Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
Земельні відносини. Селянське та громадське землеволодіння
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| 2. Земельні відносини. Селянське та громадське землеволодіння.
Територіально-економічною основою сільських громад були освоєні її членами орні землі й угіддя. Вона формувалася протягом тривалого часу і мала добре відомі межі. Особливо чітко такі кордони позначалися, коли селянські землі впритул наближалися до меж іншої громади або приватного власника. Економічний комплекс сільської громади все більше ускладнювався. Із часом він вже включав не лише нові орні землі, а й різноманітні угіддя та господарські споруди. Зокрема, під1499 р. у Володимирському повіті Волині описувалося«село Сомино… с землями пашными и с бортными, и с сокольим гнездом, и з дубравами, и з лесы, и з сеножатми, и з ставы, и з ставищи, и з озеры, и з реками, и з речками, и з бобровими гоны, и з ловы, и з ловищи». А в1567 р. на території с. Козлиничі Луцького повіту, крім традиційних угідь, згадувалися «млины и их вымелки», а також обширні території«з ловы звериными, пташыми и рыбными». В селах Чаруків, Серебич і Тоцлі того ж повіту в середині XVI ст. були угіддя «з млыны их вымелки, и з руды, и з реками, и з потоками, с криницами, и з зереманы и бобровыми гоны»13 За майновою належністю переважна більшість угідь та частина оранки сільської громади перебували в її спільному володінні. Про це неодноразово згадують документальні матеріали. Зокрема, на Волині в1528 р. Івану Подолянину було пожалувано три дворища в селі Підгайці, і поряд з цим йому надавалося право, яке мали всі члени сільської громади: «в гай липовый и в дуброву волный ему вьезд по дрова, как жо и подданным господарским, и в дуброве и на болоте, што прикопаеть поля и протеребить сеножать, тое супокойное держати маеть» 14 Значна кількість спільних угідь села документально зафіксована також у Північній Київ-щині. В процесі формування території селянської громади та встановлення її меж траплялося так, що в межах земель одного села мали свої володіння(вступи/в’їзди) члени інших сусідніх громад. Моделі громадського землекористування теж були різноманітними. В одних випадках спільна альменда відводилася для виконання загальних селянських повинностей, для задоволення спільних потреб села, частина здавалася в оренду, а решта слугувала фондом розширення індивідуальних селянських господарств. Спільно оброблювані землі громади існували майже в кожному селі. Починаючи ще з Правди Руської, джерела повідомляють про оброк і «корм», які селяни давали намісникам, їх тивунам та іншим князівським слугам. Подібні податки існували і в XVI ст. Траплялося, що одне селянське господарство громада виділяла для роботи лише на спільних землях і виконання загальних повинностей, а решта дворів брали на себе податки такого господарства 15 Представники громадського самоврядування повсякчас регулювали не лише використання загальних володінь села, а й землекористування дворовими наділа-ми. У ході регіонального поширення трипілля та в зв’язку зі скороченням площі пасовищ у громадах встановлювалася примусова сівозміна, особливо в дольових селах. Для випасу худоби селяни використовували ті ділянки оранки, з яких уже був зібраний урожай. У зв’язку з цим кожне з трьох полів поділялося на полоси або долі, які, щоб уникнути потрав, необхідно було одночасно зорати, засіяти, обгородити і згодом зібрати урожай. Це змушувало селян у межах одного поля висівати однорідну культуру з тим, щоб синхронізувати періодичність польових робіт 16 . Найбільша питома частка орних земель на території сільської громади перебувала в індивідуальному володінні дворогосподарств. Селяни зазвичай отримували свої землі, а часто й угіддя від батьків, а потім передавали їх у спадок дітям. Такі землі в документах іменуються«отчизны», «дедизны», «отчизны прадедични». Проте, хоч би як сильно було розвинуто успадкування земельних володінь, воно також підпорядковувалось і принципам трудового права й займанщини. Економічне право селянського двору на володіння орними землями, сінокосами й іншими сільськогосподарськими угіддями базувалося на трудовому принципі. Та й у цілому землеволодіння громад волості чи села опиралося на цей же принцип. Окремі селянські сім’ї і громади в цілому претендували лише на ті землі, до яких була прикладена їхня праця або праця батьків, дідів і прадідів. І навіть якщо господарі, які зробили такі розробки, не постійно(або взагалі) не користувалися ділянкою певний час, то все ж таки ці землі вважалися володінням громади і все село обстоювало їх від захоплення іншими людьми. А своє переважаюче право володіння «уходом» громада доводила першістю розробки цілини. Цікаво, що і в найм вона здавала не цілинні ділянки, а запустілі двори, покинуті орні землі, пасовища й інші угіддя, часто разом з будівлями, які там збереглися. Тому в документальних матеріалах нерідко зустрічаються ситуації, коли на території сільської громади ділянка землі має одну назву, а ім’я теперішнього господаря, що на ній працює, зовсім інше. Нові господарі землі ставали повноправними(економічно й соціально) членами громади і нарівні з іншими відбували спільні повинності 17 Отже, сільська громада України в досліджуваний період мала в загальному користуванні не лише різного роду угіддя, а й право розпоряджатися ще не розробленими цілинними ділянками. В її володіння, як правило, переходили всі залишені селянами розроблені землі. Громада села на свій розсуд могла спільно обробляти такі землі або здавати в оренду окремим особам на тих чи інших умовах. Кошти, виручені за користування такими землями, надходили в касу громади і могли використовуватися на виплату податків та інші спільні економічні потреби. Попри встановлені обмеження з боку сільської громади щодо користування індивідуальними наділами, окремі селяни все ж намагалися розпоряджатися ними на свій розсуд. Тому зустрічається чимало документів про купівлю-продаж селянських наділів. Продавати й віддавати в заставу наділи, на яких селяни вели своє господарство, їх змушували різноманітні мотиви. Зазвичай продаж і застава землі були ознакою розорення. Але селяни не лише продавали, а й купували землю. Це значить, що серед них були й такі, які мали надлишкові кошти та трудові ресурси, щоб її обробляти. Тому серед причин, які породжували дані процеси, слід відміти-ти все зростаючу в досліджуваний період економічну неоднорідність господарств членів громади. Одні селяни розорювались, а інші ставали багатшими й діставали можливість розширювати господарство. Для цього їм необхідні були нові ділянки землі. Крім того, у зв’язку з подальшим поширенням трипілля і відмиранням перелогу паралельно йшов процес розпаду великосімейних селянських господарств. Виділені зі складу дворищ нові сім’ї, які засновували нові господарства, не завжди могли задовольнитися тими землями, які були розорані ще до розділу великої сім’ї. Тому вони або розробляли «новину», або купляли вже розчищені й розорані ділянки. Загалом реальних правових обмежень, які б гальмували рух селянської землі до початку XVI ст., було небагато. Насамперед контроль за цими процесами проводила сільська громада. Але він зводився лише до того, щоб індивідуальний аллод попереднього власника займав рівноцінний господар, здатний відбувати всі належні повинності (як індивідуальні, так і спільні). Особа ж покупця особливого інтересу не викликала. Щоправда, поміж претендентів перевага віддавалася односельцям перед чужинцями. Урядовці на місцях теж були зацікавлені лише в своєчасному отриманні від громади всіх належних повинностей, а внутрішньому перерозподілу землі великого значення не надавалося. Шляхта лише контролювали те, щоб окремі ділянки землі не змінили загальної юрисдикції і не перейшли до інших власників. Усе це пояснювалося тим, що власне дворове господарство окремих феодалів та й верховних правителів ВКЛ у XIV–XV ст. не набуло в Україні значного поширення. Та й велося воно головним чином з метою забезпечення незначних місцевих потреб кожного конкретного помістя в натуральних продуктах, оскільки в XV ст. набувала все більшого розвитку грошова рента із селянських господарств. Нерозвиненість феодального господарства в Україні XIV–XV ст. зумовлювалася практичною відсутністю попиту на хліб на внутрішньому ринку. Це значною мірою пояснювалося тим, що переважна більшість населення міст у цей період біла задіяна у сільськогосподарському виробництві 18 . Водночас в литовський період дуже слабким був попит на хліб і на міжнародному ринку. Хоча в процесі розвитку та вдосконалення техніки і зростання продуктивності сільського господарства й ремесла відбувалося неухильне збільшення обсягу виробництва в Україні продуктів харчування та ремісничих виробів. Міські жителі все більше відходили від сільськогосподарських занять й зосереджувалися на власне міській економіці, що значно збільшувало попит на хліб, особливо в великих та середніх містах. З другого боку, значне збільшення урожайності полів завдяки значного поширення трипілля привели до все зростаючої торгівлі хлібом на внутрішньому ринку. Остання відзначалася не лише місцевим продажем збіжжя у волосних, повітових і воєводських центрах, а й регіональним обміном. Зокрема, в документальних матеріалах зазначається, що зерно з Волині вивозили на Наддніпрянщину. Аналогічно зростала торгівля хлібом як у деяких країнах Централь-ної та Західної Європи, так і в Росії, Білорусії, Польщі, Литві. Все зростаючий західноєвропейський попит міст на хліб в XVI ст. значною мірою задовольнявся поставками зі Східної Європи. З-поміж яких Україна, як свідчать новітні дослідження, відігравали значну роль у постачанні хліба(поряд з іншою продукцією) в Західну Європу. Оскільки попередні дослідники, які дещо применшували експортні можливості Волині і Наддніпрянщини, не враховували того фактора , що відомий в Європі «польський» експорт включав значно більшу частину української продукції(ніж вважали до цього), яка вивозилась через Польщу. Роль основних артерій торгівлі зерном з польськими містами і Західною Європою відігравали Західний Буг та Вісла, а також м. Гданськ 19 жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|