Клуб сімейного дозвілля

• 
  Гадаю, що так, — мовила Дарсі. Кава приготувалася, і во на почала наливати. Вирішила й собі також пити чорну. І ви пити її якомога швидше. Таким чином кофеїн відразу її вра зить і ввімкне в голові розум.
  
• 
  Дякую, — кивнув він, коли вона подала йому на столик каву. — Вельми щиро дякую. Ви сама доброта. Гаряча кава се ред холодного дня — що може бути кращим? Хіба що підігрі­тий сидр; нічого іншого мені не спливає на думку. Між іншим, на чому я зупинився? О, згадав. Двайт Шеміно. Аж там, в Окру­зі це було. Трохи південніше Гейнсвілського лісу'.
  

I

• 
  Ну, — промовив Рамзі, ставлячи чашку й несвідомо по­чавши терти собі болючу ногу, — простий факт полягає в то­му, що я сподівався спровокувати того парубка. Тобто я хочу сказати, що в нього на руках була кров жінки та двох дітей, отже, я відчував себе в праві зіграти трохи брудно. І це поді­яло. Він кинувся навтьоки, а я за ним, прямісінько до Гейнсвіл- ського лісу, де, як співається в пісні, могильний камінь на кож­ній милі¹. І ми обидва там-таки й розбилися, на повороті Відбійний віраж — він урізався в дерево, а я в нього. Звідти я й отримав таку ногу, не кажучи вже про сталевий стрижеш, у мене в шиї.
  
• 
  Співчуваю. А той парубок, за яким ви гналися? Він що отримав?
  

• 
  Він отримав смерть, Дарсі. Зекономив штату сорок або п’ятдесят років видатків на оселю та годівлю в Шошенку.
  
• 
  То ви справжній Божий гончак, хіба ні, містере Рамзі?
  

• 
  Я гнавсь за Ним крізь ночі й дні, я гнавсь за Ним крізь ро­ків галереї, я гнавсь за ним крізь лабіринти... ну, і так далі¹.
  
• 
  Ви це вивчили в школі?
  
• 
  Ні, мем, у Методистському юнацькому братстві. Боже, ик давно це було. Отримав у нагороду Біблію, котру загубив че рез рік у літньому таборі. Тільки насправді я її не загубив, и в мене вкрали. Ви можете собі уявити когось настільки ницо го, щоб украв Біблію?
  
• 
  Так, — відповіла Дарсі.
  

• 
  Дарсі, продовжуйте називати мене Холтом. Будь ласки. Усі друзі мене так звуть.
  

• 
  Це тільки один вірш, який ви знаєте напам’ять, Хол ге?
  
• 
  Ну, колись я знав «Смерть наймита», — відповів він, — але тепер пам’ятаю тільки ту частину, де йдеться про те, що дім — це таке місце, куди ти приходиш і тебе приймають¹. Це правдива річ, а як ви вважаєте?
  
• 
  Абсолютно згодна.
  

• 
  Про що ви хотіли спитати в мого чоловіка, Холте?
  
• 
  Ну, я вже був балакав з ним одного разу, знаєте, хоча я не певен, щоб він про це згадав, якби був усе ще живий. Ду­же давно то було. Ми обидва були набагато молодшими, а ви самі мусили бути тоді ще зовсім дитиною, судячи з того, яка молода і гарна ви зараз.
  

• 
  Можливо, ви чули про вбивства Беде, — промовив він.
  
• 
  Чоловік, котрий убиває жінок, а потім надсилає їхні до­кументи до поліції? — Вона повернулася до столу, чашка плав­но пливла в її руці. — Газети буквально живляться ним.
  

• 
  Правильно кажете. Саме так. «Кров робить заголовки» — таке у них гасло. Мені довелося трішечки працювати з цією справою. Я тоді ще не вийшов на пенсію, але вже до цього на­ближався. Я мав репутацію такого парубка, котрий міг поде­коли отримати результати, гарненько понишпоривши... про­сто керуючись моїми як-там-вони-звуться...
  
• 
  Інстинктами?
  

• 
  Коротше, мене тоді відрядили працювати самого, розумі
  

• 
  Здається, ні, — сказала Дарсі.
  
• 
  Ви б його запам’ятали, якби побачили фотографії з місця злочину. Жахливе вбивство — як же, мабуть, страждала та жін­ка. Проте, звісно, той парубок, що називає себе Беде, був зупи­нився на довший час, більш як на п’ятнадцять років, і, либонь, забагато пари наварилося у нього в котлі в очікуванні вибуху. І саме їй не пощастило виявитися ошпареною. Словом, пару­бок, котрий тоді був Генеральним прокурором штату, поставив мене на цю справу. «Хай спробує старий Холт, — сказав він, — йому все’дно нічого робити, а так хоч під ногами не плутати­меться». Навіть тоді мене вже звали старим Хол гом. Через мою кульгавість, як я здогадуюсь. Я побалакав з її друзями, з її ро­дичами, з її сусідами на шосе № 106 і з людьми, разом з якими вона працювала у Вотервілі. О, я тоді набалакався з ними до схочу. Вона працювала офіціанткою у тамтешньому міському
  

• 
  Звичайно ж, ви й мусили ними цікавитися, — промур мотіла вона.
  

• 
  Ви геть заплуталися, — сказала Дарсі розвеселена, помри свій стан. Може, він спеціально хотів її розвеселити. Цього їй було не знаття... — Пожалійте себе, скажіть просто, як воно є, я доросла дівчинка. Вона з ним фліртувала? Про це саме йдеться? Вона не перша з офіціанток, що фліртують з подо рожнім чоловіком, навіть якщо в того чоловіка на пальці об ручка.
  
• 
  Ні, там було не зовсім так. Судячи з того, що розповіли мені інші офіціантки — ну, звісно, вам варто поставитись до цього доволі скептично, бо вони всі її любили — це він загра­вав до неї. І, за їхніми словами, їй це не дуже подобалося. Во­на казала, що від нього її дрижаки беруть.
  
• 
  Це звучить не дуже схоже на мого чоловіка.
  

• 
  Ні, проте, ймовірно, з нею саме так і було. З вашим чоло­віком, я маю на увазі. І дружина не завжди знає, що її благо­вірний робить у дорозі, хоча й може вважати, ніби все знає. Коротше кажучи, одна з офіціанток розповіла мені, що той чо­ловік їздить джипом «Тойота». Вона запам’ятала це, бо має та­ку само машину. І знаєте, що? Кілька фермерів, сусідів Стейсі Мур, бачили, як за кілька днів до вбивства цієї жінки саме та- ка «Тойота» проїжджала туди-сюди повз те місце, де стояла сі­мейна ятка Мурів. У тому числі якраз за день до того, як тра­пилося вбивство.
  
• 
  Але ж не саме в той день.
  
• 
  Так, проте такий обережний парубок, як той Беде, звіс­но ж, собі цього не дозволив би. Хіба це схоже на нього?
  
• 
  Припустімо.
  
• 
  Ну, значить, я мав його опис, тож і почав нишпорити в місцевості навкруг ресторану. Нічого кращого мені не зали­шалося. Десь за тиждень роботи я досяг лише того, що натоп­тав собі мозолі та випив кілька чашок дармової кави — жод­ної не порівняти зі смачнючою вашою, чесно кажу! — і я вже був готовий здатися. А потім я випадково зазирнув до одно го закладу в центрі міста, «Монети в Міхельсона». А на цю на зву в вас відгукується якийсь дзвіночок?
  
• 
  Авжеж. Мій чоловік був нумізматом, а заклад Міхельсо­на був однією з тих пари-трійки найкращих спеціалізованих крамничок на цілий наш штат. Тепер уже ні. Старий Міхель- сон помер, а його син закрив цей бізнес.
  
• 
  Йо. Ви ж пам’ятаєте, як у пісні співається: час забирає все кінець-кінцем — ясність ваших очей, пружність ходи, навіть здатність як слід потрахатися, вибачте мою французьку. Але тоді ще Джордж Міхельсон був живий...
  
• 
  На задніх лапах і нюхає повітря, — мугикнула Дарсі.
  

• 
  Саме так, саме так. Коротше, він упізнав чоловіка за описом. «Ба, та це ж схоже на Боба Андерсона», — каже він тоді. І вгадайте, що далі? Той їздить джипом «Тойота» саме тієї моделі.
  
• 
  О, але він ту машину бозна-коли поміняв, — докинула Дарсі, — на...
  
• 
  «Шевроле Сабурбен», чи не так?
  

• 
  Так, — Дарсі, склавши руки, спокійно дивилася на Рам­зі. Вони вже майже все з’ясували. Залишилося єдине питання:
  

• 
  Гадаю, у вас більше нема того «Сабурбена», чи не таю'
  
• 
  Так. Я продала його через місяць після смерті мого чплп віка. Подала оголошення до каталогу «Дядечка Генрі», і на ш.п го відразу зреагували. Я боялася, що матиму якісь проблеми, машина з великим пробігом, споживає багато пального, алг нічого такого. Звісно, отримала я за неї небагато.
  

• 
  А, старий добрий «Дядечко Генрі». Я точно таким же чи ном продав колись «Форд» моєї покійної дружини.
  
• 
  Містере Рамзі...
  
• 
  Холт.
  
• 
  Холте, ви готові цілком упевнено ідентифікувати мого чоловіка, як саме того, хто загравав до Стейсі Мур?
  
• 
  Ну, коли я тоді балакав з містером Андерсоном, він ви знав, що бував у «Сонячній стороні» час від часу — визнав це легко, — але заявив, що ніколи не звертав особливої уваги на когось із тамтешніх офіціанток. Пояснив, що завжди був з го­ловою занурений у свої робочі папери. Але ж, звісно, я пока­зав його фотографію — з його водійської ліцензії, ви ж розу­мієте — і персонал ресторану засвідчив, що це напевно він.
  
• 
  А мій чоловік знав, що у вас... що ви маєте до нього особ­ливий інтерес?
  
• 
  Ні. Він був цілком упевнений, що я просто якийсь собі старий дідок кульгавий, що шукає свідків, котрі бодай хоч щось бачили. Ніхто не боїться такого кривого селезня, як я, розумієте?
  

в

• 
  Небагато тут для відкриття справи, — зауважила вона. — Якщо ви намагаєтеся її відкрити тобто.
  
• 
  Ні про яку справу не йдеться! — щиро розреготався він, і але його карі очі залишались холодними. — Якби я міг відкри-
  

• 
  Може, вже час вам перестати танцювати довкола, Холте?
  
• 
  Гаразд, — погодився він, — чом би й ні? Воно й правда, навіть найпростіші вальсові па мені тепер робити ой як боля­че. Хай буде він проклятий, той Двайт Шеміно, до речі! До то­го ж мені не хотілося б забирати у вас весь ранок, тож руши­мо далі вже скоренько. Мені вдалося знайти підтвердження того, що подібна «Тойота» з’являлася біля місць двох поперед­ніх убивств — того періоду, що ми його називаємо «першим циклом Веде». Не зовсім така сама, іншого кольору. Але я та­кож знайшов підтвердження того, що ваш чоловік мав іншу «Тойоту» цієї ж моделі колись, у сімдесятих.
  
• 
  Це правда. Йому ця машина подобалася, тож і поміняв потім на таку ж саму.
  
• 
  Йо, чоловіки до цього схильні. А повноприводні автомо­білі особливо популярні в місцевостях, де сніжить по півро­ку. Але після вбивства пані Мур — і після того, як я з ним по­балакав, — він пересів на «Сабурбен».
  
• 
  Не відразу, — уточнила Дарсі з усмішкою. — Він ще їздив на тій своїй повноприводній «Тойоті» і в новому сторіччі.
  
• 
  Я знаю. Він її поміняв у 2004 році, незадовго перед тим, як неподалік від Нешва¹ було вбито Ендрію Ханікат. Сіро- блакитний «Сабурбен»; рік випуску 2002-й. І «Сабурбен» при­близно того ж року випуску і точно такого ж кольору доволі часто з’являвся неподалік від дому місіс Ханікат упродовж мі-
  

• 
  Боб мав номери штату Мейн, — сказала Дарсі. — Та ви й самі це добре знаєте.
  
• 
  Звичайно, звичайно, але номери можуть бути й крадени­ми, розумієте?
  
• 
  А як щодо вбивства Шейверстонів, Холте? Чи бачили сіро- блакитний «Сабурбен» поблизу оселі Гелен Шейверстон?
  
• 
  Я бачу, що ви слідкували за справою Беде трішечки уваж­ніше за більшість решти людей. Трішечки уважніше, ніж ви прикидалися спочатку, це також.
  
• 
  Так його бачили?
  
• 
  Ні, — відповів Рамзі: — Правду кажучи, ні. Але сіро- блакитний «Сабурбен» бачили неподалік від того ручаю в Еймсбері, до якого було скинуто тіла. — Він знову усміхнув­ся, тоді як його холодні очі не переставили вивчати її. — Ски­нуті, немов якийсь мотлох.
  

• 
  Я знаю.
  
• 
  Ніхто не зміг мені нічого сказати про номери того «Са- бурбена», котрий бачили в Еймсбері, але якби хтось спро­мігся, мене б не здивувало, якби на ньому були номери Мас­сачусетсу або Пенсільванії. Чи будь-якого штату, тільки не мейнські.
  

• 
  Цей Беде надсилав нам записки разом з ідентифікацій­ними документами своїх жертв. Дражнив нас, розумієте, під’юджував, щоб його зловили. Мо’, він якоюсь часткою ду­ші навіть сам бажав, щоб його зловили.
  

• 
  Можливо, й так, — кивнула Дарсі, хоча сама в цьому сум­нівалась.
  
• 
  Записки написані великими друкованими літерами. Ті люди, котрі так роблять, вважають, що письмо друкованими літерами неможливо ідентифікувати, але в більшості випад­ків це можливо. Тотожності добре видно. Гадаю, у вас не збе­реглося ніяких паперів вашого чоловіка, чи я помиляюсь?
  
• 
  Ті, що не повернулися назад, до його фірми, знищені. Але я так собі уявляю, у них там повнісінько зразків. Бухгалтери ніколи нічого не викидають.
  

• 
  Йой, але то такі фірми, що я мусив б отримати судовий ор­дер, аби до чогось дістатися, а для того, щоб його отримати, му­сив би показати перспективну справу, якої я взагалі не маю. Я маю лише низку нібито випадкових збігів — хоча вони зовсім не випадкові в моїй голові. А також маю низку... як би гак ви­словитись. .. близькостей — хіба що так ви могли б їх назвати — за місцем і часом, проте й зблизька не таких і не стільки, що їх можна було б кваліфікувати як ґрунтовні докази. Тому-то я й приїхав до вас, Дарсі. Я боявся, що мене і в дім не пустять, але ви поставилися до мене дуже лагідно.
  

• 
  Дарсі, ваш чоловік був Беде?
  

• 
  Ви довгий час про це не нічого не знали, правда?
  

в

• 
  А потім ви дізналися? Одного дня ви дізналися?
  
• 
  Вип’єте ще чашечку кави, Холте?
  
• 
  Півчашки, — відповів він. І сів прямо, склавши руки в се бе на грудях. — Якщо більше, в мене у шлунку станеться ви кид кислоти, а я забув свій зантак удома.
  
• 
  Гадаю, в мене є прилозек¹ нагорі, в аптечці, — сказала по на. — То ліки Боба. Хочете, я принесу?
  
• 
  Я не прийняв би нічого з того, що належало йому, навіть якби вогнем палав зсередини.
  
• 
  Гаразд, — промовила вона м’яко і почала наливати йому каву.
  
• 
  Вибачте, — промовив він. — Іноді емоції беруть гору в мені. Ті жінки... всі ті жінки... і той хлопчик, у котрого все життя було попереду. Це гірше за все.
  
• 
  Так, — сказала вона, подаючи йому чашку. Вона поміти­ла, як тремтить у нього рука, подумавши, що це, либонь, йо­го останнє родео, неважливо, наскільки він меткий... а він був таки страхітливо метким.
  
• 
  Жінка, котра лише під кінець гри дізнається, ким є на­справді її чоловік, опиняється у вельми скрутному станови­щі, — промовив Рамзі.
  
• 
  Так, я можу це собі уявити, — сказала Дарсі.
  
• 
  Хто повірить, що вона могла жити з таким чоловіком довгі роки, навіть не підозрюючи, ким він є? Атож, вона ніби — як би ви це назвали — та пташка, що живе в пащі у крокодила.
  
• 
  Якщо вірити цій історії, — уточнила Дарсі, — крокодил дозволяє тій пташці там жити, бо вона підтримує чистоту в його пащі. Годується поміж його зубів. — Вона поворушила пальцями правої руки, ніби щось вищипує. — Імовірно, це не­правда. .. але правда те, що зазвичай це я возила Боббі до дан­
  

• 
  А ваші діти, їх розчавило б, якби світ довідався, що їхній батько серійний убивця, котрий піддавав тортурам жінок. А по­тім розчавило ще й знову, якби світ вирішив, що їхня мати йо­го прикривала. А може, й допомагала йому, як Майра Хайндлі допомагала Іану Брейді¹. Ви знаєте, хто то такі були?
  
• 
  Ні.
  
• 
  Тоді й не переймайтеся, щоби взнати. Але поставте собі ось таке питання: що може зробити жінка в такій важкій си туації?
  
• 
  А ви б що зробили, Холте?
  
• 
  Я не знаю. У мене ситуація трохи інакша. Нехай я геть заїжджений кінь — найстаріша шкапа у стайні пожежної ко­манди, — але маю відповідальність перед сім’ями тих замор­дованих жінок. Вони заслуговують на завершення справи.
  
• 
  Заслуговують, це поза питанням... але чи потребують вони цього?
  
• 
  У Роберта Шейверстона було відкушено пеніс, ви це знали?
  

• 
  А його батько знає, — сказав Рамзі. Говорив він м’яко. — І мусить жити далі, кожен день проживати з цим знанням про свою дитину, котру він любив.
  
• 
  Мені жаль, — прошепотіла вона. — Мені дуже, дуле жаль.
  

• 
  Я не хотів вас розстроювати.
  

• 
  Звісно ж, хотіли! Але ви гадали, що мене не пройме? Ви думали, що мене не зачепить... ви, старий нишпорка?
  

• 
  Ні, я зовсім так не думав. Зрозумів це, щойно ви прочи нили переді мною двері. — Він зробив паузу, а потім делікат но додав: — Я зразу все побачив.
  
• 
  І що ви бачите тепер?
  

• 
  Я бачу відважну жінку, котру варто залишити на самоті, нехай надолужує свою домашню роботу. Не кажучи вже про залишок свого життя.
  

• 
  А сім’ї тих жертв? Ті, котрі потребують завершення спра­ви? — Вона затнулася, не бажаючи промовляти решту. Але ж мусила. Цей чоловік поборював значний біль — можливо, на­віть пекельний біль, — але він приїхав сюди і зараз відпускає її на волю. Принаймні вона вирішила, що це так. — А батько Роберта Шейверстона?
  
• 
  Роберт Шейверстон мертвий, а його батько вже недале­ко від нього. — Рамзі говорив спокійним, примирливим то­ном, який Дарсі зразу ж упізнала. Це був той тон, яким корис­тувався Боб, коли знав, що якогось клієнта фірми запросили до Податкової служби і нічого доброго йому з того не сві­тить. — Не відриває губ від пляшки з віскі з ранку до ночі. Чи знання того, що вбивця його сина — мучитель його сина — вже мертвий, щось перемінить? Я так не думаю. Чи поверне це назад інших жертв? Аж ніяк. Чи горить зараз убивця в пе­кельному вогні за свої злочини, чи мучать його кривавими тортурами, що триватимуть вічно? Біблія каже, що так. Ста-
  

• 
  Дякую вам за візит, — промовила вона, дивлячись, як він поправляє, щоб сидів рівніше, в себе на голові капелюх. Вона відчинила двері, впускаючи до хати подих морозного повітря, їй воно не завадить. Приємно відчувати його шкірою. — Я по­бачу вас знову?
  
• 
  Аж ніяк. Я звільняюся на наступному тижні. Повна пен­сія. Збираюся до Флориди. Довго я там теж не пробуду, якщо вірити моєму лікареві.
  
• 
  Мені жаль таке чути про...
  

• 
  Ви правильно все зробили.
  

— 20 —

• 
  У дитинстві у мого чоловіка був друг, котрий загинув під машиною.
  
• 
  Правда? — слово вирвалося разом із віддихом зимової білості.
  
• 
  Так, — кивнула Дарсі. — Ви могли б пошукати, що гам трапилося. Подія трагічна, хоча той хлопець і не був надто приємною особистістю, судячи зі слів мого чоловіка.
  
• 
  Правда?
  
• 
  Так. Він був з тих хлопців, котрі плекають небезпечні фантазії. Його ім’я було Браян Делаганті, але коли вони були дітьми, Боб називав його БД.
  

• 
  Це вельми цікаво. Можливо, я пошукаю інформацію про цю історію в себе в комп’ютері. А може, й ні; то було так дав­но. Дякую вам за каву.
  
• 
  Я вам дякую дуже за бесіду.
  

• 
  Потрібна якась допомога? — спитав я.
  
• 
  Ні, ні, я сам упораюся, — відповів водій.
  

і

Зміст