Наталена Королева Предок

53 Вічний відпочинок.

54 «Високі слова».

55 Слово «трубадур» — зіталіянізоване. Провансаль, ці казали «тровер», від слова «trouver» — знайти, назначаючи цим, що вони були «винахідниками» своїх пісень, «знаходили» — себто: творили їх. У деяких місцевостях Провансу називали їх не «тровер», але «тробер», бо, як і в еспанській мові, звук «в» й «б» змішувався, висловлювався майже однаково.

56 Нехай читача не дивує, що авторка дає Херонімові славне прізвище Сіда. В Еспанії трапляється часто, що люди, дуже скромно поставлені, носять дуже «славні» прізвища. Авторка знала одного Педро «Гузмана» — це дуже славне прізвище славнозвісного героя — але він був тільки пастухом. Мабуть, цей звичай вийшов звідти, що, коли селяни покидали свої села, відходячи на працю до іншого кутка Еспанії, вони «на пам’ятку» зберігали прізвища або свого села, або того, кому село належало, бо лятіфундії були величезні. Нпр., доходило до дев’ядесяти шости тисяч гектарів, які належали тільки одній родині.

57 «Juste au corps» — тісно прилягаючі до тіла (з французької мови).

58 Французьким звичаєм.

59 У сідлі — ремінці відпинались і чоботи натягалися до належної вишини, аби не робити загибів. (Також французький спосіб).

60 Народній вираз; себто: загрожує авто да фе —стосом, на якому палили єретиків.

61 Беліссена — кельто-іберійська богиня місяця. Деякі альбігейські роди вірили, що «походять від неї».

62 Альбіґейські переконання. Бо вважали вони, що «смертю на хресті» ображена божеська велич і всемогутність.

63 Альбі — місто на півдні Франції, від якого «катари-чисті» дістали своє наймення «альбіґейців».

64 Так чомусь собі це уявляли за ті часи.

65 3 Богом, панове! (звичайна формула прощатись).

66 «La Lоса» — божевільна.

67 Valgame Dios! — поможи мені, Боже! Дуже популярний вираз здивування, суму чи дуже різнородних почувань

68 Люцібелем звали альбіґейці Люцифера, повставшого проти Бога Архангела

69 «Босих королівських», заложених Хуаною Безумною, куди переважно вступали жінки королівського роду, й наприкінці життя вступила й сама Хуана.

70 Драма Констанци та Інес де Кастро — вічна тема португальської поезії від Камоенса й до сучасного найліпшого поета Португалії — Евґеніо де Кастро. Проте слідні в цій темі деякі поганські запозичення, якоїсь невблаганної «долі-мойри», чужі християнству./Справді, така тема є, але головною героїнею подібних творів є сама Інеш де Каштру – трагічна жертва сваволі можновладців, безвинна причина жорстких кар, що впали на винуватців її смерті/ - Прим. упор.

71 Кармелітанка не сміє ані вийти на вулицю, ані показатися найближчим своїм. Описана тут — розмовниця у Дескальсас Рсалес у Мадриді. В інших кармелітських манастирях — нпр. у Празі, — розмовниця ще простіша. Це — цілком голі стіни малої кімнати, проти вхідних дверей — мале віконце з «турнікетом», зробленим із чотирьох дощечок, який можна обертати. На «турнікет» можна покласти книжку, фотографію чи гроші і обернути його. По ту сторону віконця-турнікегу сидить та черниця, з якою відвідувач бажає говорити, але її не видко — ні найменшої щілини в турнікеті нема. Перед віконцем — стілець. З авторкою цих рядків була така комічна пригода. Авторка принесла замовлений у неї переклад на чеську мовіу одної з книг св. Тереси з Авілі (здається була це «Дорога Досконалости») і — як звичайно, запиталася «чи може побачити мати Марію?» Треба було почути жах у голосі сестри-воротарки, яка перелякана перепитала: «По-ба-чи-ти?!» Бо це, справді, була річ неможлива! Але авторка перепросила і виправила вираз «побачити» на «порозмовляти з матір’ю Марією». За хвилинку вже ословив авторку рівний, «безбарвний» — без інтонації, — голос матері Марії: «Ляудамус Хрісті»… й відбулася розмова. Переклад був переданий. Але ані найменшої рисини таємної матері Марії авторка не бачила. Гонорар прийшов поштою, як звичайний гонорар, але за ним прийшов пакуночок із образками, реліквією від св. Тереси з Авільї й св. Марії Електи, що нетлінне тіло її збереглося у празьких кармеліток.

72 De mi corazon — дослівно: «мого серця». Пестливий вираз. Як вираз: «de mis pecadas» — «моїх гріхів» — є виразом жалю, пожалування.

73 Нехай читач, що ніколи не був в Еспанії, не дивується таким описанням її. Бо Еспанія — цілком не така, як, наприклад «благословенна» Італія — і якою собі уявляють її ті, що ніколи її не бачили. Тепло, соняшно, безжурно й ясно тільки в Андалюзії {та?} на півночі, на побережжі Середземного моря й Атлянтійського океану. В Кастилії ж — зима буває дуже гостра, тим гостріша, що без снігу і з холодним вітром із гір.

74 В Еспанії мало кочовних циганів, бо це звичайно бувають лише ті, що займаються контрабандою. Решта жиє осіло у приділених їм частинах міст, займаються торгівлею, ремеством якимсь, а старі циганки — дуже чисто одягнені, — печуть звичайно, оладки «banuellos» на перехрестях вулиць, коло урядів або шкіл. Тісто мають готове, перед собою — переносну залізну піч. Діти -циганчата підкладають палива, а старий циган — відбирає заплату. На замовлення купуючого, циганка напече шість, дванадцять — або скільки замовить купуючий — свіжих, теплих оладок. Так, принаймні, було ще за молоді роки авторки. /Як мені пояснили, «бун'юелос» то, скоріше за все, пампушки. Щось схоже на «хрустики», але з сиром та солодким сиропом з цукру з добавкою листя від інжиру. А млинці такі називаються «охвелас» з таким "в" як в англійській "w"./-Прим. уп

75 «Аі hombre!» — біжний вигук здивування, незадоволення — але також і задоволення. Дослівно означає: «Ох, чоловіче!» Але вживають цього виразу раз-у-раз, до речі й не до речі.

76 Марія Паділля — історичний персонаж. Була це циганка дуже гарна й незвичайно розумна. Король дон Педро Кастильський (1350-1369) оженився з нею морганатично, себто: вона не могла бути королевою, а її діти — інфантами. А що це був випадок дуже незвичайний, щоб король одружився з циганкою, постало багато легенд про те, що Марія Паділля «зачарувала» короля, бо була велика чарівниця. /Цей дон Педро, подібно до португальського монарха, мужа Інеш де Каштру, теж увійшов в історію під прізвиськом «Жорстокий»/ - Прим. упор.

77Ніби таке «питво» існує. Принаймні, авторці цих рядків про те розповідала стара циганка — велика приятелька авторки. Бо, за молоді літа, авторка дуже цікавилась циганами, то ж майже нічого (тоді, принаймні!) не було відомо про цей загадковий нарід: звідки він прийшов, які метаморфози він переходив, як утворилась його дивна мова, у якій майже з усіх мов узяті слова. Так «підкова» по циганському зветься: «петалос», як по грецькому, «кістка» = «коколо», знов, грецький корінь. А в Україні — саме в Києві, авторці довелось пізнати циганку, яка звалася: «Нарайка» — ясний вплив еспанського слова «naranja» (наранха) себто: «помаранча». Цигани ставляться дуже недовірливо до не-циганів. Однак авторка може ствердити, що коли цигани комусь довіряють — їхні симпатії щирі, певні й майже безмежні. Авторку вони дуже любили. Казали, що вона їм — своя. Бо нібито доля її буде — «блукати світами», — як і вони, — «скрізь чужа і скрізь дома». У цьому — не помилились!

Дуже часто, коли авторка купувала в циганів овочі або оладки — продавчиця не хотіла приймати грошей. Давала задармо, говорячи: «Ми зі своїх не беремо!»…

78 Певніш за все, що ця легенда була утворена контрабандистами — що переправляли контрабанду з африканських берегів і тому носили білі арабські плащі — загортки. Про «заховані скарби» — найбільш розповсюджені легенди, особливо в Андалюзії.

79 Mire piscem (міре пісцем) — пильнуй рибу!

80 La Loba guarda (Ля Льоба гварда) – «Вовчиця стереже». Альбігейські гасла. Від прізвища «Mirenya» — одної з найвизначніших альбігейських родин. La Loba» — Вовчиця — назва одної з найвизначніших Альбігейських героїнь, Стефанії Ля Льоба.

81 Дехто пише це слово: «бордюги». Не знаю, який правопис правильний. Бо слово це—татарське «шкуратяні мішки на воду». А від татарів я завжди чула: «бурдюк».

82 Дом — не «дон!» Це — титул духовних. Скорочене: «Dominus» — «пан».

83 Кондот’ер — вояк, що з доброї волі наймався до війська, ие оглядаючись на національність того, кому у даний мент служив. Так би мовити: «вояк професіонал». Бо нічого іншого — ремества якогось — не вмів. Або й не хотів уміти. Звичайно, такі «кондот’єрі» переходили з краю до краю, шукаючи — де б’ються?

84 На кормі містилась варта, що відпочивала, щоб змінити вартових на переді — «носі» — корабля.

85 Morenito (Мореніто) — чорнявий

86 Ґренадинець — родом із міста Ґранади.

87 Андалюзці, що, справді, мають буйну уяву, коли розповідають — часто перебільшують.

88 Цю легенду — у якій можна відчути якийсь відгук легенд про св. Граля, авторка чула від рибалок, з еспанського побережжя Атлянтійського океану.

89 Легенда, яку авторка чула в Лянгедоку.

90 Ґалліони — кораблі, на яких перевозили переважно золото й срібло з Перу до Еспанії.

91 Які відносились до назви корабля й держави, до якої він належав

92 Біжне за ті часи «міжнародне» привітання. Слово: «Noël», що сьогодні у французькій мові означає виключно лише назву Різдва, різдвяного свята, за ті часи вживалось як вигук радости, привітання, побажання всього доброго. Сьогодні, у Франції, дають при хрещенні наймення: Noël хлопцям, Noelle або Noele—дівчатам. У перекладі це наймення означає: «Різдво». У французьких школах перекладали формою «Noele» авторчине наймення Наталена, бо іменини Наталени як і Noele святкуються 25 грудня — в день Різдва Христового.

93 Морський термін: «всіх на гору» означає, що всі мусять бути на своїх місцях, як у хвилини великої небезпеки. якої він належав.

94 Св. Діва дель Піляр (pilar — стовп). На стовпі бо з’явилася Пресв. Діва Апостолові Якову, св. патронові Еспанії.

95 «Мамарочо» — дурник, смішна людина, «недотепа». /Згідно з сучасним правописом - mamarracho / - Прим. упор.

96 Fray descalso — «босий брате» (читається: фрай дескальсо. Y на кінці слова вимовляється як українське й.

97 Це — не помилка!.. Дині там дійсно поспівають на весні: приблизно до Великодніх свят.

98 Таке було почуття в авторки, коли вперше побачила зблизька пустиню, як була в Єгипті.

99 Виття шакала, справді нагадує істеричний, жіночий плач, що переходить у хлипаючий сміх. Коли людина його чує поперше й уночі — бо в день шакали ховаються й мовчать, — справді, робиться моторошно. І стають зрозумілі всі ті спокуси-видива, що переживали їх пустинники в Тібаїді.

100 Прочани часто ховали монети у віск свічок, що несли їх із собою.

101 Уед — дійсно «річище» прорите страшними — й дуже рідкими — дощами в пустині. Авторка такого явища не пережила. Але чула від свого батька — який п’ять років чекав на такий дощ в оазі, що це — явище дійсно страшне. Пересохла земля не всмоктує води й прудкі потоки виростають і змивають усе, що знайдуть по дорозі. Ніби, можуть «змити» й утопити верблюда, як би необережний мандрівник ішов із ним уедом, як дорогою та не встиг учас захоронитися на високих берегах цього уеда проритого потоком дощевої води на глибину більш як 10 метрів.

102 Суп — рід великого яструба чи орла, який відживлюється мертвими тваринами.

103 «Всі дні, щоденно, співай хвалу Марії, душе моя».

Це — середньовічна, не клясична, латина.

104 «фра» — скорочення слова: «Frater» — «брат».

105 «Найдостойніший» — титул абата чи ігумена.

106 1934 року, коли вперше було видано — «виправлену» видавництвом! — повість «Предок», критика львівська «дивувалась» чому я помістила у Палестині, в XVI стол., «Василіянський манастир», та ще й «італійський»? Річ у тому, що про манастир «Василіянський» я взагалі не мала думки, але за ті часи було дуже багато чернечих орденів — особливо ж на Сході, — які трималися правил св. Василія Великого, який взагалі був першим, що написав чернечу «реґулу» — правило монашого життя. Потім, за цими правилами св. Василія Великого,.написав другу — пізнішу (529 р.) регулу св. Бенедикт, основник ордену Бенедиктинців. А з регули бенедиктинської — зм’ягченням чи загостренням її, — вже розвинулися різні інші монаші ордени та правила. Св. Василій Великий написав свої правила приблизно 375 р. Тобто — це найстаріша регула, найстаріші манастирські правила. Тому всі, без винятків, манастирі врочисто святкують пам’ять св. Василія Великого, як першого «отця» монашества.

107 Св. Катерина була родом з Олександрії

108 Св. Фернанд III король Кастилії (пом. в 1252) дійсний предок роду Лясерда

109 Касубуля — покутна сорочка.

110 Тобто — хрест.

111 ґузлі — орієнтальний інструмент, а не слов’янські гуслі.

112 «Не лежить мені на серці»

113 На Орієнті й на Півдні воду п’ють з малою добавкою легкого, кислого вина або просто оцту, бо це більш освіжує

114 «Лишись із нами, бо йде до вечора!»

115 Хіральда — славнозвісна вежа-дзвіниця у Севілі

116 У католицьких країнах, де нема каплиці в селі, є хоч дзвін, що дзвонять ним «на три Ангели», тобто молитви, що відмовляють їх усі, хто б не почув цей дзвін, — тричі денно: на світанку, вполудне й у вечорі, коли заходить сонце. Це — молитви за відсутних, подорожуючих, тих, що в небезпеці й за померлих. А що починаються ці молитви словами: «Ангелюс Доміні анунціявіт Маріє», тобто: «Ангел Божий благовістував Марії», то люд каже: «дзвонять на три Ангели!» Або: «вже віддзвонили на третього Ангела», тобто: вже вечір.

117 В Еспанії, принаймні за часи молодости авторки, — не вживалось іншої лайки, як «син Варрави», «дияволів небіж», «чортова сестра» і на т. п.

118 Пишеться: Сант’яґо, в однім слові!

119 Початкове «J» в еспанській мові читається як наше «х».

120 Караван-баш — той, хто провадить каравану.

121 Мелопея — монотонний, ритмований спів

122 Назва, яку дають собі араби, мешканці пустині.

123 Джебраїл — арабська вимова наймення Гавриїл..

124 Араби називають удода «птахом Архангела Гаври їла» й уважають, що побачити цього птаха — є ознакою Божої милости й добрим знаком..

125 Ботанічна назва цієї рослини: «Sparmania». У нас її плекають у кімиатах і доростає вона до дуже високого росту. Цвіте щорічно й гойно, якщо має все, чого потребує.

126 Корріда (corrida de toros) бій биків. Найулюбленіше в Еспанії видовище. Заведене там — іще перед римською владою — фенікійцями.

127 Слово: «тореадор» не вживається в еспанській мові. Це — слово вигадане французами. Бичий боєць зветься: «тореро».

128 …Novia — дослівно: кохана, наречена, дівчина з якою «новіо» хоче одружитись.

129 Еспанські гранди, дійсно, мали це право — не скидати бриля перед королем, бо вважали себе за «рівних йому»…

130 Скажи мені, жінко: якщо забудеться кохання, чи ти знаєш куди воно відійшло?

131 Коли лицаря «пасували» на справжнього, готового лицаря, то на нього одягали пас (звідти назва — «пасувати» на лицаря). А його «дама», котрій він присягав вірність і свою службу, подавала йому меч і остроги.

132 Назвою «румі» араби й магомедани сходу називають усіх взагалі європейців, без розділу народностей, або звуть їх усіх назвою «франки».

133 Це робили окремо особи, переважно ченці-місіонарі. Потім був заложений чин ченців- «Мерседаріїв», які добровільно йшли в неволю до невірних, заступаючи невільників, котрих увільняли зараз же. А коли приходив викуп за такого «замістителя», тоді відпускали й «замістителя».

134 На магометанській вервиці — неподіленій на десятки — відмовляють «правовірні» «1100 наймень Всемогутнього», які мусять відмовити з пам’яті, додаючи до кожного наймення» хвалу: «Нехай буде слава Йому на віки».

135 Людовик IX, Святий (канонізований Католицькою Церквою), син Людовика VIII і Блянки Кастильської 1224-1270. Історичний факт. Сарацинські поети й співаки складали про нього співи, оспівуючи його «доброту, людяність і милосердя».

136 Гузла — не слов’янські «гуслі»! Є це струнний,східній інструмент, на спосіб «балалайки».

137 Біжний тогочасний звичай.

138 Самаркандський пергамент уважали за найліпший.

139 Сааді — славний перський поет (1184-1291). Найліпша його книга зветься: «Ґюлістан» — «Трояндський сад».

140 У старовину, майже всі освічені еспанці знали арабську мову. Ще авторка цієї повісти, за молоді літа цілком вільно володіла арабською мовою, писала арабським письмом (мабуть, як пам’ятка на це лишилась нечительність її дуже кепського письма у «християнських» мовах!). І перечитала чимало арабських творів. Навчили її цьому обидва вуйки, які дуже добре володіли арабською мовою.

141 Ароїди — улюблений маврський орнамент — із стилізованої рослини «арум».

142 У перських орнаментах — а Сааді є перський поет, майже ніколи немає червоної ні жовтої краски.

143 Пишу — як прийнято — «Альгамбра», але вимовляється по арабському і по еспанському: «Альамбра».

144 Альфонсо X (1252-1284).

145 Альфонсо X не тільки поклав основи еспанського письменства, він це був, що склав «Альфонсові таблиці» (р.1252), котрі ділили рік на 365 днів, 5 годин, 49 мінут і 16 секунд.

146 Такий звичай, дійсно існував у старовину, доки не прийшли до Еспанії королі-чужинці. Французи навіть дуже висмівали цей звичай. Казали, що при еспанському королівському дворі «король і його придворні «тикаються» як мулярі чи теслі на будівлі…»

147 Ця сцена — не вигадана. Перед першою світовою війною авторка бачила, як у такий спосіб «бавився у коваля» старший уже віком і дуже високо поставлений перс. Сцена видалась авторці цікавою й небуденною — принаймні, для європейця. Тому й вставила її у цю повість.

148 Арабська «фантазія» — власне не перегони, але більш подібна на кавказьку «джіґітовку».

149 Помаранчевики квітуть — і дають овочі — протягом цілого року, тільки в меншій кількості, як головний урожай.

150 Нехай читач не думає, що «улюблений лев» — вигадка авторки. Приручених — із малечку — левів і тигрів любили тримати на Сході. Ще за молодість авторки, знала вона одного такого прирученого тигра. Мали його в тій родині 15 років. Ходив вільно, ніколи не був прив’язаний чи на ретязі й ніколи не задавив ані курки, ані голуба. Лащився як кіт. Але ніколи не «коштував у своєму житті жадного м’яса.

151 Оповідання про «психологію» лева, не фантазія авторки. Це чула воїна від старого перса, який мав прирученого лева.

152 На Сході дуже люблять солов’їв. Тримають їх у клітках. Але не виколюють їм очей, як це роблять «любителі» солов’їного співу у «культурних» краях Европи, а тримають ці клітки — звичайно дуже великі, — у тіні кипарисів, які дають не тільки затінок, але й злегка «притемнений», ніби вечірнім світлом. Тримають, звичайно, по дві й три таких клітки, де солов’їв є завжди пара: самчик і самичка. Щоб «співаки» могли «суперничати у співі». Дехто з таких аматорів солов’їв, навіть виходячи на прогулянку за місто — «до природи» — бере свого улюбленого пташка з собою.

Розповідають, що згаданий поет Сааді та другий поет Омар-Кайям приносили своїх солов’їв у клітках навіть до коф-хаїне, — каварні.

Взагалі, на Сході незвичайно люблять звірят, уміють приручати їх і «розуміти» їх.

153 Плакальниці не тільки «плачуть» на похоронах. Вони співають — іноді тут же імпровізовані — пісні, в яких хвалять небіжчика, його добрі вчинки, якості. А також потішають словами своїх пісень близьких померлого. Нагадують, якщо це помер батько, наприклад, що діти мають вшанувати його пам’ять, наслідуючи його добрі приклади, щоб бути гідними називатись його дітьми і т. п.

154 Деталі про сарану — з оповідань батька авторки, ентомолога, який провів у Сагарі в оазах більш як вісім років і ніколи не хотів написати своїх про те споминів. «Бо — казав він — більшість людей дивиться на ентомологів не як на вчених, але як на людей, котрим «нема чого робити», ще й до того «несповна розуму». Ніхто б такої книжки не читав, а як би й прочитав, не повірив би. І — перш за все, — не знайшлося б видавця, який схотів би друкувати «таку дурницю» як «згадки ентомолога».

155 Авторка цілком поділяє страх Ібрагімової доньки перед сараною, дарма, що з першої світової війни має п’ять поранень і два військові хрести «за храбрість».

156 Гебрайської мови авторка не знає. Але батько показував їй — мертвого! — саранчука. Зі споду, — на горішній парі крил, — дійсно, ясно видно по два чорних знаки, що дуже нагадують гебрайські літери,

157 Авторка бачила таку церемонію в Єгипті.

158 Так вірують магометани.

жүктеу/скачать 1.4 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: