Лікування методом перитонеального діалізу хворих на хронічну хворобу нирок V стадії адаптована клінічна настанова, заснована на доказах



бет13/15
Дата27.05.2016
өлшемі4.85 Mb.
#97731
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Рекомендація Х.1

(Clinical Practice Guidelines and Recommendations on Peritoneal Dialysis Adequacy, Canadian Society of Nephrology Guidelines, 2011)

Рівні загального холестерину, тригліцеридів, ліпопротеїдів низької щільності (ЛПНЩ) і високої щільності (ЛПВЩ), необхідно вимірювати щорічно.

(Рівень доказовості D)
Рекомендація Х.2

(Clinical Practice Guidelines and Recommendations on Peritoneal Dialysis Adequacy, Canadian Society of Nephrology Guidelines, 2011)

Статини (інгібітори 3-гідрокси-3-метилглутарил-коензим А редуктази), з або без Езетімібу (інгібітор абсорбції холестерину), повинні бути розглянуті у всіх дорослих пацієнтів на ПД для зниження рівня ЛПНЩ у сироватці.

(Рівень доказовості В)
Рекомендація Х.3

(Clinical Practice Guidelines and Recommendations on Peritoneal Dialysis Adequacy, Canadian Society of Nephrology Guidelines, 2011)

За можливості, використання перитонеальних розчинів з високим вмістом глюкози має бути зведене до мінімуму, віддаючи перевагу іншим стратегіям для підтримки нормоволемії.

(Рівень доказовості D)
Рекомендація Х.4

(Clinical Practice Guidelines and Recommendations on Peritoneal Dialysis Adequacy, Canadian Society of Nephrology Guidelines, 2011)

Необхідно уникати комбінованої терапії статинами і фібратами.

(Рівень доказовості D)
Обгрунтування до рекомендацій Х.4: Канадська асоціація кардіологів рекомендує для пацієнтів з високим ризиком кардіоваскулярних (КВ) подій (≥20% протягом 10 років), у тому числі на довгостроковому діалізі, цільовий рівень холестерину ліпопротеїдів низької щільності (ЛПНЩ) менше 2,0 ммоль/л. Тим не менш, дані ефективності гіполіпідемічних препаратів у хворих на діалізі не є однозначними. Експериментальні дослідження показали, що у ГД та ПД пацієнтів залежність між загальним холестерином та смертністю описується "зворотною J-подібною" кривою. Але вона існує поряд з більш потужними факторами: сироватковим альбуміном, компонентами запалення, недоїданням. Інші дослідження показали, що терапія статинами дає перевагу у виживанні хворих в термінальній стадії хронічної хвороби нирок, в тому числі й тих, хто лікуються ПД, проте до фібратів це не відноситься.

Проведений мета-аналіз показав, що у пацієнтів з ХХН, статини значно знижують рівень епізодів КВ смертності. Тим не менш, дані дослідження 4D (дослідження аторвастатину), та дослідження AURORA (оцінка впливу розувастатину) свідчать, що лікування статинами призводить до значного зниження холестерину ЛПНЩ, однак, не впливє на КВ ризики. Поряд з цим, у діабетиків спостерігалась тенденція до збільшення ризику геморагічного інсульту. Дослідження SHARP включало більш ніж 9000 пацієнтів з пізніми стадіями ХХН (у тому числі 500 на ПД). Виявлено, що в досліджуваній популяції лікування симвастатином та езетімібом знижує холестерин ЛПНЩ більш ніж на 30% і асоціюється зі значним абсолютним зниженням ризику великих атеросклеротичних подій, які визначаються як поєднання інфаркту міокарда, коронарної смерті, ішемічного інсульту, або будь-якої процедури реваскуляризації. Однак, в підгрупі діалізних пацієнтів відмінності були менші і недостовірні. Дослідники припускають, що показники, які характеризують неатеросклеротичні судинні події не реагують на терапію зниження холестерину ЛПНЩ.

Хворі на ПД, як правило, мають більш атерогенний ліпідний профіль у порівнянні з пацієнтами на ГД. Перші мають більш високу частоту підвищеного рівня загального холестерину, тригліцеридів та ліпопротеінів (а), які можуть з часом погіршуватися. Ліпідний профіль пацієнтів на ПД, ймовірно, пов'язаний з кумулятивним впливом глюкози діалізату. Це припущення підтверджується спостереженнями досліджень, які продемонстрували сприятливий вплив на ліпідний профіль заміни розчинів з глюкозою на розчини з Ікодекстрином або на основі амінокислот. Хоча на цей час недостатньо переконливих доказів впливу терапії, направленої на зниження холестерину ЛПНЩ, на значущі клінічні наслідки у ПД пацієнтів, як було показано, статини і езетіміб були безпечними та ефективними засобами зниження холестерину, в тому числі ЛПНЩ та тригліцеридів. Таким чином, враховуючи початково високий КВ ризик у хворих на ПД, їх більш атерогенний ліпідний профіль, наявні докази клінічних досліджень, ліпідзнижуюча терапія статинами, з або без езетіміба, має розглядатися у всіх пацієнтів на ПД незалежно від початкового рівня холестерину ЛПНЩ.

Тригліцериди, очевидно, пов'язані з ризиком для серцево-судинних захворювань. Однак, чи є рівень ТГ незалежним чинником цього ризику залишається неясним. Дані вказують, що ризик істотно послаблюється при корекції інших відомих факторів ризику, в тому числі холестерину ліпопротеїдів високої щільності (ЛПВЩ). Тим не менш, лікування статинами, здається, доцільним у пацієнтів з підвищеним рівнем ЛПНЩ, низьким рівнем ЛПВЩ, підвищеними ТГ. В загальній популяції лікування фібратами в групі ризику пацієнтів з низьким рівнем ЛПВЩ та високим ТГ не знижує рівень КВ подій, крім підгрупи осіб з ТГ вище 2,26 ммоль/л. Через непереконливість даних загальної популяції, відсутні рекомендації щодо цільових рівнів ТГ. Проте, на підставі викладених даних, у осіб з високим ризиком КВ події, коли ЛПНЩ становить менше 2,0 ммоль/л, рекомендується цільовий коефіцієнт ЗХ/ЛПВЩ нижче 4,0. Цей рівень, зазвичай, досягається шляхом збільшення дози статинів. При дослідженні SHARP лікування симвастатином і езетімібом приводило до зменшення рівня ТГ на 11,7%.

Доказова база, що підтверджує ефективність інших, крім статинів та езетіміба, гиполіпідемічних препаратів, недостатня. У загальній популяції, фібрати можуть знизити частоту КВ подій, однак, загальна та КВ смертність не зменшуються, а ризик не КВ смертності навіть збільшується. Дані досліджень продемонстрували значне зниження коронарної смерті або розвитку несмертельного інфаркту міокарда при застосуванні фібратів у пацієнтів з ХХН (кліренс креатиніну <75 мл / хв). Дані про використання фібратів у діалізних пацієнтів показують, що ці препарати можуть бути використані в зменшених дозах, але це не призводить до покращення загальних результатів. Використання фібратів в поєднанні зі статинами, пов'язано зі збільшенням креатиніну, і з підвищеним ризиком рабдоміолізу, особливо у хворих на ХХН. Нікотинова кислота не досліджена у пацієнтів на ПД, і на даний час відсутні дані, що свідчать про зниження КВ подій при її використанні. Опубліковані дані, що Sevelamer у діалізних пацієнтів зменшує ЛПНЩ та ТГ при одночасному підвищенні ЛПВЩ. Однак, мета-аналіз досліджень не демонструє жодних КВ ефектів севеламера в лікуванні гиперфосфатемії. На підставі відсутності переконливих даних щодо доцільності використання інших, крім статинів та езетімібу, гіполіпідемічних препаратів в загальній популяції, робочі групи не дають рекомендацій щодо їх застосування у пацієнтів на ПД.
Рекомендація Х.5

(Clinical Practice Guidelines and Recommendations on Peritoneal Dialysis Adequacy, Canadian Society of Nephrology Guidelines, 2011)



У пацієнтів з артеріальною гіпертензією обов’язково необхідно виключити гіперволемію (дивись розділ VII)

(Рівень доказовості С)
Обгрунтування до рекомендацій Х.5: Гіпертензія у пацієнтів на ПД пов'язана, в першу чергу, з перевантаженням обємом. Тому первинний підхід до гіпертензії повинен включати оцінку волемічного статусу та лікування визначеної гіперволеміі.
Література:


  1. Canadian Cardiovascular Society position statement—recommendations for the diagnosis and treatment of dyslipidemia and prevention of cardiovascular disease / R. McPherson, J. Frohlich, G. Fodor, J. Genest, on behalf of the Canadian Cardiovascular Society // Can J Cardiol. – 2006. – Vol. 22. – P. 913-927.

  2. Association between cholesterol level and mortality in dialysis patients: role of inflammation and malnutrition / Y. Liu, J. Coresh, J. A. Eustace, J, C, Longenecker, B. Jaar, N. E. Fink et al. // JAMA. – 2004. – Vol. 291. – P. 451-459.

  3. The association of lipid levels with mortality in patients on chronic peritoneal dialysis / A. N. Habib, B. C. Baird, J. K. Leypoldt, A. K. Cheung, A. S. Goldfarb–Rumyantzev // Nephrol Dial Transplant. – 2006. – Vol. 21. – P. 2881-2892.

  4. The association of lipid-modifying medications with mortality in patients on long-term peritoneal dialysis / A. S. Goldfarb–Rumyantzev, A. N. Habib, B. C. Baird, L. L. Barenbaum, A. K. Cheung // Am J Kidney Dis. – 2007. – Vol. 50. – P. 791-802.

  5. HMG-coenzyme a reductase inhibitor use is associated with mortality reduction in hemodialysis patients / N. A. Mason, G. R. Bailie, S. Satayathum, J. L. Bragg–Gresham, T. Akiba, T. Akizawa et al. // Am J Kidney Dis. – 2005. – Vol. 45. – P. 119-126.

  6. Effects of statins in patients with chronic kidney disease: meta-analysis and metaregression of randomised controlled trials / G. F. Strippoli, S. D. Navaneethan, D. W. Johnson, V. Perkovic, F. Pellegrini, A. Nicolucci et al. // BMJ. – 2008. – Vol. 336. – P. 645-651.

  7. Rosuvastatin and cardiovascular events in patients undergoing hemodialysis / B/ C. Fellström, A. G. Jardine, R. E. Schmieder, H. Holdaas, K. Bannister, J. Beutler et al. on behalf of the AURORA Study Group // N Engl J Med. – 2009. – Vol. 360. – P. 1395-1407.

  8. Sharp Collaborative Group. Study of Heart and Renal Protection (SHARP): randomized trial to assess the effects of lowering low-density lipoprotein cholesterol among 9,438 patients with chronic kidney disease // Am Heart J. – 2010. – Vol. 160. – P. 785-794.

  9. Effects of icodextrin on glycemic and lipid profiles in diabetic patients undergoing peritoneal dialysis / T. Babazono, H. Nakamoto, K. Kasai, S. Kuriyama, T. Sugimoto, M. Nakayama et al. on behalf of the Japanese Extraneal Collaborated Study Group // Am J Nephrol. – 2007. – Vol. 27. – P. 409-415.

  10. Triglycerides and the risk of coronary heart disease: 10,158 incident cases among 262,525 participants in 29 Western prospective studies / N. Sarwar, J. Danesh, G. Eiriksdottir, G. Sigurdsson, N. Wareham, S. Bingham et al. // Circulation. – 2007. – Vol. 115. – P. 450-458.

  11. Effects of long-term fenofibrate therapy on cardiovascular events in 9795 people with type 2 diabetes mellitus (the FIELD study): randomised controlled trial / A. Keech, R. J. Simes, P. Barter, J. Best, R. Scott, M. R. Taskinen et al. on behalf of the FIELD study investigators // Lancet. – 2005. – Vol. 366. – P. 1849-1861.

  12. Effect of different antilipidemic agents and diets on mortality: a systematic review / M. Studer, M. Briel, B. Leimenstoll, T. R. Glass, H. C. Bucher // Arch Intern Med. – 2005. – Vol. 165. – P. 725-730.

  13. Efficacy and safety of high-density lipoprotein cholesterolincreasing compounds: a meta-analysis of randomized controlled trials / R. S. Birjmohun, B. A. Hutten, J. J. Kastelein, E. S. Stroes // J Am Coll Cardiol. – 2005. – Vol. 45. – P. 185-197.

  14. Gemfibrozil for secondary prevention of cardiovascular events in mild to moderate chronic renal insufficiency / M. Tonelli, D. Collins, S. Robins, H. Bloomfield, G. C. Curhan on behalf of the Veterans’ Affairs High-Density Lipoprotein Intervention Trial (VA-HIT) investigators. // Kidney Int. – 2004. – Vol. 66. – P. 1123-1130.

  15. Risk factors for statin-associated rhabdomyolysis / S. Schech, D. Graham, J. Staffa, S. E. Andrade, L. La Grenade, M. Burgess et al. // Pharmacoepidemiol Drug Saf. – 2007. – Vol. 16. – P. 352-358.

  16. Rhabdomyolysis with HMG-CoA reductase inhibitors and gemfibrozil combination therapy / J. T. Chang, J. A. Staffa, M. Parks, L. Green // Pharmacoepidemiol Drug Saf. – 2004. – Vol. 13. – P. 417-426.

  17. Systematic review of the clinical efficacy and safety of sevelamer in dialysis patients / M. Tonelli, N. Wiebe, B. Culleton, H. Lee, S. Klarenbach, F. Shrive et al. on behalf of the Alberta Kidney Disease Network // Nephrol Dial Transplant. – 2007. – Vol. 22. – P. 2856-2866.

  18. Volume status and blood pressure in continuous ambulatory peritoneal dialysis patients / X. Wang, J. Axelsson, B. Lindholm, T. Wang // Blood Purif. – 2005. – Vol. 23. – P. 373-378.


РОЗДІЛ ХІ.

ІНКАПСУЛЬОВАНИЙ ПЕРИТОНЕАЛЬНИЙ СКЛЕРОЗ
Коментар робочої групи: Інкапсульований перитонеальний склероз (ІПС) це серйозне, але рідкісне ускладнення довгострокового лікування ПД. Воно характеризується обструкцією кишківника та інкапсуляцією через склеротичні потовщення перитонеальної мембрани. ІПС може призвести до тривалого виснаження та супроводжується високою смертністю[1-3]. Це може бути серйозною перешкодою для довгострокового лікування ПД і має істотний негативний вплив на сприйняття клініцистами ПД в якості терапії хронічної хвороби нирок. Захворюваність ІПС коливається від 0,5 -3,0%, збільшується з тривалістю лікування ПД. Останні дані шотландського Ниркового Реєстра продемонстрували частоту ІПС - 2,8 % у популяції ПД хворих. При цьому розвиток цього серйозного ускладнення залежав від тривалості ПД лікування та збільшувався від 0% у перший рік ПД, до 8,1 % (ДІ 3.6-17.6) при > 4-5 років, 8,8 % (при ДІ 3.2-23.1 ) при > 5-6 років і 5,0 % (при ДІ 1.2-23.8 ) при > 6 років ПД. Смертність склала 42% протягом 1 року після встановлення діагнозу, ІПС був причиною смерті в 14/25 випадків. Фактори ризику розвитку ІПС: тривалість ПД, бактеріальні перитоніти і, можливо, гіпертонічний глюкозний діалізат. Значна частина випадків ІПС фактично розвиватися після припинення лікування ПД або при послідуючому лікуванні ГД або після трансплантації нирки.
Рекомендація ХІ.1

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)

Тривале лікування ПД, рефрактерний та рецидивуючий перитоніт є основними факторами ризику інкапсульованого перитонеального склерозу (ІПС).

(Рівень доказовості D)
Коментар робочої групи до рекомендації ХІ.1: ми можемо очікувати розвиток даного ускладнення при тривалому лікуванні ПД, хворих з рецидивуючими перитонітами. Знання цього рідкого ускладнення допоможе в його діагностиці та визначені правильної тактики лікування.

 
Рекомендація ХІ.2

(European Best Practice Guidelines for Peritoneal Dialysis, 2005)

Не існує оптимального терміну лікування ПД для зниження ризику ІПС. Рішення щодо тривалості цього методу мають бути винесені в індивідуальному порядку, приймаючи до уваги клінічні та соціальні фактори, а також бажання пацієнта.



(Рівень доказовості D)
Рекомендація ХІ.3.

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)

Діагностика ІПС базується на присутності клінічних симптомів кишкової обструкції або порушені евакуаторної функції шлунково-кишкового тракту та наявності радіологічних ознак інкапсуляції кишківника.

(Рівень доказовості 1 В)
Обгрунтування до рекомендації ХІ.3: Хворі, яким діагностується ІПС, мають вище перечислені діагностичні критерії: комбінація обструкції кишківника та радіологічного підтвердження інкапсуляції кишківника через перитонеального фіброзу (таким чином, проводиться диференціація з простим перитонеальним склерозом при довготривалій терапії ПД). ІПС відрізняється від простого перитонеального фіброзу або потовщеної перитонеальної мембрани без обструкції / інкапсуляції. Такі симптоми, як анорексія, нудота, блювота і втрата ваги супроводжують ІПС. Тим не менш, ІПС необхідно відрізняти від інших причин аналогічної клінічної симптоматики: паралітичної непрохідності кишківника і інших кишкових обструкцій. Частими є зміни транспортних характеристик перитонеальної мембрани. Ще до розвитку ІПС показники ультрафільтрації, як правило, падають і відбувається підвищення рівня в перитонеальній мембрані розчинених речовин. Однак, відсутність цих змін, не виключає діагноз ІПС. Необхідно зазначити, що зростання в очеревині розчинених транспортних речовин і втрата ультрафільтрації, зазвичай, спостерігаються у хворих при довгостроковій терапії ПД, однак у більшості із них не розвивається ІПС. Як правило, при ІПС присутні маркери запальних станів, включаючи підвищення рівня С- реактивного білка, анемію і гіпоальбумінемію, при цьому не існує специфічних діагностичних маркерів. Поступовий розвиток і хронізація клінічних проявів вважаються важливими діагностичними ознаками. Характерні макроскопічні зміни спостерігаються при лапаротомії або лапароскопії. Гістологічні зміни перитонеальної мембрани не специфічні і характерні для довгострокової терапії ПД з недостатністю ультрафільтрації та інфекційними перитонітами.
Коментар робочої групи до рекомендація ХІ.3: Для діагностики ІПС необхідно приймати до уваги перш за все тривалість лікування ПД, наявність діагностичних критеріїв.
Рекомендація ХІ.4.

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)

Для візуалізації ІПС методом вибору є променева діагностика - комп’ютерна томографія (КТ). Разом з тим, незначні зміни перитонеальної мембрани без інкапсуляції або шлунково-кишкової дисфункції, що діагностуються за допомогою КТ, не є діагностичними критеріями ІПС.

(Рівень доказовості 1 В)


Обгрунтування до рекомендації ХІ.4: за наявності симптоматики та підозрі на ІПС виникає необхідність у візуалізації ускладнення для підтвердження діагнозу та виключення інших можливих причин наявної симптоматики. Більшості пацієнтів перш за все у плановому порядку робиться рентгенографія черевної порожнини для підтвердження або виключення наявності непрохідності кишківника. За наявності обструкції кишківника, виникає підозра на ймовірність ІПС, однак за відсутності перитонеальної кальцифікації діагноз не може бути встановлений остаточно. З доступних методів КТ має найбільше значення. КТ рекомендується, як метод першої лінії діагностики, крім того, це найбільш відтворюваний метод . Бажано, щоб аналізом результатів КТ займалися спеціалісти з наявним досвідом діагностики ІПС. Ознаками, які можуть підтвердити діагноз ІПС є наявність перитонеальної кальцифікації , потовщення стінки кишки , звуження (перев’язка) та розширення кишківника. При плануванні операції, рекомендується дослідження з барієм для оцінки наявності стриктури.   Ультразвук не використовується, так як воно має обмеження (по перше – важко відтворюється, по друге має обмеження за глибиною проникнення ультразвуку). УЗД дає можливість оцінити кількість рідини у черевній порожнині.   МРТ є відносно корисним в діагностиці ІПС та його місце ще остаточно не визначено.
Коментар робочої групи до рекомендації ХІ.4: золотим стандартом діагностики ІПС є КТ. За її відсутності такі методи дослідження, як рентгеноскопія органів черевної порожнини, УЗД та МРТ також можуть бути корисними.
Рекомендація ХІ.5

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)

Оптимальне лікування ІПС потребує участі усіх членів ПД команди: лікарів, медсестер, хірургів, дієтологів, радіологів та, за необхідності, реаніматологів.

(Рівень доказовості 1 В)Рекомендація ХІ.6
(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)

Ретельний моніторинг стану харчування у хворих з ІПС та, за необхідності, харчова підтримка -ентеральна або парентеральна корекція БЕН є обов’язковою.



(Рівень доказовості 1 В)
Обгрунтування до рекомендації ХІ.6: шлунково-кишкові симптоми, зі зниженим вживанням їжі , запальний катаболічний стан є характерними для ІПС, що сприяє розвитку важких розладів харчування. Недоїдання є вирішальним чинником в захворюваності і смертності при ІПС. За можливості, хворого слід проконсультувати в дієтолога-нефролога для ранньої корекції розладів харчування та ініціації лікування. У важких випадках при тяжкому ступені непрохідності кишківника необхідним є парентеральне харчування. Частота застосування парентерального харчування істотно варіює у світі від найнижчого показника – 17% у Кореї, та 79-88 % у Японії, 82% у Австралії. Якщо парентеральне харчування було єдинним джерелом парентеральної підтримки смертність також варіювала від 29% до 100% [ 4]. Інколи необхідним є встановлення дренажних назогастральних та назоінтестинальних зондів для харчування та внутрішньовенна інфузійна терапія. У більш легких випадках, харчова підтримка може здійснюватися ентеральними енергетичними харчовими добавками. При неможливості забезпечити достатній пероральний прийом нутрієнтів, назогастральне або назоінтестинальне харчування має бути забезпеченим. На сьогодні відсутні опубліковані дослідженя про можливість використання інших методів харчової підтримки у цієї категорії хворих. Слід приймати до уваги високий ступінь ризику виникнення синдрому відновленого харчування у цих хворих. При лікуванні необхідно дотримуватися основних принципів профілактики синдрому відновленного харчування. Показники харчування необхідно контролювати постійно. Контроль ваги у даному випадку не може бути об’єктивним маркером із-за аномального розподілу рідини в організмі хворих та наявності асциту. Оцінку харчового статусу проводять за іншими альтернативними показниками: товщина шкірно-жирових складок, окружність плеча, окружність м’язів плеча, суб'єктивної глобальної оцінки.
Коментар робочої групи до рекомендації ХІ.6: Вчасна діагностика та відповідне лікування ІПС з ретельним моніторингом харчування у хворих з ІПС та, за необхідності, харчова підтримка-ентеральна або парентеральна підвищують виживання хворих та оптимізують прогноз.
Рекомендація ХІ.7

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)



Ефективність медикаментозної терапії для лікування запальних та фіброзних процесів при ІПС не доведено. За показаннями можуть бути застосовані кортикостероїди, імунодепресанти або тамоксифен.

(Рівень доказовості 2 С)
Обгрунтування до рекомендації ХІ.7: Немає чіткого, науково обґрунтованого лікування запальних та фіброзних процесів при ІПС. Рідкість ускладнення пояснює відсутність рандомізованих контрольованих випробувань лікарських препаратів. У деяких хворих покращується стан внаслідок консервативного лікування. Найбільш часто використовуються кортикостероїди, однак доказів доцільності їх застосування обмежено. У 1995 році група японських фахівців при МОЗ запропонувала лікування стероїдами, як потенційну терапія ІПС, що привело до їх широкого застосування в Японії. Аналіз лікування ІПС стероїдами показав поліпшення виживаності хворих на ІПС (0/6 виживання перед використанням стероїдів до 1997 році і 5/5 виживання після 1997 року при терапії стероїдами). Однак, невелика кількість пацієнтів та можливість впливів інших стратегій лікування не можуть бути основою для тотальної рекомендації. Впродовж 4-літнього японського дослідження 1958 ПД пацієнтів ІПС діагностований у 48. В цьому дослідженні констатовано виживання у 0 % при лікуванні парентеральним харчуванням, порівняно з 38,5 %, які отримували кортикостероїди і 58,3 % при хірургічному лікуванні, однак групу парентерального лікування склали тільки 3 хворих. Результати іншого японського дослідження продемонстрували ефект парентерального лікування у 5 із 15 пацієнтів, тоді як у 6 пацієнтів, яких лікували стероїдами, стан не поліпшився і необхідним було хірургічне втручання. Результати досліджень, проведених у Великобританії, не показали жодної різниці в результатах лікування пацієнтів, які отримували стероїди, імуносупресанти, тамоксифен або їх комбінації, в порівнянні з тими, хто їх не отримував. Будь-який позитивний ефект стероїдів може бути найбільш ймовірним на ранніх етапах хвороби у стадії запальної реакції. Є невелике число повідомлень про ефективність імунодепресантів , включаючи циклоспорин і азатіоприн - або у вигляді безпосередньої терапії, або під час трансплантації.Тим не менш, багато з цих пацієнтів також отримували кортикостероїди. Крім того, ІПС може розвиваються і після трансплантації нирки у пацієнтів, що вже одержують ці препарати. Існує інтерес до використання тамоксифену при ІПС, виходячи з його ефективності при інших фіброзних процесах. Звіти невеликих досліджень припускають доцільність його застосування при ІПС. Тамоксифен дозволяє зменшити катаболічні і імуносупресивні ефекти кортикостероїдів та імунодепресантів, що має особливо важливе значення при ризику розвитку розладів харчування та сепсису, як причини смерті. Тим не менше, дані обмежені і тамоксифен має свої специфічні побічні ефекти.
Коментар робочої групи до рекомендації ХІ.7: За відсутності показань до оперативного втручання необхідно розглянути доцільність застосування кортикостероїдів, імунодепресантів або тамоксифену.
Рекомендація ХІ.8

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)

Показаннями для хірургічного лікування ІПС є:


  • неефективність консервативного лікування та корекції харчування;

  • обструкція кишечника (гострих і рецидивуюча підгостра )

  • інтраперитонеальна кровотеча

  • перитоніт.

(Рівень доказовості 1 В)
Обгрунтування до рекомендації ХІ.8: існує багато доказів, що операція часто відіграє вирішальне значення в лікування ІПС. У досвідчених руках оперативне лікування проводиться високими темпами, що супроводжується поліпшенням симптомів і виживанням пацієнта. Хірургічне втручання має позитивні наслідки за умови досвідченості хірургічної команди, досвіду роботи, адекватної підтримки лікування гемодіалізом та інтенсивної терапії. Бажано надання хірургічної допомоги у національних спеціалізованих центрах лікування ІПС. Рішення для оперативного втручання має бути прийнято, коли є поєднання зазначених вище показань, хоча наявність непрохідності кишківника та перитоніту вже самі по собі можу бути абсолютими показаннями. Хірургічну підтримку слід шукати в ранні терміни після встановлення діагнозу. Строк операції встановлюється ​​з таким розрахунком, щоб була можливість адекватно випробувати медикаментозну терапію і, до того, як пацієнт перейде у категорію некомпенсованих за харчовим станом та вітальними функціями. Операція проводиться після дообстеження, адекватної парентеральної підтримки, корекції анемії, ацидозу, водно-електролітного балансу.

Хірургічне лікування ІПС повинно вирішити основні патофізіологічні складові цього важкого процесу. Інкапсуляція кишківника призводить до мальабсорбції, підгострих та рецидивуючих обструкцій і, в запущених випадках, повної механічної обструкції, внутрішніх гриж, що веде до перитонітів , септичного шоку і смерті. Ознаки запалення є і в мембрані, що призводить до хронічного запального процесу , анемії і крововиливів через мембрану. Виконується лапаротомія. Асцитична рідина зливається і проводять ретельне висічення склеротично змінених вогнищ черевної стінки. Видалення потовщеної очеревини з петель кишківника проводять при балансі між максимальним очищенням склеротичних мембран з стінки кишківника та уникненням випадкової перфорації. У надзвичайній ситуації, при гангрені кишківника, або зі значним септичним внутрішньочеревним процесом, допустимим є затримка закриття черевної порожнини. Післяопераційний догляд відбувається обов’язково у відділенні інтенсивної терапії. Пацієнтам може знадобитися штучна вентиляція легенів та гемофільтрація / гемодіаліз, парентеральне харчування. Приблизно у 20 % пацієнтів виникає рецидив, що може вимагати повторної операції .


Коментар робочої групи до рекомендації ХІ.8: оцінка роботи команди має відбуватися з урахуванням частоти виникнення ІПС, результатів консервативного лікування, випадків спрямування на хірургів, ефективності хірургічноголікування та відновлення показників здоров’я.
Рекомендація ХІ.9

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)

Ведення хворих на ІПС має відбуватися при ранньому спостереженні хірургів. Оперативне лікування ІПС мають здійснювати досвідчені у цьому питанні фахівці.

(Рівень доказовості 1 В)
Коментар робочої групи до рекомендації ХІ.9: Бажаним є створення загальнонаціональних хірургічних центрів з лікування ІПС, для спрямування пацієнтів з підозрою на ІПС.
Рекомендація ХІ.10

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)

Як правило, пацієнтам з ІПС припиняється ПД лікування, потребується переведення на ГД. Однак у кожному конкретному випадку, особливо за легкої форми ІПС, слід визначити очікувану виживаність методу ПД та якість життя хворого до переходу на гемодіаліз.

(Рівень доказовості 2 С)

Обгрунтування до рекомендації ХІ.10: лікування ПД повинно бути у більшості хворих призупинено. Зазвичай катетер Тенкофа також видаляється. Лікування продовжується гемодіалізом. Тим не менш, в деяких випадках ІПС, зупинка лікування ПД може погіршити стан пацієнта. Саме пацієнт має бути в центрі уваги при намірі припинити лікування ПД. Існують пацієнти, яким необхідно залишити катетер та проводити регулярний лаваж перитонеальної порожнини. Залишається до кінця не з’ясованим користь/шкода від видалення медіаторів перитонеальний фіброзу, або наявності катетеру і промивної рідини, які можуть бути додатковим фактором розвитку ІПС.
Рекомендація ХІ.11

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)

Частота посттрансплантаційного ІПС є низькою, тому це не повинно заважати використанню методу ПД у пацієнтів, які є кандидатами на трансплантацію нирки.

(Рівень доказовості 1 В)
 

Обгрунтування до рекомендації ХІ.11: припинення лікування ПД може бути початком розвитку ІПС, тому у частини пацієнтів це ускладнення розвивається після трансплантації нирки. Слід зазначити, що число випадків ІПС було невеликим і немає чітких свідчень, щодо стійкого зростання ІПС після трансплантації нирки. Трансплантологи стверджують, що низька частота цього ускладнення після трансплантації нирки не може стримувати лікування методом ПД кандидатів на трансплантацію нирки.
Коментар робочої групи до рекомендації ХІ.11: Запланована у перспективі трансплантація нирки не може вплинути на вибір методу лікування: гемодіаліз або ПД. Безпосередні та віддалені результати трансплантації нирки співставні при лікуванні гемодіалізом та ПД, або кращі у хворих на ПД в порівнянні з тими, які перебувають на гемодіалізі.
Рекомендація ХІ.12.

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)

Для діагностики ІПС у хворих після трансплантації нирки слід використовувати ті самі принципи, що й для інших пацієнтів. Диференціальний діагноз має включати пов’язані з пересадкою причини шлунково-кишкових розладів.

(Рівень доказовості 1С)
Рекомендація ХІ.13.

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)

Зміна модальності діалізу за довгострокового лікування ПД з метою профілактики ІПС не рекомендується.

(Рівень доказовості 1С)

Обгрунтування до рекомендації ХІ.13: Кількість випадків ІПС підвищується з тривалістю лікування ПД, особливо через 5 та більше років лікування. Однак, оптимальна тривалість лікування ПД не відома. У більшості пацієнтів, які лікуються ПД ІПС не розвивається, саме тому не рекомендується зміна модільності лікування з метою профілактики ІПС. Беруться також до уваги несприятливі психосоціальні і медичні наслідки для пацієнтів, яким без особливих причин змінюється модальність лікування. Рішення про продовження ПД за довгострокового лікування повино бути зроблено на індивідуальній основі, а також при аналізі чинників, на які вказує пацієнт, та медичних підстав, як-то частота перитоніту, втрата залишкової функції нирки, втрата ультрафільтрації перитонеальною мембраною, проведення трансплантації.
Рекомендація ХІ.14.

(UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines, 2009)



Звичайні клінічні, біохімічні або радіологічного обстеження у пацієнтів з довгостроковим лікуванням ПД не можуть бути використані для скринінгу розвитку ІПС.

(Рівень доказовості 1С)
Обгрунтування до рекомендації ХІ.14: на сьогодні відсутня діагностика “раннього” ІПС. Відсутні докази, що регулярний скринінг радіологічними методами пацієнтів, які тривало лікуються ПД може виявити ускладнення до виникнення симптомів ІПС. КТ випадково виконана у пацієнтів на ПД до розвитку ускладнення не вказує на можливість попередньої діагностики ІПС.

Література:

  1. Allaria PM, Giangrande A, Gandini E, Pisoni IB. Continuous ambulatory peritoneal dialysis and sclerosing encapsulating peritoneal sclerosis: tamoxifen as a new therapeutic agent J Nephrol 1999; 12: 395-397.

  2. Balasubramaniam G, Brown EA, Davenport A et al. The Pan-Thames EPS study: treatment and outcomes of encapsulating peritoneal sclerosis. Nephrol Dial Transplant 2009 in press.

  3. Balasubramaniam G. Pan-Thames EPS study: treatment and outcomes of encapsulating peritoneal sclerosis / Balasubramaniam G., Brown E. A., Davenport A. [et al.] // Nephrol Dial Transplant. – 2009 in press.

  4. Brown MC, Simpson K, Kerssens J, Mactier R on behalf of the Scottish Renal Registry. Encapsulating peritoneal sclerosis in the new millennium: a national cohort study. Clin JASN 2009; 4:1222-1229.

  5. De Freitas D, Jordaan A, Williams R et al. Nutritional management of patients undergoing surgery following diagnosis with encapsulating peritoneal sclerosis. Perit Dial Int 2008; 28: 271-276.

  6. Del Peso G, Bajo MA, Gil F et al. Clinical experience with tamoxifen in peritoneal fibrosing syndromes. Adv Perit Dial 2003; 19: 32-35.

  7. Eltoum MA, Wright S, Atchley J, Mason JC. Four consecutive cases of peritoneal dialysis-related encapsulating peritoneal sclerosis treated successfully with tamoxifen. Perit Dial Int 2006; 26: 203-206.

  8. ESPEN (European Society of Parenteral and Enteral Nutrition) Guidelines on Enteral Nutrition: Surgery including Organ Transplantation. Clinical Nutrition 2006; 25: 224-244.

  9. Fieren M. Posttransplant encapsulating peritoneal sclerosis: a worrying new trend / Fieren M., Betjes M., Korte M., Boer W. // Perit Dial Int. – 2007. – 27. – P. 619-624.

  10. Freitas DG, Augustine T, Brown EA et al (UK EPS Group). Encapsulating peritoneal sclerosis following renal transplantation - the UK experience. Am J Transplant 2007; 7 (Suppl 2): 163.

  11. Graham Woodrow. UK Encapsulating Peritoneal Sclerosis Clinical Practice Guidelines / Graham Woodrow, Titus Augustine, Edwina A Brown [et al] // 2009. – p. 17.

  12. Gupta S, Woodrow G. Successful treatment of fulminant encapsulating peritoneal sclerosis following fungal peritonitis with tamoxifen. Clinical Nephrology 2007; 68: 125-129.

  13. Honda K, Nitta K, Horita et al. Histologic criteria for diagnosing encapsulating peritoneal sclerosis in continuous ambulatory peritoneal dialysis patients. Adv Perit Dial 2003; 19: 169-175.

  14. Hur J, Kim KW, Park MS, Yu JS. Abdominal cocoon: preoperative diagnostic clues from radiologic imaging and pathologic correlation. Am J Roentgenol 2004; 182: 639-641.

  15. Kawanishi H, Kawaguchi Y, Fukui H et al, for the Long-Term Peritoneal Dialysis Study Group. Encapsulating peritoneal sclerosis in Japan: a prospective, controlled, multicenter study. Am J Kidney Dis 2004; 44: 729-737.

  16. Kawanishi H, Moriishi M, Ide K, Dohi K. Recommendation of the surgical option for treatment of encapsulating peritoneal sclerosis. Perit Dial Int 2008; 28 (Suppl 3): S205-S210.

  17. Kawanishi H, Moriishi M. Epidemiology of encapsulating peritoneal sclerosis in Japan. Perit Dial Int 2005; 25 (Suppl 4): S14-S18.

  18. Kawanishi H, Watanabe H, Moriishi M, Tsuchiya S. Successful surgical management of encapsulating peritoneal sclerosis. Perit Dial Int 2005; 25 (Suppl 4): S39-S47.

  19. Kawanishi H. Recommendation of the surgical option for treatment of encapsulating peritoneal sclerosis / Kawanishi H., Moriishi M., Ide K., Dohi K. // Perit Dial Int. – 2008. – V. 28. – Suppl. 3. – P. S205-S210.

  20. Kim BS, Choi HY, Ryu DR et al. Clinical characteristics of dialysis related sclerosing encapsulating peritonitis: Multi-center experience in Korea. Yonsei Medical Journal 2005 46 (1), 104-111.

  21. Korte MR, Yo M, Betjes MGH et al. Increasing incidence of severe encapsulating peritoneal sclerosis after kidney transplantation. Nephrol Dial Transplant 2007; 22: 2412-2414.

  22. Korzets A, Korztes Z, Peer G et al. Sclerosing peritonitis. Possible early diagnosis by computerised tomography of the abdomen. Am J Nephrol 1988; 8:143-6.

  23. Mokrzycki MN, Zhang M, Cohen H, Golestaneh L, Laut JM, Rosenberg SO. Tunnelled haemodialysis catheter bacteraemia: risk factors for bacteraemia recurrence, infectious complications and mortality. Nephrol Dial Transplant 2006; 21: 1024-31.

  24. Nakamoto H. Encapsulating peritoneal sclerosis - a clinician’s guide to diagnosis and medical management. Perit Dial Int 2005; 25 (Suppl 4): S30-S38.

  25. Nokamato H, Kawaguchi Y, Suzuki H. Encapsulating peritoneal sclerosis in patients undergoing continuous ambulatory peritoneal dialysis in Japan. Advances in Peritoneal Dialysis 2002 18, 119-123.

  26. Spiers C, Madison JR, Schatz IJ. Infective endocarditis in patients with end-stage renal disease. Clinical presentation and outcome. Arch Intern Med 2004; 164: 71-75.

  27. Summers AM, Clancy MJ, Syed F et al. Single-center experience of encapsulating peritoneal sclerosis in patients on peritoneal dialysis for end-stage renal failure. Kidney Int 2005; 68:2381-2388.

  28. Tarzi R. M. Assessing the validity of an abdominal CT scoring system in the diagnosis of encapsulating peritoneal sclerosis / Tarzi R. M., Lim A., Moser S. [et al] // CJASN - 2008. – V. 3. – P. 1702-1710.

  29. Yamamoto R, Nakayama M, Hasegawa T et al. High-transport membrane is a risk factor for encapsulating peritoneal sclerosis developing after long-term continuous ambulatory peritoneal dialysis. Adv Perit Dial 2002; 18: 131-134.

РОЗДІЛ ХІІ. ПД І ТРАНСПЛАНТАЦІЯ
Рекомендація ХІІ.1

(European Best Practice Guidelines for Peritoneal Dialysis, 2005)

Перитонеальний діаліз – сприятливий вид НЗТ перед трансплантацією. Тому не слід його розглядати як протипоказання до трансплантації.

(Рівень доказовості В)
Обгрунтування до рекомендації ХІІ.1: більшість опублікованих даних із аналізу довгострокових наслідків трансплантації нирки після лікування ПД ґрунтуються на одноцентрових дослідженнях . У цих роботах результати, отримані на ПД пацієнтах , порівнюють з результатами, отриманими на ГД пацієнтах , яким зроблена трансплантація нирки в той же період лікування ГД. Єдиним винятком є невелике дослідження 1984 року, в якому аналізувалася виживаність пацієнтів і трансплантатів після лікування ПД та гемодіалізом. Було продемонстровано, що ці показники були подібні в обох групах пацієнтів. Кількість пацієнтів у всіх дослідженнях була невеликою, що знижує статистичну значимість досліджень. При об'єднанні результатів різних досліджень, однорічна виживаність трансплантата виявляється вище у ПД пацієнтів (72,2% проти 65,5%, р=0,02 ). Аналіз великої когорти пацієнтів у США також не виявив відмінностей у виживаності пацієнтів або трансплантатів , за винятком 15% зростання ризику відторгнення трансплантата, розрахованого із цензуруванням випадків смерті, для пацієнтів після лікування ПД. У пацієнтів з одночасною пересадкою підшлункової залози і нирки також не було виявлено відмінностей у виживаності пацієнтів і трансплантатів між ПД та гемодіалізного пацієнтами.
Рекомендація ХІІ.2

(European Best Practice Guidelines for Peritoneal Dialysis, 2005)

Лікування ПД можна використовувати за відстроченої функції нирки після трансплантації.

(Рівень доказовості В)
Обгрунтування до рекомендації ХІІ.2: у пацієнтів на ПД рідше виникає відстрочення відновлення функції нирки після трансплантації. Тим не менш, у післяопераційному періоді може знадобитися діалізна підтримка. Хоча, зазвичай, рекомендується видалення катетера, післяопераційний ПД є можливим, оскільки у процесі трансплантації не розкривається перитонеальна порожнина. Загальна думка така, що ці ускладнення можна успішно лікувати за допомогою антибіотиків і видаленням катетера за необхідності.
Коментар робочої групи до рекомендації ХІІ.2: У пацієнтів на ПД відзначається більш низька частота відстроченого відновлення функції нирки після трансплантації. Тим не менш, у післяопераційному періоді може знадобитися діалізна підтримка. Хоча, зазвичай, рекомендується видалення катетера, післяопераційний ПД є можливим, оскільки у процесі трансплантації не розкривається перитонеальна порожнина.
Рекомендація ХІІ.3

(European Best Practice Guidelines for Peritoneal Dialysis, 2005)

Перитонеальний катетер можна залишати на 4-16 тижнів незважаючи на наявність функціонуючого трансплантату. Однак бажано більш раннє видалення катетеру.

(Рівень доказовості В)
Обгрунтування до рекомендації ХІІ.3: ПД можна використовувати при необхідності в період відстроченої функції або під час епізодів відторгнення. Повідомлялося про декілька випадків перфорації кишківника після трансплантації, не виключно, внаслідок ерозії кишківника ПД катетером в сухій перитонеальній порожнині. Однак , частота цих ускладнень дуже низька, і більшість авторів радять залишати катетер на 4-16 тижнів після трансплантації.
Коментар робочої групи до рекомендації ХІІ.3: Часта необхідність у нирковозамісній терапії ПД або ГД вимагає наявність доступу. Саме тому видалення катетера Тенхофа під час трансплантації є недоцільним. ПД катетер доцільно видалити після стабілізації функції трансплантованої нирки.
Рекомендація ХІІ.4

(European Best Practice Guidelines for Peritoneal Dialysis, 2005)



Перитоніти та інфекції місця виходу катетера у пацієнтів після трансплантації слід лікувати відповідно до загальних принципів лікування, але показання до видалення катетера слід розширити.

(Рівень доказовості В)

Обгрунтування до рекомендації ХІІ.4: Частота післяопераційних інфекційних ускладнень (перитоніти та інфекції місця виходу) аналогічна або дещо вище, ніж перед операцією. Загальною думкою, однак, є, що ці ускладнення можна лікувати антибіотиками або видаленням катетера при необхідності. Мікроорганізми, що викликають перитоніти після трансплантації, близькі до таких в період до трансплантації, хоча знаходять більшу кількість Грам- негативних інфекцій.
Коментар робочої групи до рекомендації ХІІ.4: Після трансплантації продовжити моніторинг пацієнтів щодо можливості виникнення перитонітів та інфекції місця виходу катетера. Лікування перитонітів повинно проводитися відповідно до рекомендацій Міжнародного Товариства перитонеального діалізу. У пацієнтів із імуносупресією показання до видалення катетера слід розширити.

Література:

  1. Bleyer AJ, Burkart JM, Russell GB, Adams PL, Cacciarelli TV. Dialysis modality and delayed graft function after cadaveric renal transplantation. J Am Soc Nephrol 1999; 10: 154–159.

  2. Brady HR, Abraham G, Oreopoulos DG, et al. Bowel erosion due to a dormant peritoneal dialysis catheter in immunosuppressed renal transplant recipients. Perit Dial Int 1988; 8: 163–165.

  3. Diaz-Buxo JA, Walker PJ, Burgess WP et al. The influence of peritoneal dialysis on the outcome of transplantation. Int J Artif Organs 1986; 9: 359–362.

  4. Donnelly PK, Shenton BK, Lennard TWJ, Proud G, Taylor RMR. CAPD and renal transplantation. Br J Surg 1985; 72: 819–821.

  5. European Best Practice Guidelines for Peritoneal Dialysis. – Nephrol. Dial. Transplant. – 2005. – V. 20. – Suppl. 9.

  6. Evangelista JB Jr, Bennett-Jones D, Cameron JS et al. Renal transplantation in patients treated with haemodialysis and short term and long term continuous ambulatory peritoneal dialysis. Br Med J 1985; 291: 1004–1007.

  7. Fontan MP, Rodriguez-Carmona A, Garcia FT et al. Renal transplantation in patients undergoing chronic peritoneal dialysis. Perit Dial Int 1996; 16: 48–51.

  8. Guillou PJ, Will EJ, Davison AM, Giles GR. Renal transplantation in patients on CAPD. Br J Surg 1984; 71:878–880.

  9. Hadassa Madar. Residual Renal Function in Peritoneal Dialysis After Renal Transplant Failure / Hadassa Madar, Asher Korzets, Yaacov Ori // Perit Dial Int. – 2010. – Vol. – 30. – No. 4. – P. 470-474.

  10. Joseph JT, Jindal RM. Influence of dialysis on post-transplant events. Clin Transplant 2002; 16: 18–23.

  11. Messa P, Ponticelli C, Berardinelli L. Coming back to dialysis after kidney transplant failure. Nephrol Dial Transplant 2008; 23 :2738-42.

  12. O’Donoghue D, Manos J, Pearson R et al. Continuous ambulatory peritoneal dialysis and renal transplantation: a ten-year experience in a single center. Perit Dial Int 1992; 12: 242–249.

  13. Papalois BE, Troppmann C, Gruessner AC et al. Long-term peritoneal dialysis before transplantation and intra-abdominal infection after simultaneous pancreas–kidney transplantations. Arch Surg 1996; 131: 761–766.

  14. Pomer S, Rau J, Ziegler J et al. Traumatic small bowel perforation by Tenckhoff catheter in the renal transplant recipient. Perit Dial Bull 1987; 7: S60.

  15. Rambausek M, Zeier M, Weinreich T et al. Bowel perforation with unused Tenckhoff catheters. Perit Dial Int 1989; 9: 82.

  16. Ronco C. Peritoneal Dialysis – From Basic Concepts to Clinical Excellence / Ronco C., Crepaldi C., Cruz D. N. // Contrib Nephrol. – 2009. – Vol. – 163. – P. 250-256.

  17. Rubin J, Kirchner KA, Raju S, Krueger RP, Bower JD. CAPD patients as renal transplant patients. Am J Med Sci 1987; 294: 175–180.

  18. Snyder JJ, Kasiske BL, Gilbertson DT, Collins AJ. A comparison of transplant outcomes in peritoneal and hemodialysis patients. Kidney Int 2002; 62: 1423–1430.

  19. Tsakiris D, Bramwell SP, Briggs JD, Brian JR Jr. Transplantation in patients undergoing CAPD. Perit Dial Bull 1985; 5: 161–164.

  20. Van Biesen W, Vanholder R, Lameire N. Impact of pretransplantation dialysis mode on patient outcome after renal transplantation: the role of peritoneal dialysis revisited. Perit Dial Int 1999; 19: 103–106.

  21. Van Biesen W, Vanholder R, Van Loo A et al. Peritoneal dialysis favorably influences early graft function after renal transplantation compared to hemodialysis. Transplantation 2000; 69: 508–514.



РОЗДІЛ ХІІІ. ТРЕНІНГ ПАЦІЄНТІВ З ПД
Коментар робочої групи: Належне навчання хворого методиці ПД є однією з найважливіших умов досягнення оптимальних результатів лікування ПД, запорукою низької частоти виникнення інфекційних та інших ускладнень і, як наслідок, тривалого виживання методики.
Рекомендація ХІІІ.1

(ISPD Guidelines/Recommendations. Peritoneal dialysis patient training, 2006)

Навчання методу ПД повинно здійснюватись медичним персоналом, а не спеціалістом з будь-якою іншою освітою.

(Рівень доказовості D)
Обґрунтування до рекомендації ХІІІ.1: Досліджень з оцінки здібностей ПД-інструкторів на сьогодні не існує, проте медична сестра, дійсно володіє більшими кваліфікаційними якостями, необхідними для проведення тренінгу з ПД, ніж будь-який інший спеціаліст з немедичною освітою.

Медсестри, що обираються в якості ПД-інструкторів, повинні мати комунікативні навички, бути інноваційними та послідовними та прагнути допомогти пацієнтові розвити здатність до самообслуговування. Медичний фахівець, який забезпечує навчання пацієнта повинен отримати спеціальну підготовку з навчання методиці ПД, бути готовим до безперервного професійного розвитку та постійного вдосконалення отриманих навичок, заснованих на загальноосвітніх принципах з навчання дорослих. ПД-інструктори повинні мати досвід в загальному медичному та хірургічному доглядах, оскільки більшість ПД-пацієнтів мають безліч супутніх захворювань. Здібності медичного фахівця повинні оцінюватись за допомогою критеріїв, перерахованих у таблиці 7.

Таблиця 7



Кваліфікаційні вимоги до фахівців-інструкторів з навчання методу ПД


Інструктор з навчання ПД-пацієнтів повинен:




Забезпечити оптимальні умови для навчання (наявність обладнаного робочого місця)



Презентувати огляд навчальних курсів по ПД для пацієнта



Підготувати пацієнтів до розуміння процесу ПД, техніки виконання обмінів та важливості взаємодії з інструктором



Продемонструвати кроки процедури ПД учню та перевірити їх (контроль точного відтворювання послідовності дій)



Застосовувати методи навчання дорослих



Розуміти різницю між руховими навичками та технікою проведення обміну



Заохочувати і підтримувати пацієнта через повторення матеріалу та словесну підтримку



Розуміти важливість не допускання пацієнта до практичних занять, поки всі теоретичні кроки та послідовність дій не будуть засвоєні



Контролювати пацієнта на практиці, поки всі кроки не будуть засвоєні



Забезпечити негайний зворотний зв’язок під час практичних занять з пацієнтом



Розуміти помилковість концепції вивчення теорії під час практичних занять



Обмежити об’єм навчального матеріалу до 3-ьох або 4-ьох блоків інформації за годину



Допомогти пацієнтам вирішувати проблеми за допомогою визначення проблеми та перераховуючи можливі шляхи вирішення



Застосовувати методику опитування з метою оцінки якості навчального процесу і інструктажу учня



Розуміти, що методика ПД (концептуальні принципи дії) безпосередньо пов’язана з вмінням визначати наявність патологічних симптомів



Визнавати, що ті, хто навчаються потребують повторення нової інформації для переведення короткострокової пам’яті до довгострокової



Організувати роботу в парах, щоб допомогти тим, хто навчається вміти розрізняти симптоми і методологічні поняття



Визнати, що інформація, завчена напам'ять, найлегше забувається



Оцінювати якість навчання шляхом відстеження результатів лікування



Розуміти, що повторне навчання є важливою формою закріплення матеріалу


Коментар робочої групи до рекомендації ХІІІ.1: Робоча група акцентує увагу, що не кожний практикуючий фахівець має здібності до викладання. ПД-інструктором обирається творча людина, здатна застосовувати різноманітні способи навчання такі, як очікуванні результати, натхнення пацієнта, вербальна підтримка, методика попередження, метод навчання «один на один», рольова гра, технологію проблемного навчання, повторне групове навчання, веб-навчання із застосуванням електронних ресурсів або метод усунення проблем, використовуючи телефонний зв'язок та листування електронною поштою, розповідання історій з власного досвіду.

Рекомендація ХІІІ.2

(ISPD Guidelines/Recommendations. Peritoneal dialysis patient training, 2006)

Співвідношення медичної сестри до пацієнта, який проходить процес навчання повинно становити 1:1.

(Рівень доказовості D)
Обґрунтування до рекомендації ХІІІ.2: На сьогодні не існує будь-яких досліджень щодо оцінки ідеального співвідношення ПД-інструктора до ПД-пацієнта, якого навчають, але ISPD-Комітет рекомендує, що дане співвідношення повинно становити 1:1, проте допускається групове навчання, коли 1 медсестра навчає 2-3 пацієнта водночас.
Коментар робочої групи до рекомендації ХІІІ.2: Медичний фахівець, що проводить навчання, повинен вміти індивідуально оцінювати здібності пацієнтів, встановлювати індивідуальний темп та методику навчання кожного окремого хворого, враховуючи результати власного досвіду.
Рекомендація ХІІІ.3

(ISPD Guidelines/Recommendations. Peritoneal dialysis patient training, 2006)

Наставництво досвідченої медсестри може бути дуже корисно для нового ПД-інструктора і, перш ніж навчати хворих методиці ПД самостійно, необхідно принаймні 1 пацієнта навчити під керівництвом досвідченої медсестри.



(Рівень доказовості D)
Обґрунтування до рекомендації ХІІІ.3: Настанова ХІІІ.3 рекомендує здійснювати наставництво досвідченим ПД-інструктором, так як це передбачає ретельне дотримання принципів освітнього процесу. Кожен окремий інструктор та ПД-програма впроваджена в центрі, повинні періодично оцінюватись за клінічними результатами лікування пацієнтів, яким було проведено навчання (частотою виникнення ПД-асоційованих інфекційних ускладнень, порушення протоколу техніки виконання обміну, відвідуваності клініки, терміну лікування ПД, причиною смерті та переведення пацієнта на інші методи НЗТ).
Коментар робочої групи до рекомендації ХІІІ.3: Методика тренінгу ПД-пацієнтів вимагає високого професіоналізму та майстерності від медичного фахівця, що проводить навчання. Тому перш ніж стати професіональним незалежним ПД-інструктором з навчання хворих, когнітивні навички яких можуть бути значно зниженими, необхідно пройти навчання у досвідченого професіоналу в оволодінні методикою навчання пацієнтів, які є інвалідами, мають супутні захворювання та ускладнення, що потребує ретельної адаптації навчального плану, більшої уваги, терпіння і повторення матеріалу в процесі навчання.
Рекомендація ХІV.4.

(ISPD Guidelines/Recommendations. Peritoneal dialysis patient training, 2006)

Хворого необхідно навчити концепції виконання процедури ПД, яка вимагає знань як рухових навичок, так і теоретичної складової. Остання має бути викладена у доступній письмовій або наочній формі.



(Рівень доказовості D)
Обґрунтування до рекомендації ХІV.4: Настанова ХІІІ.4 базується на опублікованих міжнародних ISPD-засадах, які засновані на досвіді передових ПД-центрів.

Результати найбільш ґрунтовного дослідження щодо впливу програми навчання на результати лікування опубліковані Hall G. та співавторами. Пацієнтів було розподілено на 2 групи: перша складалась з 246 пацієнтів, які були мотивовані на результат, друга група (374 пацієнтів) – хворі, яким проводилась звичайна підготовка. Термін навчання був значно довший в новій навчальній програмі (29 проти 22,6 години, р<0,001), але кількість навчальних годин, відведених на перепідготовку хворих мало відрізнялась (8,7 проти 12,5 години, р=0,13). Впровадження нової навчальної програми привело до зниження частоти інфікування місця виходу катетеру, у порівнянні зі звичайною підготовкою, (0,22 проти 0,38/ рік, р<0,004), але було отримано аналогічний рівень перитонітів (0,34 проти 0,44/ рік, р=0,099), зафіксовано менше госпіталізацій (2,66 проти 3,74/ рік, р<0,0001). Автори дійшли висновку, що більша кількість навчальних годин та якісно структурована навчальна програма дозволяють отримати поліпшення кінцевих результатів.
Коментар робочої групи до рекомендації ХІІІ.4: Однією з головних цілей освітньої програми з підготовки ПД-пацієнтів є навчання самообслуговуванню. Ця програма повинна включати: навчання техніці виконання необхідних для проведення ПД процедур, шляхи вирішення проблем, що виникають у хворих при формуванні навиків, підготовку до «самообслуговування» при застосуванні ПД, емоційну підтримку і рекомендації щодо зміни образу життя. Самоврядування є однією з найбільш чітко визначених цілей у підготовці пацієнта, яка має призводити до отримання найкращих результатів лікування.

Саме тому робоча група вважає за необхідне доповнити клінічну настанову описом концепції організації навчальної ПД-програми, теоретичної складової ПД, методики навчання руховим навичкам та визначення досягнення мети навчання ПД-пацієнтом, викладеними у вигляді 4-ьох послідовних алгоритмів.

А.1 Алгоритм впровадження та застосування навчальних «уроків» методиці ПД

Перш за все, слід розробити навчальний план. Це може бути план-конспект або більш деталізований навчальний курс. Усі складові виконання ПД надаються пацієнтові у письмовійта/або наочній формі.

Протоколи повинні базуватися на опублікованих міжнародних ISPD-засадах.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет