Національна академія наук України інститут демографії та соціальних досліджень міграційні



бет27/33
Дата11.06.2016
өлшемі4.41 Mb.
#127997
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33

7. Проблеми міграційної політики



7.1 Міжнародний досвід регулювання міграцій та стан міграційної політики в Україні

У сучасному світі існують декілька точок зору щодо ролі імміграційних процесів та ефективності проведення активної імміграційної політики. Часто-густо ці погляди є полярними і не залежать від країни походження та проживання фахівців, які їх висловлюють. З одного боку, імміграція вважається сприятливим явищем для оздоровлення суспільства через приток нових людей, з іншого, сучасна широко-масштабна імміграція не відповідає інтересам більшості громадян і порушує стабільність у країні. Англієць Є.Браун, прихильник жорсткої імміграційної політики, вважає, що масова імміграція у Великобританію реалізована завдяки альянсу між великим бізнесом, що прагне отримати дешеву робочу силу; лобістами етнічних спільнот, що бажають збільшити свою чисельність; університетами, що намагаються заохотити як можна більше платних студентів; різними антирасистськими організаціями, що побоюються посилення позицій національної партії, та „іммігрант-ської індустрії, що включає в себе багаточисельних радників, юристів, осіб, зайнятих переправленням іноземної робочої сили у Великобританію. Всі вони отримують від імміграції неабиякий зиск, відповідно зацікавлені у розширенні її масштабів. Економічна імміграція призводить до великого розриву у рівні добробуту населення (особливо у розвинутих країнах), збільшує соціальну напругу, зокрема призводить до зростання злочинності, створює багато медичних проблем через розповсюдження туберкульозу та СНІДу тощо. Крім того, чисельна імміграція загострює проблеми нерівномірного розселення по території країни, бо, як правило, прибулі оселяються у великих містах та густозаселених регіонах, обумовлює різкий ріст цін на житло, що завдає збитку корінним мешканцям [94].



Противники імміграції дотримуються точки зору, що масова імміграція призводить до скорочення доходів корінних мешканців, погіршує екологію, тисне на соціальну інфраструктур. Д.Коуман вважає, що масова

імміграція відповідає лише короткочасним інтересам підприємців, що отримують економічний зиск від використання праці іммігрантів, натомість влада має керуватися довготривалими цілями держави [96, с.67].

На думку прихильника імміграційних процесів проф. Н.Харріса, вільна міграція робочої сили, тобто легальне збільшення чисельності трудових мігрантів на базі послаблення контролю за імміграцією, є єдиним ефективним методом вирішення проблеми дефіциту робочої сили в країні [96, с. 59]. Вчений вважає, що деякі розвинуті країни (наприклад, Великобританія) не потребують постійних іммігрантів, а мають потребу у тимчасовій робочій силі, на чому має будуватися імміграційна політика. Дослідження показують, що встановлення жорсткого контролю за імміграцією призводить до збільшення витрат іммігрантів щодо подолання перепон їх прибуття в будь-яку країну і тим самим сприяють перетворенню тимчасових іммігрантів у постійні. Це створює проблеми не тільки для країни, що приймає іммігрантів, але і для країни, яку вони покинули. У цьому випадку країна-донор позбавляється тих грошових засобів, які зазвичай тимчасові мігранти відправляють на батьківщину для підтримки сімей. Ще більші втрати має ця країна у випадку, якщо з неї емігрують висококваліфіковані фахівці.

Економічними (макроекономічними та геоекономічними) аргументами на захист наступальної імміграційної політики виступають такі:



  1. Іммігранти є не тільки найманими працівниками, але й підприємцями. Іммігранти схильні до ризику у більшій мірі, ніж місцеве населення, у тому числі у формі створення власної справи та нових підприємств. Тим самим іммігранти перетворюються у фактор створення нових робочих місць.

  2. Іммігранти є не тільки працівниками, а й споживачами. Більше того, перш ніж стати працівниками, іммігранти стають споживачами. Навіть тоді, коли вони не стають працівниками, вони неминуче стають споживачами, тому в короткотерміновій перспективі іммігранти можуть навіть сприяти скороченню безробіття серед корінного населення. Загальний висновок для двох наведених вище тез: обсяги імміграції не можна безпосередньо співвідносити з місткістю ринку праці країни-реципієнта, а політика селективної імміграції може бути політикою збільшення в країні підприємницької активності, місткості споживацького ринку та зниження безробіття.

  3. Іммігранти можуть насправді забезпечувати диверсифікацію міжнародних – торгових, виробничих, гуманітарних – зв’язків сторони, що приймає, що підвищує її затребуваність, а значить, геоекономічну та геокультурну стійкість.

  4. Іммігранти можуть забезпечити підвищення продуктивності праці. Існує аргументована позиція, яка полягає в тому, що масовий приплив низько кваліфікованої робочої сили „псує” (принаймні розслаблює) національний бізнес, який, користуючись дешевою працею, відкладає модернізацію виробничого комплексу [7]. Але селективна політика імміграції якраз і передбачає стимулювання такого притоку робочої сили, з опорою на яку якраз можна добиватися підвищення продуктивності праці.

  5. Сума податків, які платять іммігранти, може перевищувати вартість послуг, що споживаються ними у сфері соціального захисту та освіти. Та залежить це виключно від балансу національних податкової та соціальної систем. Незбиранність податків з населення в Росії (хибна, проте, системна ситуація) не дозволяє поповнювати місцевий бюджет, інвестуючи в прискорену інтеграцію іммігрантів, хоча і створює корупційну систему для ряду посадових осіб та спільнот [7].

У розвитку міграційної політики Євросоюзу виділяють три основні етапи. На першому (до кінця 1980-х років) кожна країна формувала міграційну політику самостійно, другий етап, що тривав протягом 1990-х рр., ознаменувався інтенсифікацією співробітництва між окремими країнами в сфері міграційної політики. Лише з 1999 р. (початок третього етапу) політика в сфері міграцій населення почала розглядатися як спільне завдання ЄС.

Імміграційна політика країн Європейського союзу відбувається по таких основних напрямах: заохочення кваліфікованих фахівців, соціальна та культурна асиміляція прибулих, стримування потоку нелегалів. Несприятлива демографічна ситуація у Європі змушує приділяти все більшу увагу використанню іноземної робочої сили. Єдиної імміграційної політики ЄС поки не існує, вона тільки розробляється. На сьогодні кожна країна має власне законодавство і виходить із своїх конкретних економічних та соціальних потреб.

Для формування ефективної міграційної політики України в контексті розбудови інноваційного суспільства корисним є досвід ряду середземноморських країн Південної та Західної Європи, що нещодавно самі були джерелами масової трудової еміграції (спочатку в Америку, а потім в країни Європейського Союзу), проте на сьогодні проводять активну імміграційну політику.

Протягом 70 – 90-х рр. ХХ ст. відбулися кардинальні зміни міграційної ситуації у країнах Південної Європи. Новітня історія згаданого регіону характеризується трансформацією Італії, Іспанії, Португалії, Греції з типових країн еміграції у держави, що надзвичайно приваблюють мігрантів. Ці зміни відбувалися не одночасно (наприклад, якщо у Португалії імміграційні процеси стають відчутними вже з середини 70-х рр., то Греція залишалася країною еміграції практично до початку 90-х рр.), тому хронологічні особливості, а також етнічна специфіка формування імміграційних потоків знайшли своє відображення у формуванні основних важелів національної міграційної політики даних держав.

Іспанія стала імпортером робочої сили у другій половині 90-х років минулого століття, до того віддавши іншим державам 2,2 млн. свого населення через погіршення стану ринку праці спочатку у зв’язку з відмовою від політики автаркії, а незабаром – нафтовою кризою 1973-1974 рр. Кількість іммігрантів з 1998 р. збільшується на 420 тис. осіб щорічно і у 2004 р. склала близько 7% населення країни [1]. Сучасна Іспанія є привабливим ринком праці для вихідців із країн з невисоким життєвим рівнем: наприклад, дохід на душу населення Іспанії перевищує у 5,5 разів аналогічний показник її головного імміграційного „донора” – Марокко. Крім того, іспанський ринок праці виділяється на загальноєвропейському рівні невисокими вимогами до кваліфікації робочої сили, особливо у сільському господарстві та у сфері послуг. Певним сприятливим фактором виступають менш жорсткі правила реєстрації іммігрантів порівняно з більшістю країн Західної Європи.

Етнічний склад іммігрантів, що прибувають в Іспанію, різноманітний і включає як європейців, так і вихідців із країн Латинської Америки (визначальним фактором для цього є спільність мови) й Африки. Протягом кінця минулого та початку нинішнього століття відбулося зменшення частки уродженців країн Європейського союзу (приблизно на третину) і збільшення потоку вихідців з Африки (вчетверо) та східноєвропейців.

Іспанська імміграційна політика ґрунтується на розмежуванні категорій іноземців, що прибувають у країну. Першу категорію становлять громадяни країн-членів Європейського Союзу, для яких забезпечено право вільного в’їзду, переміщення та проживання, доступу до ринку праці без дискримінації та спеціального дозволу на будь-які види діяльності, автоматичне отримання виду на проживання терміном на 5 років. У другу категорію входять решта громадян, які підпорядковуються загальному візовому режиму доступу в рамках Шенгенської зони. Виняток встановлений для громадян Аргентини, яким дозволено безвізовий в’їзд та перебування у країні терміном на три місяці.

Після вступу в ЄС було прийнято імміграційний закон щодо порядку надання дозволу на роботу та перебування в Іспанії, в рамках якого обмежувався дозвіл на роботу певним терміном через введення жорстких критеріїв поновлення контракту та скорочувався перелік громадянських прав, зокрема на збори, асоціації, возз’єднання сімей тощо.

Регулювання становища нелегальних мігрантів, що виступало одночасно засобом легалізації іммігрантів, відбувалося за допомогою системи квот, що передбачала щорічне надання заявок по найму за кордоном робочої сили на місця, які не призначалися для громадян Іспанії. Як результат: за 1993-1999 рр. чисельність дозволів на роботу збільшилася у 7,5 разів (з 5,2 тис. до 39,9 тис.), що склало 41,1% від заяв, що надійшли.

З початку нинішнього століття імміграційна політика Іспанії чітко орієнтована на потреби ринку праці та скорочення числа „нелегалів”. Вагомим заходом цього став новий імміграційний закон, що був прийнятий у 2000 р. і передбачав проведення легалізації іноземців, що знаходяться в країні (перевага надавалася вихідцям з країн, які підписали з Іспанією двосторонню угоду про імміграцію), в результаті чого, по-перше, система квот була прив’язана до щорічної видачі певного числа дозволів на роботу за короткотерміновими контрактами, по-друге, регламентувалася та забезпечувалася соціальна інтеграція іммігрантів (отримання основних громадянських та соціальних прав, зокрема доступ до соціального забезпечення та освіті, право участі у виборах місцевих органів влади).

Суттєвим заходом щодо скорочення нелегального в’їзду визнається зменшення розмірів тіньового сектору в економіці, що спонукає уряд розробляти систему покарань за найм тіньових робітників.

У 2001 р. уряд Іспанії увів програму „GRECO”, відповідно до якої громадяни країн, що не входять в ЄС, мають отримати спочатку тимчасовий дозвіл на перебування в Іспанії, а дозвіл на роботу автоматично надається тільки з дозволом на постійне проживання. Винятком є громадяни, чиї батьки – іспанці, вони мають дозвіл на роботу. Право дозволу на постійне проживання в країні надається тільки тим громадянам третіх країн, які неперервно протягом 5 років знаходилися на її території.

Крім того, дозволи на проживання в країні поділяються на два види: наймана праця та незалежна діяльність (до неї відноситься не більш 5% загального контингенту іммігрантів).

Значну роботу щодо впровадження імміграційної політики виконують місцеві органи влади Іспанії. Так, згідно із законом визначення квот на роботу починається на рівні провінцій. Розподіл квот між підприємницькими організаціями провінцій з врахуванням їх заяв установлюється узгоджено з провінційними комісіями Національної служби зайнятості. Після цього підприємницькі організації повідомляють Міністерству праці про їх галузевий розподіл, а Міністерство передає ці відомості посольствам та консульствам Іспанії за кордоном, які власне і проводять набір робочої сили. У двосторонніх угодах про найм робочої сили зазначено опис процедури відбору іммігрантів, гарантії надання їм прав та умов праці, аналогічних тим, якими користуються іспанські громадяни, спеціальні положення стосовно тимчасових працівників та умови допомоги іммігрантам на випадок добровільного повернення на батьківщину. Крім того, уряд дозволяє самим підприємцям за умов найму більше 5 іноземних працівників, опубліковувати свої власні оферти.

Регіональні та місцеві органи влади несуть відповідальність за щоденні потреби мігрантів – освіту, охорону здоров’я, соціальний захист, житло. Окремі задачі соціального облаштування іммігрантів покладено на такі спеціалізовані структури, як Постійна імміграційна служба, Вища рада імміграційної політики, Форум з питань соціальної інтеграції іммігрантів. Основними проблема соціальної інтеграції іммігрантів є проблема житла, обумовлена обмеженістю іспанського ринку найму житла та нерозвиненістю сектору соціального житла в країні, а також мовні труднощі. Знання мови є суттєвою умовою отримання роботи. Діти іммігрантів часто-густо не мають підручників через їх нестачу, з одного боку, або через матеріальну нездатність батьків, з іншого боку. Проблемою є розробка спеціальних програм навчання для таких контингентів дітей.

Перші імміграційні потоки до Португалії формувалися під впливом історичних та культурних зв’язків із країною. Це стосується як імміграції з Африканського континенту, на якому Португалія володіла колоніями (після отримання колишніми колоніями незалежності відбувалося масштабне повернення португальців на батьківщину), так й імміграційних потоків з Бразилії – країни, що мала значні історичні зв’язки з Португалією (також у минулому була її колонією). Приток населення з Америки відбувався, в основному, за рахунок португальської діаспори. Такі потоки умовно можна назвати міграційною системою, що об’єднана португальською мовою [14, с. 100].

Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. до Португалії був спрямований новий потужний приток мігрантів, що складався з населення країн Центральної та Східної Європи. Дані потоки носили переважно нелегальний характер. У їх національній структурі за даними кампанії з легалізації 2001 р. переважали українці. Відсутність якихось значних історичних та культурних контактів між Португалією, з одного боку, та Україною, Молдовою, Росією і іншими країнами Центральної та Східної Європи, з другого боку, загострює дослідницький інтерес на причинах формування даних потоків. Швидше за все, цей феномен можна пояснити тим, що формувалися еміграційні потоки з країн Центральної та Східної Європи під дією факторів виштовхування внаслідок посиленням економічної та соціальної нестабільності у цих країнах, Португалія, як член ЄС і країна, яка відчуває нестачу робочої сили, виявилася найбільш оптимальною для східноєвропейських мігрантів за комбінацією критеріїв „рівень оплати праці – можливості працевлаштування”.

Збільшення неврегульованої компоненти міграційних потоків поставило перед Португалією нові виклики. Спочатку уряд намагався стримати східноєвропейські потоки і у 1998 р. вдався до колективних депортацій, однак при врахуванні масштабності потоків ефективність таких дій наближалася до нуля. Тому у 2001 р. була розпочата нова програма з легалізації, яка вперше, на відміну від кампаній з регуляризації 1992-93 рр. та 1996 р., створила умови для отримання нелегалами дозволу на тимчасове перебування з метою працевлаштування. У ході попередніх кампаній мігранти могли звертатися лише за дозволом на перебування.

Подібні проблеми, пов’язані з наявністю значної кількості нелегальних мігрантів, характерні також і для Греції початку 1990-х рр. Серед заходів регулювання тут використовувалися не лише методи прикордонного контролю, виявлення нелегалів на території країни та адміністративного видворення, але й міграційні амністії.

Національна міграційна політика Португалії охоплює багато суспільних сфер: визначення контролю за кордонами (в’їзд іноземців), надання права на перебування і роботу, натуралізацію – набуття громадянства. Проте проблемним питанням є надання особливих прав, наприклад, досвід Португалії показує, що для мігрантів неефективною та складною є бюрократична процедура щодо визнання дипломів суспільно-професійними асоціаціями (що прийнято в ЄС). По-перше, це дуже рідко виявляється успішним для громадян країн Центральної та Східної Європи [83, с.118], адже асоціації лікарів, інженерів тощо намагаються діяти в інтересах своїх професійних груп, і через це висококваліфіковані мігранти з центрально- та східноєвропейських держав мають проблеми працевлаштування за власною освітою та спеціальністю. По-друге, в результаті такий механізм не відповідає інтересам Португалії, де, як і в інших нових країнах імміграції ЄС, існує дефіцит професіоналів у сфері інформаційних технологій, а також лікарів, вчених, інженерів.

Система регулювання імміграції Італії передбачає дві складові: вид на проживання та дозвіл на роботу. Перший є документом, що видає Міністерство внутрішніх справ. Він постійно знаходиться з іммігрантом і надається в разі поліцейської перевірки, можливому роботодавцю при наймі на роботу або домовласнику при наймі житла. Другий – на право роботи видає Міністерство праці, воно супроводжує іммігрантів протягом всього їх стажу роботи, де зазначено код галузі та вид роботи, яку можна отримати, реєструється кожна зміна роботодавця, а також ведеться облік періодів безробіття. Прийом іммігрантів на роботу без перевірки їх дозволу на роботу є порушенням закону, що передбачає систему штрафів і навіть позбавлення волі у випадку нелегального найму іммігрантів [33].

Нині у світі загострюється конкуренція за людські ресурси. У сусідній з Україною Російській Федерації нещодавно прийнято нове, максимально лібералізоване (щодо вихідців із колишніх радянських республік, а також кваліфікованих працівників) законодавство у міграційній сфері. Основні його положення: мігрант реєструється на основі його заяви, а не дозволу на реєстрацію ; спрощується процедура видачі трудової карти, вона видається конкретній особі, а не на конкретну роботу; знижено до мінімуму мито роботодавця за наймання мігранта з одночасним різким збільшенням штрафів за найм іноземця без трудової карти; кваліфікованим працівникам надано можливість протягом півроку отримати дозвіл на проживання. При цьому на некваліфікованих працівників із візових країн нові норми міграційного законодавства не поширюються.

Вплив міграційних процесів на соціально-економічний, політичний та культурний розвиток світової спільноти зростає прямо пропорційно до збільшення обсягів міграції. В умовах все більшого об’єднання світової економіки міграція стала невід’ємною частиною глобалізації, управління якою не може здійснюватися ізольовано, а повинно відбуватися в умовах тісного співробітництва між країнами.

Регулювання міграційних процесів зазвичай здійснюється на двох рівнях: міжнародному та національному. Між цими двома площинами існує стійкий взаємозв’язок: без раціоналізації міграційної політики всередині держави неможливо досягти значних успіхів на рівні міждержавного співробітництва. Основними механізмами міжнародної співпраці у галузі управління міграціями є обмін інформацією, дискусії навколо найбільш актуальних питань, а також вироблення єдиної стратегії розвитку міграційних процесів.

На міждержавному рівні міграційна політика розробляється і проявляється, насамперед, через діяльність міжнародних організацій, в першу чергу ООН і МОП. Документи, рекомендації та матеріали, що приймаються даними організаціями, містять у собі основні напрями і підходи реалізації міграційної політики. Важлива роль належить Всесвітнім конференціям ООН з народонаселення, де приймаються документи, що містять рекомендації стосовно формування та здійснення національної демографічної політики загалом та міграційної, зокрема.

На першій Всесвітній конференції з народонаселення, що відбулась у 1974 р. в Бухаресті, було прийнято Всесвітній план дій в галузі народонаселення. Основною проблемою в період прийняття даного плану була проблема працівників-мігрантів, а саме: легального використання іноземної робочої сили, захист прав гастарбайтерів та їх сімей, боротьба з дискримінацією тощо.

МОП у своїй діяльності звернулася до міграційної тематики набагато раніше, одним з перших документів прийнятих Організацією з міграційної проблематики стала Конвенція №21 “Про спрощення процедури інспекції емігрантів”, прийнята на восьмій сесії, що відбулася у 1926 р. Цей документ покликаний регулювати процес інспекції мігрантів на борту суден, якими вони подорожують. Стаття 2 Конвенції № 21 зобов’язує всіх членів МОП, які ратифікували даний документ прийняти принцип, згідно з яким офіційна інспекція, що проводиться на борту суден, здійснюється урядом не більше, ніж однієї держави. Також дана Конвенція пропонує урядам країн-членів МОП ввести посаду офіційного інспектора по емігрантам, який би слідкував за дотриманням тих прав мігрантів, що вони мають в силу закону країни, під прапором якої пливе судно, міжнародних домовленостей або договору про перевезення.

Однак дія Конвенції №21 поширюється на всіх без виключення мігрантів. Єдиним міжнародним інструментом, що діяв в період прийняття першого Плану дій в галузі народонаселення, і стосувався виключно трудової міграції була Конвенція МОП №97 “Про працівників-мігрантів”, прийнята у 1939 р., і переглянута у 1949 р. На сьогоднішній день Міжнародною організацією праці прийнято ще низку документів, які регулюють різноманітні аспекти життєдіяльності трудових мігрантів та їх стосунки з соціальним оточенням у країні прикладання праці.

Конвенція №97 регулює широкий спектр питань, пов’язаних з трудовою міграцією, однак сфера її впливу не поширюється на моряків, прикордонних працівників та осіб вільних професій і акторів, які в’їхали на короткий строк на територію іншої країни. У рамках даного документа поняття “працівник-мігрант” трактується як особа, яка мігрує з однієї країни в іншу з наміром отримати роботу інакше, ніж за власний рахунок, і включає будь-яку особу, яка була допущена на територію країни відповідно з законом у якості працівника-мігранта.

Значна увага у переглянутій Конвенції “Про працівників-мігрантів” приділяється поширенню серед потенційних трудових мігрантів інформації щодо можливих шляхів працевлаштування за кордоном. Для цього МОП зобов’язує всіх членів Організації, для яких дана Конвенція знаходиться в силі, заснувати компетентну і безплатну службу допомоги працівникам-мігрантам, однією з функцій якої є інформатизація гастарбайтерів (стаття 2) та прийняти відповідні заходи проти всілякої пропаганди з питань еміграції та імміграції, яка вводить в оману (стаття 3). Ці положення доповнюються статтею 12 Конвенції №143, де йдеться про необхідність заохочення освітніх програм і розвитку іншої діяльності, направленої на якомога повніше ознайомлення працівників-мігрантів з їхніми правами та обов’язками та з існуючою практикою надання гастарбайтерам ефективної допомоги для захисту їх прав. Всі послуги, що надаються працівникам-мігрантам державними службами з працевлаштування, повинні бути безплатними.

Уряд країни імміграції зобов’язаний слідкувати за дотриманням основних прав людини всіх працівників-мігрантів не залежно від того, легально чи не легально вони в’їхали на територію даної держави (стаття 1 Конвенції №143). А от забезпечення рівності можливостей стосовно праці і зайнятості, доступу до служб професійної орієнтації, судочинства, сплати податків, соціального забезпечення, профспілкових і культурних прав працівників-мігрантів та громадян країни імміграції стосується лише тих гастарбайтерів, які перебувають на території держави на законних підставах (стаття 10 Конвенції №143, стаття 6 Конвенції №97, Рекомендація 1975 р. “Про працівників-мігрантів”). Також трудові мігранти і їхні сім’ї повинні мати право користуватися послугами соціальних служб, доступ до яких повинен їм надаватися на таких самих умовах, як і громадянам країни прикладання праці. Причому обов’язковою функцією соціальних служб по відношенню до працівників-мігрантів та членів їхніх сімей, є їх адаптація до соціального середовища країни-реципієнта шляхом надання їм різнобічної допомоги в пристосуванні до економічних, соціальних та культурних умов країни прикладання праці (Рекомендація 151 “Про працівників-мігрантів”).

Також МОП закликає уряди країн імміграції вживати заходи з метою сприяння та заохочення зусиль працівників-мігрантів та їх сімей до збереження їх національної та етнічної ідентичності, культурних зв’язків з країною їх походження, включаючи надання дітям трудових мігрантів можливості здобувати знання рідної мови (Конвенція №143 стаття 12).

Трудові виїзди за кордон не повинні негативно позначатися на стані здоров’я заробітчан. З цією метою необхідно вживати заходи для проведення безплатного медичного огляду працівників-мігрантів перед їх від’їздом на роботу за кордон або перед початком роботи, а також після закінчення роботи. У випадку якщо в деяких районах через нестачу медичного персоналу немає можливості проводити подвійний медичний огляд для всіх трудових мігрантів, пріоритет у проведенні такого огляду надається працівникам-мігрантам, які приїхали з районів з поширеними заразними хворобами, працівникам-мігрантам, які будуть виконувати або виконували роботу, пов’язану з особливим ризиком для здоров’я та працівникам-мігрантам, які мігрують у рамках визначеного плану вербування або найму робочої сили (Рекомендація 100). Повинні докладатися всі зусилля для того, щоб працівники-мігранти отримували підготовку та інструктаж з питань техніки безпеки та гігієни праці, такі дії є основною складовою боротьби з небезпеками, що можуть виникнути у процесі роботи. Роботодавці повинні вживати всі заходи для того, щоб заробітчани повністю розуміли інструкції, попередження, умовні позначки та інші знаки на робочому місці, що відносяться до техніки безпеки та гігієни праці.

Слід зазначити, що незважаючи на те що МОП намагається захистити права працівників-мігрантів, у той самий час документи, видані Організацією, містять положення про захист інтересів тих працівників, які є громадянами країни імміграції. Так згідно з статтями 10 та 11 додатку 2 до Конвенції №97, якщо компетентний орган влади території імміграції вирішить, що робота, для якої був завербований працівник-мігрант, не підходить йому, тоді цей орган має вжити відповідні заходи, щоб допомогти мігранту підшукати підходящу роботу, однак за умови, що це не буде шкодити інтересам працівників даної держави. Конвенція не роз’яснює, що слід розуміти під інтересами працівників – громадян країни прикладання праці мігрантів, швидше за все це означає залучення гастарбайтерів для виконання лише тих робіт, які є непрестижними та не приваблюють місцевих працівників. Така теза знаходить своє підтвердження у статті 14 Конвенції 1975 року “Про працівників-мігрантів (додаткові положення)”, де міститься дозвіл кожній країні обмежувати трудовим мігрантам доступ до виконання певних робіт чи функцій, коли це необхідно в інтересах держави. Країни-реципієнти активно застосовують вищерозглянуте положення при побудові національного міграційного законодавства. Так, для того щоб отримати дозвіл на роботу для іноземного працівника роботодавцю з Великобританії та Ірландії необхідно довести неможливість найму місцевого працівника або громадянина ЄС на відповідне робоче місце. Доказом вважається реклама вакансії у засобах масової інформації, звертання в агенції з працевлаштування [34, с. 190]. Іноді, як скажімо, у Франції, обов’язок доводити неможливість найму місцевого працівника на посаду, на яку претендує трудовий мігрант, падає безпосередньо на самого заробітчанина [35, с. 237].

Для країн-донорів робочої сили, однією з яких є і Україна, грошові перекази трудових мігрантів становлять значний інвестиційний потенціал. Саме тому вивчення міжнародних документів, що регулюють питання, пов’язані з заробітною платнею мігрантів, є надзвичайно важливим та актуальним завданням. У статті 9 Конвенції №97 та статті 8 Конвенції 117 йдеться про те, що країни, для яких дана Конвенція набрала чинності, повинні дозволяти працівникам-мігрантам переводити в іноземну валюту та надсилати на батьківщину будь-яку частину своїх заробітків або заощаджень. МОП пропонує започаткувати таку форму накопичення коштів: за згодою працівника створювати для кожного мігранта фонд грошових заощаджень, який повинен видаватися працівнику після закінчення дії договору або коли він повертається додому, або в інших випадках, встановлених за згодою з працівником (стаття 48 Рекомендації №100). При встановленні розміру ставки заробітної плати працівникам-мігрантам повинен використовуватися принцип рівної оплати для всіх зайнятих за працю рівної цінності на тих самих операціях та підприємствах (стаття 14 Конвенція №117).

Міжнародна організація праці заохочує уряди членів Організації при регулюванні питань, пов’язаних з трудовою міграцією, користуватися не лише міжнародними конвенціями, а й укладати додаткові угоди, у разі якщо трудові міграційні потоки з території однієї країни-члена Організації до іншої є достатньо численними (Конвенція №97 стаття 10). Дане положення МОП активно використовується країнами-донорами та реципієнтами робочої сили. На сьогоднішній день для регулювання питань, пов’язаних з працевлаштуванням, облаштуванням та соціальним захистом працівників-мігрантів між урядами зацікавлених країн існує низка двосторонніх та багатосторонніх угод. Слід зазначити, що урядом України починаючи з 1993 р. розгорнуто активну діяльність зі складання та підписання подібних договорів.

Міжнародні документи по регулюванню трудової міграції не можуть оминути увагою такий важливий аспект даної проблематики, як вербування осіб для працевлаштування за кордоном та підготовка до виїзду. Вербування може відбуватися як в рамках домовленостей про групові переміщення, що укладаються під контролем уряду, так і іншими шляхами. У Додатках до Конвенції №97 термін “вербування” визначається в двох аспектах: 1) наймання особи, яка знаходиться на одній території, від імені роботодавця, який знаходиться на іншій території; 2) зобов’язання, дані особі на одній території, забезпечити йому роботу на іншій території. Не менш важливим у даному контексті постає визначення понять “оформлення в’їзду” та “призначення на місце роботи”, перше з яких охоплює всі операції, що виконуються у зв’язку із забезпеченням або полегшенням прибуття чи допуску на територію завербованих осіб, а друге – операції, що виконуються для забезпечення або полегшення працевлаштування осіб, які були оформлені до від’їзду належним чином.

Право на виконання операцій з вербування, оформлення в’їзду та призначення на місце роботи працівників-мігрантів, окрім державних бюро працевлаштування, інших державних органів території, на якій відбуваються дані операції, та державних органів території, відмінної від тої, на якій відбувають згадані операції, мають також потенційний роботодавець або особи, які знаходяться у нього на службі і діють від його імені, та приватні агенції, якщо вони мають дозвіл на зайняття такою діяльністю. Такі положення сформульовані у додатках до переглянутої Конвенції МОП №97 “Про працівників-мігрантів”.

Основними складовими системи контролю над трудовими договорами, що укладаються між роботодавцем або його уповноваженою особою, з одного боку, та працівником-мігрантом – з іншого, є такі положення: один екземпляр трудового договору надається мігранту до від’їзду або видається в момент прибуття на територію країни-реципієнта, у разі якщо на це є згода зацікавлених урядів; договір повинен містити положення, що визначають умови праці, зокрема винагороду за працю, що запропонована мігранту; трудовий мігрант ще до моменту виїзду повинен бути попереджений у письмовій формі за допомогою документа, що адресований йому особисто, або групі мігрантів, членом якої він є, про загальні умови життя і праці тієї країни, куди він прямує (додаток 1 до Конвенції №97, стаття 5). Так, в Ірландії відповідно до Закону про умови зайнятості, що був прийнятий в 1994 р., роботодавець зобов’язаний завчасно до початку роботи письмово проінформувати працівника про такі умови праці, як місце роботи, строк найму, характер праці, заробітна плата, оплачувана відпустка, умови пропусків роботи через хворобу, пенсійна схема та умови звільнення [34, с. 195].

Низка положень, що регулюють моніторинг випадків незаконної трудової міграції та боротьбу з нею, міститься у Конвенції №143. Кожна країна-член Організації повинна намагатися систематично визначати, чи є на її території працівники-мігранти, які найняті незаконно, а також чи не проходять через її територію нелегальні міграційні потоки і чи перебувають гастарбайтери в належних умовах під час переїзду, на момент прибуття, та під час роботи (стаття 2). Заходи боротьби з метою припинення таємного пересування мігрантів повинні бути спрямовані проти організаторів каналів нелегального переміщення заробітчан, а не проти самих гастарбайтерів. В рамках національних законодавств країн-членів МОП мають бути передбачені заходи для ефективного виявлення незаконної зайнятості працівників-мігрантів і визначення адміністративного, цивільного і кримінального покарання (включаючи ув’язнення) за незаконне використання праці трудових мігрантів (стаття 5 Конвенція №143). Так, міграційний закон Великобританії 1996 р. офіційно визначив злочином прийняття на роботу нелегальних мігрантів, незалежно від того знав роботодавець про нелегальний статус працівника чи ні. Покарання за подібне правопорушення становить 5000 фунтів за кожного працюючого нелегала. Однак, у 1998 р. за цим законом покарали лише одного роботодавця, а у 2000 р. – 23 [34, с. 184]. У Греції санкції за надання робочого місця нелегальному мігранту є ще жорсткішими: до шести місяців ув’язнення плюс (до введення євро) 5 млн. драхм (близько 17 тисяч доларів США) штрафу або закриття бізнесу [34, с. 213]. У Нідерландах у разі виявлення владою нелегальних мігрантів, їхні роботодавці оплачують вислання таких працівників. Французькі роботодавці, які порушують заборону наймати для праці на своїх підприємствах мігрантів із неврегульованим статусом, повинні, окрім штрафу, сплатити також усі податки, які вони не сплачували протягом нелегального найму іноземців.

При розгляді регулювання міжнародної трудової міграції особливої уваги заслуговує питання про можливість та механізм визнання освіти та професійної кваліфікації здобутої на території іншої держави. Стаття 14 Конвенції №143 проголошує, що кожен член Організації може після відповідних консультацій із представницькими організаціями роботодавців та працівників регламентувати умови визнання атестатів і дипломів, що були здобуті поза його територією. Така сама теза міститься у Рекомендації 1975 р. “Про працівників-мігрантів”. Таким чином, визнання документів про освіту, що були здобуті в межах інших держав, виступає правом, а не обов’язком країни-члена МОП.

МОП визнає, що масштабна трудова еміграція не завжди є благом як для країн-донорів, так і для самих гастарбайтерів, тому Організацією на одній зі своїх сесій було сформульовано низку заходів, що направлені на обмеження міграції, коли вона є небажаною в інтересах працівників-мігрантів, общин та країн їх походження. Серед них обмеження вербування в тих районах, де відплив робочої сили може мати негативний вплив як на соціальну та економічну сфери, так і на здоров’я, добробут і розвиток населення; більш раціональне використання робочої сили і підвищення продуктивності праці в районах еміграції шляхом кращої організації праці, кращого навчання працівників, а також шляхом здійснення інших заходів залежно від потреб конкретного регіону; прийняття в районах еміграції програм економічного розвитку і професійного навчання, які дозволяють найбільш повно використовувати наявну робочу силу і природні ресурси, зокрема створення нових робочих місць і нових джерел доходу для потенційних трудових мігрантів (Рекомендація 1955 р. “Про захист працівників-мігрантів у слаборозвинутих країнах”).

Перша спроба законодавчого оформлення питання трудової міграції у нашій країні була зроблена у законі України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 року, у статті 10 якого "Право громадян на професійну діяльність за кордоном" зазначено, що громадяни мають право займатися трудовою діяльністю у період тимчасового перебування за кордоном, якщо вона не суперечить чинному законодавству України та країни перебування.

Разом з цим була запроваджена державна статистична звітність на території України, яка має відображати стан ринку праці та становище в сфері зайнятості населення. Це закріплено у статті 13 цього Закону, що має назву "Регулювання зайнятості".

У статті 18 "Державна служба зайнятості" у пункті 6 зазначена необхідність сприянню працевлаштування громадян, у період їх тимчасового перебування за кордоном, створеними на підставі ліцензій комерційними бюро, агентствами та іншими організаціями (за наявності в них сертифікату), що мають право займатися працевлаштуванням. Умови і правила здійснення подібної посередницької діяльності за кордоном викладені у таких нормативних актах:

– Положення про умови і порядок видачі реєстраційних сертифікатів і ліцензій комерційним бюро, агентствам та іншим організаціям на надання послуг, пов'язаних з профорієнтацією, підготовкою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації, а також працевлаштуванням громадян України за кордоном, затверджене Постановою Мінпраці від 14 липня 1992 р. №35;

– Інструкція про умови і правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном та контроль за їх дотриманням, затверджена наказом Ліцензійної палати України, Державного центру зайнятості від 22 лютого 1999 р. № 19/15.

У Постанові Верховної Ради України від 3 лютого 1993 р. "Про виїзд громадян України закордон та їх в'їзд до України" було зазначено необхідність прийняття закону щодо в'їзду і виїзду громадян із країни та приведення цих норм у відповідність із загальноприйнятими у світовій практиці вимогами. 21 січня 1994 р. Закон "Про порядок виїзду з України та в'їзд в Україну громадян України" був прийнятий і введений в дію постановою Верховної Ради від того ж числа. Закон гарантує вільний виїзд з країни та в'їзд до неї через спеціально облаштовані пункти контролю. Всі випадки обмежень, обумовлені законодавством, чітко викладені в документі. Встановлюється порядок перетинання кордону та оформлення необхідних для цього документів, що подані в переліку, терміни розгляду заяв. Віддається пріоритет міжнародному законодавству перед національним.

Порядок оформлення виїзних документів за кордон був доповнений Законом від 3 червня 2004 р. "Про внесення змін до Закону України "Про порядок виїзду з України та в'їзду в Україну громадян України" громадянам України, які перебувають у довгостроковому відрядженні, на стажуванні, працюють за контрактом за кордоном, оформлення паспорту відбувається за особистим клопотанням або через їх законних представників до закордонних дипломатичних установ України.

Важливою складовою державного регулювання трудових міграцій виступають дво- та багатосторонні угоди з урядами інших країн. Починаючи з 1993 р., Урядом України з метою розвитку співробітництва в галузі трудової діяльності і соціального захисту громадян, які працюють за кордоном, були підписання двосторонні угоди з урядами: Російської Федерації (14.01.1993), Республіки Молдова (13.02.1993), Республіки Польща (16.02.1994), Республіки Вірменія (17.06.1995), Литовської Республіки (28.03.1995), Республіки Білорусь (17.06.1995), Чеської Республіки (21.03.1996), Соціалістичної Республіки В'єтнам (08.04.1996), Латвійської Республіки (21.11.1995), Словацької Республіки (07.03.1997), Аргентинської Республіки (29.04.1999), Португальської Республіки (13.02.2003).

Основні положення означених угод регламентують умови та форми здійснення трудової діяльності громадян – трудових мігрантів, а також визначають механізм їх правового й соціального захисту в період тимчасової праці за кордоном. Усі угоди визначають, що підставою для праці іноземця є письмовий договір із роботодавцем, для укладення такого договору роботодавець повинен мати дозвіл компетентних органів своєї країни на працевлаштування мігранта.

Більшість угод (крім угод з Росією та Молдовою) зазначають, що дозвіл видається на певний термін для виконання обумовленої роботи у визначеного роботодавця, при цьому мігранту забороняється займатися іншою роботою, крім дозволеної і змінювати роботодавця без дозволу. По закінченню терміну угоди, якщо вона не продовжена, працівник повинен повернутися в свою країну.

Угоди з Польщею, Словаччиною, Вірменією, Білоруссю, Литвою, В'єтнамом передбачають обмеження максимально можливого терміну трудової діяльності на території країни. Угоди з урядами Росії, Молдови, Латвії, Вірменії передбачають можливість введення обмежень на прийняття працівників з інших країн у випадку зміни ситуації на ринку праці.

Працівники-мігранти підлягають державному соціальному страхуванню згідно із законодавством держави працевлаштування, що передбачають угоди з Польщею і Литвою. В Угодах із Росією, Вірменією, Молдовою, Литвою, В'єтнамом, Словаччиною і Білоруссю йдеться про повернення стороною працевлаштування шкоди та інших витрат у випадку трудового каліцтва, професійного захворювання, що виникли у зв'язку з виконанням трудових обов'язків під час перебування в іншій країні.

15 квітня 1994 р. урядами країн СНД була підписана багатостороння угода про співробітництво. Положення цієї угоди регулюють основні норми щодо здійснення тимчасової трудової діяльності та соціального захисту громадян-мігрантів на території інших країн-учасників угоди. Узгоджена вимога щодо офіційного оформлення трудової діяльності працівника контрактом. Зазначено, що права і обов'язки працівника-мігранта встановлюються законодавством країни працевлаштування. Працівники мають право на соціальне страхування і соціальне забезпечення, крім того, визнаються документи про освітньо-кваліфікаційний рівень мігрантів, право на ввезення і вивезення особистого майна, неприпустимість подвійного оподаткування доходів, регуляція пенсійного забезпечення, здійснення медичного забезпечення за рахунок роботодавця, право переказувати зароблені кошти.

Важливим моментом було погодження країн-учасників вживати заходи, спрямовані на запобігання працевлаштування мігрантів через посередників, що не мають відповідних дозволів, та притягнення до відповідальності осіб, що сприяють незаконній міграції. Вищеназвані угоди є основою для розробки механізму контролю і легалізації міграційних потоків робочої сили країнами-учасниками.

З перших років незалежності в Україні починається формування законодавства про біженців. Серед перших законодавчих актів у цій сфері слід назвати постанови Кабінету Міністрів „Про порядок визначення статусу біженців з Республіки Молдови” від 8 липня 1992 р., "Про заходи щодо надання допомоги особам, які змушені були полишити місця постійного проживання в Чеченській Республіці Російської Федерації та прибули в Україну" від 16 лютого 1995 р., "Про за­ходи щодо надання допомоги особам, які змушені були зали­шити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія Грузії та прибули в Україну" від 26 червня 1996 р. Основним законодавчим доку­ментом у цій сфері став Закон України "Про біженців", прийнятий Верховною Радою України у грудні 1993 р., у новій редакції – у червні 2001 р.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет