Марина та Сергій Дяченки Мідний король

– Цо-ок!

Рептилії зупинились у крихітній бухті. Там чекали двоє, з каптурами, насунутими на обличчя; Розвіяра витягли з човна і, підштовхуючи в спину, повели камінними сходами, що вели вгору через пролам у скелі.

За годину він був уже на рабському ринку в передмісті Фер. Ще за годину, знов помінявши хазяїна, ішов у загальній вервечці рабів, ведених від узбережжя щодалі в гори.

Арві та Лу продешевили. Треба було продавати мене як письменного, думав Розвіяр на ходу, дивлячись у спину хлопця попереду. За письменного дали б більше – звісно, якщо знайти розбірливого й багатого покупця.

Дурні, думав Розвіяр. Колишній хазяїн Агль досі, певно, гризе лікті й проклинає своє розорення. Прокляті контрабандисти могли б підзаробити на праці майстерного переписувача…

І тоді ж розлюченоподумав: дулю вам. Не став би я працювати на них. Я вільна людина, у мене є пам’ять, і я ще побачу колись ліси своєї батьківщини.

Вервечка рабів повільно тяглась у гору. Наглядачі поляскували канчуками – без зайвої жорстокості. Так, для порядку.

Розділ другий

Замок цілком був висічений у скелі. Незрозуміло, хто й коли проробив цей титанічний труд; де-де на стінах збереглися відбитки величезних зубів. Наглядач Роджі казав, що це скельні черв’яки; тільки великий маг може підкорити собі скельного черв’яка і примусити його гризти камінь за наказом.

Тут усе було камінне. Меблі. Посуд. Серця людей, які служать тутешньому володарю, були, схоже, теж із каменю. Удень сонце нагрівало замок так, що на поруччі зовнішніх галерей вільні найманці смажили собі яєчню. У глибині замку, у дальніх покоях, освітлених смолоскипами, було стигло й холодно, і зі стелі крапала вода.

Розвіяру пощастило: його на ніч замикали в Східній темниці. Це було велике приміщення з єдиними вузькими й низькими дверима, з величезним проламом у стіні навпроти – щось на кшталт вікна, яке виходило на схід. Під проламом розлягалась безодня, далеко внизу дзюрчав струмок. Скеля поросла мохом, стіни й підлога Східної темниці більше ніж наполовину були запнуті глибоким і м’яким зеленим килимом. Струмок, що починався десь нагорі, постачав рабів свіжою водою і дозволяв умиватись.

Тут не бувало парких ночей. Розвіяр лежав на виступі, порослім мохом, та скільки завгодно міг думати про своє; за день до його появи в замку – разом з п’ятьма іншими рабами – у Східній темниці сталась бійка. Когось скинули вниз.

У першу свою ніч у замку Розвіяр опинився серед мовчазних, пригнічених, дуже потайних людей. Пізніше він дізнався, що, недорахувавшись напередодні раба, старший наглядач розлютився, звелів суворо покарати винних і невинних, а двох призвідників бійки покарали аж до напівсмерті. Відтоді мешканцям темниці заборонено розмовляти один з одним від сходу й до заходу сонця. Утім, Розвіяра цілком влаштовував такий порядок.

Він лежав у тиші, слухаючи шурхіт струмка. Якщо замружитись – можна уявити, що валяєшся на галявині серед лісу. Утекти зі Східної темниці неможливо, але Розвіяр тікав щовечора, просто заплющивши очі.

Уранці, вдосвіта, і ввечері, у пітьмі, на стінах де-не-де можна було розрізнити літери. Колись тут сиділа письменний чоловік; звали його Укі-Проводир, він видряпав на камені своє ім’я й десяток непристойних слів – мабуть, усе, що знав. Він же – а може, інший раб – намалював, як умів, голу жінку з маленькою головою й широчезними, як корма в галери, стегнами. Крім цих надписів і малюнка, в темниці була ще одна, дуже дивна, позначка на стіні. Розвіяр довго до неї приглядався, перш ніж зрозумів: це теж слово. Колись, переписуючи книги чужою мовою, він навчився розуміти іншу мову, хоч і не знав, як вона звучить.

Слово, вишкрябане на замшілій стіні, значило «пам’ять».

* * *

– Гей, книжнику!

Просто за дверима був коридор для варти – темний і куди задушливіший, ніж сама темниця. Тут горіла свічка. Розвіяр замружився.

– Сідай, – сказав наглядач Роджі.

– Спати хочу…

– Ну от іще, будеш тут мені комизитись! Давай-но про корабель жінок.

– Утретє?

– А хоч би й ушосте! – У голосі наглядача прозирнуло роздратування, і Розвіяр не ризикнув більше сперечатися.

Він сів на холодну підлогу (мох тут був витолочений безліччю ніг) і подумки розгорнув книгу повчальних історій.

– Жили собі дві жінки, перша була дружина шевця, друга – дружина крамаря, що торгував пухом. Шевцева дружина була вірна своєму подружжю і навіть у думках не чинила перелюбу ні з ким. Крамарева дружина любила спати на м’яких перинах, смачно їсти й утішати свою хіть; одного разу…

Букви спливали з пам’яті без принуки. Розвіяр читав книгу, його права рука стискала уявне перо, немовби переносячи знаки на чистий аркуш. Наглядач Роджі слухав, підперши щоку кулаком. За дверима слухали теж – ті з рабів, хто ще не спав.

Здібності Розвіяра виявилися випадково. В одну з перших ночей, наляканий і розгублений, він почав шепотіти книгу вголос – ту, недочитану й недописану, про Осиний Ніс. Роджі, що вартував за дверима, спершу вирішив, що новачок порушує наказ головного наглядача, перемовляючись з іншими рабами; утім, Роджі був розумний і майже одразу зрозумів, що помилився. Звістці, що новий раб знає письмо, ніхто з наглядачів не зрадів. Розвіярова доля не змінилася ніяк, якщо не зважати на те, що тепер Роджі знай загадував йому переказувати книги – ночами чи вдень, під час перепочинку.

Розвіяр дозволяв собі бурчати, але йому подобалося, що в нього є слухач. Згадалися довгі години, проведені на острові в Маяка, коли, сидячи в затінку, що відповзав щодалі, він так самісінько читав літери перед очима, а старий, чи то безумний, чи то велемудрий, слухав його. У Східній темниці Розвіяр згадував старого частіше, ніж на борту «Луски»; гіркота від утраченого окрайця забулася – Розвіяр майже подарував старому Маяку його трюк із «Мідним королем».

– …І тоді крамарева дружина обмила млоснеє тіло трояндовою водою, і змастила свої темні кучері духмяною олією, і вкрила постіль шовком та оксамитом…

Роджі судомно ковтнув. Розвіяр усміхнувся, заплющив очі, притулився потилицею до м’якої замшілої стіни; так букви виднілися навіть чіткіше.

– …і зустрівши його, вона запнула завісу, але свічада й гобелени чули стогони і бачили, як коливався вогник нічника…

Розвіяр перевів дух. На цьому сцена перелюбу цнотливо закінчувалася, далі йшла мова про відплату – коли з’явився корабель королеви квітів, щоби везти всіх чесних жінок на свято, крамарева дружина зібралась туди теж, але палуба…

– Зажди, – хрипко сказав наглядач. – Далі я знаю… Давай ще раз із того місця, де вона любила спати на перинах.

– Хочеш, я запишу тобі? – несподівано запропонував Розвіяр.

Роджі мигнув короткими віями:

– Як це?

– Побалакай іще! – Очі в Роджі звузились. – Я, щоб читати… та хіба це справа для вояка?

– Ти неписьменний? – після паузи здивувався Розвіяр.

Роджі хотів дати йому штурхана, але Розвіяр ухилився.

* * *

Уранці йшли на роботу. Снідали на ходу – кожному по коржику, та ще по солодкому кореню, та по вареному яйцю чиркуна (ці чорні пташки колоніями селились і в скелях, і в замку, не розрізняючи, де яка розколина, і по стелях бенкетних зал). Вода струменіла вздовж кожної улоговини в скелі, стрічками водоспадів зринала з балконів – від чого, а від спраги раби не потерпали.

Яйцекладна тварюка вогнянка мешкала в скелях над замком. Доріжка йшла зиґзаґом – десять поворотів нагору, десять поворотів униз. Шестеро наймолодших рабів, у тому числі Розвіяр, тягали в замок яйця вогнянки.

Нагору належало бігти щодуху. Десять поворотів з пустим коромислом, одинадцять тисяч кроків. Там, нагорі, перепочинок поряд із гніздом; житло вогнянки було загороджене камінним валом, над ним нависали залізні поперечини, схожі на реї. З-поза валу бурхав чорний дим – то густіше, то рідше. Вантажники – вільні найманці в шкіряних шоломах – з допомогою блоків, важелів і держалець витягали з ями лискучі від сажі, розпечені яйця. Перев’язували їх мотузками, вимоченими в жовчі двоголової болотяної змії, і вішали на палі-коромисла. Розвіяр, підхопивши на плечі коромисло, ішов тепер униз – одинадцять тисяч кроків. Десять поворотів. Вузька стежка, суцільний камінь, сонце пече, і на кожному повороті наглядач.

Іти донизу належало повільно й дуже обережно, щоб ні в якому разі не затнутися, не впасти, не пошкодити ношу. За надтріснуту шкаралупу носильникам обіцяно болючу страту – це саме собою було дивно, адже раби чимало коштують. Але ще якась тяжка таємниця була пов’язана з яйцями – Розвіяр страшно томився на спуску, хоча нагору здиратися, здавалося б, важче. Виснажував страх перечепитися, пошкодити ношу, але не тільки це; яйця обрисами нагадували потворні чорні голови, і нелегко було бачити, як вони розгойдуються праворуч і ліворуч, на кінцях коромисла.

Згинаючись під вагою ноші, ляпаючи по камінню зашкарублими п’ятами, він думав про інше, забував про роботу, «звільнювався». Тоді очі його замість камінної стежки бачили склепіння велетенського лісу, глухі закутки, де напнуте павутиння з застряглими в ньому пташиними скелетиками. Багатоярусні хащі, де під корінням і над корінням, у траві й у чагарниках, у переплетенні ліан, у коронах і під коронами, як під склепінням палацу, вирує вдень і вночі життя…

На третьому повороті стежки – якщо рахувати згори – відкрився краєвид ущелини. Розвіяр щоразу тамував віддих, забачивши чорне провалля з білою піною потоку на дні і протилежну скельну стіну, де маяли стрічки водоспадів.

– Агов! Годі ловити ґав!

Розвіяр ступав далі, опустивши голову.

На п’ятому повороті відкривався замок. Теж скеля, але з видовбаними ходами й галереями, балконами, вежами, сторожовими постами; у нижніх ярусах розміщувалося «місто», де жили вільні найманці з родинами, головно ремісники. У середніх ярусах мешкала варта, і десь нагорі, серед багатьох камінних веж, під склепінням палацу, гніздився володар, якого Розвіяр ніколи не бачив. Над замком здіймались дими, товсті й тонкі, чорні й білі.

Розвіяр спитав якось у Роджі, нащо потрібні яйця вогнянки. Той велів замовкнути й ніколи про це не говорити. Потім, озирнувшись, повідомив крізь зуби: якщо Розвіяр випадково подряпає шкаралупу – він, Роджі, засмутиться. Йому, звісно, начхати, скинуть Розвіяра в яму з гнилим м’ясом чи просто підвісять на гак, але історії про жінок Роджі подобаються, тому Розвіяр має бути обережним – і німим, наче морська змія.

Розвіяр був обережний і німий, але думки його залишалися вільними від нагляду. Під час роботи, на перепочинку, в темниці він уявляв собі вогнянку так і сяк. Він подумки готував яєчню з її яєць і обігрівав ними оселі взимку, жбурляв яйця у ворога і придумував ще тисячі способів, як ними скористатись.

Він не знав, де й за яких обставин узнає відповіді на свої питання. І нітрохи не тямив, коли це станеться.

* * *

Утомлюючись удень, він не одразу засинав уночі. Раби, причаївшись у темряві, крадькома порушували заборону на розмови; інколи базік викривали наглядачі, шмагали канчуками, але розмови поверталися знов. Розвіяр дізнався багато про товаришів у нещасті: когось продали в рабство за борги. Якогось матроса підібрали вночі п’яним на вулицях порту Фер, і вранці він протверезів уже в рабському каравані. Половина рабів не пам’ятала, хто вони й звідки: їх обпоїли «солодким молоком». Хто почастував їх напоєм, де це було – вони уявлення не мали, як не знали й власних імен та історій. Слухати їх було особливо моторошно.

Ближче до півночі розмови затихали. Розвіяр, смертельно втомлений, засинав пізніше за всіх. Щоб відволіктись, він починав подумки читати уявлювані книжки – вони допомагали заснути.

Усі історії про жінок він пропускав – набридло переказувати їх Роджі. Зате чудово діяли докладні описи чужих земель, обрядів, тварин і рослин, розповіді про невідомих істот; Розвіяр читав про крилаті повозки, кожну з яких несуть чотири крилами, про вдачу донних драконів, про личинок вогняних звірюк, що живуть усередині чорного яйця: «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повітрі, тому що остигне й не буде пуття; а якщо обступлять вороги – витягни яйце з вогню і розбий шкаралупу. Розколоти її випадково не можна – шкаралупа міцна, треба захотіти. Коли трісне шкаралупа – вийде вогняна тварюка на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням. ЇЇ не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї вона вб’є й одного ворога, і сотню. А за мить перед тим, як спливуть три дні й три ночі, звели їй кинутись у воду – тоді она здохне. Запізнишся – лихо тобі. Стережись і пам’ятай: лише три ночі й три дні…»

Розвіяр сів на підстилці з моху. Спали його товариші, світили зорі крізь пролам у стіні. Дзюрчала вода; Розвіяр щосили тріснув себе по лобі. У дверях, у віконці для варти, показалося бліде сонне обличчя.

– Канчука захотів? Спати!

Розвіяр ліг. Його проймало холодом. Як він раніше не здогадався, як?!

Вогнянка живе в гарячому гнізді. Її яйця носять у замок, зберігають у вогняній пічці… Про піч розповідав, здається, Роджі… Усі знають, що яйця дуже цінні, але чи підозрює хто-небудь – чим? «Вийде вогняна тварюка на волю й стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням».

Не бувало такого, щоб хтось із носіїв випадково розбив яйце. «Розколоти її випадково не можна – шкаралупа міцна, треба захотіти». А ніхто не хоче – бояться покарання. І ніхто не знає, яку владу щодня носять раби на плечах! «ЇЇ не вражає ні стріла, ані клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню».

Тим часом вогнянка дедалі менше відкладає яєць. І коли їй знов заманеться нестись – Розвіяру невідомо.

Ціна свободи. Влада. Хай на три дні й три ночі; Розвіярові тільки б вирватися. Він повіється в гори і там зачаїться, а пізніше вистежить караван на Фер і пристане потихеньку, а там піде в море, хоч за юнгу, хоч за матроса. Треба тільки правильно вибрати час…

Він лежав на спині, усміхаючись у морок, і бачив, як несуться по полю руді й легкі, мов іскри, білки.

* * *

– Ти, – він тицяв ґулястим пальцем у груди черговому рабу, – ти…

Розвіяр завмер.

– І ти, – останнім Роджі вибрав високого хлопця на прізвисько Ніс, – ви, троє, беріть коромисла. А ти, книжнику, підеш розвантажувати вози з крупою, учора прийшов караван.

Розвіяр стояв приголомшений. Свобода була на відстані простягнутої руки – і вислизнула. На свій сором, він відчував боязку полегкість: не доведеться битись та вбивати. Усе буде як завжди.

– Роджі, – сказав Ніс дуже тихо. – Я вчора ногу підвернув…

І підсмикнув холошу, показуючи опухлу щиколотку.

– Шуу, – виплюнув наглядач. – Більше нічого не підвернув? Іди на підоймі коловорот крутити, бо я тобі підверну, не встанеш! Ти, Жирний, з коловорота переходиш на розвантаження…

Погляд наглядача, як завжди понурий, переметнувся на Розвіяра.

– Бери коромисло, книжнику. Подряпаєш шкаралупу – шкуру злуплю.

Носильники розібрали коромисла. Розвіяру дісталась дуже зручна палка, ледь вигнута, відшліфована сотнями рук. Рушили по стежці вгору – десять поворотів, одинадцять тисяч кроків.

Він обігнав двох інших. Потім відстав і пошкандибав у хвості. Не треба квапитись; нехай вони візьмуть вантаж і підуть уперед.

Заспокоївши віддих, зусиллям волі перестав рахувати кроки. Треба зосередитись. Треба вирішити, як і коли розбивати яйце. Чи знають наглядачі таємницю личинок? Що коли раба-бунтівника одразу ж пристрілять – здалеку? Чи зможе захистити його личинка вогнянки?

Вантажники обережно викочували яйця з гнізда, в’язали мотузками, навішували на коромисла. У диму, у тріскоті іскор, вони самі здавалися чудовиськами – від куряви їхня шкіра зробилася чорно-сірою. «Утомилася, старенька, це останні яйця, завтра вже не буде», – Розвіяр сам чув, як один вантажник сказав це другому. Рахівник із табличкою робив позначки, бурмочучи під ніс, перевіряючи цифри – унизу, де прийомка, стоїть інший рахівник, і щодня по закінченні робіт вони звіряються, щоб упевнитись: не зникло жодного яйця.

Скрипіли блоки, дзвеніли ланцюги, сичали носильники, коли іскра попадала в дірку на рукавичці. Розвіяр чекав, дивлячись на далекі верховини гір: у ранковому сонці вони здавались ошатними й навіть гостинними. На мить пригадалось – і загасло у пам’яті – літаюче місто Мірте.

Як наяву, Розвіяр побачив митника, як він вимовляє, наче випльовує, слово «гекса». І велить викинути Розвіяра за борт, мов погану ганчірку. А Розвіяр у відповідь розбирає чорну шкаралупу, і вогнянка заступається за нього.

Йому привидівся чорний дим над мостами Мірте. Крики, страх, вогонь і попіл. Три дні й три ночі – чудовисько кориться кожному його слову, а що буде потім, немає значення…

– Гей! Заснув?

Розвіяр струснувся, узяв на плечі коромисло з вантажем і, обережно притишуючи ходу, перетнув найкрутіший відтинок спуску. Знову звів дихання, настроївся на звичний ритм; одинадцять тисяч кроків.

Зараз?

А чому ні? Хіба Роджі не такий, як усі наглядачі?!

Розвіяр перечепився. Умить спітніли долоні. Роджі крикнув, коли Розвіяр добіг до повороту:

– Ти чого затинаєшся, га? Життя обридло? Під ноги гляди!

Розвіяр промимрив щось у відповідь.

Доріжка суха, не слизька, ще не гаряча. Ідемо обережно, дивимось під ноги. Не треба поспішати; ще маємо час, і там, нагорі, чекають на свій час страховища, до часу ув’язнені в шкаралупах.

А що коли книга бреше і вони не коритимуться?!

Приймальник розіклав яйця, разом із мотузками, у залізній вагонетці на колесах і повіз до спеціальної пічки, що не згасає ні вдень, ні вночі. «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повітрі, тому що остигне й не буде пуття…»

Угору – бігцем. Одинадцять тисяч кроків.

Вантажники відверто раділи близькому закінченню робіт. Вони, хоч і були вільними найманцями, хоч діставали чималі гроші за свій труд – боялись вогнянки та її пекучих яєць і були щасливі, що без пригод закінчилася зміна.

– Сьогодні раніше підемо відпочивати, хлопче!

Звичайно вантажники не розмовляють із рабами. Але тепер – подобрішали; Розвіяр, пристроївши на плечах коромисло з новим вантажем, попрямував униз.

Зараз?

Розмахнутися, лупонути коромислом об камінь… Об цей? Чи той, наступний? Стежка – занадто відкрите місце, усім усе видно, і легко дістати стрілою…

Він закінчив другу ходку, здав вантаж приймальнику, і рахівник записав. Підійшов Роджі – він був незвично діяльний сьогодні.

– Хлопче… Ти якийсь дивний. Ще раз загаєшся по дорозі… Зупинишся… Так і знай: увечері тобі буде шмагання. Тільки загайся ще раз!

Розвіяр із важким серцем рушив угору. Під сонцем, під поглядом наглядача він не міг повірити, що таким сміливим був сьогодні вранці. Що з ним зроблять, якщо личинка чомусь помре? Або не буде слухатись? Або… якщо його піймають за три доби?

Ішов час. Розвіяру все складніше було переставляти ноги. Страх і відчай, з якими він змагався – і перемагав – з перших днів свого нового рабства, тепер цілком заволоділи ним. Він міг визволитись, міг дістати владу над життями інших, але не смів; це за кілька годин перетворило Розвіяра на більшого раба, аніж яким він був, зв’язаний і голий, на невільничому ринку.

Він ішов униз із вантажем, і два яйця вогнянки похитувалися на коромислі в такт до кроків. Наближався третій поворот…

Щось змінилося. Неначе тінь пролетіла в повітрі. Розвіяр підвів голову.

За камінною грядою почувся дивний звук – чи то шипіння, чи то скрегіт. І глухо скрикнула людина.

Ноги самі винесли Розвіяра на поворот, і він побачив, як наглядач Роджі, який щойно сидів на високому камені, тепер летить униз, притискаючи руки до горла. Тіло його скотилося, смикнулося, завмерло посеред стежки, а каміння ще котилось, велике й маленьке, один ударив Розвіяра по нозі…

На стежці, кроків за двадцять, стояла істота, яких він перше не бачив. У тварюки було чотири широких лапи з кігтями й довгий пружний хвіст. Тулуб, укритий смугастим хутром, широкі людські – чоловічі – груди, порослі рудим волоссям. М’язисті руки, в кожній по короткому клинку. На голові залізний шолом, що повністю закриває обличчя, а на спині – в сідлі зі стременом – знаходився ще й вершник, тому що хвостата істота була верховою.

Розвіяр побачив усе в деталях – як, бувало, встигав прочитати ледве розгорнуту книжкову сторінку. Він побачив обличчя вершника, гордовите, смагляве, чимось схоже на гордовиті обличчя Золотих. Побачив у його руках світлі вигнуті мечі. Побачив ноги, узуті в чорні чоботи з тонкої шкіри, уперті в стремено – носками вгору і в боки. Побачив ледь вловимиий рух цього стремена: чотиринога тварюка з людським торсом присіла на задні лапи, збираючись стрибнути на Розвіяра й покінчити з ним – утовкти в стежку. Перетворити на млинець.

Жити!

Замість цього крутнувся на місці й ударив своєю ношею об скелю, з усіх сил зажадавши свободи невідомому чудовиську. Одне яйце розбилось із вологим чмоканням.

Спалахнули мотузки. Посипалася шкаралупа, повалив чорний дим. Чотиринога істота на стежці застигла за мить до стрибка, а Розвіяр, кинувши коромисло, відстрибнув до самого краю стежки й мало не зірвався.

Зі скалок шкаралупи, з сажі й обгорілих волокон вибралася личинка вогнянки. Якби Розвіяр давніше знав, що носить на плечах, не спав би так спокійно на порослій мохом підлозі в Східній темниці. Мучився б через жахи. І тим більше дивним і диким здавалося, що це – оце – може комусь підкорятися.

Чотиринога істота на стежці відступила назад; дико й страшно скрикнув вершник, спалахнуло сонце на його клинках…

– Убий! – Розвіяр ні на що не сподівався. Він просто хотів жити й боровся за життя як міг.

Личинка вогнянки здійнялася, розметавши гострі крила, вкриті сажею, немов пилком. В обличчя війнуло жаром, Розвіяр упав на коліна, прикриваючи обличчя ліктями, відчуваючи, як тріщить на голові волосся.

Він не хотів дивитись і все-таки бачив. Чотиринога істота змахнула клинками, і вершник повторив його рух, але жоден із чотирьох клинків не досягнув цілі. Личинка пронеслась над ними, почувся тріск, вершник вивалився з сідла й упав на дорогу. Чотиринога істота в останньому пориві гарячково спробувала зняти з себе шолом – і теж повалилась, придавивши тіло вершника тяжкою, непомірною тушею. Личинка піднялася вище, Розвіяр щосили сподівався, що тепер вона полетить геть, сховається – але жахлива тварюка спустилась на великий камінь над стежкою. Склала на спині крила, мов долоні і, здається, втупилась у Розвіяра – хоча в неї не було голови й не було очей.

Йому захотілося стати частиною цієї камінної гряди. Стати недвижним. Стати каменем.

– Гей!

Личинка не зрушила з місця. Продовжувала сидіти, молитовно склавши крила на спині.