Міністерство освіти І науки україни

1. 
   Кандзюба С. П. Інформаційно-аналітична система «Звернення громадян» як інструмент громадського контролю: [Електронний ресурс] / С. П. Кандзюба, О. В. Кравцов. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/Patp/2011_2/ 11kspigk.pdf
   
2. 
   Про затвердження Методики оцінювання рівня організації роботи із зверненнями громадян в органах виконавчої влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 24 червня 2009 р. № 630: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.zakon.rada.gov.ua.
   
3. 
   Маматова Т. Процес «Робота зі зверненнями громадян» у системі управління якістю органу державного контролю: [Електронний ресурс] / Т. Маматова // Науковий вісник.-2009.-Вип. 3»Демократичне врядування». – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/DeVr/2009_3/fail/+Mamatova.pdf
   
4. 
   Петрова І. О. Традиційні та новітні форми роботи зі зверненнями громадян в органах місцевого самоврядування / І. О. Петрова / Інформаційне суспільство: глобальні виклики та особистісний вимір: монографія / Наук. ред. Г. І. Батичко. – Маріуполь, 2012. – С. 82-96.
   

УДК 002.001.11(043) К. В. Потапенко

Під системою розуміють будь-який об'єкт, який одночасно розглядається і як єдине ціле, і як об'єднана в інтересах досягнення поставлених цілей сукупність різнорідних елементів. Системи значно відрізняються між собою як за складом, так і за головними цілями[1].

Інформаційна система - взаємозв'язана сукупність засобів, методів і персоналу, використовуваних для збору, зберігання, обробки, пошуку та видачі інформації, необхідної в процесі прийняття рішень завдань з будь-якій області[2].

За характером оброблюваної інформації системи діляться на документальні та фактографічні.

У документальних системах об'єктами обробки, зберігання та пошуку є певні документи (книги, статті, патенти та інші інформаційні матеріали). Обробка інформації зазвичай зводиться до пошуку документів, потрібних користувачеві. У відповідь на запит, сформульований користувачем, система видає відповідні документи або їх копії. У документальних системах важливе значення набувають питання, пов'язані з оцінкою змісту, сенсу документа і запиту, з визначенням ступеня відповідності документа, змістом запиту. Для вирішення цих питань використовуються спеціальні способи організації інформаційних масивів і методи пошуку, а також залучаються різні логіко - лінгвістичні засоби .

Документи, що зберігаються у фондах документальних систем, являють собою текстову інформацію. Для зберігання масивів таких документів в комп'ютерах потрібен великий об'єм пам'яті. Сучасні системи зберігання інформації використовують різні носії інформації, що відрізняються великою ємністю. У документальних автоматизованих інформаційних системах застосовують спеціальні методи зберігання інформаційних масивів, в яких окрім електронних копій документів зберігаються їх адреси і атрибути. Дуже часто самі ж документи або їх копії зберігаються в спеціальних сховищах або на спеціальних машинних носіях великої ємності. Результатом машинного пошуку є адреса документа, відповідно до якого в сховищах шукаються самі документи (або їх електронні копії), що видаються користувачеві.

У факторографічних інформаційних системах зберігається та обробляється інформація, яка являє собою конкретні відомості, факти (параметри та характеристики об'єктів, відомості технікоекономічного характеру, соціальна інформація, результати вимірювань, довідкові та статистичні дані). Часто ця інформація носить оперативний характер, тобто регулярно оновлюється і змінюється. У цьому випадку системи є оперативними.

При створенні фактографічної системи важливо вивчити особливості об'єктів, відомості про яких зберігаються в системі, і логічні зв'язки, що існують між об'єктами в реальному світі, які певним чином відображаються в структурі інформаційних масивів . У масивах фактографічних інформаційних систем зазвичай здійснюється пошук відомостей про конкретний об'єкт. Вони видаються користувачеві або передаються прикладній програмі для подальшої обробки.

Основним завданням документних інформаційних систем є накопичення та надання користувачеві документів, зміст, тематика, реквізити яких, адекватні його інформаційним потребам. Тому можна дати таке визначення документальної інформаційної системи - єдине сховище документів з інструментарієм пошуку і відбору необхідних документів [3 ].

Залежно від особливостей реалізації сховища документів і механізмів пошуку документальні інформаційні пошукові системи можна розділити на дві групи:

• системи на основі індексування;

• семантично-навігаційні системи.

У семантично - навігаційних системах документи, що поміщаються в сховище (у базу) документів, оснащуються спеціальними навігаційними конструкціями, відповідними смисловим зв'язкам (відсилання) між різними документами або окремими фрагментами одного документа. Такі конструкції реалізують деяку семантичну (смислову) мережу в базі документів. Спосіб і механізм вираження інформаційних потреб у подібних системах полягають в явній навігації користувача по смисловим відсилання між документами. В даний час такий підхід реалізується в гіпертекстових інформаційних пошукових системах.

У системах на основі індексування вихідні документи поміщаються в базу без будь- якого додаткового перетворення, але при цьому смисловий зміст кожного документа відображається в деякий пошукове простір. Процес відображення документа в пошукове простір називається індексуванням і полягає у привласненні кожному документу деякого індексу-координати в пошуковому просторі.

Особливістю документальних інформаційних пошукових систем є також те, що в їх функції, як правило, включаються і завдання інформаційного оповіщення користувачів по всім новим вступників в систему документами, відповідними заздалегідь певним інформаційним потребам користувача.

Структурна складова інформаційної пошукової мови документальних інформаційних пошукових систем на основі індексування реалізується індексними покажчиками у формі інформаційно-пошукових каталогів, тезаурусів і генеральних покажчиків.

Інформаційно- пошукові каталоги є традиційними технологіями організації інформаційного пошуку в документних фондах бібліотек, архівів і являють собою класифікаційну систему знань з певної предметної області. Смисловий зміст документа в інформаційно - пошукових каталогах відображається тим чи іншим класом каталогу, а індексування документів полягає у присвоєнні кожному документу спеціального коду (індексу) відповідного за змістом класу (класів) каталогу та створення на цій основі спеціального індексного покажчика.

Мета системи, як правило, видати у відповідь на запит користувача список документів або об'єктів, в якійсь мірі задовольняють сформульованим у запиті умовам. Принциповою особливістю документальної системи є її здатність, з одного боку, видавати непотрібні користувачеві документи, а з іншого - не видавати потрібні.

1. Балдін К.В., Інформаційні системи в економіці: Підручник - 4-е вид. перераб. і доп. / К.В. Балдін .- М.: «Дашкові К », 2007 .- 395с.

2. Поняття системи. Інформаційні системи [Электронный ресурс] - Режим доступу : http://uadoc.zavantag.eom/text/l 6029/index-l .html

3. Документальные информационные системы [Электронный ресурс] - Режим доступу http://rudocs.exdat.com/docs/index-3763 8. html?page=l8

УДК 004.4:651.4.9(043) Д. В. Пустовських

/м. Маріуполь/

ПРОГРАМНІ СИСТЕМИ ЕЛЕКТРОННОГО ДОКУМЕНТООБІГУ
Робота підприємства в цілому можлива тільки за умови, що необхідна інформація, будь-який документ можуть бути швидко знайдені. Жоден документ, що вимагає певних дій, не повинен залишитися без виконання, жодне доручення керівника не повинно бути забуте. Цього можна досягти тільки при обліку всіх документів шляхом їх реєстрації і організації контролю за їх виконанням.

За оцінкою спеціалістів [1, с. 133], у світі щоденно з'являється більше мільярда нових документів. В основному, це текстова інформація, і лише 10 % — документи, непридатні для подальшої автоматизованої обробки. Це свідчить про необхідність запровадження на підприємствах електронного документообігу.

Документ являє собою "знімок" даних, що фіксує їхній стан у певний момент часу. Управління документами — це процес відстеження такої інформації, що забезпечує, наприклад, наявність тільки однієї оригінальної копії документа і збереження архівних копій усіх його старих версій у порядку їхнього виникнення.

Під документообігом розуміють рух документів від моменту складання їх на конкретному підприємстві або одержання від інших підприємств до здачі в архів після опрацювання та систематизації.

Під рухом документів розуміється не фізичне переміщення електронних документів, тому що вони зберігаються в базі даних, а передачу прав на їх використання із повідомленням користувачів і контролем за виконанням.

За умов комп'ютеризації управління і з переходом до зберігання інформації на електронних носіях документообіг розуміють як створення інформаційної бази документів на різноманітних носіях для використання управлінським апаратом у процесі реалізації його функцій [3].

Одна з основних переваг передачі документа безпосередньо з комп'ютера на комп'ютер — це можливість отримати документ у тому вигляді, в якому його підготовлено, з включеними н нього таблицями, графіками, зображеннями тощо. Відомості з такого документа можна легко включити в інші документи, а сам він може передаватися по мережі всередині підприємства.

Для того щоб успішно управляти документами, потрібно визначити, які типи документів якого управління потребують. К. Шарп поділяє всі документи підприємства на дві категорії: документи для автоматизації статутної діяльності і критично важливі документи [2]. Перші являють собою електронну пошту, зауваження, листи, звіти і загальнодоступні бази даних. Другі призначені для розв'язання внутрішніх або зовнішніх інформаційних завдань.

При автоматизації статутної діяльності можна використовувати однакове управління документами для всіх працівників. Однак критично важливими даними, як правило, управляють відповідно до завдань конкретної робочої групи. Наприклад, дані, що цікавлять бухгалтерію, суттєво відрізняються від технічної інформації, з якою працює інженерний відділ.

Комп'ютерні програми документообігу автоматизують три основні види документообігу: офісний, спільний, адміністративний.

Офісний документообіг обслуговує рутинні офісні завдання і застосовується тільки в рамках конкретного проекту, наприклад, підготовки пакетів інструкцій. Керівник приймає рішення, що і як необхідно зробити (наприклад, яку треба підготувати інструкцію), а також — хто повинен це робити. Електронне повідомлення, що містить інструкцію та інформацію про її статус у процесі документообігу, передається від працівника до працівника відповідно до порядку, визначеного керівником.

Спільний документообіг використовується тоді, коли нетипові процеси охоплюють декілька підрозділів або підприємств. Розробка нової продукції, що проходить стадії висування концепції, проектування, виробництва і маркетингу, є прикладом спільного документообігу. Цей вид документообігу може використовуватися, наприклад, для автоматизації процесу одержання сертифікату на продукцію у відповідному державному органі.

Адміністративний документообіг обслуговує процеси, у яких раніше використовувалися тільки паперові форми документів. Як і виробничий документообіг, він призначений для обробки звітів про витрати і реєстраційних форм з меншими адміністративними витратами. Замість заповнення паперової форми, наприклад, для одержання добових при відрядженні, співробітник заповнює електронну форму на комп'ютері й електронною поштою надсилає її в бухгалтерію.

Ці три типи документообігу розширюють його традиційне призначення за рахунок охоплення ширшого кола учасників і ширшої інфраструктури. Якщо функціонування виробничих систем документообігу обмежене локальними мережами, то новий документообіг із застосуванням Internet-технологій може виходити за межі локальних мереж.

Інший підхід до невиробничого документообігу пов'язаний із інтеграцією в більшість систем документообігу електронної пошти. Програми документообігу на базі електронної пошти використовують середовище обміну повідомленнями як платформу для всієї системи документообігу, доставляючи користувачам завдання прямо в поштову скриньку. При доставці поштою завдання є невід'ємною частиною повідомлення: користувачі виконують свою роботу і передають завдання далі відповідно до схеми послідовності документообігу.

Таким чином, основою комплексної комп’ютерних інформаційних систем підприємсятва є підтримка документообігу, який утворюється із первинних документів різних типів, організації їхніх взаємозв'язків за тими чи іншими ключовими полями або їх сукупностями, і реалізація на цій основі системи запитів до бази даних, яка дає змогу будувати довільний набір похідних документів — звітів, що створюються із сукупності тієї чи іншої підмножини первинних документів.

1. 
   Автоматизированные информационные технологии в экономике: Учебник / Под ред. проф. Г.А. Титоренко. — М.: Компьютер: ЮНИТИ, 1998. — 400 с.
   
2. 
   Комаров С. Н., Кочергина И. И. Программы для ЭВМ и базы данных как нематериальные активы. Управленческие, правовые, учетные аспекты: Электронный ресурс.: http://www.audit.ru/articles, 24.10.2004.
   
3. 
   ЛодонДж., Лодон К. Управление информационными системами. 7-е изд. /Пер. с англ. под ред. Д.Р. Трутнева. СПб.: Питер, 2005. - 912 с.
   

УДК 651.4:342.5(477) (043) Л. А. Семенко

Державна система електронних звернень створена для:

- підвищення якості та прозорості процесу опрацювання звернень громадян та запитів на отримання публічної інформації в органах державної влади та органах місцевого самоврядування;

- впровадження механізму подання юридично значимих електронних звернень до органів державної влади та органів місцевого самоврядування в електронному вигляді із застосуванням електронного цифрового підпису;

- забезпечення оперативного контролю за розглядом звернень громадян та запитів на отримання публічної інформації;

- створення єдиного адресного простору органів державної влади та органів місцевого самоврядування на державному загальнодоступному інформаційному веб-ресурсі;

- формування статистики обліку звернень громадян та запитів на отримання публічної інформації [1].

Громадянам надається можливість формування, гарантованого надсилання юридично значимих звернень в електронному вигляді а також запитів на отримання публічної інформації до органів державної влади та органів місцевого самоврядування через єдину точку доступу (за принципом «єдиного вікна») через мережу Інтернет, а також контролю за розглядом звернень та запитів на отримання публічної інформації в режимі on - line. Посадовим особам органів державної влади та місцевого самоврядування надається можливість приймання, розгляду, надання відповідей на електронні звернення та запити на отримання публічної інформації, а також формування статистичного обліку звернень та запитів [1].

Зараз система працює у режимі дослідної експлуатації, який триватиме до кінця 2013 року. Триває реєстрація органів державної влади в системі. На сьогоднішній день в Державній системі електронних звернень громадян зареєстровано 42 органа виконавчої влади та місцевого самоврядування. До Державної системи електронних звернень можуть підключатися всі зацікавлені державні та недержавні структури, які працюють із зверненнями громадян та запитами на отримання публічної інформації. Для користування Системою обов’язковим є доступ до мережі Інтернет та для відправки юридично значимого електронного звернення наявність електронного цифрового підпису.  Система є безкоштовною у використанні та цілодобово загальнодоступною. Персональні дані користувачів Системи обробляються та зберігаються згідно із Законом України «Про захист персональних даних»[2].

Єдиною складністю в роботі даного сервісу є отримання електронного цифрового підпису - даних в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов'язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних. Видача ЕЦП здійснюється спеціальними організаціями, які мають відповідні ліцензії та сертифікати. Процес видачі ЕЦП включає в себе кілька етапів та здійснюється відповідно до регламентів акредитованих центрів сертифікації ключів.

Створення державної системи електронних звернень громадян є великим кроком на шляху реалізації загальновстановлених правил документування, затверджених на державному рівні, надання статусу офіційних документів електронним зверненням та відповідям на них. Введення офіційного статусу електронного документообігу має покращити роботу зі зверненнями громадян, зробити її більш прозорою, прискорити обмін інформацією між органом самоврядування та громадянином, скоротити терміни обробки звернень, спростити процедуру прийняття рішення за цими документами.

Подальший розвиток Державної системи електронних звернень громадян дозволить забезпечити створення єдиного адресного простору органів виконавчої влади на державному загальнодоступному інформаційному веб-ресурсі, автоматизоване формування звітів щодо організації звернень громадян, оперативний контроль за реєстрацією та опрацюванням звернень громадян, підвищення якості надання електронних послуг громадян та рівня виконавської дисципліни в державних органах.

Робота Державної системи електронних звернень повинна здійснюватися у відповідному правовому полі, у зв’язку з чим існує потреба у внесенні змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронної форми звернень. Це дасть змогу унормувати можливість реалізації громадянами права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності шляхом подання звернень з використанням мережі Інтернет, що сприятиме економії часових та матеріальних ресурсів зазначених органів та громадян, увільненню державних службовців та посадових осіб від рутинної роботи, пов’язаної з паперовим оформленням відповідей на звернення, запобіганню корупції, а відтак, зростанню довіри населення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

Оперативне та якісне реагування органів державної влади та місцевого самоврядування на поставлені питання у відповідних документах забезпечує розробку і прийняття раціонального управлінського рішення, а також зміцнення власного авторитету перед населенням. Тому слід пам’ятати, що від стану розгляду електронних звернень громадян, залежить стан реформування та демократизації суспільства, авторитет державної влади, інтеграція держави в міжнародний інформаційний простір.

ЛІТЕРАТУРА

1. 
   Державна система електронних звернень: єдиний інформаційний веб-ресурс звернень громадян до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. - Офіц.сайт. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://z.gov.ua/.- Загол. з екрану.
   

2. 
   Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України. – Офіц.сайт. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dknii.gov.ua/. – Загол. з екрану.
   

УДК 005. 92(043) В. Г. Спрінсян

Так, науковий розвиток питань теорії та історії документа увінчався послідовною появою нових термінів та, відповідно, становленням наукових галузей «документації», бібліології (Поль Отле), документології (Н.М.Кушнаренко, С.Г.Кулешов, М.С.Слободяник, Г.М.Швецова-Водка), інформаціології (М.С.Слободяник). Розквіт тезаурусу документознавчої науки яскраво виявився в різноманітті визначень її основного поняття «документ», що, зокрема, наводяться у підручнику Г.М.Швецової-Водки [15]. Все це свідчить не лише про характер наукової рефлексії стосовно сутності та «широти» поняття «документ», але й про нагальні потреби різних галузей знань суспільства в оперативній роботі з документною інформацією.

Розвиток тезаурусу про документ неодноразово ставав обʼєктом вивчення різних наукових праць. Зокрема, розглядалися проблеми появи нового змісту старих понять про документ у цифрову епоху (І.Антоненко), зокрема, в умовах використання технології електронної пошти (А.Сукач), місце інформаційного документа в терміносистемі документознавства (Г. Сілкова). Робилися спроби стандартизації та уніфікації термінології в галузі діловодства та інформаційної діяльності (Л.Грінберг; Ж.Бабенко), аналізу складу сучасної терміносистеми документознавства (Г.Швецова-Водка).

Ведеться аналітична робота з розмежування термінів «офіційний документ» та «службовий документ» (Т.Бірюкова та Т.Коляда-Березовська; Г.Беспянська). Простежується еволюція підходів до визначення змісту терміна «документообіг» (Н.Кондакова). Більшість досліджень з терміносистеми документознавства об'єднані в збірники наукових праць «Термінологія документознавства та суміжних галузей знань» та «Інформаційна освіта та професійно-комунікативні технології ХХІ століття».

Вагомий вклад у розвиток документознавчої терміносистеми внесли праці відомих вчений Н.М. Кушнаренко, Г.М. Швецової-Водки, В. В. Бездрабко, С.Г. Кулешова, М.С. Слободяника. Але по сьогодні залишаються відкритими питання про співвідношення понять «документологія», «документознавство», «діловодство», «документообіг», «управління записами», «документаційний менеджмент», «інформаційний менеджмент».

Хоча більшість вчених визнає документологію як фундаментальну теоретичну частину науки про документ, відсутній єдиний погляд стосовно розуміння суті таких понять, як «документознавство», «діловодство», «документообіг». Так, активно обговорюваною є пропозиція вчених Н.М.Кушнаренко та Ю.М.Столяров «…перейменувати науку про документ у широкому розумінні цього терміна в документологію, а за наукою, об'єктом якої є управлінський документ залишити назву документознавство. При цьому документологія отримує статус фундаментальної науки, а документознавство – прикладний».

Сьогодні поняття «діловодство» асоціюється з прикладною сферою роботи з документами, але ще в ХІХ столітті М.В. Варадінов розділяв діловодство на теоретичне та практичне, розуміючи його у теоретичному значенні, як «науку, що викладає правила складання ділових паперів, актів і самих справ», а також вивчає «зовнішні» і «внутрішні властивості» ділових паперів. Практичне ж діловодство, на його думку, ― це «загальний порядок виробництва справ у людних місцях за даними законами формам і по які встановилися зразкам ділових паперів». Вже у ХХ столітті діловодство стало розумітись лише в прикладному аспекті. Наприклад, працівники ІТУ ототожнювали діловодство з документообігом . Так склалася традиція вітчизняної науки про документ, якій історично притаманний прикладний характер досліджень, пов'язаних з широким колом питань управління та науковою організації праці. Достатньо загадати науково-практичну діяльність школи О.Ф.Розмирович (Інститут техніки управління), «Оргстроя», школи О.К. Гастєва (Центральний інститут праці) та науково-практичного напрямку з тайм-менеджменту П.М. Керженцева.

А.М.Сокова сформулювала справедливе положення, що в різні історичні періоди актуалізується вивчення документознавством різних видів і форм документації, а відтак і появи нових термінів, що фіксують нове розуміння про документ та роботу з ним. Так, у 1970-ті рр., виконуючи соціальне замовлення суспільства, документознавство формувалось як теорія документаційного забезпечення управління, а в 1980-ті рр., у зв'язку з інформатизацією суспільного життя, ― центр досліджень переміщується на машиночитані документи.

Втім, незважаючи на багату історіографічну традицію вивчення документознавчого тезаурусу, не простежено процес зміни сучасного статусу діловодства в умовах стрімкого розвитку інформаційних систем та, відповідно, конституювання нових понять, таких, як «керування документаційними процесами», «документаційне забезпечення управління», «документаційний менеджмент».

Метою статті є аналіз соціокомунікативних передумов конституювання поняття «документаційний менеджмент» в контексті еволюції документознавчого тезаурусу.

Першим кроком в осмисленні сучасного статусу діловодства можна вважати статтю В. В. Бездрабко, де вчена на матеріалі термінологічних означень показує еволюцію діловодства до керування документаційними процесами та посібник Ю.М. Деміна, в якому словосполучення «документаційний менеджмент» вживається як самостійний термін .

До недавнього часу було прийнято говорити про документаційне забезпечення менеджменту, що розумілося як «організаційно-методична діяльність, спрямована на створення управлінських документів і моніторингу їх використання в процесі прийняття рішень та реалізації основних функцій управління». Основною метою системи інформаційно-аналітичного забезпечення у сфері менеджменту, як стверджує Л.І. Бушуєва, є підтримка діяльності за допомогою збору та перетворення інформації у форму, що необхідна менеджеру, яка дозволяє йому оцінити стан об'єкта діяльності, розробляти, приймати і організовувати виконання певних рішень.

Проте нові вимоги сучасного бізнесу, комунікацій, ІТ-систем вимагають нового світоглядного, архітектурного системного підходу до процесів діловодства. В сучасних автоматизованих корпоративних системах (таких, як ERP, MES, HRM, CRM, EDRM, ERM тощо) управління документацією вже виходить за межі функцій обслуговування та підтримки ділових процесів. Модулі управління документацією підприємства в них не лише супроводжують, а й структурують бізнес-процеси, змінюючи стереотипи роботи з документацією з діловода-виконавця на діловода-менеджера.

Якщо раніше, управління документами вважалося завданням другорядним, яке має вирішуватись на нижчому канцелярському рівні організації, то сьогодні практика показала, що управління документами перебуває в компетенції всіх осіб усередині підприємства (починаючи з керівника і закінчуючи простими службовцями) як суб'єктів діловодства, які працюють з документами, визначають порядок роботи з ними та їхнє призначення. Особливої актуальності документаційний менеджмент набуває в ситуації застосування керівником компʼютерних інформаційних систем підтримки рішень (англ. Decision Support System) та підтримки виконання рішень, коли навіть інтуїтивні думки керівника формалізуються документально. Все це стало причиною підвищення статусу діловодства до документаційного менеджменту.

У 1989 році європейське співтовариство у межах програм European Credit Transfer System та European Community Action Scheme for the Mobility of Universiity Students прийняли стандарт освітньо-професійної програми фахового спрямування «Documentation Science and information Resources Management». Така увага до нової сфери професійної діяльності є результатом інтенсивного розвитку потужного наукового напряму, особливістю якого є документ і люди, які організують роботу з документами, що й становить суть документаційного менеджмента.

Усі види діяльності підприємства супроводжуються документами і закріплюються документально, тому документаційний менеджмент має місце в усіх управлінських сферах підприємства (фінансовій, організаційній, інноваційній, кадровій, виробничій тощо). Документаційний менеджмент тісно пов'язаний з інформаційним менеджментом як комплекс завдань управління на всіх етапах життєвого циклу підприємства, що охоплює всі дії та операції, пов'язані як з документами в усіх формах і станах, так і з підприємством у цілому на основі даних документів.

Документаційний менеджмент ґрунтується на принципах роботи систем управління записами (англ. Records Management) ― практики ведення записів організації з моменту їх створення до остаточного знищення. Але якщо останні мають конкретний локальний характер, документаційний менеджмент є системою, яку вже не можна розглядати як забезпечуючий модуль, а як певну управлінську інформаційну архітектуру, що певним чином моделює віртуальну проекцію компанії. Тому, на нашу думку, документаційний менеджмент своєрідно поєднує в собі прикладну та теоретичну частини роботи з документом, адже являє собою не лише ефективну технологічну систему роботи з документами, але й певну філософію управління підприємством. Яка, у свою чергу, є результатом поступової еволюції системи роботи з документами від діловодства, через «керування документацією та записами», «керування документаційними процесами», «документаційне забезпечення управління» до «документаційного менеджменту».

Таким чином можна констатувати, що документаційний менеджмент — це складна динамічна документно-комунікаційна система, яка забезпечує керівництво документацією, документними структурами, процесами і технологіями, а також працівниками, які їх здійснюють.

• 
  управління або ж контроль управління;
  
• 
  ведення документообігу;
  
• 
  пошук, збирання, накопичення, оновлення, розповсюдження інформації;
  
• 
  обмін інформацією між відділами офісу, між офісами підприємстві і між підприємствами;
  
• 
  складання звітів [2].
  

Якщо організація має декілька віддалених один від одного структурних підрозділів, постає питання про організацію зв’язків між ними.

Необхідно визначити з яким інтернет провайдером і телефонним оператором працювати. При цьому має бути забезпечена безперебійна можливість з’єднання. При виборі потрібно враховувати той факт, що інформаційна система, яку ви намагаєтесь налагодити, повинна працювати в режимі реального часу, не повинна залежати ні від якості комутаційних каналів, ні від зайнятості телефонних ліній [3].

Наступна перепона – необхідність підготовки висококваліфікованого та іноді високооплачуваного персоналу. З огляду на те, що у сучасному електронному офісі використовуються наступні технічні засоби: комп’ютери, мережеве обладнання, засоби комунікації, пристрої введення/виведення інформації, пристрої мультимедіа, інша організаційна техніка, то і співробітники повинні бути достатньо обізнаними у питаннях використання технічного обладнання. Заважати повноцінній підготовці фахівців може брак часу та коштів.

Наразі маємо підстави чітко стверджувати, що віртуальний офіс може підвищити ефективність роботи організацій, але його створення і забезпечення бездоганної роботи потребує великих коштів, а затрати на програмне забезпечення та експлуатацію можуть значно перевищити затрати на апаратну частину [4]. Керівництво організації повинно зрозуміти, що засоби, які воно вкладе, мають опосередковано приносити прибуток і порівняно швидко окупитися. Вважається, що в Україні зараз вкладати великі кошти на створення таких офісів неефективно через дуже поганий стан комунікацій. На даний час найбільші концерни України мають свої філіали в інших містах, з якими зв’язуються за допомогою комутаційних ліній в режимі off-line. В місті, де зосереджене управління концерном, магазини та склади з’єднуються з адміністрацією через заздалегідь виділені канали. При цьому підрозділи теж локалізовані, що дозволяє суттєво зменшити витрати.

ЛІТЕРАТУРА

1. 
   Герчикова И. Н. Менеджмент: учебник. 3-е изд., перераб. и доп. / И. Н. Герчикова. – М.: ЮНИТИ, 2002. – 832с.
   
2. 
   Дьомін Ю. М. Ефективний офіс-менеджер / Ю. М. Дьомін. – СПб.: Пітер, 2004. – 203с.
   
3. 
   Питер Ф. Задачи менеджмента в XXI веке.: пер. с англ. / Ф. Питер. – М.: Издательский
   

4. 
   Рогожин М. Ю. Організація діловодства підприємства (на основі ГОСТ Р6.30-2003): навчально-практичний посіб. / М. Ю. Рогожин. – М.: РДЛ, 2003. – 208с.
   

Місія ЮНЕСКО полягає у сприянні зміцненню миру, викорінення злиднів, сталого розвитку та міжкультурному діалогу за допомогою освіти, науки, культури, комунікації та інформації [2].

Для виконання цієї місії у межах ЮНЕСКО проводяться міжнародні конференції, наради, семінари, симпозіуми, надається допомога країнам у створенні навчальних і навчально-дослідних установ, ведеться інформаційна, видавнича діяльність, здійснюється співробітництво з сотнями міжнародних організацій.

Основними завдання ЮНЕСКО у формуванні інформаційного просторі є:

-  збільшення та модернізація комунікаційних мереж у країнах,що розвиваються;

• 
  розвиток освітніх програм для працівників мас-медіа з метою навчити їх критично орієнтуватись в інформації та вміти реагувати на можливі маніпуляції з боку промислово розвинутих країн;
  
• 
  підготовка людських ресурсів, надання пріоритетів відповідній технології та прикладним дослідженням;
  

В 2000 році ЮНЕСКО була розроблена програма «Інформація для всіх». Програма була спрямована на зменшення розходжень між інформаційно багатими та інформаційно бідними країнами для створення інформаційного суспільства для всіх.

Основний предмет програми - це інформаційна політика, орієнтована на людину, на розвиток його потенціалу, ресурсів, навичок і знань. Оскільки саме від людей залежить, яким шляхом буде розвиватися людство й кожна країна, кожний народ. Програма "Інформація для всіх" забезпечує загальну схему міжнародного співробітництва і партнерства. Вона підтримує розробку спільних стратегій, методів та інструментів для побудови інформаційного суспільства для всіх.

В програмі «Інформація для всіх» декларується: по-перше, сприяти міжнародному аналізу і дискусіям з етичних, правових і соціальних задач і проблем інформаційного суспільства; по-друге, розвивати і розширювати доступ до інформації, що є суспільним надбанням, шляхом організації інформації, її переведення в цифровий формат та збереження; по-третє, надавати підтримку підготовці кадрів, безперервній освіті і навчанню на протязі всього життя в областях комунікації, інформації та інформатики; по-четверте, надавати підтримку місцевому змісту інформації і сприяти доступу до знань корінних народів через розповсюдження базової грамотності і грамотності в галузі; в п’яте, сприяти використанню міжнародних стандартів і передової практики в галузях комунікації, інформації і інформатики в областях компетенції ЮНЕСКО; в шосте, сприяти розвитку мереж інформації та знань на місцевому, національному, регіональному та міжнародному рівнях [3].

На базі програми було сформовано напрями діяльності ЮНЕСКО в сучасних умовах це: розробка інформаційної політики на міжнародному, регіональному й національному рівнях; розвиток людських ресурсів і можливостей відповідно до вимог інформаційної ери; посилення ролі установ у забезпеченні доступу до інформації; розвиток механізмів і систем обробки та керування інформацією; інформаційна технологія у галузі освіти, науки, культури й комунікації [3].

Також ЮНЕСКО в своїй діяльності приділяє велику увагу проблемам розвитку засобам масової інформації та комунікації у світі (для цього створено відділ масової інформації та Сектор з питань усунення перешкод на шляху вільного розповсюдження інформації). Розроблено норми насиченості міжнародної спільноти ЗМІ.

На рівні з цим прово­дяться міжурядові конференції, на яких проголошується, що ЗМІ повинні використовуватись з метою досягнення взаєморозуміння між народами, а також для прискорення соціального та культурного росту в світі.

Інформаційний підрозділ ЮНЕСКО - Комісія Мак-Брайда розробила програмний документ, в якому зазначається:

• 
  необхідність усунення негативних наслідків діяльності моно­полій та їх концентрації;
  
• 
  необхідність усунення внутрішніх і зовнішніх перешкод, які стоять на заваді вільному обміну інформації;
  
• 
  необхідність сприяння розвитку преси;
  
• 
  надання можливостей країнам, що розвиваються, створити відповідну інфраструктуру;
  
• 
  необхідність поваги до прав етнічних груп усіх народів;
  
• 
  повага до прав етнічних груп і права окремої особи мати доступ до інформаційних
  

1. 
   Кудрявцева С.П., Колос В.В. Міжнародна інформація. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий Дім «Слово», 2005. – 400 с.
   
2. 
   Офіційний сайт ЮНЕСКО [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.unesco.org/new/ru/unesco/.
   
3. 
   Програма ЮНЕСКО «Інформація для всіх» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.dlab.irtc.org.ua/IFAP_UA/programu.html.
   

УДК 004.738.5:(=161.2)(71)(03) (043) Х. М. Вінтонів

Однією з перших веб-енциклопедій про Україну та український народ стала «Internet Encyclopedia of Ukraine» (Енциклопедія України в Інтернеті), що з’явилась у 2001 році з ініціативи Канадського інституту українських студій (далі – КІУС). Веб-ресурс є доповненою онлайновою версією англомовного п’ятитомного видання «Encyclopedia of Ukraine», яке видавалось КІУС у співпраці з Канадською фундацією українських студій та Науковим Товариством імені Т. Шевченка у Франції протягом 1984-1993 рр. Відповідальним редактором сучасної інтернет-енциклопедії є Роман Сенькусь, керівником проекту – д-р Марко Р. Стех, старшим редактором – Андрій Макух, веб-фахівцем – Ярослав Кєбало; крім того, понад 20 науковців працюють над тематичними рубриками. Робота над веб-енциклопедією триває і сьогодні; планується внести понад 20 000 статей, які будуть супроводжуватися музикою, картами, ілюстраціями, світлинами та мультимедійними матеріалами. Станом на 2012 рік у режимі он-лайн представлено понад 4700 статей.

Веб-ресурс містить шість англомовних рубрик: історія, земля, люди, культура, мистецтво, література. У рубриці «People» (люди) розміщена інформація про імміграцію українців до канадських прерій – провінцій Манітоби, Саскачевану й Альберти – які стали другою батьківщиною для українських піонерів; інформація для цієї рубрики підготовлена Андрієм Макухом та Френсіс Свиріпою. На веб-сайті можна здійснювати пошук за абеткою гасел, базовий та розширений пошуки за ключовим словом.

Канадський веб-ресурс “InfoUkes” можна вважати одним з найбільших інформаційних ресурсів про Україну та українців, де висвітлено інформацію про українську культуру, освіту, генеалогію, медицину, технології, подорож, музику та ін. Веб-ресурс був створений як список розсилань під назвою «Ukes» у листопаді 1991 році Андрієм Українцем з Університету Макмастера та Джеррі Кокодиняком з Торонтського університету. Спілкуючись за допомогою електронної пошти та списку розсилок шестеро людей обговорювали події, що були пов’язані зі здобуттям української незалежності на початку 1990-х років. З часом кількість учасників групи зросла до кілька сотень, а у 1995 році до сайту був доданий веб-сервер WWW. Офіційне відкриття веб-сайту відбулось 10 червня 1997 року.

На веб-сайті користувач може: ознайомитись з поточними новинами, майбутніми подіями стосовно української спільноти в Канаді; здійснити пошук за ключовим словом; перейти за гіперпосиланнями на веб-сайти українських організацій. Ще однією важливою функцією веб-ресурсу є участь через електронну пошту в обговоренні різноманітних тем, таких як: оголошення, мистецтво, генеалогія, історія, політика, релігія, суспільні новини, спорт. Окремою рубрикою тут представлені українці в Канаді, де можна переглянути матеріали стосовно: історії перших українських церков у Канаді; діяльності танцювальних колективів «Веснянка» (м. Торонто) та «Дунай» (м. Ніагара Фолз), Мішаного хору «Українські Молодіжні Ансамблі» (м. Торонто); важливих подій в українській громаді провінції Саскачеван протягом 1842-1979 рр.; процесу інтернування українців у концентраційні табори протягом 1914-1920 рр.; військової діяльності Пилипа Коновала, кавалера найпочесніших нагород Великобританії і Канади.

Основною метою проекту з оцифрування “Multicultural Canada” (Багатокультурна Канада), який започаткований вісьмома канадськими інституціями, є оцифрування і надання вільного доступу до спадщини етнічних громад Канади, у тому числі й української. Проект здійснюється під керівництвом Линн Копеленд з Університету Саймона Фрейзера.

Веб-ресурс складається з трьох компонентів:

1. 
   Колекції газет, усних історій, фотографій, книг, юридичних документів, протоколів зібрань. Серед 53 колекцій тут репрезентовано 3 колекції, які відображають життя українців у Канаді:
   

1. 
   українська колекція з Бібліотеки Калгарського університету, яка вміщує 38400 оцифрованих матеріалів;
   
2. 
   колекція українського іммігранта Джона (Івана) Лучківа з Бібліотеки Торонтського університету, де представлено понад 100 оцифрованих видань про українців, опублікованих у Канаді протягом 1900-1950 рр.;
   
3. 
   1272 оцифровані номери українського тижневика «Життя і Слово», який видався Товариством об’єднаних українських канадців у м. Торонто протягом 1965-1991 рр.
   

2. 
   Навчальних матеріалів для вчителів та студентів.
   
3. 
   Інтернет-версії друкованого видання Багатокультурного історичного товариства Онтаріо «Encyclopedia of Canada’s Peoples» (Енциклопедія народів Канади), яке вийшло у 1999 році і стало першою канадською енциклопедією про 119 етнічних груп країни кленового листка. Майже кожна етнічна група представлена такими рубриками: походження; міграція; прибуття та поселення; економіка; громадське життя; сім’я та родина; культура; освіта; релігія; політика; відносини між групами (наприклад, для українців історично склалися відносини між росіянами, поляками, румунами та євреями, що пізніше вплелося і в українське життя в Канаді); утвердження етнічної ідентичності; бібліографія. Розділ про канадських українців підготувала проф. Френсіс Свиріпа з Альбертського університету. Окремий розділ присвячено карпатським русинам – східним слов’янам, які населяють теперішні території України, Словаччини та Польщі.
   

Базовий пошук здійснюється за ключовим словом, тоді як у розширеному пошуку можна задавати наступні параметри: ключове слово; стать особи; номер тому; вид діяльності (наприклад, архівісти, політики, бібліотекарі, ремісники, письменники, медицина, релігія тощо); місце народження; місце діяльності (Африка, Азія, Європа, Північна Америка, Океанія, Південна Америка). Зокрема, тут можна знайти відомості про таких канадських українців як: Йосипа Чернявського, фермера та священика Незалежної грецької церкви; Нестора Дмитріва, греко-католицького священика, імміграційного агента, перекладача та письменника; Кирила Геника, перекладача, лідера української спільноти в Канаді, першого імміграційного агента у Вінніпегу та одного із засновників першої україномовної газети в Канаді «Канадійський Фармер» у 1903 р.; Тимофія Корейчука, політичного діяча та організатора праці; д-ра Йосифа Олесківа, імміграційного агента, агронома, якого вважають «батьком української еміграції до Канади» та ін.

Одним з найповніших видань про Канаду можна вважати енциклопедію «The Canadian Encyclopedia», перше видання якої з’явилось у 1985 році і відразу стало бестселером. Починаючи з 1999 року з ініціативи канадського інституту «Historica Canada» було створено англо- та франкомовний веб-сайт, який вміщує інформацію з трьох енциклопедій «The Canadian Encyclopedia», “The Encyclopedia of Music in Canada”, «The Junior Encyclopedia of Canada» та канадського тижневика «Maclean’s». Тепер в режимі он-лайн можна переглядати понад 40 000 статей, 6000 карт, фотографій, відео- та звукозаписів, які висвітлюють історію канадської нації. Поряд з веб-сайтом функціонує також блог енциклопедії, який сприяє поширенню інформації про канадську історію, політику, літературу, музику, кіноіндустрію, культуру, освіту. Пошук інформації в енциклопедії здійснюється тільки за ключовим словом, однак можна вказати тип документа – стаття, фотографія, карта, відео- чи аудіозапис. За запитом «Ukrainian» отримуємо 199 статей про: формування української спільноти в Канаді, українську церковну музику, українське письменництво; відомих канадських українців – композитора, піаніста Джорджа (Юрія) Фіала, фольклориста Роберта Климаша, письменницю й журналістку Мирославу Косташ, актора-коміка Любу Гой, поета Ендрю Сукнаскі, архітектора о. Пилипа Ру, художника і письменника Вільяма (Василя) Курелека, співочий дует «Mickey and Bunny» тощо. У кінці майже кожної статті зазначено автора інформації, список рекомендованої літератури та споріднених веб-ресурсів.

Досить інформативним та цікавим є довідковий веб-ресурс «The Encyclopedia of Saskatchewan» (Енциклопедія Саскачевану), що базується на друкованому виданні Центру досліджень канадських прерій при Реджайнському університеті. Випуск видання приурочувався 100-літтю від дня заснування провінції Саскачеван у 1905 році. Енциклопедія містить приблизно 2300 статей з понад 1000 карт, таблиць, фотографій, графіків, які висвітлюють життя провінції Саскачеван.

Статті на веб-сайті можна переглянути в алфавітному порядку та у предметних рубриках, яких налічується 22, наприклад, мистецтво та культура, освіта, політика та уряд, населення, релігія та філософія, наука та технології, жінки тощо. У результаті пошуку за ключовим словом «Ukrainian» у веб-енциклопедії виявилось 83 статті, які присвячені або в яких згадуються українці. Тематика статей: українські поселення; українські католики; українсько-англійська двомовна освіта; діяльність українсько-канадських організацій (Українського робітничо-фермерського дому, Інституту імені Шептицького, Товариства об’єднаних українців Канади, Ліги українських католицьких жінок Канади тощо); відомих канадських українців (громадську діячку, журналіста та письменницю Савеллу Стечишин; славіста, перекладача Костянтина-Генрі Андрусишена; громадську діячку Марію Ткачук; художника-примітивіста Дмитра Стриєка та багатьох інших).

Незначна кількість інформації на українську тематику можна відшукати на веб-сайті “KNOWBC.com”, де представлена онлайнова версія друкованого видання “The Encyclopedia of British Columbia” (Енциклопедія Британської Колумбії), та на веб-порталі «AlbertaSource.ca», де розміщено посилання на 84 веб-сайти про провінцію Альберта.

УДК 323.1(4)(043) (043) A. Wojciechowska

/Czerwona Woda, Polska/

EUROPEJSKIE NACJONALIZMY W ZDERZENIU Z GLOBALIZACJĄ
Sytuacja współczesnej Europy sprawia, że należy pochylić się nad problemem wzmożonych ruchów społecznych, bowiem wyraźnie zarysowała się tendencja nacjonalistyczna. To skłania do refleksji nad etniczno-narodowym wymiarem współczesnego społeczeństwa. Dziś przede wszystkim winą obarcza się głęboki kryzys ekonomiczny i niepoprawną politykę integracji europejskiej (ale to tylko jeszcze bardziej ujawnia kruchość budowy fundamentów społecznych bez silnego związku ideologicznego). Co prawda załamanie gospodarcze i sceptyczność wobec polityki Unii Europejskiej są ważnymi czynnikami niezadowolenia społecznego, a co za tym idzie wzrostu ruchów społecznych, jednak to nie wszystko, na co trzeba zwrócić uwagę. Jeśli przyjrzymy się bliżej konstrukcji społecznej Europy XXI wieku, to zauważymy, że społeczeństwo europejskie jest zagubione bardziej niż kiedykolwiek. Głównym sprawcą z pewnością jest kryzys, ale ten kryzys nie jedno ma imię. Być może konieczna jest szczególna pielęgnacja ideologii, której zaczyna ludziom brakować w warunkach konsumpcjonistycznej codzienności.

Naród – państwo – nacjonalizm

Początki ideologii narodowych sięgają czasów walk klas społecznych. Właściwy rozkwit świadomości narodowej przypada na okres końca XVIII stulecia i pierwszą połowę XIX stulecia [13, s. 25]. Można powiedzieć, że więzi narodowe znacząco wpłynęły na odejście od poczucia silnej wspólnoty klas robotniczych na korzyść rozwoju świadomości narodowej. Warto też podkreślić, że już wcześniej istniały więzi, które można uznać za pewien model późniejszej koncepcji narodu. Już Jerzy Józef Wiatr zauważa, że dawniej „państwo było tożsame z dynastią, potem z dynastią wespół ze stanem szlacheckim” [13, s. 310]. Ukazuje to pewną zasadę polityczną odnoszącą się do organizacji państwa w oparciu o interes grupy społecznej bądź ludu. To też oznacza, że związek państwa z narodem nie stał się przypadkowy. Niestety przyczynił do wystąpienia sporów związanych z kwestią mniejszości narodowych w państwie.

Natomiast nacjonalizm okazał się ruchem, który doprowadził do przewartościowania sprawy narodu. Stał się postawą, a zarazem formą ideologii, której główne założenia opierały się na tym, by jednostki polityczne pokrywały się z jednostkami narodowościowymi [3, s. 9]. Główne dążenia tego ruchu to „wywyższanie cech własnego narodu z równoczesną niechęcią do innych narodów” [1, s. 208].Takie podejście nie mogło wróżyć nic dobrego. Ideą nacjonalistyczną posłużył się Adolf Hitler w swych wystąpieniach rozbudził fanatyzm, który szybko wykorzystał do zaprowadzenia dyktatury w Niemczech. Warto zwrócić uwagę, że powodzenie Hitlera zbiegło się z światowym kryzysem gospodarczym. Świadczy to o ludzkiej podatności na swego rodzaju społeczną egzaltację w momencie wystąpienia nastroju frustracji. Należy więc podkreślić, że pozycja ekonomiczna jest istotnym czynnikiem procesów społecznych, ale głównie dlatego, że zawsze pociąga za sobą inne czynniki. Hitler nie wysuwał racjonalnych argumentów, ale dał ludziom nadzieję, kiedy oni tego potrzebowali. Ten fatalny okres, jaki to zapoczątkowało, dowiódł, że idea nacjonalizmu niesie za sobą ryzyko wiążące się z rozbudzeniem skrajnych poglądów, takich jak szowinizm, fanatyzm, rasizm. [7, s. 640-650]. Po II wojnie światowej było oczywiste, że charakter państwa narodowego, który ukazał się za sprawą poczynań państwa niemieckiego, jest nie do zaakceptowanie. Stąd powstał projekt integracji europejskiej, który poniekąd miał zniwelować złe piętno narodu niemieckiego, a koncepcja postnacjonalizmu miała odciąć zawiązaną Republikę Federacji Niemiec od wydarzeń godzących w historyczne dzieje tego państwa. Tenże proces zaowocował nową koncepcją struktury społecznej. Konstrukcja tożsamości zbiorowej pozwoliła na uniwersalizm i spowodowała, że świadomość narodowa przestała odgrywać wiodącą rolę w życiu społecznym. W nowych realiach państwo narodowe odeszło na drugi plan, a Unia Europejska stała się szansą na rozbudzenie w krajach Europy idei wspólnoty europejskiej i odbudowy pozycji na arenie międzynarodowej. Nowe wyzwania, jakie przyniosła globalizacja, sprawiły, że znalazło się wielu entuzjastów integracji europejskiej i przekonanie, że powstanie postnarodowej świadomości jest niezbędne dla przetrwania Europy w globalnym świecie [12, s. 38-40].

Globalizacja i powrót do idei nacjonalistycznej

Jeśli przyjąć za słuszne fakt, że narody i państwa są bytami przygodnymi, a nie powszechnymi [3, s.15] jak się nieraz w dziejach państw zdawało, nic w tym zadziwiającego, że po niepowodzeniu idei państw narodowych, przyszedł czas na wytworzenie nowego konglomeratu. Substancją przekształcającą państwa narodowe w formę ponadnarodową stała się globalizacja – rozumiana jako ogólnoświatowa sieć współzależności [9, s. 285]. Mimo podkreślenia, że to nie implikuje uniwersalizmu, to jednak słuszność ma Michael Billig, że „siły globalizacji […] znoszą różnice między narodowymi kulturami, ale też mnożą różnice wewnątrznarodowe” [11, s. 187-188]. Globalny proces gospodarczo-polityczny ufundował Europie Unię, w której widziano krok w stronę wizji kosmopolitycznej demokracji. Taka perspektywa miała zaważyć na odejściu od dzisiejszej formy instytucji państwowej i oprzeć obywatelstwo na uniwersalnych zasadach [12, s. 38-41]. Tak też (bezpośrednio odnosząc się do zdania Billiga) Unia Europejska próbując utworzyć uniwersalistyczny model tożsamości europejskiej, zetknęła się z tendencją separatystyczną.

W świecie globalnym odczuwa się istotne zmiany dotyczące struktury społeczno-politycznej. Nowe wyzwania i zagrożenia sprawiają, że stosunki międzypaństwowe to zbyt mało. Coraz więcej zależności sprawia, że istnieje potrzeba prowadzenia transnarodowej polityki światowej, której głównym narzędziem staje się posiadanie i przetwarzanie informacji. Szczególnie istotna jest szeroko pojęta informatyzacja, która sprawiła, że w cyberprzestrzeni występuje niebotyczna ilość interakcji na wielu płaszczyznach. Z łatwością zawiązują się przy tym nowe wspólnoty, które wybiegają poza dotąd powszechnie uznawane tożsamości (etniczne, narodowe, religijne). Dziś poczucie jedności z określoną społecznością można odnaleźć w pięć sekund. Sieć informatyczna stała się nową formą na poszukiwanie swojej tożsamości, często niejednej. Wielość, jaką ludzie zaczynają w sobie odnajdywać, zaczyna jednak doskwierać. Dochodzi do odczuwania sprzeczności ideologiczno-kulturowej. Zagubiona tożsamość uświadamia ludziom ich wewnętrzną pustkę zapisaną po brzegi informacjami o nikłej wartości. Natomiast kryzys gospodarczy spowodował, że ta pustka zaczęła im dolegać bardziej niż przedtem. Odrodzona idea nacjonalizmu w Europie stała się próbą powrotu do etniczno-narodowych korzeni. Dziś bowiem społeczeństwo stało się nadto konsumpcyjne. Demoralizacja, materializm, zobojętnienie polityczne i ideologiczne to tylko część dolegliwości społeczeństwa Europy XXI wieku, a to dopiero początek rewolucji informacyjnej, której szybkie tempo i gwałtowne zmiany sprawiają, że frustracja społeczna nieustannie wzrasta.

Nacjonalizm – przeszłość czy przyszłość?

Ksenofobia w państwach europejskich stała się już faktem dla bieżących wydarzeń społeczno-politycznych. W większości państw Unii Europejskiej do głosu dochodzą ugrupowania nacjonalistyczne, które zarzucają UE pozbawianie państw suwerenności, niekorzystny system kapitalistyczny i zbyt daleko idącą liberalizację. Ich podstawowym celem jest odbudowa Europy Wolnych Narodów, Europy Państw Narodowych. Przy tym odnosi się do chrześcijańskich korzeni, których współczesne przeobrażenie destruuje Europę [4]. Taka idea i głoszone hasła propagandowe zaczynają być coraz bardziej wiarygodne. Nie mniej jednak słusznie zauważa Zygmunt Bauman, że „żadne państwo, choćby najlepiej uzbrojone, najbardziej stanowcze i nieustępliwe, nie jest dziś w stanie bronić wybranych wartości na swojej ziemi, jeśli odwraca się plecami do marzeń i pragnień ludzi znajdujących się po drugiej stronie granicy” [2, s.53]. Ponadto przeświadczenie o tragicznych skutkach nacjonalizmu w czasach II wojny światowej, sprawia, że społeczeństwo mimo wszystko nie zawierza się całkowicie skrajnym ekscytacjom nacjonalistycznym. Pamięć o hitlerowskich poczynaniach i jakże nieludzkim nękaniu ludności na tle różnic etniczno-narodowych wciąż jest żywa i sprawia, że pobudki nacjonalistyczne nie rozprzestrzeniają się z tak wielką gwałtownością. Być może sprawią, że dojdzie do reorganizacji życia społeczno-politycznego w Europie, lecz nic nie wskazuje na to, by miały przywrócić znaną sprzed lat nacjonalistyczną euforię.

Najbardziej pozytywnym akcentem obserwowanych przemian jest to, że sens semantycznej bezkształtności Europy rozbudza jej niedokończoną przygodę, o której pisał Zygmunt Bauman. Udowadnia przy tym, że jedynie nieustanna aktywność i dążenie do ideałów pozwala na ciągłą obecność w biegu historii. Najważniejsze pytanie, które pozostaje to: dokąd poprowadzi wszechobecny pluralizm? Dziś można już tylko żywić nadzieję, aby nie za daleko.

1. 
   Arnold A., Słownik języka polskiego, wyd. Park Sp. z o.o., Bielsko-Biała 2007.
   
2. 
   Bauman Z., Europa – niedokończona przygoda, wyd. literackie, Kraków 2005.
   
3. 
   Gellner E., Narody i nacjonalizm, PIW, Warszawa 1991.
   
4. 
   Gmurczyk A., Nowoczesny nacjonalizm, nop.org.pl,
   
   жүктеу/скачать 7.65 Mb.
   
   Достарыңызбен бөлісу: