Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Агрокультура.
Попри значну роль промислів у господарському житті українських земель ВКЛ і КП, все ж основою селянської економіки було землеробство. Українські археологічні матеріали (вже на період ХІІІ ст.) представляють широкий асортимент селянських землеробських знарядь праці(різноманітні лемехи, коси, серпи тощо), а також залишки хлібних злакових культур(жито, пшениця, просо, овес), гороху та льону. Загалом подальший розвиток землеробства та удосконалення сільськогосподарських знарядь у цей час значно залежали від несприятливих зовнішньополітичних чинників після монголо-татарського спустошення. Через що в Південноукраїнських регіонах прогресивна агрокультура ставала практично неможливою через постійну присутність татарських орд чи потенційну загрозу спустошливих походів ординців, які вже з останньої чверті XV ст. стають регулярними. Регіонально в Україні побутували різноманітні системи рільництва. Зокрема, на теренах українського Полісся (Чернігівщина, Волинь, Північна Київщина) переважала підсічно-вогнева система землеробства, яка доповнювалася різноманітними ромислами(полювання, рибальство, бортництво тощо). Для порівняння в інших регіонах України: на Закарпатті (під владою Угорщини), Північній Буковині(під владою Молдавії) та в Галицьких Карпатах(Галицька земля врешті-решт підпала під Польщу) побутувало гірське землеробство, яке поєднувало традиційну підсічно -вогневу систему з двопіллям, а також культивувалось гірське тваринництво (розведення волів, овець ). В окремих районах Галичини та на Поділлі прогресивний розвиток техніки сільськогосподарського виробництва приводив не лише до поєднання підсіки з двопіллям, а й використання трипільної сівозміни, що в кілька разів збільшувало продуктивність оброблюваної землі 6 На першу половину ХІІІ ст. припадають перші чіткі згадки про трипільну систему рільництва на українських землях, а вже за півтора століття остання стає найпоширенішою в агрокультурі. Хоча на Чернігово-Сіверщині, Слобожанщині, Запорожжі й Північній Буковині ще тривалий час фіксується наявність перелогових земель. Навіть наприкінці XVI ст. у Путивльському повіті перелог становив половину оброблювальної селянської землі. Особливо це стосувалося віддалених від селянських поселень ділянок землі, угноєння яких було значно ускладнене. Але магістральний напрям розвитку агрокультури йшов шляхом відмирання підсічно-вогневої системи землеробства та утвердження трипілля. Очищені від дерев та кущів ділянки полишалися селянами все рідше і тому значно розширювались ареали постійних земельних наділів. Однак освоєння нових земель за традицією відбувалося підсічним і перелоговим методом. Це давало селянам можливість від-воювати від лісу ділянки ріллі й протягом перших кількох років отримувати значні акордні врожаї (до сам-30). У цілому трипільна сівозміна не була заскорузлою схемою, а мала регіональні відмінності. У повсякденному селянському господарюванні вона набувала різних модифікацій через зміну періодичної ротації полів, сівозміни різних культур, збільшення тривалості парового поля тощо. Та й сама орна ділянка подекуди ділилась не на три, а на4–5, а то й6–8 полів. Особливо важливими для трипілля були технологія обробітку ґрунту й орні знаряддя праці. Агротехнічний прогрес проявлявся насамперед у розширенні ареалів застосування відомих з давньоруського періоду рала та плуга. Вже під завісу ХІІІ ст. плуги із залізними лемешами використовувало населення окремих регіонів Київщини й Галичини. Хоча паралельно відбувалося і вдосконалення основних знарядь праці. УXIV ст. стає помітною асиметрія плуж-них лемешів, чого не було в давньоруську епоху. Це дало підставу дослідникам твердити про плуги цього періоду як перехідні від плуга з симетричним лемешем (землю розвалював на два боки) до пізнього плуга з однобоким лемешем XVIII ст. (який повністю перевертав пласт землі). В інших регіонах України(Волинь, Пів-нічна Київщина, Чернігово-Сіверщина) переважаючою залишалася соха. В агрокультурі певних регіонів ще тривалий час фрагментарно було помітне використання рала, яке все більше з основного орного знаряддя перетворювалося на допоміжне й використовувалося для другої оранки і дроблення скиб. На роз-чищених від лісу полях Чернігово-Сіверщини та Путивльщини застосовували поряд з іншим інвентарем двозубі та багатозубі орики або орчики. Соху найчастіше застосовували селяни для оранки легких поліських ґрунтів. Досить важливу роль в господарстві відігравав й інший сільськогосподарський реманент: коси, серпи, ціпи, вила, граблі, лопати, заступи, сокири, ручні жорна тощо. Загалом же техніко-конструктивні характеристики українських аграрних знарядь праці були на рівні кращих аналогів знайдених археологами в Західній Європі. Зафіксована практично одночасна поява плуга як в Європі так і на українських землях(кінець Х ст.), з подальшою класифікацією останнього як «український традиційний». Згодом на його базі формувались інші модифікації: степовий, карпатсько-гірський, поліський і волинський плуги 7 . У литовську добу побутувала загалом досконала технологія обробітку ґрунту, яка в ХІІІ–XIV ст. відзначалася багатством варіантів і складністю способів рільництва. Селяни майже повсюдно застосовували багатоступеневу оранку: весною для ярового клину, оранку чорного пару, обробіток стерні і толок під озимі зернові й оранку на зяб. При багаторазовій оранці, як правило, комбінували поетапний обробіток поля плугом і ралом, рідше плугом і сохою, а ще рідше всіма трьома знаряддями. Оброблені різними знаряддями поля мали свою назву. Так, поліські селяни називали «пахотою » поле, де пройшла соха, «оранкою» чи«ріллею» – оброблені плугом, а «ролянкою» – ралом. У польових системах рільництва велике значення надавалося рекультивації ґрунту, шляхом поетапної зміни ділянок і почерговості сівозміни зернових культур і городини. Велику роль у цьому відігравало удобрення полів попелом, торфом та гноєм. Дбайливо угноєні ділянки давали селянам набагато більші врожаї, через що коштували вдвічі дорожче, ніж неугноєні. Хоча загалом про практику удобрення полів в Україні ми можемо говорити вже в період Київської Русі, але про регулярне використання селянами добрив як агротехнічної системи можна твердити лише з XV ст., що було пов’язано з перемогою трипілля. Цікавими були селянські спостереження і щодо періодичності внесення добрив(передусім гною) та його кількості. На одну десятину ґрунту селяни Центральної України вивозили кілька десятків(аж до півсотні) возів гною, а карпатські українці на1 морг– вносили100 возів. Для городів це співвідношення було значно вищим і сягало кількох сотень возів. Селяни вважали, що належно угноєний супісок дає добру родючість до6 років, сіропіщані ґрунти– до4 років, а піщані– ще вдвічі менше8 . Через важливу продуктивну роль гною в середньовічній агрокультурі, досить актуальним в селянському господарстві був розвиток тваринництва. Причому стійлові забудови для утримання худоби в індивідуальних селянських господарствах фіксувалися вже Правдою Руською ХІ ст. й в ХІІІ–XVI ст. вони набули подальшого розвитку. Хоча й у XVIII ст. в південних регіонах України лише третина селян мали хліви для тварин, друга третина– лише піддашшя, а решта– жодних будівель для худоби. Крім того, селянське рільництво потребувало відповідних тяглових тварин. Головною тягловою силою при обробітку ґрунту в лісостепових регіонах України були воли. Крім того, значного поширення набувало використання коней, що значно оптимізувало й пришвидшувало обробіток землі. Зокрема, воли використовувалися на більш тяжких ґрунтах(чорноземних і глиняних), а коні– головним чином на супіщаних та дерново-підзолистих землях. Набір сільськогосподарських культур був досить численним. Сюди входив цілий ряд зернових, бобових, технічних та садово-городніх культур. Особливого поширення набували озиме жито(основної озимої культури) та яровий овес. Жито становило понад2/3 всіх посівів зернових. Це пояснювалося невибагливістю жита до погодних, ґрунтових та виробничих умов. Чималу питому вагу селянських посівних площ займала пшениця, причому в південноукраїнських господарствах переважала озима, а в північних– яра. Важливе місце відводилося вівсу та ячменю, які, приміром, гірські селяни Галичини у XV–XVI ст. вирощували за допомогою двопілля. Ще у ХІІ ст. з’являється гречка, яка в подальші століття розширює свої ареали посіву й дає непогані врожаї в лісових поселеннях та на кислих ґрунтах. Полба та просо скорочуються до мінімуму у XIV–XV ст. Розширюються плантації бобових культур (горох, боби, чечевиця), ріпи та маку. Практично повсюдного поширення в селянських господарствах України набувають такі технічні культури, як льон і коноплі. Останні особливо були вибагливими до якості ґрунту та обробітку. Спостерігається певна спеціалізація регіонів, де селяни вирощували хміль (Поділля, Волинь, частково Житомирщина і Чернігівщина), закладаючи спеціальні хмільники. Загалом трипільна система землеробства дозволяла селянам вирощувати непогані на той час врожаї. Так, середня врожайність жита, пшениці та ячменю становила сам-5, сам-6, а урожайність вівса, гречки, проса та гороху була трохи нижчою. Така врожайність (незважаючи на часті посухи, нищення посівів сараною тощо) забезпечувала не лише внутрішні потреби господарств, а й рештки зернових широко використовувалися у тваринництві і йшли на ринок. З-поміж городніх культур важлива роль належала капусті, яку вирощували як на городах, так і в низинних ділянках поблизу річок та озер. На селянських грядках вирощували огірки, моркву, буряки, редьку, щавель, петрушку, часник, цибулю (у тому числі й озиму), м’яту, пастернак тощо. В селянських садах росли яблуні, груші, вишні, сливи, кущі смородини, малини, аґрусу 9 Отже, основними галузями сільськогосподарського виробництва були землеробство і тваринництво, побічними– промисли з переробки зерна і продуктів тваринництва, бджільництво, рибальство та інші промисли, а також сільське ремесло. Подальша ж прогресивна еволюційна зміна систем рільництва в Україні привела до унормування просторової локації сільських поселень. А остаточна перемога трипілля та перенесення вказаної сівозміни на все нові регіони уніфікували розміри українського села та територіальні параметри сільських громад. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|