Марина та Сергій Дяченки Мідний король
жүктеу/скачать 2.44 Mb.
|
|
Ранками відчинялися крамнички на перших поверхах химерних, різьблених, дерев’яних і цегляних будівель. Крамарки, величні, мов королеви, давали в борг льодяники та фрукти. Над вулицею, у других і третіх поверхах, сушилася білизна й співали птахи, грала музика й цілувалися закохані. Ліани увивали стіни й стовбури; вона виросла в золотому, благословенному Мірте й ніколи не хотіла покинути його. – А подорожувати? Побачити далекі краї? Так, бувало, в порт приходили красиві кораблі з далеких країв. Але всі чужинці з таким захватом роззирались на всі боки, що їй було зрозуміло: краще за Мірте немає нічого в усьому заселеному світі. – А ліси? Ти ж знаєш, що на материку ростуть непроглядні ліси, течуть повноводі річки… Вони гралися в гаях, уявляючи їх лісами. Вони пускали кораблики по воді ручаїв. Вони гадали на нареченого, прив’язуючи до щогл корабликів кольорові шовкові стрічки… – Що ти робиш зі мною? – питала вона, дивлячись на нього з темряви блискучими очима кольору міді. – Чому я розповідаю? Навіщо тобі все це?! – Я хочу знати. Розкажи ще. Вона то плакала, то затихала, то знову починала вириватись, але його воля була незмірно сильніша. Він був обережний – боявся завдати їй болю. …А в порту крутились мармурові вулички, і для доброго заміжжя треба було щовесни підносити монетку статуї Морської Діви – вродливої й голої, з намистом із мушель – справжніх! – на тонкій мармуровій шиї. У Діви був трохи розтулений рот, дівчата потай одна від одної совали туди монети з найдрібніших… Подейкують, робітники з портових чужинців потім витягали монети особливою петлею, але дівчата вірили, що Діва приймає їхні підношення, і наречений буде ладний… – Ти заміжня? – Ні! Морська Діво, чому я все тобі розповідаю… Я ненавиджу тебе, я хочу, щоб ти здох, проклятий гекса… – Твій наречений… – Він був на флагмані другим помічником… Ти вбив його, ти вбивця! Навіщо я розповідаю тобі, навіщо… Ти причарував мене? Ти маг? – Ні. Я просто тебе кохаю. – Брешеш! – Я люблю Мірте – й тебе. Він не брехав. У цю ніч вона була його притулком, єдиною істотою, спроможною захистити від жаху, що невпинно підступає. Він більше розмовляв з нею, аніж пестив, і золотий відблиск її волосся лежав на його блідому, білому обличчі. – Морська Діво… Я починаю бачити в тобі людину, – прошепотіла вона понад ранок. – Що в цьому жахливого? – Це… неможливо. Неможливо вірити, що ти людина. Це руйнує… світ. Усе. – Світ нетривкий. Життя нетривке. Просто повір, що я тебе люблю. Вона гірко засміялась – і раптом уперше відповіла на його пестощі. Тягар на його душі ослабнув. Її волосся темним золотом заливало постіль. Її шкіра була бронзовою, матовою, вологою від гарячкового поту. З першим промінням сонця вона заснула – змучена й нарешті упокорена, спокійна, майже щаслива. У її снах Мірте квітнув і запалювались вогні над рожевими й білими мостами. – Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную! Подай, що потребую! Він так і не дізнався, як її звати. * * *
З цією новою жертвою він зазнав короткого блаженства. Він був сильний і великий, як ніколи, він був мудрий – але до Останнього Знання однаково лишалося півкроку. Тут, поряд, руку простягни. Тінь подорожнього, що простує на захід. Він лежав сам у розворушеній постелі. Він бачив довгі волоски, що золотим шитвом поблискували на подушці. Він знову приніс у жертву людину; зродився жах, який відчував, напевно, музикант Гейл, коли гриз свої руки. – Імператоре, – прошепотів Розвіяр. – Богине Воф… Хто-небудь. Допоможіть мені! Відповіді не було. Наставав ранок. Розвіяр устав, одягнувся, ще не знаючи, куди збирається йти; так вийшло, що за кілька хвилин він увійшов у кімнату Дарунка. Хлопчик спав, розлігшись на перині, а біля його постелі сиділа, мов дожидаючи чогось, Яска. – Стій там, Розвіяре. – Її голос був низьким, як бурчання потривоженого дракона. – Стій там і не підходь. – Яско? – Я вб’ю тебе, якщо ти ступиш хоч крок. Заворушилася, прокидаючись, дитина. Яска не глянула на неї. – Я знаю, навіщо ти прийшов. Я все про тебе знаю, Розвіяре, і вже давно. Мій син не дістанеться Мідному королю. Я й так чекала занадто довго… Ми підемо сьогодні. Ти не зможеш нас зупинити. – Ти надто звикла до своєї могутності, – повільно сказав Розвіяр. – І віриш у власну невразливість. Насправді він прийшов, щоб, як тоді на кораблі, обійняти дитину й ненадовго повернути собі душевний спокій. Він був певен, що прийшов за цим, але Яска – великий маг – знала більше, і Розвіяр усвідомив раптом, що вона має рацію. Бірюзовий перстень на пальці в Яски спалахнув – і залив кімнату тремким нервовим світлом. – Іди. Або помреш просто зараз. Прокинувся Дарунок. Схопився на ліжку. – Мамо! Що ти робиш?! Яска ледве встигла схопити його за комір нічної сорочки. – Луксе! Сюди! Відчинилися двері в глибині кімнати. Увірвався Лукс; Розвіяр був уражений, як давно його не бачив. Лукс постарів, коротка борода його подекуди посивіла, широкі плечі згорбились. Хутро наїжачилось, утративши блиск. На спині, витертій сідлом, безпорадно рожевіла шкіра. Лукс завмер між Яскою та Розвіяром. Поглянув на дружину й на сина. Перевів погляд на вершника й володаря. – Луксе, ходімо з нами, – пророкотала Яска. – Він продав себе й своє життя Мідному королю. Він сам – Мідний король. Він не жертвує – він забирає собі! Він не зупиниться. – Мамо! Це ж… – Він прийшов, щоб пожертвувати тобою, Даре. – Ні! – Дарунок кинувся так, що затріщало полотно. – Розвіяре… – Луксе! – скрикнула Яска, відтягуючи назад, наче пір’їнку, напруженого маленького звіруїна. – Ти з нами?! – Яско, – промовив Лукс майже беззвучно. – Він мій вершник. – Він принесе тебе на вівтар! – Він мій вершник. – Ідіот! – Я нагір. А він мій вершник. Відводь дитину… Я лишуся. Яска повернулась до нього, ошкірена, страшна в своїй люті. Лукс зустрів її погляд понурим, але дуже твердим поглядом. – Що ти мені казав?! – скрикнула жінка. – Що ти мені обіцяв? – Він мій вершник. – Я твоя дружина! – З його волі. Він мій вершник. – Заждіть, – сказав Розвіяр і повернувся до дверей. – Не треба жахливих сцен… Я йду. – Чи далеко? – Яска скинула підборіддя. – На Золоту гору. – Розвіяр був кришталево-спокійний, його майбутнє лежало перед ним, як залита місячним світлом рівнина. – Здійснити паломництво. Луксе, ходімо зі мною. Яско, можеш забрати хлопчика на «Криламу» хоч зараз. Тільки лиши мені «Пузаня». Ясчині ніздрі звично роздулись, ніби бажаючи втягнути в себе все повітря в кімнаті. – Ти за цим сюди прийшов, – сказала вона несподівано спокійно. – Від початку ти це збирався зробити, так? – Так, – сказав Розвіяр. – Палив їхні кораблі? Я палила – для тебе? – Так. – Змішав їх усіх з багном, зґвалтував, принизив? – Так. – Проклятий гекса! – Так. Луксе, ходімо. – Ні! – Яска тепер майже верещала. – Луксе, чоловіку мій… Батьку мого сина… Ходімо з нами! Будь ласка, ходімо! Лукс довго дивився на неї з Дарунком. Розвіяр чекав. – Він мій вершник. У Ясчиних очах майнула тінь – ніби впала сокира. * * *
Золота гора височіла віддалік від моря, позаду Мірте. Великий уступ нависав над прірвою, і низькі кущі були обвішані маленькими балабончиками. За традицією Мірте, на Золоту гору приходили молодята; залишити тут балабончик уважалось добрим знаком. Балабончики дзвеніли ледве-ледве, на межі чутності. Розвіяр дивився на місто. Лукс стояв поряд, засідланий, і його боки ходили ходором – шлях був нелегкий. Здіймалося сонце. Світанковий Мірте був свіжіший і легший, аніж Мірте призахідний. Тепер, згори, він не здавався піднесеним: затишно розлігся в низовині під горою, ловив сонце червоними й золотими дахами, торкався неба золотими голками шпилів. – Як це вийшло? – пошепки спитав Лукс. – Сам не знаю. – Як це вийшло? Я завжди був поряд… Мій брат. Мій вершник. – Коли ми зустрілись, я був уже… уже приніс першу жертву. Ти нічого не міг удіяти. Ніхто не міг удіяти нічого. Це як смертельна хвороба. Як життя, яке однаково закінчується смертю. Лукс дивився спокійно й суворо, як дивився завжди. Розвіярові раптом полегшало. Тепер він міг говорити. – Я все розумію. Я бачу кожну піщинку, знаю, де вона була, чим вона стане… Яска катувала для мене й убивала з мого наказу. Вона не любить сина, бо він став між нами. Вона не кохає тебе, бо ти був занадто м’який із нею й безвідмовний. А мене – мене вона ненавидить. Луксе, її душа спалена, як ті кораблі, і це зробив я. Я знаю й не можу просити пробачення. Не можна просити пробачення за те, що збираєшся зробити знову. Лукс підійшов ближче. Поклав руку на плече Розвіяру. Той дивився на Мірте. – Вона має рацію: я не зупинюсь. – Чому? Що тебе змушує? Це як голод чи як спрага… – Це як лавина. Як пожежа. Чого б ти хотів понад усе, Луксе? – Ну…
– Ти не хотів би, щоб душа твоя й розум осяялися зсередини? Коли можеш усе й усе розумієш. Це як любов, але тільки яскравіше. Це як знання… як блискучий вихід із глухого кута… Як досконалість, Луксе. І це – поряд, за два кроки. Мідний трон… Я нічого не можу зробити. Хоча… Хіба що… Розвіяр раптом завмер із широко розплющеними очима. Проста думка, до якої він не міг додуматись усі ці дні; йому було не до того, він переймався іншим; повернувшися спиною до Мірте, Розвіяр усміхнувся на весь рот і заніс руку над собою – над останньою жертвою: – Мідний королю, Мідний королю! Візьми, що ціную! Візьми! Удавись! Подай, що потребую! Нічого не сталося. – Мідний королю! Мідний королю! Візьми, що ціную, подай, що потребую! Довга напружена мить – і знов нічого. Розвіяр повернувся; вище здіймалося сонце, яскравіше блищали дахи, зеленішими здавалися сади. – Мідний королю, – почав він утретє, уже без надії. – Мідний королю… Подай, що ціную… – Ти вже себе не цінуєш, – пошепки сказав Лукс. – Або… він просто не хоче брати. Розвіяр, не дивлячись на нього, витягнув меч із піхов. Різонув себе по руці. Кров бризнула на каміння. – Мідний королю, Мідний королю, візьми, що ціную, подай, що потребую! Червоні плями зашипіли, випаровуючись. Мідний король узяв усього декілька крапель. Розвіяру полегшало, він засміявся вголос; кров з відкритої рани продовжувала бігти, він повторював і повторював заклинання, однак нова жертва не була прийнята. – Досить. – Лукс перетяг йому руку бинтом з сідельної сумки. – Досить, я нагледівся в житті на твою кров, досить. – Луксе, я ж не зупинюсь. – Розвіяр відчужено дивився, як Лукс бинтує йому руку. – Я принесу в жертву й тебе, і Яску, й Мірте… І… спробуй мене зупинити, будь ласка. – Як?
– Убити. Лукс відсахнувся: – Я не можу вбити вершника. Легше вирвати собі очі. – А Ранок-Без-Похибки вбив свого вершника. – Він був маг… І він проклятий навіки. Знаєш… дарма ми дозволили Ясці взяти його перстень. – Вона сама вирішила. Тепер вони разом дивились на місто. Зграї маленьких птахів літали над ним, мов чорно-біла сітка. Майоріли прапорці на високих ажурових вежках. Гірляндами тяглися вздовж загород жовті й червоні квіти. У гавані темніли кораблі; Розвіяр подумав, що Яска тепер на «Криламі» і Дарунок із нею. Тарі-Колесо та його людей він відправив на борт ще вчора… Це місто, мов наречена на вівтарі. Прекрасна жертва. Можливо, остання? – Стій! Лукс метнувся до краю урвища, став між Розвіяром і Мірте: – Зажди. Якщо вибирати між мною і Мірте… Нехай це буду я, Розвіяре. Я ж тобі дорогий? – Луксе!
– Я не хочу бачити, як ти віддаєш йому це місто. Ти… ти рятував мене стільки разів, що моє життя давно вже належить тобі, давно й геть усе. А там… Короткий Танцюра давно жде мене. Заждався на зеленій рівнині, забутий усіма. Ходить пішки… Хоча хто знає – чи попаду я на Зелену рівнину? Куди попадають його жертви, ти не знаєш? Полегшення, яке прийшло до Розвіяра в ту мить, коли Король прийняв його кров, розтануло. Налягала сила, що перевищувала всі сили цього світу, і закрутився невидимий гончарний круг: окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою… Недопалок свічі… Книжка… Білка… Клинки… І далі, і далі – Іміль при смерті, і дівчина з золотим волоссям, і далі, і далі… – Я не знаю, – сказав він глухо. – Я не знаю, де вони, чи живі… чи можливо, щоб вони залишилися серед живих… і чи не найкраще їм померти… Я дізнаюсь, коли дістануся до Мідного трону. – Дізнаєшся, – м’яко сказав Лукс. – Ти розумний, ти дуже розумний. Можливо, лишилося трошки… Можливо, це остання жертва. І він усміхнувся. Він стояв на уступі над Мірте, опустивши руки, не торкаючись мечів, що звичайно оперізували його торс. Косматий, постарілий звіруїн під сідлом, із широкими лапами, з густою шерстю на боках. Розвіяр ніколи, ніколи в житті не надівав остроги, сідаючи на спину Лукса. – Хто тобі дорожчий – я чи Мірте? – Ти.
Лукс усміхнувся: – Я завжди мріяв померти за тебе, друже. Тільки соромився сказати. – Луксе… – Роби. Якщо хочеш, я відвернусь. – Луксе! – Це… все, що я можу для тебе зробити. Розвіяр придивився до його обличчя. «Це… все, що я можу. Мабуть», – сказала інша людина, багато років тому. Розвіяр почув її голос. Перед очима в нього яскраво й опукло постала картина: володар піднімається з крісла, іде до нього… «Не вставай, сиди…» Ліва рука лягає йому на маківку, а права піднімається в знайомому жесті… І тоді Розвіяр б’є мечем по руці, кисть відлітає і шльопається в басейн… А за декілька хвиль клинок протинає груди володаря… «Єдине порушення цього правила можливе, якщо під час жертвоприношення жертва повстане й уб’є жерця». Ці слова, чи схожі, зникли в книжці Варана, поїдені пліснявою. Велика людина… велика, Золотим слід краще користуватися безцінними книжками… – Луксе… Я знаю, хто мене зупинить. * * *
– Розвіяре?! Що з тобою? Де ти був?! – Даре… – Він зупинився, з нерозумінням углядаючись в обличчя маленького звіруїна. – Дарунку… Хіба ви не поїхали?! – Ні… Мама… вона сказала, що залишається в Мірте. – Як?!
– Вона сказала, що лишається… А де батько? – Зажди, – сказав Розвіяр. – Зажди. Мені терміново треба побачити маму. Він увірвався в палац. Золоті розбігалися з його дороги. Він злетів по сходах, укритих чорним зі сріблом килимом, і вдарився плечем у різьблені двері її покоїв: – Яско!
Немає відповіді. Надбіг іззаду Золотий-камердинер, тремкою рукою простягнув ключі. – Відімкни! – ревнув Розвіяр. Розчинилися двері. Він побачив, що Яска жива, що вона сидить спиною до входу, біля вікна, і дивиться на море. Розвіяр перевів подих. – Слава Імператору, – пробурмотів із нервовим смішком. – Слава богині Воф… Яско! Жінка не ворухнулась. Розвіяр кинувся до неї, спотикаючись об розкидані по кімнаті книжки, речі, іграшки: – Яско! Я знайшов вихід! Прошу тебе, зроби це для мене… Яско! Жінка повернула голову, поглянула на нього незнайомим, трохи здивованим поглядом. Лікоть її спирався на столик із писальним приладдям, майже торкаючись пописаного аркуша, персня з бірюзовим каменем і перекинутого камінного флакончика. «Я лишаюся в Мірте, – було написано на аркуші серед багатьох закреслених рядків. – Нехай ніхто не прочитає… Я хочу сказати кому-небудь, хоч паперу: коли ти принесеш у жертву мого чоловіка й це місто, на вівтарі будемо ми з Даром. Я не хочу нічого пам’ятати. Я не бажаю це пережити». Розвіяр схопив флакончик. На папір упала єдина крапля – нудотна крапля «солодкого молока», напою, що забирає пам’ять. – Яско! Вона дивилася на нього не розуміючи. Розвіяр відступив, столик похитнувся, перстень Ранку-Без-Похибки скотився на підлогу. – Я нічого не пам’ятаю, – сказала вона здивовано, але голос був її, низький і хрипкуватий, і інтонації були знайомі. – Що сталось? Я не пам’ятаю… Хто ти? – Вона перевела погляд за плече Розвіяра. – Хто це? Напівлюдина! Вона дивилась на Лукса через плече Розвіяра, не впізнаючи його. Лукс метнувся через кімнату, лишаючи сліди кігтів у глибокому килимі. Побачив флакончик. Побачив аркуш. Зирнув на бірюзовий перстень, що закотився під стіл. Нажахано вп’явся очима в Яску. – Що з тобою? – Вона нахмурилась. – Ти… тобі боляче? Лукс упав перед нею й закрив лице руками, і Розвіяру здалося, що він кричить, хоча не було чути ні звуку. Кімната пливла перед очима. Папір, перстень на підлозі… Камінний флакончик… Звіруїн біля ніг здивованої жінки… Розвіяр бачив у своєму житті тисячі смертей. Утрата, якої він тепер зазнав, примусила на хвилину оглухнути, осліпнути, заніміти. Лукс відняв долоні від обличчя. Поглянув на Розвіяра; піднявся. Розвіяр був уражений, яким спокійним, величним може бути його брат. Гордовитим. – Тебе звати Яска, – тихо промовив Лукс. – Ти моя дружина. І ти не втечеш від мене. Я наново розповім тобі кожний твій день, кожну хвилину. Я розповім тобі твоє життя, і ти все пригадаєш. Усе буде знову. Віриш мені? Він говорив уперто й просто. Розвіяр побачив, як погаслі очі жінки оживають, у них з’являється вогник, як нерішуча усмішка сходить на бліді губи: – Вірю… Як тебе звати? Тоді він вийшов, залишивши їх удвох. Його хитало; у коридорі стояли мовчазним натовпом Гідні – і понурий Ілімар. Підлога під їхніми чоботами блищала, різні сорти дерева складалися в мозаїку, і в міру того, як мінялось освітлення, на дерев’яному покритті розквітали й в’янули квіти. Мідний король відлічував останні хвилі. Жага оновлення ставала нестерпною; дорога до Мідного трону здавалась короткою й світлою – декілька легких кроків. «Можливо, це остання жертва», – сказав тоді Лукс. Розвіяр роззирнувся. Гідні стояли плечем до плеча, багато хто мав зброю, але не загроза йшла від них – страх і розгубленість. Деякі перешіптувались; Лукс устиг розповісти їм? Чи це зробила Яска? Хлопчика ніде не було видно… – Дарунку! – владно покликав Розвіяр. З-за широких спин вийшов хлопчик-звіруїн, білий, як молоко. Його світле волосся стояло сторч, наче віночок квітки. Оксамитова куртка розгорнулась, стійчастий комірець сорочки впирався в тонке, дитяче підборіддя. – Розвіяре, – прошепотів Дарунок, не наважуючись підійти близько. – Що з мамою? А батько… – Усе добре. – Розвіяр присів перед ним навпочіпки. – Дарунку, милий… Ти воїн? Ти чоловік? – Так… – Хлопчик ковтнув. Смикнулася шия. – Допоможи мені. – Як?! – Я поясню… – Розвіяр озирнувся, мов сліпий. – Дайте мені арбалет! Заряджений! Натягнутий! Хутко! Юрба захвилювалась. Понурий Ілімар узяв у когось і простягнув Розвіяру зброю. Розвіяр уклав арбалет у руки Дарунка: – Тебе вчили стріляти? – Так…
– Палець на гачок. А краще два пальці, тут тугий спуск. Тепер дивись… – Ти хочеш, щоб я в тебе стріляв?! Спливав час. Сила Мідного короля пригнічувала залишки власної волі Розвіяра: Король вимагав жертви. – Хлопчику… Даре, послухай… Він міг би зізнатися, що хоче погубити, принести в жертву чудовиську батьків Дара і його самого. Він не міг зізнатись. Та й не встигав. – Баба! Боягуз! Це випробування, ясно? Якщо хочеш коли-небудь бути бійцем – роби, як я сказав! Я наказую! Ти готовий?! Він ніколи в житті не кричав на Дарунка. Навіть Золоті сахнулись, хоча його погляд був звернений не на них; хлопчик зіщулився: – Так.
– Зробиш?! Хлопчик схлипнув. – Ілімаре, рахуй до трьох. Дарунку, на рахунок «три» – натискай. Ніхто не смійте допомагати, інакше зірветься! Тільки хлопчик… Ілімаре, рахуй! – Раз, – хрипко промовив Гідний Ілімар. – Мідний королю, – вимовив Розвіяр і підняв руку. Усередині зірвалася пружина. Дарунок стояв перед ним, ніби на вівтарі, тремтячи, заливаючись сльозами, зі зведеним арбалетом у руках. – Два!
– Мідний королю… Візьми… Він хотів би приборкати, притримати свій язик, але слова не належали йому. Вони текли мимо його волі. – Три! Дарунок мигнув. Арбалет у його руках смикнувся. Нічого не відбулося. – …що ціную! – Стріляй! – закричав Ілімар. – В ім’я Мірте, стріляй! Урятуй нас! Урятуй нас усіх! Дарунок сидів, уклякнувши, дивлячись на Розвіяра, єдиний з усіх витримуючи його погляд. Маленький палець завмер на спусковому гачку. – Подай… – Розвіяра охопив жах, рівного якому він не знав ніколи в житті. – Стріляй! Стріляй! – ніби крізь вату у вухах, доносились до нього крики Золотих. Дарунок ледь-ледь похитав головою. Він дивився на Розвіяра, в очах були біль і любов, сльози й рішучість: пострілу не буде. – Що… потребу… Він побачив – або йому здалося, що бачить, – як величезна чорна долоня нависає над Дарунком, збираючись накрити його навіки. Дрижало повітря; до невідворотного лишився один звук. Арбалет упаде на підлогу. Хлопчик щезне. Відкриється нове знання. Підіймається курна завіса, заллється світлом найдальший куточок свідомості. Побіжать білки по колосковому полю, рудий потік, хвости й круглі спини… – Ні!
Він кинувся вперед, ніби бажаючи прикрити Дарунка собою. Упав на підлогу арбалет. – Не займи, що я ціную! Йому здалося, що згори навалився олійний прес. Перевернувся світ, і все змінилось. Голий і голодний, раб над рабами, він вріс у землю смердючого склепу, де днями й ночами скрипить коловорот, і батіг гуляє по худющих спинах. Нікчема, тварюка, яка втратила навички мови, забула своє ім’я – Розвіяр… «Що тобі треба?» – Не займи, що ціную! Єдине слово – «пам’ять» – намальоване кіптявою на брудній вологій стіні. І знову батіг, і дзвякає ланцюг, і густішає морок. «Що тобі треба?» – Нічого! У мене все є! «Свобода? Сонце?» – Не займи, що ціную! Не віддам! Олійний прес навалився, і затріщали кістки. Розвіяр щосили вчепився в хлопчика, відчуваючи, як той вислизає з рук. Вислизає. * * * Член Ради Гідних Ілімар писав у своїх мемуарах: «Ніхто з нас не усвідомлював тоді, що відбувається. Ніхто не розумів до кінця, яка жахлива доля нам усім випала. Набагато пізніше ми дізналися з розповідей і книжок, чого вдалось уникнути в той день і кому ми зобов’язані своїм визволенням… А тоді ми тільки бачили, як гекса стискає в обіймах хлопчика-звіруїна, ніби збираючись переламати йому кістки, і велить йому стріляти, але хлопчик не скоряється… До речі кажучи, не підкоритися цьому гекса ні в кого з нас не було можливості… Дитина розповідала пізніше, що по нього буцімто прийшло чудовисько, але гекса його прогнав… Сам гекса не приходив до тями декілька годин і метався так жахливо, що ми боялись до нього наблизитись… В усьому цьому була замішана магія, але жінка-маг не показувалася зі своєї кімнати, а старший звіруїн був сам приголомшений усім. Зважаючи на жахливий моральний стан, у якому ми всі були, ця подія здалася нам провісником нового зла. Однак не минуло й двох днів, як страшні люди пішли з нашої гавані, і дим їхніх чорних кораблів розтанув на обрії…» * * *
Човен ударився днищем об камінний виступ. Розвіяр переліз через борт, по пояс пішов у холодну воду, намацав ногами тверде й вибрався на берег: – Повертайтесь. Мені треба побути самому. Не озираючись, попрямував по схилу вгору; маяк був кістяний, чи то голка велетенського морського їжака, чи то прямий бивень, порожній зсередини. Гнилі дерев’яні сходи вели нагору, біля входу стояла чорна бочка під кришкою. Пахло мастилом і водоростями. Зігнувшись, Розвіяр зазирнув під мушлю величезного молюска, але там нікого не було, тільки гіркою лежала купа ганчір’я. Він випрямився й озирнувся. Мірте сяяв на обрії, далекий, недосяжний. Розвіяр сів на холодний камінь, притулився до скелі спиною й заплющив очі. На маяку не можна вмерти з голоду – риба, водорості… На маяку ніколи не буває темно. Не вийшло б мастило в бочці, не забувати б поправляти ґніт. Напевно, щось схоже відчував старий Маяк, уперше ступаючи на цей острів. Треба побути самому… Довго. Дуже довго. Човен пішов за скелю, але він відчував – вони поряд. Не повертаються на корабель. Чекають, коли він покличе; не зважуються не послухатись – і не можуть виконати наказ. «Тебе звати Яска, – сказав тоді Лукс. – Ти моя дружина. І ти не втечеш від мене. Я наново розповім тобі кожний твій день… Від того самого ранку, як ти народилася в селищі на Камінній Стрілці. Як росла, як стала магом, як відкривала й закривала лялькам очі… Як ти боролась, і як зняла прокляття з цілого народу, і як народила сина. Я розповім тобі твоє життя, і ти все пригадаєш. Усе буде знову, Яско. Віриш мені?» Розвіяр пригадав, як Яска усміхнулась у відповідь на ці слова. Відкрито, здивовано, щасливо – як за молодих літ. Вони живі й здорові. Вони і є його життя. Його життя нехай іде, вільне, а він залишиться тут – покутувати провину, яку спокутувати несила людині. І Мірте на обрії. І ревіння полум’я над головою. Але вони – вони живі й здорові, і місто стоїть, як раніше, дивиться у води затоки… – Розвіяре? Він розплющив очі. Вони все-таки не послухались; човен погойдувався на воді неподалік від берега. Біля води на вологих каменях стояв Дарунок, скуйовджений, дивно дорослий, схожий на молодого Лукса. – Я ж просив дати мені спокій. – Вибач. – Дарунок сунувся до нього, легко ступаючи широкими лапами по гострому камінню. – Тільки… Поглянь, що я для тебе знайшов. На його простягнутих долонях лежав окраєць хліба, світло-сірий, зі смаглою блискучою скоринкою. жүктеу/скачать 2.44 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|