Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
Фіскальна політика ВКЛ на українських землях
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| 4. Фіскальна політика ВКЛ на українських землях
Оподаткування українських волостей. Досить важливими соціально-економічними осередками сільського населення в добу перебування українських земель у складі ВКЛ і КП були волості. За часів Київської Русі термін «волость» уживав-ся переважно в значенні комплексу земельних володінь того чи іншого князя. У наступний історичний період українські волості були, з одного боку, результатом трансформації давньоруських волостей, а з другого– обіймали й новостворені в Україні за середньовіччя волосні утворення. За кількісними параметрами до складу українських волостей у середньому входило від20–30 до50–70 сіл і невеликих присілків, селець , дворищ. Територіальні розміри волостей коливалися в межах40–400 кв. км, що найбільше співвідносить українські середньовічні волості з городовими волостями давньоруського періоду, які, як правило, охоплювали навколоміську околицю в радіусі15–20 км 50 У ході еволюції волостей на українських землях чітко прослідковувалася тенденція перетворення останніх з великокнязівських у приватні з проміжною стадією тимчасового умовного держання. Особливо інтенсивно зазначені процеси проходили на Волині, що призвело до обмеження прав громадських урядів волостей, які все ж зберігали певне суспільне значення. Схожа характеристика стосувалася й Галицької землі, яка до XIV ст. виступала під іменем «галицьких волостей», а про ситуацію кінця ХІІ ст. сповіщалось, що «все волости… на веча сходяться». Загалом же сільське населення галицьких волостей, керованих «руськими» воєводами, навіть після впровадження польської судової системи у1434 р., зберігало свою економічну міць та власне самоврядування, хоча вже під патронатом «польських» старост 51 Очолював волость волосний староста, якого джерела іменують «старцем», Інколи «сотником». З часом представники великокнязівського/королівського уряду на місцях почали брати з волості при виборах старця фіксовану плату. Волосна устава1560 р. вже трактувала волосного старосту як представника сільського саморядування , якого призначає місцевий урядовець із запропонованих волощанами кандидатів 52 У повсякденному врядуванні старости репрезентували селян у відносинах з іншими волостями, урядовими намісниками та окремими феодалами. В разі потреби старці та інші авторитетні «мужи » зверталися до представників влади і навіть самого короля чи великого князя для захисту економічних та інших інтересів волосної людності. Зокрема, у серединіXVI ст. король Сигізмунд ІІ Август писав: «Приходили до нас… старец Пронко Занкович а Иван, биючи нам челом, сам от себя и от всей волости Любецкой». У цьому випадку ми бачимо старосту на чолі депутації, до прохань якої король прислухався і звільнив волощан від наднормових податків: «на челобитие их и смотря на то, что они мешкают на небезпечной Украине» 53 Під час в’їзду на територію волості королівських чи великокнязівських ревізорів старости надавали їм всі необхідні відомості щодо економічного стану та оподаткування. Так, зокрема, було під час ревізії українських замків у середині XVI ст. У разі потреби волосні старости скріпляли відомості, свідчення, присяги чи інші документи своїм підписом і печаткою. Вагомою функцією волосних старців був збір спільних коштів до так званої волосної скарбнички «для їхньої потреби загальноволосної». Старці радилися з цього приводу із сільським населенням волості, визначали кількість необхідних коштів і призначали термін їх збору. Ці економічні й фінансові ресурси волосної громади використовувалися на спільні потреби волості й офіційно визнавалися верховною державною владою ВКЛ 54 Задля розв’язання важливих проблем волосного життя старости збирали селян («мужів») на віча/копи. Збираючись на традиційних місцях, посполиті обговорювали нагальні питання виплати волосних податків, поповнення спільних коштів, розмежування земель та угідь, розглядали майнові конфлікти та кримінальні справи. Волості українських земель, які входили до складу ВКЛ, поставали в досліджуваний період як відособлені податкові одиниці. Представники державного фіску узгоджували із волосними урядами форму та розміри оподаткування й покладали на волощан всю відповідальність за їх виконання. В подальшому волосне самоврядування розподіляло загальну суму як на окремі селянські господарства волості(«дими», «доми», «дворища», «служби» тощо), так і її структурні складові (селища, села). Коли окремі господарства волощан запустовували(через перехід, втечу селян чи турецько-татарські спустошення), то й у цьому разі на волості лежала відповідальність за виконання повинностей з усіх(навіть пустих) селянських господарств. Це підкреслювалося у великокнязівській грамоті Олександра (1500 р.): «А которые у вас будуть земли пустовские або люди голтяйные, абы по себе раскинули, на большого большей, а на меншого меньшей, как здавна бывало, абы ни один грош дани нашое у вас не остал» 55 . Загалом механізм виконання волосних повинностей не був сталим, тому в ньому можна виділити кілька етапів. Протягом XIV – першої половини XV ст. селяни волостей самі через своїх старост збирали данину і відправляли її до великокнязівського скарбу. З другої половини XV – на початку XVI ст. для контролю збору податків у волості стали направляти великокнязівських писарів, які також достягували заборговані раніше населенням недоїмки. У цей же період місцеві урядовці(намісники, старости) прагнули добитися й собі права в’їзду в волость з метою контролю фіскальних процесів. Сільське населення українських волостей рішуче виступало проти таких грабіжницьких в’їздів, посилаючи депутації або скарги до короля й великого князя. Селяни ж приватних волостей скаржилися на подібні дії місцевих управителів шляхті або ієрархам церкви у чиєму володінні перебувала волость. Так, у середині XVI ст. у такий спосіб обстоювали свою автономність «подданные киевские волости Тетеровское». Тому митрополит Київський і всієї Русі«на чолом битие их… у обьезд до них наместнику своему сохвейскому вьежджати на полюде в каждый год заборонил»56 . З-поміж податків сільської людності середньовічних українських волостей значну питому вагу становила натуральна данина. На півночі Київщини, Чернігівщини, північно-східній Волині селяни її сплачували передусім медом, воском, цінними хутрами(бобри, куниці, лисиці), худобою та рибою. Важливою складовою частиною натурального оброку було зерно та сіно, яке джерела іменують дяклом. Згідно з грамотою Сигізмунда І (1529 р.) цю данину селяни з волостей мали до-ставляти городничим, уряди яких в України документально були зафіксовані в Києві, Луцьку, Володимирі, Кременці та інших містах. У Подніпровських волостях українсько-білоруського пограниччя різновидом «дякла» була «житщина», а також згадувалися «колодина» та «глинные пенязи» – обов’язок селян возити дерево й глину для будівництва й ремонту міст і замків. Ще одним видом натуральної данини була мезлева: яловиці, вівці, свині, кури, яйця і т. п. Враховуючи регіональну специфіку, документи зафіксували й інші натуральні платежі українських селян: рибою, сіллю, вугіллям, рудою, рогатинами, санками, човнами тощо 57 Певну частину волосної данини селяни сплачували грішми. Причому в досліджуваний період спостерігалася тенденція до зростання її частки в структурі фіскальних платежів і витіснення натуральних оброків. Зокрема, на Київщині грошова данина згадується у другій половині XV ст. у жителів Заушської волості, а селяни Подніпровських волостей на початкуXVI ст. сплачували її «водле давного звычаю». Цікаво, що й інші виплати, які стягували з селян(мита, штрафи тощо) все частіше беруться грошима. Великокнязівська грамота1500 р. рекомендувала(за відсутності раніше визначених натуральних продуктів) брати такі грошові еквіваленти: «за бобра чорного– по копе* грошей, а за карого бобра– по сороку грошей, а за куницу по шести грошей, где не будет шерстью». Пропонувалася також заміна медової данини на грошову: «за встав меду пресного– по4 рубли грошей, а за колоду**– по2 копе грошей», а також за1 яловицю– 30 грошей, за1 курку і10 яєць– 1 гріш Вагомою загальною грошовою даниною, яку платили великокнязівські і приватні селяни Київської і Подільської землі, була подимщина. Це не був щорічний податок. На рубежі XIV–XV ст. «подымщину дей даивали за Великого князя Витовта на третий год». У першій третині XVI ст. великий князь передав право збору подимщини на користь місцевих князів та шляхти(у Подільській землі– у1507 р., в Київській– у1529 р.). У той же час волинські та київські волосні селяни(як вели-кокнязівські, так і приватні) сплачували данину під назвою воловщина. Щоправда, щораз частіше шляхта добивалася відміни вказаного податку для своїх підданих на тривалі періоди(до12 років). А на початку XVI ст. помітною стає тенденція до остаточного її скасування. Привілей Сигізмунда І1506 р. відмінив воловщину у володіннях К.І. Острозького, а в1509 р. такого права набули селяни всіх князів, бояр і зем’ян Волинської землі 59 Крім зазначених, у XV–XVI ст. на українських землях існував також загально-державний грошовий податок– серебщизна, який, очевидно, був наступником тієї данини, яку сплачувало селянство Поділля татарам сріблом(«серебро») у XIV ст. Згодом серебщизна була зафіксована й на інших українських землях(на Волині й Київщині). У1457 р. Казимир IV Ягеллончик звільнив своєю грамотою приватних селян Великого князівства Литовського від сплати серебщизни, що згодом підтвердив і земський привілей1492 р. Але час від часу збір серебщизни відновлювали за рішенням «вальних сеймів», хоча й не фіксували чітко розмірів вказаного платежу. Приміром у1507 р. Віленським сеймом було вирішено встановити такі її тарифи для селян: «с воловое сохи– по6 грошей, а с коньское сохи– по3 гроши, а хто землю держить под собою, а волов и клячь не маеть, а з земли поживу маеть, тот однак3 гроши мает дати». * Копа дорівнювала60 грошам литовським. ** Колода дорівнювала2 каді(8 відер). Хоча вже наступний Гродненський сейм, що відбувся через місяць, удвічі збільшив розміри серебщизни і такі її норми зберігались у 20–30-х рр. XVI ст. На середину XVI ст. селяни сплачували серебщизну: «с каждое службы, волоки оселое по30 грошей, з огородников по3 гроша, а з дымов киевских , волынских, руских, поднепровских и полеских с каждого дыму по15 грошей». Загалом же, за підрахунками дослідників, в період з останньої чверті XV до60-х рр. XVI ст. збір серебщизни оголошували не менше15 разів і збирали з перервами 26 років. Згодом серебщизна у деяких регіонах була замінена(введеним ще у першій чверті XVI ст.) поголовним податком. Так, на Волині селяни Луцького та Володимирського повітів востаннє сплачували серебщизну у1565 р., а перший збір поголовщини відбувся у1567 р. Нормативні акти так регулювали норми останньої: «с каждого человека простого вольного и невольного, и з жоны, и з детей их, с каждое души по грошу». Локальним податком, який сплачували переважно селяни Подніпровських волостей українсько-білоруського пограниччя у XV–XVI ст., була ординщина. Попередницею останньої можна вважати дань у татары , яку селяни України з переходом її земель до складу ВКЛ, продовжували сплачувати до великокнязівського скарбу. Вказана татарщина була відома на Волині з 80-х рр. ХІІІ ст. і зберігалась на українських землях в наступні віки, зокрема, на початку XV ст. (в1405 р.) була зафіксована на Поділлі, наприкінці цього ж століття– на Пинщині й згодом зникає з джерел. А перші звістки про ординщину якраз і припадають на цей період– 90-ті рр. XV ст., коли великі князі литовські посилали подарунки ханам Кримської та Волзької орд. Тож, очевидно, що ординщина замінила татарщину для українських селян десь наприкінці XV ст.60 Паралельно із загальнодержавними повинностями селяни великокнязівських волостей змушені були відбувати данину і на користь місцевих намісників та державців. Приїзди останніх до волощан відбувались, як правило, один раз на рік і мали назву полюддя. Попервах полюддя селяни платили натурою та частково грішми, хоча з кінця XV ст. спостерігається його еволюція в бік винятково грошових платежів. Полюддя, яке було зафіксовано джерелами на Київщині та Волині у XVI ст., сягало своїм корінням епохи Київської Русі, коли князі, як писав сучасник князя Ігоря візантійський імператор Константин Багрянородний, виходили «со всеми Русами из Киева… в полюдь». З Х і до XVI ст., як бачимо, на українських землях збереглася не лише назва, а й форма збору данини, обмежена, щоправда, територіями не земель-князівств, а волостей. Поряд з іншими повинностями волосних селян відігравали різноманітні роботизни– тобто трудова участь у будівництві замків, острогів, доріг, мостів, гатей та інших споруд. Причому до розбудови і ремонту середньовічних українських замків рівною мірою залучались як великокнязівські(королівські) так і приватні піддані. У1545 р. сповіщалось, що «замок Вруцкий(Овруцький– Авт.) людми господарскими, мещанами и волощанами, и людми князьскими, панскими и боярскими роблений». А до розбудови Брацлавського замку в середині XVI ст. залучалось «з волості Луцької півтораста чоловік, а з волості Володимирської сто чоловік». У цей же період для будівництва «замків ново початих» у Києві, Білій Церкві, Черкасах та інших містах активно залучали волощан з Подніпровських волостей. Щодо близьких замків, під захистом яких перебувало сільське населення сусідніх волостей, то останнє систематично ремонтувало й поправляло в них замкові укріплення, мало навіть свої дільниці, за належний стан яких відповідало. Так, у Кременці середини XVI ст. зазначалось, що «острог… и ворота робить волость», у Вінниці1552 р. – «городня от воротное вежи, волостная, повинна тую вся волость Веницкая робити» і т. д.61 Інший комплекс повинностей волосних селян становила сторожа замкова і польна(тобто віддалена в полі). Зокрема, в Овруцькому замку(1545 р.) «сторожу день у ворот замковых стерегуть по человеку по тыжню и з сел и з места подданные господарские (великокнязівські), и некоторые и землянские». Поблизу Вінницького, Брацлавського і Черкаського замків селяни брали участь у« сторожи польной». У середині XVI ст. поблизу Вінниці на південних рубежах України виставлялось по дві такі застави. Одна за 4, а друга за 2 милі від замку, по два вершники в кожній. Коли ж необхідно було переслідувати неприятельські війська, тоді в похід мали вирушати «з волости кожный хто коли кони мае, а в погоню один другого выправляет о двух конях» 62 Крім того, сільське населення волостей було зобов’язане поставляти « пидводы и стации» великокнязівським урядовцям і послам, періодично їздити з місцевим старостою у лови, гатити греблі на річках тощо. Необхідність оборони своїх волостей і навколишніх замків була не лише регламентованою повинністю, а й нагальною життєвою необхідністю через спустошливі набіги ординців. Адже їхні володіння наприкінці XIV ст. сягали земель, які безпосередньо прилягали майже до самого Києва. І хоча по владності останніх було завдано значного удару ще в процесі входження українських земель до складу Великого князівства Литовського, але українське населення продовжувало сплачувати данину Орді. До середини XIV ст. ординці здійснили більше двох десятків великих воєнних походів, що завдало значних економічних збитків українським землям. У1395 р. в ході боротьби Тамерлана з ханом Золотої Орди Тохтамишем війська першого спустошили Подніпров’я. Наступним етапом великого нищення українських волостей став1399 р., коли після поразки армії Вітовта на р. Ворскла орди Кутлук - Тимура Едигея розорили Київщину, Волинь і Поділля. А через пів-тора десятиліття Едигей знову спустошив Київщину та спалив Київ. У 30-х рр. XV ст. правитель Андар українські «волости повоевал, а до Киева не доходил за 15 миль» 63 Після утворення у середині XV ст. Кримського ханату воно стає основним осередком організації набігів на українські землі. Хоча сам Гаджжі Ґерей, будучи союзником великого князя литовського, певний час їх не здійснював, однак інші претенденти на кримський престол не полишали такого важливого джерела збагачення, як походи на Волинь, Подніпров’я, Галичину й інші землі ВКЛ і Королівства Польського, що детально підтверджується подальшими літописними даними. Початок систематичних татарських вторгнень на українські землі припадає на кінець 70-х рр. XV ст. і пов’язаний з іменем кримського хана Менґлі Ґерея. Тому з цього часу збройні напади Кримського ханату, інколи разом з військами Османської імперії, стають постійним чинником, який суттєво впливав на чисельність і структуру населення України. Як свідчать документи, правителі ВКЛ недостатню увагу приділяли обороні «украинных» земель і весь тягар боротьби лягав на місцеві загони. Під час ворожих нападів гинула велика кількість українського населення– головної продуктивної сили. Багато селян потрапляли до полону, про що свідчить значна кількість «пустовщин» у волостях України. Зокрема, в1497 р. татари взяли значний полон в Олевській і Мозирській волостях Київщини. У1498 р. велика турецько-татарська армія вдерлася на Поділля і Галичину. Тоді в полон було захоплено близько100 тис. осіб. Інтенсивність нападів не зменшувалася і в XVI ст. У1500 р. під час вторгнення кримчаків на Волинь у полон було забрано5 тис. осіб; у1505 р. на Волині й у Білорусії, а в1506 р. на Поділлі було захоплено по 100 тис.; у1508 р. в ході розорення Галичини, Волині та Поділля ясир становив 50 тис. осіб. У цілому ж джерела протягом останньої чверті XV–XVI ст. згадують більше десятка татарських нападів на Україну, коли ясир становив понад50 тис. осіб. Загальні втрати української людності коливалися від1 млн (за даними Б. Барановського, в період з1474 по1694 рр.) до2–2,5 млн(за підрахунками Я.Р. Дашкевича, протягом XV – першої половини XVII ст.) 64 Такий стан справ призводив до того, що заселеність Брацлавщини та Пів-денної Київщини була значно меншою, ніж Волині і Північної Київщини. Про спустошення волостей Брацлавщини свідчив той факт, що в середині XVI ст. в Брацлавському замку не було «ни одного сторожа ни кликуна», яких раніше наймали селяни, а в1545 р. «ино все тые села спустели от поганства и та сторожа зги-нула», – зазначав люстратор. А про Черкаси у1570 р. сповіщалося, що ні« волості а ні фільварків жодних до того замку немає». Наприкінці XVI ст. значна кількість волостей була спустошена і на Волині. Під час нападу в1593 р. татари спалили 37 сіл Полонської волості, 17 Шулжинської, 67 Костянтинівської, 15 Красновольської , 7 Любартівської, 27 Остропільської, 42 Жеславської. На початкуXVII ст. було спустошено19 сіл Острозької волості . Люстратори констатували: «Села спалили, одно по килку хат зостало, подданных одних постинано, а других до Орды забрано» 65 Через турецько-татарську агресію в південних регіонах України населення в основному концентрувалося поблизу замків. Оскільки волосні громади навколо Вінницького, Брацлавського, Черкаського і Канівського замків фактично були зруйновані, вони, поряд з Київським замком, будувалися й ремонтувалися жителями подніпровських і волинських волостей. У свою чергу наявність замку була однією з умов заселення південних регіонів України. Незважаючи на зовнішню небезпеку, люди оселялися навколо південних замків, що пояснювалося більш сприятливими соціально-економічними, фіскальними та природно-географічними умовами. Зазначені обставини зумовлювали те, що в південно-східних регіонах України волості мали не лише адміністративне та економічне, а й воєнне значення. Подібну волос-ну організацію на чолі з отаманами згодом відтворювали і козаки на порубіжних степових просторах. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|