Марина та Сергій Дяченки Мідний король

– Що?

Зробилося тихо.

– Старійшин Рівнодення вбито, – знову заговорив Лукс, мов намагаючись умовити себе. – Без них… можливо… свої мене не зачеплять. Коли вже така доля… Краще померти в бою, тоді на зеленій рівнині по смерті можна буде все пояснити Танцюрі. Сказати, що я не злякався, а запізнився заради великої місії.

З кожним словом його голос робився все певнішим.

– Так. Я піду в клан Зими. Дізнаюся новини. Знадобляться бійці. Я хороший боєць, а не те, що ти подумав. Треба брати з собою щити, щоб захищатися від стріл із повітря. Ми з Танцюрою добряче відпрацювали парний бій зі щитами… Шкода, що його нема. Але нічого: певно, що знайдуться піші вершники… Ти, може, зі мною підеш?

Він підняв голову. У його очах була справжня надія – вимоглива. Пристрасна.

– Ні, – з зусиллям сказав Розвіяр. – Послухай, таж ти збирався вижити.

– Хіба я безсмертний? – Голос Лукса знов здригнувся. – Рано чи пізно… доведеться пояснювати Танцюрі, як це трапилось. А ти… не підеш зі мною, ні?

– Ні, – повторив Розвіяр і піднявся. – Знаєш… непогано, що ми здибались. Але ось…

Він затнувся і розвів руками. Потім повернувся й пішов до мосту.

* * *

Спершу він просто йшов, як ходять по мостах, обережно, але майже легко. Потім стало гірше: що далі, то непрохіднішим ставав міст. Можливо, його колись розмило повіддю, або в нього стріляли з катапульти, або просто час на середині річки йшов швидше: Розвіяр пробирався тепер, чіпляючись за залишки поруччя, стрибаючи з каменя на камінь, обмацуючи мурування перед собою, збиваючи у воду слабко покладену цеглу. Від води несло холодом, несподіваним серед спекотного дня.

Важко дихаючи, він сів на край мосту, спустивши ноги. Перепочити, думав він. Час є. Добути мотузку? Добути довгу палку? Ні, тут нема дерев… Іти вздовж берега? Шукати інший міст або, можливо, брід?

Річка лилася під його ногами, маслянисто-чорна. Не хотілося торкатися цієї води. Розвіяр, мабуть що, не став би її пити.

Учепившись у покришене каміння, він подумав у якімсь заціпенінні: ось якби тут була довга жердина, зрубане при корені молоде дерево. Цінна річ, необхідна, без якої не можна. Тоді можна було б провести над нею рукою й сказати: «Мідний королю…»

Він здригнувся й мало не повалився вниз. Марення пройняло його, мов ковток морської води. Він навіть закашлявся, такою зримою, щільною, відчутною була спокуса.

Він затрусив головою й піднявся на тремтливі ноги. Протилежний край розламу не поближчав, але сонце проминуло полудень і почало схилятись. Ніколи в житті, сказав собі Розвіяр, більше ніколи в житті я не стану цього робити; не знаю, звідки ця магія, і хто навчив цього обряду старого Маяка, і хто навчив володаря, і скільки в світі є людей, що знають цю таємницю. Але я більше – ніколи, краще нехай я здохну, впаду тепер у цю чорну річку, захлинуся…

З-під підошви в нього вирвався камінь і полетів, перевертаючись, униз, і беззвучно сягнув води.

– А тепер я знайду щось, щоб переправитись, – сказав Розвіяр уголос – чи то собі, чи то мосту. І чіпляючись, повисаючи над чорною водою, потягся назад.

Лукс стояв на березі, побіля мосту, переступаючи з лапи на лапу, ніби танцюючи. Гриз нігті, дивлячись, як повертається Розвіяр, і кинувся до нього, ледве той зійшов із мосту:

– Ти передумав?!

У міру того, як Розвіяр пояснював йому суть справи, нервове обличчя звіруїна блідішало й байдужішало.

– Я знайду кладку, – завершив Розвіяр. – Або мотузку. А краще і те й друге.

– Яка, кажеш, там діра? – безбарвним голосом спитав Лукс.

– Кроків із п’ять або шість.

Лукс стиснув губи. Повернувшись, поглянув на небо над далекими горами. Розвіяр простежив за його поглядом, але нічого особливого не побачив; звіруїн обхопив себе за плечі й похитнувся – вперед-назад.

– Ходімо, – так само тихо і безбарвно сказав Лукс. – Спробую допомогти.

* * *

Удвох вони дістались до проламу швидше – Розвіяр набув певної спритності, а звіруїн від природи вмів ходити по горах і руїнах. Діставшись до проламу, вони якийсь час стояли мовчки. Розвіяр боявся, що Лукс скаже: ні, це задалеко. А Лукс дивився то на воду, то на протилежний край провалля, ворушив губами й думав невідомо про що.

Лукс потер долонями обличчя:

– Сідай мені на спину.

Розвіяр знову зміряв оком відстань. Він бачив, як стрибають звіруїни. Як вони піднімаються вгору по майже прямовисній скелі, як перестрибують із каменя на камінь. Але він прекрасно пам’ятав, як поранений Лукс іще два дні тому ледь ноги переставляв.

Він хотів спитати: «Ти певен, що зможеш?». І ще хотів спитати: «Хіба мені можна сідати на місце твого брата, якого я вбив?». Уже був розтулив рота – але згадав, як Лукс назвав його майстром ставити дурні питання. І мав же рацію.

Балансуючи на камінні, він упритул підійшов до звіруїна. Закинув ногу на його теплу м’яку спину, підтягнувся. Минулого разу він сидів верхи на Місячному-До-Речі, коли той ще носив сідло й стремена. Розвіяр відчував тоді, що, сідаючи верхи, принижує полоненого. А тепер цього почуття не було.

Лукс повернув голову, Розвіяр побачив його профіль:

– Тримайся за плечі. І коліна стисни.

– Тобі хіба не треба розганятись? – пробелькотів Розвіяр.

– Тихо, – сказав Лукс. – Дивися вперед, а не вниз.

Він присів, напружинивши лапи. Розвіяр відчував, як напружились його м’язи – не камінно, як у раба, що крутить важкий коловорот. Звіруїнові м’язи перетікали під шкурою, ніби вода під мостом – невловно, пружисто й небезпечно. Руки зігнулись у ліктях, голова нахилилась уперед. Розвіяр набрав повні груди повітря, і в цю мить Лукс стрибнув.

Він таки був ослаблений. Стрибок вийшов коротким і хапливим. Але навіть такий стрибок був маленьким польотом.

Учепившись у Луксові плечі, стиснувши коліна, Розвіяр змайнув разом із ним. Побачив річку й чорні очі чорториїв. Побачив небо в струменистому полуденному серпанку. Побачив здійняту в повітря тінь чотириногого з вершником на спині. І наступної миті з розгону тицьнувся обличчям у мокру спину звіруїна. Той приземлився на передні лапи, похитнувся, задня зірвалась – і знову знайшла опертя. Лукс стояв на чотирьох лапах, розставивши зігнуті лікті, нахиливши голову – а провалля лишилося позаду.

Розвіяр сповз із його спини. Витер обличчя рукавом, прокашлявся:

– Спасибі. Знаменито це… у вас.

Лукс не глянув на нього. Він дивився на річку, на пролам, на полишений берег.

– Як на мене, – обережно сказав Розвіяр, – тобі не треба повертатись.

Звіруїн круто обернувся. Розвіяр подався назад, перечерився й мало не впав: звіруїн вчасно перехопив його руку.

– Повтори, що ти сказав, – видихнув Лукс.

– Як на мене, тобі не треба повертатись. Тебе там напевно вб’ють.

– Це не виправдання! – вигукнув Лукс. – Мої пращури йшли у вогонь сміючись…

– Авжеж, – Розвіяр обережно вивільнився. – Але… мені здається, що ти вже мрець. Для своїх. Мертві не воюють.

* * *

Мовчки, пліч-о-пліч, вони пройшли шлях по мосту до острова. У Розвіяра дрижали коліна, Лукс весь час підбирав забиту передню лапу. Так, накульгуючи й перебираючись із каменя на камінь, вони вийшли на плаский кам’янистий майданчик. Острів був перегороджений високим парканом, і в центрі його стояла камінна арка, до половини прикрита ґратами.

– Нагори, – за двох відповів Розвіяр. – Я вершник. А це мій брат.

* * *

Дорога була занехаяна, курна. Особливо багато пилюки збиралось у ковбанях і ямах. У небезпечних місцях над обривом в землю було вкопано камінні стовпчики. Зійшовши з мосту, Розвіяр і Лукс ішли мовчки. Лукс мовчки ворушив губами, хитав головою, ніби від чогось відмовляючись, і знай ловив рукою китицю хвоста, що бив по боках. Розвіяр знав, що Лукс скоро заговорить, і не помилився.

– Перейшов кордон. Як і збирався.

– Зрадив… покинув землю предків.

– Де тебе хотіли вбити. Без вини, між іншим.

Лукс зітхнув крізь зімкнуті зуби:

– Є ще одна… річ. Я раб.

– Чий? – Розвіяр усміхнувся.

– Твій.

– Поясни, – м’яко попросив Розвіяр. – Або визнай, що ляпнув дурницю.

Лукс похитав головою:

– Кожному, хто народився на чотирьох лапах, потрібен вершник.

– Ти вийшов за кордон своєї країни й своїх законів. Значить…

– Нагор, народжений, щоб ходити під сідлом, не може перестати бути рабом. Це сама природа.

– Отак? – Розвіяр почав хвилюватись невідомо чому. – А Ранок-Без-Похибки?

Лукс відпечатав пазуристу лапу в коричневій придорожній пилюці. Підняв. Подивився на лапу, тоді на відбиток.

– Ранок-Без-Похибки був маг. Так, він повстав проти законів і вбив вершника, свого брата. Але це нічого не змінило в його долі. Він знайшов собі нового господаря. Іншого вершника.

Розвіяр згадав володаря. Чорне волосся з ниточками сивини. Неуважний, проникливий погляд. «Мідний королю, Мідний королю…»

Він глибоко зітхнув, гамуючи раптовий дріж.

– Ми шукаємо собі вершників… навіть коли ми поза законом, – тихо сказав Лукс. – Ми хочемо, щоб вони за нас вирішували, робили наш вибір. Ти вирішив за мене… мені легше. Спасибі тобі. Дуже важко жити без вершника.

– Луксе, – Розвіяр захрип. – Ти сам вирішив. Це був твій вибір!

Звіруїн поглянув докірливо:

– Ні.

І пішов уперед, а Розвіяр, повагавшись, – за ним. Лукс опустив хвіст, і світла китичка креслила уривчастий слід у дорожній пилюці.

– Пасовиська, – сказав Розвіяр, думаючи про інше. – Тут теж печірок пасуть.

Сідало сонце. Хмари на заході складались у янтарно-рожевий, хисткий палац.

– Як Мірте, – сказав Розвіяр. – Дуже схоже.

– Як що?

– Мірте, літаюче місто. Там живуть люди з золотим волоссям. Вони дуже мудрі й добрі і не вбивають навіть пацюків.

– От би потрапити туди, – сказав Лукс невпевнено.

Розвіяр здушено засміявся:

– Я теж часом думаю: от би потрапити туди.

– Їсти хочу. – Лукс потягся. – Тут водяться ляскуни, як ти думаєш?

* * *

Після заходу сонця чорне каміння перестало грітись. Лукс розпалив багаття з сушняку й підсмажив здобич на рожні. Вийшло смачно. Розвіяр обгризав кістки, дивився в пригасле багаття і скоса позирав на Лукса.

– Уже непогано, – Розвіяр кивнув. – Що ще ми можемо робити?

– Будь-що. Можемо найнятись охороняти щось або когось. Я хороший боєць, а ти… Ти хороший стрілець?

– Некепський, – сказав Розвіяр. – Тільки вартівником я вже був. Набридло.

– Тоді чого ти хочеш?

Розвіяр помовчав. Якби ж то він міг сказати словами, чого хоче.

– Велику бібліотеку, – сказав, потягуючись. – Щоб стіни її були завішані сітями павуків Ча – проти вільгості. І щоб розташовувалась ця бібліотека в найвищому будинку міста Мірте, і щоб співали струни, і на даху стояла день і ніч осідлана крилама – для мене… Або навіть крилатий візок. Ось чого я хочу.

Лукс якийсь час спантеличено мовчав.

– Еге ж, вигадувати ти митець, – сказав нарешті. – Тебе послухаєш – так і не знаєш потім, що й з вухами робити.

* * *

– А… навіщо? – Розвіяр розгубився. Ніч обіцяла бути не холодною, а в камінному домі і поготів тепло, а палива в тутешніх краях вічно бракувало.

– Та як же, – здивувався хазяїн. – Традиція!

І розповів, що там, звідки він родом, кожного подорожника просять розікласти в печі вогонь. Кажуть, десь по дорогах ходить чоловік на ім’я Бродяча Іскра, або Пічник. В оселі, де він розпалить вогнище, завжди буде мир і щастя. А там, де він змурує пічку, народиться маг; слухаючи його, Розвіяр пригадав рядки у «Хроніках», що пояснювали походження Ранку-Без-Похибки: «…поселення клану Роси відвідав чоловік, що звався Бродячою Іскрою… змурував камінну пічку в оселі ватажка. Небавом старша ватажкова дружина народила хлопчика-раба…»

Лукс заснув на матраці, набитому сухим листям. А Розвіяр допізна розпитував доброго хазяїна про землі, де той жив давніше, і все намагався дізнатись що-небудь про ліси, де на випалених ділянках селяни вирощують злаки, де в достатку водяться білки з вогненно-рудими хвостами, де в гущавині лісу колихається павутиння з застряглими в ньому пташиними скелетиками.

Хазяїн слухав, розтуливши рота, високо піднявши кущасті брови. Ліси, сказав він, в Імперії звичайна річ: у Лісовому краю, і на живих землях, і навіть у Безземеллі де-не-де ростуть. Але про такі, як Розвіяр розповідає, він, хазяїн, перше ніколи не чув. Можливо, це не в Імперії зовсім, а десь на околиці?

Можливо, погодився Розвіяр.

Тоді на відповідь хазяїн розповів йому таку історію: усі землеписні карти всього світу зібрано в Столиці, у палаці Імператора. Тільки Імператор, зажадавши дізнатись невідоме, ляскає пальцями з перламутровими нігтями – ось так, – і йому в ту ж мить підносять карту, де хитаються під вітром ліси, курять дороги, співають мандрівні музики, тому що ця карта жива і точно показує, що і як робиться у світі. Імператор може знати, що ми тепер із тобою розмовляємо, – для цього йому досить нахилитись і наблизити до карти своє всевидюще око. А якщо він розгнівається на якусь провінцію, то просто посипле це місце на карті сіллю. І там стануться неврожай і лиха, і так буде, допоки Імператор не зглянеться.

Розвіяр пішов спати, уражений величчю Імперії. Але снились йому не Імператор у високих покоях і не карти, посипані сіллю. Він бачив світлячків у високих кронах і білок, що котяться по землі рудою хвилею.

Розділ сьомий

Вони йшли від селища до селища, живучи з полювання. Людей на дорогах усе більшало, усе частішали стовпи з розвішаними на них указами й законами. Розвіяр завжди спинявся, щоб ретельно роздивитися такий папір: документи були райдужні, із ледь помітним перламутровим переливом. Справжні імперські грамоти.

Місцеві мешканці переважно не вміли читати, але грамотам уклонялись. Інколи сипали крихти на землю перед стовпами – це буцім приносить талан й оберігає. У наказах обіцяно люту смерть крадіям, браконьєрам, убивцям і фальшивомонетникам, а люди всміхалися, дивлячись на райдужне сяяння, і подовгу стояли, милуючись барвами. Розвіяр дивувався.

В околицях містечка під назвою Злива звіруїна взяли за браконьєрство. Лукс никав у кущах, а Розвіяр ішов дорогою, думаючи про своє, придивляючись до міста попереду, в долині. Задумавшись, присів відпочити на камінь, почув тупіт і ворушню, поспішив на допомогу; виявилося, четверо вартівників (у повнім складі вся міська варта) накинули на Лукса аркани й скрутили, хоч той і не думав опиратись. На землі валялася, розметавши короткі крила, убита кормуха: товста смачна птиця.

– Далеко забрався, звіруїне, – сказав начальник варти. І не дожидаючи відповіді, повернувся до своїх. – Вибирайте найвищу гілляку, ці тварюки живучі… Он та гілка ніби годиться.

Один вартівник дбайливо підібрав із землі кормуху, другий дістав мотузку, третій поліз на дерево. Розвіяр здивовано зрозумів, що Лукса збираються повісити просто тут – без питань і без суду.

– Гей, – сказав він начальнику варти.

Зброї і досі не було. Вештаючись по дорогах і бездоріжжю, Розвіяр обшарпався, вкрився пилом, заріс рідкою юнацькою бородою і вигляд мав жалюгідний. Але коли він сказав «гей», начальник варти повернув голову.

Вони скинулись очима. Набагато пізніше Розвіяр зрозумів: у ті дні він копіював володареві звички, як переписувачі копіюють літери й рядки. Зітнувшись із ним поглядом, вартівник не став відмахуватися від придорожнього бродяги з зухвалькуватою манерою. Він вислухав Розвіяра, і ці кілька слів урятували Луксові життя.

Звіруїна забрали до Зливи й замкнули в тамтешній в’язниці – залізному барилі без вікон, наполовину вкопаному в землю. Розвіяр знайшов найбільшу корчму, замовив коновку бульйону й узявся розповідати «Повчальне казання про людей, звірів та інших тварей». Навколо потроху зібралась юрба; Розвіяр розповів, як ситуха зажадала стати криламою, і загадав від слухачів заплати. Йому зібрали в чиюсь шапку жменю монеток. Розвіяр розповів, як дочка лісоруба вирішила вийти заміж. Натовп став густішим, Розвіяр пообіцяв, що більше не скаже ні слова, поки не дістане п’ять імператорських реалів.

Над ним сміялись, його лаяли. Забравши зароблене, він вийшов із корчми і попрямував до іншої, навпроти. Там узяв собі кварту кип’ятку й узявся розповідати «Історію звіруїнів».

Злива була маленьке, глухе, сонне містечко. Зібрати за ніч п’ять реалів виявилося річчю неможливою. Наближався світанок, і Розвіяр уже вигадував наперед програшні плани визволення Лукса силоміць, аж коли один крамар, молодий, але дуже товстий, сором’язливо попросив його розповісти ще раз про корабель жінок. Розвіяр згадав Східну темницю, камінні стіни, підлогу, вкриту мохом, струмочок, що вирвався зі стіни, і сопіння наглядача Роджі.

– Жили собі дві жінки, перша була дружина шевця, друга – дружина крамаря, що торгував пухом. Шевцева дружина була вірна своєму подружжю, і навіть у думках не чинила перелюбу ні з ким. Крамарева дружина любила спати на м’яких перинах, смачно їсти й утішати свою хіть. Одного разу…

Крамар шкодував грошей. Але Розвіяр пообіцяв розповісти щось особливе; три останні реали, три жовті кружальця, упали йому в долоню один за одним, у той час як Розвіяр переказував одну за одною пригоди фаворитки.

Крамар не знав, що ця книга заборонена в Імперії. Гадки не мав, з якого тексту розповідач вириває, наче клапті, описи любовних утіх.

– Вибравшись із басейну, вона обтерла стегна духмяною олією, накинула на плечі шовкову сітку і так, під звуки струн, зустріла коханого…

Коли Розвіяр був молодший, його зовсім не переймали розлогі сцени зваблення. Тепер він читав їх заново, віддалено розуміючи, чому сопів Роджі й за що платить крамар, але сам лишався байдужим. Його не хвилювали ні «шовкова шкіра на внутрішній поверхні стегон», ані «таємні кучері», навіщось «змащені олією». Коли він думав про жінок, йому уявлялись не голі груди, не Джаль і не Крилама: йому ввижалось маяння міста Мірте на видноколі, золоті шпилі й бірюзові арки, білі мости й далека музика.

– І він увійшов у неї владно, так що вона застогнала й відкинула голову, і волосся її занурилось у басейн…

Уранці Розвіяр став перед начальником міської варти й заплатив п’ять реалів за звільнення Лукса. Вартівник довго рахував гроші, дивився то на монети, то на прибульця, тупо супився, не розуміючи, як можна за ніч зібрати таку суму. Хотів припустити якесь паскудство, уже навіть осміхнувся, але, зітнувшись із Розвіяром очима, утримався і тим зберіг собі життя.

– Та й смердить у цій їхній в’язниці, – сказав Лукс замість вітання. – У мене навіть апетит пропав.

Вони мовчки вийшли за місто – за так звану стіну, хистку і де-де цегляну, а подекуди й плетену з лози.

– Сідай, – сказав Лукс.

Розвіяр заліз йому на спину, ухопився за плечі, і Лукс полетів по курній дорозі, у дикому гоні закидаючи вбік задні лапи, залишаючи змазані, широко розкидані сліди. Він гнав по рівнині так, що в обох свистів у вухах вітер, і кричав на льоту, і Розвіяр вторував йому охриплим за ніч голосом:

– А-а-а-а-а!

Вони гнали, злившись в одну чотириногу істоту, корта святкує новий день життя.

* * *

– У твого брата були дружини?

– Ні. – Лукс скуйовдив розчепіреними пальцями шерсть на боці. – У нього була одна наречена. Вона мені зовсім не подобалась. Я думав, може, він хоч іншу візьме, яку я захочу.

Розвіяр потер кінчик носа:

– Я не розумію, як це. Дві дружини на двох.

– Це тільки так кажуть, що на двох, – Лукс зітхнув. – З моїм-бо братиком, із Танцюрою, я не дістав би нічого. У вершника право першої ночі.

Розвіяр ліг на спину. Йому ні з сих ні з тих згадалася Джаль: а що було б, якби вона погодилася тікати з ним із замку? А нічого доброго. Спіймали б обох.

– А що сталось із його нареченою, коли його… коли він загинув?

– Вийшла за іншого, – байдужно відповів Лукс.

– Вона його кохала?

– Звідки я знаю? – Лукс, здається, трохи образився.

Закінчувався день. Вечір був холодніший за вчорашній, а той був холодніший за позавчорашній: наближалася осінь, а за нею зима.

– Я знав одне дівчину, – помовчавши, почав Лукс. – Із нашого клану. По-моєму, вона кохала мене.

Розвіяр піднявся на лікті:

– Слухай, Луксе… А як у вас? У тебе? З жінками? У тебе хтось був?

Лукс заходився чистити кігті на передніх лапах – він завжди так робив, коли соромився. Чудно було дивитись, як він копирсає гострою паличкою, вибираючи піщинки з-під загнутих кістяних лез.

– У мене могло бути, тільки коли брат мій ожениться. І віддасть мені другу ніч.

– Дивно. Я от ні з ким не одружився, а…

– Так ти ж дикий! – вирвалось у Лукса. – Тобто я хотів сказати, що ваші звичаї дикі. Ну… не такі, як наші.

Розвіяр не образився. Він ділив своїх жінок із купою вартівників, і всім це здавалося звичним і природним. А комусь могло здатися диким. Світ широкий.

– Як же ти тепер? – спитав він у Лукса.

Той почервонів – смаглява шкіра зробилася ще темнішою.

– Якщо я одружуся, – уголос подумав Розвіяр, – виходить, я повинен віддати свою дружину тобі?

– Нічого ти не повинен.

– Ні, ну чому. – Розвіяр усміхнувся від усвідомлення власної щедрості. – Прошу… Коли побачиш дівчину, яка тобі сподобається, скажи мені.

Лукс засміявся. Розвіяр не зрозумів, чого було більше в його сміху – ніяковості чи вдячності.

* * *

– Хто такі?

– Нагори, – звикло повідомив Розвіяр. – Я вершник. А це мій брат. Ідемо з наших земель, дивимось Імперію, набираємось розуму…

Чиновник коротко поглянув на нього з-під лисих надбрівних дуг:

– Набиратися розуму – це правильно, це добре, маленький гекса… Ти правду кажеш, оця тваринка – твій рідний брат?

– Я не тварин… – почав Лукс і замовк. У камінному приміщенні зробилось тихо, тільки чути було, як гуде, чекаючи допуску, черга.

– Документів не маєте, звісно, – сказав чиновник. Його єдина рука перебирала папери на столі.

– Ми йдемо з земель нагорів, – сказав Розвіяр, намагаючись, щоб голос його звучав спокійно. – Там ні в кого немає…

– Патруль, – негучно сказав вартівник.

З’явилась трійка хлопаків при зброї. Розвіяр згадав, як переходили міст на кордоні: так легко перейшли, що зовсім утратили пильність…