Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»

Спілкування – це діяльність людини, під час якої відбувається цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спілкування найперше враховуються особливості мовного етикету.

Слово етикет французького походження (etiquette) на початку позначало товарну етикетку, згодом так називали церемоніал при дворі, тобто правила чемності й норми поведінки. Саме з цим значенням (після прийняття французького церемоніалу при Вінському дворі) слово етикет почало функціонувати в німецькій, польській, російській та інших мовах. Етикет – це кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях.

Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, ділові перемовини та ін. Мовний етикет залежить від соціального статусу суб’єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.

• 
  контакто-підтримувальну – встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;
  
• 
  ввічливості (конотативну) – прояв чемного поводження членів колективу один з одним;
  
• 
  регулювальну (регулятивну) – регулює взаємини між людьми у різних комунікативних ситуаціях;
  
• 
  впливу (імперативну, волюнтативну) – передбачає реакцію співбесідника – вербальну, невербальну чи діяльнісну;
  
• 
  звертальну (апелятивну) – привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;
  
• 
  емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.
  

Узвичаєно виокремлювати за сферою використання такі види етикету:

• 
  загальногромадський – сукупність правил і традицій, яких дотримуються громадяни в усіх сферах їх діяльності.
  
• 
  дипломатичний – правила поведінки дипломатів та інших офіційних осіб при контактах один з одним на міжнародних прийомах, візитах;
  
• 
  військовий – набір загальноприйнятих в армії правил, традицій і умовностей.
  
• 
  придворний – чітке регламентування порядку і форм поведінки, установлені при дворах монархів.
  
• 
  діловий етикет – норми поведінки і спілкування різних соціальних груп;
  
• 
  службовий – система особистісних взаємовідносин керівника з підлеглими.
  

У сучасній українській мові узвичаєні слова-звертання до офіційних осіб, громадян, співробітників, такі як: добродію, добродійко, колего, пане, пані, панно, товаришу, товаришко, друзі, друже тощо. Припустимо до них додавати шановний, вельмишановний, високоповажний.

Вибір звертання залежить від тональності спілкування. Офіційна величальна функція закріпилася сьогодні за звертанням панове, пане (до чоловіка чи хлопця від 18 років), пані (до жінки), панно (до дівчини до 25 років, якщо вона незаміжня.).

Відповідно до літературної норми треба говорити (писати): Пані Валентино або Валентино Петрівно (без пані); пане Олександре або Олександре Івановичу (без пане); пане Петренко, пані Тимчук.

Шанобливо-ввічливе звертання пан поширилось в українській мові під впливом польської й узвичаїлося як ввічлива форма звертання до людей незалежно від їх соціального статусу. До речі, у грецькій міфології пан означає покровитель усієї природи, господар. У словнику української мови слово пан має три визначення. Воно вживається в сімох слов’янських мовах: українській, білоруській, чеській, польській, словацькій, верхньолужицькій і нижньолужицькій.

Звертання добродію вважають давньою почесною назвою осіб, що роблять добро.

Звертання товаришу з’явилося наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. і використовувалося в інтелігентському середовищі зі значенням: 1) людина, пов’язана з кимось дружбою; 2) ідейно зв’язана з іншими. У радянський час воно витіснило всі інші звертання.

Звертання громадянине обмежується правовою, юридичною сферою й підкреслює рівність усіх перед законом.

Однією з форм звертання до незнайомих є слово друзі.

Варто запам’ятати:

1. У звертаннях, що складаються із двох власних назв (імені та по батькові) або із загальної назви та імені, обидва слова мають форму кличного відмінка: Анатолію Миколайовичу, Олено Володимирівно, пане Іване, пані Маріє.

2. У звертаннях, що складаються із загальної назви й прізвища, кличну форму має загальна назва, а прізвище виступає у формі називного відмінка: пане Федорінов, пані Кудерська.

3. У звертаннях, що складаються із двох загальних назв, кличну форму обов’язково має перше слово, а друге може виступати у формі як називного відмінка, так і кличного: пане ректоре, пане ректор.

Людина може по-різному ставитися до свого співрозмовника, але етикет у поєднанні з почуттям власної гідності та самоповаги не дозволяє їй відкрито висловлювати негативні оцінки чи іншим чином виявляти своє негативне ставлення. Важко не погодитися із соціолого-психологами, які запевняють, що успіх бізнесу на 85% залежить від уміння спілкуватися, беручи до уваги ментальні особливості комунікантів. Детальніше зупинимося на національних традиціях вітання.
^{3. Традиції вітання у різних країнах світу}

Крім традиційного «здрастуйте», ми говоримо «доброго ранку», «добрий день», «добрий вечір». Гостей зустрічаємо: «Ласкаво просимо», «Ласкаво просимо». Брати-слов’яни з сусідніх держав теж вітають словами: «Здоровенькі були», «Ласкаво просимо». Давнє «Ісполать» (слава тобі) і билинне «Гой еси!» Пішли в минуле ... А що в інших країнах?

У Німеччині ідіома «як ся маєте» в дослівному перекладі означає «як Вам йдеться»: «Wie geht es Ihnen» або простіше – «Wie geht's?». Втім, для французів це теж характерно: «Comment allez-vous?», Тобто «як ви йдете?», Або «Comment a va?» – Як воно йде?

В Індії, як і в Непалі, перш ніж питати, «Як справи?», «Як здоров’я?», «Все в порядку?» (або вранці: «Чи не дуже турбували Вас комарі цієї ночі?»), висловлюють побажання «Намасте» (уклін тобі) і «Намаскар» (буквально: роблення поклону). Звичай добрих побажань при зустрічі тягнеться з стародавніх часів. Давні греки в таких випадках вимовляли коротко і ясно: «Радуйся!» (Хайре!). Хороший заклик, нічого не скажеш. Я б на нього неодмінно відгукнулася посмішкою. А от для римлян важливіше було побажати «Будь здоровий!» (Salve!).

Італійці можуть запитати: «Come sta?» (Як стоїш?). Шведи теж лаконічні: «Як стоїть?». Малайзійці можуть запитати: «Куди йдеш?». На це питання відповіддю служить: «Погуляти».

У румунів прийнятий мовний зворот дбайливого характеру: «Вам добре?» Або, принаймні – «Ви благополучні?». Данці, що цікаво, вітають схоже: «Ви благополучно живете?». Китайці починають зустріч словами: «Ні хао ма» або трохи коротше: «Ні хао», що сприймається зараз «як справи?», але дослівно перекладається «Їв ти сьогодні?».

У центрально-азіатських країнах прийнято закидати, зустрівши знайомого, цілим каскадом питань: «Як здоров’я? Як діти? Як вдома? Як машина? Як собака (або інша живність)?». І нарешті: «Як дружина»? Такий порядок дозволяє чоловікові упевнитися, що до його дружини немає особливого інтересу, передусім, інтимного плану.

Хто не знає, що «Салам!», як і «Шалом» означає благе побажання «Мир тобі!». В Афганістані прийнято вітати словами: «Мандала баші!» (Так не будеш ти стомленим!). У горах Паміру і Гіндукушу заклик «Не знай втоми» прийнятий здавна, так само як й інший: «Пильнуй!». В Ірані кажуть: «Та не зменшиться ніколи твоя тінь!». Вельми символічно, знаєте, особливо якщо врахувати, що відсутність тіні вказує на нечисть, прийняла плотський образ ... Але вітаються і з допомогою іншої фрази, яка перекладається як «Будь веселим».

Підсумовуючи, треба зазначити, що дотримання правил мовного етикету є складовою загальної культури людини. Культура мови – це володіння літературними нормами на всіх рівнях, вміння користуватися мовними засобами. Вона передбачає смислову точність, різноманітність, чіткість, художню виразність.

Правила культури поведінки людини, мовний етикет вимагають того, що потрібно враховувати ситуацію спілкування: в родині, з друзями, з незнайомими людьми. Мовний етикет справедливо вважають культурним обличчям нації. Він втілює найтиповіші риси мовної поведінки людини в найрізноманітніших життєвих ситуаціях.

1. Дайте визначення поняттям культура мови та суржик.

2. Назвіть та проаналізуйте аспекти культури мови.

3. Що Ви розумієте під поняттям літературна норма?

4. Якими формами звертання послуговуються українці?

5. Традиції вітання яких країн світу Вас найбільш вразили?

1. Словниковий склад мови. Класифікація української лексики.

2. Словники як джерело інформації.

3. Фразеологія в професійному спілкуванні.

1. 
   Авксентьева Л. Г. Фразеологія сучасної української мови / Л. Г. Авксентьева, В. С. Калашник, В. Ф. Ужченко. – Х.: ХДУ, 1977. – 61 с.
   
2. 
   Лисиченко Л. А. Лексикологія сучасної української літературної мови / Л. А. Лисиченко. – Харків: Вища шк., 1976. – 116 с.
   
3. 
   Мацько Л. І. Культура української фахової мови. / Л.І. Мацько, Л.В. Кравець – К., 2007. – 198 с.
   
4. 
   Сучасна українська літературна мова: лексика і фразеологія / За ред. І.К.Білодіда. – 1969. – 440 с.
   
5. 
   Сучасна українська літературна мова: підручник / За ред. М. М. Плющ. – 2-е вид., перероб. і допов. – К. : Вища школа, 2000 – 414 с.
   
6. 
   Українська мова за професійним спрямуванням : курс лекцій / Л. К. Лисак. – Краматорськ: ДДМА, 2008. – 210 с.
   

Основною одиницею мови є слово. Усі слова, що вживаються в певній мові, становлять її лексику, або словниковий склад. Розділ мовознавства, у якому вивчається словниковий склад мови, називається лексикологією (від грецьких слів lexis – слово, logos – вчення).

• 
  синоніми (слова, що називають те саме поняття, спільні за своїм основним значенням, але різняться значеннєвими відтінками, напр.: керувати, правити, управляти, розпоряджатися; синоніми увиразнюють мову, допомагають створити яскраву образність, усунути лексичну тавтологію (повтори слів), уникнути одноманітності мови);
  
• 
  антоніми (слова із протилежними значеннями: купівля – продаж (але не продавати), будувати – руйнувати (а не руйнівний); правильне використання антонімічних протиставлень допомагає чітко розмежувати поняття, сприяє точності та яскравості вираження думки);
  
• 
  омоніми (слова, які звучать однаково, але значення мають різні, напр.: виступ (промова) і виступ (суші); омоніми слід уживати дуже обережно, особливо в наукових та офіційно-ділових текстах, щоб, висловлюючи думку, уникнути двозначності);
  
• 
  пароніми (слова, близькі за звуковим складом і вимовою, але різні за значеннями, напр.: запитання (звертання, яке вимагає відповіді) – питання (звертання, яке вимагає відповіді, проблема), банківський – банковий; еміграція – імміграція; рідкий – рідкісний; неприпустимо замінювати один паронім іншим, оскільки це спотворює зміст вислову);
  

У різні історичні епохи українська мова збагачувалася словами, запозиченими з інших мов. У сучасній українській мові їх порівняно небагато – 10-15%. Усі запозичення української мови поділяють на дві групи:

• 
  слова, запозичені зі слов’янських мов: з польської (скарб, байка, полковник, петрушка, барвінок), російської (паровоз, завод, взвод, безробіття, декабрист), білоруської (дьоготь, бадьорий) та ін.);
  
• 
  слова, запозичені з неслов’янських мов: із грецької (ангел, монастир, історія, біографія, поема, атмометр), латинської (акваріум, радіус, активатор, диктатура), тюркських (отаман, сарай, барабан, кизил, базар), французької (парад, кабінет, сержант, сюжет, ажур, салют), англійської (матч, баскетбол, смокінг, мітинг, лідер, фініш, бар), німецької (офіцер, штаб, єфрейтор, бухгалтер, вексель, масштаб), голландської (флот, брезент, дамба), італійської (банк, опера, помпа), іспанської (гітара, карамель, пума), фінської (камбала, морж, пельмені).
  

1. Запозичуються разом із поняттями і не мають українських відповідників: студент, академія, курорт…

2. Деталізація уявлення про предмет, який уже існує в мові: десерт – солодощі, які подають після обіду, бар – невеликий ресторан.

3. Заміна словосполучення одним словом: транспорт – засіб пересування, круїз – подорож на пароплаві…

Іншомовні слова в українській мові можуть бути єдиними назвами, або виступати синонімом – обмежувати – лімітувати, пам’ятник – монумент.

Поряд з іншомовними словами виділяють варваризми – іншомовні слова, які вживаються в українському тексті, але не засвоєні українською мовою.

Поради щодо вживання запозичених слів у професійній мові:

1) не слід використовувати іншомовні слова, якщо є їхні прямі відповідники;

2) при використанні запозичених слів, перевіряйте їх тлумачення за словниками та довідниками, щоб не виникло якоїсь нісенітниці.

3) не можна використовувати в одному тексті іншомовне слово і його відповідник, перевага надається державній мові.

Використовуючи іншомовне слово в мові, зокрема, у діловій, варто добре усвідомлювати його значення; іноді замість іншомовних слів доречно використати рівноцінні українські відповідники: анархія – безладдя; дебати – обговорення; дефект – недолік, вада, хиба; конвенція – угода; лімітувати – обмежувати; прерогатива – перевага; репродукувати – відтворювати; симптом – ознака.

6) за частотою вживання – активні й пасивні. Активна лексика – це слова, які часто вживаються в повсякденному спілкуванні. Вони зрозумілі для кожного члена мовного колективу. Пасивна лексика – це рідковживані слова, які не належать до повсякденного мовного вжитку.

7) за сферами вживання – загальновживані й спеціальні. Загальновживану лексику кваліфікують як загальнонародну. До її складу належать слова, що використовуються всіма носіями мови незалежно від їх розрізнювальних ознак. Це назви предметів побуту, явищ природи, процесів трудової діяльності тощо: стіл, кімната, дощ, батько, нести, садити, ми.

На відміну від загальновживаної, спеціальній лексиці властиві певні обмежувальні ознаки. Так, до спеціальної лексики належать такі групи слів:

• 
  слова, що використовуються в сфері професійної діяльності людей (терміни й професіоналізми).
  
• 
  діалектизми – це слова, які використовуються жителями певних територій, напр.: черес (широкий шкіряний пояс); крисаня (чоловічий капелюх); балабухи (різновид печива). Діалектна лексика є важливим джерелом поповнення словникового складу літературної мови, вона широко вживається в художніх текстах, але не може використовуватися в діловому мовленні.
  
• 
  жаргонізми – це слова, що використовуються людьми певних соціальних груп. Така лексика поділяється на, або сленг (слова, уживані в мовленні людей, об’єднаних спільними інтересами, віком, соціальним станом тощо (хвіст (академзаборгованість), вишка (вища математика), бабки (гроші)) та арготизми – слова, характерні для людей, які свідомо прагнуть зробити свою мову незрозумілою для інших. Для цього вони вживають спеціально створені або деформовані слова, які мають відповідники в літературній мові, наприклад: перо – ніж; хаза – хата; хавати – їсти. Уживання жаргонізмів та арготизмів в усному й писемному діловому мовленні неприпустиме.
  

Дослідники вважають, що суржик не становить системи, що це мова безладу, яка руйнує граматику й синтаксис. Суржик – мовна мутація, наслідком якої може стати втрата української мови як самобутнього, неповторного феномену.