Марина та Сергій Дяченки Мідний король

– Добрий ранок. Ранок Без Похибки.

І це чули звіруїни, і впадали в жах.

Вартівники повернулись у замок увечері четвертого дня походу. Чимало було пригнічених. Інші втішались перемогою, хвалькувато кричали, що прокляті тварюки з тих, що вціліли, ніколи не насміляться подивитись на замок навіть здаля. Сотник Бран розповідав Розвіяру, як вони встановили новий кордон, устромивши в землю списи й на кожний наштрикнувши по звіруїнській голові; напившись браги й остаточно засмутившись, Бран зізнався:

– Це була не битва, малий. Це різанина; ми прорвалися до їхнього священного місця, озера Плодючості, і там володар щось таке зробив… кинув у воду… через що ці тварюки страшенно упали духом, розклеїлись. І ще вогнянки… Я радий, що тебе там не було, малий.

Розділ п’ятий

Настала осінь. Хижі птахи подзьобали голови на списах, лишивши черепи, схожі на людські.

Зиму змінила весна. Відкрились перевали, але жоден патруль не бачив жодного звіруїна поблизу нового кордону. Розвіяр не любив ходити в дозори і щоразу намагався викрутитися – добре хоч, роботи вистачало і в замку.

Із Фер приходили нові каравани – раби, паливо, сталеві заготівки, деревина. Прибували вільні найманці, селилися не в замку, а в новому селищі під його стінами. Замок добудовувався, сотні ломів уїдались у скелю, сотні рук витягали на поверхню кошики з ламаним каменем. Знову неслась вогнянка, і раби сновигали вгору і вниз по стежці зі своєю ношею. Між гніздом і замком спорудили стійку, на ній сиділи двоє лучників, готових пристрелити кожного, хто здумає розбити яйце.

Розвіяр сидів над кресленнями. Це були старі ескізи, за якими збудовано замок, і нові, доповнені й виправлені рукою володаря. Будувати малося точно за кресленнями; Розвіяр копіював плани й наглядав за будівництвом, сам ходив у тунелях, зігнувшись у три погибелі, і нікому – й собі – не признавався, що почуває страх до замкненого простору.

Признався одного разу – володарю, коли той повів його навіщось у дальній недобудований коридор. Той не став сміятися й одразу ж вивів Розвіяра під небо, а потім, помовчавши, сказав:

– Це Ранок. Ти маєш ще раз його навідати, тоді відпустить.

– Я не хотів би, – сказав Розвіяр.

– Він узяв частину твоєї мужності. Ніби в заставу. Я спущуся до нього разом з тобою, коли ти будеш готовий. Скажеш сам.

Щодня Розвіяр управлявся в стрільбі й фехтуванні. Ніколи не ходив до «птахівні» – володар дозволив йому вибирати собі жінку серед нових молодих рабинь, і Розвіяр вибрав юну світловолосу дівчину, що нічого не тямила з минулого життя – на ринку її було обпоєно «солодким молоком». Він називав її Крилама, і вона приходила до нього в кімнату на перший поклик – хоч уночі, хоч удень.

Джаль пропала з «птахівні». Розвіяр ніколи не запитував, куди вона поділась, але дізнався випадково: Джаль не випила вчасно неродилої трави, завагітніла, і її відправили в селище горян виношувати дитину.

* * *

Був пізній вечір. Володар роздивлявся в зорову трубу далекі зорі. Розвіяр сидів у кріслі, відчуваючи, як ломить спину й руки. Дві години без перепочинку він рубався то з одним вартівником, то з іншим. Сотник Бран виставляв проти нього свіжих бійців, але жоден затуплений клинок не торкнувся залізної сорочки, яку Розвіяр одягав для важкості на навчальний бій.

– Люди Імператора? – спитав Розвіяр, упоравшись із приголомшенням, що збудила в ньому ця новина.

– Так. Імперія все сильніше тисне на Фер, усунення Нігтя – серйозна перемога. Питання часу, Розвіяре, питання часу, коли Фер буде оголошений імперським містом, коли вода навколо порту почервоніє від крові всіх цих нічних баронів… Очільник міста готовий присягнути Імператору хоч завтра. Але ти розумієш, що очільник нічого не вирішує.

– Я розумію, – сказав Розвіяр, – що звіруїни були живою стіною між…

Володар кивнув:

– Так. Між мною та Імперією. Між нами й Імператором. Але Імператор не заявить своїх прав на замок, поки не підкорить порт Фер.

– Питання часу, – нагадав Розвіяр.

Володар усміхнувся, примруживши проникливі очі:

– Час стоїть за нами. У тих кланах, що вціліли, не родяться більше діти, Розвіяре. Ці тварюки прийдуть, бажаючи скинути прокляття. Ось побачиш: вони приповзуть на колінах.

– Але ж ви не маг, – сказав Розвіяр недовірливо.

– Ні, на превеликий жаль. Чи на щастя. Ти запитував, що в тій книзі?

– Влада над утробами звіруїнських жінок?

Володар розсміявся:

– Люблю з тобою розмовляти… Прокляття, сотворене Ранком. Я не міг довершити його, не знаючи деяких деталей. А тепер прокляття довершено.

– А зняти його вам до снаги?

Володар помовчав.

– Я не знаю. Я ж не маг, ти правильно сказав. Усе зробив Ранок, ще тоді. Він пустив у політ стрілу, стріла летить досі, а ми тільки підставляємо під неї потрібні нам мішені…

– Можна спитати?

– Так.

Володар відкашлявся. Покосився на Розвіяра; похитав головою:

– Ранка застрелив його батько. Це чиста правда. Я не зміг би його вбити, та і…

Він замовк, зморщив лоба, мов прислухаючись до чогось усередині себе. Розвіяр сидів, дивлячись на зоряне небо. Приглушено шумів потік.

– Звіруїни й далі будуть стіною між нами й Імператором. Авжеж, вони стануть стіною, Імператору їх не купити й не залякати, тому що мені належить влада над утробами звіруїнських жінок. Отаку спадщину залишив мені Ранок-Без-Похибки.

Вогники зірок тремтіли, небо здавалось перевернутою водною гладінню.

– Володарю, чи ви чули про плем’я, що називає себе «пригірці»?

– Ні. – Темна фігура відділилась від загороди балкона, володар спустився в крісло навпроти, узяв келех із пінявим темним питвом. – Схоже на самоназву якого-небудь маленького народця, що живе в глушині, далеко від Імперії…

– У лісах.

– Звідки ти знаєш?

– Я пам’ятаю, – Розвіяр усміхнувся. – Це моя батьківщина. Батько був з пригірців, а мати…

– Гекса.

– Дитина гекса? Верхи? Сама? Ти нічого не плутаєш?

– Ні.

– Дивно, – володар помовчав. – А хто продав тебе в рабство?

– Хочеш відшукати попелище? – володар оголив осміхом зуби.

– Я не знаю, що шукати. Він сказав мені, щоб я не намагався знайти гекса…

– Він?

– Золоті вміють ненавидіти, як ні ти, ні я не вміємо, – володар похитав наполовину порожнім келехом. – Гекса для них – не люди і навіть не звірі.

– Він мене врятував. Перед смертю.

– Темна історія… Ти знаєш, що бібліотеку спалено?

– Що?!

Кілька хвилин Розвіяр сидів без руху. Сльози текли по його щоках, по губах, капали з підборіддя.

Розвіяр закрив обличчя руками.

– Рабський ринок тепер перейшов до Нові, – рівним голосом продовжував володар. – Подивимося, скільки він протримається… Я не хотів тобі казати. Але ти однаково дізнався б.

* * *

Мигнуло полум’я світильника.

– Щось змінилося, – уголос сказав Розвіяр.

Його страх перед замкненим простором не те щоб зник – вилиняв, як ганчірка на сонці. Мертвий звіруїн у наполовину зотлілому мундирі, його закриті очі, перекази про богів, які породили клани, богиня Воф, що зайшла у зв’язок із гірським водоспадом, голови на списах, озеро Плодючості – усе це було набагато більше і за Розвіяра, і за його страх. Поряд із кривавою історією, яку вособлював мрець на камені, соромно було пам’ятати про власні дрібні страхи.

У підземеллі справді щось змінилось. Мрець аж спав із тіла, і шкіра його змружилась, потемніла. У недвижному перше повітрі тепер почувалися подуви – випадкові, непостійні. На камені виступила волога.

Володар озирнувся, піднявши ліхтар. На гладенькій підлозі лежали відломлені зі стелі камінні скалки, яких доти не було.

– Що це? – спитав Розвіяр.

– Я не знаю, – володар потягнув носом повітря.

– Може, нові споруди… може, осідає гора?!

– Ні, – сказав володар, і від звуку його голосу Розвіяру мороз пройшов поза шкірою.

Він поставив ліхтар біля узголів’я мерця і витягнув щось із кишені. Розвіяр побачив перстень з великим бірюзовим каменем – перстень, що перше був на пальці звіруїна.

– Мені не треба чужого, Ранку. – Із цими словами володар повернув перстень на мертвий палець. – Я вчинив те, що збирався зробити ти. Будь задоволений.

Полум’я в ліхтарі стрепенулось – і завмерло, недвижне.

* * *

Розвіяр підскочив на ліжку:

– Що?!

Крилама, дівчина без пам’яті, стояла біля вікна:

– Нічого, – він протер очі. – Іди.

Вона пішла собі, як завжди, без зайвого слова. Розвіяр вийшов на довгий балкон, увитий зеленню, і вмився просто з водоспаду.

«І помреш, коли побачиш себе замкненим у шкаралупі своєї задубілості, безвільним, наче й не знав життя». Він почував себе замкненим, навіть стоячи на вершині гори, просто неба. Скрюченою личинкою в яйці вогнянки.

– Мідний королю, – сказав Розвіяр уголос. – Мідний королю… що б такого запропонувати тобі в обмін на те, що мені треба?

Він подумки перебирав свої речі, найдорожчі, і не знаходив нічого хоч трохи гідного жертви. Навіть книгу «Хроніки звіруїнів», пробиту стрілою й умита в струмку, було вже прочитано; якби Розвіяр здогадався віддати її Мідному королю в бібліотеці, ледь розгорнувши першу сторінку. Авжеж, це була б чудова жертва.

Розвіяр підставив голову крижаним струменям, що котилися з високих льодовиків. Отак він усе життя проживе, більше ніколи не діставши, «що потребує»; а йому ж, хоч повісся, потрібне це незнане, що може дати тільки Мідний король…

Сонце світило крізь воду в падінні. Розвіяр поглянув на гори – і побачив рух на дальніх дорогах.

* * *

– Почалося, – сказав володар. – Вони йдуть. Хочеш подивитись?

Він ледь повернув трубу. Мигнула дорога і зникла, Розвіяр побачив розмите небо й тінь від скелі, і такі самі розмиті фігури, що розмірено рухались. Закусивши губу, він повільно й обережно повернув окуляр.

Щільною лавою йшли напівлюди чорної масті та інші, смугасті, сірі та жовті. Обличчя чотириногих були закриті шоломами. На їхніх спинах сиділи вершники, теж у шоломах, у нагрудниках, із луками за плечима. Вони котились, мов потік, і перед очима в Розвіяра поминули прикордонну межу, навіть не глянувши на неї.

– Не схоже, щоб вони повзли на колінах, – сказав Розвіяр.

– Тим гірше, – володар був похмурий. – Вони дурніші, ніж я гадав. Ти бачиш – я не хотів їх убивати, тепер доведеться.

Розвіяр ще підкрутив окуляр. Вершники спустилися з кам’янистої дороги на ґрунтову, і їхні ради повилися жовтою курявою.

– Я знищу їхнє військо, – сказав володар гірко. – І хто тоді буде служити стіною між моїми володіннями та Імператором?

– Їх дуже багато, володарю, – сказав Розвіяр.

– Тим гірше. Я не хотів таких жертв.

– Вони будуть перед замком сьогодні. За декілька годин.

Володар ощирив жовтуваті зуби:

– Я хотів би, щоб ти розділив зі мною цю ношу. Півсотні личинок я візьму на себе, а ти… скільки зможеш.

* * *

Військо звіруїнів розсипалось по схилу ущелини. Напівлюди прикривали щитами себе й вершників; там були червоні, чорні, білі й барвисті щити зі знаками кланів. Там були довгі списи з розмаяними на вітрі стрічками. Розвіяр мимоволі замилувався.

– Ач, зібрались.

– До чого дійшло: замок вони хочуть!

– Самі винні. Ніхто їх сюди не гнав.

Багато хто мовчав – із тих, хто побував у рейді за перевалом і пам’ятав різанину біля озера Плодючості.

Псувалась погода. Налітав вітер, збирались хмари.

– Чого ми чекаємо? – спитав Розвіяр.

– Нехай скажуть перше слово, – відповідав володар, потираючи перенісся. – Я хочу зрозуміти, на що вони сподіваються.

Розвіяр помацав обпечену щоку. Поморщився; вони розбивали шкаралупу, личинки виривалися на свободу разом із потоками жару. Не допомагали ні рукавички, ні шоломи. Тепер у підземній галереї, де не було бійниць, чекали на свій час рівно сто вогнянок. Половина з них була покірна володарю, половина – Розвіяру.

– Що їм наказати… на випадок, якщо мене застрелять?

– Убивати, – глухо озвався володар. – Убити всіх звіруїнів і стрибнути у воду.

– Може, вивести їх на поверхню, хай звіруїни поглянуть?

– Вони знають про них, Розвіяре. Вони не підуть. Тут щось інше, – володар не відривався від підзорної труби. – Тут щось інше, Розвіяре… Поглянь-но!

З-за лави вершників вийшла людина. Видно було, як вона боїться спіткнутися на крутому схилі. Вийшовши на камінь, навислий над прірвою, наче велика сходинка, людина зупинилась, підняла обличчя і поглянула, здається, в очі кожному із захисників замку.

– Убий його, Розвіяре, – різко сказав володар. Розвіяр скинув лук, знаючи його силу і відчуваючи напрям вітру, бачачи політ стріли, як довгий рядок, і останню крапку в грудях людини на камені. Але за мить до пострілу людина скинула руки, і хмарне небо над замком зробилось майже чорним.

Розвіяр вистрілив. Налетівши, вітер підхопив стрілу, і рядок її лету урвався. Розвіяр вистрілив ще раз – мимо.

– Убивати! – крикнув володар, і в першу мить було незрозуміло, до кого звернено наказ, але вже за хвилю потік тліючих, гарячих істот розчахнув дерев’яні ворота нижньої галереї й вилився на дорогу перед замком. Це були п’ять десятків вогнянок, покірних володарю. Розвіяр, занурений у стрільбу, запізнився з командою. У темряві, що загусла раптово, крила личинок горіли полум’ям. Багряні відблиски впали на кольорові щити навпроти, і не треба було далекогляда, щоб розгледіти жах, що зринув на ворожу армію.

У цю мить людина на камені щось крикнула, і з чорного неба повалив дощ, та не просто дощ – злива.

Вогнянки встигли докотитися до передових загонів нагорів. Почувся крик, одночасний зойк із багатьох горлянок. Армія звіруїнів здригнулась, але не відступила, а личинки шипіли під потоками води, губили вогонь і гасли, і за кілька хвилин їхні остиглі тіла, пробиті списами й стрілами, скотились по схилу в річку.

– Шуу, – видихнув володар.

Дощ періщив по каменю і по металу. Схил, на якому стояла армія звіруїнів, зробився слизьким, по ньому суцільним потоком струменіла вода. Вода лилася по щитах, стрічки на списах обвисли мертвими хвостами. П’ятдесят личинок, покірних Розвіяру, чекали на свій час у підземній галереї.

– Ти хазяїн замку, – уривисто сказав володар.

– Що?

– Ти розумний маленький гекса, до чого ти розумний… Ти знав? Ти з ними в змові?

У Розвіяра судомою здушило горло:

– Як ви могли подумати?! Володар розреготався. Провів долонями по мокрому волоссі; вода затікала під дах балкона, крапала згори. Ріка в ущелині ставала щомиті повноводішою. Вона ревіла, перевертаючи каміння, і заливала дорогу. Водоспади, що недавно були граційними стрічками, тепер стугоніли, як донні дракони, і гризли скелю.

– Їх змиє, – пошепки сказав володар. – Їх теж змиє.

Ніби почувши його слова, чоловік на камені – він був мокрий до кісток, тонка сорочка обліпила тіло – повів рукою, і стіна дощу пересунулася ближче до замку. Ріка тепер була кордоном, на одному її боці суцільним потоком лилася злива, на другому – сяяло сонце, і мокрі щити звіруїнів горіли, мов коштовне каміння.

– Шуу, – простогнав володар. – Вони змовилися з Імператором. Вони віддали свою свободу, життя своїх дітей… за помсту!

– Це маг? – повільно спитав Розвіяр.

– Так. Так. Це імперський маг.

– У нас є ще вогнянки в печі. Їм не взяти замок.

– Замок, – володар похитав головою. – Ти чуєш? Уже двигтить. Уже падають камені. Їм не треба брати замок, нас просто змиє, мов купу лайна в стічну канаву.

На галереях закричали люди. Замок хитався; вода зітнулася з камінням і затопила камінь. Розвіяр побачив, ніби наяву, як заповняються бурхливими ріками нижні яруси, як вода заливає піч, повну вогнянкових яєць, убиваючи ненароджених личинок. Як піднімається брудна рідина над гніздом вогнянки, і яйцекладна тварюка, яку Розвіяр не бачив ніколи, дохне, скип’ятивши своїм тілом воду в ямі.

Він побачив, як потік, що залив шахту, брудною піною підступає до тіла простертого на камені звіруїна. Як оповиває його, піднімає і, проломивши стіну, виносить геть, у ріку. Розвіяр не міг бачити – але чудово уявляв, як мрець пливе, схрестивши на грудях руки, і на вказівному пальці поблискує великий бірюзовий камінь.

– Що робити? Наказуйте!

Володар усміхався.

– Наказуйте! – гаркнув Розвіяр. – Що робити? На вилазку?

Йому здавалося, що він кричить, – насправді його голос ледь було чути за гуркотом зливи.

По обличчю володаря текли струмені дощу. Він раптом простягнув руку – і погладив Розвіяра по голові.

– Людям не перейти цю ріку, хлопчику. Треба вбити мага. Я не знаю як. Придумай.

Потік уже заливав дорогу, вириваючи і тягнучи по дну великі й малі камені. Розвіяр кинувся по сходах униз; по приступках струменів потічок, вода проникла у внутрішні коридори, а на нижній галереї стояла по пояс. Тут плавали, похитуючись, тіла вогнянок.

– Шуу, – сказав Розвіяр, несвідомо наслідуючи володаря.

На середній галереї юрмилися розгублені вартівники. Розвіяр почув голос сотника Брана:

– До бійниць! Усі! Цілься в мага, в людину на камені! Стріляй!

Хмарою вилетіли стріли, забились об щити, задзьобали в каміння. Чимало, не долетівши, попадали в річку – згори періщив такий потужний потік води, що стріла тонула в ньому, не пролетівши й половини дороги.

Розвіяр притулився до бійниці плечем. Повільно-повільно натягнув тятиву. Віддалились крики та лайка, тільки дощ сік по камінню й потік ревів, розливаючись дедалі ширше.

Подумавши, він вище підняв стрілу. Ще вище; вістря тепер цілилося в небо, у вузьку блакитну смужку над верхівкою гори.

Він спустив тятиву.

Стріла спорснула, протинаючи водну завісу, але не зуміла піднятися високо. Політ переломився; побивана дощем, стріла полетіла донизу, немов зробившись однією з крапель, і вдарила людину на камені не в лоб і не в груди.

Вона дзьобнула в тім’я.

* * *

Надвечір усе було скінчено.

Частина ворожого війська пішла на самісіньку верхівку гори і посилала стріли звідти, але вартівників захищали укріплення. Усе, що стріляло, метало каміння, усе, що вражало на відстані, було висунуто на середню галерею й на верхню, і катапульти кидали уламки веж, потроху руйнуючи схил.

Потім на протилежному схилі стався зсув. Уцілілі в ньому звіруїни вирвались і втекли за хребет, решта скотилась у воду разом із валунами, пластами глини, разом із лавиною щебеню. Течія річки перегородилась, рідота кольору глини завирувала, шукаючи собі нове річище, але вода в потоці вже вичерпувалася й скоро зникла зовсім.

Замовкли водоспади.

Ущелина стояла, змінена, спотворена, і стоячі озера оточували напівзруйнований замок.

Володар повідомив вартівників про перемогу. Потім сам пройшов по замку, перелічуючи шкоду, заспокоюючи наляканих ремісників, даючи точні вказівки наглядачам. Люди вціліли майже всі: двоє вартівників були поранені стрілами й двоє рабів утопились. Запрацювали помпи, відсмоктуючи воду з нижніх ярусів; пічку було загашено, і яйця вогнянок – мертві.

– Значить, так, – сказав володар і звузив очі. – Значить, так.

Наступила ніч, але в замку ніхто не спав. Раби, наглядачі, вартівники, жінки – кожен порався коло чогось, і в метушні відновлювальних робіт не так помітно було зловісне мовчання водоспадів. Володар покликав до себе Розвіяра й щільно зачинив двері.

– Я приймав багато різних викликів, – сказав похмуро. – Приймаю і цей. Найгірше – не буде води…

– Води? – Розвіяр нервово хихикнув.

– Він вилив усю воду, він зібрав її зусюди. У нас будуть смердючі застояні калюжі – і ні краплі дощу, ні ковтка з чистого водоспаду. А потім і калюжі висохнуть, і ми зостанемося без води на багато днів. Поки заспокояться гори, поки відживуть річки… Шуу. Раби у Фер здешевіють. Я зіб’ю їм ціни, я продам майже задарма півсотні людей.

Розвіяр мовчав. З моменту, коли стріла влучила в тім’я чарівникові й той упав, і останні краплі дощу впали разом із ним, – Розвіяр жив, наче личинка вогнянки, скоряючись наказам. Він сам був хазяїном і сам рабом, він велів собі стріляти й бігати, але хотів тільки лягти й заплющити очі. Перестати думати. Перестати бути.

– Не знаю. – Володар походжав по кімнаті, потираючи перенісся, похитуючи чорною сивавою головою. – Можливо… Так. Людей стане менше. Ми возитимемо воду з Кипучки. А ми ж навіть не знаємо, що там і чи не зміліло озеро. Ми не знаємо, чи живі горяни і чи цілі череди. У нас є запас харчів на кілька днів. Вогнянка мертва, пічка згасла… Шуу. Вони заплатять мені.

– Вони тепер у змові з Імперією, – нагадав Розвіяр.

– У змові? Вони раби Імперії. Помста їхня не здійснилась… або здійснилася не повністю. Мага вбито. Імператор не похвалить їхніх ватагів. Утім… тепер Імператор пройде через їхні землі, як скельний черв’як крізь гору, і візьме замок голіруч… Те, що лишилося від замку.

Володар сів у крісло. Поклав руки на поручні:

– Сядь.

Розвіяр усівся навпроти. Володар вдивлявся в його обличчя так пильно, що той засовався на дерев’яному сидінні. Піхви стукнули об ніжки крісла.

– Це випадковість, – пробурмотів Розвіяр, відчуваючи, як стає поперек горла твердий клубок.

– Ні. Це не випадковість. – Руки з тонкими пальцями стиснулись на поручнях. – Вибач, що так вийшло.

– Я служив вам, – сказав Розвіяр. – І служитиму.

– Спасибі. Ти привіз мені книгу.

– Вона впала в струмок…

– Але ти відновив її. І завдяки тобі правосуддя здійснилось.

Розвіяр подумав, що ні на що добре це правосуддя не вийшло, але вирішив змовчати.

– Шкода, що ти не мій син, Розвіяре, – тихо сказав володар. – Ти страх як схожий на мене замолоду. Я б хотів, дуже хотів мати такого сина.

У Розвіяра перехопило дихання. Він багато міг би сказати, але слова стали йому в горлі.

Володар усміхнувся – журливо й дуже м’яко:

– Але навіть це не має значення. Ти не був би мені дорожчий, якби в твоїх жилах текла моя кров. Віриш?

– Я…

Він хотів сказати, що в житті встиг побувати непотрібною річчю й найнікчемнішим із рабів і що став людиною й воїном тільки з ласки володаря. Язик не корився; Розвіяр мовчав, віддано дивлячись володарю в очі.