Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Промисли.
Зазначені фактори справили помітний вплив на соціально-економічний розвиток України, оскільки поліські лісові та лісостепові простори не славились родючими ґрунтами й були трудомісткі для рільництва. Хоча одночасно вони давали поселянам прихисток від степовиків і спонукали до розвитку промислів. Промисловим заняттям також сприяла та обставина, що у навколишніх угіддях було багато різноманітної живності. У лісах і лісостепу водилося чимало оленів, зубрів, турів, лосів, річкових бобрів, куниць, лисиць, ведмедів, кабанів, вовків, зайців, диких коней. Схожою була ситуація й на порубіжних степових просторах України. Як нотували про останні у1392 р. мандрівники: «Була це дорога гірка й томлива… тільки пустині великі і звірів сила: кози, лосі, вовки, лисиці, видри, ведмеді, бобри й птиці, орли, гуси, лебеді, журавлі та інші». Через це економічно доцільним було існування різноманітних категорій сільської мисливської людності(сокольників, бобровників, ловців, стрільців тощо), які хутрами сплачували данину та торгували, засолювали і в’ялили м’ясо, займалися відловом диких коней(тарпанів), які мігрували чималими табунами(50–60 особин). Останні хоча й були помітно меншими від господарських коней, але відзначалися силою та витривалістю. Загалом означена економічна діяльність зазвичай ставала заняттям не лише окремих груп промисловиків, а й переважної більшості населення, оскільки у лови часто виходили не лише мисливці, а й усі жителі поселення. Про що згодом опосередковано свідчили й назви українських сіл: Бобрівники , Сокільники, Козильники тощо. Особливим, а часто й небезпечним, було добування великого звіра– оленя, лося, ведмедя, зубра та тура. Останні два види, зокрема, відзначалися великою силою і могли відважно нападати на ловців, перевертаючи останніх разом із конем. Хоча протягом XVI ст. тур, як попередник одомашненого вола– головної тяглової сили українського селянина й чумака, практично переводиться на українських теренах. Полювання на пернату дичину часто проводилося із соколами, яструбами, кречетами. Відмінною від інших промисловиків сільською кастою були бобровники , які заготовляли шкіри бобрів для князівських дворів. Традиційно відбувалося й полювання на меншого хутрового звіра(білок, куниць тощо), дорогоцінне хутро яких інколи ставало грошовим еквівалентом у торгових і податкових операціях. Великі масштаби зазначеної мисливської активності з часом призвели до значного скорочення ареалу білок-попелиць та чорних куниць на українських землях, що входили до складу ВКЛ, а тому все частіше хутра останніх постачалися в Україну з Литви.2 . Особливим попитом в українців користувалися продукти бортницьких промислів, тобто збирання дикого меду в бортях(такі дупла готувалися в липах, соснах, дубах) або у виготовлених колодах. Мед і віск були важливими експортними продуктами тогочасної України. Особливо поширеним був бортницький промисел у жителів Київщини, Волині, Поділля та Лівобережної України, жителі яких дбай-ливо охороняли свої бортні дерева. А за знищення відповідних знаків та печаток (що позначали належність такого дерева тому чи іншому власнику) на бортях чи руйнування останніх правові норми, що діяли у ВКЛ, передбачали суворе покарання аж до смертної кари тут же, на місці злочину. Водночас у литовську добу української історії наявні також згадки про одомашнених бджіл– пасічництво, яке набувало все більшого розвитку не лише у селян, козаків та шляхти, а й у церковних володіннях. А розміри великих південноукраїнських пасічних господарств за протяжністю сягали3–7 верст. Бортництво й пасічництво давало українцям солодкий продукт– мед, з якого також виготовляли «сичені» й «прісні» напої. Із воску переважно виробляли свічки, а також мазі, замазки для човнів, ним вощили нитки тощо. Віск, який готувався на продаж, селяни постачали в воскобійні, де його очищали, перетоплювали в злитки(капи) і ставили печатку 3 . Надзвичайно популярним промислом, яким займалася переважна більшість сільського населення українських земель, було рибальство. Писемні джерела згадували й спеціалізовані категорії «рибників», «неводщиків» тощо. В ріках та озерах водилося багато риби(білуга, осетер, лосось, стерлядь, судак, щука, сом, карась, лин, плотва і т. ін.), а тому водні угіддя були значним багатством українського населення. Селяни влаштовували й рукотворні ставки, перегороджуючи гатями річки та притоки. Для лову риби використовували різноманітні снасті: вудочки, підсаки, неводи, мережі, сіті. Причому рибний промисел проводився як влітку, так і взимку. Тому риба була постійним джерелом харчування у тогочасних господарствах, оскільки частину улову селяни й козаки сушили, в’ялили чи солили, а решту продавали. Мандрівники із здивуванням зазначали, що в Україні «річки наповнені неймовірною кількістю осетрів та іншої великої риби». Під час розширення шляхетського землеволодіння та посилення державного контролю над рибними угіддями встановлювалися натуральні оброки рибою. В одній великокнязівській грамоті правителів ВКЛ від1529 р. говорилось, що ті господарі, які мають рибні угіддя «на Дніпрі і на інших ріках, вони всі… мають на замок наш державці нашому давати десятого осетра, а зі всілякої риби десяту рибину»4 Важливою економічною галуззю посеред лісових промислів було виготовлення побутових речей домашнього вжитку, знарядь праці, клеп(для бочок) і ванчос (для кораблів), добування смоли та дьогтю. Із дерева будувалося селянське житло, господарські будівлі та засоби пересування (вози, сани тощо). Значного розвитку набув поташний промисел. Поташ отримували з попелу спалених дерев(берези, сосни), а застосовували під час виробництва фарб, мила, скла, в шкіряних промислах і для миття посуду. В60-х рр. XVI ст. у поташний промисел вкладають значний капітал купці та шляхта. Зокрема, у1565 р. із поташних буд у на Волині вивозили на берег Бугу сотні лаштів оташу, для чого потрібно було до 700 підвід. Тут же у с. Велехове Степанської волості шляхтичем О.Лаським було створено чи не найбільше поташне виробництво, на якому за наймом працювало півтори сотні працівників. У першій половині XVI ст. 1 лашт попелу коштував32 золотих, а продукція поташних промислів з українських земель збувалась у Польщі, Німеччині, Нідерландах та Англії. Поширеним народним промислом на Поліссі було видобування та переробка залізної руди. Сільські металоплавильники, які мешкали в місцях покладу болотних і лугових руд, виплавляли з них метал в печах-домницях сиродутим способом з допомогою деревного вугілля. Добуте у такий спосіб залізо перероблялося в сільських або міських кузнях, де з нього виготовляли побутові вироби та сільськогосподарський інвентар. На Чернігово-Сіверщині у XVI ст. селяни більше як сотні поселень займались добуванням руди. У Київському Поліссі цей промисел був вельми поширений у селах понад місцевими річками та їх притоками. З часів середньовіччя про давній залізорудний промисел на українських землях нагадують численні села з назвою «Руда», «Рудка» тощо. В окремих регіонах України побутувало солеваріння, яке переважно застосовувалося у промисловій діяльності жителів Прикарпаття (Дрогобиччина, Коломийщина, Перемишльщина) та Північного Причорномор’я й Криму. Про кримські соляні озера ХІІІ ст. сповіщав французький посол Рубрук у1252 р. Саме в цьому регіоні сіль добували шляхом випарювання води в соляних озерах або лиманах. Звідти валки українських чумаків доставляли сіль в інші регіони України та інших земель ВКЛ. Іншою середньовічною технологією було виварювання солі із ропи, яку видобували з-під землі в соляних шахтах Прикарпаття. Менш якісну кам’яну сіль видобували на Закарпатті поблизу Солотвина. Наприкінці XVI ст. з’являються перші відомості про солеваріння селян Слобідської України. Крім того, соляні варниці також згадувалися на Сіверщині та Північній Буковині 5 . Повсюдного поширення, особливо в селянському середовищі України в литовську добу, набуло домашнє прядіння та ткацтво із льону та конопель, а також виготовлення з глини посуду, побутових речей, різноманітної домашнього начиння тощо. Загалом розвиток народних промислів на українських землях у складі ВКЛ ґрунтувався на давньоруських традиціях і даною галуззю господарства займалися переважна більшість сільської людності, промислові доходи становили вагому (20–30%, а подекуди й більше) частку прибутків населення України. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|