Так. Недалеко. Я казала вам це обом тисячу разів, — вона ковтнула вина і, замість того щоб поставити склянку долі, як робила це перед тим, затримала її в руках. Помаранчеве світло над західним обрієм поглибшало до потойбічного зелено-пурпурового сяйва, яке, здавалося, запалало в її склянці.
Якби йшлося про Сент-Луїс, то була б інша справа.
Я відмовилася від цієї ідеї, — сказала вона. Авжеж, звісно, це означало, що вона дослідила тамтешні перспективи й оцінила їх для себе як проблематичні. У мене за спиною, звичайно. Все за моєю спиною, окрім юриста тієї компанії. Та й з ним вона б зробила все також у мене за спиною, якби не хотіла використати цей факт як дрючок для мого побиття.
Вони куплять усе разом, як ти гадаєш? ■— спитав я. — Всі 180 акрів?
и
-
Звідки мені знати? — ковток; друга склянка спорожніла наполовину. Якби я зараз сказав їй, що вже досить і спробу- иав забрати в неї вино, вона б відмовилася віддати склянку.
-
Ти знаєш, я не маю в цьому сумнівів, — сказав я. — Щодо цих ста вісімдесяти акрів, як і щодо твого Сент-Луїса. Ти вже все з’ясувала.
Вона скоса кинула на мене хитрий погляд... а тоді вибухнула брутальним реготом.
-
Мож’иво, й так.
-
Сподіваюсь, ми могли б підшукати для нас якийсь дім на околиці міста, — сказав я, — звідки принаймні відкривається иид хоч на пару полів.
-
Де ти міг би сидіти цілісінький день, не відриваючи гуз- іі.і від крісла на ґанку, заради різноманітності дозволивши всю роботу робити твоїй дружині? Давай, наливай. Якщо ми вже і цяткуємо, то давай святкувати.
Я наповнив обидві склянки. У мою вистачило лише трохи хлюпнути, оскільки я встиг зробити з неї тільки один ковток.
-
Гадаю, я міг би знайти собі місце механіка. Легковики й вантажівки, але здебільшого сільськогосподарська машинерія. Якщо я можу підтримувати в робочому стані цей старий «Фар- молл»1... — я скинув рукою в бік темного силуету трактора, що стояв біля корівника, — то й будь-що змушу працювати.
-
Це Генрі тебе намовив.
-
Він переконав мене, що краще скористатися можливістю стати щасливим у місті, аніж залишитися тут самому серед зубожіння, що безумовно очікує на мене.
-
Хлопець виявляє здоровий глузд, і дорослий чоловік дослухається! Нарешті дочекалися! Алілуя!
Вона осушила склянку і простягнула її по добавку. Вхопив- и і и мене за руку, вона прихилилася так близько, що я дочув кислий запах винограду в її віддиху.
«Farmall» — багатоцільовий колісний трактор, який випускався компанією «International Harvester» у 1920-х pp.
-
Вілфе, цієї ночі ти можеш отримати й те, що тобі найбільше подобається, — торкнулася вона тепер уже пурпуровим язиком собі середини верхньої губи. — Оте непристойне.
-
Смакую наперед, — відповів я.
Якщо все йтиме по-моєму, цієї ночі дещо значно непристойніше мусить трапитись у ліжку, яке ми ділили з нею впродовж 15 років.
-
Давай пок’ичемо Генрі, — мовила вона, починаючи вже ковтати слова. — Я бажаю поздоровити його з тим, що йому врешті розвиднилося.
(Чи я згадував про те, що дієслово дякувати було цілком відсутнє у вокабулярі моєї дружини? Напевне, ні. Мабуть, тепер це взагалі зайве робити.) Її очі спалахнули від якоїсь нової думки.
-
Ми наллємо йому склянку вина! Він уже достатньо дорослий!
Вона стусонула мене ліктем, як це роблять оті перестарілі чоловіки, що їх можна побачити на лавах обабіч ґанку суду, котрі сидять там і розповідають один одному брудні анекдоти. |
-
Якщо в нього трохи розв’яжеться язик, ми навіть дізна- ' ємося, чи не дарма витрачав він свій час з Шеннон Коттері... мала хвойда, хоча волосся має гарне, тут ніде правди діти.
-
Випий спершу ще склянку вина, — промовив Підступник.
Вона випила ще дві, таким чином покінчивши з пляшкою.
(Першою.) На той час вона вже співала «Авалон»1 найкращим зі своїх фіглярських голосів, підкочуючи очі своїм найефект- нішим фіглярським манером. Це було боляче бачити, а ще болючіше чути.
Я пішов до кухні по нову пляшку вина і вирішив, що вже й справді час покликати Генрі. Хоча, як уже було сказано, вели- : ких надій я не мав. Я міг зробити все, лише якщо він виступить
«Avalon» — суперхіт 1920 року, співавтором і виконавцем якого був емігрант єврейського походження з Литви Ел Джолсон (1886—1950); найвище оплачуваний співак і кіноактор у США до кінця 1930-х pp.
в
мі іїм добровільним співучасником, але в глибині душі я вважав, що він збентежиться, щойно спливе час балачок і настане час діяти. Ну, якщо й так, тоді ми просто покладемо її до ліжка. Кранці я їй скажу, що передумав продавати мою отчу ферму.
І Ірийшов Генрі й ніщо в його блідому, скорбному обличчі не- спонукувало до надії на успіх.
-
Татуню, — шепнув він, — гадаю, я не зможу. Це ж мама.
-
Ну, як не зможеш, то й не зможеш, — погодився я, і в цих моїх словах і зблизька не було Підступника. Я змирився; що і >уде, те й буде. — У будь-якому разі, вона щаслива уперше за паї ато місяців. П’яна, але щаслива.
-
Не просто напідпитку, а насправді п’яна?
-
Не дивуйся; робити все по-своєму для неї єдиний спосіб відчувати себе щасливою. Ти за свої 14 років життя з нею му- і и в би про це вже знати.
Суплячись, він нашорошив вуха туди, де на ґанку жінка, котра його народила, завела незграйно, проте слово в слово, • Грудного Мак-Гі»1. Генрі геть спохмурнів, почувши цю бур- дейну баладу, можливо, через її приспів («Вона воліла помогти йому запхнути/Бо то ж був знову той Брудний МакГі»), хоча радше через те, яким манером випльовувала ці слова його мані. Лишень минулого року Генрі склав Присягу в таборі Методистського юнацького братства в День праці2. Я стиха радів його шоку. Якщо підлітки не вертяться на всі боки, як флюгери на потужному вітрі, вони стають закостенілими, мов Пуритани.
-
Вона хоче, щоб ти приєднався до нас, випив склянку вина.
-
Татуню, ти ж знаєш, я пообіцяв Господу, що ніколи не питиму.
-
Ти вирішиш це з нею, вона хоче відсвяткувати. Ми продаємо ферму й переїздимо до Омахи.
а.
-
Ні!
-
Ну... побачимо. Все залежить від тебе, синку. Виходь на ґанок.
Побачивши Генрі, його мати п’яно підвелася на рівні, обхопила руками сина за поперек, якось аж занадто притискаючись до нього своїм тілом, і почала покривати його обличчя екстравагантними поцілунками. Неприємно смердючими, судячи з його гримас. Тим часом Підступник знову наповнив її спорожнілу склянку.
-
Нарешті ми всі разом! Мої чоловіки набралися глузду! — Вона підняла склянку, вітаючи нас, і вихлюпнула добрячу порцію собі на груди. Розсміялася, підморгуючи мені. — Якщо твоя ласка, Вілфе, можеш злизати вино з мене трішки пізніше.
Генрі дивився на неї з відразливим замішанням, тимчасом як вона гепнулася назад у крісло, задрала свої спідниці й заштовхала їх собі між ноги. Вона помітила його погляд і розреготалася.
-
Не треба нам тут святенництва. Я бачила тебе з Шеннон Коттері. Маленька хвойдочка, але має гарне волосся, та й фігурку показну. — Вона допила вино і зригнула. — Якщо ти ще не обмацав її всю, ти просто дурень. Але треба бути обережним. Чотирнадцять — не замалий вік для одруження. Тут у нас, на серединних рівнинах, чотирнадцять — не замалий рік для одруження навіть на власній кузині.
Нареготавшись, вона знову простягнула свою склянку. Я наповнив її з другої пляшки.
-
Татуню, їй уже достатньо, — мовив Генрі несхвально, незгірш за якогось проповідника. Над головами з’явилися перші зірки, підморгуючи згори неозорій пласкій порожнечі, яку я так любив усе життя.
-
Ой, ну, я не знаю, — відповів я. — In vino veritas, як пише Пліній Старший... в одній з тих книг, з яких завжди так іронічно глузує твоя мати.
-
Рука на плузі цілий день, а ніс у книзі всеньку ніч, — проспівала Арлетт. — Окрім, коли він порається дечим у мені.
-
Мамуню!
в
-
Мамуню! — перекривила вона і простягнула руку зі склянкою в напрямку ферми Коттері, хоча та стояла надто далеко під нас, щоб бачити тамтешні вогні. Нам їх не було б видно, маніть якби вони жили на милю ближче, оскільки кукурудза вигналася вже високо. Коли в Небраску приходить літо, кожен фермерський дім перетворюється на корабель, що пливе у безбережному зеленому океані. — За Шеннон Коттері і її но- иісінькі цицечки, а якщо мій син ще не знає, якого кольору и неї пипки, він просто телепень.
Мій син не відповів на це, але те, що я міг зрозуміти з його потемнілого обличчя, змусило Підступника втішитися.
Вона обернулася до Генрі і вхопила його за руку, обливши вином йому зап’ясток. Ігноруючи його кволе заперечливе нявчання, подивилася неочікувано жорстко йому у вічі й промовила:
-
Тільки запам’ятай, коли злягатимешся з нею в кукурудзі або поза корівником, не шуруй в неї. — Вільну руку вона стиснула в кулак, виставивши середній палець і потикала ним собі навкруг промежини, означивши коло: ліве стегно, праве стегно, живіт справа, пупок, живіт зліва і знову ліве стегно. — Розвідай її всю і всюди, як тільки тобі схоче/ься, своїм Джонні Маком, аж поки йому не стане так гарно, що почне плюватися, але і римайся подалі від самого гнізда, якщо не хочеш опинитися в кайданах на все життя, як твої мамуня з татусем.
Він підвівся й пішов, так само не промовивши й слова, і я його не засуджую. Це була вкрай вульгарна вистава, навіть для Арлетт. Напевне, він побачив, як прямо в нього на очах вона перемінилася з його матері — важкої жінки, але іноді любимої — на смердючу бурдейну мадам, що настановляє юного- іеленого клієнта. Само по собі це гидотно, а він же ще з такою ніжністю ставився до дівчини Коттері, й від того йому було значно гірше. Зовсім юні хлопці не можуть не підносити своїх перших коханих на п’єдестал, і якщо трапляється хтось, хто плює 11 л їхнє божество... навіть якщо тим хтось є рідна мати...
Я дочув здаля, як він затріснув свої двері. А потім почули- і я також неголосні, проте явні схлипи.
н»
-
Ти поранила його почуття, — сказав я.
Вона висловила свою думку, що почуття, як і справедливість — це також останні притулки для слабаків. А тоді простягнула до мене склянку. Я її наповнив, розуміючи, що нічого зі сказаного зараз нею сама вона вранці не пам’ятатиме (повсякчас маючи на увазі, що вона й завтра буде тут і привітає наступний ранок) і все заперечуватиме — аж пінитиметься, — якщо я їй розповім. Я бачив її в п’яному стані й раніше, але аж такого вже давно не траплялося.
Ми закінчили другу пляшку (вона закінчила) і половину третьої, перш ніж її щелепа відпала на залиті вином груди і вона захропла. Проходячи через її здавлене таким чином горло, те хропіння нагадувало гарчання якоїсь злющої собаки.
Я обійняв її за спину і, підчепивши долонею під пахву, звів на ноги. Вона щось протестуюче промурмотіла і слабенько ляснула мене смердючою рукою.
-
О’лиш ме’е с’о’ої. Я спа... хо...
-
Зараз спатимеш, — сказав я, — але в ліжку, а не тут, не на ґанку.
Я повів її — вона спотикалася й хропла, одне око заплющене, а друге, хоч і затуманене, дивиться — через вітальню. Відчинилися двері кімнати Генрі. Він став в одвірку, з безвиразним, набагато старшим за його справжній вік лицем. Кивнув мені. Лише один короткий порух голови, але він сказав усе, що мені потрібно було знати.
Я вмостив її до ліжка, зняв з неї туфлі і залишив її хропти з розчепіреними ногами і одною рукою, звислою з матраца додолу. Я пішов назад до вітальні, де знайшов Генрі, котрий стояв біля радіоприймача, який Арлетт приневолила мене придбати за рік до того.
-
Вона не має права казати такі речі про Шеннон, — прошепотів він.
-
Але ж казатиме, — відповів я. — Така вже вона є, така, якою її сотворив Господь.
-
І вона не має права запирати мене від Шеннон.
в
-
І це вона зробить, — сказав я. — Якщо ми їй дозволимо.
-
А ти не міг би... Татуню, ти не міг би знайти й собі адвоката?
-
Невже ти гадаєш, ніби будь-який адвокат, якого я зміг би найняти за ті мізерні гроші, що маю в банку, зможе вистояти проти тих адвокатів, котрих компанія «Фаррингтон» нацькує на нас? У них широчезний розмах в окрузі Гемінгфорд, а я мо- ж у розмахнутися хіба що своїм серпом. Вони тягнуться по ті 100 акрів, і вона єдиний для них шлях до їх отримання. Єдиний, але ти мусиш мені допомогти. Допоможеш?
Доволі довго він стояв мовчки. Стояв, похиливши голову, І я дивився, як сльози капають з його очей на плетений гачком килим-хідник. А потім він прошепотів:
-
Так. Але якщо я мушу це побачити... я не певен, що тоді іможу...
-
Є спосіб, коли ти зможеш допомогти, але не бачитимеш. (Іходи-но до повітки й принеси джутовий мішок.
Він зробив, як я просив. Я пішов до кухні і взяв найгострі- імий з її різницьких ножів. Коли, повернувшись із мішком, він побачив ніж, обличчя його побіліло. ^
-
Це конче мусить бути зроблено цим? А ТИ не міг би... подушкою...
-
Це буде занадто повільно й занадто важко, — відповів я. — Вона борсатиметься.
Він прийняв мої пояснення так, ніби я до своєї дружини встиг убити вже дюжину інших жінок і добре розумівся на цій ( праві. Але ж я не розумівся. Просто я пам’ятав, що у всіх моїх напівпланах — іншими словами, в моїх мареннях про те, як и її здихаюся, — я завжди бачив саме цей ніж, котрий зараз гримав у руці. Отже, він і буде. Або цей ніж, або нічого.
Отак ми з ним і стояли у світлі гасових ламп — у Гемінгфорд- Хоум не було електрики, окрім як від генераторів, до 1928 рок у, — дивлячись одне на одного, в той час як велику нічну ти- і и у, що живе в серцевині речей, зламував лише неприємний і пук її хропіння. Проте у спальні перебувала ще й третя сутність: її невідворотна воля, котра існувала окремо від самої тієї жінки (ще тоді мені здалося, ніби я її відчув; тепер, через вісім років, я в цьому впевнений). Це історія з привиддям, але привиддя було там присутнє ще навіть до того, як жінка, котрій воно належало, померла.
-
Гаразд, татуню. Ми... ми відправимо її на Небо, — обличчя в Генрі посвітлішало від цієї думки. Яким мерзотним мені це видається тепер, особливо, коли я думаю про те, як він закінчив.
-
Все відбудеться швидко, — запевнив я. Я змалку перерізав горла безлічі свиней і гадав, що так і буде. Проте помилявся.
Коротше казати. У ті ночі, коли я не можу заснути — а таких багато, — все прокручується знову й знову: кожен її смик, і кашель, і крапання крові елегантно уповільнено, тож хай розповідь про це буде якомога коротшою.
Ми ввійшли до спальні, я попереду з різницьким ножем у руці, мій син за мною з джутовим мішком. Ми ступали навшпиньках, але могли б іти хоч під брязкіт цимбалів, вона б не прокинулась. Я показав жестом Генрі, щоб став праворуч від мене, за її головою. Тепер ми вже чули не лише її хропіння, а й цокотіння «Біг Бена»1, будильника, що стояв на її нічній тумбочці, і дивна думка майнула мені: ми — як ті лікарі біля смертного ложа якогось визначного пацієнта. Хоча, я гадаю, лікарі біля смертного ложа, як правило, не тремтять зі страху й почуття провини.
«Прошу, нехай крові буде небагато, — думав я. — Нехай мішок її утримає. Іще краще, нехай Генрі заридає зараз, в останню хвилину».
Але він не заплакав. Можливо, боявся, що я за це його зненавиджу; можливо, змирився з тим, що вона відправляється
«Big Ben» — популярний бренд будильників, що випускається з 1909 року заснованою 1884 року в Іллінойсі компанією «Westclox».
в
па І іебеса; можливо, він згадав той вульгарний середній палець, яким вона позначала коло на собі навкруг промежини. Я ііс знаю. Знаю лише, що він прошепотів: «Прощавай, мамуню», — і натягнув їй на голову мішок.
Нона хоркнула, намагаючись випручатися. Я сподівався, що іисуну руку під мішок і там зроблю свою справу, але йому домі ідилося його міцно натягувати, щоб утримати її, тож я й не зу- мім. Я побачив, як її ніс напинає мішок, стирчить, мов плавець акули. Я також побачив, який панічний вираз прозирає на йо- 111 обличчі, і зрозумів, що довго він не витримає.
Я сперся одним коліном на ліжко, а рукою на її плече. А тоді різонув крізь мішок їй по горлу. Вона заверещала й почала ще дужче пручатися. Кров ринула крізь проріз у мішку. Руки її задерлися й почали молотити повітря. Генрі відсахнувся від ліжка з виском. Я сам намагався її утримати. Вона вхопилася за фонтануючий мішок руками, і я різонув по них, розсікши їй три пальці до кісток. Вона знову заверещала — звук був тонкий І пронизливий, як крижана скалка — і одна рука в неї впала на- іад, на ковдру, і там засмикалася. Я прорізав ще одну криваву і мугу в мішку, і ще одну, і ще. П’ять порізів загалом я зробив, перш ніж вона відштовхнула мене вцілілою рукою, а тоді нею ж, ривком вгору здерла джутовий мішок собі з обличчя. Цілком і голови його вона зняти не змогла — мішок зачепився їй за волосся й зависнув там, немов якийсь сітчастий очіпок.
Першими двома махами я розтяв їй шию, але тільки першим достатньо глибоко, щоб стало видно хрящі її дихального горла. Останніми двома я розкраяв їй щоку і рот, та так глибоко, що в неї з’явився клоунський вищир. Він простягнувся іи від вуха до вуха, демонструючи зуби. Вона видала утробне, ідавлене ревіння, звук, який, мабуть, видає лев під час годівлі. Кров ринула з її горла просто на ковдру. Пам’ятаю, я подумав, що ця кров схожа на вино у тій склянці, яку вона тримала проти останнього світла дня.
Вона спробувала виборсатися з постелі. Я спершу остовпів, а відтак розлютувався. Не було жодного дня впродовж усього
і.
нашого шлюбу, коли б вона не творила мені якісь капості, і навіть тепер, під час нашого кривавого розлучення, йшла наперекір. Утім, чого іншого я ще міг очікувати?
-
Ом, татуню, зупини її! — заверещав Генрі. — Зупини її, ох, татуню, заради любові Господа нашого, зупини її.
Я плигнув на неї, немов той палкий коханець, і притиснув до просяклої кров’ю подушки. Нові хрипкі гарчання з глибини її почикриженого горла. Очі її оберталися в очницях, розбризкуючи навкруги сльози. Я занурив руку їй у волосся, відсмикнув її голову назад і знову різонув їй по горлу. А тоді рвонув ковдру зі свого боку постелі і накрив їй голову. Вловивши все, окрім першого гейзера з її яремної вени. Фонтан крові потрапив мені на обличчя, і тепер вона, гаряча, скрапувала в мене з підборіддя, з носа, з брів.
Вереск Генрі позаду мене припинився. Я озирнувся і побачив, що Бог пожалів його (припускаючи, що Він не одвернув лиця Свого, коли побачив, чим ми займаємось): Генрі зомлів. Почали слабшати її смикання. Нарешті вона вже посмирнішала. .. але я так і залишився лежати зверху, притискаючи її ковдрою, тепер просяклою її кров’ю. Я нагадував собі, що вона ніколи нічого не робила легко. І виявився правий. Через тридцять секунд (жерстяний, придбаний за поштовим каталогом годинник їх відрахував) вона знову скинулася, цього разу вигнувши спину так енергійно, що ледь не зіштовхнула мене геть. «Тримайся верхи, ковбою», — подумав я. Чи, либонь, навіть промовив це вголос. Я того не пам’ятаю, ховай Боже. Все інше, але не це.
Вона затихла. Я відрахував ще тридцять жерстяних цоків, а потім ще тридцять, для певності. На підлозі поворушився, застогнав Генрі. Почав сідати, потім передумав. Він поповз у найдальший куток кімнати і згорнувся там клубком.
Ані знаку від скорченої фігури в кутку.
-
Генрі, вона мертва. Вона мертва, і я потребую допомоги.
Так само нічого.
-
Генрі, пізно вже задкувати. Справу зроблено. Якщо ти м е хочеш потрапити до в’язниці, а свого батька заслати на електричний стілець, тоді підводься на ноги і допоможи мені.
Він, хитаючись, рушив до ліжка. Волосся звисало йому на очі, котрі блищали крізь спітнілі кучері, немов очі якогось звірка, що ховається в чагарях. Він безперервно облизував со- оі губи.
-
Не ставай у кров. Нам тут і так вистачить прибирати бруду — більше, ніж мені б хотілося, але ми з цим упораємося. Якщо не наслідимо по всьому дому, тобто.
-
А я мушу на неї дивитися? Татуню, чи мушу я подивитися?
-
Ні. Ні ти, ні я.
Ми загорнули її в ковдру, перетворивши постіль на саван. Щойно це було зроблено, як я усвідомив, що ми не зможемо пронести її таким чином через дім; у своїх напівпланах і мареннях я бачив не більше, як скромну цівочку крові, яка забруднить край ковдри прямо під її горлом (її акуратно перерізаним горлом). Я не передбачав, ба навіть не уявляв реальності: біла стьобана ковдра виглядала пурпурово-чор- пою у притемненій кімнаті, насичена кров’ю, немов розпухла від води губка.
У шафі лежало клаптикове покривало. Я не зміг задавити коротку думку: що могла б подумати моя мати, якби вона побачила, яким чином я використовую цей з любов’ю вишитий нею весільний подарунок. Я розстелив покривало на підлозі. Ми скинули на нього Арлетт. І загорнули її в нього.
-
Швидко, — сказав я. — Поки й це також не почало протікати. Ні... зачекай... сходи по лампу.
Він ходив так довго, що я вже почав боятися, що він утік. І Іотім побачив світло, воно дрижало, наближаючись коротким коридором повз його спальню до тієї, яку ми ділили з Арлетт. Були ділили. Я побачив сльози, що ручаями стікали по його восково-блідому обличчю.
І,
Він поставив лампу поряд з книгою, яку я тоді читав: Сін- клер Люїс «Головна вулиця» Я її так ніколи й не закінчив; мені нестерпно було дочитувати цей роман. При світлі лампи я показав на бризки крові на підлозі і калюжу прямо під ліжком.
|