Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Він вийшов на берег і скорою ступою пустився вздовж потоку. Наближався світанок, і наближався кордон. Уздовж берега чи то співали, чи то охали ляскуни.

Понад рік у звіруїнів не родяться діти. На що сподівались нагори, коли вели мага руйнувати замок? Що з загибеллю володаря дія прокляття припиниться? Але ж прокляття наклав Ранок-Без-Похибки, і труп його віднесло водою разом із бірюзовим перснем на пальці…

Яким пеклом треба було дихати на одноплемінців, щоб мститись на них так страшно? Плем’я, позбавлене дітей, умирало б довго, старішало, божеволіло… Так воно й буде, коли прокляття ще при силі.

Розвіяр згадав зливу, що звалилася з чорного неба, і мага з піднятими вгору долонями. «Вони приповзуть на колінах», – казав володар і помилявся. Де тепер дівчина, яку Розвіяр звав Криламою? Що сталося з сотником Браном, з інтендантом Шлопом? З Кривулею й іншими вартівниками, з усіма мешканцями замку? І що вони кажуть про Розвіяра?

Він ішов шпортаючись, і всюди йому ввижались метелики-кровники. Звіруїн, у якого він убив брата, однаково був приречений – іще тоді. Він прожив довше за відпущений час. Що з того, що він молодший від Розвіяра; на цій землі такі закони. На цій проклятій землі.

Згасли зірки, і небо на сході зробилося сіре. Розвіяр ішов повільніше; Ранок-Без-Похибки був жорстокою людиною, точніше, жорстокою напівлюдиною. Але хіба він був хоч на волосинку зліший, аніж плем’я звіруїнів зі своїми звичаями?

Якби тоді, давним-давно, Розвіяр виконав наказ володаря і звелів вогнянці вбити полоненого, а тіло скинув у бурхливу воду… що тоді було б? Мабуть, пригадував би ночами, як летить у потік понівечене тіло… А тепер пригадуватиме цих клятих кровників, що п’ють червону вологу з відкритих ран.

Чи ні? Хіба мало він бачив за свого віку, щоб прокидатись ночами через одного-єдиного звіруїна?

З-за обрію знялись три крапки – завеликі як на птахів, зашвидкі як на зірки. Він упав на землю й забрався в щілину між каменями; три верхові крилами пройшли на великій висоті. На щастя, вони не виглядали нічого й не шукали. Вони йшли в глибину країни звіруїнів – імовірно, затим, щоб дізнатись про долю імперського мага.

* * *

– А, – сказав звіруїн.

Випустив камінь. Важко дихаючи, обіперся на долоні. Трава на лужку прив’яла, зім’ята важким тілом. Шкаралупа з-під води була порожня.

Розвіяр, повагавшись, вийшов на відкрите місце.

– Я думав, це вони, – сказав звіруїн пошепки. – Думав, ти не повернешся.

Він мав трохи кращий вигляд, ніж учора – принаймні, порізи й подряпини затягнулись, пов’язка прилипла до рани, і свіжої крові на ній не було видно.

– Бачив? – Розвіяр показав пальцем у небо.

– Бачив, – звіруїн облизнув пересохлі губи. – Я можу йти. Ходімо.

– Серед білого дня?

Звіруїн замотав кудлатою головою, зціпив долоні, весь аж підібрався, бажаючи переконати:

– Треба йти. Я відчуваю, вони зовсім близько. Вони не стануть дожидати вечора… Чому ти повернувся?

Розвіяр сів на камінь, подалі від звіруїна. Тепер, коли той трохи відлежався, у ньому почувалась відновлювана міць. Такий простягне лапу бавлячись – і збирай потім кості.

Чому повернувся… Та здуру, коли чесно. Наляканий вершниками на криламах, він довго ховався в щілині між каменями, напружено дивився на схід і на захід, роздумував. Далі, у нижній течії річки, береги лежать гладенькі, мов яєчна шкаралупа, і тільки де-де з кам’янистої землі пробиваються ріденькі кущики. Людина, що намалювала карту, чудово вміла передавати характер місцевості; Розвіяр навчився розрізнювати на карті гори, горби, зарості, кам’янисті плато, і все це було на колишніх місцях, нікуди не ділося за проминулі роки.

Можливо, він побоявся далі йти за світу, по відкритій місцевості. А може, зрадила уява – набридло бачити за кожним каменем знекровлене жовте тіло, сухі очі, учеплені в землю руки… Він якось пощадив цього звіруїна і якось уже врятував. Цього досить, щоб вважати бідолаху мало не своєю власністю.

– Мені теж треба перепочити, – сказав повільно. – Там далі нема де сховатись. Ходімо по рівному.

– Ходімо, – чотириногий кивнув. – По рівному легше іти. А ці, на птахах, не повернуться. Тепер їм буде не до нас.

* * *

Його двоногого брата звали Короткий-Танцюра, тому що він рубався, ніби танцював, і танець був завжди короткий. А чотириногого раба звали Місячний-До-Речі. І ніякого особливого смислу це ім’я не мало – просто старійшина, який видав юнакам імена в день посвячення, не любив Лукса за неуважність, лінощі й непокірливість. А може, навіть підозрював у юнакові схильність до зради; і, хай там як, старійшина, як виявилось, мав рацію: Місячний-До-Речі блискуче заплямував своє кумедне ім’я боягузтвом і зрадою.

– Мої пращури йшли у вогонь з веселою піснею. А я не зумів навіть гідно померти.

– Я збираюся вижити, – сухо завважив Розвіяр. – Якщо ти дуже будеш жалкувати, що не вмер – краще іди своєю дорогою. Мені твої поховальні пісні не потрібні!

Вони йшли пліч-о-пліч ледь помітною стежиною уздовж ріки. Точніше, Розвіяр ішов по стежці, а чотириногий не розбирав дороги. Його широкі лапи зі втяжними кігтями ступали по камінню, як по рівному. Він був дуже блідий і часто пив, припадаючи до води, але тримався добре. Розвіяр, було, після легкої рани провалявся в постелі декілька днів… з другого боку, перед обличчям смерті підвівся б, мабуть, і пішов. Навіть придохлий ляскун заповзає в щілину – сподівається вижити.

– Вижити, – повторив уголос чотириногий Лукс, чи то повторюючи останні слова Розвіяра, чи то читаючи його думки. – А що ти робитимеш? Там, на кордоні?

– Розкажи, що там попереду.

– Широка річка… її не можна перепливти або перейти вбрід. Міст. Посеред річки острів, там розбивається вода… І там імперська застава.

– Вони нас пропустять?

– Я не знаю. Після того, що сталося…

– А що ж, Шуу тебе роздери, сталося? Звідки взявся цей триклятий маг, хто привів його в замок?

– Ти бачив голови на списах? – тихо спитав Лукс. – Чи… ти сам їх туди настромлював?

– Ні, – сказав Розвіяр дуже швидко. І, помовчавши, додав: – Мене не було в тому поході. У тому, ну…

– Я зрозумів, – сказав чотириногий. – Я… взагалі, мене теж не було. Я хотів, щоб мене якомога довше вважали мерцем.

Розвіяр подумав, що, може, Лукс не так уже й даремно себе картає і лає боягузом. Є битви, на які чоловік просто мусить вийти – незалежно від того, мертвий він чи живий.

Лукс тим часом думав про своє. Каміння важко похитувалось під його широкими лапами.

– Я народився пізніше, – сказав він нарешті. – Я не пам’ятаю, як Ранок-Без-Похибки прокляв свій рід. Матері стали народжувати дітей абияк, порушився одвічний порядок…

– Порядок – це коли кожна мати родить по дві дівчинки, воїна і… раба?

Лукс почув, як змінився голос Розвіяра на останньому слові. Покосився на нього через голе, засмагле, перемазане висхлою кров’ю плече:

– Так. Але це було ще не все…

– «Кажуть, розлютований, він готовий був вигубити все плем’я нагорів; кажуть, він створив і прокляв якусь річ, і якщо звільнити прокляття – усі нагори помруть. Але чи правда це… про це не знаю і не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дітей – і тепер, по його смерті».

Лукс зупинився. Подивився на Розвіяра зі страхом:

– Звідки ти… звідки ти все це знаєш?!

Розвіяр усміхнувся:

– Я казав тобі… я переписувач книжок. Остання книга, яку я переписав, називалася «Хроніки звіруїнів». Там була й карта, що вивела мене до ріки…

– І що вивела нашого ворога до озера Плодючості, – тужливо сказав чотириногий. – Матір Воф, чом я тебе не убив?

– «Убив, убив», – сварливо передражнив Розвіяр. – Ну, валялись би тепер обидва здохлі, і мокриці повзали б у наших розтулених ротах. Що з того?

