Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год


Уже в перші десятиліття козацької активності кінця ХУ-початку ХУ1 ст. вимальовується основний напрям походів українських козаків-нижня течія Дніпра й Південного Бугу



бет75/101
Дата02.12.2022
өлшемі0.84 Mb.
#466246
түріЛекція
1   ...   71   72   73   74   75   76   77   78   ...   101
Лекції з ранньомодерної іст.Укр.

Уже в перші десятиліття козацької активності кінця ХУ-початку ХУ1 ст. вимальовується основний напрям походів українських козаків-нижня течія Дніпра й Південного Бугу.
Цей напрям зумовлено було географічними, стратегічними, політичними чинниками. Річки слугували зручним щляхом для козаків,які використовували човни, спускалися з середньої Надніпрянщини до гирла дніпра і тим самим маршрутом верталися назад.Стратегічно межиріччя Південного Бугу й Дніпра було дуже вигідною територією- тут зенаходилися основні водні переправи, через які прходили великі торгові шляхи з Криму до західних країн, а також старий- “з варяг у греки”. Тут були основні літні кочів”я кримців. Окрім того, в районі Хаджибея видобували й експортували на північ сіль, а трохи північніше Тавані починалася зона уходів, які використовувало українське населення. Політичний чинник полягав у тому, що Північне Причорномор”я у ХУ ст. належало ВКЛ і лише у 80-х роках потрапило під зверхність Кримського ханства, яке використовувало ці землі як плацдарм для нападу на сусідні країни-ВКЛ та Польшу. Тому козацькі походи до цих територій відповідали державному курсу ВКЛ, яке офіційно не відмовлялося від Північного Причорномор”я.
Лекція 6. Українські землі у складі ВКЛ .
1.КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ
За литовського володарювання під контролем Києва перебували значні обшири: межі Київської землі сягали пониззя Дніпра, а сама територія Київщини складалася з Овруцького, Житомирського, Мозирського, Чорнобильського, Путивльського, Любенького, Остерського й Черкаського повітів.
Нині на цих теренах складно знайти матеріальні сліди доби литовського володарювання. Тогочасні будівлі були, як правило, дерев'яними, а самий регіон не раз зазнавав масштабних спустошень. Особливо нищівним був напад кримських татар під проводом хана Менглі-Гірея (1482 р.), котрий, як вважають, мав не менш руйнівні наслідки, ніж Батиєва навала.
Саме «татарський фактор» пояснює доволі низьку заселеність регіону
в XV−XVI ст. Він постає у творах тогочасного письменства як край незайманої природи, де, за словами Михалона Литвина, «Борисфен плине медом і молоком». Щоправда, цю біблійну метафору він супроводжує прагматичним коментарем: за його словами, татари звуть так Дніпро тому, що «у верхів'ях він тече місцями лісистими й медоносними, а в пониззі − степами, придатними для випасу худоби, й відтак дає місцевим жителям удосталь молока та меду».
Ревізія 1552 р. унаочнює, що через небезпечне сусідство з «Татарією» південна Наддніпрянщина фактично знелюдніла: серед місцевих мешканців згадуються тільки «копачі», які в пошуках давніх скарбів розривали кургани, та промисловики-«уходники», котрі жили тут улітку «на м'ясі, на рибі, на меду». Цікаво, що серед останніх побуту­вав переказ про заснування Канева та Черкас Гедиміном після його походу на Крим і П'ятигір'я; можливо, апелюючи до часів Гедиміна − фактичного фундатора Литовської держави − вони чинили опір наступу замкової адміністрації, яка прагнула позбавити їх права на вільну експлуатацію місцевих промислових угідь («уходів»).
Уходний промисел вабив до себе людність. Характерним щодо цього є свідчення Михалона Литвина, що на «щасливій та родючій Київщині» чимало приходнів: «деякі прагнуть позбутися батьків­ської опіки, чи рабства, чи служби, чи покарання за злочини, чи боргів, чи ще чогось; інших принаджують до неї, особливо навесні, багата нажива й щедрість цього краю. І, зазнавши насолоди [вільного життя] в її фортецях, вони вже ніколи звідти не повертаються».
Однак тут, на випадок раптового татарського «наїзду», доводилося завжди бути напоготові. Це було спільною рисою життя всіх українських земель. Недарма ж у середині XVI ст. волинські бояри скаржилися «господарським» ревізорам: «Чи є, чи немає перемир'я з татарами, рідко коли зсідаємо з коня». Уособленням тривожного життя на татарському прикордонні став образ українського селянина, котрий, за твердженням Еріха Лясоти, «вирушаючи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі й шаблю чи тесаку пояса».
Природно, що з плином часу члени промислових «ватаг» набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч нападам кримчаків, а й самі починали громити їхні улуси, забирати худобу, грабувати купецькі каравани. Цей добичницький спосіб життя ставав соціальною нішею для тих, кого, за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна, гнали з насиджених місць «обставини або закони». Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово формувався цей маргінальний прошарок населення − козацтво, яке починає згадуватись у документах з 90-х рр. XV ст.
У 1492 р., реагуючи на скаргу Менглі-Гірея про пограбування його корабля в пониззі Дніпра, під Тягинею, та інші безчинства киян і черкасців, великий князь Олександр пообіцяв з'ясувати цю справу «межи козаки». Низка подаль­ших згадок про козаків пов'язана з їхніми нападами на чужоземних послів і купців; кримінальний характер цих звісток почасти обумовлений природою джерела, з якого вони запозичені. Це − дипломатичне листування, де значне місце відводилося викладу сторонами взаємних претензій, пов’язаних із порушенням норм мирного співжиття. Серед тих, хто в такий спосіб завдавав клопоту своєму уряду, були й козаки, які діяли на власний розсуд, не особливо замислюючись над можливим відгомоном цих подій. Зокрема, вже наприкінці 1519 р. Махмед-Гірей покликався як на причину тогорічного татарського набігу (він закінчився поразкою польсько − литовського війська на чолі з Костянтином Острозьким при Сокалі) на виправу козаків на Очаків.
Порубіжні державці хіба що внесли до козацької стихії елементи військової організації (наприклад, поділ на роти), активно залучаючи козаків до боротьби з татарами, за що й удостоїлися звання гетьманів у романтичній історіографії XVIII ст. У такій іпостасі виступають на сторінках тогочасних козацьких літописів черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, хмільницький староста Предслав Лянцкоронський та князь Дмитро Вишне-вецький. Останньому належить особливе місце в історії козаччини, оскільки, заклавши близько 1554 р. замок за дніпровими порогами, на острові Хортиця (проіснував до 1557 р.), він, за висловом М. Грушевського, дав початок «ідеї Запоріжжя як постійної твердині серед степового моря». Так у надрах Литов­ської держави визріли паростки нової доби, що її визначальною силою стало козацтво.


КИЇВ
Занепад Києва після Батиєвої навали й переривання місцевої традиції літописання призвели до того, що ми практично не маємо даних про приєднання Київщини до Литовської держави. Щоправда, існує докладний літописний переказ про завоювання Київської землі Гедиміном − але він постав у пізніх білорусько-литовських літописах, і тому повністю і беззастережно покладатися на нього не можна.
Достеменно відомо, що першим київським князем з династії Ольгердовичів був Володимир. Час його появи у Києві є, однак, дискусійним. Найчастіше історики керуються даними пізнього, XVII ст., Густинського літопису, де після звістки про перемогу Ольгерда у Синьоводській битві повідомляється: «Сей Ольгерд и иные русские державы в свою власть прият, и Киев под Федором князем взят, и посадил в нем Володимера, сына своего; и начал над сими владети, им же отцы его дань даяху».
Утім, якими насправді були наслідки Синьоводської битви, нам невідо­мо: наявні літописні відомості про цю подію вкрай лапідарні (найавторитетніше із джерел нотує тільки те, що «Ольгерд Синю Воду и Белобережие повоевал»), а у синхронних їй польських хроніках не згадується про боротьбу Ольгерда з татарами. Тож деякі дослідники гадають, що Синьоводська битва була досить незначним епізодом у політичній історії Південно-Західної Русі другої половини XIV ст.: адже сумнівно, що, маючи амбітні плани щодо Москви і одночасно воюючи на півночі та заході, князь Ольгерд міг ще й змагатись із татарами на півдні.
До нас дійшли лише декілька документів, що стосуються доби князювання на Київщині Володимира Ольгердовича. Втім, лише один із них не викликає сум­нівів щодо своєї автентичності − дарчий запис князя Микільській церкві у Смідині, що.на Мозирщині, котрий у XVII ст. був скопійований самим Петром Могилою.
Куди цікавішими для фахівців є монети Володимира Ольгердовича, які становлять унікальні свідчення його майже 30-річного правління. Вперше їх було знайдено в 70-х рр. позаминулого століття у с. Гвоздове на Київщині. Відтоді кількість відомих монет цього князя зросла до понад тисячі; більшість виявлено на території Середнього Подніпров'я (що до певної міри характеризує ареал їхнього обігу).


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   71   72   73   74   75   76   77   78   ...   101




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет