Національна Академія Мистецтв України Інститут культурології



бет76/88
Дата24.06.2016
өлшемі6.92 Mb.
#156197
1   ...   72   73   74   75   76   77   78   79   ...   88


1.2. Текстовая интеграция и стратификация как проблема порождения и истолкования

Единство текста базируется на сквозной референционной сети взаимных ссылок (1.2.1 Дейксис (система ссылок) как основа текстовой интеграции). Сами условия существования текста предполагают совмещение процессов свертывания и развертывания, сжатия и роста, которые осуществляются на основе этой сети, как контекстной, так и интертекстуальной, относящейся к корпусу текстов и соответствующему коду. Идиоматизация выражений представляет свойства их текстуальной позиции. Парадокс основания (выводимость нового знания вопреки сводимости тавтологических следствий из исходных принципов) как логическая предпосылка фундаментальной антиномии языка дает возможность соотнести порождение текста с развитием выводного знания, несводимого к сумме суждений (1.2.2 Выводная природа текстовой интеграции как следствие парадокса основания), а тем самым и постоянного порождения новых текстов на основе исходного. Это свойство преобразуемости текста осмыслялось в терминах трансформаций, которые понимались как варьирование некоего инвариантного содержания, представляемого достаточно узко – как абстракций обобщения, что противоречит природе языковой абстракции изоляции. В частности «деривационные деревья» совпадают со схемами амплификации (заполнение абстрактной конструкции декоративными деталями). Функциональный подход (А.В. Бондарко) предоставляет альтернативу трансформационному, где нерешенной оставалась проблема инварианта текстовых преобразований (1.2.3 Инварианты и коварианты преобразований в отношении к пропозициям и аппозициям), которая сопоставима теперь с прототипом (и далее с криптотипом), а трансформации сравнимы с его перифрастическими представлениями. Так понимаемый инвариант представляет только одну из текстовых функций, а сами преобразования – цепь метаморфоз. Для идиоматики особенно существенным оказывается понятие категориальной ситуации и интерпретационного потенциала. Последнее, в частности, позволяет говорить об экспериментировании (в противоположность импровизации) как свойстве текста, связанном с его испытанием и с созданием системы экзерсисов как аналитического эпифеномена автодескрипции. Личностные, временные и иные измерения текста представляются как его функции, причем первые, выявляя интенциональную нагрузку, позволяют говорить о телеологии текста (1.2.4 Модальные и актуальные предпосылки интеграции текста как посреднического сообщения) в связи с переходом от потенциального к актуальному содержанию сообщения и с делением на модус и диктум (Ш. Балли). Коммуникативные характеристики представляются через персональные (а, следовательно, интенциональные и телеологические) как выявление внутренней неоднородности (например, возможность преобразования предикации в диалог катехизиса) в форме дискуссии через отрицания. Текст предстает как анизотропное явление, характеризующееся асимметрией и полевым строением – иерархией центра и периферии (В.Г. Адмони) и далее как схема (в смысле И. Канта) с единством обобщений и частностей, мотивировки и спонтанности его развертывания. Это позволяет говорить и о перспективе и горизонте текста, относя к последнему степень различимости коннотаций, возникающих в сети ссылок. Тем самым определяется стратификация текста, в частности, его расслоение на регистры (вследствие неоднородности) как исходная предпосылка его кодификации (1.2.5 Функциональная стратификация текста). Кодификация предполагает привлечение корпусных методов (восходящих к Я. Гримм) и неизбежно сопровождается насыщением и исчерпанием, откуда возникает проблема редуцируемости или, напротив, несводимости текстовых единиц к воспроизводимым единицам кода (1.2.6 Интерпретационная основа текстовой интеграции). Интеграция текста завершается содержательной формой, определяющей его функции, в целесообразности и целостности представляющей позиционную детерминацию идиом. Ситуативный и атрибутивный подход функционализма особенно продуктивен для идиоматики.

1.3. Идиомы как морфологическая категория

Функциональный подход к тексту как первичной (по отношению к коду) языковой реальности предполагает морфологическую концепцию языка в единстве его внутренней и внешней форм как истока функциональной дифференцировки. Форма текста рассматривается как достигнутый результат интеграции. Определяющими категориями морфологического подхода является диалектика внутреннего и внешнего, скрытого (латентного) и явного (манифестированного), глубинного и поверхностного. Формирование идиом тогда представимо как раскрытие потенциала внутренней формы (криптотипа) и переход к внешней форме или от смысла к значению как воспроизводимому элементу кода (1.3.1 Семантическая деривация как морфологический процесс). Концепция идиоматики (В.М. Савицкий), связывающая идиоматичность выражения с границами корпуса текстов его применения, позволяет учитывать контекстные и интертекстуальные референции как истоки коннотаций. Через эти референции как поисковые, эвристические средства выявляется потенциал внутренней формы как «сгущения смысл» (А.А. Потебня). Переходы как источник идиоматики осмысляются в терминах объектно-атрибутного пространства, где за объект принимается не познанное, а неизвестное, проявляющееся через признаки. Основой идиоматического содержания оказывается коннотация или «приращения значения» (А.А. Потебня) как частичное проявление глубинного через поверхностное. Идиомы понимаются как следовые, остаточные явления интеграции, а их коннотации представляют единство мотивировки и спонтанности(1.3.2 Обобщение и специализация значений как морфологическая проблема), которое представляет единство известного и непознанного как характеристику проблематичности ситуации, соотносимой с идиомой. В идиому может превратиться любое разговорное выражение благодаря соответствующей референции: простейший пример – пароль. Со своей стороны, идиоматика не только раскрывает криптотип, но и формирует его, поскольку морфогенез включает как генерирование текста, так и его кодификацию. Отсюда следует понимание идиомы как медиума – посреднического звена в развитии содержательной формы (1.3.3 Идиомы как интерпретационный феномен семантической деривации). Это позволяет рассматривать отношения семантики и синтаксиса как взаимную аппроксимацию (вместо ограничительных моделей) и усматривать особую роль в местоименных образованиях как «исходах» (Н.Ю. Шведова), противопоставляемых именам собственным. Идиоматическая неопределенность и амбивалентность (1.3.4 Идиомы как представления проблем) представляет единство мотивировки и спонтанности как выявления проблемы посредством перифрастического описания.

1.4. Задачи идиоматической кодификации

Усложненность содержания (С.Г. Гаврин) вместе с традиционными воспроизводимостью и устойчивостью как основные признаки идиом дают основание усматривать в них проявление кодификации обособленной знаковой системы как продукта развития корпуса текстов. Проблематичность содержания отражает единство знания и незнания и противостоит понятиям таинства или чуда и представляется как амфиболия. Отсюда следует проблематичность определения того, что могло бы выполнять назначение семантической единицы и, в частности, неприемлемость концепта для этой функции (1.4.1 Проблема идиоматической семантической единицы). Основой для выбора тут является посредническое назначение идиомы как медиума, выявляемое в коннотациях. Характеристика идиоматического содержания представляется через анализ сочетаемости, что приводит к представлениям о частичной (ситуативной) синонимии (как в перечнях предметов, относящихся к одной ситуации) и омонимии (как в рифме), обобщающихся в понятии горизонта коннотаций (1.4.2 Идиоматическая таксономия как проблема синонимии и омонимии), развитием которого оказываются понятия изотопа и изосемантического ряда. Наряду с рифмовкой для идиоматики особенно существенны приемы омонимической диссоциации как источника поляризации смысловых оттенков. Для синонимии существенным оказывается не столько идентичность, сколько частичное (а не общее) отрицание, в силу чего антонимия обретает решающее значение.

1.5. Этимоны как кодификационная противоположность идиоматики

Реконструированные этимоны как предельный продукт теоретической рефлексии составляют метасистему таксономии как основы кода. Согласно гнездовому методу, отнесение эмпирического материала к таксономическому классу (гнезду) предполагает, что элемент этого материала рассматривается как рефлекс элемента метасистемы, направленный противоположно реконструкции (А.С. Мельничук). Этимоны как представители соответствующих классов (гнезд) образуют плотное множество, стремящееся к исчерпанию теоретических возможностей, что влечет за собой риск вырождения в теоретические фикции (проблема омонимии этимонов, по О.Н. Трубачеву). В то же время возникают явления неопределенности – интерференции гнезд и, что более существенно, силлабических цепочек (В.В. Шеворошкин), не идентифицируемых с реконструируемыми этимонами (1.5.1 Проблема кодовой интеграции). Такие вакантные теоретически возможные места в этимологической системе как не идентифицированные силлабические цепочки сопоставимы с шарадами. В этимологии воссоздается общеязыковая проблема мотивировки и спонтанности (диффузии), представленная парадоксом множественности этимологических решений (М.М. Маковский), который можно осмысливать и как множественность рефлексов рассматриваемого этимона. Создается сетчатая таксономия как альтернатива генеалогическим деревьям, что отвечает, в частности, дополнительности индоевропейского (ностратического) и синотибетского путей развития как дивергентного и конвергентного. Имманентная спонтанность языковой системы отражает ее гомологию и представляется изоглоссами как несводимыми к этимонам остатками, что позволяет сопоставлять их с идиомами (1.5.2 Изоглоссы как проявление спонтанности). Вводится понятие интертекстуальной изоглоссы как потенциальной идиомы.

1.6. Текстовое описание как проблема интерпретации (111)

Если предельной точкой кодификации является система этимонов, то отправной точкой – дескриптивная процедура, которая предполагает участие наблюдателя как партнера коммуникативного процесса экспериментирования со скрытыми текстовыми возможностями (1.6.1 Описание как кодификация). При условии, что кодовая метасистема дескрипторов отсутствует, задача предполагает выявление прототипов представленной в тексте ситуации. Описание начинается с преобразования цитат, придающего тексту вид центона. Особенно существенным оказывается противопоставление перечислений (в частности, принимающих вид так называемых соответственных стихов, где предикаты и имена входят в разные списки) и пропозициональных структур (в частности, представления целого текста одним гипотаксисом или зевгмой). Описание предполагает реконструкцию имплицитных, латентных компонентов текста, в частности, заполнение лакун, мест умолчания. Отсюда проистекает дескриптивный парадокс: комментарий предшествует цитированию, а распространение текста его свертке. Воспроизводимые фрагменты текста имеют облик незаконченных предложений в «телеграфном стиле» (1.6.2 Семантические сети как основа интерпретационных комментариев). Вычленение существенных элементов, включаемых в аннотацию, предполагает предварительную стратификацию текста, не сводимую к противопоставлению общностей и частностей или конструкции и декорации, а выявляющую атрибуты и функции представленной проблемы. В основе дескрипции лежит идентификация и дифференциация представленной в тексте категориальной ситуации, выявление ее опознаваемых и воспроизводимых признаков и функций, позволяющих судить об идиоматичности текста.

Раздел 2. Родовые особенности поэзии как проблема интерпретации

2.1. Эпиграмматическая пословичная лирика как кодификация поэтических ситуаций

Существует особый класс идиом как обозначений ситуаций, вычленяемый как пословичные изречения. Они функционируют не только как самостоятельные тексты (эпиграммы), но и как несамостоятельные текстовые образования (Я. Мукаржовский), сопоставимые с лирическими отступлениями и с особым, так называемым генеритивным речевым регистром (представляющим обобщенные высказывания), что обосновывается функциональным подходом (2.1.1 Пословицы как аллегорическое представление проблематики в медитативных лирических отступлениях). Применение этого подхода позволяет усматривать источники разделения поэзии на роды в стратификации текста на регистры: генеритивному регистру соответствует медитативная лирика, коммуникативному регистру (прямой речи) соответствует драма и суггестивная лирика. Пословицы как готовые изречения функционируют в речи в качестве цитат – изречений некоторого оракула, демонстрируя единство идиоматики и цитации. Они всегда представляются как ассимилированные компоненты языковой системы. В частности, существует практически неограниченный корпус авторских выражений – «крылатых слов», которые могут становиться пословицами в соответствующих условиях – так называемые эптонимы (Л.П. Дядечко). Пословицы несводимы к кодовым элементам, поскольку их воспроизведение предполагает изменения истолкования и возможность преобразования. Они обозначают именно проблемные ситуации, не предполагающие однозначной характеристики.

Старое определение пословиц как особых аллегорий предполагает их отнесение к особому роду риторических фигур – так называемому металепсису. Благодаря конденсации смысла пословицы предстают как информационный пакет, дающий свертку потенциального текста (например, в виде морали басни). Преобразуемость пословиц основывается на предполагаемом умозаключении, в котором они служат обоснованию выводов. Особенно ярко продуктивность свойства преобразуемости проявилось в особой традиции так называемых сценических пословиц, в которой любое пословичное изречение рассматривается как свернутый сценарий драмы, предполагающий развертывание и соответствующее текстовок преобразование. Практически любая пословица является свернутым сценарием драматической сцены, представляющим ее через перифрастические описания. Перифрастическая трактовка пословиц следует из их включенности в сети референций, предполагающих контекстуальные и интертекстуальные соотнесения (2.1.2 Пословичная преобразуемость как интертекстуальное свойство перифрастических описаний эмблематики). Эти перифрастические описания подразумеваемого объекта дают основание сопоставлять пословицы с барочным жанром эмблемы, где стихи относились к подразумеваемому изображению, в частности, пиктограмме как мнемоническому средству. Правила преобразования пословицы в диалог следуют уже из системы диктальных и модальных вопросов (подразделяемых на тотальные и парциальные, по Ш. Балли). Трансформации пословичного текста включают: 1) выведение возможных следствий (импликаций); 2) раскрытие латентных смыслов и заполнение лакун; 3) поиск альтернативных изречений; 4) построение вопросно-ответных высказываний типа катехизиса. Все это позволяет из самого краткого текста выводить развернутое повествование. Иллюстрации можно найти в упомянутых сценических пословицах.

Пословицам свойственны противопоставления, как явно выраженные, так и подразумеваемые, предполагающие ряд альтернатив (2.1.3 Пословицы как кодификационное представление противоречий). Эта имманентная антитетичность коренится уже в универсальном свойстве амбивалентности, сопряжении возможностей противоположных пониманий одного изречения. Отсюда проистекает постоянно присущий пословицам юмор и наличие курьезных деталей. Описывая контрасты и конфликты, пословица представляет соответствующую проблему, соприкасаясь с парадоксами и тавтологиями. Тем самым предполагается дискуссия, ведущая к юмористическим (в том числе и в черном юморе) выводам. Пословицы предстают как экспериментальное испытание словосочетаний, в которых складываются новые условности (2.1.4 Эксперимент и конвенция как основа текстовой интеграции и вычленимости мотивов). С созданием экспериментальных высказываний связаны эффекты спонтанности, видимого отсутствия мотивировки, а также преднамеренного абсурда, вновь-таки создающего юмористический эффект. Создаются своеобразные пакеты условностей как средства их кодификации.

В основе противопоставления пословиц и поговорок лежит то же разделение по принципу необходимости и достаточности, что и относительно лексических и пропозициональных единиц речи. Это подтверждается возможностью комбинирования поговорок в одном предложении с получением комического эффекта. Поговорки, в частности, сопоставимы с недоговорками как неполные, незавершенные изречения, а вместе с тем, не содержат оснований для выводов, как пословицы. Взаимность пословиц и загадок определяется общей основой обозначения проблемных ситуаций, где для загадок предусматривается известное решение (2.1.5 Интерпретационная основа видов пословичных изречений как представлений проблематики и эмблематики). Синтаксическая структура пословиц либо представлена гипотаксисом, либо заключает возможность такого представления. Пословичные изречения предстают как аннотации сюжетов и потому предполагают развертку в притчу (2.1.6 Перспективы и аспекты в текстовой свертке). Ведущая роль принадлежит парным конструкциям – от словосочетаний до синтаксического параллелизма.

Схема тела и пиктографический соматический «алфавит» являются основой кодификации пословичной семантики. С переходом к внешней форме криптотип пословиц находит средства выражения прежде всего в значениях, относящихся к частям тела (2.1.7 Соматические мотивы и эффекты шарады во внешней форме пословиц). В пословичном корпусе прослеживается формирование собственной фонологической системы на основе рифмовки и обособления значимых частиц как особых формант. Обнаруживается эффект профилировки пословичного текста как предел схождения планов содержания и выражения. Возникает постоянно действующий конфликт «паремия - шарада», в которой заключено и развитие последующих форм рифмовки. Благодаря возникновению шарад версификация в рамках пословичного корпуса предстает как противодействие обычным для него этимологическим фигурам (в том числе и псевдо). Феномены народной этимологии и деэтимологизации предложено рассматривать как проявления единого процесса этимологической симуляции (2.1.8 Этимологические проблемы пословиц). Это позволяет представить диахронные этимологические референции пословиц как проявления двуединого процесса этимологической регенерации и этимологической симуляции, что соответствует единству мимесиса и мимикрии в общем морфологическом подходе.

2.2. Драматические и лирические роды как отклонения от повествовательной нормы

В основе разграничения поэтических родов (лирики и драмы) оказываются предпосылки расслоения текста на регистры (в частности, информативный и генеритивный для лирики, информативный и коммуникативный для драмы). В свою очередь, эти аспекты дополняются коммуникативными и телеологическими характеристиками, предполагающими распределение функций автор – адресат – персонаж – наблюдатель. Значительное расхождение между интерпретационными версиями в поэзии приводит к тому, что функция наблюдателя расщепляется на исполнителя и аудиторию, причем в драме обособление исполнительства происходит явно, а в лирике в скрытом виде развертывания внутренней формы, где читатель одновременно призывается сопереживать лирическому герою подобно актеру. К этим характеристикам добавляются еще противопоставления родов по показателям: дистанция (в частности, эпическая отстраненность или граница между аудиторией и сценой) – участие (лирическое сопереживание), созерцание – действие (как исключительный приоритет драмы), наконец, тотальность (требуемая в драме и эпосе) – частичность (присущая лирике) описания. Тезис о родстве драмы и лирики (В. Гумбольдт) исходит из понимания драмы как инсценизации эпики, что предполагает вовлечение лирической медитации, сформировавшейся в рамках самого эпоса как его особого регистра (2.2.1 Драма как эпическая метасистема). Такой подход позволяет открыть во взаимодействии драме и лирики источник идиоматики. Обособление коммуникативного регистра позволяет рассматривать драму как метатекст эпического повествования.

Коммуникативный парадокс драмы обнаруживается в особенностях адресации текста. Внешне реплики адресованы одним персонажем другому, партнеру диалога, но фактически конечным адресатом оказывается публика (так называемый эффект перлокуции). Еще одна коммуникативная парадоксальность драмы – кажущееся отсутствие авторского текста (за исключением нескольких ремарок) и самоустранение образа автора от участия в действии. Эта видимость на самом деле устраняется тем, что в драме постоянно присутствует авторская точка зрения на происходящее. Внешне драма выглядит как своего рода центон – набор цитат, приписываемых действующим лицам, однако он обратим в солилоквию – разговор одного из персонажа с собой, где голос партнера представим как собственные возражения. Такое строение открывает широкие возможности для достижения предельно допустимой неполноты текста и его максимальной неоднородности, хаотизации, особенно ярко проявляющегося в так называемых сценах недоразумения (qui pro quo, imbroglio). Здесь используются так называемые разовые высказывания (В.Г. Адмони), коллоквиализмы как источник идиом. Происходит превращение хаоса в канон, а коллоквиализмов в конвенции, что соответствует психологическому так называемому ага - феномену (озарение, иллюминация). В драме слово не только представлено, но и выставлено напоказ как предмет театрального эксгибиционизма – в противоположность лирике, требующей уединения. Драматическое слово – это слово публичное и ростральное, предназначенное для трибуны, откуда проистекает также риск его истерической деградации. Сцена создает особо благоприятные условия для формирования идиоматики. Именно неоднородность и неполнота драматического текста вызывают необходимость не просто в компетентном наблюдателе, способном восстановить повествование по репликам персонажей, но и в исполнителях, интерпретирующих текст. Исполнительское звено как составляющая драматического текста следует из его особых свойств. Драма всегда предполагает непонимание, недоразумение, а потому и соответствующие истолкование и разъяснение, предоставляемое исполнителем. Тем самым определяется еще один коммуникативный парадокс: условие существования драматического текста как целостности лежит вне его, в наличии адекватной компетенции аудитории и актеров, реконструирующей недостающие звенья и связки.

Особенность драматического текста определяется тем, что в нем всегда присутствует невидимая сила, которая не представлена явно словесным материалом, но без которой ни одно высказывание не имеет смысла. Эта сила – фантом: драматическое действие. О нем невозможно судить по записанному тексту: драма – это только ряд реплик действующих лиц, и задача исполнителей обнаружить это действие и представить его на сцене (2.2.2 Драматическая телеология фантома действия). Все, что совершается в драме, определяется отношением к действию, представленному как виртуальная сила. В частности, любая драматическая реплика – это зашифрованная команда, она высказывается ради действия и имеет смысл именно как команда к действию, которую надлежит расшифровать исполнителям, даже если с виду эта реплика – чистый рамплиссаж. Любая реплика драмы оказывается не просто тропом, а именно перифрастическим описанием по отношению к действию. В частности, такая замена необходима и из чисто поведенческой стратегии действующих лиц – например, из необходимости утаить определенную информацию. Отсюда естественно следует, что имплицитные, латентные данные, стоящие за текстом и восстанавливаемые исполнителями, имеют, в конечном счете, форму императива. В драматической речи ни одно высказывание не может быть адекватно понято вне отнесения к действию. Поэтому изучение образных средств нуждается в таком же комментарии и преобразовании, которым в процессе репетиционной работы подвергается текст. Любая реплика предполагает вопросы, на которые она отвечает, альтернативы, которые она отвергает, а тем самым и выводы, которые из нее следуют и которые приводят к императивам действия. Отсюда проистекает особая необратимость, неизбежность и непоправимость драматического текста, вызывающая, в частности, потребность в суфлере, и противопоставляемая мотивам фатума и фортуны. Эта усиленная анизотропия текста определяет противоположность драмы ритуалу. Действенная природа драмы определяет ее специфическую атмосферу экстремизма и арривизма (стремления к достижению ради него самого), наряду с эксгибиционизмом, наличие сюрпризов и сувениров как деталей диверсификации обстановки. Приуроченность драматического текста к реконструируемому воображением действию и ограниченность временных рамок влечет за собой представление на сцене узловых, поворотных моментов, откуда следует высокая степень структурированности текста (2.2.3 Кризис как базовая драматическая текстовая функция). Драма представляет не просто развертывание конфликта, а именно критические точки этого процесса, что создает особо благоприятные условия для представления функциональной структуры ситуаций, соответствующих сценам эпизодическим или обязательным.

Лирике так же, как и драме свойственна коммуникативная парадоксальность – скрытость автора, представленного как инкогнито. Еще один аспект парадоксальности – это созерцательное участие, предполагающее воображаемый театр как основу образности (2.2.4 Лирическая абстракция как источник драматического фантома). Именно оно порождает своеобразный театр представления, в котором читатель разыгрывает сопереживание образам поэмы. Здесь создается благоприятная среда для создания изолирующих абстракций, которые переходят далее в драму как атрибуты ситуаций (что засвидетельствовано, в частности, развитием драматической поэмы). Для лирики оказывается несущественной драматическая анизотропия, время представляется абстрагированным в отличие от драматической акции, направленной к определенной точке будущего и представляемой только текущим моментом настоящего. Определяющая роль интерпретации в раскрытии скрытого смысла поэзии предполагает выявление тех возможностей, которые предоставляет аспектуальные параметры восстанавливаемого имплицитного подтекста в различных поэтических родах. Так, для драмы конечным «продуктом» возможных преобразований оказывается повелительное наклонение, императив, отсылающий к подразумеваемому действию. В лирике высказывание может быть преобразовано в форму страдательного залога; оказывается возможным говорить о восстановлении форм индоевропейского медиопассива и даже эргативной конструкции (2.2.5 Аспектуальные предпосылки лирических родовых особенностей). В силу отвлеченности лирического высказывания личные формы активной конструкции оказываются несущественными и в принципы заменимыми пассивными. «Самозабвение слова» (Г. Лессинг) в поэзии отличается от проявлений трансцендентности в прозе, где обычные разговорные фразеологизмы становятся атрибутами уникального представления ситуации.

2.3. Родовые особенности описательных процедур в поэзии

Задачи преобразования текста связаны не только с его истолкованиями, но и самой практикой исполнительского искусства. Актер, изучающий роль, никогда не занимается «попугайничаньем» то есть не воспроизводит буквально текст. Первоначальные версии текста, отрабатываемые в процессе репетиционной работе, являются его пересказом, и только в окончательной версии достигается точное воспроизведение. Более того, практика систематического преобразования текста в его исполнительском освоении коренится в самой природе драмы как метатекста по отношению к эпическому первоисточнику, что очень хорошо видно при инсценизации романа. Эта практика породила такой специфический жанр паралитературы, как режиссерские тетради, в которых фактически осуществляется восстановление воображаемого романа, положенного в основу исполняемой драмы. Образцы подобных «романов», написанных вслед за драмами, можно найти в изданных тетрадях К.С, Станиславского (2.3.1 Проблемы составления либретто как драматической аннотации). Здесь прежде всего восполняются лакуны и раскрываются импликации, представляющие скрытые смыслы. Такие комментарии к драмам можно рассматривать как «либретто» в широком смысле, поскольку они являются основой для работы исполнителей. Практический вид они обретают в сценических этюдах. Такое «либретто», репетиции и спектакль обозначают основные этапы исполнительского творческого процесса. Анализ «либретто» дает представление о возможностях трансформационной грамматики как техники преобразования текста, в частности, вскрытия его импликационного потенциала. Преобразования пословиц оказываются прообразом для более масштабной работы над драматическим текстом. Паремиология имеет и более непосредственное отношение к драматическим текстам, поскольку именно со сцен идут в фольклорную среду крылатые фразеологизмы и именно в сценической речи пословицы особенно интенсивно используются.

Преобразования эти продолжаются в комментировании драматического текста режиссером, в репетиционной работе (не говоря уже об импровизационном театре). Развертывание действия в ролях уже само по себе предполагает преобразовательную деятельность (2.3.2 Описание как процедура преобразования текста). Из положения функциональной грамматики об интерпретационном потенциале следует, что возможности описания (как исходного уровня истолкования) текста заключены уже в самом тексте, а их развертывание предстает, в частности, как автодескрипция. Интерпретация, а потому и исследовательский аналитический аппарат, содержатся в недрах самого текста как сопутствующий аналитический эпифеномен, как постоянный «спутник» текста. Поскольку же аппарат исследования текста (а потому и его истолкования и исполнения) заключен в самом тексте, основу и начальную точку всяких интерпретационных процедур составляет автодескрипция. Таковые процедуры включают, в частности, редактирование текста, его переработку для инсценизации. Особое место занимает практика импровизационного театра, всецело построенной на перифрастическом описании ситуации и соответствующей текстуальной трансформации. Собственно исполнительское истолкование драматического произведения предполагает наличие либретто (суфлерского текста, режиссерских версий), где раскрывается скрытый смысл отдельных реплик, составляющих текст той или иной роли. Структура референции в атрибутном пространстве признаков позволяет здесь выявлять сопровождающие коннотации. Исполнение всегда включает воспроизведение в качестве отправного, нулевого уровня автодескрипции текста в его предельно полном варианте, где приоритетом является идентификация. Сам принцип имитации образцов предполагает определение границ допустимого преобразования исходного текста и набора приемов экспериментальных изменений этого текста в отнесении к тому, что остается неизменным. Ключевым звеном исполнения тогда оказывается преобразование, трансформация текста (в том числе свертка), исходящая из поиска альтернатив (антитез, антонимов) явно высказанным утверждениям. В частности, воссоздание текста тут способствует развитию приемов фразеологической синонимии. Подход, соединяющий приемы трансформации и опыт исполнительской трактовки драматического текста, является также умственным экспериментом, так же как и репетиционная работа актера и режиссера. Преобразование текста в перифрастическом описании предполагает также создание и испытание экспериментальных вариантов трактовки текста, как это и осуществляется в исполнительском творчестве.

Раздел 3. Фразеология как субстанция поэтических родов

3.1. Чужая речь как модель поэтического экспериментирования

Отправной точкой формирования идиом в исполнительстве является цитирование как элементарный миметический акт, создающий условия для смыслового сдвига. Миметический процесс неизбежно порождает экспериментальное преобразование текста. Воспроизведение (в частности, цитирование) предстает как нулевой уровень такого преобразования, включенный в процесс исполнительской интерпретации. Наиболее непосредственную форму эта экспериментальная процедура обретает в облике прямой речи как чужого слова, выявляя диалогическую структуру текста. Воспроизводимая, повторяемая чужая речь то есть цитата (в том числе реплика персонажа), является следствием стратификации текста в коммуникативном интенциональном измерении, в отношении персональных атрибутов. Но цитирование всегда предполагает идиоматическое употребление цитируемого материала: цитата равнозначна идиоме.

Источники этой диалогистики коренятся уже в предикации, когда противопоставление подлежащего и сказуемого заключает возможность конверсии в вопросно-ответную структуру катехизиса. В свою очередь расслоение текста на авторскою и прямую речь представляет только одно (персональное) измерение стратификации – так называемую локацию, которое уже непосредственно связано с пространственно-временными аспектами – локализацией. Стратификация является необходимым результатом рефлексии над текстом, а особенность персонального ее измерения состоит в выявлении интенциональной нагрузки высказываний. Составляющей стратификации является сегрегация текста на сегменты как исходный момент его агрегации с последующей интеграцией. Соответственно устанавливается взаимосвязь персонального и позиционного аспектов референциональной сети текста (характеров и ситуаций, в терминологии драматургии). Реплики предполагают двойную отнесенность не только по отношению к текстуальным осям позиции – персоналии, но и в плане коммуникативной оси автор – адресат – наблюдатель. Особую роль обретают аспектуальные характеристики реплик как показателей ситуации. Эффекты ретардации и акселерации в драматическом тексте связаны с противопоставлением представляемых событий и обычаев (обычного хода действия). Формируется дейксис по типу местоименной связи. В лирике образ инкогнито предопределяет специфическую амбивалентность. Всякая реплика раскрывает возможность идиоматизации отнесенных к чужому голосу выражений уже при использовании как пароля, отсылающего к криптотипу (в частности, фантома действия): так в репликах идиомами становятся коллоквиализмы. Особый интерес для цельности текста представляет так называемая несобственно-прямая речь, связанная с эффектами иронии и интерференции голосов. Она предстает в виде фразеологических вставок в завершенные предложения отдельных оборотов, приписываемых чужим голосам, которые родственны предельно сжатым лирическим отступлениям и представляют возможную драматическую игру.

3.2. Сценическая ситуация как основная единица исполнения драматического текста.

Специфика драмы в плане стратификации на реплики прямой речи состоит в том, что при видимом отсутствии авторской речи текст предстает в виде центона цитируемых высказываний действующих лиц, который, в то же время, всегда может обратиться в солилоквию, когда диалог представится как дискуссия одного из персонажей с самим собой. Этот аспект двойственности драматического текста совмещается с упоминавшейся двойственностью отнесения персональной и позиционной сетей референций реплик (характеров и положений). Такие условия благоприятны для испытания альтернатив, составляющих непременное условие развертывания диалога как дискуссии, в котором реплики связываются по антонимическому и антитетическому принципу, как полные или частичные возражения и дополнения друг к другу. Необходимость интерпретации проявляется в том, что разные исполнения одного и того же драматического текста предстают как омонимы с различными смыслами. Повторение одной и той же роли в различных исполнениях дает фактически различные по смыслу тексты, которые следует рассматривать как подобные омонимы (хрестоматийный пример – Ричард 3-й у Д. Гаррика как «злодей» и Э. Кина как «авантюрист»).

Особо интенсивные неполнота и неоднородность драматического текста влекут за собой его представление как лакунарного текста, предполагающего дополнение комментирующими истолкованиями – так называемым меморандумом. Фигуры эллипсиса и апосиопезы составляют постоянную принадлежность драмы. Текст пьесы как совокупности реплик дополняется возможным (виртуальным) суфлерским или режиссерским текстом, разъясняющим и расшифровывающим реплики как идиоматические выражения, образующие оболочку криптотипа действия. Условия драматического текста благоприятны для применения функционального анализа, направленного на выявление опознаваемых и воспроизводимых в исполнении (а потому кодифицируемых) атрибутов текстуальной ситуации. Соответственно, драматический текст предполагает свои возможные интерпретационные адаптации в виде дополнения из разъясняющих комментариев. Эти адаптации, в свою очередь, отсылают к трансцендентной (А.А. Реформатский) реальности фантомов действия, реконструируемых по репликам персонажей. Такой подход согласуется с концепцией трансцендентной дедукции (И. Кант), с которой сравнимо исполнительское истолкование драматического текста. Трансцендентная реальность драматического действия является предельным звеном развертывания референционной сети (дейксиса) текста, связывающей реплики в единое целое взаимными ссылками. Особую значимость для драмы обретает противопоставление латентности и манифестации, отсылающей к трансцендентному криптотипу, стоящему за явно представленными репликами. Словесное вещество становится строительным материалом новых возможных миров и претерпевает преображение в репликах драматического текста. Специфическую роль тут проявляет драматический эксгибиционизм, в силу которого коллоквиализмы представляются как сценический материал и превращаются в неповторимые идиомы. Представление драматической сцены в либретто с исполнительским комментарием оказывается необходимым спутником для адекватного понимания идиоматики, вскрывающим криптотип со стороны, не представленной в репликах. Такой сопровождающий текст являет собой меморандум в виде маргиналий, устанавливающих отношения реплики к действию драмы. Тем самым продуктивность драматического текста проявляется через толковательные и преобразовательные возможности афористики, представляемой как свертывание скрытой информации.

3.3. Лирическая фразеология как исполнительское средство



Одна из особенностей лирической поэзии, сближающая ее с драмой, состоит в интенсификации ее интерпретируемости (отмеченной, в частности, И.Анненским). Лирический текст как бы приглашает к дополнению его догадками о скрытых смыслах, к выстраиванию дополнительных разъясняющих вариантов, что вытекает из парадоксальности созерцательного участия адресата. Обилие скрытых цитат как проявлений несобственно-прямой речи лежит в основе понимания лирики как эпизодической сцены. Отдельные фразы (в частности, конвенции) оказываются высказываниями, приписываемыми персонифицированным силам как голоса чужой речи. Лирический текст обретает облик солилоквии (выглядя внешне как монолог) и обнаруживает сходство с драматическим жанром декламации, где отдельные фразы провозглашаются как реплики разных лиц. Вместе с тем, в отличие от драмы, лирика имеет дело не с лицами, а с вещами, поэтому драматическому олицетворению в ней соответствует опредмечивание, овеществление (реификация), где характерные детали становятся источниками изолирующих абстракций. Тем самым любой лирический текст обнаруживает также признаки центона. В практическом преобразовании текста этому соответствует навешивание кавычек, которые, кстати, одновременно указывают и на наличие деривационного, непрямого смысла. Лирическое высказывание не предполагает сценического исполнения, зато оно ожидает от читателя умственного эксперимента, равносильного воображаемому спектаклю. Об этом свидетельствует и наличие целого направления суггестивной лирики, композиционного принципа апострофы, то есть обращения к адресату. Со своей стороны, условности как остаточные явления-сателлиты, определяющие кодификацию текстов и преобразование существующих кодов, всегда несут опасность вырождения в произвол и искусственность. Этому риску манерности противостоит представление лирикой внутреннего мира человека, апеллирующего к симпатии. Сопереживание как бы проигрывается в воображаемом театре одного актера. Такой подход к лирике как к исполнительскому жанру находит наглядное проявление в жанре концертной песни.

В силу потенциальной театрализации лирика предстает как скрытая дискуссия, посвященная умственному эксперименту. Лирика – это всегда полемика со скрытыми, подразумеваемыми антитезами, так что лирический стих создается как возражение в споре. Отсюда проистекает особая сопротивляемость (резистентность) лирических образов, где, в частности, ведущая для всей лирики тема одиночества возникает как результат избегания давления общества. Лирика с необходимостью нуждается в голосе «иного» как лица, отличного от постоянно присутствующего инкогнито, что влечет за собой текстуальную антитетичность и антонимичность, а следовательно, и скрытую полемичность. Интеграционным принципом в лирике, соответствующим роли действия в драме, следует предположить наличие альтернативы, скрытой полемики с некоторым положением, опровергаемым лирическим произведением, ряда антонимов к лирическим образам, что обязательно предполагает интертекстуальное отнесение. Если в драме, предназначающейся для сценического исполнения, действие является интеграционным стержнем, то целостность лирического текста, погруженного в поток сознания и исследующего аффекты, а не эффекты действия, основывается как раз на отрицании антитез. При этом существенно, что антитезы и антонимы могут вообще и не упоминаться, они оказываются не манифестированными, а латентными и требуют восстановления в таком же качестве импликации текста, как и действие в драме. Лирика всегда предполагает то, что не упомянуто и скрыто, но что оказывается осью отсылок высказанного, необходимой для его осмысления. Сам факт частичной номинации предопределяет наличие неназванного, того, что не упомянуто, но имеется в виду, подразумевается. Такой невидимый ряд антонимов и альтернатив тому, что названо и упомянуто, необходимо восстанавливать так же, как ряд действия в драме. Лирическое высказывание всегда предполагает отсылку к иному, обращение образу инобытия. Лирические коллизии осуществляются во внутреннем мире лирического героя. Соответственно трансцендентная реальность лирики не выходит к действию, а относится к подразумеваемым представлениям. Этим достигается эффект лирической транспортации (переноса), когда представляемая ситуация осмысливается как события в воображаемом возможном мире: отсюда – упомянутая возможность представления ситуаций в страдательном или возвратном залоге и даже восстановления признаков архаической эргативной конструкции благодаря созерцательности, в противоположность действенности драмы. Созерцательность лирики как основа изолирующего абстрагирования приводит к независимости когнитивных результатов познания от экзистенциальных условий представленных в тексте объектов, а тем самым к феномену лирического оптимизма как следствию правдивости этого представления или описания. Текст как когнитивный феномен обнаруживает автономию по отношению к экзистенциальной судьбе описываемых объектов, а критерием оказывается правдивость и искренность. Это же определяет ведущую роль описательной лирики и жанра экфразиса, преобладание субстантивного стиля и овеществлению (реификации) образов как основе изолирующих абстракций. Эмблематика и проблематика вещного мира становится основой трансцендентной реальностью лирики как основы ее интерпретационных адаптаций. Тогда исполнительские возможности лирики, развертываемые в воображаемом театре, представляются глоссарием, раскрывающим смысл образуемых абстракций. Продуктивность лирической афористики видится в выявлении богатства коннотаций, скрытых за описываемым предметным окружением, и представляющих изолирующие абстракции. Благодаря средоточию коллизий лирика становится основным полем поэтического абстрагирования.

3.4. Образный синтез как источник идиоматики

Любая частица художественного текста наделена голографическими эффектами сохранения и воссоздания коннотаций, обретенных в этом тексте. Такие эффекты неотъемлемо связано с предельными свойствами текстуального поэтического дейксиса, приводящего к трансцендентной реальности, как в поэзии, так и в прозе. Отличие состоит в том, что проза, ориентируясь на разговорную речь, непосредственно входит в неречевую реальность, тогда как поэзия отсылает к миру воображения. Участие трансцендентной реальности в интеграции текста влечет за собой необходимость синтеза как качественно высшей формы интеграции, определяющей наделение сегментов текста соответствующими неотъемлемыми свойствами. Вдохновение и воплощение как основы синтеза лежат вне языка как «неопределенная предметность» (Г. Лукач), соответствующая, в частности, музыкальной семантике.

Именно в синтезе обнаруживается пространственно-временная организация поэтического произведения (хронотоп). Его предпосылкой является создание семантического метрического пространства как основы для развития семантического ритма (соотнесения частей между собой) и гармонии (соотнесения частей с целым). При оценке этих факторов синтеза необходимо учитывать как деструктивные возможности гипертрофированной самостоятельности ритма, так и конструктивную роль дисгармонии как преодолеваемого сопротивления. Метрика задается уже воспроизводимостью синтаксических структур, определяющих русло для ритмического развития. Тогда пространственно-временная организация синтеза предстает прежде всего как персональное, личностное начало и осмысливается как жизненные перспективы персонажа. Приоритетное место персонального измерения (локации и локализации) высказываний в достижении синтеза обнаруживает в произведении дух и душу, скрытые за текстом. Произведение, если в нем реально достигнут и осуществлен синтез, оказывается подобием живого организма, где отдельные элементы текста оказываются определимыми благодаря функциональному назначению.

3.5. Версификация и фразеология как проблема текстовой интеграции

Противопоставление поэзии прозе вовлекает фактор внешней формы, в котором проявляется функциональная нагрузка внеречевых обстоятельств. Тогда оппозиция «стихи-проза» соотносится с противопоставлением «говор-пение», что влечет ща собой представление о «скандировании». Для сравнения их оказывается невозможным ограничиться только просодическими факторами и становится необходимым привлекать семантику соответствующих форм. В особенности этот актуально для исследования проблемы «верлибр – ритмизованная проза», где первый обнаруживает не только подразумеваемую метрику, но и семантические связи с эпиграммами и пословицами, с театральной декламацией. Для стиха предполагается наличие подразумеваемого возможного распева как его виртуального источника. Предполагается самостоятельность сценического речитатива как возможного источника верлибра (и фактор его отличия от ритмизованной прозы). Рифмовка порождает особый фонологический окказиональный код, в котором аллитерационные частицы предстают как форманты, предполагающие наделение значением, пригодным для данной контекстной позиции. Значительна роль в создании подобных эффектов стяжения, в частности, моносиллабических глагольных форм. Из рифмованных формант образуются шарады как сопутствующий фактор рифмованной речи. Шарада предстает как обобщенная форма скрытого присутствия в тексте возможной иноязычной информации. Она представляет внешнюю форму, требующую своего осмысления и восстановления соответствующей внутренней формы. Эффект шарады свидетельствует о наличии избыточных неиспользованных возможностей словесного кода и об их превращении в свою противоположность при построении текста. Это влечет за собой риск вырождения шарады в глоссолалию.

Выводы. Аспекты симпатии как изначального истока поэзии.

Поэзия с ее исполнительским истолкованием являются необходимым средством устранения той лживости, фальсифицируемости, которая неизбежно сопровождает словесный материал. Исполнительство (в том числе воображаемое) позволяет вскрыть фальсификацию через испытание афористических высказываний как представления юмора. Текст испытывается на лживость либо искренность через обращение к юмористическим средствам. Первоисточники юмора лежат в удивлении и любознательности, то есть в чисто когнитивной сфере, независимо от экзистенциальных обстоятельств. Особенно значимой оказывается тут роль сказочной образности и детского кукольного мира. Детская неспособность обманывать и серьезная искренняя «честная игра» оказывается пробным камнем поэтической правдивости. Соответственно реалистическая правдивость оказывается условием оптимизма относительно судьбы представленной в тексте картины реальности.

Юдкін-Ріпун І.М. Афористичні основи драматичної і ліричної поезії

Резюме


Вступ. Проблема поетичної мови та її кодифікації

Поняття про особливий поетичний ідіолект (Арістотель), про особливі властивості поетичного слова як образу (Г. Лессінг) сягають міфології і відповідають також уявленням про фольклор як особливий стиль застосування розмовних форм в цілком своєрідних значеннях (Є. Бартмінський). Порівняно з мовою ідіолект є похідним і обмеженим, а водночас відособленим,тому він описується етимологічними моделями. Мовній картині світу притаманна подібність (гомоморфізм, гомологія), а не тотожність (ізоморфізм), звідки випливає її неповнота як докорінна властивість та, внаслідок цього, згортання і розгортання (компресія та експансія) текстів як спосіб існування мови (0.1. Ідіоми як необхідна складова мовної картини світу). Гомологія уможливлює наявність простору для семантичних зрушень, а відтак і постійно наявні в мові процеси деривації похідних значень, які з необхідністю ведуть до постійного формування ідіом. Властивість неповноти тягне за собою також множинність мов і проблему перекладу. Поруч з неповнотою ще одну властивість мовного матеріалу, зумовлену гомологією, становить неоднорідність (В.М. Солнцев). Властивості неповноти та неоднорідності визначають особливе місце рефлексії та інтерпретації як способу існування мови та здійснення її посередницького покликання. Звідси випливає, далі, провідне місце заперечення. Інтерпретаційні властивості пов’язані з перетворювальними можливостями тексту та постійно притаманною йому невизначеністю (амбівалентністю). Відтак визначається пріоритет ізоляційної абстракції над узагальнюючою абстракцією, що тягне за собою необхідність абстрактного атрибутивного простору ознак та часткової характеристики об’єкту, що знову-таки обґрунтовує необхідність ідіоматики. Розрізняються предмети та ознаки (що належать до атрибутивного простору), та, відповідно, позначення предметів та посилання (референція) на ознаки. Водночас пріоритет заперечення та рефлексії містить також ризик невірної інформації, пов'язаний також з ритуальним табу. Словесність від початку поділяє хибні можливості фальсифікації, а шляхи до її усунення шукають в розвитку поетичної образності. Про необхідність урахування зазначених особливостей ідіолекту свідчать відомі труднощі класифікації поетичних образів, казкових сюжетів та прислів’їв (0.2. Суперечності і утруднення кодифікації ідіом). Зокрема, розклад образів на елементи тягне за собою їх розподіл по різних рубриках, у прислів’їв не враховуються можливості їх відмінних тлумачень, що потребує багатовимірної класифікації.

Розділ 1. Ідіоми як вияв фундаментальної антиномії мови.

1.1. Мовна фундаментальна антиномія творення та відтворення як діалектика мімесису

Вихідна точка становлення мовної дійсності полягає в суперечності між відтворенням мовних одиниць та творенням тексту (В. Гумбольдт, О.О. Потебня). Фундаментальна антиномія мови полягає в суперечності між відтворенням та творчістю, визначаючи відтак продуктивність творчих сил мови, що виявляються через таку загальну мовне властивість, як деривація – породження похідних значень (1.1 1 Семантичні похідні як аспект мовної продуктивності). Пріоритет продуктивності над відтворенням виявляється як пріоритет тексту над кодом. Вже будь-яке повторення конче супроводжується значеннєвим зсувом, де виявляється нетотожність відтворюваних кодових елементів у тексті. Знак як відтворюваний елемент повинен виділятися я відзначатися, ставати предметом рефлексії. Тому знаками у власному сенсі повинні вважатися насамперед ідіоматичні вирази. Інверсію породження тексту становить його кодифікація як зведення (редукція) до відтворювальних одиниць. Процес кодифікації започатковується вже відмінністю частотних покажчиків цих одиниць. Вивчення тексту постає також як його автодескрипція – розкриття його перетворювальних та кодифікаційних можливостей (а не лише опис ззовні стороннім спостерігачем), зокрема, через експозиції (І. Кант) як антитези дефініціям. Текст сам передбачає наявність спостерігача (арбітра) для свого саморозкриття (1.1.2 Експериментальні текстові перетворення як автодескрипція). Дослідницька процедура постає як запрограмований, закладений в тексті аналітичний епіфеномен, породжений рефлексією над текстом. Зі свого боку, пріоритет рефлексії тягне за собою необхідність експериментального дослідження тексту, яке водночас постає як один з засобів його породження. Найпростіше вичленування цитат збігається з прийомом парцеляції (накладання дужок та лапок, додавання крапок), виявляючи фразеологічну продуктивність. Текстові одиниці поділяються на мінімальні та максимальні або необхідні (лексичні) та достатні (пропозиціональні) як засоби породження тексту (1.1.3 Протиставлення лексичних та пропозиціональних одиниць), де відособлення перших визначає перетворення тексту в спискові структури (лістинг). Визначеність слова як особливої лексичної одиниці та морфологічної категорії втрачається з розвитком ізольованого та інкорпоративного мовних устроїв. Дуалістична модель (парадигма – синтагма, зміст – вираз, діахронія – синхронія) долається на основі морфологічного функціонального підходу, де породження тексту подається як реінтеграція кодових елементів (1.1.4 Протиставлення виявлення та приховування як основа мовної асиметрії), де міститься не лише явно подана (маніфестована), але і прихована (латентна) інформація – криптотип тексту.

1.2. Текстова інтеграція та стратифікація як проблема породження та витлумачення



Єдність тексту спирається на суцільну референційну мережу посилань (1.2.1 Дейксис як основа текстової інтеграції). Самі умови існування тексту передбачають суміщення процесів згортання та розгортання, стиснення та зростання, які здійснюються на основі цієї мережі, як контекстної, так й інтертекстуальної, що належить до корпусу текстів та відповідного коду. Ідіоматизація виразів фіксує властивості їх текстуальної позиції. Парадокс основи (виводимості нового знання всупереч зводи мості тавтологічних наслідків з вихідних принципів) як логічна передумова фундаментальної антиномії мови дає можливість співвіднести породження тексті з розвитком вивідного знання, яке не зводиться до сукупності суджень (1.2.2 Вивідна природа текстової інтеграції як наслідок парадоксу основи), а відтак і постійного породження нових текстів на основі вихідного. Ця перетворювальна властивість тексту осмислювалася зазвичай в термінах трансформацій, які уявлялися через варіювання певного інваріантного змісту, що визначався досить звужено – як узагальнююча абстракція, всупереч природі мовної ізолюючої абстракції. Зокрема, «дериваційні дерева» збігаються в такому разі з прийомами ампліфікації (заповнення абстрактної конструкції декоративними деталями). Функціональний підхід (О.В. Бондарко) надає альтернативу трансформаційному, де нерозв’язаною залишалася проблема інваріанту текстових перетворень (1.2.3 Інваріанти та коваріанти перетворень у відношенні до пропозицій та аппозицій), який тепер зіставляється з прототипом (та далі з криптотипом), а трансформації – з перифрастичними описами прототипу. В такому розумінні інваріант становить лише одну з текстових функцій, а його перетворення – ланцюг текстових метаморфоз. Для ідіоматики особливо істотним виявилося поняття категоріальної ситуації та інтерпретаційного потенціалу. Останнє, зокрема, дозволяє говорити про експериментування (на противагу імпровізації) як властивість тексту, пов’язану з його випробуванням та із створенням системи екзерсисів як аналітичного епіфеномену автодескрипції. Особові, часові та інші виміри тексту подаються як його функції, де перші, виявляючи інтенціональне навантаження, дозволяють казати про телеологію тексту (1.2.4 Модальні та актуальні передумови інтеграції тексту як посередницького засобу) з переходом від потенційного до актуального змісту повідомлення та з поділом на модус і диктум (Ш. Баллі). Комунікативні характеристики уявляються через персональні (а відтак інтенціональне та телеологічні) як вияв внутрішньої неоднорідності (приміром, можливість перетворення предикації в найпростіший діалог типу катехізису) у формі дискусії через заперечення. Текст постає як анізотропне утворення, якому властиві асиметрія та польова будова – ієрархія центру та периферії (В.Г. Адмоні) та далі як схема (в сенсі І. Канта) з єдністю узагальнень і частковостей, мотивування та спонтанності його розгортання. Це дозволяє казати про перспективу та горизонт тексту, де останнє характеризує, зокрема, поріг розрізнення конотацій, які виникають в мережі посилань. Відтак визначається стратифікація тексту, зокрема, його розшарування на регістри (внаслідок неоднорідності) як вихідна передумова його кодифікації (1.2.5 Функціональна стратифікація тексту). Кодифікація передбачає залучення корпусних методів (започаткованих вже Я. Гріммом) та неодмінно супроводжується вичерпанням можливостей деривації, звідки виникає проблема можливості зведення окремих текстових одиниць до відтворювальних одиниць коду (1.2.5 Інтерпретаційна основа текстової інтеграції). Інтеграція тексту завершується змістовною формою, якою визначаються окремі функції, доцільну й цілісну, де відбувається позиційна детермінація ідіом. Ситуативний та атрибутивний підхід функціоналізму особливо продуктивним виявляється для дослідження ідіоматики.

1.3. Ідіоми як морфологічна категорія

Функціональний підхід до тексту як до первинної (стосовно коду) мовної реальності передбачає морфологічну концепцію мови у єдності її внутрішньої та зовнішньої форм як витоку функціональної диференціації. Форма тексту розгладяться як досягнутий результат інтеграції. Визначальними категоріями морфологічного підходу стають діалектика внутрішнього та зовнішнього, прихованого (латентного) та виявленого (маніфестованого), глибинного та поверхневого. Формування ідіомів тоді постає як розкриття потенціалу внутрішньої форми (криптотипу) і перехід до зовнішньої форми або від сенсу до значення як відтворювального елементу коду (1.3.1 Семантична деривацій як морфологічний процес). Концепція ідіоматики (В.М. Савицький), яка пов’язує ідіоматичність виразу з межами корпусу його застосування, дозволяє враховувати контекстні та інтертекстуальні референції як джерела конотацій. Через ці референції як пошукові, евристичні засоби виявляється потенціал внутрішньої форми як «згущення сенсу» (О.О. Потебня). Семантичні переходи як джерело ідіоматики осмислюються в термінах об’єктно-атрибутивного простору, де об’єктом вважається не пізнане, а невідоме, що виявляється через його ознаки. Основу ідіоматичного змісту становлять тоді конотації або «нарощування значення» (О.О.Потебня) як часткові вияви глибинного через поверхневе. Ідіоми за такого підходу а постають як слідові, залишкові явища інтеграції, а їх конотації являються собою єдність мотивації та спонтанності (1.3.2 Узагальнення та спеціалізація значень як морфологічна проблема), що становить єдність відомого та непізнаного як характеристика проблематичності ситуації, співвіднесеної з ідіомою. На ідіому може перетворитися будь-який розмовний вираз завдяки відповідній референції: найпростіший приклад – пароль. Зі свого боку, ідіоматика не лише розкриває криптотип, але і формує його, оскільки морфогенез містить як генерування тексту, так і його кодифікацію. Звідси випливає розуміння ідіоми як медіума – посередницької ланки в розвитку змістовної форми (1.3.3 Ідіоми як інтерпретаційний феномен семантичної деривації). Це дозволяє розглядати відношення семантики та синтаксису як взаємне наближення (замість обмежувальних моделей) і вбачати особливу роль займенникових утворень як «витоків» (Н.Ю. Шведова), на противагу іменам власним. Ідіоматична невизначеність та амбівалентність (1.3.4 Ідіоми як репрезентація проблем) подають єдність мотивації та спонтанності через виявлення проблеми засобами перифрастичного опису.

1.4. Завдання ідіоматичної класифікації

Ускладненість змісту (С.Г. Гаврін) разом з традиційними відтворенням та стійкістю як основні ознаки ідіом дають підстави вбачати в них вияви кодифікації відособленої знакової системи як продукту розвитку корпусу текстів. Проблематичність змісту відображує єдність знання і незнання і протистоїть поняттям таїни або дива, а подається і осмислюється як амфіболія. Звідси випливає проблематичність визначення того, що може виконувати призначення семантичної одиниці та, зокрема, неприйнятність концепту для використання у цій функції (1.4.1 Проблема ідіоматичної семантичної одиниці). Основу для вибору тут становить посередницьке призначення ідіоми як медіума, виявлене через конотації. Характеристика ідіоматичного змісту подається через аналіз сполучальності, що веде до уявлень про часткові (ситуативні) синонімію (як у переліках предметів стосовно однієї ситуації) та омонімії (як у римі), що узагальнюються в поняттях горизонту конотацій (1.4.2 Ідіоматична таксономія як проблема синонімії і омонімії) і дають виток для понять семантичного ізотопу та ізосемантичного ряду. Поряд з римуванням для ідіоматики особливо істотні прийоми омонімічної дисоціації як джерела поляризації значеннєвих похідних. Для синонімії істотнішою виявляється не стільки ідентичність, скільки часткове (а не загальне) заперечення, внаслідок чого антонімія здобуває вирішального значення.

1.5. Етимони як кодифікаційна протилежність ідіоматики

Реконструйовані етимони як граничний продукт теоретичної рефлексії становлять метасистему таксономії як основи коду. За гніздовим методом, віднесення емпіричного матеріалу до таксономічного класу (гнізда) передбачає, що елемент цього матеріалу розглядається яік рефлекс елементу метасистеми, спрямований протилежно реконструкції (О.С, Мельничук). Етимсони як представники відповідних класів (гнізд) утворюють щільну множину, що тяжіє до вичерпання своїх теоретичних можливостей, несучи також ризик виродження в теоретичні фікції (проблема омонімії етимонів, за О.М. Трубачовим). У той же час виникають явища неозначеності – інтерференції гнізд та, що вагоміше, силабічних ланцюжків (В.В. Шеворошкін), якці не ідентифікуються з реконструйованими етимонами (1.5.1 Проблема кодової інтеграції). Такі вакантні теоретичні можливі місця в етимологічній системі як не ідентифіковані силабічні ланцюжки можна порівнювати з шарадами. В етимології відтворюється загальномовна проблема мотивації і спонтанності (дифузії), засвідчена парадоксом множинності етимологічних рішень (М.М. Маковський), який можна осмислювати і як множинність рефлексів уявного етимона. Складається сітчаста таксономія як альтернатива генеалогічним деревам, що відповідає, зокрема, взаємним доповненням індоєвропейської (ностратичної) та сіно-тибетської мовних родин як дивергентного та конвергентного шляхів мовного розвитку. Іманентна спонтанність мовної системи відображає її гомологію і подається через ізоглоси як незведені до етимонів залишки, що дозволяє порівнювати їх з ідіомами (1.5.2 Ізоглоси як вияви спонтанності). Впроваджується поняття інтертекстуальної ізоглоси як потенційної ідіоми.

1.6. Опис тексту як проблема інтерпретації

Коли граничну точку кодифікації становить система етимонів, то вихідну точку – дескриптивна процедура, яка передбачає участь спостерігача як партнера комунікативного процесу експериментування з прихованими текстовими можливостями (1.6.1 Опис яка кодифікація). За умови, що кодова метасистема дескрипторів відсутня, завдання передбачає виявлення прототипів поданої в тексті ситуації. Опис починається з перетворення цитат, що надає тексту вигляду центона. Особливо істотним стає протиставлення переліків (лістингів, зокрема, з виглядом так званих кореспондуючих (відповідних) віршів, де предикати та імена входять в різні переліки) та пропозиціональних структур (зокрема, подання цілого тексту одним гіпотаксисом або зевгмою). Опис передбачає реконструкцію імпліцитних, латентних компонентів тексту, зокрема, заповнення лакун, місць замовчування. Звідси походить дескриптивний парадокс: коментар передує цитуванню, а поширення тексту – його згортанню. Відтворювальні фрагменти тексту мають вигляд незавершених речень в «телеграфному стилі» (1.6.2 Семантичні мережі як основа інтерпретаційних коментарів). Вичленування істотних елементів, які входять до анотації, передбачає попередню стратифікацію тексту,що не зводиться до протиставлення узагальнень та частковостей або конструкції та декорації, а виявляє атрибути та функції досліджуваної проблеми. В основі дескрипції лежить ідентифікація та диференціація поданої в тексті категоріальної ситуації, вияв її відтворювальних та розпізнавальних ознак і функцій, що дозволяють судити про ідіоматичність тексту.

Розділ 2. Родові особливості поезії як проблема інтерпретації

2.1. Епіграматична прислівна лірика як кодифікація поетичних ситуацій

Існує особливий клас ідіомів для позначення ситуацій, відособлений як прислів’я. Вони функціонують не лише як самостійні тексти (епіграми), але і як залежні текстові утворення (Я. Мукаржовський), що можуть зіставлятися з ліричними відступами та з особливим, так званим генерітичним мовленнєвим регістром (в якому подано узагальнені вислови), що обґрунтовується функцій ним підходом (2.1.1 Прислів’я як алегоричне подання проблематики в медитативних ліричних відступах). Застосування цього підходу дозволяє вбачати джерела поділу поезії на роди в стратифікації тексту на регістри: генеративному регістру відповідатиме медитативна лірика, комунікативному регістру (прямому мовленню) відповідатиме драма та сугестивна лірика. Прислів’я як готові твердження функціонують в мовленні в ролі цитат – висловів певного оракула, демонструючи єдність ідіоматизації та цитації. Вони постають як асимільовані компоненти мовної системи. Зокрема, існує практично необмежений корпус авторських висловів – «крилатих слів», які можуть ставати прислів’ями за відповідних умов – так звані епоніми (Л.П. Дядечко). Прислів’я водночас не зводяться до кодових елементів, оскільки їх відтворення передбачає зміни тлумачення та можливості перетворення. Вони позначають проблемні ситуації, що не припускають однозначної характеристики.

Старе визначення прислів’їв як особливих алегорій спирається на їх віднесення до особливого роду риторичних фігур – так званого металепсису. Завдяки конденсації сенсу прислів’я постають як інформаційні пакети, що дають згортання потенційного тексту (приміром, у вигляді моралі байки). Перетворення прислів’їв спирається на тому умовиводі, який мають на увазі для обґрунтування висновків та імперативів до конкретних вчинків. Продуктивні властивості особливо виразно виявилися в особливій традиції так званих сценічних прислів’їв, де будь-який прислівний вислів розглядається як згорнутий сценарій драми, зо передбачає розгортання та відповідне текстуальне перетворення. Практично будь-яке прислів’я становить такий згорнутий сценарій драматичної сцени, подаючи її через перифрастичні описи .

Зі свого боку, перифрастичне трактування прислів’їв випливає з їх розміщення в мережах референцій, які передбачають контекстуальні та інтертекстуальні співвіднесення (2.1.2 Прислівні перетворення як інтертекстуальні властивість перифрастичних описів емблематики). Ці перифрастичні описи об’єкту, який мають на увазі, але не називають, дають підстави порівнювати прислів’я з бароковим жанром емблеми, де вірші стосувалися зображення, а також враховувати досвід кодування прислів’їв піктограмами як мнемонічними засобами. Правила перетворення прислів’їв у діалог випливають вже з системи диктальних та модальних запитань (що поділяються, своєю чергою, на тотальні та парціальні, за Ш. Баллі). Трансформації прислівного тексту містять: 1) виведення можливих наслідків (імплікацій); 2) розкриття латентних значень та заповнення лакун; 3) шукання альтернативних висловів; 4) побудову висловлювань з питань та відповідей типу катехізису. Все це дозволяє з найкоротшого тексту виводити розгорнуту оповідь. Ілюстрацію можна знайти у згаданих сценічних прислів’ях.

Для прислів’їв властиві протиставлення, що як подаються у явному вигляді, так і мають на увазі, а відтак кожне прислів’я завжди тягне ряд альтернатив (ц2.1.3 Прислівя як кодифіковані подання протиріч). Ця іманентна антитетичность прислів’їв коріниться вже в універсальній властивості амбівалентності, зіставленні можливостей протилежних тлумачень одного вислову. Звідси випливають постійно властивий прислів’ям гумор та наявність курйозних деталей. Описуючи контрасти і конфлікти, прислів’я позначає відповідну проблему, стикаючись за парадоксами та тавтологіями. Відтак передбачається дискусія, що веде до гумористичних (в тому числі в чорному гуморі) висновків. Прислів’я постають як експериментальні випробування словосполучень, в яких виникають нові умовності (2.1.4 Експеримент і конвенція як основа текстової інтеграції та відокремлення мотивів). Створення експериментальних висловлювань супроводжується ефектами спонтанності, видимої відсутності мотивації, а також навмисного абсурду, який зносу-таки викликає гумористичний ефект. Створюються своєрідні пакети умовностей як засобів їх кодифікації.

Протиставлення прислів’їв та приказок спитається на той же поділ за принципом необхідності та достатності, що й лежить в основі протиставлення лексичних та пропозиціональних одиниць. Це підтверджується, зокрема, можливістю поєднання приказок в одному реченні з одержанням комічного ефекту. Приказки можна зіставляти з недомовленостями як неповні, незавершені висловлювання, які разом з тим не містять таких підстав для висновків, як прислів’я. Взаємність прислів’їв та загадок, своєю чергою, визначається спільною основою позначення проблемних ситуацій, де для загадок передбачено відоме розв’язання (2.1.5 Інтерпретаційна основа видів прислівних висловів як подання проблематики та емблематики). Синтаксична структура прислів’їв або виявлена гіпотаксисом, або ж містить можливість такого вияву. Прислівні вислови постають як анотації сюжетів і тому передбачають розгортання у притчі (2.1.6 Перспективи та аспекти в текстовій згортці). Провідна роль належить тут парним конструкціям – від словосполучень до синтаксичного паралелізму.

Основу кодифікації прислівної семантики становить схема тіла та відповідна піктографічна абетка. З переходом до зовнішньої форми криптотип прислів’їв знаходить вияв насамперед в позначеннях частин тіла (2.1.7 Соматичні мотиви та ефекти шаради в зовнішній формі прислів’їв). В корпусі прислів’їв простежується формування власної фонологічної системи на основі римування та відособлення значущих частинок як особливих формантів. Спостерігається ефект профілювання прислівного тексту як границі сходження планів змісту та виразу. Виникає постійний конфлікт «паремія – шарада», де вміщено і розвиток наступних форм римування. Завдяки виникненню шарад версифікація в межах корпусу паремій постає як протидія звичних для нього етимологічним фігурам (в тому числі псевдо). Феномени народної етимології та деетимологізації запропоновано розглядати як вияви єдиного процесу етимологічної симуляції (2.1.8 Етимологічні проблеми прислів’їв). Це дозволяє подати діахронні етимологічні референції прислів’їв як вияв двоєдиного процесу етимологічної регенерації та етимологічної симуляції, що відповідає єдності мімесису та мімікрії в загальному морфологічному підході.

2.2. Драматичні і ліричні роди як відхилення від оповідної норми

В основі поділу поетичних родів (лірики і драми) виявляється розшарування тексту на регістри (зокрема, інформативний та генерітивний для лірики, інформативний та комунікативний для драми). Своєю чергою, ці аспекти доповнюються комунікативними і телеологічними характеристиками, які передбачають розподіл функцій автор – адресат – персонаж – спостерігач. Значна розбіжність між інтерпретаційними версіями в поезії веде до того, що функція спостерігача поділяється на функції виконавця та аудиторії, до того ж у драмі відособлення виконавства відбувається явно, а в ліриці – у прихованому вигляді розгортання внутрішньої форми, же читача водночас закликають співпереживати ліричному героєві подібно до актора. До цих характеристик додається ще протиставлення родів за покажчиками дистанції (зокрема, епічне відмежування або межа між аудиторією та сценою, усвідомлення відсутності справжності в театральної дії) – співучасті (ліричне співпереживання), споглядання (у ліриці та епіці) – дія (як винятковий пріоритет драми), нарешті, тотальність (вимога драми та епіки) – частковість (властива ліриці) опису. Теза про спорідненість драми та лірики (В. Гумбольдт) виходить з розуміння драми як інсценізації епіки, де вимагається залучення ліричної медитації, сформованої в межах самої епіки як особливого регістру (2.2.1 – Драма яка епічна метасистема). Такий підхід дозволяє відкрити у взаєминах лірики й драми джерело ідіоматики. Відособлення комунікативного регістру дозволяє розглядати драму як метатекст епічної оповіді.

Комунікативний парадокс драми виявляється в особливостях адресації тексту. Зовні репліки адресуються одним персонажем іншому – партнерові діалогу, але фактично кінцевим адресатом виявляється публіка (так званий ефект перлокуції). Ще одна комунікативна парадоксальність драми – позірна відсутність авторського тексту (за винятком кількох ремарок) та самоусунення автора від участі в дії. Ця видимість насправді усувається тим, що в драмі постійно присутня авторська точка зору на події. Зовні драма має вигляд центону – сукупності цитат, приписуваних дійовим особам, однак він здатний перетворюватися на солілоквію – розмову персонажа з собою, де голос партнера уявляється як власні заперечення. Така будова відкриває широкі можливості для досягнення гранично можливої неповноти тексту і його максимальної неоднорідності, хаотизації, особливо яскраво засвідченої так званими сценами непорозуміння (qui pro quo, imbroglio). Тут використовуються так звані разові вислови (В.Г. Адмоні), колоквіалізми (розмовні звороти) як джерело ідіоматики. Відбувається перетворення хаосу на канон, а колоквіалізмів на конвенції, що відповідає психологічному так званому ага - феномену (просвітлення, ілюмінація). Слово в драмі не лише репрезентується, але і виставляється для огляду як предмет театрального ексгібіціонізму – на противагу ліриці, що вимагає усамітнення. Драматичне слово – це слово публічне і ростральне, призначене для трибуни, звідки випливає також ризик його істеричної деградації. Сцена створює особливо сприятливі умови для формування ідіоматики. Саме неоднорідність і неповнота драматичного тексту викликають потребу не лише в компетентному спостерігачеві, здатному відтворити оповідь за репліками персонажів, але і у виконавцях, які б інтерпретували текст. Виконавська ланка як складова драматичного тексту випливає з його особливих властивостей. Драма завжди передбачає нерозуміння і непорозуміння, а тому відповідне тлумачення і роз тлумачення стає прерогативою виконавців. Відтак визначається ще один комунікативний парадокс: умови існування драматичного тексту як цілісності лежать поза його межами, в наявності адекватної компетенції аудиторії, яка реконструює відсутні ланки.

Особливість драматичного тексту визначається тим, що в ньому завжди присутня невидима сила, яку не виявлено в словесному матеріалі, але без якої всі вислови позбавлені сенсу. Ця сила – фантом драматичної дії. Про неї неможливо судити з записаного тексту драми – то лише ряд реплік дійових осіб, а завдання виконавців полягає у виявленні дії та поданні її на сцені (2.2.2 Драматична телеологія фантому дії). Все, що відбувається в драмі, визначається відношенням до дії, поданої як віртуальна сила. Зокрема, будь-яка драматична репліка – це зашифрована команда, вона висловлюється заради дії і має сенс саме як команда до дії, що повинна буди розшифрована виконавцем, навіть коли такі репліки становлять чистий рамплісаж. Будь-яка репліка виявляється не лише тропом, але саме перифрастичним описом стосовно дії. Зокрема, необхідність такої перифрастичної заміни випливає вже з поведінки дійових осіб, з їх стратегії – приміром, з необхідності приховати ту чи іншу інформацію. Звідси випливає, що імпліцитні, латентні відомості, які стоять за текстом і відтворюються виконавцем, мають у кінцевому вигляді форму імперативу. В драматичному мовленні жодний вислів не може бути адекватно зрозумілим поза віднесенням до дії. Тому вивчення образних засобів потребує такого коментаря і таких трансформацій, які виникають в процесі репетиційної роботи з текстом драми. Кожна репліка передбачає запитання, на які вона відповідає, альтернативи, які вона заперечує, а відтак також висновки, які з неї випливають і які введуть до імперативів дії. Звідси випливає також особливі незворотність, неминучість і нездатність бути виправленим, притаманні драматичному тексту, які викликають, зокрема, потребу в суфлері та зіставляються з мотивами фатуму і фортуни. Ця посилена анізотропія тексту визначає також протилежність драми та ритуалу. Дієва природа драми визначає її специфічну атмосферу екстремізму та аривізму (прагнення до досягнень заради них самих), поруч з уже згаданим ексгібіціонізмом, а також наявність ефекту сюрпризів і сувенірів як впровадження деталей урізноманітнення довкілля дії. Зв'язок драматичного тексту з реконструйованою уявною дією та обмеженість часових обмежень тягне за собою подання на сцені вузлових, поворотних моментів, звідки випливає високий ступінь структурованості тексту (2.2.3 Криза як базова драматична текстова функція). Драма подає не лише розгортання конфлікту, але репрезентує саме критичні точки цього процесу, що створює особливо сприятливі умови для виявлення функціональної структури ситуацій, яким відповідають обов’язкові або епізодичні сцени.

Комунікативна парадоксальність властива ліриці так само, як і драмі: це – прихованість автора, що зазвичай постає як інкогніто. Ще один аспект парадоксальності – це споглядальна участь, яка передбачає уявний театр як основу ліричної образності (2.2.4 Лірична абстракція як джерело драматичного фантому). Саме така парадоксальність тягне за собою свої рядний театру уяви, де читач розігрує співпереживання образів поеми. Тут створюється вдячне середовище для ізолюючих абстракцій, які переходять далі до драми як атрибути ситуацій (що засвідчено, зокрема, розвитком драматичної поеми). Для лірики виявляється неістотною драматична анізотропія, час подається абстрагованим на відміну від драматичної акції, спрямованої до певної точки майбутнього та засвідченої дише поточним моментом теперішнього. Визначальна роль інтерпретації в розкритті прихованого сенсу поеми передбачає виявлення тих можливостей, які надають аспекту альні параметри відновлюваного імпліцитного підтексту в різних поетичних родах. Так, для драми кінцевим продуктом можливих перетворень виявляється імператив, спрямований до тієї дії, яку мають на увазі. В ліриці вислів може біти перетвореним на форму пасивного способу, більше того, виявляється можливість казати навіть про відновлення форм індоєвропейського медіопасиву та навіть ергативної конструкції (2.2.5 – Аспектуальні передумови ліричних родових особливостей). Внаслідок абстрагованості ліричного вислові особові форми активної конструкції виявляються неістотними і в принципі можуть заміщатися пасивними. «Самозабуття слова» (Г. Лессінг) в поезії відрізняється від виявів трансцендентності в прозі, де звичайні розмовні фразеологізми стають атрибутами унікального подання ситуації.

2.3. Родові особливості дескриптивних процедур в поезії

Завдання перетворення тексту пов’язані не лише з його витлумаченням, але і з практикою виконавського мистецтва. Актор, який вивчає роль, ніколи не вдається до удавання з себе «папуги», він не відтворює текст сам по собі. Вихідні версії тексту, сформовані в процесі репетиційної роботи, становлять його переказ, і лише в остаточній версії досягається точне відтворення. Більше того, практика систематичного перетворення тексту в процесі його виконавської підготовки коріниться в самій природі драми як метатексту стосовно епічного першоджерела, що наочно простежується в інсценізації романів. Ця практика породила такий специфічний жанр паралітератури, як режисерські зошити, де фактично здійснюється відтворення уявного роману, покладеного в основу виконуваної драми



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   72   73   74   75   76   77   78   79   ...   88




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет