Міністерство освіти і науки України Сумський державний університет Кафедра філософії



бет13/14
Дата03.07.2016
өлшемі1.5 Mb.
#173567
түріКонспект
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Бердяєв Микола Олександрович (1874-1948) народився в Києві, учився в Київському університеті. В юності цікавився марксистською філософією, був арештований і відправлений у заслання. Він був свідком революції, зазнав репресій від більшовицької влади. У 1922 р. його вислано за кордон.

Бердяєв був налаштований дуже критично до стану, існуючого у філософії початку ХХ століття. Філософи минулого дерзали бути, діяти керуючись своїм розумінням світу. Нинішні філософи переважно зайняті тим, що пишуть про Мейстера Екхарта, про Я. Бьоме й інших, але вони не пишуть про ті проблеми, про які писали їхні попередники. Стародавня філософія була релігійною. Філософія, як усяке пізнання, колись була функцією життя, а життя було органічно релігійним, вважав Бердяєв. Тому на органічний зв'язок з народним життям спиралась філософія Геракліта і Піфагора. І мудрість божественного Платона пов'язана, можливо, із посвятою в Елевзінські містерії. Бердяєв упевнений, що учителі церкви і середньовічні містики були людьми посвяченими у таємниці християнства, були залучені до таємничого.

Бердяєв вважав, що істинне вирішення проблем реальності, свободи, особистості є іспитом для всякої філософії. Сучасна філософія заперечує все це, починаючи з філософського раціоналізму, у якому відбилася гріховна роздробленість духу. Ні природа свободи, ні природа реальності, ні природа особистості не можуть бути збагнені раціоналістично. Вони трансцендентні для всякого розуму. Тому історію розвитку християнства Бердяєв бачить як історію обґрунтування істин одкровення.

Бердяєв стверджує, що християнські догмати – не інтелектуальні теорії, а факти, бачення, живий досвід. Догмати говорять про пережите і побачене – це факти містичного порядку. “Божевільна містика Церкви дерзала сказати, що Христос був довершеною людиною і довершеним Богом, що обидві природи у Ньому досконало з'єднані, що воля людська була в Ньому перетворена у волю Того, Хто послав Його; раціоналістичні єресі завжди говорили, що Христос був тільки Бог, а людська природа в ньому була примарна, або, що Христос був тільки людиною, що воля в Христі була лише одна. Не виносила єретична свідомість антиномічності”, – робить він висновок. Більш того, філософія не потрібна для догматів релігії, але догмати релігії потрібні для філософії, годують її, і посвячують її в останні таємниці.

Для Бердяєва заперечення розуму світу цього – божевілля у Богові, є вищий подвиг свободи, а не рабство і мракобісся. Треба відректися від малого розуму, від логіки. Малий розум є ratio, а великий розум – Logos, він містичний. Малий розум функціонує як відсічена частина, великий розум функціонує в цільному житті духу, він осягає тотожність суб'єкта й об'єкта. Великий розум, Логос – інтуїтивний, раціоналізм від нього відмовився геть-чисто. Тому його немає навіть у Гегеля. Сама ідея Логосу є ідея священної релігійної філософії.

Віру і знання Бердяєв розглядає в їх діалектичній єдності. Слід визнати важливий психологічний факт, що знання не може замінити віру. Тому що О. Конт, Л. Фейєрбах, К. Маркс вірили у свої припущення. Позитивістські вірування широко поширені в науці. Але сьогодні, вважає Бердяєв, від віри в єдину, всеосяжну науку, яка осягає таємницю світового механізму, мало що залишається, і методологічний плюралізм усе більш тріумфує в науково-філософській думці.

Вимога “наукової” віри, заміни віри знанням по суті демонструє відмову від свободи, від вільного обрання, і принижує людину, переконаний Бердяєв. Але і віра не може замінити знання. Вірою не можна вирішувати проблеми хімії і фізики, політичної економії й історії. Однак у дерзанні віри, людина ніби кидається в прірву, ризикує або зламати собі голову, або придбати все. Бердяєв писав: “Людина, яка повірила, є людина яка вільно дерзнула, яка подолала спокусу гарантуючих доказів”. Ніби підглядання чужої карти в грі, острах ризику, характерні для усіх, хто підмінює віру знанням.

Саме існування зовнішнього світу утверджується лише вірою, зазначив Бердяєв. Самі першооснови науки мають потребу в обґрунтуванні філософією. Однак аксіоми недовідні і це усі визнають. Аксіоми, або першооснови науки, – предмет віри. Щоправда, віра тут, ніби не довільна, обов'язкова, але вона, звичайно, зв'язує. Усе висхідне у знанні не доведено, висхідне безпосередньо дано, у нього віриться. Але дивно: усе недовідне і безпосереднє виявляється твердіше того, що можна довести і вивести. Бердяєв переконаний, що твердження наукового знання істинні, але помилкові його заперечення. Наука неспроможна вирішити питання про чудо, воно неспроможна заперечити проти віри в чудесне.

Проблему пізнання досліджували філософи різних напрямків, але і раціоналісти й емпірики бачили у знанні відображення дійсності у тому, хто пізнає; або адекватне відображення, або відображення змінене, як у кривому дзеркалі. Суб'єкт, який пізнає, підкреслив Бердяєв, виявлявся копіювальною машиною. Але якщо знання є пасивне відображення і копіювання, то не зрозуміло у чому теоретична цінність знання. Тільки у суб'єкта, який пізнає, який живе в надрах самого буття, стверджував Бердяєв, може бути бажання активно творити цінності у самому бутті, розвивати буття до досконалості. Іншою спокусою відстороненого суб'єкта, який пізнає, є бажання визнати себе творцем буття, побачити в дійсності ніби копіювання самого себе. При цьому творча цінність знання виявляється ілюзорною, ні на що не спрямованою, нічого не народжує.

Свобода є основною внутрішньою ознакою кожної істоти, створеної по образі і подобі Божій, вважає Бердяєв. Усе достоїнство людини засноване на почутті вільної відповідальності, на свідомості винності у власній долі. Релігія Христа, по Бердяєву, кличе нас до боротьби за життя, до світової перемоги над смертю, до завоювання воскресіння історією і творчістю. “Релігійна людина повинна дорожити життям більше, ніж нерелігійна, і повинна більше ненавидіти смерть”. Людина відповідає за своє життя перед Богом і повинна розвивати отримані зверху дарунки. Відрікатися від спасіння в ім'я того, що інші гинуть, означає погибель ставити вище того, хто спасає себе, а це і є ідеологія зла, запевняє нас Бердяєв. Звідси і ідея релігійного обов’язку, як участі у загальному спасінні світу і всього живучого; і не участі в загальній загибелі, у тім, що веде до загальної загибелі.

Такі міркування і висновки були вельми актуальними, бо тоді у Російській імперії, яка зазнавала революційних потрясінь, раби стали безмежно вільними, а вільні духом зазнали насильства, бо Росія “впала у темне провалля”. Бердяєв писав, що революція завжди є значною мірою маскарад, і якщо зірвати маски, то можна зустріти старі, знайомі обличчя. Спробуйте проникнути за поверхневі покриви революційної Росії всередину. Там пізнаєте ви стару Росію, зустрінете знайомі обличчя гоголівського Хлєстакова, Верховенського з “Бісів”, лакея Смердякова з “Братів Карамазових”, які відіграють у ній чималу роль, підібравшись до самих вершин влади. Уже Достоєвський бачив, що російська революція – це феномен метафізичний і релігійний; а не політичний і соціальний. Уся справа у бісах, у незчислимих бісах, які давно вже мучать Росію. Бердяєв пише: «Багато є російських бісів, котрі розкривалися російським письменникам або володіли ними – біс брехні і підміни, біс рівності, біс безчестя, біс заперечення, біс непротивлення і багато багато інших».

Достоєвський знав, що підніметься в Росії лакей і в годину великої небезпеки для нашої батьківщини скаже: «Я всю Росію ненавиджу». Бердяєв у цілому поділяє думки Достоєвського про те, що російський соціалізм претендує бути релігією, вірою протилежною християнській. Релігія соціалізму приймає спокусу перетворення каменів у хліби, спокушена вірою в чудо соціальної справедливості і рівності, спокушена цінностями цього світу. Релігія соціалізму – це не релігія вільних синів Божих, а є релігія рабів необхідності, дітей праху.


Контрольні питання по темі для самоконтролю і тестування:


  1. Які відмінності світоглядного характеру притаманні слов’янам?

  2. Назвіть визначних мислителів доби Київської Русі.

  3. У чому особливості філософсько-релігійного вчення С. Полоцького?

  4. У чому особливості філософсько-релігійного вчення Ф. Прокоповича?

  5. У чому ви вбачаєте оригінальність філософії Г. Сковороди?

  6. Що таке вчення про три світи Г. Сковороди?

  7. Визначте особливості української академічної філософії ХІХ ст.

  8. У чому полягає ідеалізм П. Юркевича?

  9. У чому особливості філософії космізму М. Федорова і К. Ціолковського?

  10. Що таке вчення про ноосферу?

  11. Визначте особливості філософії В. Соловйова.

  12. Визначте особливості філософії М. Бердяєва

Тема 9. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ
9.1. ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ. ДАРВІНІЗМ І АНТИДАРВІНІЗМ

У концепціях Демокрита, Емпедокла й інших філософів стародавності ми бачимо спроби пояснити походження живих організмів природним шляхом. Демокрит уважав, що всі живі організми з'являються ніби одночасно з утворень, які загнивали на поверхні землі під впливом тепла і вологи. У залежності від переваги в тілах тварин тих чи інших стихій, вони розділилися на птахів, плазунів, риб, ссавців. При цьому усі види виниклих живих тіл були здатні до розмноження з самого початку. Така ж природа і людини – з води і мулу. Емпедокл вважав, що спочатку земні стихії породили безліч окремих членів і органів тіл: голови, руки, ока й ін. Пізніше ці одночленні органи під впливом божественних сил з'єднувалися випадково, породжуючи різного виду тварин. Поки, нарешті, не з'явилися довершені тіла, здатні розмножуватися. Філософи стародавності, які дотримують філософсько-релігійних поглядів, безперечне виникнення усіх видів живих організмів, у тому числі і людини, одночасно.

Теорія походження видів Чарльза Дарвіна в сучасній науці переважає. Центральне її поняття – еволюція, згідно якого природа протягом величезних відрізків часу сприяла удосконалюванню організації видів живих організмів. Утім Дарвін залишив за Господом пріоритет творіння живої матерії як такої. Але радянський вчений О.І. Опарін зважився пояснити виникнення живої клітини засобами механістичної науки, як результат еволюції вуглецевих з'єднань. У 1950-і роки експерименти показали, що при деяких умовах з хімічних сумішей можуть бути отримані органічні речовини. Зазначу, що увесь ланцюжок еволюції до появи живої клітинки, здатної розмножуватися, і сьогодні наукою не відтворено.

Своєрідність ситуації з виникненням живої клітинки з первинного хімічного бульйону, про яке говорить Опарін і інші вчені, полягає у тому, що до уваги беруть лише випадкові обставини. Але у життєдіяльності найпростішої бактерії бере участь приблизно 2000 різних білків, що складаються приблизно з 300 амінокислот. Імовірність утворення білка з заданою послідовністю амінокислот у цьому випадку досягає 1:20300. А якщо врахувати, що в клітинці ссавця різних типів білків у 800 разів більше, то імовірність появи найпростішої самовідтворюваної системи-клітинки надзвичайно мала – 1:102000. Це переконливо прорахували відомий англійський астроном Ф. Хойл і математик Ч. Вікрамасінгх.

Певним чином поширено є й концепція космічного походження життя на Землі. Уважається, що в Космосі існують спори життя, які за певних умов, попадаючи на поверхню готової до зародження життя планети, ніби проростають там і розпочинається життя у численних формах. Ця концепція має назву панспермії.

Науково обґрунтована модель еволюції повинна, спираючи на генетику, показати, яким чином гени визначають фізичні форми організмів. Наприклад, тіло людини складається з десятків мільярдів клітинок, об'єднаних у дуже складні структури (мозок, нервова система, кровоносна система), а починається воно з однієї клітки в материнському череві. Як генетична інформація, закладена в материнській яйцеклітині, керує складним процесом розвитку? Це дуже важливе для еволюційної теорії питання. Якщо вчені зрозуміють процес розвитку материнської яйцеклітини, може бути, вони зрозуміють і процеси перетворення одних видів в інші. Учені стверджують, що завдяки генетичним мутаціям з доісторичної риби з'явилися земноводні. Але ці твердження поки голослівні, тому що вчені не в змозі пояснити навіть те, як форма риби виникає з власного генетичного матеріалу.

Сам Дарвін визнавав, що його теорія не дає задовільного пояснення механізму виникнення складних структур. У своєму “Походженні видів” він писав: “Припущення про те, що око, із усіма його філігранними механізмами регулювання фокусу хрусталіка, настроювання на яскравість світла і корекції сферичних і хроматичних аберацій виникло у результаті природного добору, може показатися, будемо дивитися правді в очі, найвищою мірою абсурдним”. Далі Дарвін припустив, що око ссавців виникло у результаті поступових змін світлочутливих мембран, що існують у деяких примітивних організмів. Тут еволюціоніст виявляє поквапливість, бо важливо знати, як формується око на кожній проміжній ступіні.

Вчення про походження видів Ч. Дарвін поширив і на походження людини в роботі “Походження людини і половий добір” (1871). Мова йде, звичайно, про розвиток тілесної організації людини, про тіло як таке. Дарвін прийшов до висновку, “що людина – нащадок волосатої, хвостатої, чотириногої істоти, яка вірогідно жила на деревах і була безумовно мешканцем Старого Світу”. Правда, було вкрай мало вагомих доказів, свідчень еволюції. Але наукове співтовариство досить швидко прийняло еволюційну теорію, а сучасні палеоантропологи, за рідкісним винятком, переконані в її доведеності.



Антропогенез – це теорія, покликана пояснити процес походження і формування сучасної людини. Вчені в еволюції людини зазначають три важливих моменти: 1) початок прямоходіння на двох ногах; 2) удосконалення кисті руки; 3) еволюція мозку, як передумова виникнення людини розумної. Сучасна палеоантропологія, що спирається на принципи філософського матеріалізму, доводить, що перші мавпоподібні істоти з'явилися в період олігоцену, близько 38 млн. років тому. Вид, який привів у ході еволюції до появи людини, виник у період міоцену від 25 до 5 млн. років тому. Тоді з'явилися перші мавпи і дріопітек. Гомініди – прямоходячі людиноподібні примати, з'явилися близько 4 млн. років тому (австралопітек). Вважають, що близько 2 млн. років тому одна з гілок австралопітека розвинулась у людину вмілу. Обсяг черепної коробки її досягав 600-750 куб. см. Homo habilis еволюціонував у людину прямоходячу Homo erectus. У неї був могутній череп, похиле чоло, масивні надбрівні дуги, могутні щелепи і зуби. Підборіддя практично не було. Homo sapiens виник з людини прямоходячої еволюційним шляхом близько 300-400 тис. років тому і мав обсяг черепної коробки як у сучасної людини.

Тип людини із сучасною анатомічною будівлею Homo sapiens sapiens назвали “кроманьйонець” і виник він у Європі близько 100 тис. років тому. Обсяг черепної коробки в середньому складає 1350 куб. см., хоча коливається від 1000 до 2000 куб. см., що не є показником інтелектуальних здібностей.

Утім, сучасна наука не пояснює ні перетворення одного типу людини в тип більш розвинений, ні того, як можлива подальша еволюція людини. Хоча коректна наукова теорія повинна мати здатність передбачення. Гіпотеза еволюції показує, як види життя можна класифікувати в ієрархічній послідовності, однак така ієрархія може бути і плодом діяльності розуму.

Антропосоціогенез. Значний внесок у становлення матеріалістичної концепції еволюції людини, виникнення свідомості людини й основ суспільного життя відіграла робота Ф. Енгельса «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину» (1876). Він згідний з економістами, що праця, як і природа, – джерело всякого багатства, але в праці він бачить і першу основну умову всякого людського життя. Посилаючись на Ч. Дарвіна, Енгельс уважав, що наші суцільно волосаті, бородаті, з гострими вухами предки жили стадами на деревах. Але за умов життя, яке змінювалось, наші далекі предки, почали відвикати від допомоги рук при ходьбі по землі, і почали засвоювати усе більш і більш пряму ходу, зробивши вирішальний крок до буття людини.

Відтак, у наших предків на долю рук стало приходитися все більше інших видів діяльності і тому «рука навіть самого первісного дикуна здатна виконувати сотні операцій, не доступних ніякій мавпі. Жодна мавпяча рука ніколи не виготовила ніякого, навіть самого грубого кам'яного ножа», – запевняє Енгельс. Рука стала вільною, могла засвоювати нові вправності, здобувати велику гнучкість, яка передавалася в спадщину. Отже, рука – і орган праці, і продукт праці. Тому людська рука досягла такого ступеня досконалості, що змогла викликати до життя картини Рафаеля, довершені статуї і музичні твори. Енгельс стверджував також, що розвиток руки не міг не привести до розвитку й інших органів людського тіла. Утім, це твердження стосовно до еволюції тілесності людини він не став конкретизувати, пославшись на недостатність досліджень.

Енгельс уважав, що сучасна суспільна людина походить від суспільних найближчих предків. Поряд із кругозором людини, що розширювався, розвиток праці сприяв більш тісному зімкненню членів суспільства, «стали більш частими випадки взаємної підтримки, спільної діяльності, і стала яснішою свідомість користі цієї спільної діяльності для кожного окремого члена. Коротко говорячи, – резюмує Енгельс, – люди, які формувалися, прийшли до того, що у них з'явилася потреба щось сказати один одному». Гортань розвинулась, стала модулювати більш довершені членороздільні звуки і виникла мова, як наслідок удосконалювання процесу праці.

Праця і членороздільна мова стимулювали перетворення мозку мавпи в людський, який більше і більш досконалий. Розвивалися і найближчі знаряддя мозку – органи почуттів, особливо дотик. Усі ці зміни сприяли проясненню свідомості, розвитку здатності до абстракції й умовиводу, роблячи зворотний вплив на працю і на мову, даючи імпульси до подальшого розвитку. З появою готової людини виник на додаток ще новий елемент – суспільство. На всі ці зміни Енгельс відводить сотні тисяч років.

Нова порода мавп, що перевершувала всі інші тямущістю, на його думку, могла почати вживати в їжу все більшу кількість нових рослин і нових їстівних частин їх. Більша розмаїтість їжі, а особливо вживання в їжу м'яса, могло створити і хімічні умови для перетворення мавп у людей. М'ясна їжа, зауважує Енгельс, містила в майже готовому виді найбільш важливі речовини, у яких бідує організм людини, скоротила процес травлення. Збільшилася фізична сила людини. Він пише: «Людина не могла стати людиною без м'ясної їжі». Уживання м'ясної їжі привело до користування вогнем і до приручення тварин.

Нарешті, від поколінню до покоління праця ставала усе більш складним, люди ставили перед собою усе більш високі цілі і досягали їх. До полювання і скотарства, додалося землеробство, прядіння, ткацтво, обробка металів, гончарне ремесло, судноплавство. З'явилися мистецтво і наука, із племен розвилися нації і держави, право і політика, а разом з ними і фантастичне відображення людського буття в людській голові – релігія. Перед досягненнями інтелектуальної діяльності більш скромні добутки працюючої руки зблякли, зауважує Енгельс, і голові стали приписувати всю заслугу швидкого розвитку цивілізації.



Антидарвінізм існує поряд з поширеними в сучасній науці еволюційними уявленнями. Вихідними положеннями антидарвінізму можна вважати, насамперед, недостатню визначеність самого поняття еволюція. Сучасна наука вважає людину продуктом фізичного розвитку природи, результатом серії сліпих законів, що механічно періодично здіймають живу матерію на черговий щабель. Можливо, таке бачення сутності еволюції людини походить від нерозуміння нерозривності зв'язку еволюції й інтелекту (свідомості). Усяка зміна людини, що піднімає її, або еволюція, може відбуватися тільки свідомо. Ніхто з наших сородичів не еволюціонує несвідомо, тому що це шлях дегенерації, деградації, руйнування.

Противники дарвінізму певні, що людина не продукт розвитку природи нашої планети, а, навпроти – вона причина її матеріального прогресу. Тут підкреслюється залежність матерії від духу. Адже і дотепер для самих витончених дослідників хіміко-фізіологічних процесів, що відбуваються в живому, залишається незбагненним, яким чином різні рослини і різні частини рослин, які беруть соки і поживні речовини з одного і того ж ґрунту і знаходиться під тим самим небом, здатні витягати і робити субстанції, надто різні між собою за складом і властивостями. Безліч фактів свідчать про незбагненні перетворення, що перетерплюють первісні форми матерії, поглинуті живими рослинами. Але проявів чудесності зворотного процесу ми не спостерігаємо.

Тому слушна думка про ще більшу фундаментальність і чудесність перетворень, яких зазнає матерія, що потрапила в сферу перетворюючої діяльності людини. Припустити, що більш довершене удосконалюється в надрах і силами менше довершеними, значить припустити, що людина спочатку якимсь дивним чином удосконалювалась як тварина у тварині ж. Це нелогічно, бо є живий дух і вічна субстанція для його прояву.

Г.І. Гурджієв писав, що лише така теоретична і далека від життя думка, як європейська, здатна уявити собі еволюцію людини як процес, не пов'язаний з навколишньою природою, розглядати еволюцію як поступову перемогу над природою. Це неможливо. Своїм життям, смертю, еволюцією і виродженням людина завжди служить природі; вірніше, природа однаково використовує для своїх цілей можливості й еволюції, і виродження. У своїй сукупності людство не може вислизнути з під влади природи, тому що еволюція великих мас людей суперечить цілям природи і щоб їй протидіяти існують особливі сили планетарного характеру. Ми їх можемо спостерігати в дії. Те, що нам здається прогресом або еволюцією – лише часткова видозміна, що врівноважується протилежною зміною. Але окрема людина, зауважує Гурджієв, може еволюціонувати за допомогою відповідного знання і методів. Людина повинна зрозуміти, що еволюція необхідна тільки їй самій. Ніхто інший у ній не зацікавлений і не зобов'язаний нам допомагати, але перешкоджати будуть. Еволюція людини – це результат свідомої боротьби.

Антидарвіністські й антиеволюційні уявлення про природу людини ґрунтуються також на певній сукупності геологічних, археологічних, палеонтологічних свідчень, що одержали нині більш-менш широкий розголос. На них посилаються Майкл Кремо і Ричард Томпсон у роботі “Невідома історія людства” (М., 1999). Саме історія розвитку палеоантропології пов'язана, як відзначають ці автори, з великим числом випадків умовчання і фальсифікації результатів археологічних розкопок і досліджень, ініційованих прагненням дотримати пануючу в цій науці доктрину. Ці автори у своїй оцінці існуючого масиву відкриттів і знахідок, що свідчать про можливу предметну діяльність древньої людини, виходять із припущення, що історія людини вмілої і людини розумної не обмежена тимчасовими рамками встановленими “авторитетами” науки.

Насамперед про діяльність людини свідчать мітки і злами на кістах тварин, зроблені її рукою. Вчені уважають, що в Європі близько 2 млн. років тому не було людей сучасного типу. Але у Франції знайдені кістки, оброблені рукою людини в ті часи. Із рубаними слідами там же знайдені щелепні кісти носорога, оброблені 15 млн. років тому. Кістки зі слідами впливу на них людину, що мають вік 5-25 млн. років знайдені у Греції, в Англії, Туреччині, Італії. У ході розкопок археологами були багаторазово виявлені кам'яні знаряддя, що оброблені рукою людини і мають вік від 400 тис. років до 5 млн., а то і до 55 млн. років, що не сприймають прихильники пануючої в науці точки зору. У ході риття шурфів до золотоносних порід у Каліфорнії були виявлені кам'яні ступка і маточка, кам'яні наконечники копій, вік яких коливається від 33 до 55 млн. років. Звідси можна зробити висновок про дуже примітивний рівень культурного і технічного розвитку людиноподібних істот, навіть якщо вони і жили на Землі в доісторичні часи. Але це було б передчасним висновком.

Існують також численні свідчення існування розвиненої культури в доісторичні часи. Так, у брилі піщанику, що має вік 360-408 млн. років, витягнутої з каменоломні в Шотландії в 1844 р., був виявлений умурований туди залізний, густо покритий іржею цвях зі шляпкою. У тому ж році в Англії в кам'яній брилі віком 320-360 млн. років знайшли умуровану в неї золоту нитку. У 1852 році журнал Scientific American опублікував замітку про те, що в ході підривних робіт могутній вибух викинув наверх багато кам'яних брил. Серед уламків знайшли металеву посудину, розірвану вибухом навпіл. Це була дзвоноподібна посудина виготовлена зі сплаву цинку зі сріблом, висотою 11,3 см, унизу діаметром 16,5 см, угорі – 6,3 см. Стінки мали товщину 3 мм. Стінки прикрашали шість зображень букетів квітів, інкрустованих чистим сріблом, а нижню частину оперізувала інкрустована сріблом виноградна лоза. Вік породи, в яку була умурована посудина, старше 600 млн. років.

Як приклад стародавності земної культури згадують глиняну фігурку зі штату Айдахо, віком близько 2 млн. років, що зображує жіночу фігуру. У брилі кам'яного вугілля віком 260-320 млн. років зі штату Іллінойс знайшли золотий ланцюжок тонкої роботи довжиною 25, 4 см і вагою 12, 4 грами. У штаті Оклахома у вугільній брилі був знайдений залізний кухоль віком 312 млн. років. У Франції в крейдовому шарі віком 65-144 млн. років були знайдені шматки металевим труб. Але ще більш уражає знахідка металевих куль, одна із яких має три насічені лінії по окружності, з Південної Африки. Вік знахідок – 2, 8 млрд. років. Кулі дуже тверді, їх не можна подряпати навіть гострим сталевим предметом.

Ці свідчення про стародавність створінь людини вмілої, можна доповнити фактами знахідки незвичайних кістякових останків людини. У ряді місць Італії були знайдені останки, подібні з останками людини сучасного типу, що мають вік 3-4 млн. років. В інших країнах знаходили останки, яким від 9 до 55 млн. років. Ще більш древнє походження мали людські кісти, знайдені в шахті штату Іллінойс – 286-320 млн. років.

Отже, люди сучасного анатомічного типу і різні людиноподібні істоти, про які еволюціоністи говорять, як про можливих наших предків, жили пліч-о-пліч на всьому протязі плейстоцену, тобто вже 2 млн. років тому. Однак не виключено, що таке положення речей збереглося і до наших днів, – зазначають М. Кремо і Р. Томпсон. Мова йде про диких людей у Європі, Північній Америці, Гімалаях, Центральній Азії й ін. місцях.
9.2. ЛЮДИНА ЯК ОСОБИСТІСТЬ І СУТНІСТЬ

Людина – істота складніша, ніж це здається у повсякденній уяві. Вже атомісти говорили про два тіла людини. Одне, фізичне, яке складається з атомів тілесних, а друге тіло – душа, яка складається з атомів якісно відмінних від тілесних. Душа для Демокрита – тіло вогнеподібне, складне поєднання умоосяжних тілець, що мають сферичні форми і вогненну властивість. Душа поширена по всьому тілу і складає ніби друге тіло. Цю особливість атомізму підкреслював Аристотель. Аецій зазначав, що у вченні Демокрита душа складається з двох частин: розумна частина розміщена у грудях, а нерозумна розсіяна по всьому тілу. Інші мислителі у вченні Демокрита підкреслювали ідею, що душа не має частин, що мислення тотожне з відчуттям, що розум знаходиться у всім тілі, що душа і розум – те ж саме. Слідуючи ідеям Демокрита і прихильників атомізму, припустимо, що подібно тому, як атоми тілесні можуть сприяти збільшенню тілесності людини, так і атоми душі можуть сприяти збільшенню душевних якостей людини. Природно, що якість може бути і негативною.

Піфагор говорив уже про три тіла людини: тіло фізичне, душа, тонка колісниця душі. У поширених релігійно-окультних уявленнях мова йде про чотири тіла людини, що у різних навчаннях визначаються по-різному.





Перше тіло

Друге тіло

Третє тіло

Четверте тіло

Християнство

Плотське тіло

Природне тіло

Духовне тіло

Божественне тіло

Східні вчення

“Візок”

тіло


“Кінь”

почуття, емоції



“Кучер”

розум


“Пан”

Я, свідомість, воля

Теософія по

Р. Штайнеру



Фізичне тіло

Ефірне,

тонке тіло



Астральне тіло

Душа


Ментальне тіло.

Дух


Теософія по

Г.Гурджієву



Фізичне тіло

Астральне тіло

Ментальне тіло

Причинне тіло

Керуючись такими уявленнями, варто визнати, що людина складається з видимого, грубого тіла, і з декількох тонких тіл, які можна культивувати тільки штучно, свідомо, при наявності сприятливих зовнішніх і внутрішніх умов.

Існує фундаментальне розходження між поведінкою людини, яка має лише одне фізичне тіло, і людиною, яка має чотири тіла. У першому випадку фізичне тіло керує усім у людині, а саме, у свою чергу, кероване зовнішніми впливами. Тут бажання або відраза, “я хочу – я не хочу”, “подобається – не подобається”, залежать від випадкових зовнішніх поштовхів. Мислення тут механічне, а воля – це тільки прояв сталості бажань або прагнень. У другому випадку, команди і контроль походять від вищого тіла. Тут є цілісне, неподільне, постійне Я, існує індивідуальність, яка панує над фізичним тілом і його бажаннями. Думки такої людини коряться її Я. Воля такої людини вільна, тому що вона не залежить від випадку, її не можна змінити або направити силою зовнішнього впливу.

Російський дослідник П.Д. Успенський погоджувався з Гурджієвим, що пересічна людина – це машина. Треба зрозуміти, що з людиною, такою яка вона сьогодні, все трапляється, а справи її, думки і переконання – це результат зовнішніх впливів. Звідси народні рухи, війни і революції, зміни урядів. Але людям здається, що вони діють свідомо, а інші роблять речі невірно, гірше, ніж зробили б вони. Люди не здатні зрозуміти, що те, що відбулося, не могло бути зроблене інакше. Тому в людей є безліч планів: як припинити війни, як удосконалити економіку і т.п. Але, на жаль, усе робиться, як і робилося раніше, бо люди у своїй сутності незмінні, керовані зовнішніми випадковими сполученнями впливів. Людина-машина, не має майбутнього, не може мати життя вічного.

Якщо людина живе без внутрішньої боротьби, якщо вона не протистоїть потягам і примусу, то залишається такою, як і сьогодні. Для Гурджієва перевтілення – це можливість народження цілісного “астрального тіла”, напрацьованого однією людиною, в фізичному тілі. Формування другого, астрального тіла розглядається як процес неухильної боротьби з перешкодами, у вигляді бажань, боротьби між “так” і “ні”. Після цього виникають умови, що дозволяють за допомогою отримання нового знання і нових сил додати тілу нових якостей, які сприяють формуванню третього тіла. Коли воно сформовано, придбало всі якості і сили, всі доступні йому знання, тоді виникає проблема закріплення придбаного; тому що воно може бути втрачено. Спеціальна робота над трьома тілами, закріплення придбаних властивостей, приводять до формування четвертого тіла. Тоді людина виступає причиною самої себе. Вона має такі властивості, які нам невідомі, говорить Гурджієв. Одна з цих властивостей – безсмертя. Утім, результативна робота з формування нерозвинених тіл людини досягається тільки під керівництвом досвідченого і довершеного вчителя.



Теософія у вирішенні проблеми формування невидимих тіл людини виходить також з основної передумови – готовності учня йти по шляху пізнання вищих світів. У своїх роботах Рудольф Штайнер писав, що окультне вчення ґрунтується на розвитку внутрішнього життя людини, відчуванні себе душевно-духовною сутністю. Тому начало подвигу перетворення себе на вищому плані, на його думку, слід починати з пізнання й удосконалювання тіла душевного, астрального. Шлях цей має вісім ступенів і відомий давно; він послідовно роз’яснений Буддою: правильне бачення – взяти у свої руки власний розвиток, правильна думка – до кожного свого рішення додавати обмірковане обґрунтування і, нарешті, до того моменту, поки учень навчиться правильного зосередження – уважно із собою радитися, виробляти і перевіряти свої життєві принципи, зважувати свої обов'язки, міркувати про зміст життя і про його мету і т.д.

Після цього доцільно приступати до перетворення на вищих началах тіла ефірного, наступного після фізичного. Ефірне тіло має приблизно форму фізичного і займає майже той же простір. Це дуже тонко організоване тіло, частки якого знаходяться в людині в постійному русі, стикаючись з незліченними потоками, що проходять через нього. Усі ці потоки і рухи незалежні від волі і свідомості людини, як і робота її серця або шлунка. Для того, щоб народити здорове своє вище “я”, треба вести життя згідно з природою і здоровими законами розуму і моралі, що діють у фізичному світі. Знання свого вищого “я” – це знання нашого зв'язку з духовними сутностями вищого порядку. На цій ступені людина вчиться пізнавати закон свого життя, свою карму. Вона виявляє величезність розходження положення людей на різних ступенях людської досконалості.



Емоційну сторону людської сутності також досліджує філософська антропологія. Безумовно, потреби людського тіла в їжі, питві, одязі, житлі, захисті від насильства і шлюбному партнері є головними і можна сказати, природними. У залежності від ступеня задоволення цих потреб у людини формується відповідний емоційний стан. Рене Декарт розглядає емоційну складову природи людини як пристрасті душі. Пристрасті душі – це душевний рух або хвилювання душі, які найбільше потрясають її. Наприклад, ми бачимо деякий образ тварини, який нас лякає. Якщо він яскраво нагадує те, що колись шкодило тілу, то він викликає в душе пристрасть страху, а слідом за нею – пристрасть сміливості або страху і жаху в залежності від особливостей тіла і від сили духу, а також у залежності від того, чи вдалося колись уберегти себе, захищаючись чи рятуючись втечею, від шкідливих речей, до яких має відношення діючий образ. Значимий душевний порив передається до виконавчих органів тіла і воно відповідним чином реагує: захищатися чи втікати.

Почуття або емоції людини – це радість, сум, страх, подив, захват, жалість, розпач, невдоволення, задоволеність, любов, мужність, сміливість, відвага й ін. Дуже небезпечними наслідками чреваті негативні емоції, що означають усякого роду емоції насильства або депресії: жалість до самого себе, гнів, підозрілість, страх, досада, нудьга, недовіра, ревнощі і т.д.

Уже найперші кроки в справі вивчення чуттєво-емоційного, душевного в людині, а також аналіз їхнього зв'язку з тілесним у людині, дає поштовх для самовивчення, самопізнання. Для цього, природно, треба знати устрій “машини людського тіла”, як указував Р. Декарт. Адже люди різні. Одні сприймають навколишнє переважно за допомогою розуму, інші – емоційно, почуттями, треті – відчуттями. Можливі і комбінації: думками і почуттями, або думками і відчуттями.

Людська істота, як видно із розглянутого вище, істота складна. Дотепер ми розглядали людину як істоту знеособлену, що по суті дало лише абстрактні оцінки людини. А тим часом, кожна людина являє собою особу відособлену від інших, особу особливу.

У застосуванні до людини слово “особа” означає щось істотне, постійне і своєрідне. Безумовно, що у кожної людини є “своє обличчя”, буття в конкретних ситуаціях. Але оскільки людина в різних ситуаціях виступає “від-мінною” від інших і від себе самої в інших ситуаціях, то зрозуміло, що людина як особистість схильна ховати свою справжню сутність за різними численними мінами, (порівняй з російським: личина, лик, маска). Можна сказати, що людині властиво маскуватися, ховати себе за відповідною до ситуації маскою, бути несправжнім, несуттєвим, хоча в будь-якій ситуації людина повинна бути здійсненою. Різноманіття ликів=масок=мін, яке ми являємо в різних ситуаціях, ми можемо зрозуміти тільки в плані духовного життя людини. Маски вдягали в Древній Греції, щоб не можна було помилитися у відтінках ролей, які грали актори.

Сьогодні артисти можуть і не вдягати маски, можуть навіть мінімально змінювати свою зовнішність, можуть її і зовсім не змінювати, граючи різні ролі в різних фільмах. Ми вже привчені сторіччями явного лице-дійства (лице-мерия) до цього. І проте, навіть не будучи професійними акторами, ми також привчені приміряти і носити різні лики у своїй життєдіяльності. Це – природно. Але також природно і те, що велику частину життя ми проводимо без маски, вільними від маскування, у колі близьких нам людей. І вони знають нас більш-менш справжніми, передбачуваними, конкретними. Чому? Та тому, що за масками-ликами все-таки існує деяке наше численне лице, наше Я. У такому розумінні всі численні тимчасові маски – це маленькі “я”, що навперебій жадають представитися навколишнім. Одне “я” – зухвале, нахабне, безсоромне. Друге “я” – сама скромність, лагідність. Третє “я” готове наобіцяти повний мішок і т.д.

Кожна конкретна людина, як особистість визначувана, має у собі істотно-необхідне начало. Внутрішньо кожна людина вважає себе єдиною, цілісною, насамперед, через відчуття свого фізичного тіла, якому належить незмінне ім'я. Людина схильна вважати себе особистістю, не цілком розуміючи, що вона має на увазі. Людина часто схильна обманювати себе, уявляючи себе краще або гірше, ніж вона є насправді.

Г.І. Гурджієв пропонує розглядати особистість як те, що для людини “чуже”, що прийшло ззовні, чому вона навчилася у своєму житті. Це сліди зовнішніх впливів, що залишилися в пам'яті й у відчуттях, що заучені слова і рухи, які сподобалися у поведінці і реакціях інших. Особистість створюється в значній мірі наслідуванням того, що для людини чуже. Дитина ще не має особистості, тому і являє собою те, чим є насправді. Її справжня істота виражає її смаки, те, що вона любить, і те, чого вона не любить. Особистість починає рости, коли починається виховання. У створенні особистості велику роль відіграє прагнення сховати від навколишніх своє справжнє єство.



Сутність людини – це те, що є в людині її власним, це її істинне, серйозне, справжнє. Сутність уроджена і її не можна втратити або перемінити настільки ж легко, як особистість. Сутність – це фізичний і розумовий базис людини: один по природі гарний моряк, інший має музичний слух, третій має здатності до іноземних мов, четвертому до вподоби фізична праця. Відповідно, хтось не може бути вправним моряком, музикантом, лінгвістом і т.д., тому що така його сутність.

На жаль, уся система виховання сучасної людини орієнтована на придушення істотного в ній. Тому суттєве в людині виявляється найчастіше в найпростіших емоціях і інстинктах. Сутність має більше шансів розвитися у людей, які живуть в оточенні природи, в умовах небезпек і безупинної боротьби.

Коли людина здорова і нормально почувається, тоді сутність панує над особистістю і тоді особистість дуже корисна. Але коли особистість починає панувати над сутністю, тоді людина стає менш здоровою, їй починає подобатися те, що для неї шкідливе, і перестає подобатися те, що для неї благо. У сучасному житті є багато випадків, коли сутність недорозвинена. Наприклад, сліпе захоплення спортом, особливо ігровим, може назавжди зупинити розвиток сутності. Думаю, що масове впровадження персональних комп'ютерів у повсякденне життя також буде масово обмежувати розвиток сутності людини. Тим самим у сучасному суспільстві створюється маса передумов, що перешкоджають гармонійному розвитку сутності й особистості в людині.

Розвиток сутності людини, удосконалення істинного, справжнього в собі вимагає роботи над собою, розуміння розходження між своєю особистістю і сутністю. Тільки у такий спосіб людина здатна виявити своє справжнє “я”, тобто свою індивідуальність. У світлі розглянутих уявлень про особистість і сутність людини, можна сказати, що індивідуальність людини – це її виросла і зріла сутність. Головною перешкодою для вимушеного розвитку людини є надмірна активність особистості. Тому особистість повинна стати пасивною а сутність – активною. Однак треба мати на увазі, що без відомої розвиненості особистості, тобто без деякого запасу знань та інформації, як “чужого” матеріалу, людина не в змозі працювати над собою, не може почати вивчати себе. Тому людина не зможе боротись зі своїми механічними звичками просто внаслідок нерозуміння мотиву такої роботи.


9.3. ЛЮДСЬКА ПСИХІКА: СТРУКТУРА ТА ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ

Психологію можливо розглядати як науку про вивчення людиною самої себе, оскільки складна природа людини вимагає і відповідного відношення до її вивчення. Можливо, людину треба вивчати так само, як ми звикли вивчати складну машину, зазначав П.Д.Успенський. Для цього потрібно знати частини цієї машини, її головні функції, умови правильної роботи і причини роботи неправильної і т.д. Уже попередній систематичний підхід до розуміння сутності людської психіки показує, що вона функціонує щонайменше на п'ятьох рівнях:

1) Мислення, або інтелект.

2) Почуття, або емоції.

3) Інстинктивна функція, або внутрішня робота організму.

4) Рухова функція, або зовнішня робота організму, рух у просторі і т.д.

5) Стать, або різноманітні прояви чоловічого і жіночого начал у людині.

Розумова, або інтелектуальна функція містить у собі всі розумові процеси, усвідомлення вражень, утворення уявлень і понять, міркування, порівняння, твердження або заперечення чого-небудь, утворення слів, мова, уява, мрії і т.д.

Почуття, або емоції суть друга функція людської психіки, пов'язана з почуттями радості, страху, подиву, суму і т. д. Знаменно те, що в повсякденному мисленні і відповідних йому словесних формах ми схильні плутати думки і почуття. Відбувається це внаслідок невміння розмежовувати інтелектуальне й емоційне у психіці.

Інстинктивна діяльність у людині дуже багатопланова і містить у собі, на думку Успенського, чотири класи явищ. По-перше, це вся внутрішня робота організму, його фізіологія, дихання, кровообіг, робота всіх внутрішніх органів, побудова нових клітин і відторгнення відмерлих, робота залоз внутрішньої секреції. По-друге, це робота п'яти органів почуттів, а також і відчуття ваги, температури, сухості або вологості; тобто відчуття, що не викликають ні задоволення, ні невдоволення. По-третє, це всі тілесні емоції і фізичні відчуття, що приємні чи неприємні. Такі почуття болю, неприємного запаху або смаку, або, навпроти, почуття приємного смаку і запаху і т. д. По-четверте, це всі рефлекси типу сміху, позіхання, будь-якого роду фізична пам'ять про смак, запах, біль, що є насправді лише внутрішнім рефлексом.

Рухова функція містить у собі всі зовнішні рухи: ходьба, письмо, мова, прийняття їжі і пам'ять про них. Сюди ж відносяться і рухи, звичайно називані “інстинктивними”, наприклад підхоплення падаючого предмета, не пов'язане з участю мислення. Сюди ж можна віднести і “деякі дивні рухові функції”: сновидіння, уява, мрійництво, розмови із самим собою і взагалі всяку балаканину заради балаканини і т.п.

Розходження між інстинктивною і руховою функціями вбачають в тім, що всі перші є вродженими, і їм не треба вчитися; а всім руховим функціям необхідно вчитись. Якщо всі ці функції ми зрозуміємо, навчимося їх у своїй життєдіяльності розрізняти, це стане серйозною основою для вивчення самого себе. І тоді стане більш зрозумілим давній афоризм: «Пізнай самого себе».


9.4. ПРИРОДА СВІДОМОСТІ. СТРУКТУРА І СТАНИ СВІДОМОСТІ

Дослідження свідомості як феномена обґрунтоване тим, що свідомість являється нам у всіляких формах і відносинах, а філософія учить нас бачити у всьому, що являється сутність, істотне. Можна сказати, що є два полярних підходи до розуміння сутності свідомості. Перший звертається до свідомості як прояву духовного, вічного, нествореного начала. Інший підхід шукає доказів того, що свідомість є властивість чогось більш фундаментального, а в устояній науковій системі виміру такою є матерія. У будь-якому випадку свідомість схильні розглядати як приналежність людської сутності.

Філософи вчать, що свідомість – одна із самих дивних здібностей людей, що дозволяє їм розкривати секрети навколишнього світу, закономірності процесу пізнання, відношення людини до зовнішнього світу і діяльності. Інші філософи уточнюють, що свідомість визначає вищий рівень психічної активності людини як соціальної істоти. Своєрідність цієї активності в тім, що відображення реальності у формі почуттєвих і розумових образів передбачає практичні дії людини, додаючи їм цілеспрямований характер. Є і такі мислителі, які пропонують нам визнати, що у нас відсутні геть-чисто і свідомість, і воля. Якщо ми вважаємо, що у нас є свідомість, говорять вони, то ми помиляємося, тому що свідомість – це саме оманлива, хоча і найважливіша з усіх якостей людини.

Але що така свідомість? Звичайно це слово використовують як еквівалент словам “інтелект”, “психіка”, “розумова діяльність”. Насправді ж свідомість є особливого роду “віддавання собі звіту” у тім, що людина знає і чого вона не знає. С-відома діяльність – це діяльність із-знанням справи, оскільки відати – це знати. Тільки сама людина може знати чи є вона “свідомою” у даний момент, чи ні. З твердження «Я мислю, отже я існую», починав своє філософування Рене Декарт. Можна також стверджувати, що свідомість – це стан, у якому людина відразу знає усе, що вона знає взагалі. Але можна сказати й інакше: свідомість – це стан у якому людина здатна бачити як мало вона насправді знає, як багато протиріч у тім, що вона знає.

У сучасній науці переважає уявлення про свідомість як вищий ступінь розвитку психіки. Свідомість людини нерозривно зв'язана з її психікою, що ріднить людину з усіма високоорганізованими живими істотами. У вже згадуваних філософських концепціях Аристотеля, Агріппи, Ламетрі підкреслювалася багаторівневість психічного (душі): рослинна, тваринна (чуттєва), інтелектуальна (ноетична). Психічне зв'язано з фізіологічними процесами, що відбуваються в мозку людини. Тому саме наявність мозку у людини й у високоорганізованих живих істот припускає в них і певним чином розвинуті психічні якості. Звідси і розповсюджене визначення свідомості як функції мозку.

Учені давно займаються дослідженням особливостей функціонування мозку, сподіваються зрозуміти механізми його діяльності, навчитися керувати ними і відтворити функції мозку, включаючи і свідому діяльність. При цьому вважають, що фізіологічні процеси в мозку можуть бути пояснені на підставі простих фізичних законів. Свого часу і З. Фрейд ставив за мету довести, що в основі всіх психічних явищ лежать фізіологічні процеси, хоча і в кінці свого життя він не знайшов доказів цьому.

Дослідження фізіологічних процесів, які відбуваються в мозку, часто приводить фізіолога до спроб розглянути свідомість як фізіологічний процес. Свідомість намагаються знайти в самому мозку, як щось матеріальне. Досить показова спроба фізіологів і медиків XIX ст. Л. Бюхнера, Я. Молешотта, К. Фогта знайти думку як виділення мозку, подібно виділенню печінкою жовчі. Матеріалізація свідомості ними – суть вульгаризація, примітивізація сутності феномена свідомості. Тому їх назвали вульгарними матеріалістами.

Інший підхід до розуміння сутності психіки, свідомості зводить їх до поведінки. Саме біхевіористи вважали, що доступні спостереженню тільки поведінка людини і тварини. Вони абсолютизували одне з положень науки про свідомість, психології, що свідомість є “складна структура поведінки”, що аналіз свідомості можливий лише у контексті людської діяльності, поведінки людини. Джон Уотсон (1878-1958), американський психолог, ясно сформулював основні ідеї біхевіоризму. На його думку, справжнім предметом психології людини є її поведінка від народження до смерті. При об'єктивному вивченні людини біхевіорист не спостерігає нічого такого, що можна назвати свідомістю, відчуванням, уявою, волею. Ці терміни по своєму змісті взагалі далекі від справжніх феноменів психології, а тому їх треба виключити з опису діяльності людини.

Уотсон помітив одну важливу для нього обставину: психологія – це вчення про душу, витоки її віталістичні і маскують старе релігійне поняття душі. Об’єктивно ж спостереження над поведінкою можуть бути представлені в термінах стимул-реакція (С-Р). Підставимо замість С дотик до рогової оболонки ока, а замість Р миготіння. «Задача біхевіориста вирішена, якщо ці дані є результатом ретельно перевірених фактів», стверджує Уотсон. Фізіолог буде визначати відповідні нервові зв'язки, тривалість нервових імпульсів і т.д. Є ще і проблема визначення фізико-хімічної природи нервових імпульсів. Тому в кожній людській реакції є біхевіористська, нейрофізіологічна і хіміко-біологічна проблеми. Визначивши поведінку в точних термінах стимулів і реакцій, біхевіорист має можливість пророкувати ці явища і керувати ними.

Феномен свідомості є безпосереднім фактом нашого індивідуального досвіду. Його існування неодмінно передбачається у всіх наших відчуттях, почуттях і в процесі мислення. Вчення про свідоме, несвідоме і колективне несвідоме акцентувало увагу вчених і філософів на багатьох невідомих (чи забутих!) особливостях психічного життя людини. Принаймні нам стало зрозумілим, що людина усвідомлює не усе, що сприймає. Але це ніяк не похитнуло нашої впевненості в тім, що ми сприймаємо усе, що усвідомлюємо.

Спроби психоаналітиків і неофрейдистів осягнути сутність свідомості привели на природничо-науковій основі до уявлення про складну природу свідомості, про наявність певної її структури, про різні стани свідомості. У свій час Геракліт Ефеський писав про те, що люди навіть пильнуючи (бодрствуя), ніби сплять, тому що “люди не знають, що вони, пильнуючи, роблять”. Звідси і такі можливі стани свідомості людини: сон, пильнування, самосвідомість і об'єктивна свідомість. Очевидно, що своє життя людина проживає у перших двох станах, де стан пильнування мало чим відрізняється від сну.

У стані пильнування людина вже відрізняє Я і не-Я як своє тіло і відмінні від нього об'єкти. Людина тут здатна орієнтуватися серед речей і явищ. Однак вона знаходиться під сильним враженням сновидінь. Усякого роду абсурдності і протиріччя, і все людське життя взагалі можна пояснити, якщо ми усвідомимо, що люди живуть уві сні, роблять вчинки, не знаючи, що вони сплять. У вченні Ісуса Христа постійно звучить заклик до людей: «Прокиньтеся, не спіть». Цю ідею потрібно приймати буквально. Прокинутися ж можна тільки тоді, коли людина усвідомлює, що вона спить, а це вже крок на шляху до пробудження, до свідомої діяльності.



Самосвідомість – це область свідомості пов'язана з можливістю усвідомлювати себе. Але ці проблиски свідомості приходять тільки у виняткові моменти, у певних емоційних станах, у нових і несподіваних умовах. Самосвідомість, як усвідомлення себе, тісно пов'язана з феноменом пам'яті. Досить виразно ми пам'ятаємо тільки ті події, що відбувалися з нами, коли ми були у свідомості. У людини є ніби випадкові моменти самосвідомості, які залишають їй живі спогади про супровідні їм обставини. Але в нього немає над ними влади, тому що ці моменти приходять і відходять під впливом зовнішніх впливів і випадкових асоціацій.

По-справжньому ми пам'ятаємо тільки ті події у своєму житті, під час здійснення яких ми усвідомлювали себе присутніми при цих подіях. Адже так людина ніби одночасно бачить і подію і себе в події, але ніби зі сторони, як зовнішній спостерігач. Як правило, людина не пам'ятає себе, не відчуває себе, спостерігаючи щось, бо в нас спостерігає “щось”. “Щось” говорить, думає, сміється. Оскільки ми самі “не існуємо для себе” у спостереженні, ми не можемо і пам'ятати себе спостерігаючими, і самоусвідомлювати себе.


9.5. СВІДОМІСТЬ, МИСЛЕННЯ, МОВА. ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ

Свідомість, такою як вона уявляється нашій неупередженій думці, є певна форма діяльності, яка існує за участю знання і заради досягнення знання. Способом існування свідомості є знання, які можливі на декількох рівнях: почуттєве знання й абстрактне або логічне мислення. Почуттєве знання у формі відчуттів, сприйнять і уявлень дозволяє людині співвідносити себе, своє Я з зовнішніми сторонами і взаємозв'язком предметів. Це значить, що почуттєві образи речей осмислюються нами за допомогою уявних понять. Ці поняття, на думку одних філософів, суть продукт суспільної практики, чуттєво-предметної діяльності людини. На думку інших – уроджені, або надприродні. Для перших почуттєвий досвід людини виступає базисом формування мислення. Для других, навпроти, мислення – основа почуттєвого пізнання.

У зв'язку з цим, своєрідність мислення полягає у тім, що воно дозволяє людині усвідомити світ за допомогою понять, суджень, умовиводів і теорій, відтворюючи істотне і значиме у речах і явищах. У мисленні ми переходимо межі видимого світу. За допомогою мислення ми співвідносимо свідчення органів почуттів із усіма наявними в нас знаннями, як індивідуально властивими кожному, так і інтегральними, засвоєними індивідом.

Абстрагуючи від подробиць зовнішнього існування і діяльності, людина створює узагальнюючі образи. Поняття атома для Демокрита споконвічно існувало як поняття неподільного матеріального начала. Але прийнявши його як таке, він початків конкретизувати першооснову з погляду форми, ваги, розмірів. Прийнявши ідею вартості, К. Маркс почав її конкретизувати крізь призму різних видів професійної праці, у підсумку прийшов до поняття абстрактної праці як затрат фізичної і нервової сили взагалі.

Мислення характеризується цілепокладанням, спрямованістю на збагнення істинного, достовірного знання за допомогою постановки практичних або теоретичних задач. Розумова діяльність орієнтована на розуміння сутності речей і явищ, на побудову систематичного образа об'єкта. Мислення є логічно організований процес пізнання, який відбувається за визначеними законами і сприяє адаптації людини до мінливого світу. Звідси і спонтанно властива мисленню здатність зосереджуватися на одному предметі, на вирішенні виниклої задачі. Філософи звертають увагу на бажаність визначення змісту мислення внутрішніми свідомими спонукальними мотивами. У той же час вони змушені визнавати некерованість, автономність думок, перетікання їх з одного предмета на інший.

Мислення можна класифікувати у залежності від його спрямованості на той чи інший аспект реального світу. Так, мислення існує як повсякденне, практичне, наукове, теоретичне і художнє. Практичне мислення орієнтоване на рішення повсякденних конкретних задач, а теоретичне пов'язано з формулюванням загальних принципів і закономірностей об'єктивного світу. Мислення також і образне, тому що пов'язано з формуванням образів, узагальненням різного в речах і явищах одного порядку, приналежних одному виду або співтовариству, множині.

Мова є знаряддям мислення і свідомості, засобом формування понять, думок, а також засобом спілкування між людьми. Матеріалістично мислячі вчені вважають, що потреба сказати щось один одному, створила відповідний орган і периферичний засіб – мовний механізм. Фізіологічний механізм утворення мови – умовно-рефлекторний: продуковані у певних ситуаціях звуки, супроводжувані жестами, сполучалися в мозку з відповідними предметами і діями, а потім з ідеальними явищами свідомості. Звук із вираження емоцій, властивого тваринам, у людській мові перетворився у засіб позначення образів предметів, їхніх властивостей і відносин. Крім того, спілкування тварин ситуативне, пов'язане з наявною ситуацією, а людська мова відірвалася від ситуативного, внаслідок існування свідомості. Свідомість здатна контролювати емоційну сторону натури людини, тому зміст мови опосередковано відтворює навколишню реальність. Мова також несе у собі і момент символістики, що вимагає певного ступеня розвитку свідомості в середовищі собі подібних, засвоєння неоднозначного змісту слів.

Мова являє собою систему змістовних форм. За допомогою мови здійснюється переклад індивідуального змісту думок людини в колективне. За допомогою мови здійснюється пізнання світу й об'єктивується самосвідомість індивіда. До того ж мова є засобом функціонування інформації, здійснюваним у виді різних знакових систем. У цій якості мова виконує роль механізму соціальної спадковості. Мова уявляється нам насамперед у словесній, вербальній формі, що ми вважаємо самим універсальним засобом спілкування серед усякого роду знакових систем. Тому-то людська свідомість і мислення тісне пов'язані з емоціями, можуть функціонувати у виді музичних звуків, малюнків і барвистих образів, скульптурних форм, математичних символів, формул, креслень і специфічних знакових систем у різних областях людського пізнання і діяльності. У той же час універсальна мова слів є засобом перекладу змісту одних знакових систем у зміст інших. І якщо навіть часом професіонали у своєму спілкуванні один з одним широко використовують звичні їм невербальні знакові системи, то це відбувається лише тому, що колись вони вивчили через звичні словесні визначення зміст і значення знаків і комбінацій знаків їхньої специфічної професійної мови.

Мислення, безумовно, здійснюється у формі мови. Але мислення є тільки частиною свідомості, хоча і важливою. Свідомість і мислення також пов'язані одне з одним за допомогою мови, оскільки перехід від сприйнять і уявлень до понять можливий тільки у процесі передачі їхнього змісту в словесній формі. Висловлюючи свої думки і почуття, людина виразніше розуміє саму себе, свій стан і розуміння її стану іншими людьми. Утім, завжди в історії людства існували й образні мови, що безпосередньо переводять мову почуттів у мову образів, не завжди вербалізованих, але очевидно емоційно забарвлених. Для певної частини людей, у специфічні кольори пофарбована поверхня, є стимулом для виникнення відповідних емоцій, змушує швидше битися серце. Для когось таким є червоний колір, для когось зірково-смугастий як образ світовідчуття.

Будучи висхідною знаковою системою, природна вербальна мова необхідно доповнюється безліччю немовних знаків. Це: 1) знаки-копії (фотографії, відбитки слідів допотопних тварин і рослин і т.п.); 2) знаки-сигнали (проблиски маяка, дзвоник у навчальному закладі, фабричний гудок, оплески і т.п.); 3) знаки-символи (серп і молот, ромб із книгою усередині і т.п.); 4) знаки-спілкування як уся сукупність природних і штучних мов. До знаків штучних систем відносяться коди абетки Морзе, різноманітні логіки, комп'ютерні програми, знаки математичних формул, сигнали-правила вуличного руху. Побудову і функціонування знакових систем досліджує наука семіотика.



Штучний інтелект. У ХХ ст., коли потреба в обчислювальній техніці стала очевидною, виникло злободенне завдання практичної кібернетики – створити системи, які перевершили б існуючі обчислювальні машини на основі імітації процесів людського мислення. Так були створені машини, здатні вирішувати логічні, математичні, шахові задачі, перекладати тексти з однієї мови на іншу, поліпшувати організацію виробництва й автоматизувати проектування нових машин. Метафор, пов'язаних з обчислювальними машинами, використано було багато: “електронний мозок”, “інтелектуальна машина”, “мислячий пристрій”.

Вчені, які зайнялися розробкою обчислювальної техніки і комп'ютерів, і були спонукувані ідеєю навчити машину мислити, центральним поняттям своєї діяльності обрали поняття “штучний інтелект”. З філософсько-світоглядних позицій у справі організації досліджень штучного інтелекту, або штучного розуму, можна виділити дві основні мети і відповідні їм напрямки пошуків. Одну з них можна назвати інформаційною або евристичною. Мета її полягає у створенні програм для обчислювальних машин, що сприяють автоматизації таких видів людської діяльності, які традиційно вважаються інтелектуальними. Тут не важливі пошуки аналогій з людським мисленням і пізнанням, тут важливий кінцевий результат, його збіг з тим, що отримує людина при вирішенні тієї ж задачі.

Другу мету можна назвати біонічною, оскільки прихильники її, менше представлені в області штучного інтелекту, досягнення значних успіхів в області моделювання інтелектуальної діяльності людини бачать у відтворенні технічними засобами самого субстрату, у якому розгортаються психічні процеси усвідомлення навколишнього світу. Ці вчені більше зайняті дослідженнями фізіологічних і біохімічних процесів, які відбуваються в мозку людини. Вони розраховують побудувати досить довершені мережі штучних нейронів і інші аналогічні конструкції, що імітували б процеси, які відбуваються у нервовій системі людини, і пов'язані з її розумовою діяльністю.

Існує ще і третій напрямок, який можна назвати еволюційним. Прихильники його вважають, що інтелектуальні програми треба вирощувати як ми вирощуємо наших дітей. Коли вони стануть по-справжньому інтелектуальними, вони набудуть здатності самонавчатися.

За минулі чверть століття наука і техніка комп'ютеризації внесли істотні корективи в наші уявлення про природу і сутність розумових процесів, які відбуваються у людській свідомості. Свідома діяльність людини багатопланова. Обмежувати її лише вищою розумовою функцією, тобто інтелектуальною складовою свідомості, неправомірно. Про це свідчить і досвід сучасного етапу розвитку комп'ютерної техніки.

Взаємини Нomo sapiens зі світом обчислювальних машин до початку 1990-х років складалися напружено. Саме прагненням пристосувати комп'ютер до контакту із самою звичайною людиною, по суті з дилетантом в обчислювальній техніці, яка володіє лише азами комп'ютерної грамотності, відрізнялися задумані в Японії комп'ютери нового покоління. Осмисливши грандіозність і актуальність проекту, у нього включилися багато фірм на правах співучасників, а інші як конкуренти. Бажання заробити на створенні маленьких персональних недорогих домашніх комп'ютерів, з наступним їхнім масовим поширенням, привело групу молодих ентузіастів паралельно і до вирішення проблеми створення простих систем управління і користування персональними комп'ютерами. З'явилося відповідне програмне забезпечення, що “допомагає” користувачу, який володіє мінімальними пізнаннями в області математики, мови, історії й інших областей знання.

Нині комп'ютер має «інтелектуальне обличчя». Комп'ютери п'ятого покоління відрізняються наявністю “інтелектуального інтерфейсу”, тобто системи, покликаної забезпечити спілкування користувача-дилетанта з комп'ютером, прихованим цим інтерфейсом від свідомості користувача. Працюючи з такою машиною людина впевнена, що машина правильно зрозуміє вказівки, введені в неї у вигляді знакового тексту або тексту, повідомленого машині голосом через мікрофон.

Сучасний етап розвитку комп'ютерної техніки досить виразно свідчить про те, що знання матеріальне. Однієї з характеристик матеріальності є те, що кількість матерії завжди обмежена. Маючи у своєму розпорядженні визначену кількість знання, людство вже не в змозі дати кожному звичний раніше обсяг знання. Виходить, його треба сконцентрувати в деякій скарбниці, роль якої виконує комп'ютерна інформаційна мережа. Тому лише невелика кількість людей, здатна накопичувати у великих кількостях знання й ефективно використовувати його для вирішення задач індивідуального розвитку. І саме вони задають спрямованість розвитку науково-технічного середовища. Інші мільярди людей, у силу особливостей своєї психіки, своїх інтелектуальних і вольових якостей можуть отримати тільки невелику кількість знання. І скільки б людей не отримувало цю невелику кількість знання, у їхньому житті й у їхньому розумінні речей нічого не зміниться, хіба тільки життя ставатиме все сутужніше, а добування мінімально необхідних для підтримки життя засобів стає все проблематичніше.


Контрольні питання по темі для самоконтролю і тестування:


  1. Визначте філософські основи уявлень про походження життя і людини.

  2. Що таке антропогенез з точки зору еволюційної теорії?

  3. Що таке антропогенез?

  4. Які є світоглядні і матеріальні підстави для ідей антидарвінізму?

  5. У чому можна вбачати складу природу людини?

  6. Що таке людина як особистість?

  7. Що таке людина як сутність?

  8. Що таке людина як індивідуальність?

  9. Визначте основні функції людської психіки.

  10. Визначте основні підходи до визначення природи свідомості.

  11. Що таке самосвідомість?

  12. Що таке мислення і мова?

  13. Поясніть, як пов’язані мислення і мова. Що таке штучні мови?

  14. Що таке «штучний інтелект»?



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет