Клуб сімейного дозвілля



бет2/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36

Так. Недалеко. Я казала вам це обом тисячу разів, — вона ковтнула вина і, замість того щоб поставити склянку долі, як робила це перед тим, затримала її в руках. Помаранчеве світло над західним обрієм поглибшало до потойбічного зелено-пур­пурового сяйва, яке, здавалося, запалало в її склянці.

  • Якби йшлося про Сент-Луїс, то була б інша справа.

  • Я відмовилася від цієї ідеї, — сказала вона. Авжеж, звіс­но, це означало, що вона дослідила тамтешні перспективи й оцінила їх для себе як проблематичні. У мене за спиною, зви­чайно. Все за моєю спиною, окрім юриста тієї компанії. Та й з ним вона б зробила все також у мене за спиною, якби не хо­тіла використати цей факт як дрючок для мого побиття.

  • Вони куплять усе разом, як ти гадаєш? ■— спитав я. — Всі 180 акрів?

    и

    • Звідки мені знати? — ковток; друга склянка спорожніла наполовину. Якби я зараз сказав їй, що вже досить і спробу- иав забрати в неї вино, вона б відмовилася віддати склянку.

    • Ти знаєш, я не маю в цьому сумнівів, — сказав я. — Що­до цих ста вісімдесяти акрів, як і щодо твого Сент-Луїса. Ти вже все з’ясувала.

    Вона скоса кинула на мене хитрий погляд... а тоді вибухну­ла брутальним реготом.

    • Мож’иво, й так.

    • Сподіваюсь, ми могли б підшукати для нас якийсь дім на околиці міста, — сказав я, — звідки принаймні відкривається иид хоч на пару полів.

    • Де ти міг би сидіти цілісінький день, не відриваючи гуз- іі.і від крісла на ґанку, заради різноманітності дозволивши всю роботу робити твоїй дружині? Давай, наливай. Якщо ми вже і цяткуємо, то давай святкувати.

    Я наповнив обидві склянки. У мою вистачило лише трохи хлюпнути, оскільки я встиг зробити з неї тільки один ковток.

    • Гадаю, я міг би знайти собі місце механіка. Легковики й вантажівки, але здебільшого сільськогосподарська машинерія. Якщо я можу підтримувати в робочому стані цей старий «Фар- молл»1... — я скинув рукою в бік темного силуету трактора, що стояв біля корівника, — то й будь-що змушу працювати.

    • Це Генрі тебе намовив.

    • Він переконав мене, що краще скористатися можливіс­тю стати щасливим у місті, аніж залишитися тут самому се­ред зубожіння, що безумовно очікує на мене.

    • Хлопець виявляє здоровий глузд, і дорослий чоловік до­слухається! Нарешті дочекалися! Алілуя!

    Вона осушила склянку і простягнула її по добавку. Вхопив- и і и мене за руку, вона прихилилася так близько, що я дочув кислий запах винограду в її віддиху.

    «Farmall» — багатоцільовий колісний трактор, який випускався компа­нією «International Harvester» у 1920-х pp.







    • Вілфе, цієї ночі ти можеш отримати й те, що тобі найбіль­ше подобається, — торкнулася вона тепер уже пурпуровим язиком собі середини верхньої губи. — Оте непристойне.

    • Смакую наперед, — відповів я.

    Якщо все йтиме по-моєму, цієї ночі дещо значно непристой­ніше мусить трапитись у ліжку, яке ми ділили з нею впродовж 15 років.

    • Давай пок’ичемо Генрі, — мовила вона, починаючи вже ковтати слова. — Я бажаю поздоровити його з тим, що йому врешті розвиднилося.

    (Чи я згадував про те, що дієслово дякувати було цілком відсутнє у вокабулярі моєї дружини? Напевне, ні. Мабуть, те­пер це взагалі зайве робити.) Її очі спалахнули від якоїсь но­вої думки.

    • Ми наллємо йому склянку вина! Він уже достатньо до­рослий!

    Вона стусонула мене ліктем, як це роблять оті перестарілі чо­ловіки, що їх можна побачити на лавах обабіч ґанку суду, котрі сидять там і розповідають один одному брудні анекдоти. |

    • Якщо в нього трохи розв’яжеться язик, ми навіть дізна- ' ємося, чи не дарма витрачав він свій час з Шеннон Коттері... мала хвойда, хоча волосся має гарне, тут ніде правди діти.

    • Випий спершу ще склянку вина, — промовив Підступник.

    Вона випила ще дві, таким чином покінчивши з пляшкою.

    (Першою.) На той час вона вже співала «Авалон»1 найкращим зі своїх фіглярських голосів, підкочуючи очі своїм найефект- нішим фіглярським манером. Це було боляче бачити, а ще бо­лючіше чути.

    Я пішов до кухні по нову пляшку вина і вирішив, що вже й справді час покликати Генрі. Хоча, як уже було сказано, вели- : ких надій я не мав. Я міг зробити все, лише якщо він виступить

    «Avalon» — суперхіт 1920 року, співавтором і виконавцем якого був емі­грант єврейського походження з Литви Ел Джолсон (1886—1950); найви­ще оплачуваний співак і кіноактор у США до кінця 1930-х pp.



    в

    мі іїм добровільним співучасником, але в глибині душі я вважав, що він збентежиться, щойно спливе час балачок і настане час діяти. Ну, якщо й так, тоді ми просто покладемо її до ліжка. Кранці я їй скажу, що передумав продавати мою отчу ферму.

    І Ірийшов Генрі й ніщо в його блідому, скорбному обличчі не- спонукувало до надії на успіх.

    • Татуню, — шепнув він, — гадаю, я не зможу. Це ж мама.

    • Ну, як не зможеш, то й не зможеш, — погодився я, і в цих моїх словах і зблизька не було Підступника. Я змирився; що і >уде, те й буде. — У будь-якому разі, вона щаслива уперше за паї ато місяців. П’яна, але щаслива.

    • Не просто напідпитку, а насправді п’яна?

    • Не дивуйся; робити все по-своєму для неї єдиний спосіб відчувати себе щасливою. Ти за свої 14 років життя з нею му- і и в би про це вже знати.

    Суплячись, він нашорошив вуха туди, де на ґанку жінка, ко­тра його народила, завела незграйно, проте слово в слово, • Грудного Мак-Гі»1. Генрі геть спохмурнів, почувши цю бур- дейну баладу, можливо, через її приспів («Вона воліла помогти йому запхнути/Бо то ж був знову той Брудний МакГі»), хоча радше через те, яким манером випльовувала ці слова його ма­ні. Лишень минулого року Генрі склав Присягу в таборі Мето­дистського юнацького братства в День праці2. Я стиха радів йо­го шоку. Якщо підлітки не вертяться на всі боки, як флюгери на потужному вітрі, вони стають закостенілими, мов Пуритани.

    • Вона хоче, щоб ти приєднався до нас, випив склянку вина.

    • Татуню, ти ж знаєш, я пообіцяв Господу, що ніколи не пи­тиму.

    • Ти вирішиш це з нею, вона хоче відсвяткувати. Ми про­даємо ферму й переїздимо до Омахи.

    а.

    • Ні!

    • Ну... побачимо. Все залежить від тебе, синку. Виходь на ґанок.

    Побачивши Генрі, його мати п’яно підвелася на рівні, обхо­пила руками сина за поперек, якось аж занадто притискаю­чись до нього своїм тілом, і почала покривати його обличчя екстравагантними поцілунками. Неприємно смердючими, су­дячи з його гримас. Тим часом Підступник знову наповнив її спорожнілу склянку.

    • Нарешті ми всі разом! Мої чоловіки набралися глузду! — Вона підняла склянку, вітаючи нас, і вихлюпнула добрячу пор­цію собі на груди. Розсміялася, підморгуючи мені. — Якщо твоя ласка, Вілфе, можеш злизати вино з мене трішки пізніше.

    Генрі дивився на неї з відразливим замішанням, тимчасом як вона гепнулася назад у крісло, задрала свої спідниці й заштовха­ла їх собі між ноги. Вона помітила його погляд і розреготалася.

    • Не треба нам тут святенництва. Я бачила тебе з Шеннон Коттері. Маленька хвойдочка, але має гарне волосся, та й фі­гурку показну. — Вона допила вино і зригнула. — Якщо ти ще не обмацав її всю, ти просто дурень. Але треба бути обереж­ним. Чотирнадцять — не замалий вік для одруження. Тут у нас, на серединних рівнинах, чотирнадцять — не замалий рік для одруження навіть на власній кузині.

    Нареготавшись, вона знову простягнула свою склянку. Я на­повнив її з другої пляшки.

    • Татуню, їй уже достатньо, — мовив Генрі несхвально, не­згірш за якогось проповідника. Над головами з’явилися пер­ші зірки, підморгуючи згори неозорій пласкій порожнечі, яку я так любив усе життя.

    • Ой, ну, я не знаю, — відповів я. — In vino veritas, як пише Пліній Старший... в одній з тих книг, з яких завжди так іро­нічно глузує твоя мати.

    • Рука на плузі цілий день, а ніс у книзі всеньку ніч, — про­співала Арлетт. — Окрім, коли він порається дечим у мені.

    • Мамуню!

    в

    • Мамуню! — перекривила вона і простягнула руку зі склян­кою в напрямку ферми Коттері, хоча та стояла надто далеко під нас, щоб бачити тамтешні вогні. Нам їх не було б видно, маніть якби вони жили на милю ближче, оскільки кукурудза вигналася вже високо. Коли в Небраску приходить літо, ко­жен фермерський дім перетворюється на корабель, що пливе у безбережному зеленому океані. — За Шеннон Коттері і її но- иісінькі цицечки, а якщо мій син ще не знає, якого кольору и неї пипки, він просто телепень.

    Мій син не відповів на це, але те, що я міг зрозуміти з його потемнілого обличчя, змусило Підступника втішитися.

    Вона обернулася до Генрі і вхопила його за руку, обливши ви­ном йому зап’ясток. Ігноруючи його кволе заперечливе нявчан­ня, подивилася неочікувано жорстко йому у вічі й промовила:

    • Тільки запам’ятай, коли злягатимешся з нею в кукурудзі або поза корівником, не шуруй в неї. — Вільну руку вона стис­нула в кулак, виставивши середній палець і потикала ним собі навкруг промежини, означивши коло: ліве стегно, праве стег­но, живіт справа, пупок, живіт зліва і знову ліве стегно. — Роз­відай її всю і всюди, як тільки тобі схоче/ься, своїм Джонні Ма­ком, аж поки йому не стане так гарно, що почне плюватися, але і римайся подалі від самого гнізда, якщо не хочеш опинитися в кайданах на все життя, як твої мамуня з татусем.

    Він підвівся й пішов, так само не промовивши й слова, і я йо­го не засуджую. Це була вкрай вульгарна вистава, навіть для Арлетт. Напевне, він побачив, як прямо в нього на очах вона перемінилася з його матері — важкої жінки, але іноді люби­мої — на смердючу бурдейну мадам, що настановляє юного- іеленого клієнта. Само по собі це гидотно, а він же ще з такою ніжністю ставився до дівчини Коттері, й від того йому було знач­но гірше. Зовсім юні хлопці не можуть не підносити своїх пер­ших коханих на п’єдестал, і якщо трапляється хтось, хто плює 11 л їхнє божество... навіть якщо тим хтось є рідна мати...

    Я дочув здаля, як він затріснув свої двері. А потім почули- і я також неголосні, проте явні схлипи.

    н»


    • Ти поранила його почуття, — сказав я.

    Вона висловила свою думку, що почуття, як і справедли­вість — це також останні притулки для слабаків. А тоді про­стягнула до мене склянку. Я її наповнив, розуміючи, що нічо­го зі сказаного зараз нею сама вона вранці не пам’ятатиме (повсякчас маючи на увазі, що вона й завтра буде тут і приві­тає наступний ранок) і все заперечуватиме — аж пінитиметь­ся, — якщо я їй розповім. Я бачив її в п’яному стані й раніше, але аж такого вже давно не траплялося.

    Ми закінчили другу пляшку (вона закінчила) і половину третьої, перш ніж її щелепа відпала на залиті вином груди і во­на захропла. Проходячи через її здавлене таким чином горло, те хропіння нагадувало гарчання якоїсь злющої собаки.

    Я обійняв її за спину і, підчепивши долонею під пахву, звів на ноги. Вона щось протестуюче промурмотіла і слабенько ляснула мене смердючою рукою.

    • О’лиш ме’е с’о’ої. Я спа... хо...

    • Зараз спатимеш, — сказав я, — але в ліжку, а не тут, не на ґанку.

    Я повів її — вона спотикалася й хропла, одне око заплюще­не, а друге, хоч і затуманене, дивиться — через вітальню. Від­чинилися двері кімнати Генрі. Він став в одвірку, з безвираз­ним, набагато старшим за його справжній вік лицем. Кивнув мені. Лише один короткий порух голови, але він сказав усе, що мені потрібно було знати.

    Я вмостив її до ліжка, зняв з неї туфлі і залишив її хропти з розчепіреними ногами і одною рукою, звислою з матраца до­долу. Я пішов назад до вітальні, де знайшов Генрі, котрий сто­яв біля радіоприймача, який Арлетт приневолила мене при­дбати за рік до того.

    • Вона не має права казати такі речі про Шеннон, — про­шепотів він.

    • Але ж казатиме, — відповів я. — Така вже вона є, така, якою її сотворив Господь.

    • І вона не має права запирати мене від Шеннон.

    в

    • І це вона зробить, — сказав я. — Якщо ми їй дозволимо.

    • А ти не міг би... Татуню, ти не міг би знайти й собі адво­ката?

    • Невже ти гадаєш, ніби будь-який адвокат, якого я зміг би найняти за ті мізерні гроші, що маю в банку, зможе вистояти проти тих адвокатів, котрих компанія «Фаррингтон» нацькує на нас? У них широчезний розмах в окрузі Гемінгфорд, а я мо- ж у розмахнутися хіба що своїм серпом. Вони тягнуться по ті 100 акрів, і вона єдиний для них шлях до їх отримання. Єди­ний, але ти мусиш мені допомогти. Допоможеш?

    Доволі довго він стояв мовчки. Стояв, похиливши голову, І я дивився, як сльози капають з його очей на плетений гач­ком килим-хідник. А потім він прошепотів:

    • Так. Але якщо я мушу це побачити... я не певен, що тоді іможу...

    • Є спосіб, коли ти зможеш допомогти, але не бачитимеш. (Іходи-но до повітки й принеси джутовий мішок.

    Він зробив, як я просив. Я пішов до кухні і взяв найгострі- імий з її різницьких ножів. Коли, повернувшись із мішком, він побачив ніж, обличчя його побіліло. ^

    • Це конче мусить бути зроблено цим? А ТИ не міг би... по­душкою...

    • Це буде занадто повільно й занадто важко, — відповів я. — Вона борсатиметься.

    Він прийняв мої пояснення так, ніби я до своєї дружини встиг убити вже дюжину інших жінок і добре розумівся на цій ( праві. Але ж я не розумівся. Просто я пам’ятав, що у всіх мо­їх напівпланах — іншими словами, в моїх мареннях про те, як и її здихаюся, — я завжди бачив саме цей ніж, котрий зараз гримав у руці. Отже, він і буде. Або цей ніж, або нічого.

    Отак ми з ним і стояли у світлі гасових ламп — у Гемінгфорд- Хоум не було електрики, окрім як від генераторів, до 1928 ро­к у, — дивлячись одне на одного, в той час як велику нічну ти- і и у, що живе в серцевині речей, зламував лише неприємний і пук її хропіння. Проте у спальні перебувала ще й третя сутність: її невідворотна воля, котра існувала окремо від самої тієї жін­ки (ще тоді мені здалося, ніби я її відчув; тепер, через вісім ро­ків, я в цьому впевнений). Це історія з привиддям, але привид­дя було там присутнє ще навіть до того, як жінка, котрій воно належало, померла.

    • Гаразд, татуню. Ми... ми відправимо її на Небо, — об­личчя в Генрі посвітлішало від цієї думки. Яким мерзотним мені це видається тепер, особливо, коли я думаю про те, як він закінчив.

    • Все відбудеться швидко, — запевнив я. Я змалку перері­зав горла безлічі свиней і гадав, що так і буде. Проте помилявся.

    Коротше казати. У ті ночі, коли я не можу заснути — а таких багато, — все прокручується знову й знову: кожен її смик, і ка­шель, і крапання крові елегантно уповільнено, тож хай розпо­відь про це буде якомога коротшою.

    Ми ввійшли до спальні, я попереду з різницьким ножем у руці, мій син за мною з джутовим мішком. Ми ступали на­вшпиньках, але могли б іти хоч під брязкіт цимбалів, вона б не прокинулась. Я показав жестом Генрі, щоб став праворуч від мене, за її головою. Тепер ми вже чули не лише її хропін­ня, а й цокотіння «Біг Бена»1, будильника, що стояв на її ніч­ній тумбочці, і дивна думка майнула мені: ми — як ті лікарі біля смертного ложа якогось визначного пацієнта. Хоча, я га­даю, лікарі біля смертного ложа, як правило, не тремтять зі страху й почуття провини.

    «Прошу, нехай крові буде небагато, — думав я. — Нехай мі­шок її утримає. Іще краще, нехай Генрі заридає зараз, в остан­ню хвилину».

    Але він не заплакав. Можливо, боявся, що я за це його зне­навиджу; можливо, змирився з тим, що вона відправляється

    «Big Ben» — популярний бренд будильників, що випускається з 1909 ро­ку заснованою 1884 року в Іллінойсі компанією «Westclox».

    в

    па І іебеса; можливо, він згадав той вульгарний середній па­лець, яким вона позначала коло на собі навкруг промежини. Я ііс знаю. Знаю лише, що він прошепотів: «Прощавай, маму­ню», — і натягнув їй на голову мішок.

    Нона хоркнула, намагаючись випручатися. Я сподівався, що іисуну руку під мішок і там зроблю свою справу, але йому до­мі ідилося його міцно натягувати, щоб утримати її, тож я й не зу- мім. Я побачив, як її ніс напинає мішок, стирчить, мов плавець акули. Я також побачив, який панічний вираз прозирає на йо- 111 обличчі, і зрозумів, що довго він не витримає.

    Я сперся одним коліном на ліжко, а рукою на її плече. А тоді різонув крізь мішок їй по горлу. Вона заверещала й почала ще дужче пручатися. Кров ринула крізь проріз у мішку. Руки її за­дерлися й почали молотити повітря. Генрі відсахнувся від ліж­ка з виском. Я сам намагався її утримати. Вона вхопилася за фонтануючий мішок руками, і я різонув по них, розсікши їй три пальці до кісток. Вона знову заверещала — звук був тонкий І пронизливий, як крижана скалка — і одна рука в неї впала на- іад, на ковдру, і там засмикалася. Я прорізав ще одну криваву і мугу в мішку, і ще одну, і ще. П’ять порізів загалом я зробив, перш ніж вона відштовхнула мене вцілілою рукою, а тоді нею ж, ривком вгору здерла джутовий мішок собі з обличчя. Цілком і голови його вона зняти не змогла — мішок зачепився їй за во­лосся й зависнув там, немов якийсь сітчастий очіпок.

    Першими двома махами я розтяв їй шию, але тільки пер­шим достатньо глибоко, щоб стало видно хрящі її дихально­го горла. Останніми двома я розкраяв їй щоку і рот, та так гли­боко, що в неї з’явився клоунський вищир. Він простягнувся іи від вуха до вуха, демонструючи зуби. Вона видала утробне, ідавлене ревіння, звук, який, мабуть, видає лев під час годів­лі. Кров ринула з її горла просто на ковдру. Пам’ятаю, я поду­мав, що ця кров схожа на вино у тій склянці, яку вона трима­ла проти останнього світла дня.

    Вона спробувала виборсатися з постелі. Я спершу остовпів, а відтак розлютувався. Не було жодного дня впродовж усього

    і.



    нашого шлюбу, коли б вона не творила мені якісь капості, і на­віть тепер, під час нашого кривавого розлучення, йшла напе­рекір. Утім, чого іншого я ще міг очікувати?

    • Ом, татуню, зупини її! — заверещав Генрі. — Зупини її, ох, татуню, заради любові Господа нашого, зупини її.

    Я плигнув на неї, немов той палкий коханець, і притиснув до просяклої кров’ю подушки. Нові хрипкі гарчання з глиби­ни її почикриженого горла. Очі її оберталися в очницях, роз­бризкуючи навкруги сльози. Я занурив руку їй у волосся, від­смикнув її голову назад і знову різонув їй по горлу. А тоді рвонув ковдру зі свого боку постелі і накрив їй голову. Вло­вивши все, окрім першого гейзера з її яремної вени. Фонтан крові потрапив мені на обличчя, і тепер вона, гаряча, скрапу­вала в мене з підборіддя, з носа, з брів.

    Вереск Генрі позаду мене припинився. Я озирнувся і поба­чив, що Бог пожалів його (припускаючи, що Він не одвернув лиця Свого, коли побачив, чим ми займаємось): Генрі зомлів. Почали слабшати її смикання. Нарешті вона вже посмирніша­ла. .. але я так і залишився лежати зверху, притискаючи її ков­дрою, тепер просяклою її кров’ю. Я нагадував собі, що вона ніколи нічого не робила легко. І виявився правий. Через три­дцять секунд (жерстяний, придбаний за поштовим каталогом годинник їх відрахував) вона знову скинулася, цього разу ви­гнувши спину так енергійно, що ледь не зіштовхнула мене геть. «Тримайся верхи, ковбою», — подумав я. Чи, либонь, на­віть промовив це вголос. Я того не пам’ятаю, ховай Боже. Все інше, але не це.

    Вона затихла. Я відрахував ще тридцять жерстяних цоків, а потім ще тридцять, для певності. На підлозі поворушився, застогнав Генрі. Почав сідати, потім передумав. Він поповз у найдальший куток кімнати і згорнувся там клубком.

    • Генрі? — погукав я.

    Ані знаку від скорченої фігури в кутку.

    Так само нічого.

    • Генрі, пізно вже задкувати. Справу зроблено. Якщо ти м е хочеш потрапити до в’язниці, а свого батька заслати на елек­тричний стілець, тоді підводься на ноги і допоможи мені.

    Він, хитаючись, рушив до ліжка. Волосся звисало йому на очі, котрі блищали крізь спітнілі кучері, немов очі якогось звірка, що ховається в чагарях. Він безперервно облизував со- оі губи.

    • Не ставай у кров. Нам тут і так вистачить прибирати бру­ду — більше, ніж мені б хотілося, але ми з цим упораємося. Якщо не наслідимо по всьому дому, тобто.

    • А я мушу на неї дивитися? Татуню, чи мушу я подиви­тися?

    • Ні. Ні ти, ні я.

    Ми загорнули її в ковдру, перетворивши постіль на саван. Щойно це було зроблено, як я усвідомив, що ми не зможемо пронести її таким чином через дім; у своїх напівпланах і ма­реннях я бачив не більше, як скромну цівочку крові, яка за­бруднить край ковдри прямо під її горлом (її акуратно пе­рерізаним горлом). Я не передбачав, ба навіть не уявляв реальності: біла стьобана ковдра виглядала пурпурово-чор- пою у притемненій кімнаті, насичена кров’ю, немов розпух­ла від води губка.

    У шафі лежало клаптикове покривало. Я не зміг задавити коротку думку: що могла б подумати моя мати, якби вона по­бачила, яким чином я використовую цей з любов’ю вишитий нею весільний подарунок. Я розстелив покривало на підлозі. Ми скинули на нього Арлетт. І загорнули її в нього.

    • Швидко, — сказав я. — Поки й це також не почало про­тікати. Ні... зачекай... сходи по лампу.

    Він ходив так довго, що я вже почав боятися, що він утік. І Іотім побачив світло, воно дрижало, наближаючись корот­ким коридором повз його спальню до тієї, яку ми ділили з Ар­летт. Були ділили. Я побачив сльози, що ручаями стікали по його восково-блідому обличчю.

    • Постав її на комод.

    І,

    Він поставив лампу поряд з книгою, яку я тоді читав: Сін- клер Люїс «Головна вулиця» Я її так ніколи й не закінчив; ме­ні нестерпно було дочитувати цей роман. При світлі лампи я по­казав на бризки крові на підлозі і калюжу прямо під ліжком.
  • 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36




    ©dereksiz.org 2024
    әкімшілігінің қараңыз

        Басты бет