Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- руського, словянського родоводу козаків. (
- Хозарська версія та як складова її частина скіфська
- саки ще з середини 1 тис. тис. до н.е. на території Середньої Азії до Алтаю .
- вартового ( від «ко»
| Ординська версія - прибічники сучасні російські історики Г.Носовський та А.Фоменко , які твердять , що вся Орда була козацьким регулярним військом , яке поповнювалося за рахунок 1\ 10 частини населення і майна , що їх збирали збирачі податків – баскаки. Таким чином. козацтво поширилося по всій Русі , а згодом розпалося на осілих і кочових - на яїцьких, донських, волзьких, теських, дніпровських, запорозьких, азовських , кримських , ногайських. Частина його славянізувалася . а частина залишилася тюрською, прийняла мусульманство .
Спорідненою з тюрською , але осібною історичною версією походження козацтва можна вважати черкеську версію . На її ймовірність вказував свого часу М.Грушевський , посилаючись на запис у 1552 році канівськими ревізорами переказів міщан про те ,що в давнину кавказькі черкеси були поселені литовським князем на подніпровських землях , заснували міста Черкаси і Канів і були вони козаками , яких російські власті у ХУ11- ХУШ ст. називали «украинские черкаси» . Сучасний український дослідник В.Горленко наводить результати власних розвідок щодо поселян у Подніпров»ї - вихідців з Кавказу : татарський баскак Ахмат заселив у Курському князівстві дві слободи вихідцями з Північного Кавказу , яких згодом курський князь Олег у 1284 році прогнав і вони переселилися на Дніпро , де вони побудували м. Черкаси. До теми походження міста і роль черкесів в його заснуванні та причетності до українського козацтва звертається дослідник (Пономоренко М.Ф. Черкаси:таємниця топоніма.\\Укр.істор.журн.-1991-№4-С.67-77.). Незважаючи на численні свідсення про тюркських козаків та їх вплив на походження руського , а згодом українського , козацтва, серед істориків існує версія руського, словянського родоводу козаків. (Головко О.Б. Слов”яни Північного Причорномор”я доби Київської Русі та проблема виникнення козацтва\\Укр.істор.журн.-1991-№11-С.24-35. Котляр М.Ф. Хто такі бродники?(до проблеми виникнення українського козацтва)\\Укр.істор.журн.-1969-№5-С.95-101.). Хозарська версія та як складова її частина скіфська - якій віддавали перевагу самі козаки ( козацький літописець Г.Грабянка, Конституція П.Орлика, невідомий автор «Історії русів» . Хозарська держава , розташована у Поволжі та Приазов»ї , встановила контроль над Руссю і у Х ст. була підкорена князем Святославом . Хозарське військо було на службі у візантійських імператорів , які називали їх козаками (1Х ст). Про скіфське коріння козаків твердив козацький історик ХУШ ст. П.Симоновський , який розташовував скіфську Касахію між Чорним і Каспійським морем , на північному Кавказі, де здавна мешкали татари , від яких походили кавказькі козаки . На Русі ці жителі були відомі як касоги , які були підкорені і переселені у подніпров»я князем Мстиславом Володимировичем у 1021 році . Отже, версія П.Симоновського встановлює своєрідний історичний зв»язок між скіфською, татарською і черкеськими версіями. Д.І.Яворницький у « Історія запорозьких козаків» прослідкував історію козацтва від запорожців до татарських козаків і скіфів, відомих у персів як саки ще з середини 1 тис. тис. до н.е. на території Середньої Азії до Алтаю . Слово козак , на його думку, є східним словом , як і слова « аксак, кунак, табак, чумак, айрак» (тюрським). Яким властиве закінчення на «ак». Осілі жителі Середньої Азії під козаком розуміли неосілу, рухливу, завжди готову до війни людину, схильну до грабунку і розбою. Найдавніші мешканці Туркестану ( стародавнього Турану) саки – народ арійського походження. Етимологія слова «козак» : Кай ( легко) , сак – в»юк ( легков»ючний воїн). Інша версія : Кас (від Каспійського моря) і сак – (назва скіфів у риського автора Плінія, що уособлює білих оленів (косахи) - тотемів скіфів. У татар – « кайзак- вільна людина і безстрашний воїн». В Європу слово козак принесли половці у Х1 ст., які з цією назвою пов»язували вартового ( від «ко» - небо, «зак» - захищати. У турецькій мові – « стрілець, солдат-найманець , мародер». У кінці ХХ ст. виявлена дослідниками сума інформації про походження козацтва створили умови для наукового прориву у вирішенні давньої проблеми на основі синтезу суперечливих версій з історичних джерел (усних, письмових, матеріальних). На всеукраїнській науковій конференції з історії українського козацтва у Дніпропетровську 1993 року дослідники долучили математичні методи до аналізу історичної хронології та письмових джерел Спроба аналізу, класифікації й узагальнення всього комплексу набутої в українскій і світовій історичній науці інформації з проблеми походження козацтва приводить до висновку, що це явище світової історії виникло до нової ери як специфічна професійна військова організація на територіях від Алтаю до Середньої Азії, Закавказзя і Кавказу , а з початком нашої ери поширилося від Приазов»я до Волги і Дніпра , Криму, Балкан, Передньої Азії. В різні історичні часи козацтво було характерне різним племенам і народам, що знайшло відображення в етимологічному розмаїті і великій кількості дослідницьких версій як окремі ланки одного й того ж історичного ланцюга. Поєднання етимології й етнографічної інформації щодо походження козацтва дає грунтовні підстави стверджувати , що висновок Л.Гумільова про козацтво як своєрідний «інтернаціональний» на зразок рицарського ордену етнос із поділом на розгалуджені «субетноси» має право на існування. З початком нової ери і до другої половини ХУ ст. козаки , переважно з тюрських племен , але , словянських бродників , берладників кочували й де – інде осідали на Кубані, північному Приазов»ї , Подністров»ї . Асимілюючись із словянами , козаки на території сучасної України поєднували в своєму способі життя, звичаях, мові як спільні всьому козацтву риси, так і особливості місцевих соціально – економічних, політичних відносин , релігійно- культурних умов. До ХУ11 ст. козацтво могло самозберігатися як історично єдине ціле в різних місцях і серед інших народів (від Азії до Європи) у відносно стійких при натуральній економіці географічних умовах «прикордоння» землеробської і кочової цивілізацій. Дослідники виявили історичну закономірність , яка лежала в основі тривалої козацької спадкової спільності – це географічно- прикордонний детермінізм , який спричинив специфічні способи організація життя на прикордонні кочової і землеробської цивілізацій : поєднання виробничої і військової діяльності, військова демократія у вигляді «козацького кола « , військове найманство за ради зиску і торгівля «ясиром» , постійні військові навчання. (Дашкевич Я.Р. Козацтво на Великому кордоні. Українське козацтво:сучасний стан та перспективи дослідження\\ Укр.істор.журн.-1990-№12-С.20-22.). жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|