Лукс нічого не відповів. Коротшали тіні, пригрівало сонце; у Розвіяра засмоктало в животі – час було подумати про привал.

– Жерти хочеться, – сказав він уголос. – Я тут ляскунів ловив, не спіймав ні разу… Яйця тільки знайшов, вони пліснявою смердять…

Лукс, тяжко дихаючи, піднявся трохи вище по схилу. Кілька хвилин нишпорив, озираючись, відкидаючи каміння. Розвіяр спостерігав з недовірою – і тому встиг помітити, як майнула, вилетівши звідкись із розколини, невловна тінь. Розлігся виляск, Лукс скинувся на задні лапи, і ляскун, збитий у стрибку, перекинувся і гепнув на дорогу.

– Вони смачні, – сказав Лукс, витираючи долонею піт із лоба. – Тільки треба підсмажити на камені.

Чорний камінь-стіл знайшовся нижче за течією. Лукс розпатрав ляскуна пазуром, як ножем. Розвіяр, піднявши брови, дивився, як спритно він управляється.

І спіймав себе на тому, що повторює звички володаря. Оці вигнуті брови, манера дивитись на співрозмовника, легка усмішка – вони стали частиною Розвіяра, він перейняв їх, сам того не бажаючи, і повторює тепер, коли володар мертвий. Коли прозвучав уже цей шепіт: «Мідний королю, Мідний королю…»

Тушка ляскуна розпласталась на камені. Чорна поверхня нагрівалась під сонцем, як пічка. Розвіяр і Лукс забрались у тінь, а ляскун повільно смажився, посмикуючись, немов живий.

– Наш ворог почав війну першим.

– Брехня. Ваші загони нападали на замок весь час. Обстрілювали каравани. Убивали вартівників і рабів, викрадали череди…

– Це все Ранок-Без-Похибки, – Лукс зітхнув, знайшов паличку, перевернув м’ясо на столі-сковороді. – Він збудував замок і обіцяв, що допоки замок стоїть – нагорам не буде спокою. Так воно й сталось.

– Я бачив його, – сказав Розвіяр, квапливо ковтаючи слину від запаху смаженого м’яса. – Він лежав у шахті в підмурівку замку. Мертвий і з перснем на пальці.

– Він був маг. – Лукс задумливо подивився на свою долоню, потім схожим жестом розкрив лапу подушечкою вверх і роздивився її теж. – Старійшини сказали: проти закляття, накладеного магом, допоможе тільки інший маг. Вони сказали: хай ми будемо вважатися частиною Імперії, однаково не віддамо свободи. Вони так сказали людям. Клан Роси загинув майже весь… А це ж був найсильніший клан… І голови на списах. І прокляття Ранку, щоб не родились діти. Гінці пішли в Імперію, оцією саме дорогою, що ми тепер ідемо. І принесли умову: нагори мають збудувати вежу для імперського мага й палац для намісника, годувати їх, утримувати й віддавати їм шану. А за це імперський маг уб’є нашого ворога. Усі зібрались на останню битву, навіть клан Зими, і я вже не зміг викрутитись…

– Боєць, – вирвалось у Розвіяра.

Лукс замовк – і мовчки, задумливо смажив м’ясо, поки воно не почало підгоряти.

– Ну гаразд, – пробурмотів нарешті Розвіяр. – Ти ж сам казав…

Лукс підчепив смаженого ляскуна кігтем і перекинув на білий камінь – холодніший.

– І все було добре, – рівним голосом сказав Лукс. – Поки маг не помер. А ось коли він помер, усім стало зрозуміло, що не буде ні вежі, ані намісника, що маги зовсім не всемогутні, що Імперія не зможе захистити нас від прокляття… А моєму клану, кланові Рівнодення, стало зрозуміло, що брат мій, Короткий-Танцюра, ходить пішки на посмертній рівнині, принижений, як оцей ляскун. Я пішов із клану Зими і став ховатись у горах, як цей ляскун, коли він був живий. Але мої родичі знайшли мене й піймали, як знов-таки цього ляскуна… Їж. Він же холоне.

– Якщо ваші старійшини пообіцяли Імператору побудувати вежу, значить, він пришле іншого мага, – припустив Розвіяр.

– Гадаєш, магів в Імператора – як мокриць біля річки? І він стане присилати їх одного за одним, щоб вони тут пропадали?

Лукс знизав плечима, ледь усміхнувшись, аж Розвіяр побачив, яким він був у мирному житті – до того, як його брата вбила вогнянка біля пастушачих печер. Підкреслено неуважливим, недбалим і гострим на язик; саме такому озлоблений старійшина міг спересердя дати назвисько: Місячний-До-Речі…

– Ти любив свого брата? – пробурмотів Розвіяр, відводячи очі.

– Ненавидів, – ясним голосом озвався Лукс. – А він ненавидів мене. Наша мати народила трьох рабів й одного вершника. Двох рабів довелося в ранньому дитинстві обміняти на дівчаток – найкращих рабів, моїх старших братів, бо дівчат у ті роки родилося мало. А Танцюра вважав себе занадто хорошим, щоб їздити на мені. Я ніколи не вигравав Довгий Похід, ніколи не приходив першим. Одного тільки разу прийшов другим… Ми з братом не розлучались, були як одне ціле. Я бачив, як він умер… – Лукс двома передніми лапами розірвав смаженого ляскуна на дві частини. – Вибирай, яку тобі. По-моєму, вони однакові.

Розвіяр був занадто голодний, щоб хоч хвилькою печалі вшанувати загибель Короткого-Танцюри. Муркочучи і чвакаючи, вони зжерли ляскуна, обгризли кістки і закидали залишки страви камінням.

Розвіяр підійшов до води, щоб напитись і вмитись. Шкіряні чоботи витримали путь і не збиралися рватись – це було добротне взуття, зшите ремісниками в замку. Без чобіт на цьому камінні Розвіяр умить би збив ноги; куртка зі шкіри печірки нагрівалась на сонці, як чорний стіл-сковорідка.

Він увійшов у воду, не знімаючи одягу. Завмер, відчуваючи, як крижані цівочки пробираються між курткою, сорочкою і, трохи зігрівшись, торкаються шкіри. Він так робив уже якось – правда, потім довго довелося сушитись, розіклавши пожитки на камінні…

– Поглянь! – тонко крикнув Лукс.

Над горизонтом піднімались три крилами. Цього разу вони летіли низько, неквапно, колами – когось виглядаючи на землі.

Розвіяр вискочив із ріки, розбризкуючи і розливаючи по камінню потоки води, послизаючись і мало не падаючи. Бігти було пізно – крилами, навіть неквапливо ширяючи, наближалися щодуху. Тікати від них по землі не було смислу.

Місячний-До-Речі завмер, опустивши руки, низько присівши на розчепірених лапах. Жовті пазурі вчепилися в землю. В очах був вираз, що його Розвіяр уже бачив одного разу: схожий погляд був у Лукса, коли хмара метеликів-кровників висмоктувала його живцем у заростях колючих кущів.

– Не стій! – гаркнув Розвіяр. – Шукай, де сховатись!

Від берега піднімались невисокі гладенькі скелі – ляскунам було вільно ховатись у тріщинах, але людина, а тим більше звіруїн у них укритись не могли. Де-не-де росли кущі, але рідкі, низькі. Розвіяр озирнувся на річку. У нього майнула божевільна думка: що коли пірнути й пересидіти поки на дні?!

– Навіщо вони? – тихо спитав Лукс. – Не розумію.

– Лягай!

Чотириногий слухняно ліг під розложистим, але майже прозорим мереживним кущем. Поруч упав Розвіяр. Мокра сорочка прилипла до тіла.

– Їх не мало б тут бути, – з тупим відчаєм повторив Лукс. – Імперські вартівники? За мною? Не може бути…

Розвіяр дивився, як наближаються крилами. Вони то знижувались, то знову підіймались. То ухилялись, і тоді Розвіяр починав благати, щоб маршрут їхній пройшов обіч – але небесний патруль ішов точно над річкою, і Розвіяру з Луксом судилось навернутись йому на очі за хвилину, не більше.

Але сталось інакше. Птах, що летів спереду, раптом упав – Розвіяр подумав уже, що він розіб’ється об каміння, але птах розвернувся в падінні – стало чітко видно три людські фігури на його спині. Вершники одночасно, мов тіні один одного, зробили якийся рух – такий звичний і знайомий Розвіяру, але він не одразу зрозумів, що відбувається. Маневр першого птаха повторили й ті двоє, так само розвернулись, але вершників Розвіяр не роздивився. Птахи зникли з обсягу зору – знизились і майже одразу злетіли високо в небо. Розвернулись і пішли назад – углиб землі звіруїнів.

І далі шуміла, котилася в камінні ріка. Зовсім неподалік охнув у камінні ляскун. Осмілів – і заохав басовито, розложисто, закликаючи подругу.

* * *

Ні Розвіяр, ні Лукс не могли знати, що відбувалось у раді старійшин. Що казали імператорські посланці, які зійшли зі своїх крилам? Що відповідали їм звіруїни? Чи торгувались, чи виправдовувались, чи звинувачували? Відмовлялись від домовленостей, шукали, на кого скинути провину за загибель мага?

– Це вони. Це мої…

– Родичі? – нажахано спитав Розвіяр.

– Із мого клану, – ледь чутно сказав Лукс. – Подивись… Ці… вони не забрали стріли.

Стріл було дев’ять – за кількістю вершників на криламах. Оперення біле і яскраво-жовте. Жертв було всього вісім, і тільки одну, стару напівлюдину з сивою головою й рідкою щетинистою бородою, убито двома стрілами.

– Поглянь, як вони стріляють! – із болем сказав Лукс. – З лету… по тих, що біжать…

Розвіяр і сам усе прекрасно бачив. Кожна стріла була встромлена, наче голка в подушечку, із розрахунком убити одразу. І вони вмирали на бігу – лапи рабів продовжували нести уже мертві тіла, а вершники валилися з сідел і котилися шкереберть по землі, розбиваючись об каміння, уже мертві.

– І вони не забрали стріли. У нас так робиться на знак того, що це не вбивство і не бій, а страта. Це мій клан, Рівнодення… Старійшини, вожаки… Що це?

Лукс повернувся до Розвіяра, неначеб той міг знати відповідь.

– Вони чимось прогнівили Імператора? – спитав той, не роздумуючи, навмання.

Лукс ковтнув.

– Не знаю. Я чув тільки переповідки, плітки… Рівнодення завжди було проти спілки з Імперією. З самого початку. Потім казали, що маг не виконав обіцянки, не зняв прокляття… Не зумів зруйнувати замку… І, значить, немає влади Імператора над нами, немає зобов’язань… Мені було не до того, чесно. Мене тоді шукали, щоб повернути в братову могилу… Що це, як ти думаєш? Помста за цього проклятого мага?

– Це переділення влади, – сказав Розвіяр і знову, зі страхом та огидою, почув нотки володаря у своєму голосі. – Початок нової війни. Напевно.

Лукс відійшов убік. Обхопив себе за плечі. На шкірі його передпліч виступили сироти.

– У них зброя, – сказав Розвіяр. І в ту саму мить собі відповів сам: – Але ми не такі дурні, щоб їх грабувати. Їх знайдуть. Хай краще все буде при них, до останнього ножика.

Він насилу відірвав очі від тіла старого, убитого двома стрілами. Старійшини клану Рівнодення були проти спілки з Імперією; їхня непокірливість прийшлася саме до ладу, коли знадобилось терміново знайти винного в загибелі мага і невдачі походу.

– Проклята земля, – сказав він уголос. – І прокляття не знято.

Лукс повернувся й пошкандибав геть, припадаючи на всі чотири лапи.

* * *

Вони переночували на голій землі. Над ранок Розвіяр, не витримавши холоду, притулився до теплого, м’якого, хутряного боку Лукса. Той не заперечував; Розвіяр зігрівся й перестав труситись.

Розвіяр, прикривши очі, згадав карту: тут пролягав кордон звіруїнських земель. Зовсім поряд був верхній край сторінки – там, у бібліотеці, і пізніше, в замку, коли Розвіяр відновлював карту з пам’яті.

– Прийшли, – сказав він уголос.

Вони пройшли ще трішки вздовж прикордонної ріки, протилежний берег якої ховався в імлі, і побачили камінний міст, що де-де обвалився, але на вигляд ще був проходимий. Вода під ним закручувалась темними нуртами; велетенська ріка текла беззвучно, але в її маслянистому русі почувалась прихована небезпека. У мареві спекотного дня острів здавався низькою хмарою посеред води.

Лукс сів. Сидячи, він був на зріст як випростана людина. Його смаглявий живіт, укритий пригоєними ранками, безволосі груди й плечі виростали зі звіриного тіла так само природньо, як замшілий камінь виростає з високої трави. Він сидів і поглядав на Розвіяра, ніби чогось від нього ждучи.

Розвіяр сів поряд. Вони сиділи в негустому затінку, дивлячись, як тремтить повітря над берегом і як беззвучно нуртує річка. Лукс замислено опоряджався – кігтями вичісував шерсть, пальцями розплутував ковтуни, вибирав реп’яхи. До Розвіяра повернулись думки, що хвилювали його весь час останнього переходу – вони не мали нічого спільного ні з виживанням, ні з планами на найближче майбутнє.

Він думав про людей, що збиралися жити довго і мали владу. Про володаря. Про звіруїнів. Про мага. Про те, що могутні вмерли, а приречений вижив. Лукс граційно вигинався, вичісуючи шкуру на стегнах; хутро його настовбурчилось, і знаки острог стали майже непомітними. Вершник, який носив ці остроги, теж помер.

Розвіяр перевів очі на річку. Йому були знайомі голод і спрага; почуття, що тепер панувало над ним, скидалось і на те, й на друге. Раніше, в замку, це почуття вже навідувало його. Тоді його дратували власні дурість і слабкість, він бажав стати розумнішим і сильнішим, уважно слухав сотника Брана, тренувався з клинками, бігав по горах з мішком каміння за плечима, але це було не те, попри всі потуги він залишався таким самим слабким і дурним…

– Чого ж потребую? – запитав він пошепки.

Лукс почув. Дав спокій своєму хвостові, якого хвилину тому лагідно чистив від чіпких реп’яхів.

– Чого потребуєш? – перепитав здивовано. – Я думаю, перейти цю річку й зостатися живим.

Розвіяр повернув голову:

– А що тобі треба?

– Я думаю, того ж самого. – Лукс усміхнувся. Це була друга чи третя його усмішка, як пам’ятав Розвіяр. – Нам треба вижити.

– А потім?

– Який ти нудний. Тоді буде видно.

– Луксе, – спитав Розвіяр повільно. – Ти маєш щось, що ти цінуєш? Окрім життя?

Лукс випустив свій хвіст. Той обережно ліг на камінь, білий кінчик його здригнувся.

– Нічого, – сказав, подумавши. – Усе, що було, я вже втратив – свій клан, брата, родину. Честь, кінець кінцем. Я не маю нічого, крім життя, але, як на мене, цього вже дуже багато. Тільки мерцям немає чого втрачати.

– Шкода, – сказав Розвіяр, дивлячись на острів у клубочінні марева. – Я теж нічого такого не маю.

– Ти майстер ставити дурні питання, – з повагою сказав Лукс. – А ось що ти скажеш вартовим на мосту, коли вони спитають, хто ти такий?

– Просто людина.

– Людина, що прийшла з землі нагорів. В одежі вояка, – Лукс скинув на Розвіяра оцінливий погляд. – Гаразд, у рештках одежі вояка.

– Що ж мені, роздягтись і йти голяка?!

Лукс похитав головою:

– Гола людина ще підозріліша… А коли я спитаю в тебе, хто ти такий? Поки ми ще не перейшли кордону?

– Ти вже питав. І я відповів.

Лукс зітхнув:

– Ти не пояснив головного. Чому ти пішов? Чому захотів тікати, якщо володар замку так цінує тебе, що довіряє вогняних тварюк? Адже замок вистояв, маг нічого не зміг із ним зробити. Він не зміг навіть убити камінного володаря, той залишився живий, і тепер…

– Він помер, – вирвалось у Розвіяра. Його струснуло: він згадав уриваний, жадливий шепіт: «Мідний королю, Мідний королю»…

Лукс відсахнувся. Смагляві його щоки знову пожовтішали – кров відлинула від обличчя.

– Я тобі не вірю, – сказав він із побожним жахом. – Ти бачив його мертвим?

– Так, – Розвіяр відвернувся. – Тому й пішов.

– А…

– Значить, маг його все-таки вбив, – скоріше собі, ніж Розвіяру, сказав Лукс. – Значить, він усе-таки зміг…

Розвіяр подумав з полегкістю: ось і не треба нічого пояснювати. Картинка світу добудовується, як хатинка за відомими кресленнями; можливо, в замку теж повірять, що володар умер із волі мага? І з волі мага в його груди вміщено було клинок?

– Що тепер буде? – знову спитав Лукс.

– Імператор захоче взяти ці землі собі. Але прокляття Ранку-Без-Похибки залишилося в силі. Буде війна. І нагори програють.

Лукс ліг на живіт, витяг лапи, долонями сперся в землю. Дуже низько опустив голову, Розвіяр побачив його шию під сплутаним волоссям.

– Знаєш, – сказав не дивлячись. – Ти… йди, мабуть, сам.