Найдавніші часи київська русь



бет11/45
Дата14.06.2016
өлшемі3.03 Mb.
#134939
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   45

Початок Руїни

Смерть Хмельницького застала українців у нещасливий момент. Напівсформо-
ване українське суспільство, яке оточували хижаки-сусіди й роздирали внутрішні
проблеми, охоче прийняло його провід. Але для наступників Хмельницького, які не
мали його популярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку під-
тримку. Вже перше питання — про гетьманського наступника — не вдалося виріши-
ти без ускладнень. Намагаючись заснувати на Україні династію козацьких правите-
лів, Хмельницький влаштував так, щоб після нього гетьманом обрали його сина Юрія.
Проте незабаром 16-річний хлопчина (як і старшина) сам переконався, що не
готовий правити в такий переламний момент. Тому в 1657 р. гетьманом обрали
одного з найближчих прибічників Хмельницького — генерального писаря Війська
Запорозького Івана Виговського.

Виговський і пропольська орієнтація. Виговський був одним із найрозумніших
і найосвіченіших козацьких ватажків. Він походив із православного шляхетського
роду Київщини і вчився у славетній Могилянській колегії. У 1648 р., перебуваючи
на службі у польському війську, він потрапив у полон під Жовтими Водами. Оці-
нивши його освіченість та досвід, Хмельницький відпустив його на волю. Вигов-
ський приєднався до козаків і незабаром був призначений генеральним писарем.
Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосун-
ках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Украї-
на була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосе-
редився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою
він зміцнює зв'язки з Польщею.

Якщо верхи козацтва і духовенства підтримували зближення з Польщею, то


проти цього активно виступали народні маси, що з підозрою ставилися до всякого
порозуміння між козацькою старшиною та польською шляхтою. До затятих ворогів
такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також
козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря — полковника, що
мріяв стати гетьманом. У той час як Виговський сподівався розіграти проти царя
польську карту, московити, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей
в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці
1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві
ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Ви-
говський. Пушкар разом із 15 тис. повстанців загинув на полі бою, а Барабаша піз-
ніше схопили і стратили. Це стало пірровою перемогою для гетьмана — українці
заплатили за братовбивчу боротьбу ціною близько 50 тис. життів.

Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб


налагодити порозуміння з поляками. Велику допомогу йому подавав український
аристократ Юрій Немирич, який довгий час навчався в Європі й підтримував
ідею суверенного «Руського» князівства, незалежність якого спиралася б на між-
народні гарантії, як у Голландії чи Швейцарії. Але Виговський, що готувався
до війни з Московським царством, не мав достатньої сили, щоб наполягати на
визнанні поляками незалежності України. У 1658 р. після тривалих дискусій
українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький
трактат.

За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське


князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом
Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Геть-
ман відповідав лише перед королем і мав власне військо, суди, скарбницю та мо-
нетний двір. Польським військам заборонялося вступати на територію князівства
без запрошення гетьмана. Гарантувалися традиційні права козацтва, і щороку
за рекомендацією гетьмана сотня козаків мала прийматися до шляхетського стану.
Поляки пішли на важливі поступки в релігійних питаннях: на території князів-

Іван Виговський

ства скасовувалася Берестейська унія, а православні діставали в Речі Посполитій
рівні з католиками права. Нарешті, на Україні планувалося заснувати два універ-
ситети, а також стільки шкіл та друкарень, «скільки буде потрібно».

Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними


наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним,
оскільки вона лишилася невиконаною. Ще навіть до її підписання Україну окупу-
вало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя
Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками —
поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч за-
гарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з най-
страшніших у своїй історії поразок. Російський історик Сергій Соловйов так опису-

вав її наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар


більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з'явився
перед своїм народом у жалобному вбранні і Москву охопила паніка... Ходили пого-
лоски, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський на-
ступає прямо на Москву». Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою
перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запо-
рожців на Крим змусив союзників Виговського — татар — повернутися додому; на
Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників
звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам», і повстали. Це
було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну
з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.

Тепер перевага перейшла на бік Москви. Сподіваючись, що ім'я батька допоможе


згладити внутрішні конфлікти, старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія
Хмельницького. Трубецькой, що повернувся на Україну з новим військом, настояв
на тому, щоб молодий гетьман прибув до його табору для перегляду угоди між
його батьком і царем. Підкорившись цим вимогам, Юрій допустився першої
з довгої низки політичних помилок. Переляканий силою російського війська й погро-
зами Трубецького, Юрій повірив підробленому тексту Переяславської угоди 1654 р. і
у 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документу. За Переяславським
пактом 1659 р. російські залоги розташовувалися не лише у Києві, а й в усіх найбіль-
ших містах. Більше того, козакам заборонялося вести війни і вступати у зовнішні
зносини без дозволу царя. Не дозволялося їм також без схвалення Москви
обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників. Так, молодий Юрій пішов
на поступки, які ще п'ять років тому ЙОГО батько навіть не розглядав би. Для
Москви ж цей пакт став великим кроком уперед в її постійних намаганнях міцніше
ухопитися за Україну.

У 1660 р. між Москвою та Польщею знову вибухнула війна за владу над Украї-


ною. Коли царські війська потрапили в оточення до поляків під Чудновом на Воли-
ні, Юрій зі старшиною не поспішали допомагати їм. Натомість молодий
гетьман вступив у переговори з поляками, й коли росіяни зазнали нової страшної
поразки під Чудновом, Юрій погодився на повернення України до складу Речі
Посполитої. В цей момент і без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше.
На Правобережжі, де отаборилися Хмельницький з поляками, влада гетьмана
лишалася незмінною, проте на Лівобережжі, що перебувало під контролем царя,
козаки виступили проти Хмельницького, обравши наказним гетьманом Якова Сомка.
Окупована польськими та російськими військами, розірвана на шматки соціальними
конфліктами й чварами між політичними фракціями, Козацька Україна розділилася
на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Доба Руїни сягнула тепер
свого апогею.

У січні 1663 р. пригнічений власною неспроможністю опанувати становище,


що швидко погіршувалося, Хмельницький складає гетьманську булаву і йде в мона-
стир. Влада його наступника Павла Тетері обмежувалася лише Правобережжям.
Переконаний прибічник пропольської політики, Тетеря походив із знатного роду,
дістав добру освіту і обіймав цілий ряд важливих посад при Хмельницькому-
батькові. Але на відміну від попередників він відмовився формувати незалежну
козацьку політику і в основному підпорядковувався полякам. Разом із ними він за-
хопив Лівобережжя, спонукаючи короля Яна Казимира продовжувати наступ
аж до Москви. Коли наступ провалився, Тетеря з поляками повернувся на Пра-
вобережжя, щоб придушити виступи проти шляхти, що відбувалися тут.

Прагнучи помститися на землях, які стали колискою повстання 1648 р., поляки


повсюдно палили, грабували, мордували. Польський магнат Стефан Чарнецький
навіть наказав розкопати могилу Богдана Хмельницького й розкидати його останки.

На вимогу Тетері поляки заарештували й стратили Виговського як його потен-


ційного суперника. Юрія Хмельницького витягли з чернечої келії й кинули до поль-
ської в'язниці. Поведінка Тетері та поляків викликала загальну ненависть, внаслі-
док чого гетьман Правобережної України втратив серед козаків останніх прибічни-
ків, зрікся гетьманства і втік до Польщі. Тепер стало абсолютно очевидним, що
всяке порозуміння між українцями (й особливо їхніми нижніми верствами) та поля-
ками стало практично неможливим, хоч би як переконливо звучали аргументи на
його користь.

Петро Дорошенко Юрій Хмельницький



Турецька альтернатива: Дорошенко та Юрій Хмельницький. З поділом Украї-
ни на польську та російську сфери впливу, з загостренням міжусобиць між гетьмана-
ми, що були не більш ніж маріонетки своїх чужоземних володарів, стурбовані
козацькі ватажки зажурилися долею «бідної неньки-України», закликаючи повер-
нути давню славу. Серед найдіяльніших прибічників відродження козацтва був
38-річний черкаський полковник і наступний гетьман Правобережної України
Петро Дорошенко.

Дорошенко мав солідні підстави, щоб претендувати на гетьманство. Син ко-


зацького полковника, онук гетьмана, він тісно співпрацював із Хмельницьким
і обіймав важливі посади при Виговському й Тетері. В 1666 р., усунувши двох
небезпечних суперників — Василя Дрозденка й Стефана Опару, Дорошенко стає
гетьманом. Він підкреслював, що ставить собі за мету об'єднати під власною
зверхністю Право- і Лівобережну Україну. Щоб зміцнити своє становище, новий
гетьман за порадою свого друга митрополита Йосипа Тукальського впроваджує
ряд ретельно продуманих реформ. Намагаючись привернути на свій бік народ,
Дорошенко часто скликає генеральні ради, де вислуховує думку рядового козацтва.
Щоб позбутися надмірної залежності від старшини, гетьман організовує 20-тисячний

корпус найманців (сердюків), що підкорялися лише йому особисто. Проте найбільш


далекосяжними були почини Дорошенка в царині зовнішніх відносин.

На початку гетьманування Дорошенко, як і всі гетьмани Правобережної Украї-


ни, проводив пропольський курс. Але його політика докорінно змінилася, коли в
січні 1667 р. поляки та росіяни підписали Андрусівський мир. Попри те, що цей
мир головним чином торкався України, жодна із сторін не завдала собі клопоту
проконсультуватися з українцями. По суті, за цим миром Козацька Україна ділилася
навпіл: поляки визнавали суверенітет царя над Лівобережжям, а московити давали
згоду на повернення поляків у Правобережжя. Стосовно делікатного питання про
Київ вирішили, що місто ще на два роки лишиться під владою московитів, а потім
буде повернене полякам. Москва так і не виконала цього пункту, постійно утримуючи
Київ. Неозорі, фактично безлюдні землі запорожців переходили під подвійне поль-
сько-московське управління й мали правити за буфер проти наскоків татар.

У той час як обидві сторони були задоволені цією угодою, для українців вона


стала страшною політичною катастрофою. Якщо вже Хмельницькому і Виговському,
що правили всією Наддніпрянською Україною, було досить складно зберігати
свободу дій, то для їхніх наступників, куди більше обмежених чужоземними
правителями, скільки-небудь незалежна політика ставала неможливою. З повернен-
ням на Правобережжя шляхти і поширенням серед народних мас переконаності
в тому, що Москва грубо порушила взяті нею в 1654 р. зобов'язання боронити
Україну від поляків, обидва оереги Дніпра охопили розчарування й гнів.

Дорошенко, який, за переказами, пережив сердечний приступ, дізнавшись


про Андрусів, відкинув пропольський курс і вирішив відродити один із давніх проектів
Богдана Хмельницького — звернутися по допомогу до Оттоманської Порти. Він
обрав для цього дуже вдалий час: Порта якраз готувала ряд далекосяжних
загарбницьких воєн і з готовністю надала гетьманові підтримку. Восени 1667 р. об'єд-
нане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши ко-
роля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію.
Але цей успіх не задовольнив гетьмана. Щоб цілком позбутися поляків, він пе-
редає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. Закріпившись на
Правобережжі, Дорошенко переходить із військом на Лівий берег і скидає свого
суперника — гетьмана Івана Брюховецького. У 1668 р. Дорошенко досягає вер-
шини влади, коли, спираючись на турків, підпорядковує як Право-, так і Ліво-
бережжя та проголошує себе гетьманом усієї України.

Проте ці успіхи виявилися скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманової


влади, численні вороги взялися підривати її. Для цього вони застосували давню
тактику підтримки суперників гетьмана. Татари зробили спробу замінити Дорошен-
ка якимось Суховієнком. Не встиг Дорошенко скинути цього противника, як поля-
ки висунули ще небезпечнішого конкурента в особі Михайла Ханенка, з яким вони
захопили Правобережжя. Виступивши назустріч загарбникам, Дорошенко призначив
наказним гетьманом Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Цього разу Мо-
сква, використовуючи свій шанс, рушила на Лівобережжя, змусивши Многогрішного
зректися Дорошенка й визнати зверхність царя.

З падінням своєї влади Дорошенко ледве міг контролювати навіть Право-


бережжя. В 1672 р. з 12-тисячним загоном він був змушений допомагати
100-тисячній турецькій армії, що вибивала поляків із Поділля й перетворювала
його на турецьку провінцію. Спілка з ненависними «бусурманами» відбилася на
популярності гетьмана й призвела до швидкого послаблення його підтримки.
Останнього удару було завдано в 1675—1676 рр., коли московити та лівобережні
козаки втягнули турків у криваве змагання за Чигиринську фортецю й Дорошенко
опинився на боці «невірних», воюючи проти православних співвітчизників. Розу-
міючи безвихідь становища, він поступається гетьманськими клейнодами на користь

Івана Самойловича, нового гетьмана Лівобережжя. Цар поставився до нього порів-


няно милостиво, наказавши заслати «цього останнього із справжніх козаків» під
Москву.

Турки знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. В 1677 р., споді-


ваючись використати славне ім'я Хмельницьких, вони призначають Юрія гетьманом
Правобережжя. Ця загадкова і, ймовірно, неврівноважена людина вже знала й зле-
ти, і падіння. Він був ченцем і архімандритом, а потім потрапив до польської
в'язниці. Після звільнення взяв участь у поході на татар, був узятий у полон
і відвезений до Константинополя, де ще шість років провів за ґратами. Неспо-
дівано турки витягли з камери цю нещасну людину, віпхнули їй до рук гетьман-
ську булаву і, щоб надати своїй малосимпатичній маріонетці більшої гідності,
присвоїли їй помпезний титул «князя Сарматії та України, володаря Війська
Запорозького». Проте титул цей мало чим допоміг, бо у другому гетьмануванні
Юрій виявився таким самим нездарою, як і в першому.

У 1677—1678 рр. разом із турками Юрій брав участь у кількох невдалих


походах на давню столицю батька — Чигирин. І росіяни, й турки стягли сюди вели-
чезні армії: сили султана налічували близько 200 тис., тоді як Москва привела
70 тис. росіян і 50 тис. лівобережних козаків. Не здобувши у чигиринських походах
однозначної перемоги, Юрій Хмельницький організував напад на Лівобережжя,
який закінчився жалюгідним провалом. Не в змозі забезпечити собі відчутної під-
тримки, він контролював лише невелику, відведену йому турками, частину Поділля.
Але й тут його влада була настільки хисткою та ще й деспотичною, що у його
мусульманських покровителів зрештою увірвався терпець і в 1681 р. вони стратили
його. Того ж року Москва підписала з турками Бахчисарайський мир, за яким
визнавалися володіння сторін на Україні. Через п'ять років аналогічну угоду
Москва підписала й з Польщею. На 1686 р. вся Україна виявилася розділеною
між сусідніми державами.

 

Лівобережжя під владою Росії

Через наближеність до Росії Лівобережжя лишалося в орбіті впливів Москви.
У сповнених хаосу 1660-х і 1670-х роках ці землі зазнали менше нападів турків,
татар, поляків і росіян, що стали прокляттям квітучого колись Правобережжя.
І все ж Лівобережжя пережило свою частку руйнівних конфліктів, причиною
яких були не чужоземні загарбники, а головним чином сутички між старшинською
верхівкою й народом.

Ця внутрішня боротьба розгорілася незабаром після першого гетьманування


Юрія Хмельницького. Виходець із багатого міщанського роду і відвертий при-
бічник старшинського елітаризму, Яків Сомко об'єднався зі своїм колишнім супер-
ником — ніжинським полковником Василем Золотаренком, щоб сприяти обранню
останнього гетьманом і таким чином забезпечити старшині панівне становище. Про-
ти фракції Сомка — Золотаренка виступив Іван Брюховецький, що походив із ниж-
чих верств і завдяки своїм демагогічним здібностям став отаманом запорожців.
Як завжди, Москва взялася нацьковувати одну фракцію на іншу. Цього разу,
підозрюючи у пропольських симпатіях старшину, вона віддала перевагу Брюхо-
вецькому. В червні 1663 р. представники московського царя із задоволенням спо-
стерігали за перебігом знаменитої «Чорної ради» — галасливих виборчих зборів, під
час яких козацька чернь, підтримана селянами та бідним міщанством, у збройній
сутичці завдала поразки прибічникам Сомка та обрала гетьманом Брюховецького.
Згодом новий гетьман наказав стратити і Сомка, й Золотаренка.

Іван Брюховецький (1663—1668). Перебуваючи у цілковитій залежності від
Москви, Брюховецький робив царському урядові одну поступку за іншою. Він із
готовністю схвалив невигідний Переяславський договір 1659 р., запропонувавши,
крім того, власним коштом утримувати російські залоги на Україні. У 1665 р.,
висловивши бажання «постати перед ясними монаршими очима», він першим
із гетьманів у супроводі почту з п'яти сотень козаків здійснив подорож до Москви.
Щедро улещений почестями московитів (йому дарували титул московського боярина
і знайшли дружину зі знатного боярського роду), він у відповідь підписав угоду, яка
ще більше обмежувала українські права. За нею майже всі великі українські міста
ставилися під російський контроль, царським урядникам дозволялося збирати подат-
ки з українських селян і міщан, давалася згода на призначення Москвою митропо-
лита української православної церкви, а також передбачалося, що відтак вибори
гетьмана мали відбуватися у присутності царських посланців, а сам новий гетьман те-
пер повинен був їхати за підтвердженням до Москви.

Та минуло зовсім небагато часу, як Брюховецький дорого поплатився за нехту-


вання українськими інтересами. Коли в українських містах почали розташовува-
тися московські залоги, царські переписувачі стали втручатися у приватне життя
людей, а пихаті збирачі податків впроваджували обтяжливі повинності, зростало
незадоволення московитами й особливо гетьманом, який їх запросив. Навіть пред-
ставники церковних верхів і серед них ті, хто раніше підтримував промосковську
орієнтацію, відкрито протестували проти посилення московських впливів. Але най-
більше обурення серед українців викликав Андрусівський договір 1667 р., який
рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви.

Як і співвітчизників на Правобережжі, лівобережних українців уразило й розлю-


тило те, що цар, пообіцявши боронити від поляків усю Україну, віддав половину
її ненависній шляхті. У 1667—1668 рр. по Лівобережжю прокотилася хвиля пов-
стань проти царських залог та їхніх українських прибічників. Зрозумівши, що
надто далеко зайшов у своїй промосковській політиці, Брюховецький видає ряд
універсалів, у яких уболіває за «спустошення коханої неньки-України», і вступає
в таємні зносини з Дорошенком з метою утворення союзу проти росіян. Та було
вже пізно. Весною 1668 р., коли полки Дорошенка перейшли на Лівий берег, розгніва-
ний натовп колишніх прихильників спіймав Брюховецького й забив до смерті.

Дем'ян Многогрішний (1668—1672). Під тиском поляків Дорошенко був ви-
мушений повернутися на Правобережжя й призначити наказним гетьманом Ліво-
бережної України чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. «Людина про-
ста й неписьменна», Многогрішний мав репутацію ватажка, здатного змусити під-
леглих якщо не віддано служити собі, то хоч коритися. З падінням свого номінальне-
го зверхника Дорошенка Многогрішний облишив і думати про розрив із Москвою
й натомість іще раз поклявся у вірності цареві, за що дістав у нагороду визнання

його гетьманом Лівобережної України.

Проте зближення з Москвою не свідчило про намір Многогрішного стати цар-
ською маріоцеткою, як Брюховецький. З типовою для нього прямолінійністю
Дем'ян Многогрішний повідомив росіян про невдоволення українців і настояв
на виведенні з Лівого берега московських залог. Ідучи на компроміс, цар погодив-
ся обмежити кількість залог п'ятьма найбільшими містами. Стосовно Києва гетьман
однозначно нагадав Москві, що його, як і інші українські міста, цар не завоював,
а прийняв під свою владу за добровільним бажанням Війська Запорозького, і тому
росіяни не мали права віддавати Київ полякам. Загалом реакція Москви була
примирливою. Очевидно, московські політики дійшли висновку, що під час
гетьманування Брюховецького поводилися надто нетерпляче й агресивно. Маску-
вання Москвою своєї присутності на Лівобережжі виставляло її у вигідному світлі

порівняно з політичною незграбністю поляків, безперервні каральні й репресивні


заходи яких на Правобережжі лише підігрівали ненависть населення.

Крім частковог.о відновлення автономії, втраченої його попередником, Много-


грішний також узявся за встановлення на Лівобережжі правопорядку, спираючись
на загони своїх компанійців. Проте фатальними недоліками гетьмана були нетактов-
ність і невміння порозумітися із старшиною. Це стало причиною змови проти
нього незадоволеної козацької верхівки, яка у доносах цареві натякала на існу-
вання таємного листування між Многогрішним і Дорошенком, а також намірів пе-
рейти під зверхність Туреччини. Нарешті в 1673 р. старшина досягла своєї мети.
Побачивши, що непокірний гетьман втрачає підтримку, цар віддав наказ заарешту-
вати Многогрішного, піддати його тортурам і заслати до Сибіру.

Іван Самойлович (1672—1687). Якщо обрання Брюховецького відображало
конфлікт між старшиною й народними масами, то скинення Многогрішного свід-
чило про внутрішні суперечності між гетьманами і старшиною. Побоюючися силь-
ної гетьманської влади як такої, старшина три місяці зволікала з виборами наступ-
ника Многогрішного. Водночас вона звернулася до царя з пропозицією обмежити
гетьманські прерогативи. Москва лише на це й чекала. Так, коли у 1672 р. геть-
маном обрали Самойловича, йому поставили умови не судити й не карати представ-
ників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не проконсультувавшись
із старшинською радою. До того ж нового гетьмана примусили розпустити загони
компанійців, що, за традицією, підкорялися безпосередньо йому. Нав'язуючи ці
умови, старшина поширювала свій і без того відчутний вплив, але здійснювалося
це шляхом підриву влади гетьманів, а відтак і української автономії.

Син священика, Самойлович до вступу у Військо Запорозьке досяг значних


успіхів, навчаючись у Київській академії. Протягом майже всього свого гетьману-
вання він намагався підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Він щедро розда-
вав їй землі, а також створив корпус так званих значкових військових товаришів —
молодших офіцерів, переважно синів старшини, що стали частиною гетьманського
оточення й діставали спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільнені
батьками. Створенням цього корпусу Самойлович сприяв формуванню старшинських
династій на Лівобережжі.

У зовнішній політиці Самойлович, як і всі гетьмани, намагався поширити свою


владу на всю Україну. Він посилив контроль над бунтівливими запорожцями
і в 1676 р. разом із російським військом відважно повів свої полки, щоб вигнати
з Правобережжя турків та Дорошенка. Чи не найщасливіший момент у кар'єрі
Самойловича настав, коли Дорошенко урочисто склав перед ним гетьманську булаву,
після чого він став величати себе «гетьманом обох берегів Дніпра». Проте через два
роки турки витіснили Самойловича з його російськими союзниками з Правобережжя.
Залишаючи ці землі, Самойлович організував масовий вихід правобережного насе-
лення на Лівий берег. Унаслідок цього первинна батьківщина козацтва практично
знелюдніла.

Новим ударом по надіях Самойловича об'єднати Україну стало підписання


у 1686 р. так званого «Вічного миру» між поляками та росіянами. За ним
Київ і землі Війська Запорозького переходили під постійний суверенітет царя. Все ж
попри всі звернені до Москви протести гетьмана проти передання полякам Право-
бережжя та Східної Галичини (Руського воєводства), що по праву належали укра-
їнцям, ці землі лишалися під зверхністю Польщі. Невдоволений московською полі-
тикою, Самойлович неохоче приєднався до грандіозного походу на Крим, що його
у 1686 р. організували росіяни. Хоч у ньому брало участь понад 100 тис. росіян
і майже 50 тис. козаків, брак підготовки й тяжкі природні умови призвели до
провалу цієї акції та великих втрат. Вороже настроєні представники старшини звину-

ватили Самойловича в тому, ніби він незаконним шляхом збагатив себе й свою роди-


ну, а російські воєводи звалили на нього вину за провал походу, внаслідок чого
у 1687 р. Самойловича скинули й заслали до Сибіру.

 



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   45




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет