Клуб сімейного дозвілля



бет23/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   36
Це добре».

Хоча у вітальні панував холостяцький безлад і не було в ній ні снігових кульок, ні гарнюніх статуеток, Тесе вистачило ча­су роздивитися, що телеглядацький комплект тут був точні­сінько такий самий, що і в будинку його матері на Ажур-лейн: крісло «Лей-зі-бой», столик-таця (тут, замість дієтичної коли та сирних «Дудлів», на ньому стояла остання, не відкупорена ще бляшанка «Синьої стрічки Пабста»2 та пакет «Дорітос»3) та той самий номер «Телегіда» з тим самим Джорджем Кон- станса4 на обкладинці.

  • Ти ж мертва, — прошепотів він.

  • Ні, — відповіла Тесе, приставляючи дуло «Лймоноча- вильника» йому до скроні. Він зробив єдину немічну спробу вхопити її за зап’ясток, але це йому допомогло, як сліпому дзеркало. — Це ти мертвий.

Вона натисла гачок. З вуха в нього вдарила кров, а голова різко шарпнулась набік. Він став схожим на людину, що нама­гається, вивертаючи голову, боротися зі спазмом в шиї. В те­левізорі Джордж Констанса повідомив:

  • Я плавав у басейні, я плавав у басейні.

Публіка зареготала.

41



Уже було близько півночі, і вітер дув ще сильніше. Під його поривами здригався цілком весь дім Лестера Стжельке, і за

J



кожним таким разом Тесе згадувалося те поросятко, що збу­дувало собі солом’яну хатку.

Малому поросятку, котре жило в цій хатці, більше ніколи не доведеться боятися, що одного разу його гівняний будино­чок здує геть на пси, бо у своєму фотелі «Лей-зі-бой» воно си­діло вже мертве. «Та й ніяким малим поросятком він не був, — і юдумала Тесс. — А був він великим поганим вовчиськом».

Вона сиділа на кухні, писала у шкільному зошиті «Синій коник» ‘, який їй трапився нагорі, у спальні Стжельке. На дру­гому поверсі було чотири кімнати, але тільки спальня зали­шалася не загаченою всяким мотлохом, від скелетів залізних ліжок до підвісного мотора «Евінруде»2, котрий мав такий ви­гляд, ніби його скинули з даху п’ятиповерхового будинку. Оскільки, щоб розібратися серед тих завалів нікчемного, да­ремного і марного непотребу, знадобилися б тижні, а то й міся­ці, Тесс обернула всю свою увагу до спальні Стжельке і ретель­но її обшукала. Зошит «Синій Коник» став просто бонусом. Вона знайшла те, що шукала, у старій дорожній сумці, яку бу­ло запхано в самісіньку глибину верхньої полиці шафи, та ще й замасковано — утім, безуспішно — старими журналами «Не- шенел Джеографік». У сумці сплутаним жужмом лежала жі­ноча білизна. Її власні трусики були зверху. Тесс засунула їх собі до кишені і, на манер деревного щура3, поклала на їх міс­це моток жовтого човнового троса. Нікого не здивує така зна­хідка в сумці з дамськими трофеями ґвалтівника і вбивці. Крім того, цей тросик їй уже не знадобиться.

«Тонто,промовив Самотній Рейнджер. Тут нашу ро боту закінчено».1

А те, що вона писала, тимчасом як «Зайнфельд» поступив ся місцем «Фрейзеру», а «Фрейзер»2 місцевим новинам (один мешканець Чикапі виграв у лотереї, а інший зламав собі хрс бет, упавши з риштовання, отакий-от баланс), було зізна нням у формі листа. Коли вона розпочала вже п’яту сторінку, новини по телевізору поступилися безкінечній рекламі «Все могутнього очищення»3. Денні Віерра проголошував: «Деякі американці мають дефекацію лише раз на два-три дні, а оскіль­ки це в них триває роками, вони вважають, що це нормальної Будь-який лікар, котрий не даремно їсть свій хліб, скаже вам, що це не так!»

Лист мав заголовок: «ДО ВІДПОВІДНИХ ОФІЦІЙНИХ ОСІБ», і перші його чотири сторінки містили один суцільний розділ. У її голові цей текст немов криком кричав. Рука в неї втомилася, а кулькова авторучка, яку вона знайшла в шухляді на кухні (по корпусу йшов золочений, уже майже затертий на­пис «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ. ВАНТАЖНІ АВТОПЕРЕВЕЗЕН- НЯ»), подавала всі ознаки того, що ось-ось всохне, але Тесе уже, слава Богу, майже закінчила. Малий Водій так і сидів у своєму фотелі «Лей-зі-бой», не дивлячись уже телевізор, а вона згори п’ятої сторінки нарешті розпочала писати новий розділ.

«Я не висловлюватиму жалю щодо того, що я зробила. Не бу­ду також запевняти, ніби я робила це, перебуваючи в психічно- хворобливому стані. Це було б надто просто. За інших обста-

І



нішменш жахливих, маю на увазі — я могла б заявити: »Гранилась природна помилка, ці двоє виглядали такими схо- * ими один на одного, майже як близнюки». Але обставини бу­мі не іншими, а саме такими, якими були.

Я думала про спокуту, сидячи тут, пишучи цей текст, під шуки його телевізора й вітру надворіта не тому, що маю нидію на прощення, а тому що, як мені здається, неправильно робити щось неправильне, не спробувавши принаймні зробити щось правильне. (Тут Тесс згадала, як чоловік, що виграв у ло­терею, і той, що зламав собі хребта, урівноважили один одно­го, але це така концепція, яку їй важко було б висловити в та­кому втомленому стані, до того ж не було певності, що вона взагалі виглядатиме тут доречною.) Я думала, чи не поїхати ме­ні до Африки, працювати з жертвами СНІДу. Я думала про те, щоб поїхати в Новий Орлеан і стати волонтеркою в притул­ку або в якійсь їдальні для бездомних. Я думала: може, поїхати на Мексиканську затоку, відчищати птахів від нафти. Я дума- •іи віддати ті грошімільйон доларів чи близько того,що и їх відклала собі на старість, якійсь громадській організації, ко­тра працює на те, щоби покласти край насильству, спрямова­ному проти жінок. Мусить же існувати така громада в Кон- нектикуті, можливо, їх таких навіть кілька є.

Але потім я подумала про Дорін Маркіз, леді з В’язального товариства, і про те, що вона повторює в кожній книзі...»

Л Дорін у кожній книжці, бодай по разу принаймні, повторю­вала: «Вбивці завжди не помічають очевидного. Можете в цьо­му не сумніватися, мої любі». І навіть пишучи про спокуту, Тесс розуміла, що вона неможлива. Бо Дорін була абсолютно права.

На голові у Тесс був картуз, отже, волосся, яке можна бу­ло б піддати аналізу на ДНК, вона ніде не залишила. На ній були рукавички, котрих вона ні разу не знімала, навіть за кер­мом пікапа Елвіна Стжельке. Ще зовсім не пізно було спали­ти це її зізнання у дров’яній пічці в Лестера на кухні, поїхати

до значно доглянутішого обійстя братика Елвіна (цегляно) хатки, а не з хмизу), сісти в «Експідішен» і взяти напрямок ми Коннектикут. Вона повернеться додому, де на неї чекає Фрі і ці. На позір вона виглядала цілком чистою, тож мине кілька днів, поки до неї добереться поліція, але добереться обов’я і ково. Тому що, зосереджуючись на дрібних кримінологічних кротовиннях, вона прогледіла очевидну гору, точнісінько, як ті вбивці у книжках про В’язальне товариство.

Очевидна гора мала ім’я: Бетсі Ніл. Гарна жіночка з овалі, ним обличчям, чудними, як у дівчат Пікассо, очима і хмарокі темного волосся. Вона впізнала Тесе, навіть попросила в неї автограф, але не в тім полягала перечіпка. Перечіпками були садна на її обличчі («Я сподіваюся, це трапилося не біля нас», — сказала тоді пані Ніл), а також той факт, що Тесе питала в неї про Елвіна Стжельке, описала його пікап і підтвердила, що він мав каблучку, коли про неї згадала пані Ніл. ,

Пані Ніл дізнається про цю історію з телевізора або прочи­тає в газеті — три трупи в одній родині, хіба можливо уник­нути такої новини — і піде до поліції. А поліція приїде до Тесс. Вони, як годиться, перевірять списки зареєстрованої в Кон- нектикуті зброї і дізнаються, що Тесс володіє «Сміт & Вессо- ном» 38-го калібру, револьвером, відомим під прізвиськом «Лимоночавильник». Вони попросять віддати його для про­ведення стрілецької експертизи і порівняють результати зі знайденими в цих трьох жертвах кулями. І що їй тоді казати? Може, вона збирається дивитися на них своїми підбитими, в синцях, очима і голосом (все ще хрипким після удушення Лестером Стжельке) запевняти, що револьвер вона загубила? І вона зможе триматися цієї версії навіть після того, як у куль- верті під дорогою знайдуть ті жіночі трупи?

Тесс узяла в пальці чужу ручку і знову заходилася писати.


і


«...щоразу вона каже: вбивці завжди не помічають очевидно­го. А якось Дорін також буквально взяла за приклад фрагмент

і одної книжки Дороті Сеєрз1 і залишила одного вбивцю з за­сидженою зброєю, порадивши йому скористатися поштивим походом з ситуації. Я маю зброю. Мій єдиний спадкоємець, ідиний живий близький родич, мій брат Майк живе у Таосі, п Нью-Мексико. Гадаю, він зможе успадкувати мої статки, іилежить від юридичних наслідків моїх злочинів. Якщо так і шанеться, я сподіваюся, що представники офіційних орга­нів, котрі знайдуть цей мій лист, покажуть його йому і та­ким чином повідомлять про моє бажання, щоб основну час­тину він пожертвував якійсь благодійній організації, що працює з жінками, котрих було піддано сексуальному на­сильству.

Мені жаль через помилку з Великим ВодіємЕлвіном С.тжельке. Не він мене з/валтував, і Дорін впевнена, що він також не гвалтував і не вбивав тих жінок».

Дорін? Та ні ж, це сама вона. Дорін несправжня. Але Тесе по­чувалася такою втомленою, куди там їй повертатися назад та виправляти вже написане. Та й яка к чорту різниця — вона псе одно вже майже закінчує.

«Щодо Рамони й цього шматка лайна у сусідній кімнаті, я не перепрошую. їм краще бути мертвими.

Ну і, звичайно, мені теж».

Вона зробила довгу паузу, достатню, щоби переглянути вже списані сторінки, подивитися, чи, бува, не забула вона чогось. Начебто ні, тож тоді вона підписалася — поставила фіналь­ний автограф. На останній літері всохла ручка, і вона відкла­ла її вбік.

Чи не маєш чогось сказати, Лестере? — запитала вона.

Відповів їй лише вітер, дмухнувши так потужно, що крізь маленький будиночок майнула хвиля холодного повітря і він застогнав усіма своїми суглобами.

Вона знову пішла до вітальні. Одягла йому на голову кар­туза, а на палець каблучку. Саме таким їй хотілося, щоб його знайшли. На телевізорі вона побачила обрамлене фото. На ньому стояли, обійнявшись, Лестер і його мати. Усміхалися. Просто хлопець із мамою. Тесе дивилася на них якийсь час, а потім вийшла.

42



Вона відчувала, що мусить знову поїхати до покинутої крам­ниці, де все трапилося, і закінчити справи там. Зможе посиді­ти серед бур’яну на стоянці, послухати, як вітер цокотить ста­рою вивіскою «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ», подумати про щось, про що зазвичай думають люди в останні моменти свого життя. У її випадку це, либонь, буде Фрітці. їй подумалось, що його може забрати до себе Петсі і йому там буде добре. Коти вміють виживати. їм не дуже важ­ливо, хто саме їх годує, аби лише миска регулярно наповню­валась.

О цій порі до тієї крамниці доїхати можна швидко, але все одно це здавалося десь так далеко. Вона дуже втомилася. Ви­рішила, що сяде в старий пікап Ела Стжельке і в ньому вже все зробить. Але їй не хотілося заляпати своєю кров’ю так боліс­но писане нею зізнання, це здавалося їй дуже неправильним, зважаючи на всі ті криваві подробиці, що вона там...

Вона вирвала списані аркуші з «Синього коника» і понесла їх до вітальні, де так і продовжував працювати телевізор (те­пер якийсь молодик на диво кримінального вигляду рекламу­вав робота для миття підлоги), і там розсипала їх на колінах у Стжельке.

Побережи це заради мене, Лесе, — попрохала вона його.

  • Без проблем, — відповів він.

Вона собі відзначила, що в нього на голому костистому пле­чі підсихає шматок його мертвого мозку. От і добре.

Тесе вийшла надвір, у вітряну темряву, й повільно залізла у пікап, вмостилася за кермом. Чудернацьки знайомим прозву­чало рипіння завіс водійських дверей, коли вона їх прочинила, а потім затріснула. Проте ні, що тут дивного: хіба вона не чула цього звуку біля крамниці? Авжеж. Вона намагалася зробити йому послугу, бо він їй робив — збирався поміняти колесо, щоб вона могла доїхати додому і нагодувати свого кота.

  • Я пожаліла його акумулятор, щоб він не виснажував­ся, — промовила вона і розсміялась.

Тесе приставила коротке дуло револьвера собі до скроні, та раптом передумала. Такий постріл не завжди ефективний. їй хотілося, щоб її гроші пішли на допомогу потерпілим жінкам, а не на оплату догляду за нею, коли вона лежатиме роками не­притомна в якомусь закладі для людей-овочів.

Рот, це буде краще. Надійніше.

Язик відчув маслянистість дула, а крихітний плужок при­цільної мушки проорав їй піднебіння.

«В мене було гарне життяну, скажімо, доволі гарнеі хоча наприкінці його я зробила жахливу помилку, може, це не зіграє проти мене, якщо існує щось після цього».

Ах, а який же солодкий цей нічний вітер. І ці делікатні аро­мати, які він доносить крізь водійське вікно. Соромно йти отак, але хіба є якийсь інший вибір? Вже час вирушати.

Тесе заплющила очі, щільніше обхопила пальцем спуско­вий гачок, і саме в цю мить забалакав Том. Дивно взагалі, як він на це спромігся, бо Том залишився в «Експідішені», а «Екс- підішен» залишився на обійсті іншого брата, майже за милю звідси, якщо їхати по дорозі. Та й голос, який вона почула, зо­всім не був тим, яким вона зазвичай наділяла Тома. І на її влас­ний він не був схожим. Цей голос був якимсь прохолодним. Та й вона — у неї ж в роті стирчить дуло револьвера. Вона вза­галі не може говорити.

  • Вона ж ніколи не була добрим детективом, хіба ні?

Тесе вийняла револьвер.

  • Хто? Дорін?

Попри все, це її збентежило.

  • А хто ж іще, Тессо Джин? Та й звідки їй бути добрим до тективом? Вона ж породження тебе колишньої. Хіба не так?

Тесе припустила, що так воно й є.

  • Дорін упевнена, що Великий Водій не ґвалтував, не вби вав тих жінок. Чи це не ти саме так там написала?

  • Я, — погодилась Тесе. — Це я впевнена. Та я просто втом лена. І збентежена, гадаю так.

  • І ще ти також почуваєшся винною.

  • Так. І винною також.

  • А винні люди здатні на логічні міркування, як ти гадаєш?

Ні. Мабуть, не здатні.

  • Що ти намагаєшся мені довести?

  • Що ти розкрила лише частину таємниці. Але перш ніж ти спробувала розкрити її цілком — саме ти, а не напхана ба­нальними кліше літня леді-детектив, — трапилося дещо, ну скажімо, прикре.

  • Прикре? Так ти це називаєш?

Звідкілясь, із величезної відстані, Тесе почула свій сміх. Десь там вітер підбивав стукатися об піддашок розхитану ринву. Звук нагадував той, що його видавала рекламна вивіска «7ир» над покинутою крамницею.

  • Перш ніж застрелитися, — продовжив новий, незнайо­мий Том (цей голос повсякчас ставав дедалі більш жіноць­ким), — чом би тобі не подумати самостійної Але не тут.

  • А де ж тоді?

Том не відповів на це запитання, та й не було в тім потре­би. Натомість він сказав таке:

  • І забери з собою те сране зізнання.

Тесе вилізла з пікапа і пішла назад у дім Лестера Стжельке. Зупинилася посеред кухні померлого хазяїна й почала дума­ти. Робила вона це вголос, тобто голосом Тома (котрий щора- іу звучав все більше схожим на її власний). Схоже, що Дорін десь загуляла.

  • Ключ від будинку Ела мусить бути на тому ж кільці, що іі ключ від його машини, — промовив Том, — але там собака. Тобі варто не забувати про собаку.

Авжеж, це було б неприпустимо. Тесе зазирнула до Лесово- іо холодильника. Після недовгого порпання в глибині ниж­ньої полиці знайшлася упаковка м’ясного фаршу. Використав­ши каталог «Дядечка Генрі», вона загорнула м’ясо в подвійний шар паперу і вирушила до вітальні. Там вона позбирала своє зізнання з колін Стжельке, роблячи це обережно, цілком усві­домлюючи, що та частина.його, що була скривдила її — та час­тина, що призвела до вбивства трьох людей цього вечора, — міститься прямо під цими аркушами.

  • Я забрала твоє мелене м’ясиво, але не тримай на мене зла. Я роблю тобі послугу. Воно тхне так смачно, що вже ледь не геть протухло.

  • Ще й крадійка, на додаток до того, що вбивця, — заува­жив Малий Водій своїм монотонним голосом мертвяка. — Ви тільки подивіться на неї.

  • Стули пельку, Лесе, — мовила вона й пішла звідти.

43

«Перш ніж застрелитися, чом би тобі не подумати само­стійно?»

Саме це вона й намагалася робити, скеровуючи старий пі­кап по звивистій дорозі, що вела до обійстя Елвіна Стжельке. Вона починала вірити, що з Тома, навіть коли він не перебу­ває в одному з нею автомобілі, кращий детектив, аніж з Дорін Маркіз у найкращі її часи.

  • Скажу коротко, — почав Том. — Якщо ти не вважаєш, що Ел Стжельке брав у всьому цьому участь — я маю на ува­зі серйозну участь, — ти здуріла.

  • Звичайно, я здуріла, — відповіла вона. — Бо інакше чо­му б я намагалася запевняти себе, що я застрелила не безви­нну людину, коли сама розумію, що саме це я й зробила7.

  • Це голос почуття вини, не голос логіки, — відповів Том. Тоном дратуюче-самовпевненим. — Ніяким пухнастим зай­чиком він не був, навіть чорно-білим ягнятком він не був. Прокинься, Тессо Джин. Ці двоє були не просто братами, во­ни були партнерами.

  • Партнерами по бізнесу.

  • Брати ніколи не бувають просто бізнес-партнерами. Там завжди є щось набагато складніше. Особливо, коли за матір їм править така жінка, як Рамона.

Тесс звернула на гладенько заасфальтовану під’їзну алею Ела Стжельке. їй подумалось, що Том у даному випадку таки може мати рацію. Точно знала вона одно: Дорін з її подруга­ми по В’язальному товариству ніколи не стикалися з такою жінкою, як Рамона Норвілл.

Загорівся ліхтар. Завівся собака: «Йавк-йавк, йавкйавк- йавк». Тесе чекала, поки ліхтар погасне і замовкне пес.

  • Ніяк мені дізнатися про все напевне, Томе.

  • Ти не матимеш певності, поки не роздивишся все на влас­ні очі.

  • Хай навіть він і все знав, це ж не він згвалтував мене.

Том якусь хвильку мовчав. Вона вирішила, що він здався.

Але тут він знову заговорив:

  • Коли хтось робить щось зле, а другий про це знає й не зу­пиняє його, вони обидва однаково винні.

  • В очах закону?

  • А також у моїх очах. Скажімо, Лестер сам-один висте­жував, ґвалтував і убивав. Я так не думаю, але припустімо, що було саме так. Якщо старший брат про все знав і мовчав, вже тільки за одне це його варто було вбити. Фактично, я ска­зав би, що кулі — для них занадто легкий кінець. Насадити на розпечену кочергу, оце було б ближче до торжества спра­ведливості.

Тесс утомлено помотала головою і торкнулася револьвера, що лежав поряд з нею на сидінні. Залишилася одна куля. Як­що їй доведеться використати її проти собаки (а й справді, що значить ще одне звичайне вбивство між друзями), треба буде десь вполювати собі нову зброю, ну звісно, якщо вона не зби­рається повіситися чи щось таке подібне. Але ж парубки на кшталт цих Стжельке зазвичай мають зброю. У тому-то й по­лягає ласа штука, як сказала б Рамона.

  • Авжеж, це якщо він знав. Проте аж таке поважне «якщо» не виправдовує кулі в голову. З матір’ю, так, там все ясно, се­режки стали тим доказом, якого я потребувала. Але ж тут ні­яких доказів.

  • Справді? — голос в Тома звучав так тихо, що Тесе його ледве дочула. — Ходімо подивимось.

44

Собака не загавкав, коли вона зійшла на ґанок, але Тесе собі уявила, як той стоїть просто за дверима, зачаєний, з оскале­ними іклами.

  • Губере?1 — а кий чорт, для сільського пса це ім’я нічим не гірше за будь-яке інше. — Мене звуть Тесе. У мене є для те­бе гамбургер. А ще я маю револьвер з одним набоєм. Зараз я збираюся відчинити двері. На твоєму місці я б вибрала м’ясо. Гаразд? Домовилися?

Ані гав. Може, він вимкнувся разом з ліхтарем? Або при­нишк перед вторгненням смачненької грабіжниці. Тесе спро­бувала один ключ, потім другий. Безуспішно. Ці два, либонь, під офісу їхньої транспортної компанії. Третій ключ обернув­ся в замку і, не витрачаючи часу на втрату хоробрості, вона мерщій прочинила двері. Тесе була науявляла собі бульдога

Ім’я пса з мультсеріалу «Губер і мисливці на привидів», який транслював­ся щонеділі у 1973—1975 рр. на каналі Ей-Бі-Сі.

або ротвейлера з червоними очима й слинявими щелепами, А побачила Джек-Рассел-тер’єра1, котрий дивися на неї з нн дією, помахуючи хвостиком.

Тесе поклала револьвер до кишені куртки і погладила песи ка по голові.

  • Боже милостивий, — мовила вона. — Лишень подумати, як ти мене був налякав.

  • Не варто було лякатися, — сказав Губер. — Скажи мені, де Ел?

  • Не питай, — відповіла вона. — Хочеш гамбургер? Тіль ки попереджаю: він, можливо, вже зіпсований.

  • Давай його сюди, бейбі, — кивнув Губер.

Тесе спершу дала йому м’яса і тільки потім увійшла всере дину, причинила за собою двері й увімкнула світло. А чом би й ні? Тут врешті-решт вони тільки вдвох із Губером.

Елвін Стжельке тримав свій дім у кращому порядку, ніж йо­го брат. Підлога й стіни тут були чисті, не видно було стосів обмінного каталогу «Дядечка Генрі», а на полицях вона помі­тила навіть декілька книг. Стояли тут також кількома зграй­ками гуммелівські статуетки, а на стіні в рамці висіла велика фотографія їхньої з братиком Мамзілли. Тесе подумала, що деякий натяк в цьому є, але навряд чи це можна вважати гід­ним доказом чогось. Хоч будь-чого. «От аби тут було фото Ричарда Відмарка в ролі Томмі Удо, то була б інша справа».

  • Чому ти посміхаєшся? — спитав Губер. — Не бажаєш по­ділитися?

  • Фактично ні, — відповіла Тесе. — Звідки почнемо?

  • Я не знаю, — відповів Губер. — Я всього лише пес. А як щодо добавки тієї смачної телятини?

Тесе згодувала йому ще трохи м’яса. Тесе звівся на задні ла­пи й двічі крутнувся на місці. Тесе зачудувалася, чи вона не бо­жеволіє.

' Порода невеличких фокстер’єрів, виведена у середині XIX століття ан­глійським священиком Джоном «Джеком» Расселом.

  • Томе, ти маєш щось сказати?

  • У хаті його брата ти знайшла свої трусики, правильно?

  • Так, знайшла і забрала їх. Вони порвані... та я б ніколи и не одягла їх знову, навіть якби вони були цілими... але ж во­ни мої.

  • А що ти ще там знайшла, окрім жмута дамської білизни?

  • Що ти маєш на увазі під твоїм «ще»?

Але Тому не треба було їй цього пояснювати. Питання по­лягало не в тім, що вона знайшла, питання полягало в тім, чо­го вона не знайшла: ні своєї сумочки, ні ключів. Ключі Лестер С'тжельке міг закинути в ліс. Саме так зробила б на його міс­ці сама Тесс. А сумочка — то вже інша справа. То була річ від «Кейт Спейд»1, вельми дорога, і всередині неї було пристро­чено стрічку з її ім’ям. Якщо сумочка — і все що в ній лежа­ло — не знайшлася в Лестеровій хаті, припустимо, що він не закинув її разом з ключами в ліс, то де ж тоді вона зараз?

  • Я голосую за цей дім, — промовив Том. — Давай-но роз­' дивимося.

  • М’яса! — дзявкнув Губер і зробив новий пірует.

І

45



Звідки нам розпочати?

  • Ходімо, — погукав Том. — Чоловіки більшість своїх се­кретів ховають в одному з двох місць: або у спальні, або в ка­бінеті. Дорін цього може й не знати, але ж ти знаєш. І в цьому будинку немає кабінету.

Вона увійшла до спальні Стжельке (Губер плівся слідом), де знайшлося супердовге двоспальне ліжко, застелене без виті­вок, по-військовому. Тесс зазирнула під нього. Ніц. Уже мало

«Kate Spade New York» — дизайнерська компанія, яку 1993 року заснува­ла зі своїм чоловіком Кейт Спейд (нар. 1963 p.), колишня редакторка від­ділу аксесуарів журналу «Мадемуазель».

не зробивши крок до шафи, вона раптом застигла, а тоді зно­ву повернулась до ліжка. Підняла матрац. Подивилася. Мину­ло якихось п’ять секунд — ну, нехай десять, — перш ніж вони вимовила сухим, безбарвним голосом єдине слово:

  • Джекпот.

На пружинній сітці лежало три дамських сумочки. Той не­величкий підсумок-клатч, що лежав посередині, Тесе упізна­ла б де завгодно. Розчахнула сумочку. Всередині не було нічо­го, окрім пакуночка клінекса та олівця для брів з хитромудро затаєною на його протилежному кінчику щіточкою для вій. Вона поглянула, чи на місці шовкова стрічка з її іменем, але та пропала. Прибрано її було акуратно, але Тесе все одно помі­тила один крихітний поріз на витонченій італійській шкірі там, де висмикували стібки.

  • Твоє? — запитав Том.

  • Сам знаєш. -

  • А як щодо олівця для брів?

  • Такі продаються в аптеках по всій Амери...

  • А саме цей твій?

  • Так. Мій.

  • Ну, тепер ти вже переконалася?

  • Я... — у Тесе клубок застряг у горлі. Вона відчувала щось, але не мала певності, що саме. Полегшення? Жах? — Так, га­даю, що так. Але чому? Чому обидва вони?

Том нічого не сказав. Бо не мусив. Дорін могла цього й не ро­зуміти (або не бажала визнавати, якщо розуміла, бо літні леді, котрі зачитувалися її пригодами, не любили лячних вивертів), проте Тесе гадала, що сама вона все зрозуміла. їхня Матінка трахала їх обох. Саме так сказав би психіатр. Лестер став ґвал­тівником, а Ел фетишистом, котрий брав у цьому опосередко­вану участь. Він, імовірно, навіть допомагав запроторити одну або й обох тих жінок до труби. Цього їй ніколи не дізнатися напевне.

  • Обшукувати весь дім часу займе аж до світанку, — ска­зав Том, — але ти можеш ретельніше обшукати цю спальню,

Гессо Джин. Решту речей із сумочки він, можливо, знищив — порізав на шматочки кредитні картки і викинув їх у річку Све- брідж, як на мій здогад, — але тобі варто переконатися, бо будь-що, на чому може бути позначене твоє ім’я, приведе по­ліцію прямо до твоїх дверей. Почни з шафи.

Тесе не знайшла в шафі кредитних карток чи чогось іншо­го, що належало б їй, а втім, дещо там їй таки трапилося. Во­но лежало на верхній полиці. Тесе зійшла зі стільця, на якому стояла, і розглядала цю річ зі зростаючою відразою: каченя, м’яка іграшка, либонь, улюблена колись іграшка якоїсь дити­ни. У цього каченяти не було одного ока, а його синтетичне хутро обвалялося. Воно було фактично здерте в кількох міс­цях так, ніби це каченя хтось запестив до смерті.

Збоку на вицвілому жовтому дзьобі виднілася темно-бор­дова пляма.

  • Це те, що я думаю? — спитав Том.

  • О Томе, я гадаю, що так.

  • Трупи, які ти бачила в кульверті... могло одне з тих тіл належати дитині?

Ні, жодне з тих тіл не було настільки маленьким. Проте, можливо, кульверт під Стаґґ-роуд не єдине місце, де ховали трупи брати Стжельке.

  • Поклади іграшку назад на полицю. Залиш для поліції цю знахідку. Тобі треба перевірити, чи не має він комп’ютера з да­ними в ньому про тебе. А потім ти мусиш звідси к чорту вши­ватися.

Щось холодне й вологе торкнулося руки Тесс. Вона ледь не заверещала. То був Губер, він дивився на неї своїми яскра­вими очима.

  • Ще м’яса! — попросив Губер, і Тесс дала йому шматочок.

  • Якщо в Ела Стжельке є комп’ютер, можеш бути певним, він захищений паролем. Та ще й таким, мабуть, що мені його нізащо не зламати клацанням навмання.

  • Тоді забери його та закинь у ту бісову річку, коли їхати­меш додому. Хай спить собі там, разом з рибами.

Але в будинку не виявилося комп’ютера.

Уже в дверях Тесе згодувала Губеру рештки м’яса. Він, ли бонь, виригає потім все на килим, але Великому Водієві до то го вже нема діла.

Том запитав:

  • Ти задоволена, Тессо Джин? Ти задоволена тим, що вби ла не безвинну людину?

Вона гадала, що мусила б, бо тепер її самогубство вигляда ло явно неслушним вибором.

  • А як бути з Бетсі Ніл, Томе? Як щодо неї?

Том не відповів... і знову ж таки, бо не мусив. Бо він, врешті- решт, — це вона сама.

Чи не вона?

Щодо цього Тесе не мала цілковитої певності. Та й чи має це якесь значення, якщо вона знає, що їй робити далі? А що­до завтра, то завтра вже буде інший день. Скарлет О’Гара ма­ла щодо цього рацію1.

Що має значення, так це те, що поліція мусить дізнатися про тіла в кульверті. Хоча б тому, що десь можуть бути роди­чі і друзі, котрі їх усе ще шукають. А також тому...

  • Тому що плюшеве каченя підказує, що десь можуть бути й інші.

Цей голос уже належав їй.

І це було добре.

46



О сьомій тридцять наступного ранку після менш як трьох го­дин рвучкого, насиченого кошмарами сну Тесе увімкнула свій

«Завтра буде інший день» — остання фраза з роману Маргарет Мітчел (1900—1949) «Розвіяні вітром» (1936), яку промовляє головна героїня Скарлет О’Гара.

.1



кабінетний комп’ютер. Але не для того, щоб писати. Писання було найостаннішим з усього, що вона наразі мала на думці.

Чи заміжня Бетсі Ніл? Тесе гадала, що ні. Того дня, в її офі­сі, вона не бачила на Бетсі Ніл обручки, та навіть якщо її во­на могла й не помітити, то сімейних фотографій там не було точно. Єдиний образ, який вона пригадувала, це фото Барака ()бами в рамці... але той одружений з іншою. Отже, маємо — бетсі, ймовірно, розлучена або самотня. І ймовірно ж, не за­реєстрована на жодному ресурсі в інтернеті. Тож у такому ви­падку комп’ютерний пошук не дасть їй абсолютно нічого. Тесе припускала, що може знайти її у «Стаґґер-Інн», якщо знову гуди з’їздить... але вона не хотіла знову з’являтися в «Стаґґер- Інн». Більше ніколи.

  • Навіщо ти вигадуєш собі клопіт? — спитав з підвіконня Фрітці. — Перевірила б принаймні телефонні номери по Све- бріджу. А чим це від тебе так тхне? Невже собакою7.

  • Так. Це Губер.

  • Зрадниця, — зневажливо промовив Фрітці.

Пошук показав їй близько дюжини різних Ніл. Один номер належав Е. Ніл. Наразі «Е» означає Елізабет? Був лише один спосіб це з’ясувати.

Не відкладаючи — це майже напевне позбавило б її хоро­брості — Тесе набрала номер. Її пройняло потом, серце коло­тилося, мов скажене.

Телефон прогудів раз. Другий.

«Це, мабуть, не її номер. Може, він належить якійсь Едіт Ніл. Ба навіть якійсь Ельвірі Ніл».

Три гудки.

«А якщо навіть це номер Бетсі Ніл, її, либонь, немає вдома. Вона може бути зараз у відпустці, десь у Кетскілах...1

Чотири гудки.

і»



. ..або знялася та й завіялася з кимось із «Зомбі пекарів», що тут неможливого? З соло-гітаристом. Можливо, вони разом співають «А чи зуміє твоя кицька подолати цього пса?» в ду­ші, після того як...»

На тому боці взяли слухавку, Тесе відразу ж упізнала го­лос.

  • Вітаю, ви подзвонили до Бетсі, але наразі я не можу піді­йти до телефону. Далі прозвучить гудок, а після нього ви самі знаєте, що робити. Доброго вам дня.

«Дякую, день у мене був поганий, а минула ніч була іще на­багато гі...»

У слухавці прогуло, і Тесе, раніше, ніж усвідомити, що во­на збирається щось сказати, почула себе, як вона вже балакає.

  • Вітаю, пані Ніл, це Тесса Джин вам телефонує — автор­ка В’язального товариства. Ми з вами познайомилися у «Стаґ- ґер-Інн». Ви мені віддали мій ТомТом, а я написала автбграф для вашої бабусі. Ви звернули увагу на садна в мене на облич­чі, і я вам тоді дещо збрехала. Не було ніякого бойфренда, па­ні Ніл. — Тесе заговорила швидше, боячись, що стрічка в ав- товідповідачі закінчиться раніше, ніж вона все розповість... для неї стало відкриттям, що їй так нестерпно хочеться все розповісти. — Мене було зґвалтовано, це так жахливо, але по­тім я спробувала все виправити і... я... я мушу побалакати з вами про це, тому що...

У телефоні почулося «клац», а тоді Тесе знову почула голос Бетсі Ніл, тепер уже наживо.

  • Почніть спочатку, — промовила та, — але не поспіхом. Я щойно прокинулася і все ще напівсонна.

47

Вони домовилися разом поснідати в міському парку Свебрі- джа. Сіли на лаві біля естради. Тесе не відчувала голоду, але Бетсі Ніл змусила її покуштувати сендвіч, і Тесе, на власний подив, почала відкушувати від нього великі шматки, згадую­чи при цім Губера, як той пожадливо ковтав м’ясо Лестера (/гжельке.

  • Почніть від самого початку, — попрохала Бетсі. Вона бу­ча спокійна, Тесе подумала: майже позаприродно спокійна. — І Іочніть від початку і розкажіть мені все.

Тесе розпочала із запрошення від товариства «Книгогризи- Ііуквоїди & Ласуни». Сама Бетсі говорила мало, лише вряди- годи вставляючи «угу» або «гаразд», щоб дати Тесе зрозуміти, що вона слідкує за розвитком історії. Розповідання породжу- нало спрагу, добре, що Бетсі принесла з собою також дві бля­шанки крем-соди «Доктор Браун»1. Тесе вхопила одну з них і пожадливо випила.

Закінчила вона, коли вже перейшло за першу годину дня. Ті небагато людей, котрі теж були поприходили зі своїми лан­чами посидіти в міському парку, давно вже поїли й розійшли­ся. Тільки дві жіночки ще вигулювали там своїх малят у хо­дунках, але доволі віддалік.

  • Дозвольте, я викладу все прямо, — промовила Бетсі Ніл. — Ви збиралися себе застрелити, але натомість потім якийсь фантомний голос наказав вам повернутися до будин­ку Елвіна Стжельке.

  • Так, — відповіла Тесе. — Де я й знайшла свою сумочку. І каченя з плямою крові.

  • Ваші трусики знайшлися в домі молодшого брата.

  • У Малого Водія, так. Вони в моєму «Експідішені». І су­мочка там. Хочете на них подивитися?

  • Ні. А з револьвером як?

  • Він теж у машині. З одним набоєм у барабані, — вона за­чудовано подивилася на пані Ніл, думаючи: «Ця дівчина з очима

' Створений у XIX ст. в Нью-Йорку один із найстаріших в Америці безал­когольних напоїв, який тепер випускає компанія «Пепсі-Кола»; бренд «Dr. Brown’s» залишається популярним у Новій Англії, але майже невідо­мий у решті штатів.

Вз»



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет