Клуб сімейного дозвілля



бет25/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   36

і
Стрітер щасливо шкірився, отримуючи насолоду від такої забавки. Ще недавно він сказав би, що насолода від гри йому тепер недосяжна, але життя сповнене сюрпризів.

Лядвио також усміхався, немов їх обох щойно розвеселив почутий анекдот.

  • А раз, — сказав він, — я замахнувся на подовження ре­альності для одного художника — вельми талановитий був чоловік, — котрий тоді чимдалі вже занурювався у параної- дальну шизофренію. Ото таки коштувало дуже недешево.

  • Скільки? Можна мені поцікавитися?

  • Одна з картин того парубка, тепер вона прикрашає мій дім. Вам мусить бути знайоме його ім’я, знаменитість часів італійського Ренесансу. Ви, либонь, вивчали його, якщо бра­ли курс сприйняття мистецтва у коледжі.

Стрітер не перестав посміхатися, але зробив крок назад, на трохи безпечнішу відстань. Він змирився з тим фактом, що мусить померти, але це не означало, що він бажає, аби це тра­пилося сьогодні, та ще й від руки можливого втікача із закри­того закладу для кримінальних божевільних «Джуніпер Гілл» в Агасті1.

  • Так, про що це ми тут говоримо? Ніби ви хтось на кшталт... ну не знаю... безсмертного?

  • Вельми довго живучого, якщо точніше, — сказав Ляд­вио. — Що підводить нас, як мені здається, ближче до того, що

б

я можу зробити для вас. Вам, певне, сподобалося б подовжен­ня життя.

  • Чого досягти неможливо, я гадаю? — спитав Стрітер. По- думки він вираховував відстань до своєї машини, та як швид­ко він туди зможе добігти.

  • Звісно, що можливо... за деяку ціну.

Стрітер, котрий свого часу чимало награвся в скребл, уже уявив собі літери прізвища Лядвио на фішках і встиг перета­сувати їх.

  • Грошима? Чи ми говоримо про мою душу?

Лядвио сплеснув долоням й заразом лукаво підкотив уго­ру очі.

  • Ніякої душі не знаю, як то примовка каже, поки вона ме­не не вкусить за гузно1. Ні, гроші — це єдина валюта, як воно віддавна заведено. П’ятнадцять відсотків від ваших прибутків впродовж наступних п’ятнадцяти років цілком мене влашту­ють. Без усякого агентського посередництва, як то у вас кажуть.

  • Це розмір мого подовження? — зважував Стрітер зі щем­кою пожадливістю ідею п’ятнадцяти додаткових років. Такий період здавався дуже довгим, особливо у порівнянні з тим, що він мав наразі попереду: шість місяців блювання, невпинне по­силення болю, кома, смерть. Плюс стандартний некролог, у яко­му обов’язково буде фраза «після довгої й відважної боротьби з раком». Тощо і таке інше, як люблять повторювати у «Зайн- фельді».

Лядвио підвів руки, виставивши долоні на рівні плечей, ні­би казав: «Хтозна?»

  • Можливо, й двадцять. Напевне сказати не можу: цього не вирахувати, як параметри запуску ракети. Але якщо ви очі­куєте на безсмертя, то викиньтецюдумкусобізголови. Я торгую лише правдивими подовженнями. Це найкраще, що можу за­пропонувати.





  • і
    Мені таке годиться, — сказав Стрітер. Цей пан його ро і радив, а якщо той потребує партнера для своєї клоунади, ю й Стрітер готовий залюбки йому підіграти. До якоїсь межі, звісно. Так само усміхаючись, він простягнув руку понад лом берними столиком.

  • П’ятнадцять відсотків, п’ятнадцять років. Хоча мушу паї попередити, що п’ятнадцять відсотків від зарплатні поміч ни ка менеджера банку навряд чи забезпечать вам сидіння за кер мом «Ролс-Ройса». Хіба що «Гео»1 та й то...

  • Ще не всі на місці клепки, — перебив його Лядвио.

  • Авжеж, безклепкий, — зітхнув Стрітер, прибираючи простягнуту було руку. — Містере Лядвио, дуже приємно бу ло з вами поспілкуватися, ви подарували мені світло радості цього вечора, що, як я вважав, тепер уже не є можливим, і я сподіваюся, ви самі також отримаєте допомогу з вашими ментальними пробле...

  • Замовкніть, дурний чоловіче, — перебив його Лядвио, і хоча усмішка його не щезла, приємного в ній тепер нічого не залишилося. Він раптом ніби виріс — дюйми на три що­найменше — і перестав здаватися таким опецькуватим.

«Це все освітлення, — подумав Стрітер. — Надвечірнє світло здатне на такі трюки». А неприємний запах, який він раптом зауважив, це, либонь, не що інше, як повіви зго­рілого авіаційного пального, що їх приносить на цей гравій­ний майданчик з-поза сітчастого паркану легкий вітерець. Усе пояснювалося просто... проте він замовк, як йому було наказано.

  • Чому чоловік або жінка потребують подовження? Ви хоч коли-небудь питалися в себе про це?

  • Звичайно, аякже, — відгукнувся Стрітер дещо різкува­тим тоном. — Я працюю в банку, містере Лядвио. В «Ощадно-

позиковому банку Деррі». Люди просять у мене подовжень кредитів постійно.

  • Тоді ви самі знаєте, що люди потребують подовжень, аби компенсувати нестачу, іншими словами, куцість чогось: ко­роткі кредити, короткі члени, короткозорість тощо.

  • Йо, такий цей куцохвостий світ.

  • Істинно так. Проте, навіть несьогосвітні речі мають свою иагу. Негативну вагу, ту, що найгіршого роду. Тягар, знятий з вас, мусить бути пересунутим деінде. Простий закон фізи­ки. Психогенної фізики, так би мовити.

Стрітер у захваті дивився на Лядвио. Миттєве враження, ніби той був повищав (і в його усмішці немовби зблиснуло де­що забагато зубів), тепер минулося. Перед ним стояв низень­кий, кругленький опецьок, у чиєму портмоне, мабуть, лежав постійний амбулаторний талон, виданий якщо не в «Джуні- пер Гілл», то у психіатричній клініці «Акадія» в Бенгорі, точ­но. Якщо у нього взагалі є портмоне. Що він має напевне, так це вельми рельєфно розвинуту маячну фантазію, і саме вона в ньому причаровувала, саме це вабило його вивчати.

  • Ви не проти, якщо я відразу перейду до суті справи, міс­тере Стрітер?

  • Прошу.

  • Ви мусите пересунути ваш тягар. Говорячи просто, ви мусите зробити погано комусь іншому, якщо бажаєте, щоб по­гане прибралося з вас.

  • Розумію.

І він дійсно розумів. Лядвио знову віщав, і тема його про­сторікувань була класичною.

  • Але той хтось не може бути просто абиким. Як уже дав­но доведено традицією, анонімну пожертву практикували, але вона не працює. Ваш хтось мусить бути тим, кого ви ненави­дите. Є хтось, кого ви ненавидите, містере Стрітер?

  • Ну, я не в захваті від Кім Чен Іра, — зізнався Стрітер. — І ще, я гадаю, в’язниця була б надто комфортним рішенням

I.

для тих покидьків, котрі підірвали есмінець «Коул» ’, але не ні риться мені, щоби їм таке...

  • Або ви посерйознішаєте, або йдіть собі геть, — сказам Лядвио, знову здавшись вищим.

Стрітер подумав здивовано, чи це, бува, не побічний ефекі тих медикаментів, що він їх зараз приймає.

  • Якщо ви маєте на увазі в моєму особистому житті, то я не маю таких, кого б я ненавидів. Звичайно, є люди, які мс ні не подобаються — от, скажімо, місіс Денбраф, сусідка, сміт тєві баки не накриває, тож, коли дме вітер, шматки всякого мотлоху летять мені на галявину...

  • Нехай і навпаки, містере Стрітер, але все-таки я проци­тую покійного Діно Мартіно: «Кожен когось ненавидить час від часу»1.

  • А от Вілл Роджерс2 казав...

  • Він був усього лиш фабрикатором трюків із ласо і носим капелюха низько насунутим на брови, немов малюк, що гра­ється в ковбоя. Та менше з тим, якщо ви не маєте нікого нена­висного, ми з вами не робимо бізнесу.

Стрітер задумався. А потім, дивлячись собі на носки чере­виків, він нарешті заговорив таким зніченим голосом, котро­го в себе й сам ледь годен був упізнати:

  • Мені здається, що я ненавиджу Тома Ґудх’ю.

  • Хто він за такий у вашому житті?

Стрітер зітхнув.

  • Мій найкращий друг ще з першого класу школи.

Запала мить тиші перед тим, як Лядвио вибухнув сміхом.

Нін швидко обійшов свій столик і ляснув Стрітера по спині (рукою дивно холодною, пальці якої замість опецькуватих і коротких відчувалися довгими й тонкими), а тоді так само швидко знов повернувся до свого складаного стільця. І геп­нувся на нього, не перестаючи форкати й пирскати сміхом. Обличчя в нього почервоніло, навіть сльози, що котилися йо­му по щоках, були на вигляд червоними — кривавими фак­тично — у світлі призахідного сонця.

  • Ваш кращий... з першого класу... ох, як же це...

Лядвио не міг більше стримуватися. Він заходився реготом,

він підвивав й утробно булькотав, його підборіддя (дивно го­стре для такого повновидого обличчя) кивало, раз у раз зади­раючись до цнотливо чистого (хоча вже й темніючого) літньо­го неба. Врешті-решт він себе опанував. Стрітер подумав було, чи не запропонувати йому свою хустинку, але потім вирішив, що йому не хочеться, аби та торкалася шкіри придорожнього торговця з майданчика при Подовженні Гаррис-авеню.

  • Це пречудово, містере Стрітер, — промовив він. — Ми з вами можемо робити бізнес.

  • Отакої, то й гаразд, — відгукнувся Стрітер, роблячи ще один крок назад. — Я вже почав насолоджуватися додаткови­ми п’ятнадцятьма роками мого життя. Але я зупинив маши­ну на велосипедній доріжці, а це порушення правил дорож­нього руху. Можу собі заробити штраф.

  • Я б на вашому місці не переймався цим, — сказав Ляд­вио. — Як ви могли б помітити, жодної цивільної машини не проїхало повз нас із того моменту, як ми з вами почали тор­гуватися, не кажучи вже про якийсь крузер із департаменту поліції Деррі. Дорожній рух ніколи мені не заважає, щойно я почав домовлятися про серйозну справу з серйозним чоло­віком або жінкою. Я про це дбаю.

Стрітер тривожно роззирнувся навкруги. Ба насправді. Він чув віддалені звуки машин, що їдуть по Вітчем-стрит, пряму-

а.



ючи в бік узвозу Апмайл, але в цьому кутку Деррі було абсо­лютно порожньо. «Звичайно,подумав він, — після закінчен­ня робочого дня рух тут завжди слабенький».

Але щоб взагалі ніякого? Щоб цілком відсутній? Такого можна було б очікувати опівночі, але ж не о сьомій тридцять вечора.

  • Розкажіть мені, чому ви ненавидите вашого кращого дру­га, — заохотив його Лядвио.

Стрітер знову нагадав собі, що цей чоловік божевільний. Що він не викладе цьому Лядвио, все йому згодиться. Думка ця виявилася звільняючою.

  • Том був гарнішим, ще коли ми були дітьми, а зараз він виглядає набагато гарнішим за мене. Він був успішним у трьох видах спорту, а я єдино в чому міг зрівнятися з ним бодай на­половину, так це хіба що в міні-гольфі.

  • Мені здається, при цьому виді спорту не існує угрупу- вань чір-лідерок, — зауважив Лядвио.

Стрітер похмуро усміхнувся, дедалі розпаляючись дум­ками.

  • Том загалом кмітливий парубок, але навіть у старших класах він байдикував. І в коледжі демонстрував нульові ам­біції. Але коли завалив усе, що можна було завалити, поста­вивши під ризик своє право грати в спортивних командах, от тоді він запанікував. І до кого ж він тоді звернувся?

  • До вас! — вигукнув Лядвио. — До одвічного містера Від­повідальність! Ви стали його репетитором, чи не так? Либонь, також написали за нього кілька робіт? Не забуваючи писати з помилками ті слова, у котрих, як звикли його викладачі, за­вжди робив помилки Том?

  • Зізнаюся по всіх пунктах. Фактично, на останньому кур­сі, коли Том отримав Почесну відзнаку штату Мейн за досяг­нення в спорті, я був одночасно двома студентами: Дейвом Стрітером і Томом Ґудх’ю.

  • Круто.

  • А знаєте, що найкрутіше? Я тоді мав дівчину. Гарна була дівчина, її звали Норма Віттен. Темно-каштанове волосся, ка­рі очі, ідеальна шкіра, красивий абрис обличчя...

  • Цицьки такі, що аж не вмі...

  • Так, авжеж, але ухилимося наразі від сексуально...

  • Мовбито ви бодай колись від цього ухилялися...

  • Я кохав цю дівчину. І ви знаєте, що зробив Том?

  • Звів вашу дівчину! — вигукнув Лядвио обурено.

  • Правильно. Вони прийшли до мене вдвох, розумієте. Щиросердо зізналися у всьому.

  • Шляхетно!

  • Пояснили, що не спроможні були утриматися.

  • Пояснили, що у них кохання. К-О-Х-А-Н-Н-Я.

  • Так. Потяг природи. Що це сила, сильніша за них обох разом. І всяке таке.

  • Дозвольте, я здогадаюся. Він її зачереватив.

  • Дійсно, так і було.

Стрітер знову задивився собі на носки черевиків, згадавши одну з тих спідниць, що носила Норма ще чи на першому, чи то на другому курсі. Вона була саме настільки короткою, щоб на коротку мить принагідно зблиснути трусиками під нею. Це було майже тридцять років тому, але він і зараз іноді викли­кав у пам’яті той давній образ, коли кохався з Дженет. З Нор­мою він ніколи не кохався — ну, принаймні не по повній про­грамі, вона цього не дозволяла. Хоча виявилася достатньо гарячою, щоби скинути з себе трусики для Тома Ґудх’ю. «Ли­бонь, перший же раз, як він її попросив».

  • І він покинув її, підсадивши їй той пиріжок у пічурку?

  • Ні, — зітхнув Стрітер. — Він з нею одружився.

  • А потім з нею розлучився! А перед тим, мабуть, лупцю­вав її ні за що.

  • Ще гірше. Вони й зараз одружені. Троє дітей. Як не поба­чиш їх на прогулянці в Бессі-парку, вони все ще тримають од­не одного за руки.

а

  • Чи не найбільше це лайно з усіх історій, які мені довелооі вислухати. Навряд чи щось могло б зробити цю ситуацію ще гіршою. Хіба що... — з-під своїх кущастих брів Лядвио кинуи на Стрітера проникливий погляд, — ви людина, що опинилася вмерзлою в айсбергу подружнього життя без кохання.

  • Зовсім ні, — здивований таким припущенням, запере чив Стрітер. — Я дуже кохаю мою Дженет, і вона мене кохає. Те, як вона підтримує мене від самого початку цих моїх про блем з раком, — це ж просто надзвичайно. Якщо у всесвіті вза галі існує така річ, як гармонія, тоді ми з Томом отримали са­ме правильних дружин. Абсолютно. Але...

  • Але? — Лядвио дивився на нього з пожадливим захватом.

Стрітер усвідомив, що вп’явся собі нігтями в долоні. І за

мість того щоби розслабитись, він ввігнав їх ще глибше. Вві гнав так сильно, що аж відчув, як там почала виступати крон.

  • Але ж цей курваль її в мене вкрав!

Ця думка гризла його впродовж усіх цих років, і так приєм­но було виплюнути її зараз уголос.

  • Авжеж, авжеж, а ми ніколи не перестаємо бажати того, чого бажали, неважливо, на добре воно нам чи на зле. Гадаю, ви погодитеся зі мною, містере Стрітер?

Стрітер не відповів. Він важко дихав, немов щойно був зро­бив ривок на п’ятдесят ярдів або виборсався з вуличної бій­ки. Його лишень недавно бліді щоки напухли яскравими жор­стокими плямами.

  • Отже, це все? — спитав Лядвио лагідним тоном парафі­яльного душпастира.

  • Ні.

  • Тоді викладайте. Вичавіть цей гнійник дочиста.

  • Він мільйонер. Не мусив би ним стати, але став. Напри­кінці вісімдесятих — невдовзі по тому, як та клята повінь мало не знищила все наше місто' — він заснував сміттєзвалище... от тільки назвав його «Сміттєзбиральна & Сміттєпереробна ком­панія Деррі». Ви ж розумієте, так звучить краще.

  • Не так тхне.

  • Він звернувся до мене по позику, і хоча всі в банку вва­жали його бізнес-план хистким, я його проштовхнув. Здога­дайтеся, чому я дав йому хід, пане Лядвио?

  • Звичайно! Бо він ваш друг!

  • Спробуйте знову.

  • Бо ви сподівалися, що він прогорить і збанкрутує.

  • Правильно. Він вклав усі свої накопичення у чотири сміттєвози й заставив свій будинок, щоб купити шматок зем­лі віддалік міста, біля межі з територією Ньюпорта. Під зва­лище. Знаєте, типу того, що їх гангстери в Нью-Джерсі утри­мують для відмивання грошей з наркотиків і шльондр, заодно використовуючи для поховання трупів. Я гадав, що це божевільна ідея, тож мені страх як не терпілося виписати йому позику. Він за це й зараз ще любить мене, мов брата. Ніколи не забуває розповідати різним людям, як я повстав проти банку, поставивши на кін власну роботу. «Дейв мене й тут витягнув, точно так, як був витягував колись, іще в школі», — каже він. Знаєте, як діти в місті тепер називають те звалище?

  • Повідайте мені.

  • Пік Еверпогань! Там величезна гора! Я не здивуюся, як­що вона радіоактивна! Вона вкрита дерниною, але навкруг неї по всьому периметру стирчать знаки «НЕ НАБЛИЖАТИСЬ», а під тим гарненьким зеленим моріжком, мабуть, вирує пацю­чий Мангеттен! І пацюки там, либонь, також радіоактивні!

Він замовк, зрозумівши, що виглядає не стурбованим, а смішним. Звісно, Лядвио божевільний, проте — оце так сюрприз! — Стрітер, виявляється, також божевільний! При­наймні, коли мова заходить про його старого друга. Плюс...

«Іп cancer veritas»', — подумав Стрітер.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет