Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Міське ремесло.
Попри те що в господарському розвитку українських міст у цей період значне місце досі належало аграрному виробництву, все ж основу міської економіки становили ремесла, промисли і торгівля. За підрахунками фахівців, в українських містах налічувалося близько130 основних і допоміжних ремісничих спеціальностей у різноманітних галузях міського господарства. Хоча вказане різноманіття рідко зустрічалося в одному місті. Приміром, у Львові в XV ст. з –поміж 500 ремісників згадувалося більше трьох з половиною десятків спеціалізацій. Причому найбільше спеціалізацій було в зброярів (пушкарі, бронники, мечники, лучники, стрільники, сагайдачники, шабельники, ножовщики, бехтерники*, кольчужники, панцирники, шоломники тощо), ювелірів/золотарів, слюсарів і міських ковалів, останні виготовляли всі необхідні сільськогосподарські знаряддя праці, риболовні снасті, різноманітні інструменти, а також досить складні вироби: внутрішні та висячі дверні замки й особливо міські годинники. * Бехтерцем називали захисний обладунок воїна, який складався із десятків, а то й сотень металевих пластинок і важив близько10 кг. В українських містах вагому роль відігравали ремесла, пов’язані з виготовленням полотна, одягу, взуття, побутових речей і продуктів харчування на продаж. Причому в кожній зі вказаних галузей була своя досить детальна спеціалізація. Так, у виготовленні харчових продуктів і винокурінні згадувалося понад півтора десятка спеціальностей, у шкіряному виробництві та деревообробці більше десятка спеціалізацій у кожній, у виготовленні полотна, одягу, взуття, транспортних засобів, керамічному виробництві та будівництві– від 4 до 8 спеціальностей. За різними даними, на Волині у 60-х рр. XVІ ст. з-поміж луцьких ремісників згадувалося близько восьми десятків хлібників, більше як по три десятки м’ясників і чоботарів; у Кременці– по два десятки м’ясників і чоботарів і півтора десятка шевців й обробників хутра та шкір(кушнірів); у Володимирі– по 25 шевців та чоботарів і півтора десятка кушнірів тощо. А в Києві поряд із згаданими ремісничими спеціальностями із близько 250 представників торгово-ремісничої верстви було також близько семи десятків торгівців і перекупників(що продавали на ринку продукти харчування), добрий десяток корчмарів, понад чотирьох десятків були рибалками та близько30 осіб мали у володінні великі човни та комяги. Загалом виготовлення річкових суден було налагоджене українськими ремісниками на берегах річок в тимчасових і постійних міні-верфях. Одним із відомих на той час містом, де широко виготовлялися великі судна– комяги, був волинський Устилуг на Західному Бузі. Місцеві майстри виготовляли великі комяги, що мали прямокутну форму, мілку посадку, обладнувалися 7–12 веслами та могли брати на борт15–35 лаштів* сипучих вантажів(збіжжя, поташу тощо). * Лашт– міра ваги сипучих товарів. УXVI ст., за відсутності уніфікованої одиниці тоннажності суден, лашт виконував таку функцію й дорівнював кількості товару, що могла перевозити одна парокінна фура. Український віз- лашт цілком співвідносився із гданським і дорівнював близько 2 т. Все це робило український водний транспорт досить ефективним, особливо у здійсненні європейської торгівлі. А попит на такі судна був постійним. Тому українські майстри виготовляли великі партії комяг не лише на замовлення, а й для вільного продажу на верфях і в міських портах-причалах. Непоодинокими були випадки, коли такі судна здавалися/бралися в оренду, або перепродувалися перекупниками-посередниками. Вартість однієї комяги становила близько 6 кіп (360 грошей) 69 Досить вагому роль у міському ремісництві відігравала деревообробка, адже дерево було чи не найголовнішим ремісничим матеріалом. Численні розряди міських тесль і тесельчиків зводили житлові та господарські будівлі, мости та оборонні споруди, будували водні судна та сухопутні вози/фури й сани тощо. Крім того деревообробкою займалися окремі ремісничі групи бондарів, столярів, колісників, візників, каретників, «шкатулочників» і т. п. УXІV ст. з’являються перші відомості про бондарів, чиє виробництво у наступні віки досягає свого розквіту, коли виготовлялися різноманітні бочки(вміщали від36 до122 горнців), відра, каді (ємність у4 відра), горнці /горнята(ємність у 4 кварти/літри), жбани тощо. Особливо популярними були у городян предмети побуту, кухонні вироби та меблі (столи, стільці, лави, полиці). Найважливішим предметом домашньої обстановки в будинках міщан, як, власне, і селян, були скрині, в яких зберігалися найцінніші речі та одяг. Різноманітні за розміром та оздобленням скрині мали різну вартість і в середньому на міських ринках продавалися від 30 грошей і дорожче. У той час як полотно та одяг, які складалися в скрині, були теж не дешевими. Зокрема, якісне тонке полотно продавали по 2,5 гроша за лікоть пояси– по5 грошей, верхній одяг із грубого не фарбованого полотна(«сермяги») – за40 грошей, кожух з баранячої шкіри– за80 грошей, а більш дорогі «люндські» (лондонські, ліонські) фарбовані «жупани» від3 до8 і більше кіп грошей. Базовими ремеслами для кравців та шевців було ткацтво та виготовлення сукна, яке було поширене практично по всій Україні, як у містах, так і в селах. На міських ринках процвітала торгівля овечою шерстю та прядивом/ пенькою , що являли собою важливу текстильну сировину для багатьох промислів. Продовжувало удосконалюватися виробництво сукна в якому з’являлися нові спеціалізації валяльників (валяли сукно в ступах) і підстригальників (підрівнювали ворсу). Відбувалося нарощування виробництва товарів у вказаних ремісничих галузях та спостерігалася певна товарна спеціалізація українських міст, куди приїжджали вітчизняні та зару- біжні купці й оптом закуповували пеньку(по кілька возів одразу), сукно та полотно (десятками ліктів довжини). Головним видом продукції вітчизняних ремісників бу-ли тканини із льону та шерсті. Для цього за допомогою веретен і прядок формували нитки, а потім на ткацьких станках виготовляли свою продукцію. Загалом в українських містах досить вагомим був відсоток ремісників, які займалися виготовленням різноманітного одягу та взуття(шевців, кравців, кушнірів, шкірників, шапочників, калитників, сумників, чоботарів тощо). Зокрема, за даними дослідників, на період 60-х рр. XVІ ст. в Луцьку з майже 450 ремісників було 40 кравців і33 чоботаря; в Острозі з понад 130 ремісників згадувалося13 кравців, 21 чоботар і 4 кушніри; в Костянтинові з понад 80 ремісників працювало10 кравців, 15 чоботарів і8 кушнірів; у Києві лише, за приблизними даними, згадувалося по півтора десятка кравців і кушнірів і понад30 чоботарів. Асортимент матеріалів і тканин, які використовували українські ремісники був досить різноманітним. Це й домоткані матеріали із пеньки та льону, просте дешеве сукно, овчина, шкіри(кіз, лосів, оленів, зубрів, ведмедів), хутра(куниць, білок, соболів, лисиць, вовків, росомах, рисей) тощо. Заможні городяни, крім вітчизняних матеріалів, замовляли собі одяг із дорогих привозних тканин виготовлених в Англії, Франції, Чехії, Нідерландах, а також доставлених зі Сходу 70 УXІV–XVІ ст. подальшого розвитку в містах і селах України набув традиційний гончарний промисел– виготовлення(з допомогою гончарного круга), покритого жовтою або зеленою поливою, глиняного посуду (глечиків, гладишок, горшків, мисок, макітер тощо). Посуд відзначався витонченістю(був тонкостінним і мав орнаменти), розмаїттям і досконалістю форм 71 жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|