Мертва зона пролог 1 Н

У період маніакального, або “пікового”, стану той чоловік, як видно, стає надміру сексуально збуджуваним, дуже активним, сміливим і безбоязним. Судячи з усього, він упевнений, що поліція до нього не добереться, - так закінчував свій висновок анонімний психіатр. А автор статті, підсумовуючи сказане, зауважував: “І поки що така його впевненість має під собою підстави”.

Джонні згорнув газету й поглянув на годинник: ось-ось мав повернутися батько, якщо тільки не застряг у дорозі через сніг. Тоді взяв газету, відніс її до плити й засунув у вогонь.

А він і не ховається. Так уже вийшло, що йому завдано безжального удару. Втратити добрячий шмат життя - цілком достатня причина, щоб і самому стати безжальним.

- Розтуди його все, - буркнув Джонні сам до себе.

Тоді підійшов до вікна й визирнув надвір. За суцільною запоною гнаного вітром снігу годі було щось побачити. Аби тільки батько обережно вів машину - але й скоріше б він уже приїхав, бо його присутність ураз поклала б край цьому безглуздому самоколупанню.

Джонні знов підійшов до телефону й нерішуче спинився.

Жаліє він себе чи не жаліє, а він же таки втратив добрячий шмат життя. Можна сказати, самий цвіт. І не шкодував зусиль і праці, щоб віднайти себе. То хіба він не заслужив звичайнісінького спокою? Хіба не має права на те, про що оце думав перед кількома хвилинами, - на нормальне, буденне життя?

Немає такого життя, друже.

Може, й немає, зате достеменно є життя ненормальне. Як отого вечора в “Коуловій фермі”. Провести рукою по одягу чужих людей і раптом дізнатися про їхні дріб’язкові страхи, маленькі таємниці, нікчемні радощі - оце таки ненормально. Це вже не божий дар, а прокляття.

Ну, припустімо, він зустрінеться з тим шерифом. Але ж немає ніякої певності, що він зможе бодай чимось зарадити. А навіть як і зможе? Хай навіть піднесе йому вбивцю на срібній тарілочці. І знов усе скінчиться такою самою прес-конференцією, як тоді в лікарні, тим самим цирком, тільки страхітливо більшого масштабу.

Крізь біль у голові почала пробиватися забута пісенька чи, власне, окремі співзвуччя. Ту пісеньку співали в недільній школі, коли він був ще зовсім малим хлопчиком. Вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... ти світи, світи, світи...

Він зняв трубку і набрав службовий номер Вейзака. Тепер, після п’ятої, це було безпечно. Вейзак уже напевне пішов з роботи, а свій домашній номер визначні неврологи в довідники не дають. У трубці прогуло шість чи сім разів, і Джонні вже хотів її покласти, коли раптом озвався голос самого Вейзака:

- Алло, я слухаю.

- Сем?

- Джон Сміт? - Радість у Семовому голосі була непідробна, але водночас у ньому чулося й щось ніби замішання.

- Як вам цей сніг? - спитав Вейзак, чи не занадто жваво. - У вас там теж мете?

- Мете.

- У нас тільки з годину як почало. Кажуть... Джоне, ви дзвоните через шерифа? Це тому у вас такий сухий тон?

Вейзак зітхнув.

- Джонні, я міг би сказати вам неправду, але це ні до чого. Я не спитав вашої згоди, бо боявся, що ви відмовитесь. А вже потім не подзвонив вам тому, що шериф узяв мене на глузи. Коли людина глузує з моєї поради, я, природно, так розумію, що цю пораду знехтувано.

Вільною рукою Джонні потер скроню й заплющив очі.

- Але чому, Семе? Ви ж знаєте, як я до цього ставлюся. Та й ви ж самі казали мені не лізти на рожен і перечекати ту бучу. Ви ж самі так казали.

- Це все через ту статтю в газеті, - сказав Вейзак. - Я подумав: Джонні живе в тих краях. І ще подумав: п’ять убитих жінок. П’ять...

Він говорив повільно, затинаючись, явно збентежений, і від цього Джонні стало ще тяжче на душі. Він уже шкодував, що подзвонив Вейзакові.

- Дві - ще зовсім дівчинки. Молода мати. Вчителька молодших класів, що любила вірші Браунінга... Усе це дуже банальне, правда ж? Таке банальне, що з нього навряд чи зроблять кінофільм чи телепередачу. А проте, все воно правда. Чомусь найдужче мене вразила та вчителька. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками...

- Ви не мали ніякого права приплутувати мене до своїх фантазій і гризот, - хрипко мовив Джонні.

- Мабуть, таки не мав.

- Без усяких “мабуть”!

- Джонні, як ви себе почуваєте? У вас такий голос...

- Добре! - відрубав Джонні.

- Судячи з голосу, не дуже.

- В мене голова розколюється від болю, хіба для вас це така дивина? Бога ради, дайте мені спокій. Коли я сказав вам про вашу матір, ви ж до неї не озвалися. Бо, як ви сказали...

- Я сказав, що є речі, які краще втратити, ніж знайти. Але це не завжди так, Джонні. У того чоловіка, хто б він не був, страшенно покалічена психіка. Він може накласти на себе руки. Певно, коли він два роки не давав про себе знати, поліція так і вирішила. Але в маніакально-депресивних осіб іноді бувають тривалі періоди заспокоєння, так зване “плато нормальності”, а потім знов починаються перепади настрою. Він міг вчинити самогубство й після вбивства тієї вчительки минулого місяця. Та якщо не вчинив, що тоді? Він може вбити ще одну жінку. Чи двох. Чи чотирьох. Чи...

- Годі.

- Чому шериф Беннермен усе-таки подзвонив вам? Що змусило його передумати?

- Я щиро шкодую, Джонні, що дав йому цю пораду і тим наразив вас на прикрощі. Та ще дужче я шкодую, що не подзвонив вам і не сказав про це. Я справді винен перед вами. Бачить бог, ви таки заслужили право пожити спокійно.

Слухаючи ніби відгомін власних думок, Джонні не відчув полегкості. Навпаки, почувся ще нещаснішим і провиннішим.

- Гаразд, - мовив він. - Забудьмо про це, Семе.

- Я більш і слова нікому не скажу. Це, звісно, однаково що поміняти замок у стайні, коли коня уже вкрали, але твердо вам обіцяю. Я вчинив необачно. Лікареві так чинити негоже.

- Гаразд, - повторив Джонні.

Його точило почуття власної безпорадності, а Семові збентежені вибачення тільки посилювали її.

- Ми скоро побачимося?

- Наступного місяця я починаю вчителювати у Клівз-Мілзі. Тоді й до вас під’їду.

- Добре. Ще раз щиро прошу пробачення, Джонні.

Вони попрощались, і Джонні поклав трубку, шкодуючи, що подзвонив. Може, йому зовсім не хотілося, щоб Сем отак одразу визнав свою вину. Може, насправді він волів би, щоб той сказав: “Ну звісно, порадив. Хотів, щоб ви одірвали зад од стільця і бодай щось зробили”.

Він поволі підійшов до вікна й визирнув у темну заметіль. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками...

О боже, як голова болить!

5
Через півгодини приїхав Герб і, тільки-но глянувши на зблідле обличчя Джонні, запитав:

- Болить голова?

- Так.

- Дуже?

- Треба подивитись вечірні новини, - сказав Герб. - Добре, що не спізнився. Сьогодні в Касл-Року крутилися телевізійники з Ен-бі-сі, щось знімали. Була й ота репортерка, що тобі подобається. Кетті Маккін.

Джонні рвучко обернувся до нього, і Герб злякано кліпнув. На мить йому здалося, ніби на синовому обличчі лишилися самі очі, втуплені в нього й сповнені майже нелюдського болю.

- В Касл-Року? Знову вбивство?

- Еге ж. Сьогодні вранці в міському парку знайшли тіло маленької дівчинки. Такий жах, що й не сказати. Вона пішла до бібліотеки по якусь книжку, потрібну для занять, а туди йти через парк. У бібліотеці вона була, а назад не повернулась... Джонні, ти що, на тобі ж лиця немає...

- Скільки їй років?

- Усього дев’ять, - сказав Герб. - Та я б того, хто таке зробив, за .... підвісив би, ось що.

- Дев’ять років, - промовив Джонні й важко опустився на стілець. - Камінь заплаче...

- Джонні, тобі недобре? Ти ж білий, як крейда.

- Все добре. Вмикай телевізор.

Невдовзі на екрані з’явився Джон Чанселлор з уловом за день: політична боротьба (виборчій кампанії Фреда Гарріса бракує запалу), урядові настанови (за словами президента Форда, американським містам слід виявляти більше здорового глузду в бюджетних питаннях), повідомлення з-за кордону (загальнонаціональний страйк у Франції), біржові новини (курс іде вгору) і, нарешті, “для душі” - розповідь про хлопчика з церебральним паралічем, який, проте, зумів вигодувати корову.

- Мабуть, уже не дадуть, - сказав Герб.

Та після рекламної вставки Чанселлор сказав:

- В одному з невеликих міст на заході штату Мен сьогодні панують страх і обурення. Йдеться про Касл-Рок, де за останні п’ять років учинено п’ять жахливих убивств: зґвалтовано й задушено п’ять жінок і дівчат віком від чотирнадцяти до сімдесят одного року. А сьогодні місто було вражене новим убивством, жертвою якого стала дев’ятирічна дівчинка. Репортаж із Касл-Рока веде Кетрін Маккін.

І ось вона вже на екрані, схожа на чарівне видіння, перенесене на підмостки реального життя. Вона стояла перед будинком міської управи, і перші сніжинки, ніби віщуючи надвечірню заметіль, припорошували її пальто й біляве волосся.

- Це невелике фабричне містечко Нової Англії охоплене сьогодні тривогою, що помалу переростає в істерію, - почала вона. - Населення Касл-Рока давно уже втратило спокій через невідомого злочинця, якого в місцевій пресі називають “душогубом із Касл-Рока”, а також “листопадовим убивцею”. Цей неспокій змінився справжнім жахом - тут ніхто не вважає це слово перебільшенням - після того, як сьогодні вдень знайшли тіло Мері Кейт Гендрасен. Убивство вчинено у міському парку, недалеко від естради, де колись було знайдено1 труп офіціантки Елми Фречет, першої жертви “листопадового вбивці”.

На екрані виникла панорама міського парку, похмурого й неживого в пелені снігу. Потім з’явилася шкільна фотографія Мері Кейт Гендрасен, на якій дівчинка пустотливо всміхалась, показуючи широкі металеві скобки на зубах. Гарне біляве волосся. Сукенка кольору електрик. Мабуть, ЇЇ найкраща, гірко подумав Джонні. Мама старанно вбрала дочку, щоб та добре вийшла на шкільному фото.

Репортаж тривав - тепер глядачам нагадували історію попередніх убивств, - але Джонні був уже біля телефону й набирав номери: спершу довідкової служби, а тоді шерифової контори. Він насилу крутив диск, у голові в нього гупало. ^

З вітальні вийшов Герб і здивовано поглянув на нього.

- Кому це ти дзвониш, сину?

Джонні похитав головою, дослухаючись до гудків на тому кінці. Нарешті там зняли трубку.

- Контора шерифа округу Касл.

- Будьте ласкаві, я хотів би поговорити з шерифом Беннерменом.

- А хто ви?

- Джон Сміт, із Паунела.

- Заждіть, будь ласка.

Джонні обернувся до телевізора й побачив на екрані Беннермена, яким він був удень - у підбитій хутром куртці з каптуром і шерифськими нашивками на рукавах. Його оточували репортери, і він мав трохи розгублений вигляд, проте мужньо відповідав на їхні запитання. То був здоровий чолов’яга з високим чолом і темною кучерявою чуприною. Окуляри без оправи здавалися зовсім недоречними на його великому обличчі, а втім, на таких чоловіках окуляри завжди здаються недоречними.

- Ми опрацьовуємо цілий ряд версій, - сказав Беннермен на екрані.

- Алло! Містер Сміт? - почувся голос Беннермена в трубці.

Знов оте чудне почуття роздвоєності. Беннермен був у двох місцях водночас. Можна навіть сказати, у двох часах водночас. На мить у Джонні аж голова пішла обертом. Так почуваєш себе, катаючись на ярмарковій круговерті чи на “гігантських кроках”.

- Містер Сміт? Ви мене чуєте?

- Так, чую. - Джонні проковтнув клубок у горлі. - Я вирішив спробувати.

- Молодчага! З біса радий...

- Ви не радійте, бо ще не відомо, чи з того щось вийде.

- Я знаю. Але... не поженешся, то й не спіймаєш. - Беннермен прокашлявся. - Я кулею вилечу з цього міста, як хтось дізнається, що я мусив удатися до ясновидця.

На обличчі Джонні майнула бліда подоба усмішки.

- Притому до викритого ясновидця.

- Ви знаєте, де в Бріджтоні кафе “У Джона”?

- Знайду.

- Ми зможемо зустрітись там о восьмій?

- Так, думаю, що зможемо.

- Дякую, містере Сміт.

- Нема за що.

Джонні поклав трубку. Герб пильно дивився на нього. На екрані телевізора мигтіли кадри вечірньої хроніки.

- Він тобі вже дзвонив?

- Так. Сем Вейзак сказав йому, що я, мабуть, зможу допомогти.

- А ти як думаєш? Зможеш?

- Не знаю, - відповів Джонні, - але голова вже не так болить.

6
Він спізнився на п’ятнадцять хвилин. Кафе “У Джона” було чи не єдиним закладом на Головній вулиці Бріджтона, який ще не зачинився. Снігоочисники не встигали прибирати сніг, і серед вулиці в кількох місцях уже виросли замети. Свистів вітер, на перехресті двох шосе, 302-го і 117-го, гойдався світлофор-мигавка. Біля входу до кафе стояла поліційна патрульна машина із золотими літерами на дверцях: “Шериф округу Касл”. Джонні поставив свою машину поруч і зайшов у кафе.

Беннермен сидів за столиком, перед ним була чашка кави й судок з чілі. Телевізор увів Джонні в оману. Беннермен виявився не просто здоровим чолов’ягою, а справжнім велетом. Джонні підійшов і назвав себе.

Беннермен підвівся й потис йому руку. За першим же поглядом на бліде, змарніле обличчя Джонні та його худюще тіло, що потопало в просторій штормівці, він подумав: “Цей хлопець хворий і, мабуть, не довго протягне”. Тільки голубі очі Джонні були напрочуд живі й чіпко, пронизливо, з відвертою цікавістю дивилися на шерифа. А коли руки їхні зімкнулися, Беннермен відчув якесь дивне збудження, - згодом він назве його відтоком. Відчуття було трохи подібне до того, коли торкнешся рукою оголеного електричного дроту. Потім воно минуло.

- Радий, що ви приїхали, - сказав Беннермен. - Чашку кави?

- Дякую.

- А як щодо порції чілі? Воно в них тут просто чудове. Мені з моєю виразкою шлунка й не слід би його їсти, а от не можу втриматись. - Помітивши на обличчі ДжоннІ подив, він осміхнувся: - Я розумію, такий здоровило - і раптом виразка, навіть дивно, правда?

- Це кожного може спіткати.

- А ви не з боязких, - сказав Беннермен. - Що ж спонукало вас змінити своє рішення?

- Повідомлення у вечірніх новинах. Про оту дівчинку. Ви певні, що це той самий?

- Той самий. Однаковий спосіб дії. І група сперми.

Він уважно розглядав обличчя Джонні. Підійшла офіціантка.

- Кави? - спитала вона.

- Чаю, - сказав Джонні.

- І порцію чілі, міс, - докинув Беннермен, а коли офіціантка пішла, знов обернувся до Джонні. - Той лікар каже, що, взявши в руки якусь річ, ви іноді можете визначити, звідки вона, кому належить і всяке таке.

Джонні посміхнувся.

- Ну і що ж, - мовив він, - ось я тільки потиснув вашу руку, а вже знаю, що у вас є ірландський сетер, якого звуть Рудик. Знаю, що він старий, помалу сліпне, і ви вже часом думаєте, чи не приспати його уколом, але не уявляєте собі, як поясните це доньці.

Беннермен упустив ложку в судок із чілі - хляп! - і, розкривши рота, втупився в Джонні.

- Боже милий! - сказав він. - І все це ви видобули з мене? Просто оце тепер?

Джонні кивнув.

Беннермен покрутив головою і пробурмотів:

- Одна річ, коли хтось розповідає тобі про таке, і зовсім інша... Слухайте, а це вас не виснажує?

Джонні здивовано поглянув на шерифа. Про це його ще ніхто не запитував.

- Так, виснажує.

- А все-таки ви дізналися. Ах ти ж чорт!

- Але послухайте, шерифе...

- Джордж. Звіть мене просто Джордж.

- Гаразд. А ви мене просто Джонні. Так от, Джордже, того, чого я про вас не знаю, вистачить на п’ять великих книг. Я не знаю, звідки ви родом, в якій поліційній школі вчилися, хто ваші друзі, де ви мешкаєте. Знаю, що ви маєте малу дочку, її звуть начебто Кеті, але не зовсім так. Але не знаю, що ви робили минулого тижня, яке любите пиво, яка телевізійна передача вам найбільш до вподоби...

- Мою дочку звуть Катріна, - тихо мовив Беннермен. - їй дев’ять років. До речі, Мері Кейт була її однокласницею.

- Я ось до чого веду: іноді моя... здатність про щось дізнатися буває дуже обмежена. Через мертву зону.

- Мертву зону?

- Звідти, сказати б, не надходять сигнали, - пояснив Джонні. - Я ніколи не можу визначити назви вулиць, адреси. З цифрами також скрутно, хоч часом вони й зринають.

Офіціантка принесла Джонні чілі і чай. Він покуштував чілі й схвально кивнув Беннерменові.

- Ваша правда, смакота. А надто такого вечора.

- От і беріться до нього, - сказав той. - Ну й люблю ж я добре чілі! Хоч моя виразка від нього просто казиться. А я їй: є, виразко, іди ти знаєш куди... І наминаю.

Вони якусь хвилю мовчали. Джонні їв чілі, Беннермен з цікавістю роздивлявся на нього. Звісно, цей Сміт міг заздалегідь дізнатися про те, що він має собаку, якого звуть Рудик. І навіть про те, що Рудик старий і майже сліпий. Підемо далі: якщо він знав Катрінине ім’я, то цілком міг укинути оте непевне “начебто Кеті, але не зовсім так” просто задля більшої переконливості. Але навіщо? А чим пояснити оте дивне відчуття, яке пронизало його, коли Сміт торкнувся його руки? Ні, якщо це й фокус, то з біса майстерний.

Вітер надворі завивав усе дужче й, здавалося, розхитував невеличку будівлю. Сніг геть заліпив вікна кегельбану на тому боці вулиці.

- Чуєте? - мовив Беннермен. - Тепер, мабуть, до ранку не вщухне. От і вірте після цього, ніби зими пом’якшали.

- Ви щось знайшли? - спитав Джонні. Якісь предмети, що належали злочинцеві?

- Сподіваємося знайти, - сказав Беннермен, та одразу ж із сумнівом похитав головою. - Але надія на це мала.

- Поясніть мені.

Беннермен розказав усе до ладу. Початкову школу й бібліотеку розділяє міський парк. І коли комусь із учнів була потрібна для самостійної роботи якась книжка, вони звичайно йшли туди навпростець. Учитель давав спеціальний квиток, а в бібліотеці, відпускаючи учня назад, робили на тому квитку свою позначку. Майже посеред парку є неглибока улоговинка. На її західному краю стоїть оркестрова естрада, а в самій улоговинці - десятки зо два лав, де звичайно сидять слухачі концертів, а восени - футбольні вболівальники, що збираються там на свої зустрічі.

- Ми гадаємо, що злочинець сидів на лаві й чекав, поки якась дівчинка піде повз те місце сама. З жодного краю парку побачити його не могли. А стежка проходить північним схилом улоговинки, недалеко звідти. - Беннермен скрушно похитав головою. - Треба ж було й ще такому статися, щоб і оту першу жінку, Елму Фречет, він теж убив там, просто на естраді. Уявляю собі, як мене мерзитимуть на зборах виборців у березні... якщо я тільки вдержуся до березня. Я, звісно, можу показати їм свою доповідну записку міському управителеві з проханням дати людей, які б патрулювали в парку в години шкільних уроків. Хоча, коди я її писав, мені й на думку не спадав той убивця, як перед богом кажу. І в найстрашнішому сні не міг припустити, що він знов повернеться на те місце.

- То що, ваше прохання відхилили?

- Не знайшли на це коштів, - відказав Беннермен. - Вони тепер, звісно, скинуть усе на муніципальну раду, а ті вже якось потраплять обернути це знов-таки проти мене, тим часом як могила Мері Кейт Гендрасен заростатиме травою і... - Він на хвилю замовк, наче ті слова душили його.

Джонні співчутливо дивився на його похилену голову.

- Та й навряд би це щось зарадило, - провадив Беннермен уже рівнішим тоном. - Здебільшого ми відряджаємо на патрулювання жінок, а тому бахуряці, на якого ми полюємо, здається, байдуже, скільки їм років.

- То ви певні, що він чекав на лаві?

Беннермен був певен. Біля лави знайшли дванадцять свіжих сигаретних недокурків, ще чотири знайшли за естрадою і там-таки - порожню пачку. На жаль, злочинець курив “Мальборо” - одну з найпоширеніших у країні марок сигарет. Целофанову обгортку піддали експертизі, але жодного відбитка пальців не виявили.

- Жодного відбитка? - перепитав Джонні. - Дивно, правда ж?

- Чому ви так вважаєте?

- Ну, неважко здогадатися, що вбивця був у рукавичках, хай навіть і не думав про відбитки, а просто від холоду... Але ж продавець...

Беннермен посміхнувся.

- Ви непогано метикуєте в цьому ділі. Одначе ви не курець.

- Ні, - визнав Джонні. - Колись в університеті трохи покурював, та після катастрофи зовсім не курю.

- Пачку звичайно тримають у нагрудній кишені. Витяг, узяв сигарету, засунув пачку назад. Якщо ви в рукавичках, то нових відбитків ви не залишаєте, а ті, що були, зітруться. Зрозуміли? Крім того, ви не врахували ще одного, Джонні. Знаєте чого?

Джонні подумав і сказав:

- Пачку могли просто витрусити з блока. А блоки пакує машина.

- Точно, - підтвердив Беннермен. - Казанок у вас таки варить.

- А торговельний ярлик на пачці чий?

- Штату Мен.

- Отже, якщо вбивця і той курець - одна особа... - замислено мовив Джонні.

Беннермен знизав плечима.

- Звісно, теоретично це може бути й не так. Але я намагався уявити собі, хто ще холодного зимового ранку став би так довго сидіти на парковій лаві - він же встиг викурити кільканадцять сигарет, - і нікого іншого уявити я не зміг.

Джонні відсьорбнув чаю.

- І ніхто з дітей, що проходили парком, нічого не бачив?

- Нічого, - сказав Беннермен. - Я сам поговорив з усіма школярами, що ходили вранці до бібліотеки.

- Оце куди важче збагнути, ніж те, що на пачці не лишилося відбитків. А вас воно не дивує?

- Не так дивує, як жахає. Ви тільки подумайте; він сидить там і чекає, поки з’явиться дитина - дівчинка, - і то сама. Коли йдуть двоє чи кілька дітлахів, він чує їх здаля. І щоразу ховається за естрадою...

- А сліди? - спитав Джонні.

- Де там ті сліди сьогодні вранці. Снігу ще не було, тільки промерзла земля... Отож цей клятий маніяк, якому треба б видерти й запхати в горлянку все його бахурське причандалля, щоразу ховається за естрадою.

Хвилин за десять до дев’ятої парком проходять Пітер Гаррінгтон і Мелісса Логтінс. У школі вже двадцять хвилин тому почались уроки. Коли ці двоє зникають з очей, він повертається назад на лаву. А о чверть на десяту знов ховається за естрадою. Цього разу йдуть дві дівчинки - Сьюзен Флареті й Катріна Беннермен.

Джонні рвучко, зі стуком, поставив чашку на стіл. Беннермен зняв окуляри й люто протирав скельця.

- То й ваша дочка там проходила? О боже!

Беннермен знову надів окуляри. Обличчя його потемніло й спотворилось від гніву. І від страху, подумав Джонні. Страхало його не те, що виборці дадуть йому відкоша чи “Юніон лідер” ще раз нападеться на тупаків поліцаїв із сусіднього Мену, - його страхало те, що коли б його дочці трапилося сьогодні піти до бібліотеки самій...

- І мол дочка, - тихо підтвердив Беннермен. - Певно, вона пройшла за якихось п’ятнадцять-двадцять кроків віт того... того звірюки. То ви можете собі уявити, в якому я стані?

- Можу, - відповів Джонні.

- Та ні, думаю, що не можете. Я почуваю себе так, наче ледь не ступив у порожню шахту ліфта. Або за столом передав комусь гриби, а той отруївся ними й помер. Почуваю себе геть обліпленим грязюкою. Смердючим лайном. Мабуть, тому я і вирішив зрештою подзвонити вам. Я ладен на все, аби тільки схопити того мерзотника. На все що завгодно.

За вікном із снігової заметілі, наче якесь чудисько у фільмі жахів, виповзла величезна оранжева снігоочисна машина. Тоді зупинилась, з неї вибралися два чоловіки. Вони перетнули вулицю, увійшли в кафе й рушили до стойки.

Джонні допив чай. Їсти чілі йому перехотілося.

- Так от, він знов сідає на лаву, - повів далі Беннермен. - Але не надовго. О дев’ятій двадцять п’ять він чує, як повертаються з бібліотеки Гаррінгтон і Логгінс. І він знов-таки ховається за естраду. О дев’ятій двадцять п’ять - це приблизно, бо позначки в їхніх квитках зроблено в бібліотеці о дев’ятій вісімнадцять. А о дев’ятій сорок п’ять до бібліотеки йшли три хлопчаки з п’ятого класу. І один з них начебто бачив за естрадою “якогось типа”. Оце і все, що ми знаємо про зовнішність злочинця. “Якийсь тип”. Може, розіслати повідомлення по всіх усюдах, як гадаєте? Зверніть пильну увагу на якогось типа. - Беннермен коротко й хрипко засміявся, - О дев’ятій іґятдесят п’ять моя дочка і її подружка Сьюзен ідуть назад до школи. І ось приблизно о десятій нуль п’ять з’являється Мері Кейт Гендрасен... сама. Катріна і Сью зустрілися з нею на надвірних сходах школи. Ще й привітались.

- Боже милий, - пробурмотів Джонні й запустив пальці в чуприну.

- Нарешті, десять тридцять. Ті три п’ятикласники повертаються з бібліотеки. Один з них помічає щось на естраді. То Мері Кейт, ноги в неї голі й перемазані кров’ю, а обличчя... обличчя...

- Заспокойтеся, - мовив Джонні й поклав руку на плече шерифові.

- Не можу я заспокоїтися, - сказав той, ніби вибачаючись. - Вісімнадцять років працюю в поліції, а такого ще не бачив. Він зґвалтував дівчинку, і самого цього було досить... досить, щоб убити її... Медичний експерт сказав, що він так... ну, там такі розриви... атож, це напевне її вбило б... аж ні, він ще й задушив її... Задушити дев’ятирічну дівчинку й отак покинути... просто на естраді, із закривавленими ногами...

Раптом з очей Беннермена потекли сльози. Біля стойки ті двоє із снігоочисної машини обговорювали матчі за суперкубок. Беннермен зняв окуляри й утер обличчя носовиком. Плечі його здригались. Джонні мовчки колупався ложкою в своєму чілі.

Нарешті шериф сховав носовика в кишеню. Очі його почервоніли, обличчя без окулярів здалося Джонні якимсь не таким, немовби голим.

- Даруйте мені, друже, - сказав Беннермен. - Важкий був день.

- Та чого там, - мовив Джонні.

- Я знав, що цим скінчиться, але думав, якось дотягну до дому.

- Мабуть, надто довго було чекати.

- Ви маєте щиру, співчутливу вдачу. - Беннермен знов надів окуляри. - Та ні, не тільки це. Щось у вас ще таке є. Біс його знає, не можу сказати, але щось є.

- Які ще виявлено сліди?

- Ніяких. Майже за все мушу хапатися сам, бо поліційне управління штату ніяк не розворушиться. Так само, як і спеціальний слідчий прокуратури, і наш загальний улюбленець із ФБР. Окружна медична експертиза визначила групу сперми, але на сьогодні це нам ще нічого не дає. Найдужче дивує мене те, що під нігтями жодної із жертв не знайдено ані волосинки, ані найменшої часточки шкіри. Вони ж усі напевне опиралися, але ми не маємо й крихти шкірної тканини. Мабуть, тому мерзотникові сам диявол допомагає. Він ні разу не загубив ні ґудзика, ні чека з крамниці, анічогісінько. З ласки генерального прокурора до нас тут приїхав один психолікар з Огасти, то він каже, що всі ті психи рано чи пізно виказують себе. Оце така втіха. А що, як пізно? Коли ще з десяток трупів матимемо?

- Та сигаретна пачка у вас у Касл-Року?

- Так. Джонні підвівся.

- Тоді їдьмо.

- Моєю машиною?

Джонні прислухався, як надворі завиває вітер, і ледь помітно всміхнувся.

- Такого вечора зовсім непогано мати поруч себе полісмена, - сказав він.

7
Хурделиця розбурхалась над усяку міру, і навіть шерифовою поліційною машиною вони добиралися до Касл-Рока аж півтори години. Було вже двадцять хвилин на одинадцяту, коли вони ввійшли у вестибюль міської управи й стали оббивати сніг з чобіт.

У вестибюлі чатувало з півдесятка репортерів: вони сиділи на лаві під незугарним старим портретом якогось із батьків-засновників міста й розповідали один одному про свої вчорашні вечірні походеньки. Побачивши Беннермена й Джонні, вони миттю підхопились і обступили їх.

- Шерифе Беннермен, це правда, що розслідування зрушило з місця?

- Поки що нічого сказати вам не можу, - незворушно відповів Беннермен.

- Кажуть, ви затримали якогось чоловіка з Оксфорда. Це так, шерифе?

- Ні. Товариство, дозвольте нам...

Та вони вже обернулися до Джонні, і в нього аж серце впало, коли він упізнав двох репортерів, що були присутні на тій прес-конференції в лікарні.

- Боже ти мій! - вигукнув один з них. - .Ви ж Джон Сміт, чи не так?

- Так, - відказав Джонні. - Це я.

- Той самий ясновидець? - вихопився ще один.

- Слухайте, дайте нам пройти! - підвищив голос Беннермен. - Чи ви не маєте іншого діла, як...

- “Всепроникний погляд” твердить, що ви шахрай, - озвався молодик у теплому пальті. - Це правда?

- Можу сказати вам тільки одне, - відповів Джонні. - “Всепроникний погляд” друкує те, що йому до вподоби... Слухайте, нам треба...

- То ви заперечуєте версію “Всепроникного погляду”?

- Це справді все, що я можу сказати.

Вони зачинили за собою двері з матовими шибами і пройшли до шерифової контори, а газетярі вже бігли наввипередки до двох таксофонів на стіні біля будки чергового.

- Ну й вскочили ми в лайно, - скрушно сказав Беннермен. - Богом присягаюся, я й подумати не міг, що вони стовбичитимуть тут за такої негоди. Треба було провести вас задніми дверима.

- Дарма, - гірко мовив Джонні. - Ви хіба не знаєте, що всі ми, екстрасенси, страшенно ласі до реклами? Задля цього, власне, й стаємо екстрасенсами.

- Ні, не вірю, - відказав Беннермен. - Принаймні щодо вас. Ну, що сталося, те сталося. Нічого тепер не вдієш.

А Джонні вже ніби навіч бачив газетні заголовки - гостру присмачку до каші, яка вже й так аж булькала на вогні. Шериф із Касл-Рока залучає до розслідування вбивства місцевого екстрасенса... “Листопадового вбивцю” шукатиме ясновидець... “Моє зізнання в шахрайстві - фальшивка”, - заявляє Джон Сміт.

У першій кімнаті були два шерифові помічники. Один сидів і спав, другий пив каву й похмуро переглядав купу рапортів.

- Його що, дружина з дому витурила, чи як? - І роздратовано кивнув на сплячого Беннермен.

- Він щойно повернувся з Огасти, - відповів помічник. То був ще зовсім хлопчисько із запалими від утоми очима. Він з цікавістю позирав на Джонні.

- Джонні Сміт... Френк Додд. А цього сплячого красеня звуть Роско Фішер.

Джонні кивнув головою, вітаючись.

- Роско каже, що генеральний прокурор вимагає подати йому всю справу, - сказав Додд шерифові. Вираз його обличчя був обурений, задерикуватий, але водночас наче й трохи зляканий. - Маємо добрий подарунок на Різдво, еге ж?

Беннермен поклав руку Доддові на потилицю й злегка поплескав його.

- Даремно ти так потерпаєш, Френку. Та й надто ревно гризеш цю справу.

- Просто я весь час думаю: має ж виплисти щось із оцих рапортів. - Додд знизав плечима і тицьнув пальцем у купу паперів. - Бодай що-небудь.

- Іди додому й відпочинь, Френку. І цього сплячого красеня забери. Бо нам ще тільки бракувало, щоб хтось із репортерів його тут клацнув, а завтра фото в газеті й підпис: “Розслідування в Касл-Року йде на повний хід”, - і нас усіх посилають мести вулиці.

Беннермен провів Джонні до свого кабінету. Стіл, завалений паперами. На підвіконні - потрійна склада-на рамка з фотографіями дружини й дочки Катріни. На стіні - акуратно вправлений під скло диплом, а поряд, так само під склом, перша сторінка місцевої газети з повідомленням про перемогу Беннермена на виборах.

- Кави? - спитав Беннермен, відмикаючи шафу.

- Ні, дякую. Краще чаю.

- Свій чай місіс Шугермен пильно береже, - сказав шериф. - Щодня забирає його з собою додому. Ви вже даруйте. Можу запропонувати тонік, але до автомата знову доведеться проходити крізь той стрій. Хай їм чорт, хоч би вже позабирались по домівках.

- Та пусте, обійдуся.

Беннермен повернувся від шафи з невеликим пакетом на кнопках.

- Оце вона, - сказав він. Потім, якусь хвилю повагавшись, віддав пакет Джонні.

Джонні взяв його, але розкривати не квапився.

- Як ви розумієте, гарантій ніяких. Нічого обіцяти не можу. Іноді виходить, іноді ні.

Беннермен стомлено здвигнув плечима й повторив:

- Не поженешся, то й не спіймаєш.

Джонні розкрив пакет і витрусив на долоню порожню пачку “Мальборо”. Звичайну червоно-білу пачку. Він тримав її в лівій руці й дивився на стіну. Сіра стіна. Непримітна сіра стіна. Червоно-біла пачка. Непримітна червоно-біла пачка. Він переклав її в другу руку, потім стиснув між долонями. Він чекав, чекав бодай якогось сигналу. Нічого не надходило. Він і далі тримав пачку між долонями, сподіваючись уже без надії, хоча й знав, що коли сигнали надходять, то одразу ж.

Нарешті він повернув пачку Беннерменові. .... - Вибачайте, - тільки й мовив.

- Нема діла, еге?

- Еге.

- Джордже, ми з Френком рушаємо додому. Здається, ви застукали мене сонного.

- Гляди, щоб я не застукав тебе сонного в патрульній машині, - сказав Беннермен. - Вітай од мене Діні.

- Неодмінно. - Фішер швидко позирнув на Джонні й причинив двері.

- Ну що ж, - мовив Беннермен. - Принаймні спробували, і то добре. Я одвезу вас назад...

- Я хотів би поглянути в парку, - зненацька мовив Джонні.

- Це марна справа. Там усе замело.

- Але ви можете знайти те місце?

- Авжеж. Та що це дасть?

- Не знаю. І все-таки ходімо.

- Джонні, за нами потягнеться й уся та братія. Це ж ясно як божий день.

- Ви казали щось про задні двері.

- Казав, але то запасний вихід. Увійти там можна, а якщо спробуємо вийти, спрацює сигналізація.

Джонні тихенько свиснув.

- Тоді біс із ними, хай тягнуться.

Беннермен якусь хвилю замислено дивився на нього, тоді кивнув головою.

- Гаразд, ходімо.

8
Тількй-но вони вийшли у вестибюль, як репортери враз попідхоплювались і оточили їх. Джонні це нагадало про те, як колись у Даремі він ходив на риболовлю повз ветху собачу буду, де одна схибнута стара тримала своїх колі. І досить було комусь з’явитися там з вудкою, як усі ті собацюри з гавкотом і гарчанням вискакували з буди й наганяли на перехожого неабиякого страху. Хоча й ніколи по-справжньому не кусали, тільки хапали за ноги.

- Ви вже знаєте, хто це, Джонні?

- Бодай якесь уявлення маєте?

- Є біоструми, містере Сміт?

- Шерифе, це ви вирішили залучити екстрасенса?

- Шерифе Беннермен, а в поліції штату й прокуратурі про це знають?

- Ви маєте надію розкрити цю справу, Джонні?

- Шерифе, він офіційно бере учать у розслідуванні?

На ходу застібаючи змійку на куртці, Беннермен повільно, але впевнено проштовхувався вперед.

- Не маю чого сказати... Не маю...

Джонні взагалі мовчав.

Залишивши репортерів тупцяти у вестибюлі, Джонні й Беннермен вийшли надвір і спустилися засніженими сходами. І тільки тоді, коли вони поминули шерифову машину й почали переходити вулицю, хтось із репортерів збагнув, що вони вирушили до міського парку. Кілька чоловік прожогом кинулися по свої пальта. А ті, що й раніш були вдягнені, вискочили за двері й, галасуючи, як школярі, пустилися сходами вниз за шерифом і Джонні.

9
Промінь ліхтарика хитався в засніженій темряві. Свистів вітер, обкидаючи їх зусібіч скісними пасмугами снігу.

- Ні біса ви однаково не побачите, - сказав Беннермен. - Ви ж... тьху ти!.. - Його мало не збив з ніг репортер у теплому пальті й недоладному береті.

- Пробачте, шерифе, - пробелькотів він. - Така слизота. А я забув галоші.

Попереду виникла з темряви жовта нейлонова мотузка, що перегороджувала дорогу далі. На ній хиталась на вітрі табличка з написом: “Поліційне розслідування”.

- Голову ви теж забули, - відрубав Беннермен. - А тепер здайте назад! Усі назад, чуєте!

- Парк - громадська власність, шерифе! - гукнув хтось.

- Хай так, але тут працює поліція. Отож залишайтеся за цією огорожею, коли не хочете переночувати у мене в камері.

Він присвітив ліхтариком в обидва боки, щоб вони побачили, де тягнеться мотузка, а тоді підняв її, даючи Джонні пройти. Вони рушили схилом униз, туди, девиднілися завалені снігом лави. Репортери скупчилися за мотузкою і теж світили кількома ліхтариками, так що Джонні й шериф ішли мовби в світлі тьмяного прожектора.

- Так мете, що аж очі заліплює, - сказав Беннер-мен.

- Усе одно нема на що дивитись, - озвався Джонні - Хіба не так?

- Поки що так. А я казав Френкові, що ту мотузку вже можна зняти. Добре, що він не встиг. Ви хочете до естради?

- Потім. Спершу покажіть, де були недокурки. Вони пройшли трохи далі, і Беннермен зупинився.

- Тут, - сказав він і присвітив ліхтариком на лаву, що невиразним сніговим горбочком випиналась із замету.

Джонні стягнув рукавички, засунув їх у бічні кишені куртки, а тоді став навколішки й почав згрібати з лави сніг. І знов Беннермена вразило його бліде, виснажене обличчя. Стоячи отак на колінах перед лавою, Джонні скидався на фанатичного богомольця, що ревно кається в своїх гріхах.

Руки в Джонні змерзли, потім майже задубли. Сніг сипався з них, танучи між пальцями. Аж ось і дерев’яне сидіння, щербате, потріскане від негод. І раптом Джонні побачив ту лаву напрочуд виразно, наче крізь збільшувальне скло. Колись вона була зелена, але тепер майже вся фарба облізла й стерлась. Два іржаві залізні болти з’єднували сидіння із спинкою.

Він стиснув лаву обома руками, і на нього враз наринуло щось незбагненне - він ще ніколи не звідував такого сильного відчуття, та й згодом звідає щось подібне тільки раз. Чимдуж стискаючи лаву руками й нахмуривши чоло, він зосереджено, невідривно дивився на неї. То була...

(звичайна собі літня лава)

Скільки сотень різних людей сиділо на ній, слухаючи “Боже, благослови Америку”, “Зорі і смуги навіки” і (“Не кривдь своїх маленьких друзів з перепончастими лапками... може, ця качечка теж має діточо-о-ок...”) чи бойову пісню касл-рокських “Пантер”? Зелене листя, легкий осінній серпанок, наче спомин про шурхітливе кукурудзяне листя та людей з вилами у м’якому присмерку. Глухе гупання великого барабана. Соковитий звук золотих труб і тромбонів. Шкільний оркестр в ошатній уніформі...

Сидять улітку добрі, щирі люди, слухають, плещуть у долоні, в руках у них програмки, намальовані й віддруковані в шкільній художній майстерні.

Але того ранку тут сидів убивця. Джонні відчував його.

На тлі сірого, що віщує сніг, неба чорніють голі віти дерев, схожі на руни. Він-я сиджу тут, курю, чекаю, йому - мені хороше, так ніби він - я можу І перескочити через дах світу і м’яко приземлитися І на обидві ноги. Мугикаю якусь пісеньку. Щось із І репертуару “Роллінг стоунз”. Не можу вловити, але і цілком ясно, що все... все... що? і

- Слизький, - пробурмотів Джонні. - Я слизький, і слизький, як в’юн.

Беннермен нахилився, за свистом вітру недочувши, що він сказав.

- Що?

Тоді звів очі на шерифа, і той мимоволі відступив назад. Погляд Джонні був холодний і якийсь наче нелюдський. Темна чуприна дибилася над смертельно-блідим обличчям, і вітер, що розвівав її, зі свистом летів далі, в чорне небо. А руки Джонні неначе зрослися з лавою.

- Я страшенно хитрий і слизький, як в’юн, - дуже виразно промовив він.

На губах його виникла переможна посмішка. Очі дивилися крізь Беннермена. І той повірив. Таке не можна зіграти чи навіяти собі самохіть. Та найжахливіше було те... те, що Джонні когось йому нагадував. Посмішкою... манерою говорити... Джонні Сміт зник, здавалося, від нього лишився тільки контур. І за тими утертими рисами виразно, хоч рукою торкайся, поставало інше обличчя. Обличчя вбивці.

Обличчя людини, яку він, Беннермен, знав.

- Ніколи мене не накриєте, я для вас надто слизький. - З уст Джонні вихопився самовпевнений, трохи зневажливий смішок. - Я щоразу його надягаю, і хай вони собі хоч дряпаються... хоч кусаються... нічого не залишиться... бо я слизький, як в’юн! - Голос його зірвався на переможний шалений вереск, що міг позмагатися з вітром, і Беннермен відступив ще на крок.

По тілу його перебіг дрож, живіт звело від страху.

Годі, подумки благав він. Годі вже. Ну будь ласка!

Джонні перехилився через лаву. Між пальцями в нього танув сніг, і з-під них капало.

(Вона защикнула мені там прищіпкою, щоб я знав, як це. Щоб відчув, як буває, коли підхопиш якусь болячку. Якусь хворобу від тих клятих блудяг, вони всі блудяги, і їх треба зупинити, атож, зупинити, зупинити їх, стоп, стоп... стоп... о боже, стоп-знак!)

Він знову мала дитина. Іде до школи крізь тихий, безмовний сніг. Аж ось із цієї мерехтливої білої запони виростає якийсь жахливий чоловік, жахливий чорний усміхнений чоловік з очима, блискучими, як десятицентовики, на руках у нього рукавички, і в одній руці він стискає червоний стоп-знак... Це він... він... він!!!

(ОЙ БОЖЕ, НІ... НІ, НЕ ДАВАЙ МЕНЕ ЙОМУ... ОЙ, МАМОЧКО... НЕ ДАВАЙ МЕНЕ-Е-Е...)

Джонні пронизливо закричав і повалився в сніг біля лави, притискаючи долоні до щік. Беннермен, смертельно переляканий, присів поруч нього. Репортери за огорожею заметушилися, загомоніли.

- Джонні! Отямтеся! Ви чуєте, Джонні?..

- Слизький, - пробелькотів Джонні.

Тоді звів очі, повні болю й жаху, і подивився на шерифа. Внутрішнім зором він ще бачив оту чорну постать з очима-десятицентовиками, що виникала із снігової запони. У паху в нього ще пульсував глухий біль від прищіпки, якою мати вбивці колись навчала його розуму. Тоді він ще не був убивцею, ні, не був ні звірюкою, ні бахурякою, ні мерзотником, ні як там ще казав на нього шериф, - він був просто знавіснілим від страху малим хлопчиком з прищіпкою на... на...

- Поможіть мені, - пробурмотів Джонні.

Беннермен допоміг йому підвестися.

- Тепер до естради, - сказав Джонні.

- Не треба, Джонні. Краще вертаймося.

Джонні, мов сліпий, ступив повз нього й важко побрів до естради, що величезним темним півколом, бовваніла попереду. Та похмура тінь громадилася в темряві, наче склеп, де витала сама смерть.

Беннермен побіг і наздогнав Джонні.

- Джонні, хто він? Ви вже знаєте хто?

- Під нігтями жертв нічого не знайшли, бо на ньому був дощовик, - сказав Джонні, важко сапаючи за кожним словом. - Дощовик з каптуром. Слизький вініловий дощовик. Перегляньте давні рапорти. Перегляньте рапорти, і ви побачите. В усі ті дні йшов дощ або сніг. Звісно, що вони дряпали його. Відбивалися. Аякже. Але пальці їхні щораз зісковзували.

- Хто він, Джонні? Хто?

- Не знаю. Але дізнаюся.

Він спіткнувся на першій із шести сходинок, що вели на естраду, захитався і напевне впав би, якби Беннермен не підхопив його під руку. Вони піднялися на поміст. Тут, під заокруглим дахом, снігу було зовсім мало, тільки трохи припорошило мостини. Беннермен присвітив ліхтариком униз, а Джонні опустився навкарачки й повільно поповз уперед. Руки його були аж багрові. Вони здавалися Беннерменові шматками сирого м’яса.

Раптом Джонні завмер і нашорошився, наче мисливський собака в стойці.

- Тут, - тихо мовив він. - Він зробив це тут.

І враз наринули образи, матеріальні враження, відчуття. Мідний присмак у роті від збудження, підсилюваного свідомістю того, що можуть застукати. Дівчинка пручається, пробує кричати. Він затуляє їй рота рукою в рукавичці. Збудження сягає над усі межі. Де вам мене схопити - я Невидимець... ну, а тепер тобі досить бруду, матусю?..

Джонні застогнав, сіпаючи головою вниз і вгору.

(З тріском рветься одіж. Щось тепле, мокре. Кров? Сі́м’я? Сеча?)

Джонні почало тіпати. Пасма волосся впали на обличчя. Його обличчя. Його щире, усміхнене обличчя, облямоване краями каптура... І ось у ту саму останню мить його (мої) руки змикаються на дитячій шиї і стискають... стискають... стискають...

Образи почали тьмяніти, і руки його послабли. Він заточився вперед і простягся на помості, здригаючись від ридань. Коли Беннермен торкнув його за плече, Джонні закричав і з перекошеним від жаху обличчям поповз убік. Та зрештою, мало-помалу, його відпустило. Він ткнувся головою в невисокий бар’єрчик естради й заплющив очі. По тілу його раз у раз перебігав дрож. Штани й куртка були в снігу.

- Я знаю, хто це, - сказав він.

10
Через п’ятнадцять хвилин Джонні сидів у шерифовому кабінеті, роздягтись до трусів і тулячись до електричного коминка. Вигляд він і досі мав змерзлий і жалюгідний, але його вже не трусило.

- Так-таки не хочете кави? Джонні похитав головою.

- Не терплю її смаку.

- Джонні... - Беннермен сів. - Ви справді про щось дізналися?

- Я знаю, хто їх убив. Зрештою ви б усе одно на нього вийшли. Просто він надто близько. Ви навіть бачили його в тому дощовику. В лискучому глухому дощовику. Він уранці пропускає дітей через дорогу. Піднімає стоп-знак і дає дітям перейти.

Беннермен витріщився на нього, мов громом уражений.

- Ви говорите про Френка? Про Френка Додда? Та ви збожеволіли!

- Їх убив Френк Додд, - сказав Джонні. - Їх усіх убив Френк Додд.

У шерифа був такий вираз обличчя, ніби він не знав, чи взяти Джонні на сміх, чи добре врізати йому.

- Це найбезглуздіша дурниця, яку я тільки чув, - мовив він нарешті. - Френк Додд - добрий служака і славний хлопець. У листопаді наступного року він має балотуватися на місце начальника муніципальної поліції, і я залюбки підтримаю його кандидатуру. - На стомленому шерифовому обличчі з’явилась іронічна й зневажлива посмішка. - Френкові двадцять п’ять років. То, виходить, він почав чинити цю бісову мерзоту в дев’ятнадцять? Він живе дуже тихим життям, разом з матір’ю, вона літня й недужа жінка - підвищений тиск, негаразд із щитовидкою, розвивається діабет. Ні, Джонні, це ви попали пальцем у небо. Френк Додд не може бути вбивцею. Головою за це ручуся.

- На два чи три роки вбивства припинились, - сказав Джонні, - Де був тоді Френк Додд? Був він у місті?

Беннермен подивився на нього, але вже без іронії. Тепер його погляд був жорсткий. Жорсткий і гнівний.

- Я більш не бажаю про це чути. Ви мені правду казали, ви просто дурисвіт, та й годі. Ну що ж, газетну рекламу ви вже, вважайте, собі забезпечили, але це не означає, що я маю сидіти тут і слухати, як ви паплюжите мого службовця, гідну людину, яку я...

- Яку ви вважаєте мало не своїм сином, - спокійно докінчив Джонні.

Беннермен міцно “стулив губи, від його розшарілого з морозу обличчя відлила кров. Він мав вигляд людини, яку вдарили нижче пояса. Потім опанував себе, і обличчя його наче закам’яніло.

- Забирайтеся звідси, - промовив він, - і нехай хтось із ваших дружків репортерів одвезе вас додому. Дорогою можете провести прес-конференцію. Але богом присягаюся, святим богом присягаюся: якщо ви згадаєте ім’я Френка Додда, я вас із-під землі дістану й скручу вам в’язи. Зрозуміли?

- Атож, мої дружки репортери! - раптом закричав на нього Джонні. - Де ж пак! Хіба ви не бачили, як я охоче відповідав на їхні запитання? Не бачили, як позував перед їхніми камерами, щоб краще вийти на знімках? Як диктував по літерах своє ім’я, щоб його правильно надрукували?

Беннермен на мить сторопів, потім знову прибрав незворушного вигляду.

- Ви не дуже розходьтеся.

- Ні, не діждетесь, хай вам чорт! - вигукнув Джонні ще голосніше й пронизливіше. - Ви, мабуть, забули, хто кому подзвонив. То я вам нагадаю. Це ви подзвонили мені. А то довго б ви мене тут чекали!

- Це ще не означає, що ви...

Джонні підступив до шерифа й наставив на нього, мов пістолета, вказівний палець. І хоч він був на кілька дюймів нижчий і фунтів на вісімдесят легший від Беннермена, той мимоволі позадкував, так само як і в парку. Щоки Джонні побагровіли, зуби вищирились.

- Ви маєте рацію. Те, що ви мені подзвонили, анічогісінько не означає, - сказав він. - Просто ви не хочете, щоб це був Додд, хіба не так? Хай це буде хтось інший, тоді ми, може, й почухаємось, але тільки не славний хлопець Френк Додд. Френк же такий багатонадійний, Френк такий дбайливий син, Френк так віддано їсть очима доброго старого шерифа Джорджа Беннермена, та він же, наш Френк, ну мало не Ісус, знятий з хреста, коли не ґвалтує й не душить старих жінок і малих дівчаток. А то могла бути й ваша дочка, Беннермен, невже ви не розумієте, що то могла бути й ваша...

Беннермен ударив його. В останню мить він притримав руку, та все одно удар був досить сильний, так що Джонні відлетів назад і, зачепившись за ніжку стільця, простягся на підлозі. На щоці в нього виступила кров - там, де печатка масивного персня вищої полі-ційної школи дряпнула по шкірі.

- Самі мене довели, - мовив Беннермен, але в голосі його не було справжньої переконаності. Він подумав про те, що вперше у житті вдарив каліку - чи майже каліку.

В голові у Джонні паморочилось і гуло. Власний голос здався йому чужим, наче то говорив радіодиктор чи актор у поганенькому фільмі.

- Вам слід би стати на коліна й дякувати богові за те, що вбивця не залишив ніяких слідів, бо з вашим ставленням до Додда ви б і на них заплющили очі. А потім довіку почували б себе винним у смерті Мері Кейт Гендрасен як посібник убивці.

- Це паскудна брехня, - повільно й чітко відказав Беннермен. - Я б заарештував рідного брата, якби вбивцею виявився він. Уставайте. І пробачте, що я вас ударив.

Він допоміг Джонні підвестись і оглянув подряпину на його щоці.

- Зараз візьму аптечку й помажу вам йодом.

- А, облиште, - сказав Джонні. У голосі його вже не чулося гніву. - Я ж таки сам вивів вас із рівноваги, хіба ні?

- Ще раз кажу вам, це не може бути Френк. Що ви женетеся за рекламою, то я здуру ляпнув. Просто спалах, розумієте? Але ваші біоструми, чи астральні сигнали, чи що воно там, цього разу завели вас не туди.

- А ви перевірте, - мовив Джонні. Він пильно дивився на шерифа, не даючи йому відвести погляд. - Перевірте. Доведіть, що я помилився. - Він проковтнув слину. - Зіставте дати й час убивств з його чергуваннями. Це можна зробити?

- Всі графіки чергувань за останні чотирнадцять чи п’ятнадцять років у тій шафі, - знехотя відповів Беннермен. - Подивитися можна.

- То подивіться.

- Містере... - Беннермен затнувся. - Джонні, та якби ви знали Френка, ви б самі з себе посміялися. Повірте мені. Це не тільки я вам скажу, а спитайте кого хочете...

- Якщо я помилився, буду тільки радий це визнати.

- Чистісіньке безглуздя, - пробурчав Беннермен, проте пішов до шафи, де зберігалися давні графіки, й відчинив дверці.

11
Минуло дві години. Було вже близько першої години ночі. Джонні ще до півночі зателефонував батькові й сказав, що заночує десь у Касл-Року: сніговій не вщухав, і їхати назад було практично неможливо.

- Ну, як там? - запитав Герб. - Можеш щось сказати?

- Не варто про це по телефону, тату.

- Гаразд, Джонні. Не дуже там виснажуйся.

- Та ні.

Але він уже виснажився. Мабуть, не стомлювався так аж відтоді, як відбував курс фізіотерапії під керівництвом Ейлін Мегон. Славна була жінка, не знати чого подумалось йому. Славна й щира, принаймні доти, доки він сказав їй, що у неї в домі пожежа. Після того вона стала відчужена й наче сама не своя. Подякувала йому, це так, але... але чи доторкнулася потім до нього хоч раз? Справді, чи доторкнулася? Джонні такого не пригадував. Те саме буде й з Беннерменом, коли все це скінчиться. А жаль. Він, як і Ейлін, людина добра. Але й добрим людям стає не по собі поруч з тим, хто може одним дотиком дізнатися про весь їхній підспідок.

- Це ще нічого не доводить, - говорив тим часом Беннермен. Голос його звучав сердито й зачіпливо, наче в ображеного хлопчиська, і Джонні раптом дуже захотілося схопити його й добряче труснути, так щоб аж зуби клацнули. Та він занадто стомився.

Вони сиділи над таблицею, яку Джонні нашвидкуруч накидав на звороті якогось циркуляра. Біля шерифово-го столу безладно стояли одна на одній сім чи вісім чималих шухляд-картотек, а на столі, в корзинці для вхідних і вихідних паперів, стирчали картки з графіками чергувань Френка Додда від 1971 року, коли він почав службу в конторі шерифа. Таблиця виглядала так: