіжці Вінону Райдер1) доктор Родерик Гендерсон оголосив Дейва Стрітера вільним від раку — і, на додаток, істинним чудом на­ших днів.

    • Я не маю цьому пояснень, — сказав Гендерсон.

    Стрітер мав, але тримав рот на замку.

    їхня зустріч відбувалася в кабінеті Гендерсона. В Клінічній лі­карні Деррі, в тій консультаційній кімнаті, де Стрітер колись роз­дивлявся перші зображення свого чудесним чином оздоровле­ного тіла, в тому самому кріслі, в якому тоді був сидів Стрітер, тепер сиділа Норма Ґудх’ю і дивилася на менш приємні скапи МРТ. Заціпенівши, вона слухала, як лікар пояснював їй — яко мога делікатніше пояснював, — що пухлина в її лівій груді це нп справді рак, і він уже поширився на її лімфатичні вузли.

    • Ситуація погана, проте не безнадійна, — казав лікар, тяг нучись через стіл, щоби торкнутися захололої руки Норми. Він усміхнувся. — Ми з вами хочемо негайно розпочати сеанси хі міотерапії.

    У червні наступного року Стрітер нарешті отримав підвищення, А Мей Стрітер прийняли до магістратури Школи журналістики Колумбійського університету. Щоб відзначити ці події, Стрітер із дружиною вирушили у давно омріяну ними відпустку на Гаваї. Вони часто кохалися. В останній день їхнього перебування на острові Мауїїм зателефонував Том Ґудх’ю. Зв’язок був поганий, Том ледь говорив, але головне було зрозумілим: Норма померла.

    • Ми прибудемо підтримати тебе, — пообіцяв Стрітер.

    Коли він переповів новину Дженет, вона впала на готельне

    ліжко, ридаючи крізь притиснуті до обличчя долоні. Стрітер ліг поряд і, притиснувши її до себе, думав: «Ну, так чи інакше, ми все одно вже збиралися повертатися додому». І, хоча йому ду­же жаль було Норми (і Тома теж трохи було жаль), був у цьому й позитив: вони уникли комариного сезону, котрий у Деррі по­деколи бував просто вбивчим.

    У грудні Стрітер відіслав до «Позаконфесійного дитячого фон­ду» чек на якихось трохи більше п’ятнадцяти тисяч доларів, про­вівши зменшення на цю суму у своїй податковій декларації.

    У 2003 році Джастін Стрітер потрапив у «Почесний список де­канату» Університету Браун1 і — ніби жартома — створив ві- цсогру під назвою «Проведи Файдо додому»1. Сенс гри поля­ми у тому, що собаку на повідку треба провести додому і і оргівельного центру, уникаючи по дорозі небезпечних во- ціііі, речей, що падають із балконів високих поверхів, та зграї і кажених старих леді, котрі називали себе «Бабці Гицелі», і /грітер сприйняв це як забавну витівку (і Джастін запевняв йо- м>, що робив саме пародію), але компанія «Геймз Інкорпорей- і ед» глянула лише одним оком і запропонувала їхньому гарно­му, з розвинутим почуттям гумору синочку сімсот п’ятдесят і исяч доларів за права на його гру. Плюс роялті. Джас купив і поїм батькам гармонійну пару джипів «Toyota Pathfinder»3 — рожевий для леді, блакитний для джентльмена. Дженет про­сльозилася, обняла його і назвала його дурненьким, імпуль- і ивним, шляхетним і взагалі пречудовим сином. Стрітер повів його до таверни «Роксі» й пригостив «Старенькою рябою ку­рочкою».

    У жовтні, повернувшись до гуртожитку, сусід по кімнаті Карла Ґудх’ю в «Емерсон-коледжі»3 знайшов його долілиць на підлозі в кухні, де на пательні догорав поставлений смажити­ся сирний сендвіч. Карла, усього лише двадцяти двох років ві­ком, уразив інфаркт. Лікарі, що розглядали цей випадок, від­значили стоншену стінку передсердя — вроджений дефект, про який ніхто не здогадувався. Карл не помер; сусід знайшов його вчасно, до того ж він знався на прийомах термінової серцево-легеневої реанімації. Але від пережитої гіпоксії врод­ливий, моторний юнак, котрий незадовго перед тим подоро­

    жував Європою з Джастіном Стрітером, перетворився на леді човгаючу тінь себе колишнього. Він не завжди міг контролю» вати потяг до дефекації й сечовипускання, він губився, якщо заходив далі кількох кварталів від дому (він знову мешкав || своїм батьком, котрий усе ще перебував у скорботі), а мова йо­го перетворилася на недоладне белькотіння, зрозуміти яке бум здатен лише Том. Том Ґудх’ю найняв для нього компаньйон»- доглядача. Той робив йому сеанси фізіотерапії і стежив за тим, щоби Карл не забував перевдягатися. Також він кожні два тиж­ні водив його на «прогулянки». Найчастіше такою «прогулян­кою» було відвідування цукерні-морозивниці «Мрія ласунів», де Карл завжди отримував фісташковий пломбір, розмазуючи його собі по всьому обличчю. Після чого компаньйон мусип його терпляче витирати вологими серветками.

    Дженет перестала ходити зі Стрітером на вечері до Тома,

    Я не в силах цього витримувати, — призналася вона. — Не через те, що Карл човгає, і не тому, що штани в нього мокрі іноді, а через вираз його очей, він немов пам’ятає, яким колись був, але не може пригадати, яким чином опинився в теперіш­ньому стані. А ще... я не знаю... в його очах завжди присутня якась надія, від чого мене бере відчуття, що все в житті — цс лише жарт.

    Стрітер розумів, що вона має на увазі, і сам часто міркував про це, вечеряючи зі своїм старим другом (без Норми, без її куховарства, на столі тепер були здебільшого куплені у крам­ниці готові страви). Він отримував насолоду, дивлячись, як Том годує свого вбогого сина, і також насолоджувався вира­зом надії на обличчі Карла. Воно ніби промовляло: «Це все ме­ні сниться, але скоро я прокинусь». Джен була права, це жарт, але жарт доволі вдалий.

    Якщо добре про це поміркувати.

    мером року, аж поки поява «Гітарних Героїв»1 не зробить її за- 11 арілою. На той час Джас уже розробляв комп’ютерну про- і раму з компонування музики під назвою «Ти Могеш, Бейбі»2. (! і арший Стрітер отримав підвищення і став керівником фі- ііїї, пішли чутки, що в недалекому майбутньому він посяде крісло голови регіонального відділення банку. Він повіз Дже- мет до Канкуну3, вони там фантастично відпочили. Вона по­чала називати його «мій зайчик-цьомчик».

    Бухгалтер з Томової «Сміттєзбиральної & Сміттєпереробної компанії» привласнив два мільйони доларів і зник у невідомо­му напрямку. Аудит, який слідом за цим відбувся, виявив, що фірма взагалі перебуває у вельми хисткому стані; схоже було па те, що той поганець бухгалтер надкушував її роками.

    «Надкушував? — подумав Стрітер, читаючи про це статтю и «Деррі Ньюз». — Це більше схоже на вигризання».

    Том більше не виглядав на тридцять п’ять; він скидався на шістдесятирічного. І мабуть, сам про це знав, бо перестав під­фарбовувати собі волосся. Стрітер втішився, побачивши, що ноно в нього не посріблявіло під колишнім штучним кольором; нолосся Тома Ґудх’ю виявилося безживним, невиразно-сірим, як парасоля Лядвио, коли той почав її складати. Це колір волос­ся, вирішив Стрітер, тих старих, котрі, сидячи на паркових ла­нах, годують голубів. Назвімо його «Тільки для лузерів».

    У 2005 році футболіст Джейкоб, котрий замість коледжу (куди його прийняли б на повноцінну спортивну стипендію) пішов працювати в помираючу компанію свого батька, познайомився з дівчиною, з котрою невдовзі й побрався. Невеличка бадьорії брюнеточка на ім’я Каммі Доррингтон. Стрітер зі своєю дружи ною погодилися, що церемонія була гарною, хоча весь час умро довж неї щось гугукав, белькотав і гиготав Карл Ґудх’ю, ба наиі і ь попри те, що найстарша з дітей Тома — Ґрейсі — наступила со бі на край довгої сукні при виході з церкви, впала зі сходів й зли мала ногу в двох місцях. Допоки це не трапилося, Том Ґудх'ні виглядав майже схожим на себе колишнього. Щасливим він ми глядав, іншими словами. Стрітер не ображався на це його не величке щастя. Він гадав, що навіть у пеклі люди вряди-годи отримують можливість сьорбнути трішки водички, хоча б зп радити того, щоби їм повною мірою усвідомити жах невсити мої спраги, коли вона опанує ними знову.

    На медовий місяць пара вирушила до Белізу. «Можу заклш тися, що дощ періщитиме там весь цей час», — думав Стрі тер. Дощу не було, але Джейкоб майже цілий тиждень провій у вбогому шпиталі, страждаючи від гострого гастроентериту й какаючи в паперові пелюшки. Він мусив би пити воду тілі» ки з пляшок, але одного разу забув і почистив зуби водою з-під крана. «Сам винен», — казав він.

    Понад вісімсот американських вояків загинуло в Іраку. Не поталанило тим хлопцям і дівчатам.

    Тома Ґудх’ю взялася мучити подагра, далі найшла кульга­вість, він почав ходити з ціпком.

    Того року в чеку, виписаному «Позаконфесійному дитячо­му фонду», значилася дійсно велика сума, але Стрітер тим не переймався. Хто віддає, той більш благословенний за того, хто приймає. Усі найкращі люди так кажуть.



    іюм на користь джину «Бомбей Сапфір» і був уже вельми на­підпитку.

    • Я не розумію, що зі мною відбулося! — рюмсав він. — Я почуваюся... я здаюся собі... тим сучим Йовомі1

    Стрітер пригорнув його до себе, втішав його. Казав своєму старому другові, що хмари завжди приходять, щоб рано чи пізно обов’язково розвіятись.

    • Бігме, ці хмари, курва, висять наді мною казна-як дов­го! — ридав Ґудх’ю, б’ючи Стрітера по спині кулаком. Стрітер на це не зважав. Його старий друг уже не був таким дужим, як колись.

    Розлучилися Чарлі Шин, Торі Спеллінг і Дейвід Хасселгоф2, а в Деррі справляли тридцятирічний ювілей подружнього жит­тя Дейвід і Дженет Стрітер. Була вечірка. Під її фінал Стрітер обруч зі своєю дружиною повів усіх гостей надвір. Він підготу­вав феєрверк. Усі аплодували, окрім Карла Ґудх’ю. Він намагав­ся, але не попадав собі долонею об долоню. Кінець-кінцем, колишній студент Емерсон-коледжу покинув намагатися плес­кати і, гугукаючи, став показувати пальцем в небо.

    У 2007 році до в’язниці сів (не вперше) Кіфер Сазерленд за ке­рування автомобілем у нетверезому стані, а чоловік Ґрейсі Ґудх’ю-Дікерсон загинув у автокатастрофі. На його смугу ви­несло зустрічного п’яного водія, коли Енді Дікерсон повертав­ся з роботи додому. Добра новина полягала в тім, що тим п’яницею за кермом був не Кіфер Сазерленд3. А поганою ста­ло те, що Ґрейс Дікерсон перебувала на четвертому місяці ва­гітності й без цента. Її чоловік заради економії був перестав

    сплачувати внески, перервавши дію своєї страхової угоди Ґрейсі переїхала жити до батька й брата Карла.


    • і
      З їхнім щастям та дитина народиться калічною, — ска зав Стрітер одного вечора, коли вони з дружиною, щойно по кохавшись, лежали в ліжку.

    • Замовкни! — скрикнула шокована Дженет.

    • Коли про щось промовляєш, воно не здійснюється, — по яснив Стрітер, і невдовзі обидва зайчики-цьомчики заснули в ніжних обіймах.

    Того року чек для «Дитячого фонду» був на тридцять тисяч доларів. Стрітер підписав його зі спокійною душею.

    Дитя Ґрейсі народилося у розпал снігової бурі 2008 року. Добра новина полягала в тому, що на ньому не було ознак каліцтва. Поганою новиною стало те, що воно народилося мертвим. Той їхній клятий сімейний дефект серця. Ґрейсі — беззуба, безмуж- ня й нездатна нічого унюхати носом — запала в глибоку депре­сію. Стрітер вважав, що це ознака загалом здорового розуму. Якби вона почала прогулюватись, насвистуючи «Не переймай­ся, будь щасливим»1, він порадив би Томові замкнути на ключ всі, які є в їхній хаті, гострі предмети.

    Розбився літак з двома членами рок-гурту «ВІіпк-182»2 на бор­ту. Погана новина, загинуло чотири людини. Добра новина, на­томість вижили рокери... хоча один з них невдовзі таки помре.

    • Я образив Господа... — сказав Том Ґудх’ю під час однієї з вечер, котрі двоє друзів тепер називали «холостяцькими ве­чорницями». Стрітер сам приніс для них спагеті з «Кара Ма­ма» і геть підчистив власну тарілку. Том Ґудх’ю ледь торкнув­ся своєї порції. В іншій кімнаті Ґрейсі з Карлом дивилися по


    Достарыңызбен бөлісу:
  • 1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   36




    ©dereksiz.org 2024
    әкімшілігінің қараңыз

        Басты бет