Клуб сімейного дозвілля



бет31/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36
ти зрозумієш. І зрозумі­єш чому. То що скажеш? Ми можемо залишити це позаду?

Здавалося, вона розмірковує. Фактично вона й розмірковува­ла, хоча ті думки, на які вона спромоглася, мабуть, розвивалися не в тому напрямку, на який він, імовірно, міг би очікувати.

Думала вона таке: «Так кажуть наркомани: «Я більше ніколи не торкнуся цієї гидоти. Я зупинявся раніше, а тепер зупинюся назавжди. Я гарантую». Але нічого вони не гарантують, навіть якщо самі в це вірять, так само не гарантує нічого й він».

Думала вона таке: «Що мені робити? Я не зможу його обду­рити, ми занадто довго прожили разом».

На це їй відповів якийсь холодний голос, про існування іш трого всередині себе вона ніколи не здогадувалася, можлшіи родич тому голосу БД, що нашіптував Бобу про задавак - їм» що він їх примічав у ресторанах, тих, котрих бачив, як ішнм сміються посеред вулиці, їздять у дорогих спортивних МИНІМ нах 3 відкритим верхом, перешіптуються Й підморгують ОДІІІІ одній, стоячи на балконах багатоквартирних будинків.

Чи, можливо, це був голос Потойбічної Дівчинки.

«Чому не зможеш? — спитав голос. — Врешті-решт... мім же тебе дурив».

А далі як? Вона цього не знала. Єдине, що вона знала, це іс, що тепер є тепер і з цим тепер треба негайно щось вирішувати

  • Ти мусив би пообіцяти зупинитися, — почала вона дуже повільно, неохоче. — Дати свою найповажнішу, ніколи й мі защо не порушувану клятву.

Його лице наповнилося полегшенням таким всеохоплюю чим, таким якимсь хлоп’ячим, що вона відчула зворушення Він так рідко виглядав хлопцем, яким колись, певне, був. Зпії но, це також і той самий хлопець, котрий колись був плану вав прийти до школи зі зброєю.

  • Я все зроблю, Дарсі. Дам обіцянку. Я поклянуся. Я тобі вже казав.

  • І ми більше ніколи знову про це не балакатимемо.

  • Я згоден.

  • І ти також не посилатимеш документи Дувалл до поліції.

Вона помітила розчарування (теж диявольськи хлоп’яче),

що промайнуло його обличчям на цих її словах, але поступа ти ся вона не збиралася. Він мусить почуватися покараним, бо дай хоч трішки. Тільки так він повірить, що переконав її.

«А так воно чи ні? О Дарсеплен, так це чи ні?»

  • Мені потрібно дещо більше, ніж просто обіцянки, Боб- бі. Дії промовляють переконливіше за слова. Вириєш яму в лі­сі і закопаєш там ідентифікаційні картки тієї жінки.

  • А коли я це зроблю, ми зможемо...

Вона простягнула руку, прикривши йому рота. Присилува­ла себе говорити суворо.

  • Цить. Досить.

  • Гаразд. Дякую тобі, Дарсі. Дуже-дуже.

  • Я не розумію, за що ти мені дякуєш, — а тоді, хоча сама думка про те, що він лежатиме поряд з нею, наповнила її оги­дою й жахом, вона примусила себе доказати решту: — А за­раз роздягайся й лягай у ліжко. Нам обом треба бодай тро­хи поспати.

10

Він вимкнувся мало не вмент, щойно його голова торкнула­ся подушки, але ще довго після того, як він почав стиха, де­лікатно хропти, лежала без сну Дарсі і думала, що ось дозво­лить вона собі задрімати, а прокинутися може, відчувши його пальці в себе на горлі. Вона ж, врешті-решт, лежить у ліжку поряд з божевільним. Якщо він додасть її до свого рахунку, буде рівно дюжина.

«Але він пообіцяв, — подумала вона. Це було якраз в той час, коли небо почало світлішати на сході. — Він сказав, що кохає мене, і це звучало цілком щиро. А коли я сказала, що трима­тиму його таємницюбо саме про це і йдеться, тримати його таємницю,він мені повірив. А чом би й ні? Я сама себе майже переконала».

Є надія, що він дотримуватиметься своєї обіцянки? Не всі наркомани після очищення зриваються, кінець-кінцем. І тоді як вона нізащо не змогла б зберігати його таємницю заради себе, хіба вона не зможе цього робити заради дітей?

«Не зможу я. Й не буду. Але що я мушу робити? Який збіса я маю вибір?»

Обмірковуючи це питання, її втомлений, збентежений ро­зум нарешті здався й відплив.

їй снилося, як вона входить до їхньої їдальні і бачим, і ям жінку, прив’язану ланцюгами до довгого стола «Ітан Елл,ні» ’ Жінка лежить гола, тільки чорний каптур прикриває їй пер ню половину обличчя. «Я не знаю цю жінку, ця жінка мені не знайома», — подумала вона уві сні, а потім з-під каптура о іи.і лася Петра: «Мамо, це ти?»

Дарсі хотіла закричати, але інколи, всередині кошмару, ц< неможлива дія.

