Національна Академія Мистецтв України Інститут культурології
жүктеу/скачать 6.92 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- The Editorial Board : Chairman – Ivanova Lyudmila Petrovna
- Klimenko Janna Valentinovna
- Titarenko Elena Yakovlevna
| . Взірці подібних «романів», написаних за драмами, можна знайти в оприлюднених зошитах К.С. Сьаніславського (2.3.1 Проблема укладання лібрето як драматичної анотації). Тут насамперед виповнюються лакуни та розкриваються імплікації, що виявляють приховані значеннєві навантаження. Такі коментарі до драм можна розглядати як «лібрето» в широкому сенсі, оскільки вони становлять основу для роботи виконавців. Практичного вигляду вони здобувають в сценічних етюдах. Такі лібрето, репетиції і спектакль позначають основні етапи виконавського творчого процесу. Аналіз «лібрето» дає уявлення про можливості трансформаційної граматики як техніки перетворення тексту, зокрема, виявлення його імплікаційного потенціалу. Перетворення прислів’їв виявляються тоді прообразом масштабнішої роботи над драматичним текстом. Пареміологія має також безпосереднє відношення до драматургії, оскільки саме з театрального кону ідуть до середовища крилаті фразеологізми і саме в сценічній мові прислів’я використовуються особливо інтенсивно.
Такі перетворення продовжуються в коментуванні драматичного тексту режисером, в репетиційній роботі (не кажучи про імпровізаційний театр). Розгортання дії в ролях вже само по собі передбачає перетворення (2.3.2 Опис як процедура перетворення тексту). З положень функціональної граматики про інтерпретаційний потенціал випливає, що можливості опису (як вихідного, нульового рівня витлумачення) тексту містяться вже в самому тексті, а їх розгортання постає, зокрема. як автодескрипція. Інтерпретація, а відтак і дослідницький аналітичний апарат, закладені в надрах самого тексту як супутній аналітичний епіфеномен, як постійний сателіт тексту. Оскільки ж апарат дослідження тексту (а тому і його витлумачення та виконання) міститься в самому тексті, то й основі та вихідну точку всіх інтерпретаційних процедур складає саме автодескрипція. Такі процедури охоплюють, зокрема, редагування тексту, його переробку для інсценізації. Особливе місце займає тут практика імпровізаційного театру, цілком побудованого наа перифрастичних описах ситуацій та відповідних текстуальних трансформаціях. Власне виконавське витлумачення драматичного твору передбачає наявність лібрето (суфлерського тексту, режисерських версій), де розкрито прихований сенс окремих реплік, що складають текст тої чи іншої ролі. Структура референції в атрибутивному просторі ознак дозволяє тут виявити супровідні конотації. Виконання завжди містить відтворення як вихідний, нульовий рівень автодескрипції в її найповнішому варіанті, де пріоритетом стає ідентифікація. Вже самий принцип імітації зразків передбачає визначення меж можливих перетворень вихідного тексту та набору прийомів експериментальних змін цього тексту стосовно того, що залишається незмінним. Ключову ланку виконання тоді становить перетворення, трансформація тексту (в тому числі його згортка), яке виходить з шукання альтернатив (антитез, антонімів) до явно висловлених тверджень. Зокрема, відтворення тексту тут сприяє розвитку прийомів фразеологічної синонімії. Підхід, який сполучає прийоми трансформації з досвідом виконавського трактування драматичного тексту, становить також розумовий експеримент, так само як і репетиційна робота актора та режисера. Перетворення тексту в перифрастичних описах передбачає також створення та випробування експериментальних варіантів його трактування, як це здійснюється у виконавському мистецтві. Розділ 3. Фразеологія як субстанція поетичних родів 3.1. Чуже мовлення як модель поетичного експериментування Вихідну точку формування ідіоматики у виконавстві становить цитування як елементарний міметичний акт, що створює умови для значеннєвого зсуву. Міметичний процес неодмінно породжує експериментальне перетворення тексту. Відтворення (зокрема, цитування) постає як нульовий рівень такого перетворення, інтегрований до процесу виконавської інтерпретації. Безпосередню форму ця експериментальна процедура здобуває у вигляді прямого мовлення як чужого слова,виявляючи діалогічну структуру тексту. Відтворене, повторене чуже мовлення, тобто цитата (в тому числі репліки персонажів), є наслідком стратифікації тексту в комунікативному інтенціональному вимірі, стосовно персональних атрибутів. Але цитування завжди передбачає також ідіоматичне слововживання цитованого матеріалу: цитата дорівнює ідіомі. Витоки цієї діалог істики коріняться вже в предикації, коли протиставлення підмета і присудка містить можливість конверсії в структуру катехізису з чергуванням запитань та відповідей. Своєю чергою, розшарування тексту на авторське та пряму мовлення подає лише один (персональний) вимір стратифікації – так звану локацію, що вже пов’язане з часовими і просторовими аспектами – локалізацією. Стратифікація становить необхідний результат рефлексії над текстом, а особливість її персонального виміру полягає в засвідчуванні інтенціонального навантаження висловів. Складову стратифікації становить сегрегація тексту на сегменти як вихідний момент його агрегації з наступною інтеграцією. Відповідно, встановлюються взаємини персонального та позиційного аспектів преференційної мережі тексту (характерів та ситуацій, за термінологією драматургії). Репліки передбачають подвійне віднесення не лише до текстуальних осей позиції – персоналії, але і стосовно комунікативної площини, де провідний вимір подає вісь автор – адресат – спостерігач. Особливу роль здобувають аспекту альні характеристики реплік як покажчики ситуації. Ефекти ретардації та акселерації в драматичному тексту пов’язані з протиставленням поданих подій та звичаїв (звичайного перебігу подій). Формується дейксис типу займенникових зв’язків. У ліриці образ інкогніто визначає специфічну амбівалентність. Кожна репліка розкриває можливість ідіоматизації віднесених до чужого тексту висловів уже внаслідок використання її як пароля, що відсилає до криптотипу (зокрема до фантому дії): так в репліках ідіомами стають колоквіалізми. Особливий інтерес для цілісності тексту становить феномен так званого невласне-прямого мовлення, пов'язаний з ефектами іронії та інтерференції голосів. Воно постає у вигляді фразеологічних фрагментів завершених речень, приписуваних чужим голосам, що виявляє спорідненість із стиснутими ліричними відступами і подає можливу драматичну гру. 3.2. Сценічна ситуація як основна одиниця виконання драматичного тексту Специфіка драми стосовно стратифікації на репліки прямого мовлення полягає в тому, що за видимої відсутності авторського мовлення текст постає у вигляді центона цитованих висловів дійових осіб, який водночас завжди може перетворитися на солілоквію, коли діалог буде подано як дискусія одного персонажа з собою. Цей аспект двоїстості драматичного тексту суміщається зі згаданою подвійністю віднесення персональної та позиційної мереж референцій реплік (характерів та положень). Такі умови вдячні для випробування альтернатив, що складають обов’язкову умову розгортання діалогу як дискусії, де репліки пов’язуються на антитетичній та антонімічній основі, як повні або часткові заперечення і доповнення одна до одної. Необхідність інтерпретації виявляється тут, зокрема, в тому, що різні виконання одного й того ж драматичного тексту постають як омоніми з різними значеннєвими навантаженнями. Повторення однієї й тієї ж ролі в різних виконаннях дає фактично відмінні за сенсом тексти, що слід розглядати як такі омоніми (хрестоматійний приклад – Річард 3-й у Д. Гарріка як «злодій» та в Е. Кіна як «авантюрник»). Особливо інтенсивні неповнота та неоднорідність драматичного тексту тягніть за собою його подання як лакунарного тексту, що передбачає доповнення коментарями та витлумаченнями – так званим меморандумом. Фігури еліпсису та апосіопези складають постійну складову драматичного тексту. Текст п’єси як сукупність реплік доповнюється можливим (віртуальним) суфлерським або режисерським текстом, де роз’яснюються та розшифровуються репліки як ідіоматичні вирази, що становлять оболонку криптотипу дії. Умови драматичного тексту сприятливі для застосування функціонального аналізу, спрямованого наа виявлення розпізнавальних та відтворювальних у виконанні (а тому й кодифікованих) атрибутів текстуальної ситуації. Відповідно, драматичний текст передбачає свої можливі інтерпретаційні адаптації як доповнення з коментарів. Ці адаптації, своєю чергою, відсилають до трансцендентної (О.О. Реформатський) реальності фантомів дії, які реконструюються за репліками персонажів. Такий підхід узгоджується з концепцією трансцендентної дедукції (І. Кант), зо може зіставлятися з виконавським тлумаченням драматичного тексту. Трансцендентна реальність драматичної дії стає граничною ланкою розгортання референційної мережі (дейксису), що пов’язує репліки в єдине ціле взаємними посиланнями. Особливу вагомість для драми здобуває протиставлення латентності і маніфестації, що відсилає до трансцендентного криптотипу, який стоїть за явно поданими репліками. Словесна речовина стає будівельним матеріалом нових можливих світів і зазнає преображення в репліках драматичного тексту. Специфічну роль тут виявляє драматичний ексгібіціонізм, завдяки якому колоквіалізми подаються як сценічний матеріал і перетворюються в неповторні ідіоми. Подання драматичної сцени в лібрето з виконавським коментарем стає необхідним супутником адекватного розуміння ідіоматики, розкриваючи криптотип з боку, не засвідченого репліками. Такий супровідний текст являє собою меморандум у вигляді маргіналій, що встановлюють відношення репліки до драматичної дії. Відтак продуктивність драматичного тексту виявляється через тлумачні та перетворювальні можливості афористики, поданої як згортання прихованої інформації. 3.3. Лірична фразеологія як виконавський засіб Одну з особливостей лірики, що дає підстави до її зближення з драмою, становить інтенсифікації її інтерпретаційних можливостей (засвідчена, зокрема, І. Анненським). Ліричний текст наче запрошує до доповнення його здогадками про прихований сенс, до розбудови додаткових роз’яснюючи варіантів, що випливає з парадоксальності споглядальної участі адресата. Широка наявність прихованих цитат як вияву невласне-прямого мовлення лежить в основі розуміння лірики як драматичної епізодичної сцени. Окремі фрази (зокрема, конвенції) виявляються висловами, приписуваними персоніфікованим силам як голоси чужого мовлення. Ліричний текст дістає вигляду солілоквію (з зовнішнім виглядом монологу) і виявляє схожість з драматичним жанром декламації, де окремі фрази виголошуються як репліки різних осіб. Разом з тим, на відміну від драми лірика має справу не з особами, а з речами, томі драматичній персоніфікації тут відповідає уречевлення (реіфікація), де характерні деталі стають джерелами ізолюючих абстракцій. Відтак будь-який ліричний текст виявляє також ознаки центона. В практичному перетворенні ліричного тексту цьому відповідає додавання лапок, які водночас позначають наявність дериваційного, непрямого значення. Ліричний вислів не передбачає сценічного виконання, але він чекає від читача розумового експерименту, рівнозначного уявному спектаклю. Про це свідчить наявність цілого напрямку сугестивної лірики та композиційного принципу апострофи, тобто звернення до адресату. Зі свого боку, умовності як залишкові явища – сателіти, визначаючи кодифікацію текстів та перетворення наявних кодів, завжди несіть також ризик виродження в довільне штукарство. Цьому ризику манерності протистоїть подана в ліриці сценічні реальність внутрішнього світу людини, яка апелює до симпатії. Співпереживання наче програється в уявному театрі одного актора. Такий підхід до лірики як до виконавського жанру знаходить конкретну реалізацію в жанрі концертної пісні. Внаслідок потенційної театралізації лірика постає як прихована дискусія,присвячена розумовому експерименту. Лірика – це завжди полеміка з прихованими антитезами, які мають на увазі, але не виголошують, так що ліричний текст створюється як заперечення в сперечаннях. Звідси випливає особлива опірність (резистентність) ліричних образів, де, зокрема, провідна для цілої лірики тема усамітнення виникає як наслідок уникання тиску суспільства. Лірика завжди потребує голосу «іншого» як особи, відмінної від постійно присутнього інкогніто, що тягне за собою текстуальну антитетичність та антонімічність, а відтак і приховану полемічність. Інтеграційним принципом в ліриці, що відповідає ролі дії в драмі, слід визнати наявність альтернативи, прихованої полеміки з якимись твердженнями, які спростовуються ліричним твором, існування ряду антонімів до ліричних образів, що обов’язково передбачає також інтертекстуальні співвіднесення. Коли в драмі, призначеній для сценічного виконання, дія стає інтеграційним стрижнем, то цілісність ліричного тексту, зануреного в струмінь свідомості та орієнтованого на афекти, а не ефекти дії, спирається саме на заперечення антитез. Тут істотно, що антитези і антоніми можуть взагалі не згадуватися, вони можуть бути не маніфестованими, а латентними і вимагати відновлення в такій якості текстуальної імплікації, як і дія в драмі. Лірика завжди передбачає те, що не назване і не згадане, що приховане, але що становить вісь для посилань, необхідних для осмислення явно поданого тексту. Самий факт часткової номінації визначає наявність неназваного, того, що не згадується, але про що фактично йдеться. Такий невидимий ряд антонімів та альтернатив тому, що наявне і згадане, необхідно відновлювати так само, як дію драми. Ліричний вислів завжди передбачає відсилання до іншого, звернення до образу інакобуття. Ліричні колізії здійснюються серед внутрішнього світу ліричного героя. Відповідно, трансцендентна реальність лірики не виводить до дії, а стосується уявлень цього світу. Цим досягається ефект ліричної транспортації (перенесення), коли подану ситуацію осмислено як події в уявному можливому світі: звідси випливає вже згадана можливість подання ситуацій в пасивному або зворотному способі або навіть відновлення ознак архаїчної ергативної конструкції завдяки спогляданню, протилежному драматичній дієвості. Споглядальність лірики як основа ізолюючого абстрагування веде до незалежності когнітивних результатів пізнання від екзистенцій них умов поданих в тексті об’єктів, а відтак до феномену ліричного оптимізму як наслідку правдивості цього подання або опису. Текст як когнітивний феномен виявляє автономію стосовно екзистенціальної долі описуваних об’єктів, а критерієм стає правдивість та щирість. Цим визначається також провідна роль описової лірики та жанру екфразису, переважання субстантивного стилю та уречевлення (реіфікації) образів як основа ізолюючих абстракцій. Емблематика та проблематика світу речей стає основою трансцендентної реальності лірики як основи її інтерпретаційних адаптацій. Тоді виконавські можливості лірики, розгортання в уявному театрі, подаються через глосарій, де розкрито сенс утворених абстракцій. Продуктивність ліричної афористики можна бачити у виявленні багатства конотацій, прихованих за описуваним предметним оточенням як позначення ізолюючих абстракцій. Завдяки зосередженню колізій лірика стає основним полем поетичного абстрагування. 3.4. Образний синтез як джерело ідіоматики Кожну частинку художнього тексту наділено голографічними ефектами збереження та відтворення конотацій, яких вона набуває в цьому тексті. Такі ефекти пов’язані з граничними властивостями текстуального поетичного дейксиса, що виводить до трансцендентної реальності як у поезії, так і в прозі. Відмінність полягає в тому, зл проза, орієнтована на розмовне мовлення, безпосередньо входить до позамовної реальності, натомість поезія відсилає до світу уявлень. Участь трансцендентної реальності в інтеграції тексту тягне за собою необхідність синтезу як вищої форм інтеграції, де сегменти тексту набувають відповідних нових властивостей. Натхнення і втілення як основи синтезу лежать поза мовою як «неозначена предметність» (Г. Лукач), що відповідає, в кінцевому рахунку, музичній семантиці. Саме в синтезі виявляється часово-просторова організація художнього твору (хронотоп). Її передумови лежать у створенні семантичного метричного простору як основи для розвитку семантичного ритму (співвіднесення частин між собою)та гармонії (співвіднесення частин з цілим). Для оцінки цих чинників синтезу слід враховувати як деструктивні можливості гіпертрофованої самостійності ритму, так і конструктивну роль дисгармонії як опору для подолання. Метрика визначається вже відтворенням синтаксичних структур, якими визначається річище ритмічного розвитку. Тоді часово-просторова організація синтезу постає насамперед як персональне, особистісне начало і осмислюється через життєві перспективи особистості. Пріоритетне місце персонального виміру (локації і локалізації) висловів у досягненні синтезу виявляє в художньому творі дух і душу, приховані за текстом. Твір, коли в ньому реально здійснюється синтез, стає схожим на живий організм, де окремі елементи тексту дістають визначеність завдяки функціональному призначенню. 3.5. Версифікація і фразеологія як проблеми текстової інтеграції З протиставленням поезії прозі до гри входить чинник зовнішньої форми, де виявляється функціональне навантаження позамовних обставин. Тоді опозиція «вірші – проза» зіставляється з ширшим протиставленням «спів – розмова», що передбачає впровадження уявлень про «скандування». Для їх порівняння виявляється недостатнім обмежуватися самими лише просодичними чинниками і необхідним залучення семантики відповідних форм. Це особливо актуально для проблеми «верлібр – ритмізована проза», де перший виявляє не лише просодичні особливості прихованої метрики, але і семантичні зв’язки з епіграмами, прислів’ями та театральною декламацією. Припускається самостійність сценічного речитативі як можливого джерела верлібру (та чинника його відмінності від римованої прози). Вірш передбачає наявність можливого розспіву як його віртуального джерела. Римування породжує особливий оказіональний фонологічний код, де альтеровані частки перетворюються на форманти, наділені значенням, властивим даному контекстному оточенню. Такі ефекти значною мірою завдячують контрактурі, зокрема, моносилабічним дієслівним формам. З римованих формантів утворюються шаради як супутній чинник віршованого мовлення. Шарада постає як узагальнена форма прихованої присутності в тексті можливої іншомовної інформації. Вона становить зовнішню форму, що вимагає свого осмислення та відновлення відповідної внутрішньої форми. Ефект шаради свідчить про наявність надлишкових невикористаних можливостей словесного коду та про їх перетворення на свою протилежність у створенні тексту. Це містить ризик деградації шаради до глосолалії. Висновки. Аспекти симпатії як вихідного джерела поезії Поезія з її виконавським тлумаченням становлять необхідне знаряддя для усунення тієї брехливості, ризику фальсифікації, які неодмінно супроводжують словесний матеріал. Виконання (в тому числу уявне) дозволяє виявити фальсифікацію через випробування афористичних висловів як виявів гумору. Текст випробовується на брехливість або щирість через звернення до гумористичних засобів. Першоджерела гумору становлять здивування і допитливість, які лежать в суто когнітивній сфері, незалежно від екзистенціальних обставин. Особливо вагомими тут виявляються казкова образність і дитячий ляльковий світ уяви. Дитяча нездатність до брехні і серйозна дитяча «чесна гра» виявляються пробним каменем для поетичної правди. Відповідно реалістична правдивість стає умовою оптимізму стосовно долі поданої в тексті картини реальності. The Main Editorial Board of the Philological Literature The Editorial Board: Chairman – Ivanova Lyudmila Petrovna, doctor of sciences in philology 1. Abashina Victoria Nikolaevna, doctor of sciences in philology 2. Pristayko Tamara Stepanivna, doctor of sciences in philology 3. Korablyov Alexander Alexandrovich, doctor of sciences in philology 4. Goloborodko Evdokiya Petrovna, doctor of sciences in philology 5. Klimenko Janna Valentinovna, doctor of sciences in philology 6. Miroshnichento Lesya Fedorovna, doctor of sciences in philology 7. Dubichinsky Vladimir Vladinitovich, doctor of sciences in philology 8. Terkulov Vyacheslav Isaevich, doctor of sciences in philology 9. Bondarchuk Margarita Nikolaevna, philosophy doctor in philology 10. Davidyuk Lyudmila Vladimirovna, philosophy doctor in paedagogy 11. Titarenko Elena Yakovlevna, doctor of sciences in philology 12. Khramova Svetlana Ivanovna, philosophy doctor in philosophy Printed in Ukraine, Kyiv, “Osvita Ukrainy”, 2013 All inquiries should be addressed to: “Osvita Ukrainy” 13, Marshal Grechko str., office 808, Kyiv, 94136, Ukraine Tel: + 380 044 384-26-08, +380 097 479-78-36, + 380 059 52-20-13 E-mail: osvita 005 @ gmail.com, www.rambook.ru 1 The detailed analysis of G. Lessing’s doctrine is to be found in the recent monograph [Миленька, 2013] 2 « Созданная философом система, если она действительно основана на спекулятивных принципах и выведена из них с систематической основательностью, совершенно не может быть изложена без искусственного языка, что делает также невозможным ее упрощение для всеобщего чтения. Только общеполезные результаты этих систем могут превратиться под руками ловких умов а la portée de tout le monde. Лихтенберговы сообщения о небе являются увлекательным чтением … Но это всего лишь результаты большого количества глубоких исследований и искусных вычислений, которые автор, при всем своем желании и способности излагать доступно, никогда не смог бы превратить в понятные для всех, занимательные сочинения… Искусственный язык всегда был важной частью науки или искусства, поэтому непонятным является требование, чтобы математик, философ, скульптор или же еще кто-то был обязан обучать нас …, не используя при этом искусственного языка» [quot. Смит, 2000, 126] 3 M.L. Gasparov has put it wittyly about himself in one of the letters to professor N.V. Kostenko: «… изобрел новую науку, “лингвистику стиха”, и вдвоем с одной ученицей сочиняю ее от нуля» [Гаспаров, 2006, 241]. 4 As R.Jakobson aptly put it [Якобсон, p. 299], «всякое слово поэтического языка… как фонетически, так и семантически деформировано» (each word of poetical speech … is both phonetically and semantically deformed). 5 «… поэтической речи несвойственна замкнутость, недоступность непосвященным. Исключительная условность – наподобие жаргона – бывает только у начинающих… Художественная речь производит потенциальный контакт… в силу способности отрешаться от норм и обычаев языка» [Ларин, 1974 (1923), 42 - 43] 6 «Литературный текст или сказ предназначен приковать к себе внимание… В поэзии этот признак моно назвать сказочностью ее: он в ослаблении реального значения слов» [Ларин, 1974 (1923), 44 - 45] 7 Poetic speech «испытывается не как бывающая, всегда возможная, а лишь раз бывшая» and it entails «свойства самоценности кажущаяся неповторимость (hapax legomenon), символичность как стимул интуиций» [Ларин, 1974 (1923), 46] 8 «Художественное слово образно вовсе не в том только отношении, будто оно непременно метафорично. Сколько угодно можно привести неметафорических поэтических слов… Но действительный смысл художественного слова никогда не замыкается в его буквальном смысле» [Винокур, 1991, 27] 9 «… поэтическое слово вырастает в реальном слове как его особая функция» [Винокур, 1991, 28] 10 In literature «высшая свобода достигается именно потому, что человек отдается языку…, позволяет овладеть собой». [Топоров, 1986, 209] 11 As it has been shrewdly noticed by P.A. Florensky it goes in the attempts of building up artificial code about «эти попытки окаменить весь язык, выжав все живые струи из науки…, навеки заморозить мысль в данном ее состоянии» [Флоренский, 1990, 2, 165] 12 «Исходя из языковых структур, поэтическая речь уже не сводится к ним» [Золян, 1981, 519] 13 It is stressed «необходимость рассмотрения изоморфизма как относительного отношения» so that, for instance «фраза классы А и В изоморфны становится осмысленной … лишь при добавлении относительно таких-то свойств» [Гастев, 1975, 25] 14 «Основная методологическая функция гомоморфного преобразования … состоит в том, чтобы свернуть всю доступную нам информацию об исследуемых объектах» [Гастев, 1975, 33] 15 «для всевидящего ока … не подходит и сетчатка глаза. … Мы … осуществляем факторизацию внешнего мира. Расчеты же на адекватность этой факторизации основаны на убеждении в гомоморфном характере соответствия между фрагментами внешнего мира и их фактор - образами» [Гастев, 1975, 64] 16 «Иное – возможность трансцендирования, выхода за собственные пределы, за границы своего опыта, имманентная сознанию и более объективная, чем “Я”: “Я” сковано наличным бытием, заданностью, “Иное” – предвосхищенное бытие» [Махлин, 1980, 40] 17 «… каждый язык описывает вокруг народа, которому он принадлежит, круг, откуда человеку дано выйти лишь постольку, поскольку он тут же вступает в круг другого языка» [Гумбольдт, 1984, с. 80]. 18 «феномен табу впервые создал … взаимопроникновение да и нет и свободу выбора между ними» [Маковский, 2005, 44] 19 «действия … оказываются задержанными вследствие повторения … слова» [Поршнев, 1974, 338] 20 «… второе, а тем более последующие слова ограничивают интердиктивную функцию первого» [Поршнев, 1974, 338] 21 «Точка зрения, которая считает, что истина завязывается сначала же, должна потребовать аксиоматико - редуктивного подхода к логике» [Гокиели, 1, 24] 22 «Аксиомы вывода должны подпирать сам вывод, в качестве предпосылок, так что получим вывод самого вывода, но тогда под этот вывод придется подставить соответствующую аксиому в виде посылки и т.д. без конца» [Гокиели, 1, 25] 23 «Вместо получения результата этот результат выступает как заранее же данный и поэтому его получение, необходимое для его данности, отодвигается назад без конца» [Гокиели, 1, 26] 24 «Аналитическая трактовка вывода родственна вообще фаталистической концепции. Реальный процесс заменяется разыгрыванием по заранее готовому сценарию… разыгрывание заменяется разыгрыванием разыгрывания и т.д.» [Гокиели, 1, 26] 25 In this case «содержание и обоснование положения включают … учет ситуации, создаваемой самим фактом его отрицания» [Гокиели, 1, 27] 26 The substantiation here gives «… обоснование неустранимости отрицания. Тот кто отрицает значение отрицания, раньше должен адресовать свое отрицание к тому отрицанию, которое сам же выполняет» [Гокиели, 1, 28] 27 “it is anisotropy or heterogeneity that is responsible for the appearance of higher-level structure” [Solntsev, 1983, 46] 28 “It should be borne in mind that classes can only encompass elements of the same order, therefore these elements must be relatively homogeneous” [Solntsev, 1983, comment 42, 263] 29 «В абстракции отождествления содержится возможность перехода от тождества к однородности. В отличие от тождества, понятие однородности… предполагает неполное совпадение объектов… лишь по некоторым признакам. … речь чаще всего идет о подобии» [Солодухо, 1989, 126 – 127] 30 The pattern and paragon for such broad approach has been suggested by V.G. Admoni who had shown that «самое общее содержание отношений между грамматическими значениями в синтагматическом ряду…, как и в ряду парадигматическом – это содержание супплементности, восполнения» (the most general contents of the relations between grammar meanings in the syntagmatic row …, as well as in the paradigmatic one are the contents of supplementing each other) [Адмони, 2004, 21]. It presumes similarity without identity (i.e. homomorphism in the wide sense) as in the cases of the classes of grammar. 31 «… почти любое именное ваго … имеет, если отвлечься от различий типа “разговорное – книжное”, синонимичное канго» [Алпатов, 1979, 86]. 32 It has been discovered that «отношения имеют другую природу, нежели вещи» therefore «все попытки связать знаки системы с объектами есть попытки в стиле de re и … обречены на неудачу в случае абстрактных объектов» [Целищев et al., 1982, 63] 33 “die möglichkeit ist undenkbar, daß aller sprachschatz zusammt mit der kraft seines ursprungs und der blüthe seiner entfaltung in eins gefaszt würde … jede sprache verlangt also ihre grenze” ‘it is the unthinkable opportunity that all verbal stuff together with the power ist origin and the flourishing of ist development would be grasp in one place’, and it is the same borders that the poetic speech suggests’ “… welche fülle von sprachlebendigkeit hat sich zwischen der ursprache (der offenbarten) und den heutigen mundarten bewegt …! die poesie, das epos ist nun gerade diese nährende mittel …, worin wir weben and athmen” ‘what fullness of language’s vivacity has been moved between the primary language (that revealed) and the current dialects …! The poetry, the epics are now these nourishing means that we breathe and weave’ [Grimm, Gedanken …, 4, 14; 1869, 84] 34 The main result here is «висновок Я. Грімма про роль аналогії в словотворенні, до якого він прийшов внаслідок дослідження безафіксного словотворення шляхом аблауту … класифікація складних іменників на дві групи: повно складні (напр., Herbstblume) і неповно складні (Liebesbrief)» [Артемчук, 1968, 52] 35 «когда перифраза имеет сложный характер, … читатель найдет эту единицу в перечне парадигм в разных местах» [Иванова et al., 11] 36 «расформирование денотатных групп нельзя провести до конца» (the decomposition of groups of denotations cannot be conducted till the end), in this case «разбиение было бы искусственным» (subdivision would be artificial) [Степанов, 1981, 61]. 37 It has already been ascertained, in particular, that «семантические поля, составленные по словарям, отличаются от семантических полей, составленных по обычным связным текстам» (the semantic fields that were built from dictionaries differ essentially from those built from usual coherent narratives) and that «синонимические связи слов в тексте оказывались непохожими на синонимические связи слов в словаре» (synonymous connections of words within a narrative turn out to be unlike to those that a dictionary suggest)», and from there a conclusion ensues: «Необходимо объединить историко-этимологический и системный принципы описания значений» (It is necessary to unite etymological principle of the description of meaning that is based upon the history with that of systemic approach) [Лобанова, 154, 156]. 38 That is «наличие или отсутствие мотивировки, т.е. выводимость или невыводимость общего смысла текста из смысла составляющих слов», «возможность или невозможность переносного (или расширительного) толкования» “the presence or absence of a motivation, i.e. the possibility or impossibility to deduce the general sense from the senses of the words that are its components”, “the possibility or impossibility of figurative (or expanded) interpretation” [Пермяков, 107] 39 Where «все логико-тематические группы подразделяются на несколько вариантных подгрупп, составляющих… систему логической трансформации» “all logical thematic groups are subdivided into several variable subgroups, that build … the system of logical transformation” [Пермяков, 23]. 40 «все вещи – это комплексы самых различных свойств или признаков, благодаря которым они с неизбежностью попадают одновременно в разные предметные классы» “each thing is a complex of the most different peculiarities or features due to which they are included with necessity in different classes of subjects” [Пермяков, 1970? 30] 41 I.e. the task described as «вещи… разложить на элементарные компоненты, на отдельные признаки,…из которых… складывается все бесконечное разнообразие мира реалий» “to reduce things… to elementary components, to separate features,… that… would be combined to all the infinite multitude of a real world” [Пермяков, 30]. 42 «…мы можем давать пословице несколько разных описаний, ни одно из которых не будет исчерпывающим…» (we can give some different separate descriptions to a proverb, meanwhile any of them would be exhaustive), and, especially, «с их помощью почти невозможно отличить одну пословицу от другой» (one almost can’t differ with their aid one proverb from another) [Крикманн, 1978, 86] 43 In view of different key-words mentioned in a proverb it «… не может быть однозначно отнесена к одной, по классификации Г.Л. Пермякова, тематической группе» [Кабанова, 2008, 570] 44 «Пословицы-омонимы… обогащают структуру провербиального пространства, образуя в нем своего рода точки разрыва (или ветвления): в этих точках как бы соприкасаются отдаленные в других отношениях области этого пространства» (the homonymous proverbs … enrich the structure of proverbial space with creating a kind or the points of ramification (or of disruption): it is in these points that the distanced (in other relations) regions of this space seem to become tangent) [Левин, 115]. 45 For instance for the type А10 «Отмыкают. Отпирают. Выпускают…» (Unlock. Open. Let out …) an antonymous sample В6 is foreseen «Закрывают(ся), покрывают. Запирают – не пускают…» (Lock, cover. Shut up, bar – not to let pass …). 46 «… одной из основных трансформаций оказался, так сказать, перевод пословиц в отрицательную форму почти у каждого народа на каждую из тем есть прямая пословица (тише едешь – дальше будешь) и обратная (под лежачий камень вода не течет)» [Жолковский, Щеглов, 1996 (1970), 293] 47 «в нашей системе на каждое действие не всегда обнаруживается строго противоположное действие» (there is not always present a strictly opposite counteraction to each action in our system) [Кляус, 10] 48 «Статичный указатель безразличен к истории текстов и их историческим связям. Хуже того, он чурается подлинной истории фольклора и разрывает реальные связи между текстами» [Смирнов, 1988, 5] 49 «Систематизация фольклорного материала должна проводиться на основе какого-либо естественного признака. Таким естественным и фундаментальным признаком фольклора является его изменчивость во времени … Каждому фольклорному тексту присуще свойства не только варианта и версии. Он обладает также признаками формы …» [Смирнов, 1988, 6] 50 «элемент языка всегда есть пусть мельчайший, но обязательно смысловой сдвиг» [Лосев, 1982, 473] 51 «Всякий человеческий язык является переводимым на другой язык. Переводность – это свойство человеческого языка. Механизмом переводности является так называемая внутренняя речь» [Жинкин, 1982, с. 120] 52 It was defined as «воспроизводимость семантических переходов», so that «семантические переходы отражают некие базовые константы, на которых основана концептуализация мира» [Зализняк, 2006, 585-586] 53 Or about the circumstance of «сосуществования множества различных осмыслений художественного текста» (the co-existence of a set of different interpretations of an artistic text) [Зализняк, 2006, 22] 54 It has been stressed that in such approach there exists «дальняя цель … инвентаризации семантических переходов, … фактов семантической деривации» [Зализняк, 2006, 402] 55 From one side « …слова и правила их сочетания отдельному лицу даются историей как нечто готовое». From the opposite side «человек… божественно свободен в своем языковом творчестве» [Флоренский, 1990, 2, 155] 56 The speech act as «мгновенное действие духа» collides with the statement «о монументальном характере языка» [Флоренский, 1990, 2, 155] 57 If «окрестностью данной точки на прямой является целая бесконечность точек этого интервала, как угодно к ней близких» [Лосев, 1968, 217], then in a language «каждая категория и каждый ее оттенок … есть символ целой бесконечности других категорий» within its neighborhood; as far as «необходимо это одно обработать», so «теория окрестностей достигает этого своим учением о предельных точках» [Лосев, 1968, 250]. The statement is exemplified with the fact that «каждый падеж … есть только предел для бесконечного множества то более, то менее приближающихся к нему значений» [Лосев, 1968, 218]. In other formulation it means that «… всякий прерывный элемент в языке всегда заряжен той или иной динамикой определяющей его семантики», and consequently «язык оказывается сплошным континуумом» [Лосев, 1982, 455]. 58 The study of Turk names for the designation of the parts of body (membra corporis) has led to the conclusion that «слово изменяет свое значение не само по себе, но как член лексической группы» [Дыбо, 2009, 94]. 59 «… этимология дает в руки прекрасный критерий филиации понятий, выявляя родство якобы несхожих и неродство «близких» понятий» [Трубачев, 2003, 34]. 60 «… описание функций автомата проще, чем сам автомат, но лишь до тех пор, пока этот автомат не очень сложный, а когда уровень сложности становится высоким, реальный объект проще, чем его литературное описание» (the description of an automatic machine’s functions remains simpler than the machine itself only till the moment when this machine is not too complicated; when the level of the complication becomes very high, the real object turns out to be simpler than all its literary descriptions) [Нейман, 1971, 67] 61 Such conclusion had already been explicitly formulated by R. Pavilionis who stressed that «мы не можем избежать использования языка при объяснении самого языка» (we can’t avoid the use of language in explaining language itself) [Павиленис, 1983, 113] 62 It goes about the «способность создавать второй уровень высказывания, … означивающее о самом означивании» (capability of making up the second level of enunciation, … signifying the signified itself) [Бенвенист, 1973, 88] 63 «… попытки реставрации первоначального смысла, незамутненного последующими наслоениями, приводят лишь к дальнейшему обогащению текста» [Васильев, 1986, 61] 64 «Сознание конституируется самосознанием, а не предшествующими примитивными его проявлениями. Текст конституируется метатекстом » [Васильев, 1988, 107] 65 It is here to stress that the concept of “cognitive definition” elaborated in ethnolinguistic researches of the Lublin school in Poland develops this tradition as it has been revealed during the discussion on the report of St. Niebrzegowska-Bartmińska at the 15th International Congress of Slavists (Minsk, 22.08.2013) 66 «Предикативное раскрытие, с целью анализа, форм понятий, внутренних словесно-логических форм, достигается не путем классифицирующего распределения по схемам включения вида в род, - в лучшем случае, это есть только статическое запечатление результата … Действительным средством анализа понятий … является экспозиция понятия в его возможных значениях, и интерпретация» [Шпет, 2006, 130] 67 It was suggested to build the dictionary «на базе дефиниций в русских толковых словарях» with the task «порождать … изотопный текст для характеристики соответствующего понятия» [Караулов et al., 1982, 3] 68 These entries had respectively to include «слова, порожденные самим воспринимающим при прочтении машинной статьи» [Караулов et al., 1982, 5] 69 «скрытая неопределенность … становится эксплицитной, выступая в виде ошибок – неадекватных, с точки зрения здравого смысла, включений лексических единиц в тот или иной дескрипторный список» [Караулов et al., 1982, 7] 70 «Скрытая природа вещей может и должна стать в условиях эксперимента непосредственно наблюдаемой» [Ахутин, 1988, 100] 71 According to L.V. Shcherba who has written the article that can be regarded as the manifest of experimental methods in linguistics, «… следует попробовать, можно ли сказать ряд разнообразных фраз» (one ought to try whether one could say a series of various phrases) with conjectures as to the sense of the produced collocations that would be verified in the same way as in the case of childhood, so that «когда ребенок учится говорить, … то исправление окружающими его ошибок» (when an infant learns to say … the corrections of its mistakes by the surrounding) [Щерба, 2007 (1931), 32] becomes the tool for improving his colloquial habits. 72 «Не ожидая того, что какой-то писатель употребит тот или иной оборот, то или иное сочетание, можно произвольно сочетать слова и, систематически заменяя одно другим, меняя их порядок, интонацию и т.п., наблюдать получающиеся при этом смысловые различия, что мы постоянно и делаем, когда что – либо пишем» [Селиверстова, 1975, 5]. 73 «Таким образом, выбранные для анализа семантические классы дескрипций характеризуются каждый особым типом референции… если референтная дескрипция прежде всего ориентируется на денотат, пре5дметно детерминирована, то нереферентная (предикатная) дескрипция ориентирована на сигнификат, понятийно детерминирована» [Арутюнова, 1998, 95-96] 74 «Только при условии намеренного использования … предмет может стать знаком» [Васильев, 1988, 113]. In particular such intentional use «иллюстрируется различием между подлинником и его имитацией» [Васильев, 1988, 105] 75 «в символе общность достигает такой силы, что не просто допускает рядом с собой что-нибудь единичное… но и является еще и законом…, причем таких единичностей может быть целая бесконечность. … Миф есть вещественно данный символ… принцип конструирования единичностей и сама бесконечность существуют в мифе… Отсюда принцип первобытного мышления – все во всем, а основной закон такого мышления - оборотничество» [Лосев, 1976, 185] 76 «миф есть чудо» «чудо обладает… характером извещения, проявления, возвещения, свидетельства, удивительного знамения…, а не бытия самих фактов… это – модификация смысла» [Лосев, 1994, 168] 77 «Понятие – это результат научной рефлексии над словом» [Васильев, 1988, 149] 78 «… образ в принципе является не знаком, а текстом, который строится из отдельных знаков» [Васильев, 1988, 111] 79 «Уже в первом речевом акте задается идея языка, которая неминуемо должна сформироваться в объеме, позволяющем в полной мере проявить совокупность нашего опыта» [Аветян, 1978, 84] 80 «если язык есть феномен сознания, то … знаки не могут восприниматься, … как идеальные сущности не наблюдаемы» «если язык материален… , то материальные знаки не могут быть выделены в сознание в силу их массивной вещественности, телесности… » [Васильев, 1988, 27] 81 «Слово… наделяется биологической способностью порождать себе подобное… Сначала слово обозначало текст… Словотекст действительно обладает потенцией, но… вероятностной. Текст является потенциальной инфраструктурой слова» [Савицкий (Одесса), 1992, 8] 82 Under the conditions of the languages of isolated type «… в слогоморфемном языке слова не берутся из словаря, а “появляются” в тексте… Причем слово – лишь частный, к тому же не самый распространенный, тип слогоморфемной синтагмы, когда последняя обладает максимальной слитностью» [Касевич, 1988, 175] 83 «Слово образует границу, вплоть до которой язык в своем созидательном процессе действует самостоятельно» [Гумбольдт, 1984, 90] 84 «Слова в словаре лишены их природной черты – частотности, в тексте же сохраняется частота их употребления» [Маньчак, 1987, 145] 85 «лексико-синтаксические комплексы» do represent «даже в индоевропейских языках то одно слово, тогда они входят в состав лексики, … то сочетание слов … как лексико-синтаксическое соединение» [Мещанинов, 1940, 34] 86 «… сведения … оказываются общеизвестными по той причине, что почти все … происходит на глазах у всех … Само высказывание становится коммуникативно нерасчлененным» [Мельников, 2003, 110-111] 87 «… в процессе смешения … резко сужается исходный объем социального, общеизвестного знания … Все это приводит к потребности предельно полифункционально использовать те знаки, на известность которых … может рассчитывать говорящий. Полифункциональность знаков – это прежде всего … полисемичность …» [Мельников, 2003, 123] 88 The numbers of characters are given according to the standard dictionary [Ошанин, 1955] with the correspondence to the key-dictionary. 89 «в языке различаются … первичные, синтагматические отношения, и вторичные, парадигматические», the latter «могут быть приравнены к отношениям или - или … только в пределе» [Степанов, 1975, 259] 90 «языковый знак произволен» [Соссюр, с. 100] 91 «Означающее не мотивированно, т.е. произвольно по отношению к данному означаемому» [Соссюр, 101]. 92 «как означаемые, так и означающие знаков постоянно обусловлены и опосредованы другими знаками и не являются полностью произвольными» [Степанов, 1975, 265] / 93 «в языке нет ничего, кроме различий» [Соссюр, 152] 94 «Произвольность и дифференциальность суть два коррелятивных свойства» [Соссюр, 150] 95 «Дифференциальные признаки, … противопоставляя в одном отношении, соединяют в другом» [Степанов, 1975, 256] 96 There are no elements of paradigm that would be «в состоянии синтаксического покоя» (in the state of syntactic repose) [Адмони, 1988, с. 39], some of them gaining «привилегированное положение» (a privileged state), and vice versa «такие синтаксические единства, как предложение и словосочетание, несомненно, также выявляют парадигматическое строение» [Адмони, 1988, 40] 97 «… синтагматическая линейность речи, понимаемая как невозможность произнесения двух элементов одновременно, отнюдь не исключает возможности одновременного введения в речь на базе одного элемента нескольких, даже многих грамматических значений» (the syntactic linearity of speech conceived as the impossibility to utter two elements simultaneously doesn’t in any case exclude the possibility of simultaneously introducing some and even many grammar meanings on the basis of a single element) [Адмони, 1988, 38]; accordingly «наслаивание значений» (the overlay of meanings) [Адмони, 1988, 23] arises (as of lexical and grammar ones) 98 «… предикативная грамматическая связь в двусоставном предложении есть как бы застывшая, заранее данная связь. … Но у говорящего на эту связь может наслоиться иная, … актуальная для него» [Адмони, 1960, 38] 99 «… полевая структура грамматических явление» [Адмони, 1988, 26] is the consequence of «асимметрии в языке плана выражения и плана содержания» [Адмони, 1988, 26] and entails the conclusion: «Именно двумерные, билатеральные формы, обладающие значением, являются ядром грамматической системы» [Адмони, 1988, 27] (in the latter statement the lexical meaning of grammar form that is meant) 100 «Несимметричность отношений между элементами пары Смысл ↔ Текст … не оставляет сомнения в гомоморфном характере модели … Мир ↔ Язык» [Гастев,с.20] 101 Actual division «не отменяет формально-грамматического предикативного отношения, а лишь наслаивается на него», the potential (formal) predicative structure being «как бы застывшим актуальным членением предложения» [Адмони, 1988, 138] 102 «Возможности самоинтерпретации … языка с определенной типологией можно оценивать по степени открытости для наблюдения» so that the opportunities for manifestation entail the opportunities to trace the grammar determination. In particular «В реальном потоке китайской речи» one observes such revelations of grammatical latency as «нерегулярная экспликация служебных элементов … нефиксированность функции … взаимозаменимость» [Тань Аошуан, 2002, 22 – 23] 103 These compressing and evolving possibilities of aphoristic locutions are well represented in folklore consciousness attested for instance with such Ukrainian proverbs: «До слова іде прислів’я» (a word comes to a proverb); «Уже слово не прийдеться як-небудь» (a word won’t yet come anyhow); «Красна мова знаходить добрі слова» (eloquent speech will find good words) [Номис, 13101, 13815, 12859] 104 «Дейксис в широком значении этого термина – это указание на что-либо»; it generates recurrent reciprocal distant connections in a text, and in particular «ретроспекция … может рассматриваться как процесс парадигматического плана» [Гальперин, 1981: 109] so that textual codification has its commencement in the formation of a self-reflexive structure of a text. 105 Thus the notion of relation structure («реляционной структуры (схемы)») of a text appeared that is represented as «последовательное перечисление событий» [Москальская, 1981: 70] where « жүктеу/скачать 6.92 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|