Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Досить вагомим чинником економічного зростання України була міжнародна
торгівля центрально-українських і галицько-волинських земель із європейськими країнами та Балтією. Адже в досліджуваний період балтійський економічний регіон та пов’язані з останнім держави справляли потужний вплив на торгово-економічні пріоритети усіх земель ВКЛ. Значно сприяла цьому князівська грамота1432 р., яка надавала право Вільно (Вільнюсу) на безмитну торгівлю з Києвом, Луцьком та іншими містами ВКЛ. Особливо активізувалася західна торгівля України після То-рунського трактату 1466 р., коли Польща здобула вихід до Балтійського моря. Саме Гданський, Кролевецький (Кенігсберзький) і Ризький торгові порти відкрили широкий доступ українським купцям і товарам на Захід. Звичайно, лідером морської торгівлі в цьому Балтійському регіоні був підвладний Польщі Гданськ, адже Рига підлягала польським королям лише півстоліття (1561–1621 рр.), Кролевець контролювався Пруссією, а Ельблонг виконував лише допоміжну роль. За підрахунками фахівців, які вивчали голландську торгівлю(досить вагому її частку становили товари польського та українського виробництва, які доставлялися на Балтику), саме на Гданськ припадало2/3 її обороту, на Кролевець– 1/5, а на Ригу– 1/10. Адже з другої половини XVI ст. Амстердам і Лондон перетворюються на основні економічні центри Європи та стають загальноєвропейськими торговельно-фінансовими лідерами. І вже в середині XVІІ ст. 60% обігового капіталу на біржі в Амстердамі становили надходження від балтійської торгівлі 80 Важливі статті українського експорту на Захід(у тому числі й на Балтику) становили збіжжя, продовольство, мед, віск, хутра, шкури, худоба, лісоматеріали, попіл тощо. Ще уXIV ст. через практично всі українські землі проходив Великий торговий шлях на Польщу і далі: Київ–Луцьк–Володимир–Завихост–Краків–Битом–Ополе–Вроцлав, а також із серединиXIV ст. згадується досить протяжний «воловий шлях» із Волині в північно-західну Польщу: Володимир–Городло–Холм–Люблін–Казимєж–Сецехів–Черськ–Варшава–Закрочим–Вишгород–Плоцьк–Бобровник–Торунь. Водночас Україною в XV–XVI ст. проходили європейські: на Краків– Вроцлав і до Балтики; на Краків–Прагу–Нюрнберг–Рейнську землю–Фландрію, а також трансконтинентальні торговельні шляхи: Париж–Франкфурт–Краків–Київ–Астрахань–Бухара; Стамбул–Київ–Рига; Стамбул–Київ–Москва. Головними статтями російського експорту в Україну в досліджуваний період були хутра, одяг, побутові речі та зброя, а на Москву йшли торгові каравани навантажені українським збіжжям, медом, воском, сіллю, рибою(солоною й сушеною), продукцією деревообробних промислів, хутром свійських тварин, одягом(каптани, сіряки, шапки) тощо. Для торгівлі з Кримом (Кафою, Судаком) московські купці використовували як транзит-ний водний шлях через Україну: Чернігів–Київ–Канів–Черкаси–Тавань–Перекоп, так і частково відомий Муравський шлях: Москва–Брянськ–Путивль і далі Ліво-бережною Україною, вододілом р. Самара на Перекоп. Ключовими торговими посередниками у здійсненні левантійської (східної) торгівлі між Заходом і Сходом на українських землях виступали Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський, через які східні товари(прянощі, коштовні тканини, перли, зброю, верхових скакунів, коштовну шкіру та вироби з неї тощо) переправлялися до Росії, Білорусії, Польщі, Німеччини та інших європейських країн. А в зворотному південно-східному напрямку йшли українські товари(збіжжя, мед, віск, полотно, сукно, одяг, хутро тощо) та вироби з Польщі, Німеччини, Чехії, Фландрії й інших західних країн. Про ключове значення Києва в цьому ж сенсі так писали у1550 р. мандрівники: «Київ наповнений чужоземними товарами, бо немає відомішого, коротшого і надійнішого шляху, ніж ця стародавня і загальновідома у всіх своїх звивинах дорога, що веде з чорноморського порту, тобто з міста Кафи через Таврійські ворота до Таванської переправи на Борисфені, а звідти через степи– до Києва; по ній з Азії, Персії, Індії, Аравії, Сирії везуть на північ у Москву, Псков, Новгород, Швецію і Данію дорогоцінне каміння, шовк і золоте ткання, ладан, фіміам, перець та інші благовоння. Чужоземні купці, які часто мандрують цією дорогою, збираються у валки до тисячі чоловік, звані караванами»81 Дедалі більшого значення у здійсненні міжнародної й транзитної торгівлі у XIV–XVI ст. набував Львів, звідки на схід ішов один із найважливіших торгових шляхів– київський, а на південь– перекопський. Поблизу Перекопа каравани розходилися: частина повертала у Таврію до Кафи, а інші йшли на Танаїс, Астрахань і далі в Середню Азію, Персію, Індію, Китай. Разом з тим Львів вважався торговими воротами Польщі у відносинах із Молдавією та Туреччиною. Отримавши ще у 1408 р. у молдавських правителів привілей на право виняткової торгівлі, львівські купці активно переправляли у молдавські міста західні товари, а в зворотному шляху– значні партії шкіри, вина та худоби тощо. Також Львовом широко використовувався й молдавський транзит з України до Угорщини та Бессарабії. На користь корпорації львівських купців завершилося й тривале змагання із Краковом (середина XV ст.), коли Львів отримав королівський привілей у1460 р. на виняткове право оптової торгівлі в Королівстві Польському та із Заходом(Німеччиною, Фландрією тощо). Досить важливе місце в розвитку загальноукраїнської та галицько-волинської торгівлі, зокрема, відігравало Нижнє Подунав’я, де в цей період навіть була встановлена галицька митниця. Саме в цьому напрямку постійно здійснювалася придунайська та центральноєвропейська торгівля. На півночі західноукраїнського регіону найважливішу роль у зв’язках із Литвою відігравав водний шлях по Західному Бугу, а також все зростала роль Берестя (Бреста) у загальному розвитку української торгівлі з Білорусією, Польщею та Балтикою загалом. Крім того, українські купці активно освоювали буковинські водно-сухопутні шляхи Дністровсько - Прутського межиріччя, з виходом на Подунав’я та Білгород-Дністровський, а також закарпатські торгові шляхи через Хуст, які відігравали ключову роль у торгівлі солотвинською сіллю. Через важкі карпатські перевали та долини також пролягали торгові шляхи Українського Прикарпаття, де торгівці з допомогою місцевих пастухів переганяли великі стада худоби та іншої живності із Трансільванії та Банату 82 Хоча в досліджуваний період одним із найпотужніших регіонів, який здійснював власну й транзитну торгівлю худобою, була Волинь. Про-тягом XV – першої половини XVI ст. волинські купці(з Острога, Кременця, Заслава тощо) постачали через Польщу в Європу тисячні партії великої рогатої худоби. Причому десь із 90-х рр. XІV ст. в лідери виходить острозьке купецтво, на чию частку припадало більше половини усіх поставлених на Захід з Волині волів(як місцевих, так і зібраних тут з інших українських земель, а також з Молдавії та Ва-лахії). Зокрема, у1522 р. з Острога за контрактом на суму понад3 тис. талярів було відправлено півтори тисячі волів. Хоча в Європі також авторитетними вважалися сілезькі купці, які ще у1447 р. отримали привілей на право безперешкодної торгівлі (худобою та іншими товарами) на всій території Речі Посполитої та ВКЛ. Загалом же, як зазначають європейські й вітчизняні дослідники, трансконтинентальна тор-гівля худобою країн Центрально-Східної Європи(у тому числі й України) із За-ходом була настільки вагомим економічним явищем, що могла бути зіставлена(за масштабами та задіяними ресурсами) хіба що з поставками зерна у Балтійський регіон. Звичайно лідером у європейських поставках великої рогатої худоби в цей період була Угорщина, яка значною мірою задовольняла потреби Австрії, Італії та Південної Німеччини. Хоча в історіографії дослідники й схильні ототожнювати угорський і молдаво - валаський транзит худоби в Європу, який у80-х рр. XVI ст. сягав200 тис. голів щорічних поставок. Водночас вказується й на вагомий канал українських поставок худоби з Поділля й Галичини, який здійснювався зі Львова на Сілезію, Німеччину, Бранденбургію, що значно ефективніше зближувало Україну з європейським ринком, аніж водні поставки до Гданська та Кролевця. І хоча львівський транзит до Європи на середину ХVI ст. дещо скоротився порівняно з попереднім періодом, все ж сухопутні шляхи на Захід та в Середземномор’я, які пролягали через Львів, були визначальними, тим паче, що львівські купці користувалися своїм привілейованим становищем у постачанні різноманітних спецій, дорогих тканин і середземноморських вин 83 Досить вагому роль у торгівлі покутською сіллю та її транзитом в інші регіони України, Білорусії, Литви й Балтики, на думку дослідників, відігравала Волинь. Відомо, що у 20-х рр. ХVI ст. волинський Давид-Городок більшість своїх прибутків отримував через здійснення сухопутного й водного транзиту солі на Подніпров’я та в інші регіони ВКЛ. А доставкою солі на Волинь займалися не лише спеціалізовані прошарки соляників / прасолів, а й волинські селяни(виконуючи свою панщинну повинність), міщани, боярство та волинське купецтво. Це навіть створило передумови для значних оптових закупок солі луцькими купцями з подальшим її перепродажем по території Волині й за її межі. Але попри значний соляний транзит, усе ж переважаючою і дедалі зростаючою протягом першої половини XVI ст. на Волині була контрактова торгівля збіжжям. Поступово в цей торговельний процес поряд із великокнязівськими господарствами включаються й маєтки волинської шляхти та духовенства, а також купці та міщанство. Відомо, що вже у 20-х рр. XVI ст. купецтво Луцька поставляло великі партії збіжжя до Кролевця за контрактами, а в 50-х рр. того ж століття на Балтику щороку вже надходило близько3 тис. лаштів зерна 84 Тож справедливими є зауваження вітчизняних та європейських дослідників про те, що ринок зерна був «ключовим елементом усієї балтійської торгівлі»85 Водночас значною статтею контрактової торгівлі українських земель(і особливо Волині) з іншими регіонами Речі Посполитої та зарубіжжя були лісові товари (поташ, корабельний ліс тощо). Ще у XIV–XV ст. монопольне право на таку торгівлю мали прусські купці, а великий князь литовський (1377–1392) і король польський(1386–1434) Ягайло змушений був домовлятися із магістрами прусського ордену(які на той час контролювали Гданськ) про право руських купців на торгівлю лісоматеріалами в цьому європейському регіоні. І вже в першій половині XVI ст., коли аугсбурзькі купці протягом чотирьох десятиліть вивезли з Гданська в Нідерланди близько10 тис. квінталів(тисяча тонн) поташу, частка українсько-білоруського товару в ньому була вже досить значною. А в подальшому(1547 р.) великокнязівська влада ВКЛ встановлює державну монополію на експорт лісо-матеріалів, вилучає із відання державців скарбові ліси та передає ці господарства своїм справцям і новостворені державні лісові комори рентабельно скуповують у місцевих промисловиків лісові товари(які значно здешевшали через заборону їх самовільного вивозу). Зазнавши значних збитків, шляхта ВКЛ все ж домоглася прийняття сеймової постанови(1551 р.) про дозвіл на вивіз за кордон шляхетських лісоматеріалів(що значно пришвидшило розвиток промислового виробництва в шляхетських господарствах) й ще через три роки(1554 р.) таки скасувала державну монополію у цій галузі економіки. Вже в60 – на початку70-х рр. XVI ст. обсяги експортних поставок поташу в Європу сягали десятків тисяч лаштів. Оскільки лише в скаргах, поданих до волинських гродських урядів за дванадцятирічний період, з цього приводу згадується про14 тис. перевезених до Гданська лаштів виготовленого в Україні поташу. Отже, річний обсяг українських поставок поташу міг сягати2 тис. лаштів, що давало понад40 тис. золотих чистого прибутку. Такі розрахунки підтверджуються й іншими відомостями польських і українських дослідників, які стверджують, що вся річна річкова поставка поташу з Речі Посполитої сягала10 тис. лаштів, а частка українських товарів у ньому могла сягати п’ятої, а то й четвертої частини(тобто2–2,5 тис.) 86 . Митниці. Відомо, що на українських землях мито як відокремлений від інших податків збір із купецтва(за проїзд, вивіз/ввезення товару, торгівлю і зберігання) прослідковується із ХІІ ст., коли митні податки були у віданні місцевих князів та їхніх бояр і тивунів. Важливо, що вже в удільний період між окремими князівствами велися перемовини про оптимальну кількість митних зборів та заборону місцевих зловживань у вказаній сфері. Вже в ХІІІ ст. існували королівські/великокнязівські митні тарифи/приписи щодо податкової діяльності певних митних комор. А з кінця XIV ст. спостерігається диференціація тарифних зборів на два види: на встановлені державою митні тарифи й обов’язкові до повсюдного виконання та на приватні, які регулювали збір коштів у володіннях шляхти. В часі перебування українських земель у складі ВКЛ і КП митна сфера переходить у відання державного скарбу вказаних державних утворень, а в латифундіях магнатів і шляхти митниці були повністю в приватному підпорядкуванні. Протягом XIV–XV ст. продовжується формування митної системи українських земель, опорними пунктами якої були належні державі й приватним власникам комори /прикоморки, які поділялися на головні /цельні та митні й діяли на основі усталених звичаєво-правових норм і королівських/великокнязівських привілеїв. Найдавніші відомості про митні комори в Україні відносяться до початку20-х рр. XІV ст., коли згадувалася володимирська, та до50–60-х рр. XІV ст., коли повідомлялося про львівську митницю. За своїм статусом митні комори розподілялися на головні та звичайні (прикоморки). Наприкінці XV ст. останні мали такий територіальний поділ: головні комори розташовувалися в Володимирі (Волинському), Кременці, Луцьку (луцькі прикоморки були у Брацлаві, Берестечку, Вінниці, Горохові, Дубно, Дубровиці, Жабчому), Ковелі, Заславі, Корці, Літовижу, Перемилі, Львові, Теребовлі, Турійську, Белзі, Галичі, Городку, Коломиї, Києві(київські прикоморки були у Вишгороді, Житомирі, Звягелі, Тавані, Чуднові). Крім того, повідомлялося про митні комори на українських землях під владою Кримського ханату: в Ак-Кермані, Кафі, Кілії, Перекопі, а також на під-владних Молдавському князівству буковинських землях: Чернівецьку, Хотинську, Дорогойську та Серетську митниці. У період правління Олександра(1492–1506) в митній сфері ВКЛ було проведено реорганізацію й створено значні митні округи. Яких у XVІ ст. налічувалося11: 1) віленський, з головними митницями у Вільно та Мінську; 2) ковенський(Ковно); 3) підляшський(Брест, Бєльськ); 4) новгородський; 5) полоцький; 6) вітебський; 7) смоленський; 8) могилівський , 9) дисенський і два українських: 10) волинський (Луцьк, Володимир), 11) київський. У значних регіональних державних містах перебувала центральна митна комора, на прикордонних пунктах такого округу чи важливих дорогах/шляхах– підлеглі їй прикоморки, а на другорядних шляхах та в містечках– невеликі пости митної сторожі. Останні два підрозділи митниці могли розташовуватися і в приватних шляхетських володіннях. До складу службового штату митної комори входили митники/ справці (провадили митний оглядали та збирали виплати) та писарі(а згодом додалися ревізори, писарі, експедитори, загони митної сторожі та вивідники /шпигуни). Посадовці головних митних комор, крім митних платежів, також відали наглядом за нижчими митниками та боролися з премитниками (тими, хто ухилявся від сплати мит, і контрабандистами). У свою чергу службовці митниць на українських землях були підзвітні місцевим адміністраціям(воєвод, старост , намісників), які слідкували, щоб митники не зловживали своїми повноваженнями, але місцевим урядовцям суворо заборонялося втручатися в митні справи чи претендувати на якісь митні збори чи штрафи/промита за конфісковані товари. За своєю підсудністю митні службовці мали судовий імунітет і були у винятковій юрисдикції короля/великого князя або земського підскарбія. І лише у разі скоєння митником тяжких злочинів(убивства, насильства, розбою, підпалу) він підлягав притягненню до відповідальності місцевою владою. Будівля приміщення митниці була незначних розмірів, тому в міських торгових центрах влаштовували гостинні двори, де митники оглядали доставлений товар і брали належне мито. Мережа підпорядкованих митниці вивідників слідкувала, щоб купці ніде не зупинялися(й не розпаковували вантаж) до митного оформлення товару в тому чи іншому митному окрузі, оскільки це давало можливість приховати (частково, а то й повністю) від оподаткування товар. Тому у ВКЛ у1567 р. було прийнято сувору заборону під загрозою сплати великого штрафу(у500 кіп грошей) усім міщанам надавати прихисток торгівцям із нерозмитненим товаром, а новоприбулі купці одразу ж мали задекларувати кількість і асортимент товару й сплатити бістку /обвістку (сповістивши про свій приїзд) 87 Крім того, на початку XVI ст. королівська/великокнязівська влада пішла на деяку реорганізацію митних зборів, розширивши перелік виплат на кордонах(у 1507 р.). Що разом із значною кількістю приватних комор викликала спротив значної кількості учасників ринку. У зв’язку з цим в1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита, а в1504 р. таку пільгу дістало й духовенство. Надалі в1505 р. було ухвалено сеймову конституцію, яка передбачала провадити митні збори лише з партій товарів, які ввозилися на продаж. Особи ж шляхетського стану, які стверджували/доводили, що їхні товари ввозяться винятково для власних потреб, не повинні були тепер сплачувати жодного мита. Починаючи із XV ст. адміністрація митних округів та митниць формувалася кількома способами. Перший із них передбачав передачу митних структур у відання довірених великокнязівській владі чи шляхтичу осіб (називався «до вірної руки»), які працювали за фіксовану платню, й передбачав, що всі митні збори надходитимуть власнику митної комори. До середини XVI ст. такими «довіреними особами» могли ставати вихідці з єврейських фінансових кіл, а пізніше лише пере-важно шляхта й інколи міщани. Другий спосіб передбачав передачу в оренду права збору митних надходжень на різних умовах. Найчастіше це був відкуп, який орендар комори мав сплатити готівкою в зумовлені контрактом терміни. Ще однією умовою передачі митної ко-мори в оренду був безтерміновий контракт, допоки орендар/кредитор не повертав позичену власнику митниці(представнику державного скарбу чи шляхтичу) суму позики й відсотків. Середня тривалість контрактів на оренду митниць коливалась від2 до3 років, з представленням щорічного звіту кожного нинішнього держателя митної комори. За підрахунками дослідників, значну кількість орендарів митниць (до2/3 їхньої чисельності) становили представники єврейських економічних кіл. Хоча це не стосується періоду рубежу XV–XVI ст. (вигнання євреїв з ВКЛ) і другої чверті XVI ст. (тимчасова передача митниць королеві Боні Сфорца). А з кінця 30-х рр. на українські землі було поширено дію конституції «de Judaeis», яка забороняла єврейським представникам орендувати комори цельні (цло– це митний збір, що надходив з кордонів держави). На Поділля та Галичину дія цього законодавства поширилася у1538 р., а на Волинь– у1569. Наступні конституції1562 та 1565 р. знову підкреслили зазначену заборону і лише на кінець60-х рр. XVI ст. ситуація дещо змінилася. Протягом XV–XVІ ст. відбувається подальше унормування тарифної полі-тики у митній сфері(детально зазначаються види товару, його якісні та кількісні параметри й відповідні останнім митні збори), а свої митні правила отримують як окремі митниці, міста, так і цілі регіони(а також і окремі види товарів). Такими, приміром, були митний реєстр Снятина1444 р., ординація мит для Поділля1518 р., державні /коронні митні тарифи КП1512, 1524 рр. та відповідні устави ВКЛ 1561, 1566, а ще через три роки великокнязівська влада ухвалила «Уставу мита старого» (1569 р.), на положеннях якої пізніше базувалося загальнодержавне митне законодавство(1629, 1643, 1650 рр.) як коронних земель так і ВКЛ. Загалом у досліджуваний період митні податки поділялися на мито головне, що стягувалося при перетині товарами міждержавних кордонів і торгове мито, яке включало різного роду виплати під час самих торговельних операцій. Конкретно-історичне навантаження терміна «мито» в цей період не мало такого універсального значення й стосувалося переважно виплат(натуральних і грошових) від привозних товарів і транспортних засобів, які перетинали/користувалися комунікаційними спорудами(мостами, переїздами, греблями, гатями, єзами тощо). Найголовнішим митним податком, який стягувався державною владою на українських землях(найраніше згадується в тарифі1320 р.), було мито головне (або на польський манер його називали цло). Як окремий податок, який повністю призначався для королівського /великокнязівського скарбу, стягувався протягом XIV–XVІ ст. від усіх експортно-імпортних торгових операцій на кордоні, а також як внутрішній збір від кожної одиниці товару. Постановою1477 р. було встановлено повну державну монополію щодо визначення конкретних тарифів і загального регулювання збору мита головного. Приміром, державою були встановлені такі імпортні ставки мита головного: для сукна– 1% (від його вартості), для коштовних каменів– 1,5% тощо; а от експортні ставки були значно вищими: для воску– 10%, а для худоби аж59% і т. п. Мито головне/ цло, крім прикордоння, також збиралось у головних/ цельних митницях /коморах. До Люблінської унії1569 р. з-поміж українських земель вони існували у Львові, Луцьку, Володимирі (Волинському), Кременці та Києві. Крім того, у50-х рр. XVІ ст. на українських землях ВКЛ великокнязівським митникам було навіть дозволено збирати мито головне в конкретних невеликих містечках (13 містечках у Луцькому та Кременецькому повітах Волині; одному містечку в Київському повіті та двох на польському порубіжжі) у визначені ярмаркові дні. А на польсько-молдовському кордоні подібні цельні митні комори існували в Чернівцях і Сучаві, де стягувалося досить важливе в цьому регіоні волове мито (1 гріш від вола) від прогону значних партій худоби, а от у другій половині XVІ ст. вже за перегін подільської худоби бралося до30 грошей з однієї тварини. До головних мит у цей період належало так зване старе мито, яке стягувалося у розмірі 1 гріш від кожної1 копи вартості провезеного товару. Від нього, як зазначалося, були звільнені шляхта і духовенство, які ввозили товар для власних потреб, а не на продаж. У Польщі це мито було замінене новим митом за правління Сигізмунда І у1507 р., а на території ВКЛ формально було відмінено у1523 р. (хоча реально існувало й надалі, допоки на територію ВКЛ1561 р. юридично було поширено дію мита нового). У подальшому, з ухваленням Петрківського митного тарифу1513 р., нове мито регулювало оподаткування чіткого асортименту польського експорту(у тому числі й на українських землях): коней, худоби, шкіри, воску, меду, риби. Загалом надходження від зборів мита нового становили чверть усіх прибутків державної казни Речі Посполитої. З-поміж місцевих митних виплат, які йшли на користь старости чи приватно-го власника(землі, міста, комунікаційних споруд), існувало торгове мито(гроші торгові). Останнє збиралося від усілякого законно доставленого товару(такого, що не потребував особливого дозволу) і встановлювалося на місці. При зважуванні товару бралося помірне, корчовщина, поколодне й вагове(і також при користуванні міською вагою), при переважуванні– бочкове; податок із збіжжя– верховщина (попервах відсипали вершок з відра чи діжки); мита від худоби– волове, копитне й аргишове (від степової худоби); за право продажу хутра– скопне, а від шкірок білок– білковщизну. Існувала ціла низка зборів кваліфікованих за групами товарів: дерев’яне(від товарів з дерева), ванчосне (за вивіз дощок для будівництва суден), рибне, соляне, повітщина (продаж меду), гончарне, восковичне /воскобійне (переробка та торгівля воском) тощо. Розмір митних зборів залежав при цьому від кваліфікації торгівця й товару. З постійних місцевих продавців бралася одна плата, а із приїжджих купців(з іншої місцевості чи з-за кордону) – окреме мито. При цьому існувало чимало так званих місцевих дорожних /проїзних зборів, які часто звалися мостовим, гребельним, дорожним, бруковим (від назви вимощених бруківкою доріг); возовим і дубасним (від кількості пройдених возів і суден/дубасів), перевозним і побережним(збір від річкових переправ та причалів), головщиною (від пройдених у валці /каравані людей), за право в’їзду до міста, переїзду через міст, греблю, перевіз, пропливання суден під мостом тощо; транзитний перехід/ переїзд через місто, перегін стад худоби. Такі збори здебільшого направлялися на ремонт та утримування відповідних комунікаційних споруд. Починаючи із1554 р. шляхта ВКЛ домагалася у великокнязівської влади, щоб її було звільнено від сплати «мостового» та «гребельного» у разі доставки на продаж збіжжя та лісових товарів, на що дістала дозвіл у1563 р. Великокнязівська влада, за твердженнями дослідників, часто використовувала практику пожалування права збору внутрішніх мит у приватні руки. Це передусім було у випадках, коли особа на свій кошт основувала поселення(міста, містечка) й організовувала місцеву торгівлю; коли місцевим урядовцям передавалися на їхнє утримання деякі митні надходження; при виплаті приватним особам(через передачу їм права збору окремих мит) отриманих державою позик; при наданні помість, де вже були(або де дозволялося створити) митниці; як відзнака за заслуги перед державою 88 У цілому подальше формування та розвиток митної служби на українських землях у складі ВКЛ і КП, попри те що на кінець иXV ст. вказаний регіон ще відставав у економічному розвитку від сусідніх центральноєвропейських країн, було пов’язане з активізацією господарського життя, впровадженням заходів аграрної реформи, ринковою переорієнтацією шляхетського господарства, розвитком товарно-грошових відносин, міст і міського виробництва, нарощуванням обсягів міжрегіональної та міжнародної торгівлі. Загальний же розвиток торговельних відносин в Україні із поширенням системи контрактно -кредитних форм торгівлі у досліджуваний період, попри наявні труднощі(нашарування різнорідних/ різночасових митних зборів і перепон, відсутність уніфікованої монетної системи та свавілля урядовців і шляхти), був вагомим чинником зростання економіки, свідчив про значне поглиблення виробничо-торгової спеціалізації окремих регіонів України та значно сприяв консолідації українського етносу. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|