11



Коли вона нарешті виборсалася зі сну — з болящою головою, з похмільним відчуттям, нещасна — інша половина ліжка бу ла вже порожньою. Боб знову повернув сюди циферблатом <>у дильник, тож вона побачила, що зараз уже чверть по десятій За всі ці роки Дарсі ще ніколи не прокидалася так пізно, т.і звісно ж, вона не могла заснути аж до перших променів сні танку, а ще й той сон, у який вона врешті провалилася, був на селений жахами.

Вона сходила в туалет, стягнула халат з гачка на внутріш ньому боці дверей ванної, потім почала чистити зуби — у ро ті було гидотно. «Мов на дні пташиної клітки», — звичайно казав Боб рідкими ранками після тих вечорів, коли він було випивав зайвий келих вина за вечерею або другу пляшку пи ва, дивлячись бейсбольний матч. Вона виплюнула, вже збира лася повернути щітку на належне їй місце, до склянки, але за стигла, задивившись на відображення в дзеркалі. Цього ранку вона побачила там жінку не середнього віку, а стару на вигляд: бліда шкіра, рот в оточенні глибоких зморщок, пурпурові пля ми під очима, дико переплутане волосся, «постільна зачіска»,

«Ethan Allen» — заснована 1932 року меблева компанія, названа на честь героя Американської революції й війни за незалежність (1775—1783), од­ного з засновників штату Вермонт.



икої можна досягти тільки вертячись і борсаючись в ліжку. Ллє все це вона зауважила лише побіжно; власний вигляд ста­новив для неї найменший інтерес. Дивлячись понад плечем нласного віддзеркалення, крізь прочинені двері ванної вона мглядалася у їхню спальню. Хоча там була не їхня, там була І Іотойбічна Спальня. Вона бачила його капці, тільки то були не його капці. Вони були вочевидь занадто великими для Бо­ба, майже велетенськими капцями. Вони належали Потойбіч­ному Чоловіку. А двоспальне ліжко із зіжмаканими прости­радлами, незастелене покривалом? То Потойбічне Ліжко. Вона знову перевела погляд на жінку зі скуйовдженим волос­сям і почервонілими, наляканими очима: Потойбічна Дружи­на у всій своїй виснаженій красі. На ім’я Дарсі, але з прізви­щем не Андерсон. Ця Потойбічна Дружина має офіційний статус місіс Браян Депаганті.

Дарсі похилилася вперед, поки її ніс не торкнувся дзерка­ла. Вона затримала дихання і затулила по боках обличчя до­лонями, як робила це колись, коли була дівчинкою у вимаза­них в трав’яну зелень шортах і сповзаючих білих гольфах. Так вона дивилася, аж допоки їй вистачило затриманого повітря, а потім видихнула, затуманивши дзеркало. Витерши його на­чисто рушником, вона пішла на перший поверх розпочинати свій перший день дружини монстра.

Він залишив для неї записку під цукерницею.

«Даре...

я подбаю про ті документи, як ти й просила. Я кохаю те­бе, серденько.

Боб».

Своє ім’я він обрисував маленьким сердечком, чого не робив уже довгі роки. У ній промайнуло почуття любові до нього, густе й нудке, як запах в’янучих квітів. їй схотілося завити, немов якійсь жінці зі Старого Заповіту, вона придушила звук салфеткою. Ввімкнувся холодильник, завівши своє безсердечне

I.



дзижчання. Вода крапала в мийку, відцокуючи секунди ой ми рцеляну. Язик її був кислою губкою, запханою їй до рота. Нп на відчувала, як час — весь прийдешній час із нею в ролі ті подиніу цьому домі — тисне на неї з усіх боків, немов гаміїїии сорочка. Або як труна. Це той світ, у який вона вірила дитм ною. Він був тут весь цей час. Чекав на неї.

Холодильник дзижчав, вода крапала в мийку, і минали і м рі секунди. Це було Потойбічне Життя, де всяку правду замм сано задом наперед.

12



Її чоловік тренував «Малу лігу» (також разом із Вінні Ешлером, майстерним оповідачем анекдотів про поляків, любителем псе охоплююче міцно обіймати своїх друзів) у ті роки, коли Домі 11 грав стопером між другою й третьою базами за команду «Ка вендишські металовироби»1, і Дарсі досі пам’ятала, що Боб то ді сказав хлопчикам — чимало з них рюмсали, — коли вомм програли фінальний матч в турнірі 19-го Регіону. Давно, у 1997 році це було, либонь, за якийсь місяць перед тим, як Ьоо убив Стейсі Мур і запроторив її головою в рундук з кукурудзою. Промова, яку він тоді проголосив перед зграйкою похнюпле­них, зарюмсаних хлопчаків, була короткою, мудрою (так вона вважала тоді і не перестала так вважати й тепер, через трима дцять років) і неймовірно доброю.

«Язнаю, як вам зараз погано, хлопці, але сонце знову світи тиме завтра. І коли воно завтра зійде, вам покращає. А коли сонце зійде післязавтра, вам покращає ще трохи. Це була всьо го лише частка вашого життя, і вона вже минулася. Виграти

було б, беззаперечно, краще, але в будь-якому випадку все ми­нається. Життя продовжується».

Як от її життя, воно теж продовжується після її зловісної прогулянки до гаража по батарейки. Коли Боб повернувся і роботи після її першого довгого дня вдома (Дарсі нестерп­на була сама думка вийти кудись, вона боялася, що її нові знання будуть написані в неї на обличчі великими літерами), нін почав:

  • Серденько, щодо минулої ночі...

