Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Він закрутив головою, мов сподіваючись, що з хвиль підніметься раптом підходяще місце для Розвіяра.

– Викинь його, – сказав сварливий.

– Так, той…

– Або відвези до маяка.

Бакенник похлинувся:

– Та ж він несповна розуму! Хто його зна, що… Ганятися почне, або вб'є, і нічого йому за це не буде… Як тоді, коли він рибалку зарізав…

– Ну тоді викинь.

– Я ж не Золотий – людину в море викидати, – тихо сказав бакенник.

– Ну вези.

– Далеко, це ж пацюків ганяти, а вони й так заморені.

– Ну викинь, чого ти мені голову морочиш? Раніше треба було думати, перш ніж гексаня підбирати, старий дурню, утробина відрижко…

І знову ринув одноманітний потік лайки.

* * *

Одинока скеля здіймалась над водою камінним островом. Човен Розвіярового рятівника підійшов до нього вдосвіта, коли небо сіріло, гублячи зорі. Поблизу було чути, як тріщить і виє полум'я в прозорій чаші маяка.

Розвіяр переліз із корми на камінь. Бакенник ударив жердиною по борту:

– Ну! Пішли, хороші, давай!

Закрутилось колесо. Заляскали лопаті. Розвіяр постояв, дивлячись услід човну; острівець був крихітний, полум'я маяка стогнало, здавалося, аж над головою.

У камінні бігали стоноги, здоровезні, можливо, їстівні. Розвіяр посидів на камені, відпочиваючи. Він дуже втомився й ослабнув. Мимо, зовсім близько, пройшов пишно оздоблений корабель на світлих вітрилах – скоро він буде в Мірте… Якщо не затримають на митниці…

Розвіяр здогадався, що на нього дивляться. Повернув голову. На скелі позаду нього стояв напівголий старий дід у драній шкіряній спідниці. Тіло його, висохле й жилаве, у світлі маяка здавалося червоним, борода й сиве волосся стирчало навсібіч, ніби вінчик, а ніс, що виступав далеко вперед, був темно-лілового кольору.

Пришелепуватий голий старигань. Убив якогось рибалку, і вбивство зійшло йому з рук. Що казати про Розвіяра, якого вже одного разу на смерть засуджено?

Він сидів на камені й дивився на старого знизу вгору. Навіть не підвівся назустріч – не було сил.

Старий махнув рукою, владно наказуючи забиратися. Його ніс налився кров'ю, ставши майже чорним. Розвіяр сповз із уступу, позадкував у воду, намацуючи ступнями слизьке каміння. Далі зсуватися не було куди.

– Розумні вони, – люто сказав старий. – Виродки!

Він розвернувся і попростував угору по камінню. Потилиця в нього була гола – здавалось, лисина ненароком сповзла зі звичного місця, як сповзають незручні капелюхи.

Вже біля підошви маяка старий обернувся. Скинув на Розвіяра шаленим оком, сперся руками в боки, усім виглядом показуючи обурення:

– Ну що? Чого тобі?

– Дайте… попити, – прошепотів Розвіяр. – Будь ласка.

* * *

Маяк був кістяний. Чи то голка велетенського морського їжака, чи то прямий бивень, а може, зуб. Високий, ізсередини порожній. Дерев'яна драбина, влаштована в порожнині, вела нагору – до бака, заповненого оливою, до ґнотиків і гвинтів, до запального отвору.

За оселю правила порожня мушля величезного молюска, закинута на острів давно забутим штормом. Мушля стояла, мов розгорнута книга оправою нагору. ЇЇ темні стулки, порослі мохом і засипані попелом, правили за дахові схили. Всередині було темнувато, але старий не потребував світла. Над його головою цілі ночі горів маяк.

Розвіяр напився води, яку старий плеснув йому в залізний кухлик, з'їв білу, з м'якими кістками рибу, варену, давно охолоду. Після цього ліг і заснув, і проспав, певно, майже добу. Коли він розклепив повіки, знову був світанок, старий бродив у камінні біля берега, витягаючи з води гірлянди водоростей, нюхав їх, неуважно надкушував – і продовжував вибирати далі. На спині в нього можна було злічити кожен хребець. Драна шкіряна спідниця лопотіла на вітрі. Морська гладінь здавалася рожевою, а далі, над обрієм, височіло велике місто, пускаючи, мов зорі, один вогник по одному.

– Задмухати свічку, – пробурмотів старий собі під носа, але Розвіяр почув. Акуратно склавши на мокрому камені здобуті водорості, старий піднявся до маяка, крекчучи, пробрався в низькі двері й зник. Минула хвилина, друга, потім високе полум'я маяка засичало. Дощем посипались іскри, Розвіяр перелякався – але майже всі вони гасли, не долетівши до землі, і на голову непроханому гостеві впала лише пригорща попелу.

Згас і маяк. Це було мов захід сонця, що минув за одну мить. Світ навколо змінився так раптово, що Розвіяру довелося сісти на камінь, щоб ухилитися від запаморочення.

Розсунувся обрій. Відкрились кораблі на рейді та інші, що підходили з відкритого моря. Зникли гострі тіні, світ зробився м'яким, як вода, а Мірте на видноколі неначе виріс, майнув ще вище й у ранковім світлі видався добрим.

З низьких дверей у підошві маяка вибрався старий.

– Цур на маяк не сцяти, – сказав урочисто, дивлячись мимо Розвіяра. – Он море є, туди й мочися!

* * *

Вони майже не розмовляли. Маяка неначе не цікавило, звідки узявся Розвіяр і що збирається робити далі. Щовечора старий піднімався сходами, щоб запалити маяк, і щоранку гасив його, втягаючи гніт за допомогою особливого механізму. Розвіяр не міг зрозуміти, коли старий спить, – здавалось, він не лягав ніколи, усе вештався по камінню, витягав рибу, якось піймав м'ясистого червоного восьминога і приготував на жаровні; ні дров, ні хмизу на острові не було, але старий нічого, крім водоростей, не їв сирим. Для готування він використовував ліхтарну олію, а посуду в нього було навдивовижу багато.

Він не знав, хто там тепер, на «Криламі». Пасажири давно розчинилися в місті, лишилися на кольорових мостах під золотими банями. А капітан на судні напевно той самий, і команда також… Вони підуть і повернуться. І знову підуть. Вони можуть пливти й подорожувати всім світом, а він, Розвіяр, не вміє ходити по воді!

Він проводжав кожний корабель із жагою й надією. Він міг би відплисти, він міг би повернутись на материк; якби ж хазяїн Агль знав, що Розвіяр вижив! А він би точно розщедрився на човен, щоб забрати з маяка «своє багатство». Але хазяїн, звісно, не знав; можливо, він і сам давно поїхав з Мірте, може, вертаючись, «Крилама» везла й його…

Далеке місто щоранку вставало на видноколі, ширяло над водою, мінилося веселково, поблискувало золотом, міняло кольори й запалювалося вогнями, і так світилося до ранку. Розвіяр не раз і не два намагався уявити, що за люди там живуть. Високі, сухорляві, зі смаглявою шкірою й золотим волоссям; от би подивитися на їхніх жінок.

Дивно, що, сидячи на камені посеред моря, обвітрений, змучений, напівголодний Розвіяр уперше, мабуть, у житті так багато думав про жінок. Може, так діяло на нього прекрасне й неприступне місто. А може, ніколи давніше у Розвіяра не було стільки вільного часу.

Здобувати їжу й їсти. Більше нічого. Розвіяр ходив по острову, збираючи уламки мушель, але їх було мало, тьмяних, некрасивих. Він допомагав старому чистити рибу та – іноді, коли пощастить, – патрати спійманих птахів. Старий мовчав. Розвіяр дивився на риб'ячу луску, що складалась у візерунки, і в нього перед очима виникали сторінки переписаних книг – він пам'ятав їх майже всі.

Якось удень, сховавшись у затінку маяка, Розвіяр став читати вголос – не останню книгу про «Подорож на Осиний Ніс», а ту, що переписував раніше, коли «Крилама» тільки вийшла з порту Фер. Це була історія про фаворитку самого Імператора, дуже рідкісна у Фер і заборонена в Імперії. Хазяїн Агль збирався продати переписаний примірник у Мірте – за великі гроші. Розвіяра зовсім не цікавили походеньки фаворитки: вона однаково чинила з усіма чоловіками. Його цікавили картини чужого життя, прикрашені, але все-таки схожі на правду.

Розвіяр читав, приплющивши очі, подумки перегортав сторінку й читав далі: місто біля підніжжя вулкана… темні лабіринти зі сліпими вартівниками… спочивальня Імператора, білі і сині вогні… довга зала, басейни, підсвічені згори та знизу, натовпи придворних, музики з морськими мушлями…

Тінь маяка перейшла. Розвіяр перебрався, доганяючи її, на інший камінь. Тінь подвоїлася й злилася знов; підвівши голову, Розвіяр побачив старого – той сидів на камені, дивлячись на далеке місто Мірте.

Розвіяр знітився. Він довго мовчав, перш ніж знову почав читати вголос. Чи то від спеки, чи то від монотонного плеску хвиль пам'ять у нього потьмарилась – він кинув книгу про фаворитку й подумки розгорнув іншу. Це були «Повчальні казання про людей, звірів та інших тварей» – усілякі історії, записані одна по одній, і неможливо було відрізнити вигадку від правди. Про те, як вірні дружини літають на свято до королеви квітів, але палуба повітряного корабля проломлюється під ногами невірних дружин. Про те, як ситуха побажала стати криламою. Як дочка лісоруба вирішила вийти заміж. Про вогняних личинок, що живуть у чорному яйці: «Як лусне шкаралупа – вийде вогняна тварюка на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням. ЇЇ не вразить ні стріла, ані клинок…»

Розвіяр водив пальцем по долоні, виписуючи невидимі знаки; книги оповідали про все, але в жодній із них не було слова «гекса».

Тінь знов переповзла. Розвіяр сидів під палючим сонцем, а поряд, також під палючим сонцем, сидів старий і дивився на горизонт.

* * *

Старий і досі нічого не казав. Щодня, загасивши маяк і закінчивши клопотатися про їжу, він сідав у затінку, і трохи далі сідав Розвіяр. Уважно дивився на свою ліву долоню – рано чи пізно на ній з'являлись уявні знаки, тоді Розвіяр водив по них пальцем і читав уголос.

– А що таке «гекса»? – спитав він якось у старого. Надія на відповідь була слабкенькою. Проте Маяк озвався майже відразу:

– Це плем'я.

– Де вони живуть? – спитав Розвіяр, зраділий з успіху. Але цього разу старий не відповів.

* * *

Минуло багато днів. Розвіяра нудило від вареної риби, він дивитись не міг на водорості. Кусень хліба снився йому вдень, коли він засинав під стулками величезної мушлі, і вночі, коли полум'я в маяку стугоніло і билось на вітрі.

Одноманітність життя на острові, стогін маякового полум'я, книжки, прочитані вголос і перелиті у сни, сни, які стали маренням у спекотний полудень, – усе це могло відбити глузд. Але страшніше за все для Розвіяра була здогадка, яка стала підозрою, стала жахіттям і переросла в певність: усе його життя промине тут, на острові біля підніжжя маяка. Рік у рік він буде, як і старий, вештатися голяка, варити рибу на олійній горілці, запалювати й гасити маяк. Імені в нього не залишиться; він стане Маяком, а тоді помре, і його тіло скинуть у воду – нарешті море дістане його, як і було велено. Це присуд, а острів – відстрочка, довга й нудна. І повіривши в це, Розвіяр вирішив піднятись на верхівку маяка й кинутися звідти сторч головою.

Невідомо, здійснив би він своє рішення, а чи ні, але дві події стались одна по одній, і все змінилося.

* * *

Щури в колесі вповільнили хід. Човен розвернувся кормою до берега, знайомий бакенник піднявся, утримуючи рівновагу, і склав долоні рупором.

– Гей! Маяче! Забирай паливо!

Розвіяр лежав в укритті, у хижці під дахом із мушлі. Старий звелів йому забратися з очей, щойно стало зрозуміло, що якийсь човен іде навпростець до острова.

Старий, крекчучи, спустив у воду широку темну дошку – єдину дошку на острові, що правила й за стіл, і за ліжко. По цій дошці належало вкотити нагору бочку з ліхтарною олією для маяка.

– А де малий? – крикнув бакенник. – Клич, хай допомагає!

Розвіяру було видно зі свого укриття, як старий повернув голову, запитливо дивлячись на бакенника.

– А що? – здивувався той. – Утопив ти хлопчиська, чи як?

– Іди! – гукнув старий.

Тоді Розвіяр вийшов. Удвох зі старим вони вкотили бочку по дошці й залишили в ямці серед каміння. Бакенник, не приховуючи цікавості, роздивлявся на голого засмаглого Розвіяра; старий тим часом сходив по порожню бочку, скинув у воду, вона захиталась на хвилях, і бакенник спритно підчепив її багром.

– Гей, гекса, – гукнув бакенник, – та ти ж роз'ївся на вільних харчах!

– Іди, іди, – пробуркотів старий.

Бакенник весело крикнув своїм щурам:

– Ну! Пішли, хороші, пішли, до обіду встигнемо!

І поплескотів у напрямку міста.

* * *

– Засмажимо рибу сьогодні, – сказав, звертаючись до бочки. – Ти трубочку-бо візьми і паливця відціди… Покажу як.

Уперше старий заговорив сам. Уперше запропонував узятись господарювати; раніше він усе робив сам, а Розвіяр допомагав як міг і як сам розумів. Розвіяр і здивувався, і побачив у цьому добрий знак.

Старий навчив його відціджувати оливо з бочки (з незвички декілька краплин потрапило Розвіяру в рот, він з огидою сплюнув). Потому Маяк велів нашкребти солі з каміння, а сам підсмажив рибу на залізному деку, щедро заливаючи олією і посипаючи сіллю. Коли сонце знизилося й з моря подув прохолодний вітер, Розвіяр і старий, улаштувавшись біля берега, їли смачну, у ніжній скоринці рибу, запивали її дощовою водою і дивилися на Літаюче Місто Мірте.

– Може, ти маг? – спитав старий.

– Я? – Розвіяр здивувався. – Якби я був маг, ходив би по воді!

Далекі бірюзові мости міняли барву, стаючи смарагдовими.

– І пішов би звідси?

– Так.

– Якщо ти не маг, звідки все це знаєш? Ти мариш чужими словами. Може, ти зачаклований?

– Одне другому не заважає, – завважив старий.

– Хазяїн Агль, – сказав Розвіяр, – мало все волосся в себе не вирвав, коли мене веліли викинути. Я можу за три ночі переписати книгу, яка коштує сто імператорських реалів! А він же купив мене за нещасних кілька монет, сам розповідав!

– Себто ти раб?

Розвіяр задумався.

– Не знаю. Тепер хазяїн Агль думає, що я помер, а значить, я вільний…

– Тільки мерці вільні, – старий розтягнув в усмішці чорні засмаглі губи. – Ми обидва мерці, синку. Радій.

Розвіяр відкинувся на плаский теплий камінь і заплющив очі. Смачна вечеря зручно лежала в животі. Старий назвав його «синку», Розвіяр пам'ятав, що й давніше його так називали… Дуже давно…

Можливо, мені сподобається бути мерцем, подумав Розвіяр і задрімав ненадовго – всього лиш на декілька хвилин.

А коли він розплющив очі, старий уже стояв, спершись босою ногою об камінь, і дивився на обрій з-під долоні. Напруга була в його позі, у натягу м'язів, навіть у рідкому волоссі та здибленій бороді: перше старий ніколи так не дивився.

– Що там? – спитав Розвіяр.

* * *

Розвіяр за наказом старого сховався в хатці й лежав не рухаючись. Він майже нічого не бачив, проте чув кожне слово.

– Гей! – гукнув з води молодий хрипкуватий голос. – Маяче!

– Чого тобі? – сварливо озвався старий.

– Віддай гексеня. Дуже треба.

Розвіяр замлів під склепінням із мушлі.

– Якого? – гаркнув старий із ненавистю. – Греби звідси до Шуу в дупу!

Людина на кораблі розсміялася:

– Маяче, ти дурень. Баки-Баки балакав в таверні, не сьогодні-завтра тут буде патруль. А Золотим не подобається, коли їх посилають до Шуу! Давай, мені гребець потрібен, у мене Череваня порснули в плавучій корчмі.

Стало тихо. Сонце сідало в море, Розвіяр не міг його бачити, але за поблисками на воді, за кольором повітря відчував: сонце потонуло рівно наполовину.

Старий мовчав. Плескалися хвилі біля берега.

– Гей, Маяче, ти заснув?

Плутаючись у просоленому ганчір'ї, Розвіяр вибрався з-під мушлі. Він не до кінця розумів, приходить до нього щастя чи біда, але не міг залишатися на місці. Майже біля самого берега похитувався темний корабель, він стояв до маяка кормою, розчепіривши весла, і здався Розвіяру схожим на чорного птаха – пластуна.

На кормі, спершись ногою в барильце, височів молодий чорнобородий чоловік у білій сорочці, заплямованій, здається, кров'ю. Його ліва рука лежала на перев'язці. Він першим побачив Розвіяра.

– Худющий, – оголосив свій висновок. – Але гекса всі витривалі, навіть напівкровки. Хлопче, давай на борт!

На ходу, портаючись у камінні, Розвіяр натяг сорочку й штани, зашкарублі, колючі, але ще не дуже рвані. Старий не озирнувся. Розвіяр зупинився поряд, запитально зазирнув у обличчя, облямоване, як вінчик, білим волоссям.

Старий подивився йому просто в очі – уперше за весь час, що Розвіяр прожив на острові.

– Слухай, – сказав старий ледь чутно. – Кладеш на камінь, рукою малюєш отак, – він чиркнув у повітрі правою рукою, склавши пальці пучками, – і кажеш…

Його голос із шепоту перетворився на ледь чутний шелест, але Розвіяр почув.

– Кажеш: «Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную, подай, що потребую». Запам'ятав?

– Мідний королю…

– При людях не повторюй!

– А що кладеш? – Розвіяр насупився, він хотів попрощатися і сподівався від старого інших слів. Але той, схоже, ніколи не робив того, чого від нього чекали.

– А що ти цінуєш, те й кладеш, – різко сказав старий і відвернувся.

– Гей, хлопче! – квапив чорнобородий у білій сорочці. – Довго тебе ждати?

– І що буде? – Розвіяр ближче нахилився до старого.

– Нічого не буде! – вигукнув той з незрозумілою злістю. – Іди!

Більше з нього не можна було витягти й слова. Зважившись-таки, Розвіяр увійшов у воду, вплав дістався до галери, і його підняли на борт.

* * *

Галера називалася «Луска».

Розмірена робота, розгойдування, поскрипування увігнало Розвіяра в транс. То йому здавалося, що він знов на борту «Крилами», треба закінчувати книгу, а пальці не тримають пера. То ввижався Мірте, що бовванів на видноколі стільки довгих днів, а тепер згинув у тумані. То пригадувався старий на ім'я Маяк, і Розвіяр знову дивувався й ображався на його прощальні слова. «Мідний королю…» Стариганя вважали за божевільного, та так воно, мабуть, і було.

Уранці піднявся ходовий вітер, і веслярі склали весла. Розвіяр не одразу зміг підвестися з лавки: спина боліла, ноги затерпли, а долоні виявилися стертими до крові. На палубі розливали суп і роздавали хліб; побачивши, як довгий ніж накраював рум'яні кусні, Розвіяр забув про втому й біль.

Він сів біля борту, поклавши миску на коліна. Ложки не було – кожен із веслярів звідкілясь дістав свою; Розвіяр розгубився, аж тут поруч усівся чорнобородий у білій сорочці. Мовчки простяг Розвіярові дерев'яну ложку з різьбленими візерунками.

– Дякую!

Суп заструменів, здається, по жилах замість крові. Запах наповнив горлянку й ніс – юшка виявилася такою смачною, якої Розвіяр не куштував навіть в оселі хазяїна Агля, навіть на борту «Крилами». Але головне – хліб – Розвіяр залишав на потім.

– Утомився? – спитав чорнобородий. – Це з незвички. Не бійся: гекса міцні, з них можна шкуру дерти, потім нова виростає.

Розвіяр перестав ковтати. Глянув з підозрою.

– А ти не надто й схожий на гекса. – Чорнобородий підбадьорливо підморгнув. – Тільки Золоті бачать, у них око на такі діла нагострене… та й підзолотці, котрі з правом на проживання, теж помічають, їм належиться. Ти був раб, чи не так? Слуга?

– Переписувач.

– Письменний? – Чоловік насупився. – Це забудь, нам воно непотрібне. Нам іти супроти вітру двадцять днів… Якщо пощастить. Тож старайся, хлопче, вигрібай як слід, і буде тобі нагорода… Унизу гамаки висять, поїси – і на боковеньку. А ложку собі залиши, потім віддаси… До речі, звати мене Арві.

І він пішов, зоставивши новачка з пустою мискою на колінах.

* * *

Юшка, зігрівши зсередини, розпалила Розвіярів голод. Ані дивні слова чорнобородого Арві, ні дедалі більша хитавиця, ані втома не могли цей голод притлумити.

Цей хліб вийшов із пекарні зовсім недавно. Він не скидався на сухарі, якими задовольняються матроси в морі. Він був подарунком із Мірте, летючого міста, що назавжди зникло за кормою. Розвіяр, заплющивши очі, вдихнув хлібний запах.

Знову згадався старий. Ніхто не привезе йому хліба, старий Маяк давно забув, що це таке. «Візьми, що ціную, подай, що потребую». У старого дико горіли очі, коли він промовляв ці слова. Його зазвичай тьмяні, байдужі очі…

Чого потребує Розвіяру?

Не багато. Нехай перестануть горіти долоні, нехай не ниє спина. Добре б іще один окраєць хліба, і миску супу теж непогано. Добре б утекти з цієї галери, Розвіяру тут не подобається, хоча чорнобородий Арві здається добрим. Добре б знайти нового хазяїна, щоб не тягав за вуха, як майстер Агль…

Він мріяв – і вже не міг спинитися. Ніколи в житті він так не мріяв; почавши з малого, він усе бажав і бажав, і вже бачив себе посеред Імператорської бібліотеки, де зібрано всі книги світу і він, Розвіяр, їхній зберігач і переписувач…

Чи міг старий сам виявитись магом? Чи міг він навчити Розвіяра чарівного замовляння?!

Хлібний кусень був дорожчий за все на світі. Так здавалось Розвіяру; він вибрав на палубі чисте місце і поклав перед собою хліб.

Озирнувся. Ніхто не дивився: люди відпочивали після тяжкої роботи, хтось спустився в трюм, хтось лаштувався на палубі. Арві стояв біля стернового; над головами в них надималося косе вітрило, колись чорне, а тепер вигоріле й укрите соляними розводами. Усім було байдуже до новачка: мабуть, веслярі на «Лусці» часто міняються…

Розвіяр підвів руку – і точнісінько повторив той рух, якого навчив його старий.

– Мідний королю, Мідний королю… Візьми, що ціную! Подай, що потребую! Я хочу…