Марина та Сергій Дяченки Мідний король

– Відведіть цих двох для подальшого розгляду, – звелів однорукий вартовим. – Тільки в різні камери. У різні.

* * *

Він лежав на кам’яній підлозі, заклавши руки за голову. Страху майже не було. Він бачив у житті багато чого, і скрипучий трюм «Луски», і рабський караван, і Східну темницю в замку. І яму, куди його кинули після розбитого яйця вогнянки, після перших смертей звіруїнів. Там, у темряві, він віддав єдину свічку в жертву Мідному королю і дістав натомість… що він дістав?

Розвіяр сів. Похитав головою, ніби витрушуючи зайву думку. Знову це невиразне почуття; він чогось дуже потребує, і тільки Мідний король може дати оце потрібне. Тільки нема під рукою нічого цінного, щоб принести в жертву. І головне – чи не він, Розвіяр, обіцяв собі, що більше ніколи не скаже ці слова – «Мідний королю, Мідний королю»?

Без скрипу відчинилися двері. Увійшов однорукий чиновник, слідом двоє вартівників занесли стіл і високе барило. Однорукий усівся на барило, поклав лікоть на порізаний, залитий чорнилом стіл. Прошмигнувши в уже майже зачинені двері, улаштувався на підлозі в кутку, раз у раз гучно зітхаючи, писар – хворобливо-худий, лискучо-лисий. Розгорнув сувій білої деревної кори і взяв напоготів перо.

Розвіяр, подумавши, встав.

– Гекса? – негучно спитав чиновник.

– Наполовину. За матір’ю.

Писар зітхнув. Допитувач осміхнувся:

– Де ж такі водяться?

– Поселення в лісі. Народ називається «пригірці», – сказав Розвіяр, і перед очима в нього стала стіна лісу з мерехтливими вогниками в коронах. – Випалюють у лісі галяви… сіють, жнуть. Там я виріс.

Писар знову зітхнув. Його перо було самописним – із чорнильним жучком, насадженим на залізний стрижень. Розвіяр уже бачив такі пера, але не тримав у руках; жучок слабко ворушив лапами. Скоро засохне.

– А справжніх гекса я ніколи не бачив, – Розвіяр дивився на жучка. – Навіть не знаю, де вони живуть.

– Цікаво, – сказав допитувач. – Товаришок твій хвостатий розповідає зовсім інше.

У Розвіяра замлоїло серце. Що встигнув вибалакати Лукс? Чи міг він збрехати «на користь справи»?

– Він не може розповідати інше, – повідомив Розвіяр повільно. – Він не знає… ми з ним познайомилися зовсім недавно.

Допитувач задоволено кивнув:

– Значить, ти визнаєш, що надав хибні свідчення на заставі при в’їзді до міста?

Розвіяр мовчав. Писар підняв голову й знову зітхнув – довго, несамовито, так що вітер пройшовся по камері.

– Якщо ти збрехав тоді, як я можу знати, що тепер ти кажеш правду? – допитувач примружився. – Може, ти шпигун гекса в Імперії? Вони спеціально відшукали напівкровку? Спеціально ніс тобі зламали, морду на сонечку підсмажили, щоб чорніший був? І звіруїна приставили, щоб ти й сам згодився за нагірського вершника… Ловко, еге. І скільки ж застав ти пройшов – ніхто не приглядівся. Забувати стали гекса в Імперії, а є такі, що й зовсім про вас не чули.

– Та хто такі ці гекса, – спитав Розвіяр, раптом розлютившись, – що можуть в Імперію засилати шпигуна? Чим вони можуть грозити Імператору?

Писар кивнув, поворушив жучка, щоб краще йшло чорнило, і застрочив далі. Перо ледь чутно дряпало писальну деревну кору.

Допитувач дивно всміхнувся:

– Ач ти, як забалакав… Імператору ніхто зі смертних грозити не може. Але Шуу, проклята тварюка, не проминає нагоду збурити заколот на кордоні, хвилювання в провінції, лихі заміри проти чесних громадян. І не дарма в нашому спокійному місті з’являються з брехнею на вустах гекса-напівкровка та звіруїн без вершника, але ж відомо, що нагори своїх чотириногих у могилу до братів кладуть. Чи тобі невідомо?

Розвіяр хотів відповісти уривком із «Хронік звіруїнів», але вчасно притримав язика.

– Відомо, – сказав він над силу. – Але ми ж на землях Імперії, що нам до законів диких околичних племен?

Писар іще раз поворушив жучка. Допитувач кинув на нього побіжний погляд.

– А я, – у Розвіяра раптом сів голос, – майже ніколи не брешу. Я насправді його брат… Названий. Я його від смерті врятував. А він мене. Ось і всі наші лихі заміри.

* * *

За кілька годин однорукий, якого звали начальник Шито, зайшов переконатися в його старанності й побачив, що гачечки лисого писаря точнісінько аж до чорнильної плями й помарочки перенесено з білого сувою кори на папір. Ба більше – переписувач скопіював навіть темні знаки на корі й сліди жучків-деревоїдів.

– Так ти…

Однорукий захлинувся від люті. Зіжмакав аркуш, що його почав був Розвіяр, жбурнув йому в обличчя:

– Знущаєшся?!

Розвіяр сторопів. Він звик, що його робота викликає в усякого новачка подив і захват.

– Ти переписувач? – крізь зуби спитав Шито, трохи заспокоївшись. – Чому не зробив красиво? Чому не написав розбірливо, я тебе навіщо тут посадив?!

– Я вмію тільки копіювати, – з подивом зізнався Розвіяр. – Я… так бачу. Що бачу – переношу на папір.

Увечері того ж дня він уже крутив коловорот удвох із Луксом – механічна підоймна машина доставляла на височезну міську стіну каміння та розчин для нового будівництва, воду для дозорників і сталеві частини якихось оборонних механізмів.

Ще за чотири дні їх випустили з в’язниці, і вони опинилися на вулицях міста, гомінких, брудних, метушливих. Вийшли за в’язничну браму й зупинились – без копійки грошей, без кусника хліба, зате з подорожніми документами «молодших громадян Імперії, позбавлених засобів до існування», сірими квадратними папірцями, у самому центрі яких ледь помітно переливався райдужний штамп.

– Краса, – сказав Лукс, у захваті роздивляючись свій папірець. – За таке діло я б їм, либонь, іще щось покрутив би.

– Ходімо. – Розвіяр повернув до міської брами.

– Куди?! Ми ж і міста ще не бачили, ти хотів у гільдію переписувачів…

– Ходімо. – Розвіяр упіймав його хвіст і накрутив на руку. – Нема чого нам тут робити. Ходімо, в дорозі розповім.

Учора вночі він мав довгу розмову з начальником Шито. Той знову випитував деталі Розвіярового життя, усе намагався впіймати на брехні, але Розвіяр, говорячи відверто в міру, усе-таки примудрився багато приховати. Наостанці Шито попередив: забиратися з міста негайно по звільненню і не показуватись більше.

– Мені б простіше вдавити вас обох. Та тільки коли кожного підозрілого давити, ніякий зашморг не витримає… Чув я про такі ліси, як ти розповідаєш. Кажуть, місця там пропащі, дорога погана, браконьєри ходять і різна наволоч поза законом. Ходять, годують своїм злочинницьким м’ясом тамтешніх проглотів і хапунів… Моя тобі порада: знайди собі дівку десь у селищі і землю ори, на твоєму братику-бо орати – саме в лад. А в місто не показуйся. І ще одне: надумаєш підписи підробляти – руки повідрубують, а потім голову. Я попередив.

І ось тепер Розвіяр ішов геть із міста, а Лукс ступав поряд, понуривши голову, обхопивши руками плечі, прикриті старою, купленою принагідно сорочкою.

– Орати на мені не можна, – озвався похмуро, коли Розвіяр закінчив свою розповідь. – Коловорот крутити – ще б нічого. А орати – я тобі не рогач і не їздова саможерка.

– Жерти що будемо?

– Ти хотів переписувачем найнятись. А я можу полювати.

– Браконьєрствувати.

– Можна ліцензію справити.

– За які гроші? Дешевше купити хліба на базарі.

Лукс вилаявся по-звіруїнськи. Вони сіли при дорозі, у затінку, і пасли голодними очима каравани, що проходили поряд, мушляків із ледве висунутими з-під важко навантажених панцирів ногами, рогачів, запряжених у вози, погоничів, що сиділи на їхніх волохатих чорних горбах.

Хотілось їсти. Ломило напрацьовані на «каторзі» руки. Дивне бажання, що змагало Розвіяра на кордоні Нагір’я й Імперії, – сховалось кудись углиб.

– Треба б справити собі зброю, – діловито сказав Лукс. – І навчитися вдвох парного бою. Ти ж не вмієш. Ти мені в бою вуха відрубаєш, і добре, коли вуха, а то ж і голову відітнеш.

– Ми «молодші громадяни Імперії, позбавлені засобів до існування», – Розвіяр осміхнувся. – На штампі написано: «Без права носіння зброї».

Лукс витяг із кишені сорочки свій папірець. Розгорнув, довго вглядався в райдужну печатку. Тоді згорнув ковпаком і смачно плюнув усередину.

– Обережно, – сказав Розвіяр. – Ми просто під містом сидимо.

– Бачив я їхні «права» знаєш де? – ущипливо спитав Лукс. – У ляскуна в клоаці!

І пожбурив папірець у придорожні кущі.

* * *

Розвіяр, звиклий до тяжкої роботи, не цурався ніяких заробітків. У дрібних селищах, через які лежала їхня путь, ніде було дістати чистої оправи й не було кому продати готову книжку, тут навіть історії в трактирі слухали неохоче, без цікавості, тому Розвіяр навантажував і розвантажував хури з колодами, пиляв, тягав, гарував за дві миски каші. Луксові це здавалося принизливим, він ішов у ліс на заборонений мисливський промисел, і Розвіяр кожного разу чекав від цих походів лиха.

Що день, то холоднішало. Розвіяр і Лукс ішли по рівнині, де дуже багато було річок, маленьких річечок, озер – усі широкі, круглясті, спокійні. Із настанням зими тиха вода нараз узялася льодом, і місцеві мешканці, тільки того й чекаючи, проторували нові переправи – по льоду, на дерев’яних полозках, вони возили товари на ярмарок. Ополонки – темні отвори для риболовлі – загороджувано тинами з розвішаними на них червоними та жовтими стрічками.

Розвіяр і Лукс голодували й мерзли. Справа поверталася на погане, але тут навернувся щасливий випадок: у придорожньому трактирі шукали робітника.

* * *

– Чому ти терпиш усі ці приниження?!

– Чому ти, вершник, миєш їм казани й пиляєш дрова?

– Бо нам треба щось їсти, – рівно озвався Розвіяр. – І десь жити. А свого замку ми поки ще не збудували.

– Ми могли б знайти заробіток, гідний воїнів!

– Ніхто тебе не тримає. Іди, шукай.

– Ти казав – у твоїй голові багато книг на сотні реалів!

– Та чи багато з них користі, поки вони в голові. А дістати їх звідти – без грошей, без гільдії, у цій глушині – не можна.

– Я думав, ти боєць, – сказав Лукс і відвернувся. – Я пам’ятаю тебе зі зброєю в руках… Коли ти дивився в обличчя смерті…

– Я теж чимало пам’ятаю, – сказав Розвіяр. – Як викручувався, наче саможерка, щоб викупити тебе у вартових. Як тягав мішки за нас двох, а ти стояв і дивився. Як приносив тобі пожерти, а ти казав – спасибі, тільки чому так мало?

Лукс щільно стулив губи. Його хвіст нервово вдарив по дощатій підлозі.

– Я тебе за собою не тяг! – продовжував Розвіяр, уже майже не стримуючись. – Сідла на тебе не надівав і стремена не підправляв. Сам не пропаду, прогодую себе й дорогу знайду, а ти можеш забиратися просто зараз. Забирайся!

Лукс обхопив себе за плечі. Його хутро стояла сторч, мов щітка.

– Я просто думав, що ця робота гідна раба, – сказав він тоном нижче, мов намагаючись пояснити.

– Знайди іншу.

– Я не селянин, щоб усе це робити.

– Прийде весна – дізнаєшся, що таке справжня селянська робота.

– Ба не дізнаюся. І знати не хочу.

– А мої пращури, – несподівано для себе сказав Розвіяр, – випалювали ліс великими ділянками. Розбирали горілі пні. Сіяли. Жали. Мій батько був обхідником, він бігав уздовж межі на ходулях і відганяв у ліс шкідників… Інколи вони гризли йому ходулі… Але він насаджував їх на спис…

– Значить, він був так само воїн. – Лукс підняв голову. – Він ризикував, користався зброєю, проганяв ворога. А не гнув спину, чистячи смердючі ночви.

Розвіяр не чув його. Картини далекої минувшини ніколи не навідували його з такою яскравістю й повнотою, як це трапилось уперше на борту «Луски». Але тепер, коли він заговорив про батька, усе повернулось до найдрібнішої деталі. Будинок. Поріг на дві камінні сходинки, сіни без стелі – із них видно двосхилий солом’яний дах високо над головою. Двоє незачинених дверей – до татової половини й до дядькової. У будинку все дерев’яне, світле і жовтаве, бежеве, темне, світле, відшліфоване тканиною і доторками, як тепла рама колиски: спи…

– Зажди, – сказав Розвіяр, переборюючи це наслання. – Ще трохи. Дочекаємося весни в теплі.

* * *

За півгодини трактирник, червоний і засапаний, увалився на кухню, де Розвіяр скоблив скребачкою чавунні казани.

– Забирайтесь. Обидва! Негайно, геть!

Розвіяр заспокоював його як міг. Знову кричала Ель – цього разу через те, що батько тягав її за коси. Утрутився Лукс, одного маленького змаху лапи вистачило, щоб трактирник відлетів до стіни, ударився потилицею і захрипів. Ель кинулась до батька, уголос проклинаючи звіруїна; Розвіяр зрозумів, що серед зими доводиться йти світ за очі, а сімейного щастя в Лукса як не було, так і не мріє.

І вони пішли – закінчувався короткий день, налітав вітер, Лукс тягся, низько понуривши голову. Розвіяр мовчки виліз йому на спину й щосили вдарив ногами під боки. Лукс різко зітхнув, підстрибнув так, що Розвіяр мало не звалився, й кинувся бігти дорогою, а тоді й полем, не розбираючи ковбань і ям. Він нісся широчезними стрибками, вершникові шарпав обличчя вітер, за дві хвилини Розвіяр уже нічого не бачив від сліз. Лукс гнав, квитаючись у цьому гоні з несправедливим світом, і Розвіяр серйозно почав побоюватись, що він зламає ногу, спіткнувшись об прикриту снігом гілку, чи просто налетить на дерево, розтрощивши ураз дві голови – свою й наїзника.

Різко стемніло – насунулась чорна хмара. Луксові боки спітніли, Розвіяр замерз. «Ми закоцюбнемо на смерть у цій глушині», – подумав Розвіяр із бридливим здивуванням, і в цю мить побачив світло попереду, вогник, що пробився крізь снігове марево й стовбури дерев.

– Роз…бійники, – насилу вимовив Лукс і трохи стишив ходу. – Нарешті!

* * *

– Вона ж на одному місці не стоїть, усеїд її кишку. Перебирається хоч за течією, хоч проти, хоч через гатку перестрибує. А буває, в підземні води просякне й сидить там, поки не зголодніє. А Смертю її називають тому, що людське м’ясо дуже любить. Чує здаля. Сидиш, приміром, у човні з вудкою, або перемет свій потроху вибираєш. А тут – трісь, човник на друзки, і тільки шапка на воді плаває. Не одного ось так забрало.

Артільників було десятеро людей. Вони подорожували пішки, ночували в наметі з теплої шкури невідомого Розвіяру звіра, гребуючи постоялими дворами і, як висловився ватаг, «поважаючи трудову копійчину». У них були з собою імперські ліцензії на вирубку лісу, на полювання і на убивство власне Смерті; одного погляду на обличчя Лукса досить було Розвіяру, щоб зрозуміти: чотириногий нікуди від цих людей не піде.

Появу Лукса не всі сприйняли спокійно. Один, наймолодший, навіть злякався, решта більше дивувалися, підходили подивитись, помацати. Звіруїн, якого людська цікавість зазвичай дратувала, цього разу не виявляв незадоволення – навпаки, підвовдив лапи, показуючи втяжні кігті, розповідав про нагорів-звіруїнів і взагалі тримався як доброзичливий чужоземець, що свідомий своєї відмінності від місцевих мешканців. Розвіяр не був певен, що артільники прийняли б до свого багаття звичайного двоногого бродягу, якби той з’явився з нічного лісу без заклику й запрошення. Але Лукс був дивовижею, і мандрівників пустили до товариства.

Горіло велике багаття. Виступала з темряви стіна чорних, порослих мохом стовбурів.

– Як піде косяк жовтохвостої – значить, і Смерть за нею. Жовтохвосту скуповують крамарі, дають імперський реал за кожну зябру! Чудо-риба, не псується й не смердить, і чоловічої сили від неї більшає, і всі хвороби минають, так кажуть. Тому жовтохвоста в ціні.

Узимку Смерть, виголоднівши, починала метатись по річках та озерах, полюючи з-під льоду. Артільники терміново йшли на виклик: недалеко звідси – може, півдня дороги залишилось – якусь бабу затягло під лід, і вночі бачили сріблясте світло в річці.

– Вона світиться, коли темно. Так від неї й рятуються ті, хто розумніший: спускають під воду весло, а до весла дзеркало припасовують, та не лінуються поглядати. Як підуть зблиски з-під води – усе, змотуй вудлища. Кажуть, вона поночі не бачить, тому світиться, усеїд її кишку!

– Вам за неї платять? – спитав Розвіяр. – За те, що ви її вбиваєте?

Артільник поглянув, не розуміючи:

– За що платити? Це ж наш промисел. Що здобули, те й маємо.

– Ви ж людей від лиха рятуєте, – сказав Розвіяр.

– Атож, – озвався інший артільник, давно не митий, порослий дикою бородою. – Тільки що нам до їхнього лиха? Ми зі Смерті світило висмоктуємо.

– Що? – здивувався Лукс.

– А світиться вона, бо всередині в неї світило, – пояснив ватаг. – А світило, це ніби чорнило, тільки навпаки. За нього, братця, таку ціну дають, що й ризикнути можна.

* * *

Широка рівнинна річка, що вигиналась біля селища Журки, давно спростила шлях, пробивши собі нове річище, а внаслідок цього відділене озеро місцеві прозвали Стариганем. Снігу майже не було – його здув вітер, і поверхня Стариганя біліла матовим, де-де пузирчастим льодом. Біля дерев’яних містків під правим, високим берегом темніла покинута ополонка – її теж затягло, але лід був трохи тонший і зеленкуватий. Краї ополонки стовбурчились пощербленими крижинами, і лежало на боці м’яте, до половини вмерзле цеберко.

– Туди затягло, – сказав свекор загиблої жінки і тицьнув пальцем, указуючи під лід. – Казав я їй воду звідси не брати. Тут каламутно, і пісок трапляється.

– Еге ж, – ватаг артільників також не збирався жахатись чи сумувати. – За розламом видко – зі старих… Років із десять їй, а може, й усі п’ятнадцять. Вони в себе в підземних річках такого м’яса нарощують…

– І світила у ній три мірки, – мрійливо припустив волохатий. – Або чотири.

– Від берега відійди, – різко сказав ватаг Луксові, схиленому над ополонкою. – Зараз подивимось, чи тут іще вона, чи пішла. Може, нажерлась та й пішла собі в нори – грітися…

Ватаг вийняв дерев’яну трубку, пусту зсередини, засипав у неї жменю круглого насіння, блискучого й гладкого, і, надувши щоки, натужившись, видув на лід, ніби вистрілив. Кульки розкотились і завмерли. Артільники теж завмерли, застигнувши хто де, уп’явшись у лід; лід здвигнувся, кульки знову покотились – і знову завмерли.

– Ту-ут, – протягнув ватаг із лютим задоволенням. – Сидить, любася, усеїд її кишку.

Артільники заметушились. Хтось напинав намет на добрій відстані від берега, хтось розпаковував поклажу. Розвіяр став допомагати, щоб не замерзнути. Лукс застиг над мисливським арсеналом: непоказні з вигляду мужички підходили до справи серйозно. Тут були арбалети різних систем і розмірів, набір болтів, оббитих залізом, гарпуни й піки, сітка зі сталевих кілець (така важка, що доводилось нести її, розібравши на дві частини). Ватаг, забравшись на самісіньку верхівку єдиного в околиці пагорба, оглядав звідти річку й Стариганя. Повернувся стурбований, зсунувши шапку на одне вухо.

– Велика, видно, тварюка. І розгін вона має, коли що, і дірку вже пробито, лід тоненький… Анумо, хлопці, далі за берегом спробуймо. Де лід міцніший. Тягніть дерев’янки, приманку… А ти, – він повернувся до Розвіяра, – що вмієш? Товаришок твій тюки добре носить, це нам потрібно, а ти от сам – на витрішки прийшов?

– Він уміє стріляти, – поквапився з відповіддю Лукс.

Ватаг примружився:

– Стріляти? Звідки?

Розвіяр довго й промовисто поглянув на звіруїна. Знизав плечима:

– Було… Служив у варті.

– Покажи, – наказав артільник.

Розвіяр вибрав найменший арбалет, наклав легкий болт, поскрипів коліщатком. Прицілився в пожмаканий цебер, що так само ще лежав на краю замерзлої ополонки. Спустив тятиву. Арбалет був погано пристріляний: стріла пройшла на долоню правіше від цеберка й упала на лід.

– Мазило, – сказав Лукс.

– Та нічого, – ватаг поблажливо всміхнувся. – Навчиться.

Тим часом артільники видовбали яму в землі на віддалі від ополонки, вкопали в неї велику рогачку й прив’язали до її «рогів» висушену кишку всеїда. Набили ганчір’ям старі сорочку й штани, перетягли мотузками, «зарядили» в рогачку. Ватаг ходив навколо, перевіряв кріплення, стурбовано хитав головою:

– Ой, чи не близько стали, миленькі… Оце я тепер куточок позначу, щоб не далі… Вона ж розбіжиться, сволота, а берег похилий…

Він знов набив свою трубку круглим насінням і «виплюнув» його на лід. Забарвлені червоним, кружальця виднілись на льоду, мов крапельки крові.

– Ось навіть ближче… Ось так. І заждіть, нехай тільки Вухань буде біля рогачки, а решта давайте навперейми – вона ж стара, може кинутися. Луксе, – він мало не прохально звернувся до звіруїна, – а ти зі списиком ходив колись?

– Ще й як, – сказав гордий Лукс. – Давай свій списик. Тільки поясни, куди бити.

Розвіярові роботу цього разу не запропонували. Він відійшов убік і став дивитись. Дивно, що його так засмутив невдалий постріл по цебру; Лукс, бавлячися списом, вислухував напучування артільників, а Розвіяр дивився на нього й думав: це я вбив володаря в камінному замку. Це я застрелив мага. Я жодного разу не казав тобі про це, тому що… цим безглуздо хвалитись. Справжніми звитягами хвалитись не годиться… А може, це була й зовсім не звитяга. Я зробив те, чого ніхто не зумів, а ти називаєш мене мазилом через те, що я не поцілив із чужого поганого арбалета по старому відру!

І знов поглянувши на цеберко, він подумав про жінку, яка тут загинула. Нахилилася, щоб набрати води – квапилася, мабуть, додому, до сім’ї…

Односельці загиблої юрмились на чималенькій відстані. Цікавились і боялись.

– Готові? Закидай! – тонким від напруження голосом крикнув ватаг. Артільники – вісім людей – стояли півколом, зі зведеними арбалетами й піками навпереваги. Волохатий Вухань натягав рогачку – відходив подалі, тяг кінець вірьовки. Ватаг, примруживши очі, перевіряв приціл.