  • Нічого не було минулої ночі. Ти раніше повернувся до­дому, от і все.

Він похилив голову на той свій хлоп’ячий манер, а коли зно­ву її підвів, на його обличчі світилася велика вдячна усмішка.

  • От і чудесно тоді, — промовив він. — Справу закрито?

  • І запечатано.

Він розкрив обійми.

  • Давай поцілуємось, красуню моя.

Вона поцілувалася з ним, загадуючись, чи цілував він їх.

«Попрацюй гарненько своїм тренованим язичком, тоді я те­бе не поріжу, — уявила вона, як він каже. — Вкладай у це діло усю свою душу, задавако».

Він відсторонив її, залишивши долоні в неї на плечах.

  • Ми друзі так само, як раніше?

  • Так само.

  • Точно?

  • Так. Я нічого не готувала, і виходити десь не хочеться. Чом би тобі не перевдягтися у щось непарадне та з’їздити нам по піцу?

  • Гаразд.

  • І не забудь прийняти свій прилосек1.

Він послав їй ласкаву усмішку.

  • Обов’язково.

а

Вона дивилася йому вслід, як він вистрибом долає сходин ки, подумала, чи не гукнути: «Не скачи так, не випробовуй і ти серце».

Та ні ж.

Ні.

Хай випробовує, скільки йому заманеться.

13



Сонце зійшло наступного дня. І наступного. Минув тиждень, потім два, потім місяць. Вони продовжили своє життя на ста рий лад, дотримуючись звичок багаторічного шлюбу. Вона чистила зуби, коли він перебував у душі (зазвичай наспівую чи якийсь хіт з вісімдесятих голосом, що потрапляв на пра вильні ноти, але не був надто мелодійним), проте ніколи білі, ше вона не робила це голою, готова сама зайняти місце в душі, щойно він його звільнить; тепер вона милася вже після того, як він від’їжджав до «ББ&А». Якщо він і помітив такі дрібні переміни у її манері поведінки, то вголос про це не зауважу вав. Вона відновила свою участь у читацькому клубі, пояснив ши іншим членам — кільком дамам і двом джентльменам на пенсії, — що негарно почувалася і не хотіла приносити до них вірус разом зі своєю думкою про нову річ Барбари Кінгсло вер1, і всі на це ввічливо засміялися. Через тиждень після цьо го вона відновила відвідини в’язального товариства «Франти хи плетива». Іноді вона ловила себе на тому, що, їдучи додому з пошти або бакалійної крамниці, підспівує радіо. Вечорами вона дивилася разом з Бобом телевізор — завжди комедії й ні­коли передачі на кримінальну тематику. Він тепер повертав-

і



ся додому рано; після Монпелье поїздок у нього не було. Він установив на своєму комп’ютері якусь річ під назвою «Скайп»', пояснивши, що за його допомогою може роздивлятися на ко­лекції монет так само легко, до того ж це дає економію паль­ного. Він не сказав, що це також допомагає уникати спокус, але й не мусив. Вона переглядала газети, щоб дізнатися, чи не виринуть десь ідентифікаційні картки Марджорі Дувалл, розуміючи, що якщо він збрехав щодо цього, то й усі інші йо­го обіцянки — брехня. Але картки не з’являлися. Раз на тиж­день вони виїжджали в Ярмут повечеряти в якомусь із там­тешніх двох недорогих ресторанів. Він замовляв собі стейк, а вона рибу. Він пив чай з льодом, а вона фруктовий коктейль із журавлиною. Старим звичкам помирати важко. Часто, ду­малось їй, вони помирають не раніше за нас самих.

Удень, коли його не було вдома, вона тепер рідко вмикала те­левізор. З вимкнутим телевізором легше було прислухатися до холодильника та неголосних порипувань і кректань їхнього старого ярмутського будинку, що зручніше собі вмощувався перед настанням чергової мейнської зими. Так було легше ду­мати. Легше сприймати правду; він почне цим займатися зно­ву. Він триматиметься, скільки витримає, але рано чи пізно Бе­де переможе. Він не посилатиме ідентифікаційні документи наступної жінки до поліції, гадаючи, що цього вистачить, аби надурити її, проте навряд чи переймаючись, якщо вона помі­тить зміни в його манері поведінки. Тому що, — вважатиме він, — вона тепер замішана у цю справу. Вона буде змушена ви­знати, що все знала. Копи це витягнуть з неї, навіть якщо во­на намагатиметься приховати свою поінформованість.

Донні зателефонував з Огайо. їхній бізнес ішов угору; во­ни отримали замовлення від клієнта, чия офісна продукція

І.



може вийти на загальнонаціональний ринок. Дарсі ви гумі у ла «ура» (і Боб також, радо визнавши, що був неправий іцидм шансів Донні вибитися в люди в такому молодому віці). 11" дзвонила Петра, щоб повідомити, що орієнтовно вони ікни дилися на блакитних сукнях для дружок, розкльошених, д" колін, а до них шифонові шалики, і що на це скаже Дарсі, чи таке годиться, чи це матиме дещо дитячий вигляд? Дарсі і мі зала, що, на її думку, це виглядатиме дуже гарно, а далі обидиі захопилися обговоренням взуття — блакитні туфельки з під борами три чверті дюйма будуть якраз те, що треба. Захиорі ла мати Дарсі в Бока Гранде1, виглядало на те, що їй доведен, ся лягати до лікарні, але потім їй призначили якісь нові лімі і вона одужала. Сонце сходило і сонце заходило. Зникли з и І трин крамниць паперові гарбузи, натомість з’явилися пане рові індики2. А потім надійшла черга різдвяних прикрас. І Іер ший снігопад, точно за графіком.

Удома, після того як її чоловік, взявши свій кейс, вирушав на роботу, Дарсі переходила з кімнати в кімнату, зупиняючись, щоб зазирнути в різноманітні дзеркала. Часто доволі надов го. Питаючись у жінки у тому, іншому, світі, що їй робити.

Дедалі яснішою відповіддю здавалася та, що нічого їй тут не вдіяти.

14



Одного не по сезону теплого дня за два тижні до Різдва Боб повернувся рано після полудня і зайшов у дім, гукаючи її на ім’я. Дарсі була нагорі, читала книгу. Пожбуривши її на ніч­ний столик (поряд з ручним люстерком, котре тепер постій-

б



но там жило), вона кинулася до сходів. Перша її думка була (суміш жаху з полегшенням), що все врешті скінчилося. Його викрили. Його заберуть, а потім повернуться, щоби постави­ти їй два старих, як світ, запитання: що вона знала і коли во­на про це взнала? Фургони новинних каналів стоятимуть уздовж усієї вулиці. Молоді чоловіки й жінки з гарними зачіс­ками вестимуть прямі репортажі з-перед її будинку.

От тільки в голосі його не було переляку: вона здогадалася про це ще раніше, ніж він досяг підніжжя сходів і задер до неї обличчя. Воно було схвильованим. Схоже, воно навіть сяяло звитягою.

  • Боббі? Що...

  • Ти не повіриш!

Пальто розхристане, лице геть усе розчервоніле разом із за­лисинами, а ті залишки волосся, які ще збереглися, стирчать на всі боки. Враження було таке, ніби всю дорогу додому він мчав у машині з повідкриваними навстіж вікнами. Зважаючи на по-справжньому весняну погоду, Дарсі подумала, що так воно, мабуть, і було.

Вона насторожено зійшла вниз сходами і зупинилася на останній приступці, опинившись таким чином з ним букваль­но віч-на-віч.

  • Розказуй.

  • Просто неймовірно пощастило! Справді! Якщо мені й був потрібен якийсь знак, що я знову на правильному шляху — обоє ми на правильному шляху, — то маємо, ось він! — Він простягнув до неї руки. Стиснуті в кулаки кісточками вгору. Очі в нього горіли. Він мало не пританцьовував. — У якій ру­ці? Вибирай.

  • Боббі, мені не хочеться гратися в іг...

  • Вибирай!

Вона показала на його праву руку, аби лише з цим покінчи­ти. Він розсміявся.

  • Ти читаєш мої думки... але ж ти завжди це вміла, завжди їх читала, авжеж, безсумнівно?







Він обернув кулак пальцями вгору й розкрив долоню. Тим лежала єдина монетка, реверсом догори, і тому вона зразу ми бачила, що це пшеничний пенні. Аж ніяк не новий, бувалий у багатьох руках, але все одно ще в чудовому стані. Якщо на профілі Лінкольна з лицьового боку нема подряпин, подума ла вона, її стан можна вважати за F або VF1. Дарсі простягну ла руку, хотіла було взяти монетку, але завагалася. Він кивнун, підохочуючи. Вона перевернула монетку, вже знаючи, що :іа раз побачить. Нічим іншим неможливо було пояснити таке його збудження. Там виявилося саме те, на що вона очікуна ла: цент 1955 року з подвоєним зображенням. Або, як кажу тії нумізмати, з-під «подвійного штампу»1.

  • Святий Боже, Боббі! Звідки?.. Ти це купив? — «подвій ний» цент п’ятдесят п’ятого року, який не був в обігу, не так давно було продано на аукціоні в Маямі більш ніж за вісім ти сяч доларів, це найсвіжіший рекорд. Цент Боба не був аж так надто збереженим, проте жоден з торговців монетами, у ко трого в голові є бодай половина мозку, не випустив би його з рук менш як за чотири тисячі.

  • Господи, та ні ж! Колеги запросили мене на ланч у тому тайському закладі, ну знаєш, «Східні обітниці», і я вже майже погодився, але мав збіса ще так багато роботи з фінансовими документами тих чортових «Перспективних партнерів» — ну, той приватний банк, ти пам’ятаєш, я тобі ще про них розпо­відав? — тож я дав Моніці десять баксів і попрохав купити ме­ні сендвіч і фрутопію у «Сабвеї»2. Вона все це принесла, і ре­

і

шта теж лежала в тім пакеті. Я витряс той дріб’язок... а там, серед інших монет, і цей пенні!

Він вихопив монету в неї і задер руку над головою, з рего­том дивлячись на неї.

Вона розсміялася разом з ним, а тоді подумала (як часто ро­била це останнім часом): «ВІН ЗОВСІМ НЕ “СТРАЖДАВ"!»

  • Хіба це не чудесно, серденько?

  • Так, — погодилася вона. — Я рада за тебе.

І, яким би це не здавалося дивним (можливо, це було збочен­ням), вона дійсно раділа. За минулі роки він кілька разів був по­середником у продажі подібних монет, але жодної не міг дозво­лити придбати собі, проте купити й випадково натрапити — це зовсім не те саме. Він навіть якось був сказав, що забороняє їй дарувати йому такий цент на Різдво чи на день народження. Велика випадкова знахідка — найрадісніший момент для будь-якого колекціонера, сказав він колись, ще під час їхньої першої справжньої розмови, і от тепер він отримав те, що шу­кав усе життя, просіюючи собі крізь пальці жмені дріб’язку. Мрія його серця оприявнилася, випавши з паперового пакета разом із «шинкою з індика».

Він ухопив її в обійми. Вона обняла його навзаєм, а потім делікатно відштовхнула.

  • Що ти збираєшся робити з цією монетою, Боббі? Запеча­тати у прозорий куб?

Це вона його так піддражнювала, і він це розумів. Зробив пальцями «пістолет» і стрелив їй у голову. І це було нормаль­но, бо коли тобі стріляють у голову з «пальцевого» пістолета, ти не «страждаєш».

Не перестаючи до нього усміхатися, тепер вона знову поба­чила (після тієї короткої, любовної інтерлюдії), хто він є на­справді: Потойбічний Чоловік. Ґоллум1 зі своєю коштовністю.

  • Є кращий хід. Я сфотографую цей пенні, повішаю фок» на стіні, а потім покладу його до нашого банківського сейфа Як на твою думку, це Б чи УБ?

Вона знову покрутила перед очима монету, а потім попіл нула на нього з повного каяття усмішкою.

  • Мені дуже хотілося б сказати, що УТ, проте...

  • Йо, я розумію, розумію... та для мене це не так вже й важ ливо. Дарованому коневі зубів не лічать, хоча важко утрима тися. Але ж стан кращий за УЄ, правильно? Вискажи своіо чесну думку, Дарсі.

«Моя чесна думка така, що ти знову тим займешся».

  • Кращий за УЄ, однозначно.

Усмішка його зів’яла. Якусь мить вона була впевнена, що він здогадався, про що вона насправді подумала, проте розу му їй вистачало; по цей бік дзеркала вона теж вміла добре при ховувати свої секрети.

  • Утім, якість тут зовсім не важить. Важливо те, що це зна хідка. Не куплена в якогось дилера, не вибрана з каталогу, а найсправжнісінька знахідка, ніяким чином не очікувана.

  • Я розумію, — усміхнулася вона. — Якби тут зараз був мій тато, він би з пострілом відкупорив пляшку шампанського.

  • Я цим заопікуюся пізніше, під час вечері, — промовив він. — І не в Ярмуті, до речі. Ми поїдемо у Портленд. До «Пер­лини узбережжя». Що скажеш?

  • О милий, я не знаю...

Він делікатно взяв її за плечі, як робив це завжди, коли хотів, аби вона зрозуміла, що він має щодо чогось серйозні наміри.

  • Авжеж, поїхали... вечір обіцяє бути доволі теплим, тож можеш одягти найкращу з твоїх літніх суконь. Я чув прогноз, коли їхав додому. І я куплю тобі стільки шампанського, скіль­ки ти здатна будеш випити. Хіба ти можеш відповісти «ні» на таку пропозицію?

  • Ну... — вона поміркувала. Потім посміхнулась. — Гадаю, що ні.


Вони спожили не одну пляшку дуже дорогого «Моете Шан- до»а цілих дві, і більшість цього шампанського випив Боб. У результаті назад додому їхнім маленьким, неголосно на- шептуючим «Пріусом» кермувала Дарсі, тимчасом як Боб на пасажирському сидінні виспівував «Пенні з Небес»2 сво­їм спроможним брати правильні ноти, проте не дуже мело­дійним голосом. Він по-справжньому п’яний, усвідомила вона. Не просто підхмелений, а здорово п’яний. Це вона вперше бачила його таким за останні десять років. Зазви­чай він контролював кожен свій ковток алкоголю прискіп­ливо, як той яструб, а іноді, якщо хтось на якійсь вечірці питався в нього, чому він не п’є, Боб цитував фразу зі «Справжньої відваги»: «Я не впущу до свого рота крадія, ко­трий поцупить в мене розум»і. Сьогодні, у піднесенні від знайдення «подвійного штампу», він дозволив крадію по­цупити свій розум, і Дарсі знала, що вона збирається зро­бити відразу ж, щойно він замовив ту, другу пляшку, шам- пану. У ресторані вона ще не була певна, чи здатна на це, але, слухаючи його спів дорогою додому, вирішила остаточ­но. Звісно, вона зможе. Вона тепер Потойбічна Дружина, а Потойбічна Дружина розуміла: те, що він вважає своєю удачею, насправді є її шансом.

«Moet & Chandon» — заснована Клодом Мое 1743 року в провінції Шам­пань компанія з виробництва ігристих вин.

«Pennies from Heaven» — пісня-евергрін з однойменного фільму 1936 ро­ку, де її співає виконавець головної ролі Бінг Кросбі.


З


«True Grit» («Справжня відвага» або «Справжня мужність») — вес­терн (перший 1969, римейк — 2010 року) за однойменним романом Чарлза Портіса; цю фразу у фільмі мовить головна героїня, 14-річна Метті, коли наймає п’яницю, федерального маршала, щоб той допо міг їй розшукати й покарати вбивцю її батька; насправді начитана дів­чинка таким чином перефразовує слова Кассіо з трагедії Шскспіра «Отелло».

Потрапивши до будинку, він пожбурив свій плащ на вішак ні ля дверей і притягнув її до себе для довгого поцілунку. НіІІМ відчула шампанське і солодке крем-брюле в його віддиху. Ком бінація непогана, хоча вона розуміла, якщо все здійснити и належним чином, сама вона більше ніколи не куштуватиме и І того, ні іншого. Його рука лягла їй на груди. Вона дозволили їй там затриматися, відчуваючи тілом ерекцію Боба, а потім відштовхнула його. Розчарований вигляд змінився в ньот проясненням, коли вона посміхнулася.

  • Я піду нагору, звільнюся від цієї сукні, — сказала т> на. — У холодильнику стоїть «Пер’є»1. Якщо принесете мені склянку — зі скибочкою лайма, — можливо, вам пощастить, містере.

Він на це розплився в усмішці — у тій його старій, любимій нею усмішці. Бо залишався один, освячений віковою тради цією шлюбний звичай, якого вони не ВІДНОВИЛИ ВІДТОДІ, ЯК ІІІІІ унюхав її відкриття (еге ж, саме унюхав, точно так, як старий вовк може унюхати отруєну приманку) і примчав додому з Монпельє. День за днем вони замуровували те, чим він був - точно так, як Монтрезор замуровував свого старого друга Фортунато2 — і секс у подружньому ліжку залишався остан ньою, ще не покладеною в цю стіну цеглиною.

Він пристукнув підборами й віддав їй честь на британський манер, пальці до брови, долоня розвернута вперед.

  • Слухаюсь, мем.

  • Не затримуйся, — ласкаво промовила вона. — Мамуня хоче маминого.

Підіймаючись сходами, вона подумала: «Нічого з цього не вийде. Єдине, в чому ти досягнеш успіху, це те, що тебе бу­де вбито. Він сам може не гадати, що здатен на це, але я га­даю, що таки здатен».

А втім, може, все буде на краще. Зважаючи на те, що він одра­зу не заподіяв їй того/лиха, якого наробив тим жінкам. Либонь, будь-яка розв’язка буде на краще. Вона не могла доживати ре­шту призначених їй років, задивляючись у дзеркала. Вона не бу­ла більше дитиною, і їй не могла минутися даром дитяча манія.

Вона увійшла до спальні, але лише на мить, щоб кинути свою сумочку на нічний столик, поряд з ручним люстерком. А тоді знову вийшла і погукала:

  • Боббі, ти вже йдеш? Мені страх як потрібна та шипучка!

  • Вже скоро, мем, уже ллю її на кубики льоду!

І ось він з’явився з вітальні, ступив у хол з одним з їхніх гар­них кришталевих келихів у руці, тримаючи його на рівні очей, немов офіціант з якоїсь комічної опери, і, злегка похитуючись, наблизився до підніжжя сходів. Підіймаючись ними вгору, він продовжував високо тримати келих, і скибочка лайма танцю­вала поверх води. Вільна рука його легко сунулася по перилах; його обличчя сяяло піднесеним щастям. На якусь мить вона була послабилася, але тут же образи Гелен і Роберта Шейвер- стонів зринули в її мозку, диявольськи ясно: син і його зґвал­тована, понівечена мати десь там, у Массачусетсі, разом пла­вають в ручаї, що вже почав братися кригою по берегах.

  • Бокал «Пер’є» для леді, будь лас...

Вона побачила, як зблиснуло розуміння в його очах в остан­ню секунду, щось таке старовинне, жовте, прадавнє. Воно бу­ло більшим за здивування; то була бентежна лють. І її розу­міння його в ту саму мить стало довершеним. Він не любив нічого, а її якнайменше. Вся його доброта, чуйність, хлоп’яча усмішка і запопадливі жести були нічим іншим, як лише ка­муфляжем. Він був мушлею. Всередині неї не було нічого, крім виючої порожнечі.

Вона його штовхнула.

То був сильний поштовх, і він зробив трьохчетвертне І .РІІ. то над сходами, перш ніж на них приземлитися, спочатку їм коліна, далі на лікоть, а потім уже всім обличчям. Вона мичу ла, як тріснула його рука. Важкий вотерфордівський бокам' бризнув друзками, вдарившись об непокритий килимом і ю як однієї зі сходинок. Боб перекинувся далі, і вона почула, ні. іще щось тріснуло у нього всередині. Він скрикнув від болю і беркицьнувся останній раз, перш ніж приземлитися на дг рев’яну підлогу безформною купою, зламана рука (не в одно му місці, а в кількох), завернута за голову під кутом, якою ні коли не передбачала природа. Сама голова перекривлена, лежить, притиснувшись щокою до підлоги.

Дарсі поспішила вниз сходами. Наступила в одному ми ці на кубик льоду і, щоб врятуватися, їй довелося ухопитися іа перила. Внизу вона побачила велику ґулю, яка під потилицею напнула йому шкіру, роблячи її білою, і промовила:

  • Не ворушися, Боббі, мені здається, в тебе шия зламана

Одне його око підкотилося, щоби побачити її. Кров текла

в нього з носа — той, схоже, теж був поламаний — і ще дуж че з рота. Кров буквально юшила.

  • Ти штовхнула мене, — промовив він. — О Дарсі, навіщо ти мене штовхнула?

  • Я не знаю, — відповіла вона, думаючи при цьому: «Ми обоє знаємо». Вона почала плакати. Плач прийшов природно; він був її чоловіком, і він був тяжко поранений. — О Господи, я не знаю. Щось на мене найшло. Вибач. Не ворушися. Я зате лефоную до 911 і скажу, щоби прислали швидку допомогу.

Він човгнув ногою по долівці.

  • Я не паралізований, — сказав. — Дякувати Богу. Але як же воно боляче.

  • Я знаю, серденько.

  • Дзвони медикам! Швидше!

«Waterford Crystal» — марка кришталю, виробництво якого було запо чатковано 1783 року в ірландському місті Вотерфорд.

б



Вона пішла до кухні, мимохідь кинула погляд на телефон­ну слухавку в її зарядному лотку, а потім відкрила шафку під мийкою.

  • Алло? Алло? Це 911?

Звідти вона дістала упаковку тих пластикових пакетів «ГЛАД»1, котрі вона використовувала, коли вони їли курчат або ростбіф, для зберігання залишків, і витягла один.

  • Говорить Дарселлен Андерсон, я вам дзвоню з будинку номер 24 по Цукроварній алеї в Ярмуті! Ви записали?

З іншої шухляди вона дістала мачулку для миття посуду. Во­на не переставала плакати. «Тече з носа, мов з пожежного насо­са», — як казали вони в дитинстві. Плач, це добре. Вона потре­бувала плачу, і не лише тому, що це буде виглядати на її користь пізніше. Він був її чоловіком, йому було боляче, їй треба було по­плакати. Вона згадала той час, коли в нього на голові ще було по­вно волосся. Вона згадала ті його відривні вибрики, коли вони танцювали під «Попускаймося». Кожного року він дарував їй троянди на день народження, ніколи не забував. Вони їздили на Бермуди, де вранці каталися на велосипедах, а після полудня займалися коханням. Вони разом вибудували собі життя, а те­пер те життя минулося і їй треба було поплакати. Вона обгор­нула мачулкою руку і засунула цю руку в пластиковий паке т.

  • Мені потрібна швидка медична допомога, мій чоловік упав зі сходів. Я боюся, що в нього шия може бути зламана. Так! Так! Негайно!

Назад до холу вона увійшла, ховаючи праву руку в себе за спиною. Побачила, що він трішки відсунувся далі від підніжжя сходів, схоже було на те, ніби він намагався перекинутися на спину, але безуспішно. Вона опустилася поряд з ним на коліна.

  • Я не впав, — промовив він. — Це ти мене штовхнула. На­віщо ти мене штовхнула?

«Glad» — заснована 1963 року компанія, яка випускає міцні пластикові пакети з кулісними зав'язками, зіперами або клапанами, які можуть гер­метично запечатуватися.







Гадаю, через того хлопчика, Шейверстона, — вїДбоиІьі вона, дістаючи з-за спини приховану було руку.

Плакала вона зараз ще дужче, ніж до того. Він побачив шьь тиковий пакет. Побачив усередині нього руку, що стік юры шматок рушника. Він зрозумів, що вона наміряється зроби і и Ймовірно, він сам робив щось схоже. Напевне робив.

Він почав верещати... хоча той його вереск зовсім не був мі яким вереском. Рот у нього був заповнений кров’ю, щось у і в М І дилося всередині його горла, і звуки, які він видавав, більші' скидалися не на вереск, а на якесь утробне гарчання. Вона вві пхнула пластиковий пакет йому між губ і глибоко до ро га. 11 а даючи, він зламав собі кілька зубів, і вона відчула зазубрені пеньки, котрі вони по собі залишили. Якщо ними їй подрям.в шкіру, вона може наразитися на вимогу серйозних пояснень

Вона швидко висмикнула руку, щоби він не встиг її гри ві нути, залишивши всередині пластиковий пакет з ганчір’яною мачулкою. Ухопила його за нижню щелепу. Другу руку покла ла йому на лисіючу голову. Там була дуже тепла плоть. Вона відчувала, як під нею пульсує кров. Вона затисла йому рота з зануреним туди пакетом з ганчіркою. Він спробував відби тися від неї, але мав лише одну вільну руку, та й та була зла мана під час падіння. Друга криво стирчала позаду нього. Ступні його судорожно засовалися туди-сюди по дерев’яній підлозі. Злетів один з його черевиків. Він булькотів. Вона під смикнула на собі спідницю до пояса, звільняючи ноги, і стриб нула вперед, намагаючись його осідлати. Якщо їй це вдасться, можливо, вона зможе затиснути йому наглухо носа.

Але перш ніж вона встигла зробити спробу, його груди під нею почали здиматися, а булькотіння в горлі перетворилося на глибоке гарчання. Це нагадало їй, як, навчаючись кермувати машиною, вона подеколи катувала трансмісію, намагаючись знайти другу швидкість, котра була важко вловимою на старо­му «Шевроле» її батька зі стандартною коробкою передач. Боб смикався, те око, що вона в нього могла бачити, по-коров’ячому вибалушилося в своїй орбіті. Його обличчя, раніше яскраво- багрове, тепер почало набиратися пурпуру. Він заспокоївся до­лі. Вона чекала, хапаючи ротом повітря, лице в неї все було у сльозах і шмарклях. Те око більше не крутилося, не світилося більше панічним жахом. Вона вирішила, що він по...

Боб зробив фінальний, титанічний ривок і скинув її з себе. Він сів прямо, і вона побачила, що його верхня половина не зо­всім відповідає нижній половині; схоже було, що він зламав собі не лише шию, а й спину. Рот його з запханим туди плас­тиком роззявився. Очі його зустрілися з її очами поглядом, якого вона ніколи не забуде... але зможе з цим жити, аби ли­ше їй довершити розпочате.

Дар! Арррррр!

Він упав навзнак. Голова, зустрівшись з підлогою, видала звук, схожий на той, з яким б’ється яйце. Дарсі підповзла до нього ближче, але тримаючись подалі від бруду. На ній була йо­го кров, звичайно, і це нормально — вона ж намагалася йому допомогти, тож це тільки природно, — але це не означало, що вона має бажання в ній цілком викупатися. Вона сіла, спираю­чись на одну руку, і дивилася на нього, чекаючи, поки в неї від­новиться нормальне дихання. Дивилася, чи не поворухнеться він. Він не ворушився. Коли, згідно з маленьким «Мішелем» з коштовними камінчиками в неї на зап’ясті — вона завжди одя­гала цей годинник, коли вони кудись виходили, — минуло п’ять хвилин, вона простягнула руку до його шиї і помацала там пульс. Тримала пальці притиснутими до його шкіри, поки не до­рахувала до тридцяти, але не відчула нічого. Вона нахилилася вухом до його грудей, впевнена, що саме в цю мить він повер­неться до життя й ухопить її. Він не повернувся до життя, бо життя в ньому більше не залишилося: ні биття серця, ні дихан­ня легенів. Усе було позаду. Вона не почувалася вдоволеною (го­ді й казати про тріумф), вона була сфокусована тільки на ба­жанні повністю закінчити цю справу, і зробити це добре. Почасти заради себе, але головним чином заради Донні і Петс.

Вона пішла до кухні, рухалась швидко. Вони мусять знати, що вона зателефонувала їм негайно; якщо вони запідозрять,







що була якась затримка (якщо його кров матиме шанс занад­то згорнутися, наприклад), можуть прозвучати незручні за­питання. «Я скажу їм, що зомліла, якщо доведеться, — поду­мала вона. — Вони мені повірять, а якщо навіть ні, все одно не зможуть довести протилежне. Принаймні я не думаю, що зможуть».

Вона дістала ліхтарик з комори, точно як того вечора, коли вона буквально перечепилася об його таємницю. Пішла на­зад, туди, де лежав Боб, втупившись в стелю осклянілими очи­ма. Вона витягла у нього з рота пластиковий пакет і тривож­но його розглядала. Якщо той порваний, можуть виникнути проблеми... і він таки був порваний, у двох місцях. Вона по­світила ліхтариком йому в рот і помітила один крихітний шма­точок поліетилену в нього на язиці. Витягла його кінчиками пальців і поклала до пакета.

«Та й годі вже, Дарселлен».

Але ж ні. Пальцями вона відтягнула йому щоки, спершу праву, потім ліву. І за лівою знайшла ще один крихітний ури­вок пластику, прилиплий до ясен. І цей також підчепила, по­клавши його туди, де й перший. Чи є там іще шматочки? Чи він, бува, не проковтнув дещо? Якщо так, вони поза її досяж­ністю і їй залишається лише молитися, щоб їх не знайшли, як­що в когось — вона не знала, хто це може бути, — виникне до­статньо запитань, щоби призначити розтин.

Тим часом сам час збігав.

Вона вирушила коридором у гараж, поспішаючи, але не бі­гом. Залізла під верстат, відкрила його особистий сховок і за­сунула туди вимазаний в кров пластиковий пакет з мачулкою всередині нього. Зачинила сховок, підсунула до нього короб­ку з каталогами, а тоді повернулася в дім. Поклала ліхтарик на місце. Взяла телефонну слухавку, зрозуміла, що вже не плаче, і знову поклала її на лоток. Пішла до вітальні і знову подиви­лася на нього. Згадала про троянди, але це не подіяло. «Троян­ди, а не патріотизм, останній прихисток негідників», — по­думала вона і була шокована, почувши власний сміх. Потім

б



вона подумала про Донні і Петру, котрі обоє обожнювали сво­го батька, і цей трюк подіяв. Рюмсаючи, вона повернулася до кухні, взяла телефон і набрала 911.

  • Алло, мене звуть Дарселлен Андерсон, мені потрібна швидка медична допомога за адресою...

  • Не так поспішливо, мем, — перебила її диспетчерка. — Я вас ледве розумію.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет