Лекція Вивчення історії Старого Заповіту

Моавітяни ніколи не домінували в регіоні, але були постійним джерелом лих для Ізраїлю. Коли Ізраїль ввійшов у Ханаан, йому було заборонено нападати на Моав. Моав гнітив Ізраїль протягом 18 років (Суд 3:12-30). Цар Саул воював з Моавом (1 Сам. 14:47). Давид розбив Моав і підкорив його собі. Під час царювання царя Юдейського царя Йосафата Моав об'єднався з аммонітянами й едомлянами для боротьби з Юдою (2 Хр. 20:1-25; 2 Цар 3:6-7). Моав перебував у підпорядкуванні в Юдеї приблизно 200 років. Головним богом моавітян був Кемош. Про поклоніння цьому богу мало відомо. Як і ханаанеяни, вони поклонялися Ваалу із супутньою цьому культу аморальністю (Чис. 25:1-3). Вони втягнули Ізраїль у поклоніння Ваалу (Чис 25:1-8).

Перший релігійнго-політичний цикл розпочався із вторгнення і восьмирічного поневолення жителів північної Месопотамії. Можливо Кушам-Рішаїм був хеттським царем, який завоював Північну Месопотамію, відому ще як Мітанія. У відповідь Господь поставив суддею Отніїла з племені Юди, який здобув перемогу і приніс ізраїльтянам сорокарічний період спокою.

Наступним народом були моавитяни. За підтримки аммонітян і амаликитян вони утримували частину ізраїльської території і загрожували Ізраїлю, змушуючи його платити данину. Визволителем з вісімнадцятирічного гніту Моаву став Егуд з племені Веніамина, який підступом вбив моавського царя Еглона. Внаслідок повстання ізраїльтяни перемогли моавитян та отримали спокій на період вісімдесяти років.

Після цього проти ізраїльтян виступив Ханаанський цар Явін, що управляв м. Хацор, розташованим на північ від Галилейського моря. Його армію очолював Сісера. Перемогу над ним біля потоку Кішон отримав Барак. Цього разу спокій тривав сорок років.

Звернення ізраїльтян до ідолопоклоніння було покаране нападом вершників із Сирійської пустелі (амаликитяни, мідіянітяни), перемогу над якими здобув Гедеон. Про наступних суддів – Авімелеха, Толу, Яіра ми знаємо небагато. У їх період знову розцвіло віровідступництво. Основним ворогами були филистимляни на південному заході і аммонітяни на сході. Звільнення Трансйорданії від амонітян відбулося під керівництвом Їфтаха. Після нього суддями були Ібзан, Елон і Абдон та Самсон, які переважно боролися з филистимлянами.

ІІІ. Релігійні, політичні і соціальні умови.

Заключні розділи Книги Суддів і книга Рут висвітлюють умови, що існували у часи таких героїчних лідерів, як Девора, Гедеон і Самсон. Вони характеризувалися віровідступництвом, двовірством, статевою розпущеністю, громадянськими війнами.

Однією з найважчих задач, з якими стикалися судді, була підтримка єдності дванадцяти колін Ізраїлевих як народу, прагнучого до загальної мети. Тепер, коли кожне коліно жило саме по собі на виділеній йому території, з'явилася тенденція до зневаги великими ідеалами, що згуртували їх так тісно під час поневірянь в пустелі. Коліна, що осіли на півночі країни і жили на скелястій території, мали загальних ворогів і загальні проблеми, вони утворили окрему групу. Інше об'єднання склалося в обширній Ізреельській долині, ближче до центру країни. Південні коліна утворили ще одну групу. Відокремилися від інших і коліна, що населяли Зайордання, в основному область Гілеад. Ці групи не завжди підтримували контакти один з одним.

Однак інститут Суддів не міг забезпечити сильного централізованого керівництва. Кожен суддя обирався своїм власним коліном. Усі дванадцять колін були упевнені, що в критичний момент Бог подбає про те, щоб об'єднати їх і дати їм натхненного вождя, що, врятує євреїв від нещастя, що грозить їм. Віра євреїв у своєчасне втручання Господа була так сильна, що вони не піклувалися про наступність влади. Вони думали, що всяка криза сам собою породить чергового Рятівника. У цьому переконанні можна бачити зародок прийдешніх месіанських концепцій.

Відсутність постійного глави держави перешкоджала розвитку стійкої центральної влади. Хоча інститут Суддів сприяв поширенню в народі релігійного духу, він не був здатний забезпечити цивільний мир у країні. То була епоха розбратів. Дослідник економічної історії назвав би її епохою переходу від економіки кочової до економіки осілої, сільськогосподарської. Змінені соціальні й економічні умови, безсумнівно, вимагали більш централізованої системи керування. Новий спосіб життя - у будинках і містах, а не на спинах мулів і в наметах - зрештою привів до зміни системи влади.

Лекція 7.

Час змін.

Вступ

У одинадцятому і десятому століттях Ізраїль заснував і підтримував найбільш могутню монархію у всій його історії. Ні до, ані після цього періоду держава не мала таких широких кордонів і не користувалася таким міжнародним авторитетом. Така зміна стала можливою завдяки тому, що жодні інші сили на території Родючого півмісяця не могли стати на заваді Ізраїлю.

В XIII в. до РХ мікенський світ Стародавньої Греції почав розпадатися. Причиною були багатократні неврожаї, що привели до голоду. Це вимушувало мікенців нападати на сусідів і відбирати у них худобу і урожай. Багато хто був вимушений покинути країну. Взагалі в східному Середземномор'ї у той час відбувалися значні людські переміщення. Відпливали цілими родами, організовуючи великі військові флоти. Єгиптяни називали ці загони розбійників і загарбників "народами моря". Частиною "народів моря" були і мікенські біженці. Їхні армії переміщалася зі всім своїм майном, з дружинами і дітьми, пішки і у возах, запряжених волами. Перед їх натиском не встояла велика Хеттська імперія (західна територія сучасної Туреччини) і безліч дрібних держав в Сирії і Ханаані.

Фараону Рамсесу III вдалося виграти дві запеклі битви на суші і на морі і відкинути загарбників за межі Єгипту. Рельєфи єгипетського храму в Мадінат-Хабу поблизу стародавніх Фів зображають безліч полонених пеласгів, одного з племен "народів моря". Написи на рельєфі відображають гордість єгиптян своєю великою перемогою, хоча фігури єгиптян виглядають невеликими і крихкими в порівнянні з високими пеласгами, на головах яких красуються шоломи з плюмажем.

Єгиптяни використовували частину полонених як солдатів в своїх віддалених і прикордонних гарнізонах, іншим же дозволили поселитися на території Ханаана, був тоді єгипетською провінцією. Пеласги зайняли багату приморську рівнину з її поселеннями і заснували тут п'ять крупних міст-держав: Ашкелон, Ашдод, Екрон, Газа і Гат (1Сам. 6:17). На чолі кожного з цих п'яти міст стояв незалежний князь, але всі вони були в тісному союзі, як в мирний, так і у військовий час. Зрозуміло, окрім них були і інші невеликі поселення. Згодом пеласги сталі називатися филистимлянами, а вся ханаанська земля отримала назву Палестина, хоча филистимляни ніколи не володіли нею цілком. Але филистимляни зміцніли настільки, що вийшли з-під влади Єгипту і повністю контролювали Приморський торговий шлях.

В язичницький пантеон филистимлян входило багато богів, головними з яких були Астарта, Дагон і Вельзевул. Людські жертвопринесення і храмова проституція були широко поширені. Особливо звірячим був культ Вельзевула, про природу якого ми можемо судити з Євангелій — від Матвія 12:24, 27, від Марка 3:22, від Луки 11:15, 18, 19, де Вельзевулом названий Сатана.

Ледь обґрунтувавши на узбережжя, невтомні загарбники рушили вглиб країни. Ізраїльтяни виявилися під постійною загрозою набігів. Першим відчуло удар прикордонне коліно Дана. Якийсь час допомагав стримувати натиск суддя Самсон. Нарешті, коліно Дана, у якому залишалося не більш як 600 воїнів, змушене було залишити свою територію і шукати притулку на крайній півночі країни, де воно, у свою чергу, витиснуло колишніх поселенців. З тих пір вираз від "Дана до Беер-Шеви" став означати всю ізраїльську територію.

На цей час набіги филистимлян прийняли характер систематичного завоювання території. Перед обличчям спільної небезпеки єврейські коліна були змушені відкину внутрішні розбіжності і виступити єдиним фронтом. Незважаючи на це, у битві біля Афеки ізраїльтяни були розбиті і втратили переносну священну скинію, що звичайно знаходилася в храмі в Шило і яку вони брали із собою на війну. На довгі роки Ізраїль підпав під владу филистимлян.

Справжнім секретом филистимської переваги над Ізраїлем було те, що вони вміли виплавляти залізо (1 Сам. 13:19-22) і тримали монополію на виробництво металевих виробів. Першим, хто намагався дати опір филистимлянам був Саул, однак повністю їх гніт над Ізраїлем зумів зруйнувати був Давид. Під час перебування в Едомі Давид навчився виплавляти сталь і отримав доступ до необхідних природних копалин на Синайському півострові. Відтак він виявився здатним міцно об’єднати всю націю та забезпечити їй військову перевагу, якій филистимляни вже ніколи не могли серйозно протистояти.

3. Фінікійці.

Фінікія була смужкою землі уздовж морського узбережжя, що простягалася від гори Кармел на північ до Акко. Головними містами країни були Тир і Сидон, що згадуються у всьому Старому Завіті. Фінікію часто називали землею Сидонською (3 Цар 16:3). У час Давида фінікійські міста Тир і Сидон утворили міцну державу з островів та прибережних земель, і шляхом торгівлі і договорів поширили свій вплив на весь Середземноморський світ.

Фінікійці займалися, головним чином, мореплаванням і торгівлею. Вони були відомі, як самі митецькі мореплавці в древньому світі. Вони володіли морськими портами по всьому басейні Середземного моря.

Під час царювання Давида і Соломона Тир і Ізраїль знаходилися в дружніх відносинах. Тир поставляв матеріали і ремісників для будівництва палацу Давида (2 Цар 5:11) і храма Соломона (3 Цар 5). Коли Ізраїль розділився на два царства, цар Північного царства Ахав взяв у дружини Єзавель - дочка царя Тирского. Завдяки Ахаву поклоніння Ваалу одержало в Ізраїлі царську підтримку (3 Цар 16:31-33).

Тир був важливим містом, побудованим на великій скелі в 1 км. від берега моря. Місто було майже неприступним. Кілька ассірійських царів намагалися завоювати його, але не змогли. Вавілонський цар Навуходоносор вів облогу Тиру протягом 13 років (598-585 р. до н.е.). Тоді була захоплена материкова, але не острівна частина міста. Олександр Македонський побудував до острова насипну дорогу й у 332 р. до н.е. завоював Тир.

Єзекіїль пророкував про руйнування Тиру (Єз. 26). У вірші 14 він сказав, що Тир буде місцем, де рибалки будуть кидати свої сіті, а місто ніколи не буде побудоване заново. При відвідуванні острова в наші дні людина бачить тільки камені, на яких рибалки сушать і лагодять свої сіті. Насипна дорога, побудована Олександром Македонським, збереглася і до нашого часу.

6. Едомляни, що населяли гірські території на південь від Мертвого моря, створили монархію ще до того, як це зробили ізраїльтяни. Хоча боротьбу з ними розпочав ще Саул, остаточну перемогу отримав Давид. Саме з едомських шахт і копалень він отримував такі необхідні корисні копалини як залізо і мідь, без яких Ізраїль не міг подолати филистимську монополію на виробництво зброї.

Часи Ілія і Самуїла розпочали період змін і переходу від слабого і переривчастого керівництва суддів до зародження ізраїльської монархії.

У цій неприйнятній атмосфері провів своє дитинство Самуїл, довірений опіці Ілія.

Невідомий пророк осудив Ілія, тому, що він шанував своїх синів більше, ніж Бога (1 Сам. 2:27), за це сини мали загинути, а на їх місце мав стати богобійний священик. Це пророцтво збулося під час поразки ізраїльтян від филистимлян.

Филистимляни, помітивши, що серед єврейських племен відбувається рух до об'єднання, вирішили завдати превентивного удару. На цей час ізраїльтяни дійсно встигли вже достатньо зміцніти, щоб виступити у відкриту боротьбу. Але при першому ж зіткненні з филистимлянами ізраїльтяни зазнали поразки. Тоді ізраїльські воєначальники вирішили для підтримки духу війська принести з Шило в табір Ковчег Завіту. Ілій, на прохання війська, повелівав своїм синам Офні і Пінхасу віднести Ковчег на поле битви. Як тільки Ковчег з крилатими херувимами прибув на поле битви, ізраїльські воїни надихнулися, а филистимляне прийшли в жах. Знову розгорівся бій, в якому ізраїльтяни зазнали страшної поразки, залишивши на полі битви тридцять тисяч убитих.

Втрата і повернення ковчегу

Але найстрашнішим ударом було те, що священний Ковчег Заповіту потрапив в руки ненависних і нечестивих филистимлян. При цьому сини Ілія були убиті. Коли Ілію повідомили про захоплення Ковчега і загибелі його синів, то він "впав навзнак... зламав собі хребет і помер..." (1 Сам. 4:18). Тим часом филистимляни привезли Ковчег Заповіту в Ашдод і поставили його в капище свого бога Дагона. На інший день, прийшовши в капище, вони з жахом побачили, що статуя Дагона лежала на підлозі біля підніжжя Ковчега. Вони поставили ідола на місце, але наступного дня знайшли знову його лежачим на землі, до того ж з відсіченими руками і головою. Того ж дня в місті спалахнула епідемія невідомої хвороби, а на полях з'явилася безліч мишей, які знищували посіви. Тоді филистимські старійшини вирішили перенести Ковчег в сусіднє місто Гат. Але і там незабаром спалахнула жахлива епідемія, від якої страждали люди. З цієї причини вирішено було перенести Ковчег в Ашкелон. Але і тут трапилося те ж саме, після чого жодне місто не зважилося узяти до себе Ковчег. Нарешті, филистимські правителі вирішили повернути Ковчег ізраїльтянам. Таким чином після семи місяців полону Ковчег Заповіту повернувся на батьківщину. Втішені поверненням Ковчега, ізраїльтяни поставили його на великий камінь, порубали колісницю на дрова, а корів принесли в жертву Богу. Після цього Ковчег був перенесений в місто Кір’ят-Єарім. Там його охороняв Амінадав і його син Елеазар до тих пір, поки цар Давид урочисто не переніс його до Єрусалиму.

Отже, саме з цього дня на ізраїльську арену виступає Самуїл – останній з суддів і найбільший пророк з часів Мойсея, а також первосвященик. Біблія містить відносно небагато інформації про цього великого лідера, який виконував священицькі і цивільні обов’язки, створив першу пророчу школу, з якої, ймовірно, вийшли такі пророки часів Давида, як Гад і Натан. Виконуючи свої суддівські обов’язки Самуїл щороку обходив основні ізраїльські міста, намагався очистити Ізраїль від впливів ханаанського культу.

Його успіх пояснюється тим, що «весь Ізраїлів дім плакав за Господом» (7:2). Пророк зажадав, щоб люди відвернулися від ідолопоклоніння і повернулися до шанування єдиного Бога. Зрозуміло, одному йому вчинити цей релігійний поворот народної свідомості було не по силу. В союзі з ним діють общини синів пророчих. То були групи провидців, які проповідували боротьбу проти язичництва і повернення до віри Мойсея. Їх виступи носили екстатичний характер і супроводжувалися грою на музичних інструментах (10:5).

Самуїл і сини пророчі обходять країну, закликаючи народ до покаяння і готуючи його до боротьби з филистимлянами. Під їх впливом відбувається поступова консолідація Ізраїлю. Під прапори Самуїла збирається все більше людей. В Міцпі, недалеко від Гаваону, був вчинений загальнонародний обряд покаяння: «черпали воду і лили перед Господом» на знак очищення від колишніх гріхів. Очистивши народ, Самуїл надихає його на повстання проти филистимського ярма.

Розголос про велике скупчення ізраїльтян в Міцпі доходить до филистимського гарнізону, і він поспішає подавити повстання, що починається. Наближення ворога збентежує ізраїльтян, які вже багато років не брали в руки зброї. Вони просять Самуїла старанно молитися, щоб Господь укріпив їх перед лицем ворога. Самуїл приносить жертву на вівтарі, і якраз в цей час ворог підступає до міста.

В 7:10-11 ми читаємо: «І загримів Господь того дня сильним громом на филистимлян, та й привів їх у замішання, і були вони побиті перед Ізраїлем. І повиходили Ізраїлеві люди з Міцпи, та й гнали филистимлян, і били їх аж під Бет-Кар». Тлумачі розходяться в поясненні цих рядків. Більшість вважає, що у момент битви вибухнула гроза, яка привела филистимлян в замішання. Але для автора важливо було перш за все підкреслити, що перемога дарувала від Бога. Самуїлу вдалося закріпити результати перемоги. Частина міст, захоплених филистимлянами, були повернені Ізраїлю.

Народ вимагає царя

Повідомлення про черговий наступ филистимлян спонукало племінних ізраїльських лідерів вимагати від Самуїла царя для Ізраїлю. Аргументуючи необхідність впровадження монархії, вони вказували, що Самуїл вже похилого віку, а його сини не мають високого морального рівня, щоб зайняти його місце. Самуїл намагався заперечити їх пропозицію, однак був змушений погодитися.

В Писанні ясно простежується подвійне відношення до монархічної влади. З одного боку, вона признається як політична необхідність (зважаючи на боротьбу із зовнішніми ворогами); але з іншого — ідеалом залишається вільний союз колін, побудований на теократії, тобто на підкоренні всіх волі Божій, вираженій через пророків. Цей другий підхід визначає негативне відношення до царської влади, яке панує в Біблії. Історія зацарювання Саула, як вона описана в Писанні, відображає обидві концепції.

Першим царем Ізраїлю став Саул (1043-1003) з Веніаминового коліна. Першим кроком нового царя стала війна з аммонітянами, які здійснили напад на місто Явеш-Гілеад.

ІІІ. Перший цар Ізраїлю.

У цей час аммонітяни в черговий раз напали на зайорданські коліна ізраїльтян, і ті звернулися до родичів по допомогу. Весь народ був настільки подавлений поразками, що заклик не знайшов відгуку. Однак Саул сам очолив боротьбу. Несподіваний набіг через Йордан змусив ворога відступити. Незабаром почалася війна з филистимлянами за звільнення від ворожого ярма. Це була партизанська боротьба. Саул і його соратники, що знали кожен клаптик землі, зненацька нападали на ворожі загони. Успіх був перемінний.

Ефектна перемога над филистимлянами в Міхмасі привела до вигнання ворога з центра і частково з півдня країни, включаючи територію колін Юди і Веніаміна. Як покарання були зроблені набіги на сусідні племена моавітян, аммонітян на сході і південно-сході й амаликитян на півдні. Під впливом перемог в ізраїльтян поступово розвинулося почуття єдності. Нарешті, країна була цілком очищена від филистимлян. Однак зовнішня небезпека залишалася одним з найважливіших факторів у житті наступного покоління.

Військова реформа Саула

Цю військову реформу Саул провів на другому році свого правління.

• 
  До цих пір ізраїльська армія була народним ополченням, яким під час зборів командував випадковий воєначальник.
  
• 
  При Саулі з'явилися кадрові командири і солдати, що стали основою постійної армії.
  
• 
  Цар упорядкував набір племінного ополчення, ядро якого складали так звані лівші - воїни з коліна Веніаміна, що однаково володіли в бою обома руками.
  
• 
  Військо ділилося тепер на сотні і тисячі, але племінна відмінність була збережена: в структурні одиниці включалися члени одного роду.
  
• 
  Частина війська очолив сам Саул, а іншу віддав під командування свого старшого сина Йонатана.
  

Створення нової армії дозволило Саулу зменшити загрозу з боку филистимлян і організувати ефективний захист південних кордонів від набігів амалектян.

Окрім воєн з сусідами, Саул захопив ряд ханаанейських міст, що були анклавами на території Ізраїлю. Наприклад, така доля спіткала Гаваон.

Зміни в структурі держави і реакція на зміни

1. 
   Завойовані землі цар роздавав своїм наближеним, які утворили нову для Ізраїлю верству придворних.
   
2. 
   На утримання армії і двору, природно, були потрібні засоби, тому в Ізраїлі була введена ще одна новина - оподаткування.
   
3. 
   Монархія укріпила військову потужність ізраїльтян і привела до успіху в боротьбі з ворогами, але в суспільстві зріла незадоволеність.