Наталена Королева Предок

«ЧИСТІ»

— Diaos vos benediga! — привітався старший старо-провансальським привітанням.

Широкі, чорні плащі й чорні ж баскійські берети не робили приходьків подібними ні до гірських пастухів, ні до селян.

— Лікарі?… Астрономи з Провансу?²⁹.

— Слуги Божі з Романії, — пояснив старший, із блідим обличчям аскета й глибоко запалими очима.

Мешканці долини Родану³⁰ та Піренейських країн не признавали себе васалами ані Франції, ані Араґону. І давали своїй країні невтральну назву, пов’язану з давниною: Романія.

— Прохаємо милостивої авдієнції в королеви доньї³¹ Хуани.

Сандоваль пройшов рукою по білій щітці свого густого, сивого волосся й наказав чекати: — До відповідної хвилі.

Але щиро додав: — Тільки не можна сказати, коли вона прийде.

— Вона прийде! — так упевнено притакнув старший прихожий, ніби це залежало від нього, а не від доньї Хуани.

— Вона прийде! — і попрощався тими ж словами, що сказав вітаючись: Diaos vos benediga!

І справді, швидше, як можна було сподіватися, дочекались «слуги Божі з Романії» приобіцяної Сандовалем «відповідної хвилі».

Доньї Хуані настільки полегшало перед Толедом, що того ж таки дня вона прийняла чужинців.

— Колись король дон Педро Араґонський обставав за тими, що переслідувані були несправедливо³²… його шляхотна рука простяглась над розпорошеними…

Далекий погляд доньї Хуани затримався на старшому, романському втікачеві — Монфорові. Думкою пролетіло: Монфор! Це ж нащадок саме найжорстокішого з переслідників! А тепер він просить захисту перед переслідуванням! Дивні діла Господні!

— І я не замикаю дверей перед переслідуваними, — промовила задумливо. — Сонце Еспанії, — як і за часи дон Педра, — так і нині світить усім пригнобленим і нещасливим… Сини ж Еспанії, її шляхетні лицарі, обороняли завжди й оборонятимуть усіх покривджених. Тільки… не знаю, як свята Церква³³…

— А чи ж не називали богобоязливого короля дон Педро «ель Католіко»?³⁴ Чи ж не дав йому Господь перемоги над маврами, що віддавались справам матерії й тіла³⁵, цим принадам диявольським?

Замовкли. І німа тиша немов притакнула: — Так!..

— Давні події нагадали ви, — ніби прокинулась із думок володарка. — Я гадала, що вже давно розвіявся дим каркасонських кострів!.. Думалось, що з ним зникла й пам’ять по тих «досконалих»³⁶, «чистих» альбіґейцях…

— Дим… може! Але непереборною фортецею стоїть «Гора Спасіння» — «Монсеґюр»³⁷ із своїм найсвятішим скарбом. І ні спалити її, ні знищити — не можна.

— А в серцях вірних горить посвятний вогонь науки Гільбера де Кастро³⁸ — тихо додав другий романець.

Був стрункий, високий із трохи закрученим волоссям.

Хуана обернулась до нього. На хвилину затримала свій погляд на різко вирізьбленому профілі романця і трохи схвильованим голосом промовила: — На що згадуєш, чужинче, наймення, про яке що можеш знати?

З-під широких брів блиснули вогники очей:

— Згадую, володарко, бо забути не можу, хоч би й хотів! Це ж бо — ім’я мого роду. Знаю ж про нього те, що тепер у Піренеях я — єдиний його нащадок.

— Помиляєшся, мій гостю…

— Мабуть ні, ясна володарко! Вогнем і мечем до коріння винищено все, що було в Романії з роду де Кастро. Лишились тільки двоє. Один помандрував у світ за очі, на Схід, у країну скитів чи ґотів³⁹… Хто визнається в назвах тих диких пустинь? Із насіння ж другого був я, останній, бо ж посвятив себе Богові.

Хуана вказала на Беату, що немов неприявна думками стояла байдуже, спершись на вікно. — Знайдеш тут іще декого зі свого роду! З нього — ця дама, графиня Беата де Кастро. Говорити з нею можеш. Але відповіді не чекай: вона — німа.

Романський де Кастро зробив кілька кроків до Беати й глибоко вклонився.

— Незбагнута Мудрість Вічна! В наших сумних, налитих підлістю часах, єдина справна доля для нащадків того, що беріг і сховав св. Ґраля в Монсальваті, це — жити в мовчанню…

— Або служити духові Істини, — додав лагідно Монфор, — що його світ приняти не хоче… Ми бо не сміємо «прожити життя марно»…

— Не жити марно! — зітхнула королева. — Хто скаже, що це означає? І як це зробити… Коли згасло сонце життя й не освітлює більше мети?..

— Велика Мета не гине ніколи, володарко! А Сонце Правди ніколи не гасне.

Під восковою церою обличчя доньї Хуани виступив блідий рум’янець. Королева стала подібна до освітленої з-середини камеї. Уста її затремтіли. Але вона згасила готові вирватись слова. Знову якусь хвилину тривало мовчання. Погляд королеви торкнувся Беати, нерухомої, як статуя резиґнації. Потім, по черзі, перейшов по обох прихожих, ніби хотів побачити їхні думки.

— Шукаєте моєї охорони… — Гармонійний «неземний» голос доньї Хуани тремтів. — Дам вам її. Навіть більше: подарую вам і приязнь свою, якщо… Не знаю ваших таємниць, але певне, що могутні й великі вони, коли за них тисячі людей платили життям… Кажуть бо, що ви, — там у Романії! — володієте якимсь «скарбом найціннішим»… Що в горі Монсеґюрі зберігаєте Найсвятішу Кров Христову⁴⁰… що дає життя вічне… Скажіть же мені те могутнє слово, що перемагає і смерть саму та дає вічне життя! Тоді матимете все, що може дати влада королівська!

Схвильована королева встала. Її невеличка постать, за час жалоби ще більше виснажена постами та журбою, губилась у широких згибах чорного оксамиту. Обвинута жалібними завоями голова здавалась аж надто великою на таке дрібне тіло⁴¹. Очі горіли екстатичним вогнем упертої, єдиної думки, що володіла нею нероздільно й цілковито.

— Багато вигадок і неправди оточує наймення «чистих-катарів». Зате не тисячі, а тисячі тисяч нас винищено нараз… Але «таємниці життя і смерти» не знищено… Це правда. Спробуємо, володарко, приготовити тебе, щоб ти її зрозуміла…

Обличчя доньї Хуани заясніло надією. Але запанувала над своїм зворушенням. — Чиніть, що треба… Але скажіть — і матимете…

Монфор похитав головою. — Відмовити в науці нашій тому, хто її просить, не сміємо. Але не можемо її продавати!

— Та ж прохаєте в мене захисту?

— Прохаємо, володарко. Але — не «купуємо»!

Беата не слухала розмови. Що поможуть їй усі науки й таємниці світу, Але вухо вловило слова: — Одна з таємниць життя, володарко, у тому, щоб смерти не тільки не боятись, але бажати її, як початку вічного, щасливого життя. І слід шукати смерти не в хвилину розпуки чи безнадії, але в хвилину найвищого земного щастя.

Беата прислухалась уважніше: — Може й справді не помилялась вона тієї ночі — «з вовком»! — коли бажала смерти?.. Але… хіба вона лиш одна така на світі, що мусить жити без щастя?…

І знову, — ніби далекими хвилями, — докотились Монфорові слова про «гріх тілесного кохання, що ув’язнює духа в путах матерії», то знову про «недосконалість світу цього, повного болів, лиха і зла. Бо ж із Божого дозволу, в ньому володіє диявол»⁴².

— Так от, — думала Беата, — пекельна безодня вже роззявлює пащу, саме біля моїх ніг?.. Упаду в неї?…

А замислена донья Хуана вже давно не вловлювала слів…

Усі її думки крила та одна-головна: — Вони знають «таємницю життя і смерти!»… Від них її дізнаюсь і я…

Хмари надії, як клуби пари, згортались і розгортались. Підхопили донью Хуану й понесли її, гойдаючи, як на хвилях… Думка заходила одна за одну. Може ще й далі тривало б послухання приходьків, якби несподівано — різкий Беатин рух не вирвав королеву з того виру розбіжних думок.

Беата цілою постаттю схопилась до вікна й це повернуло донью Хуану до дійсности.

— Хочу пізнати науку вашу і таємниці ваші, — озвалась королева до романців. — Залишайтесь серед… поетів нашого двору, — несподівано приділила їхнє місце. І на здивований погляд молодшого альбіґейця додала: — Здається бо мені, що чую більше поезії як науки у ваших словах.

Донья Хуана злегка схилила голову, відпускаючи чужинців.

— Що так схвилювало найулюбленішу, бо й найсумнішу товаришку мою? — звернулась до Беати.

Ця вийняла з омонієри табличку й швидко написала: «Посланці з мого дому, з Бурґосу».

— Тож іди, дитино, і скажи маркізі, що я звільнила тебе.

Лист випав із Беатиних рук. Зблідле обличчя аж злилось із білим мережевом коміра.

Чи ж була така біло-прозора лілея й душею як тілом?

На серце набігала щораз вища хвиля. Здавалось, що в тому серці все бурлить, стогне й гуде як у хуртовину на кораблі в розбурханому морі.

Писала сестра, Каталіна: запалення легенів, хвороба, що відібрала життя в дон Феліпе, поклала до ліжка й їхнього тата. Він і не сподіється видужати. Тому наказує Каталіні, — не чекаючи закінчення по ньому жалоби, з дозволу королеви, — котрій листа посилає одночасно, — приспішити шлюб із Карльосом де Лясерда.

«…за прикладом доньї Хуани, котра в тільки що вдягненій по батькові жалобі» — писав ослабленою рукою дон Ферман, — «стала до шлюбу з Сідом, найславнішим лицарем Еспанії⁴³. Не личить бо стародавньому родові бути без вождя… Тому ж, що по мені рід де Кастро вже не має в Еспанії нащадків-мужів, мусить це ім’я перейти, — як наймення родове, — до нащадків Каталіни й Карльоса, починаючи рід де Кастро-Лясерда.

«Молодша ж донька, Беата, — коли прийде на те Божий дозвіл — принесе своєму чоловікові тільки честь союзу з давнім родом де Кастро і маєток, але не ім’я».

Беата дивилась, як на далеких горах згасає останній усміх дня. І здавалося їй, що це згасає для неї останній проблиск надії…

— Власне, що ж сталося такого непередбаченого, чого б вона не знала, або не сподівалась? Хіба могла вона надіятись, що стане Карльосовою дружиною? Та ж перед хвилиною вона сама собі «написала епітафію», що житиме без щастя!

Дзвони з «Марії Діви Білої» сповістили, що згас іще один день…

Мідяний хор із церкви де ля Люс підхопив, а за ним озвалися й інші…

«…ecce ancilla Domini…»⁴⁴

Так! Іншого виходу нема.

Беата схилила голову і враз, остаточно вирішила: від цієї хвилини вважати себе за постулянтку босих кармеліток.

Сонце вже цілком сховалось за гори. Сірий, хирявий день над вечір зовсім зчорнів. Холодний піт стікав із дерев і стріх, краплинки падали на пожовкле листя й тихо плакали, немов хтось безпорадний, зрезиґновано, без надії, виливав свою повну жалів душу.

* * *

Може відвіє божевільно вперту думку, що мертвий дон Феліпе воскресне та ще й… по такім довгім часі?

Раділи й тому, що принаймні мертвий перебуває в храмі, а не в невпинній мандрівці.

Дворяни, так довго позбавлені вигод життя, — відпочивали.

Інес і Беата повертали з прогульки. Коні їх попліч вступали до міста, а перед ними виростала сильвета соборної вежі, одинокої, а не подвійної, як буває звичайно. Був це «палець св. Івана Хрестителя, що вказує на небо», як про неї казали.

Інес відшукала поглядом схований у зелені замок біля річки, поза стінами міста. Промінь сонця торкнувся вікон і вони засяяли разками самоцвітів.

— Замок Ґаліяни⁴⁵ вітає нас усміхом! Може з ласки Божої і ти, Беато, знайдеш здоров’я в Толедо. Я все прошу за тебе «Білу Діву».

Беата ледве помітно всміхнулась: почула полегшу, що їй відняло дар слова.

Скільки дрібної брехні, лукавства та виправдувань обминула вона за тих три тижні! Що відповіла б вона й тепер приятельці, коли завтра має статися така небуденна подія?

Нехай же мовчать її уста, як мусить мовчати серце…

Коли другого дня в толедській катедралі скінчилась Служба Божа, ні патер Інніґо, ні його асиста не відходили від вівтаря. Не встала з місця й королева.

Тиша насторожилась безконечними рядами статуй, що від тринадцятого століття зігнули коліна чи зіпняли руки в нерухомій молитві під склепіннями просторого храму.

З долішніх сталле⁴⁶, що на їхніх спинках вирізьблено здобуття Гренади, піднявся Карльос Лясерда. Повільним, але певним кроком підійшов до вівтаря, став навколішки й підвів очі на потемнілий від часу образ вирізьбленої з дерева постаті Святої Діви. Як Володарка, що за малолітнього Сина керує королівством, Свята Діва тримала Дитинку-Ісуса на колінах.

Патер Інніґо розкрив євангелію й урочисто, повільно й виразно прочитав: «Споконвіку було Слово, і Слово було в Бога…», закрив святу книгу і, передавши її дияконові, промовив до Карльоса: — Тож знай, лицарю Божий, словом в’яжеш себе. Добровільно, не примушено, у стіп вівтаря складаєш його. Скажи ж: чи любов твоя, що її, як квітку, складаєш на Божий вівтар, свята й чиста?

— Така вона і є! — роздільно й голосно, ясно відповів Лясерда.

Легким тремтінням пробігло зворушення по придворних. Душі напнялися, серця — насторожились: відбувалась бо врочиста «присяга лицаря дамі»…

Не було це вже частим явищем, як за часи давніші. Але було це завжди закликом, що підносив від буденної, звичайної щоденности, яка присипала, як порох шляхи, ідеали й лет до них.

А Карльос, поклавши правицю на шпаду, до половини витягнену з піхви, проказував слова присяги: — Перед обличчям Господнім, Марією Дівою Володаркою Небесною, перед королевою нашою, королем і цілим двором складаю на вівтар святий, при твоєму, Отче чесний, свідоцтві, присягу: До останнього зітхання служити дамі своїй учинками й життям. їй присягаюся віддати навіки любов свою чисту й пошану.

— Яке наймення дами твоєї, лицарю Божий? І чи приймає вона присягу твою?

— Перед Богом і людьми називаю наймення її з пошаною: Марія-Беата де Кастро зветься вона на землі, а «Провідна Зоря» моя — ім'я її у вічності.

Домініканець повів очима по рядах двірських дам: — Приймаєш присягу й службу лицаря свого, Маріє-Беато де Кастро?

Беата вийшла з лавок.

Спущений аж по уста чорний серпанок жалоби, — як у всіх двірських дам, приховував її обличчя більше як до половини. Як молода до шлюбу, стала вона навколішки попліч Карльоса.

Домініканець узяв із постави, поданої йому дияконом, дві обручки. Благословив, покропив свяченою водою перстені й надяг їх на руки лицаря й дами. Аколіти⁴⁷ вложили обоїм до лівих рук розсвічені свічки. Правиці обоїх священик покрив своєю рукою.

— На вічність з’єднує вас Господь нев’янучими офірними символами вічности. Нехай любов і вірність, що їх обіцюєте собі взаємно, буде вам світлом і підпорою на шляху до Світла Вічного, що в Ньому з’єднаєтесь навіки.

З хвилину голови обоїх були схилені. Потім помалу піднеслись, повернулись у повний профіль, — як на медалях. — одна до одної. І зустрінулись у поцілунку.

— Єдиним цим поцілунком дозволено вам обмінятись на землі — лунали слова священика. — Можете кожне вступити в подружжя з іншим. Але ніколи — одно з одним. Світло невгасаюче нехай світить душам вашим.

Доторкнувся євангелієм рамени дами, потім лицаря і дав їм поцілувати текст: «І Слово було в Бога.»⁴⁸

Уклонившись вівтареві й священикові, Беата й Карльос відійшли.

Лясерда врочисто, за руку проводив «свою даму», щоб разом із нею вклонитись королевій.

Коли проходили навами, соняшний промінь упав до ніг Карльоса, немов торкнувся його світляним пальцем.

Лясерда інстинктовно підвів очі й уперся поглядом у кам’яну статую короля Санчо ІV-го — давнього ворога його роду.

Спертий на меч, кам’яний Санчо IV дивився суворо й сумно.

Думкою Карльоса пролетіла історія цієї родинної боротьби за еспанський престіл, що ним заволодів Санчо небіж короля Альфонса Х-го, дарма, що прямий спадкоємець і син Альфонса Х-го, Альфонсо де Лясерда, воював завзято за свої права, маючи за собою, крім свого права, ще й союзників: короля Франції, Англії та ще й «африканського палядина Яакоба бен Юсуфа», як розповідає про це хроніка дона Хуаиа-Міґуеля⁴⁹.

Саме напередодні св. Катерини, ще звечора, нагнало вихором сині, зі споду «підпечені» важкі хмари. Повиростали горами на обрії, обступили отік усе місто, а потім почали на нього наступ лавами грізних велетнів, закутих у бронзові лати зо сталевими шоломами.

Аж моторошно стало мешканцям Толеда. Тужно тривожились серця. Дарма, що звикли до страшних, бурхливих хуртовин, таких грізних і частих над Толедом.

— Добре ж, як буде сніг!… — запевнювали старі люди. — То ж може впасти крига оттакими шматками… — показували жахливі розміри граду. І вираховували, за чиєї памяти вже приходила на край подібна біда.

Тратив рівновагу й фрай Антоніо. І перед грізними червонаво-жовтими хмарами не стримував свого невдоволення,

— Господа спокушаємо! — повторював францисканець. — Чи ж то видана річ? Звичайні собі грішники найбільшого чуда — воскресіння мертвого, ще й набальзамованого! — не тільки вимолюють, а ще й певні, що воно таки станеться! Мало дня не назначили!… Ніби місячні епакти⁵⁰ встановлюють! Тож гнів Божий і збирається на марну зарозумілість і пиху нашу!

Дехто з духовенства погоджувався мовчки з розумними міркуваннями скептичного падре.

Але більшало тих, що починали протестувати вже півголосно.

— Закон святої Церкви велить, щоб тіло християнське було поховане в землі. Тож не допустимо, щоб нарушувати закони Церкви «згори»!

І, — мов цвіти на провесні! — «розцвітали» нові чутки: — На чолі святої статуї Христа «де ля Люс», ясно бачили диякони та два священики справжні краплини свіжої крови!

— Хустина Святої Діви в руках «Семиболісної», що в каплиці, — кожного ранку наскрізь мокра! Цілі бо ночі плаче Пресвята Діва!..

— Чорний крук влетів під час піднесення Святих Дарів до храму Марії Діви «білої» й тричі кричав: «Pax! Pax! Рах!..»⁵¹ Бо ж до вічного відпочинку вже давно час покласти вбите тіло покійного дон Феліпе!..

Обережніщі з царедворців намагались оминати патера Інніґо де Санто Еспіріто. Ясно бо було кожному: занадто «вперту» він має віру!.. І це підтримує нерозумні надії напів божевільної королеви… Час уже приборкати це.

Та ж навіть і святі Апостоли раз-у-раз сумнівалися… тобто, ставилися «критично»… А як же?! Інакше не картав би їх тоді а тоді Господь! Називаючи їх «маловірними!»

А вже, відомо, куди вже звичайним, грішним людям не ставитись скептично! Найгірше ж, що та беззастережна віра домініканця підтримує мрії королеви, що її розум, — із великого жалю! — явно збочив із правдивої дороги!

Це ж — кожному ясно!

Але патер Інніґо «нічого не чув і не помічав». Бо, — на його думку: — Хто керує іншими, мусить часто не бачити, не чути і не помічати, хоча б бачив, чув і помічав… Бо ж його обов'язком є робити висновки…

Тому домініканець «не помічав» навіть тих остовпілих вірників, що зранку в день св. Катерини з жахом дивились на дон Феліпову труну. А було з чого зжахнутись!

Під масивним, кам’яним склепінням катедри, в огнистому вінку свічок, королівська срібна труна була покрита, — мов білою габою, — тонкою верствою блискучого, пухкого снігу-паморозі…

Не падав цей сніг ізгори. Це засвідчували всі ченці, що в нічній зміні молились до ранку над труною. Ні! Сніг виступив із самої труни! Немов би його «випотило» набальзамоване королівське тіло.

Лежав довго⁵², переливався, виблискував то іскрився в рухливій заграві розсвічених свічок, аж поки патер Інніґо не проказав від вівтаря «Requiem aeternam»⁵³ наприкінці Служби Божої.

Тоді враз сніг перетворився в краплини чистих сліз…

Спочатку вони вкривали цілу труну, потім чистим дощем упали на мармурові плити підлоги.

Ясно: це ж «плакало тіло померлого» над своєю гіркою посмертною долею блукати непохованим! І вимагало похорону.

Однак донья Хуана ані тепер не хотіла зрозуміти. Наче й не було цього «ясного знаку!»

Вона, як мати над хворою дитиною, схилилась над замкненим віком труни, яку не відчиняли за першою «тихою», не «співаною» Месою. Бо:

— Дон Феліпе не любив вставати рано!.,

І вдова набожно притримувалась тієї привички мертвого короля.

Обережно, немов боялась збудити тяжко хворого, донья Хуана втирала подаваними їй хусточками краплини з віка домовини й дбайливо натягла сама, — власноручно шите — перлинами-сльозами покривало на труну.

— Не збудити!.. Обережно! — затримала переляканим жестом панів, що підійшли нечутним кроком, бажаючи помогти королевій.

Потім відступила на крок. Оглянулась. Розстібнула фібулу-застібку своєї довгої, підшитої хутром, чорної, оксамитної «манти» — плаща, скинула його й ще ним накрила труну поверх покривала:

— Спи, мій Феліпе!

І рухом руки наказала ченцям молитися тихо, без слів…

* * *

Бути на весіллі сестри рішуче відмовилась

— «Не про земські весілля годиться думати невісті Христовій. Присвячуючи ж себе Господеві, мусить віддати йому своє життя, щоб продовжив життя татові» — написала на листочку королевій.

Патер Інніґо замислився. Добре знав обі сестри. Любив їх, як уміє любити духовник виплекані ним із пуп'янку людські душі.

— «Покликання?..» Ні!.. Здається тільки «альта ораціо!»⁵⁴

Занадто пристрасно боронилась Беата проти всяких умовлювань — вичекати, чи бодай відкласти свою постанову, хоча б до весілля сестри.

Хіба ж раніше не мав нагоди помічати патер Інніґо, що переважно тихо, непоквапливо й спокійно бороняться ті, хто відчув покликання?

Надто багато було палкости в протесті німої красуні!..

— Чи аж така глибока її рана? — міркував домініканець, закінчивши свою вервичку, — улюблену свою молитву, коли почував себе схвильованим і бажав знову прийти до зрівноваженого спокою.

Ходив під аркадами «крузієр»-ґалереї манастиря Сан Хуан де льос Рейос. Дивився на широкий краєвид із блискучими меандрами Тахо — краєвид такий далекий, розсяглий, що на ньому не видно було живих істот.

Тільки міст Сан Мартіно серед цих вільних, самітніх просторів нагадував про людей, — там, у далині, з їхніми такими дрібними турботами й радощами…

І на цьому рожево-фіялковому тлі далин ніби розстилав патер Інніґо дрібні обривки завважень, окремі слова, вираз поглядів, що ловив їх «на лету», а тепер уважно переглядав.

Чому останніми часами дон Карльос усе дужче зближався до володарчиних наметів? Особливо ж… Так: особливо з тими двома новими?

Тягла його приязнь до галузі з роду, що ставав йому «своїм»? Може!

Тільки, було щось у цьому ще й інше.. напевне! Бо ж, їдучи до Бурґосу, випросив він дозвіл у королеви взяти з собою обох тих поетів…

— Окрасу на тихе весілля!.. Славних провансальських труверів⁵⁵.

— Але… але ми вже трохи чули ті їхні «окрасні співи!»

Патер Інніґо нащупав у кишені рукава ряси Беатиного листа. Зачепив за пояс довгу вервицю й підійшов до великого круцифіксу на стіні.

Своїм звичаєм уважно подивився на Розп’яття, ніби питаючись:

— Чи правильно думаю? Чи справно роблю?

І пішов до своїх покоїв.

Тількищо взяв перо, вчув поквапливу, вояцьку, тверду ходу важко обутого дужого чоловіка.

Затривожився прислухаючись.

Брат Домінґо, «охоронець дверей» патера Інніґо, тихо сперечався з кимось… Домініканець устав і відчинив двері.

Тримаючи крислатого бриля в руці, стояв перед ним раменастий атлет — Херонімо Діяс⁵⁶, Карльосів джура.

З-під його суконної, довгої «капи» виглядала шкуратяна, чужинецька одіж — звана «juste au corps»⁵⁷. ) За поясом стирчав кинджал, до пояса ж привішена «мізерікордія» — короткий, менший ніж.

Високі — аж поза коліно — горішнім краєм розширені «лійкою» чоботи, теж чужим звичаєм⁵⁸ були припнуті ремінцями до пояса, щоб не спускались та не перешкоджали в ході⁵⁹.

Херонімо, очевидно, не мав часу впорядити себе, а прибув наквап, просто з сідла. Тільки дуже нагальна справа могла привести його так до володарчиного сповідника. Тільки загроза якоїсь небезпеки могла повернути його з дороги до Бурґосу, куди він учора лише від'їхав із Карльосом із Толеда.

— Високодостойний падре!.. Прошу вислухати мене, як на сповіді!. Благослови Свята Діво дель Піляр донью Беату! Ради неї міг я вернутись, Прислав мене з листом до неї дон Карльос. Того листа я доньї Беаті віддав — до власних рук! — дігнавши її в дорозі. А, вертаючись, заскочив до Толеда, до вашої милости. Рятуйте, найдостойніший отче, бо ж обома ногами стоїть над безоднею Карліто!

У хвилинах глибшого схвилювання чи болю, старий слуга називав свого молодого пана довірливо-інтимно: «Карліто».

— Як би ж загрожувала небезпека видимої смерти — на те вистачило б і самого Хероніма. Оборонив би! Але збирається на гірше: «смаженим чути!»⁶⁰ Здалеку димом спершу заносило від тих романських труверів! А Карліто — з ними! Вже давно вони в нас і днювали й ночували! Свої мудрощі пекельні викладали. Запевнюють, що цілу науку Святої Церкви — цілу, без вийнятків! — інакше розуміти слід! Мовляв, усе — на шкоду людству! — поплутали священики наші. Вони ж — по правді все висвітлюють, ніби… «Синами Беліссени»⁶¹ називають себе ці правдиві сини Вельзевулові!

Патер Інніґо відкинувся на спинку фотелю:

— Так, у чім же річ, Херонімо?

— Як — у чім? Таки ж самі осудіть, всечесний отче! Чи ж не сини дияволові, коли навчають мого Карліто й святого хреста стидатись?… «Знаком образи Божої» хрест називають! І той молодий, — Боже йому вибач! — що ще й ніби теж де Кастро зветься, теж при мені такі слова вимовляв: «Знаком хреста, — каже, — я ніколи спасенний не буду!»⁶² Чуєте?

Воскове обличчя патера Інніґо не зміняло виразу. Тільки ледве тремтіли ніздрі і в очах загорявся той — ніби роздмуханий із середини — вогонь.

— Кажеш, і «лицарської присяги дамі» не визнають?.. Як? Поганська вигадка?

Обурення хуртовиною розгойдало Херонімове серце. Тремтіли кінчики білих вусів на обвітреному, смуглявому обличчі. А маленький ромбик гострої, сивої борідки тріпотався мов білий вогник:

— Це ж, отче всечесний, так можна дійти й до того, що й лицарського звичаю, святого побратимства не визнавати! І меча не святити! Знаю: «Святі не мечем, а вірою перемагали!» Так і при свяченні меча говориться! Але ж, отче всечесний! Що ж буде зі світом, коли порушений буде хоча б найменший припис обичаїв лицарських?!..

За годину по тій розмові кілька їздців прудко вирушило з Толедо. В одного з них, у подорожній торбині був лист до Карльоса Лясерди від маркізи де Алькораз.

У тому листі маркіза перепрошувала, що мусить зрушити його пляни. Мовляв, у метушні несподіваного Беатиного від’їзду та через зміни, зв’язані з ним, маркіза якось прикро забула, що нові трубадури з Романії мають саме за три дні з’явитись перед королевою, з власного, володарчиного наказу.

Як будуть вільні — маркіза пошле їх зараз знову до Бурґосу, дон Карльосові, на найшвидших конях…

Другого ж дня, ввечері, патер Антоніо надовго затримався в свого приятеля патера Інніґо. Щоб не виходити, очевидячки, зі свого звичаю: ні в чому не погоджуватися з домініканцем, францисканець гарячився:

— Чого ж тут мудрувати? Хіба в Толедо мало дерева? Чи шкодить це комусь: малим вогником підогріти віру?.. Ні, мені найдивніше те. що я — тихий та скромний францисканець, — мушу говорити це домініканцеві, охоронцеві віри?

Патер Інніґо спокійно хитав головою:

— Цього мені нагадувати не мусиш. Я й у сні не забуваю, що я — домініканець. Тому й не пішлю на спалення, як тобі цього так хочеться! — цих двох альбіґейців.

Фрай Антоніо аж підскочив:

— Аль-бі-гей-ців!.. Та ж і це прокляте слово вже забуто! А тут — двоє їх живцем ідуть у руки і ти…

— А я відпущу їх із миром. Так. Робитиму, щоб,— як ти кажеш правильно: забуто вже й слово це нещасливе. То ж не спокушуся й те слово «нагадувати» й не дозволю собі «підгрівати» жовч громадянства та не роздмухуватиму милих тобі «вогників», щоб не робити в очах темної юрби ще нових «мучеників» за фальшиву віру… Досить уже й Гуса богемського! Досить Савонаролі!..

— Ні! Не досить! Нива Божа мусить бути чиста, без кукілю!

— Кинь, брате! Ти ж добра людина!

— А хіба святий апостол Петро не був добра людина? А витяг меча на оборону Христа! — бунтував францисканець.

— Може й ми, — чи занадто непоміркованою гарячістю своєю, чи надмірною холодністю — завинили тому, що пів світу вже горить від цих вогнів… — заспокоював фрай Антонія домініканець.

— Чи ж гадаєш, легко буде нести наслідки цієї пожежі?.. Ох, довго ще чутиме Церква цей «чад паленини!» А отруя з Альбі⁶³ вже постарілась, утратила силу, видихалась там, на місці… Тож нехай вертаються до своєї Романії, щоб скінчити безславно своє життя в кам’яних своїх печерах… у забутті, нікому не цікаві…

— А тут? У нас? — ще не заспокоювався фрай Антоніо.

— Брате! — ласкавим голосом, трохи втомлено затримав його домініканець. — Покинь! Справа надто важна! Не збивай мене своєю гарячістю! От, ліпше скажи: як твої вирахування? Цим даси мені трохи спокою, якого я так потребую…

— Ні, ти, отче, справді — вибач! — неначе якийсь дивак!.. Спокій!.. Та ж хіба можна про такі речі як календар, — справний! виправлений календар! — говорити спокійно?! Та це ж — просто трагедія, що приведе не знать до яких наслідків! Ти ж сам поглянь: «антихристовий рік», тобто рік 1666, — якщо буде до того часу належно справлений календар, матиме Великдень у найпізніший день: 25 квітня! Чуєш? 25-го квітня! Ти ж уяви собі: спочатку в мене вийшло аж двічі 26-го. Поза ме-жа-ми! Я боявся, що мені трісне серце!

— Це справді дивно! — спокійно згодився патер Інніґо.

— Див-но?!! Хіба це відповідне слово для такого випадку?! Це — ди-во-виж-но! А найдивовижніше те, що я ж передбачав! От, що означає добрий, справний календар! І тоді, — фрай Антоніо заговорив спокійніш, аж урочисто — треба знову чекати «нападів антихристових» у роках 1734-му, 1886-му, 1943-му… Це критичні роки для віри й Церкви…⁶⁴ В цих роках буде св. Марко «алилуя» співати, св. Антоніо «Духа Святого взивати», Іван Хреститель «з Христом столувати». А цілий світ…

— Кричатиме: «ой, лишечко!» — додав усміхаючись патер Інніго.

— Правильно! — не помічаючи усміху притакнув фрай Антоніо. — Всі кричатимуть «біда!» Та ж, щоб не було пізно, бо ж хіба «їм» заб’єш у голову заплішку, що календар…

— Ну, а як же рік 2000? Ти вчора був за нього певний…

— Та я, — хвалити Бога! — сьогодні за нього ще певніший. У 2000-му році Великдень припадає на 23 квітня… Це — нормально! Та ж головне — виправити хибу, розумієш? І тоді…

Але домініканець махнув рукою й затримав мову фрай Антонієву. Прислухались: у нічній тиші виразно було чути під домом людські й кінські кроки.

Фрай Антоніо вступив за котару, що ділила вітальню патера Інніго від дальших його кімнат.

За хвилину до покою впровадили Монфора й «запіренейського» де Кастро.

Всі троє чекали поки, віддаляючись, замовкали кроки вартових, що припровадили «чистих». Де Кастро був явно схвильований і перший порушив мовчання.

— Якщо нас чекають муки і смерть…

Патер Інніго посміхнувся:

— Дуже гарний початок для поеми: драматично і сильно! Але, хай вибачать мене панове поети: я дозволив собі потурбувати вас так пізно не для диспутів чи ліричних вправ. До речі: сподіваюсь, нічого прикрого не трапилось у дорозі вашим милостям?

— З нами поводились чемно, — відповів Монфор. — Але ми здивовані такою несподіваною…

Домініканець указав на стільці:

— Спочиньте ласкаво. А щодо несподіванки… Це наше життя, — аж до самої смерти, — сама несподіванка, ваші милості це знають! І часами — найбільша несподіванка, — це власне сама смерть…

Останні слова різнули Монфора неприємним холодом. А в думці майнуло:

— Що ми можемо проти нього?

Патер Інніґо глянув на обох суворо:

— Така моя функція — радити. Як знаєте — я дорадник її величности. Так: вам дадуть охорону, коней, трохи золота, а до всього того ще й мою не найгіршу раду: не зволікаючи, знову повернутись за Піренеї. Ви — поети талановиті. Але тут ваших поезій не доцінюють. Як ваші милості помітили, ми — цілком свідомо, — співаємо інших пісень.

— Але ж королева обіцяла нам…

— І не рушить своєї обітниці. Охорона її величности — над вами, аж до меж її володінь. А зрештою і я маю деякий голос, але особисто я вам нічого не обіцяв. Що правда, не багато може вбогий чернець із мого ордену. Хіба що… показати дорогу в Рай чи попередити проти вогнів… пекельних…

На хвилю спустив додолу очі.

Катари мовчали.

— Так не затримую вас, панове мої, — підвівся патер Інніґо. — Перед вами подорож спішна й довга. Можете йти, цілком самі, без варти. Я вірю вам. А зрештою в наших коридорах нема відчинених дверей. Ваша ж варта чекає на вас при кінці коридору. Con Dios, caballeros⁶⁵… Ага! Ще слово: графа де Лясерду я перепрошу за вас сам. Тож прошу не турбуватись, щоб із ним здибатись.

Зупинка в Толедо тривала аж задовго. Давно вже повернув до двору Карльос Лясерда з молодою дружиною.

Були трохи дивні й будили цікавість. Але малохто чув їхні голоси. Важко було б знайти когось, хто так досконало, як молода Каталіна Лясерда міг би заступити при королевій «німу» Беату: була це ніби друга квітка лілеї з того самого стебла. Навіть при сумному дворі доньї Хуани, що її тепер усе частіше називали потиху: «ля льока»⁶⁶, не легко було знайти журливіші очі й ходу, як у привида, що блукає серед могил. А тьмяний, згаслий голос Каталіни можна було почути тільки тоді, як до неї звертались із запитанням…

І з дня на день виразно в'янула молода графиня Лясерда. Танула, як офірна восковиця перед образом Пресвятої Діви.

— Мов за життя переходить очистець! — хитав головою патер Інніґо.

Бачив, що лишається одно: розпитати саму Каталіну… Не на сповіді, не «за правом сповідника», але як друг, приятель, що знав її з дитячих її літ.

— Увійти в її душу добровільно відчиненими дверима приязні, — формулював свою думку патер Інніґо.

І на хвилину не припускав, щоб якийсь гріх був джерелом її суму.

— Але, — поможи мені Боже!⁶⁷. — Скільки ще, крім гріха, є «гірких трав» у темному садку людського серця!

Чекав уже чималу хвилину під аркадами Сан Хуана поки Каталіна закінчить у храмі свої молитви.

Прислухався, як молитовний настрій причаївся під склепінням манастирських аркад і ласкавим сутінком згорнувся в кутках довкола ґотицько-мавританських колюмн, що поміж них тихий вітрець приносив свіжий віддих Тахо.

Де ж ліпше як тут відкрити серце й випустити з нього того неспівучого птаха — журбу?

Патер Інніґо тількищо витяг з-за пояса вервицю — улюблену так св. Домініком, — як легке шелестіння шовку повідомило його що донья Каталіна вийшла з храму.

Ще того ж таки вечора, маючи всі потрібні інформації, патер Інніґо замкнувся з дон Карльосом для довгої розмови.

Вже перші речення домініканця схвилювали Лясерду.

— Та ж, отче, — спробував сховати свою стурбованість дон Карльос, — «катарів» уже довго нема! Ніхто бо, — спробував легенько всміхнутись, — ніхто ж бо, більше за ваш святий орден, не допоміг тому, щоб зникла про них і сама згадка…

— Маєте правду. Ось, — підсунув чернець зшиток, — саме читаю повідомлення папі Іннокентієві ІІІ-му, від архиабата Арно де Сіте. Тут зазначено, що одного тільки дня — 21 липня року 1209-го в місті Безіє знищено двадцять тисяч альбіґейців: чоловіків, жінок і навіть дітей. Місто ж підпалено з усіх боків і мало таку температуру, що дзвони танули по дзвіницях… А ось знову… Але, ви самі прочитаєте усі поважні числа й переконаєтесь, що насіння лихих трав росте й там, де його не сіяно. Лихі ж думки не горять і в огні, в якому тануть дзвони…

— Але ж із чого ви бачите мій нахил до катаризму?

— Почнемо з перебільшеної аскези… Саме з такої, яку пропагували оті «поети з Романії», що для них святий хрест є «образою Сотворителя».

Лясерда схвилювався дужче. На мить затримався й спитав:

— А хіба свята Церква не навчає аскези?

— Навчає. Однак не вимагає погорди «до всього сотвореного» нібито «лихим на спокусу душам.»

— Тобто регулює її скажім: «кесарево — кесареві…» — завважив Карльос із ледве помітною іронією.

Домініканець притакнув поважно:

— Власне! Церква наказує пости, у всякі дні. І Христос споживав риби і ягнята. І не заборонив «плодитись і множитись».

Карльос закусив губу й ворушив шпадою. то підносячи, то спускаючи полу свого оксамитного плаща.

— А призирство до даного нам Богом життя неминуче приводить до шукання смерти. — немов думав у голос домініканець і, поглянувши понад голову лицаря, холодно додав:

— А занадто велика чеснота чистоти інколи приведе й до гріха перелюбства.

Карльос зірвався з місця:

— Падре!

— Дон Карльосе, я говорю з вами не як «духовник королеви», що бажав би керувати й сумлінням усього двору. Говорю з вами, як домініканець. «Доміні канес» — «пси Господні» називають так нас ті, хто хоче зганьбити нас цією назвою. Та ж я приймаю її як почесну. Для мене це честь залишитись вірним Божим псом, коли «люди» — що хочуть дати «вище людської моралі» — зраджують Бога. І навіть такі, як ви, — сидіть спокійно! — такі як ви, дон Карльосе, втрачають інстинкт порядку і рації.

— Хіба і в це зле вірити, що коли людина спірітуалізується настільки, аж стане вище за звичайний людський рівень, — зблідлим голосом спитав Лясерда, — то не вона Люцібелеві, а Люцібель⁶⁸ мусить коритись їй?

— Кличе до того не прямування до Ідеалу, до ІДЕАЛУ — з великих літер! — а кличе гріх того, кого ви назвали Люцібелем — гордощі й зарозумілість. Я — мовляв, — не такий, як інші!» Так, дон Карльосе! Ви стоїте над самим краєм безодні! Як би ви не пручались, я спробую відтягти вас від неї. Не «чистої» чи «вищої» віри ви шукаєте, дон Карльосе! А віри «легшої». Віри, що потурала б вашим нахилам і… примхам… Я знаю, що говорю: і примхам.

— «Легшої», падре? А як же аскетизм? — боронився Карльос, як вояк, що до останнього мусить устояти на своєму становищі.

— Говорю про вас: ваш аскетизм перетяжує тільки в тому, що не є для вас осередком вашої туги й ваших бажань. Не про «чистоту віри» йдеться вам і «поборникам чистої віри». Вам особисто йдеться про те, щоб розбити прості — страшенно прості! — але невмолимі закони Церкви. Тому ви простягли руку до «чистих» — катарів. Хоч добре знаєте, що коли вони простягають руку, то, тим самим уже… підставляють ногу! Ви не могли відмовитись від подружжя з доньєю Каталіною тоді, як їздили до Бурґосу, після події зі скаженим вовком… Знаєте, також, що лицарська присяга дамі — така ж, як шлюб — непорушна річ. Тепер же ви шукаєте дверей, що ними можна було б «чесно» відійти від дружини — що фактично дружиною вам не є. І от, вам підсувають «віру», яка рве пута, як «темні і безпідставні» та «Євангелією необґрунтовані пересуди», чи навіть «забобони». Рве пута «ваші» і «її» — не Каталіни!

— Її? — ледве чутно спитав Карльос і відчув, що цим словом відкрив своє найслабіше місце, що в нього зараз може прийняти смертельний удар.

— Так: її — Бе-а-ти! — роздільно підкреслив патер Інніго. — Тому ви шукаєте міцної й певної підойми, щоб «звалити Церкву». Бо ж, мовляв, коли її звалите — разом із нею впадуть і її «законні пута…» Розумієте тепер, що мені — ченцеві ще й домініканцеві це не може бути «всеодно», «байдуже»?…

І спокійно розмотував далі клубок думок, ніби читав якісь старі акти.

Не міг не спостерегти драми Беати і Карльоса. Втративши надію на особисте щастя, Карльос шукав спочатку тільки забуття в «гарних прямуваннях» поетів-лицарів до святого Ґраля…

Того св. Ґраля, що його — нібито переховують у печерах Монсеґюру оті ніби «чисті» й «досконалі» катари.

— Отче, та ж хіба лицареві ганьба йти шляхами найшляхетніших із лицарів? Хіба ж не шукали св. Ґраля й Альфонсо II Араґонський, і Ричард Левине Серце й багато інших? Чи ж св. Ґраль не досить висока міра для життя людини?

Голос Карльоса звучав, але пе певністю, тільки глибоким сумом.

— Так, мій лицарю! Все, що ви говорите — так. І все це має своє — страшне: «ні!» Затямте собі одну істину: кожний наливає келих св. Ґраля замість св. Крови Христової власним опоюючим напоєм своїх бажань! А тоді воює за них… а не «за св. Ґраля!» Воює тільки «під прапором св. Ґраля»! Лише під гаслом Святої Крови!.. Це є одна з найбільших пасток злого духа на піднеслі душі… Перед хвилиною я вам цитував про спалення тільки двадцятьох тисяч християн… людей! Тільки — двадцятьох тисяч! Розумієте ввесь жах цього слова: «тільки!..» А це — лише мала часточка всіх спалених, знищених, загинулих! Так, що ж? — патер Інніґо перестав стримуватись і в голосі його зазвучали ноти болю й тривоги. — Гадаєте, що я, домініканець — «пес Божий» — можу спокійно дивитись, щоб лицар вашої вдачі причинився до дальшого палення таких же християн — людей? Наших ближніх, братів! — До дальшого нищення отари Пастиря Доброго?! Чи розумієте ви, дон Карльосе, куди ви йдете? Куди хочете повести християн, людей, наших братів із нашого краю? Я сказав, що хочу вас урятувати від безодні, над котрою стоїте… Врятувати, навіть проти вашої волі. А коли б ви не схотіли свого порятунку, я буду приневолений рятувати тих, кого ви хочете повести за собою! Тож уже навіть іде мені не про вас…

Зблідле Карльосове обличчя враз ніби постаріло.

— Потребуєте часу на розміркування, щоб дати мені відповідь? — спитав хвилюючись патер Інніґо.

Лясерда підвівся.

— Ні, отче. Приймаю відразу ваші рації. Про дальше, очевидно, будемо говорити потім…

Добровільно дане слово сковувало Карльоса нерозривним ланцюгом.

Безпросвітньо-сірий присмерк враз немов упав на його душу, на все дальше життя… Затирав усі обриси, всі барви… Несамохіть зітхнув важко:

— Святий Ґралю!.. Шукають його і в Монсеґюрі й в Монсерраті…

— А він — у нас самих, дон Карльосе! Це — наше власне серце, налите світлом Божої любови… Любови не до єдиної людини, не до своєї тільки родини, а любови до людства! І треба нести цього «святого Ґраля» світом, іти з ним шляхами й стежками життя так, щоб не розбризькати ні краплини… А обов’язок — не тільки лицаря, але кожної людини завжди подавати спрагненим, знесиленим, хворим, тілом чи духом, цей святий Келих Любови Великої…

— Ах! — зітхнув іщераз дон Карльос. — Шляхи життя! Та хто ж їх укаже?

Чернець витяг зі столу купу зів’ялих пергаментів:

— Ось, я приготовив для вас, приятелю. Розшукав по різних хроніках. Може тут знайдете вказівки… Черпаючи ж, згадаєте, що при посвяченні в лицарі, ви присягали на свого меча: «Товариства людей віроломних уникати буду…»

Карльос просидів до ранку над невідомими йому документами роду де Кастро.

Вичитав у них, що один із його членів із піренейської галузі помандрував до «далекої Скитії» де «тече велика ріка Бористен…» Подався туди, прищепити там і «зберігти віру, яку нищили вогнем і мечем у Романії».

З тієї ночі Лясерда зломився.

Схвильоване до дна його серце не знало де шукати заспокоєння…

Жив, мов у страшній зморі, свідомий, що його найглибші таємниці відомі, і чужі очі читають у його душі ясніше, ніж його власні.

Все здавалось: десь тут чує кроки великого, стихійного, що наближаються до невідомого, що прийде! Неминуче! Коли ж воно прийде, тоді зникне все, що досьогодня було мріями, плянами життя…

Почнеться нове життя — несподіване, неймовірне… Але цілком нове!

Казка? Може! Але не та, де сам собою горішок перетворюється на золотий повіз, що везе в чарівні країни, де все приходить задармо, на мах палички доброго чарівника. Але — що ж? Що має бути й де відтулиться та брама, що про неї раз у раз маячить бідна королева?

І безкраї простори поплутаних думок, поплутаних майже так, як у коронованої «La Loca», це тепер був одинокий терен Карльосових блукань.

І несподівано, зовсім не там, де він міг чогось чекати, його збудили зо сну-життя слова, що їх вчув, входячи до володарки. Одна з дам читала новелу про флорентійського лицаря.

— «… Набравши з собою в запас свічок, лицар сам, без джури й помічників, помандрував до гробу Гсподнього, щоб там запалити для нового життя свічку свою від того небесного вогню, що у Великодню ніч сходить із неба й розсвічує лампаду перед гробом Христовим. І простились йому…»

Більше нічого не чув Лясерда.

По кількох днях домініканин мовчки слухав твердих слів лицаря. Потім зіп’яв руки, ніби молився. А дон Карльос продовжував:

— При гробі того, хто смертельною людиною не був, знайду я більш, як силу людську, щоб воскреснути з гробу душевного, куди поклала мене пристрасть людська…

Був це інший Карльос, заглиблений у гіркі думи, був він, за влучним виразом маркізи де Алькораз, «як постать Йосифа Ариматейського в останні дні Великого тижня». А від кількох днів з його очей розсвітилась лампада серця його під тим небесним полум’ям, що падає з неба у Великодню ніч.

— Ні, отче, — говорив Лясерда, — не як хрестоносець, не із зброєю, тільки з розсвіченою свічкою… А коли поможе Господь, подамся до гробу святого, до того невідомого Бористена… На нещастя собі та їм увійшов я до роду де Кастро. Розбив я його. Тож хочу спокутувати й свою провину й провини того далекого де Кастро, що вчинив їх він у тім краю…

Благословляючим рухом лягли сухі руки ченцеві на Карлосову голову. Був це рух, що ним благословляє священник після своєї першої служби Божої:

— Сину! Досить, коли своє живе серце принесеш ти туди. Іди во ім’я Господнє!
* * *

Все було добре для доньї Хуани, що могло б віддалити бодай один день, коли жалібний похід мав переступити іспанські кордони. Тому, після довгої затримки в Толеді, звелено повернутися до Мадріда. Королева хотіла бути на облечинах Беати:

— Мусимо обоє з королем бути при Беаті в той день, бо ж сирітка не має батьків!

Беаті ж уділено особливої диспензи для вступу до манастиря: вона-бо не народилась німа, тільки з дозволу Божого захворіла на німоту хвилеву. Тому й дозволено їй, як виняток, скласти перші чернечі шлюби, але в кармеліток «Las descalzas Reales»⁶⁹ в Мадріді, бо той манастир вже бачив «чудо сліпої», то ж покаже він нам ще й інші чудеса, — вирішила донья Хуана.

Справді: хто ж не знає про доньку імператора Максиміліяна, «сліпу сестру Маргарету, що ніколи раніш тут не бувши, не тільки сама знайшла головні — «північні» сходи, але ж, ніде не спіткнувшись, дійшла аж до дверей клявзури.

Люди ж із різних місць бачили й одноголосно потвердили: сестру Марґарету провадив Архангел Рафаїл, який їй потім — як колись біблійному Товії! — повернув зір.

Напередодні облечин, як було звичаєм, абатеса запитала Беату, чи бажає вона востаннє попрощатись із дорогими їй могилами, раніш, як замкнуться за нею назавжди двері манастирської клявзури?

— Так. Має це бажання. Бо ж у св. Домініка, при гробниці доньї Констанци, дружини португальського дон Педра, хотіла б іще Беата попрохати вибачення та молитов, щоб витримати їй до кінця.

Чи ж бо недавнє «прокляття роду», — накликане зеленоокою Інес де Кастро, — несе на собі також і вона, Беата?.. Життя своє й двох своїх синів віддала Інес за те, що викликала смерть чистої, тихої й всевибачливої Констанци?⁷⁰.

Мусить платити і Беата, за те, що розбила життя рідної сестри — такої ж тихої й вибачливої, як Констанца…

Бо в світі є рівновага, яка часто збігається з тим, що люди звуть: «справедливістю…»

І востаннє майнула перед вівтарем Беатина постать… Вже у червонаво-гнідій рясі й білому завою постулянтки. Потім вічна заслона та крати клявзури замкнуться за нею, що стала вже сестрою Марією дель Анґустіяс — «Марією від Страждань…» назавжди.

В тій хвилі ще ціла церква була залита вогнями, вся тремтіла переливчастими хвилями світла.

Довкола відтуленої труни дон Феліпе палав світляний вінець свічок.

Але Карльосові здавалося, що скрізь — пітьма, згасло денне й штучне світло, а він у темній крипті, в підземеллі, де нема ні повітря, ні життя…

Дивився сліпим поглядом мертвих очей і не розумів: хто схиляється до нього, хто й що шепоче йому так швидко й так тихо?

А бліда, мов віск свічок, Каталіна повторяла й повторяла знову:

— Ходім… Ходім же… Ходім… Володарка хоче… востаннє розлучитись із Беатою… в розмовниці…

Тільки троє: королева, Каталіна та Карльос пройшли храмом і зникли в захристії, щоб не йти садком черниць, а дістатися до розмовниці церковним подвір'ям. Усі дворяни лишилися чекати на них біля труни короля.

Маркіза де Алькораз проводить поглядом тих троє і переводить очі на тіло бідного мерця.

Високо піднесене тіло короля в парадній одежі, майже стоїть у своїй пишній домовині.

— Як вартовий у вузькій будці! — думає камерера. І переломлює ту думку: — Хто, власне, «вартовий?» Він? Чи ми? Всі ми тут утратили — або втратимо! — розум!

І перед її поглядом пливуть видини-змори: мертвий, висохлий, набальзамований король, що мов неприкаяний блукає по своєму королівстві між живими… Безумна володарка…

Вони «заступають батьків» німій постулянтці. А при них, — мов із гробу вийняті Каталіна та Карльос, що, здається, вже перейняв на себе безумство королеви і німоту Беати…

— Що побачимо ще?..

І холод пробігає думками й тілом маркізи, що її називають при дворі «втілений обов’язок».

— Боже, поможи нам, бідним, безумним, німим, засліпленим і, справді, сліпим!..
* * *

Коли в манастирі замкнулися двері розмовниці, Карльос помалу й з тривогою підвів очі: страшно зустрінути поглядом погляд зелених очей Беати!

А що, як знову налетять вихорем оплакані, віджалувані жалі?

Та ж голі й мертві холодні стіни розмовниці… Тільки знак хреста — знак безконечности!.. Бо ж ніяк і ніколи не зійдуться його кінці — креслять на них чорні лінії круцифіксу…

Кілька грубих, дерев’яних стільців біля кратчастої, залізної перегородки — від підлоги до стелі. За тими густими кратами спадає груба, суконна заслона. Вона відділяє Беату від світу… від них трьох, найближчих, що навіть не можуть її ані побачити, як це наказує устав⁷¹, — ані не мають надії востаннє почути її голос.

Ніби прозорий і затертий звучить він. То говорить приявна при Беаті сестра:

— Пробачте, ради Господа, якщо засмучую вас: тут немає Беати де Кастро. Тут є наша люба, найсолодша сестричка — Марія Анґустіяс, що прийшла до нас сьогодні. Вона слухає вас.

Всі вже чули це наймення, що відсьогодні прийняла його Беата в храмі. Але Каталіні враз придушують горло ридання й вона квапливо затуляє хусточкою уста.

Карльосові ж видається, що не король дон Феліпе, а він сам стоїть у відчиненому гробі і в ньому віднині мандруватиме світом…

А донья Хуана схилилася до крати й тремтить цілим тілом.

— Сестро Маріє дель Ангустіяс!.. Сестро Маріє!.. Беато!.. — переливається стаккатними акордами володарчин голос. — Молись за чудо!.. Проси, щоб сталося воно, поки перейдемо кордони еспанські! Молись! Беато де мі коразон⁷².

Не може прийняти нового чужого їй наймення, донья Хуана.

— Тут — лицар твій… Карльос… Благослови його в далеку путь!.. Без зброї, босий, сам єдиний піде він до Господнього Гробу!..

— Помолись за мене.,. Сестро… — зривається Карльосів голос, розбитий на останнє слово.

Каталіна плаче. Німа, як її невидима сестра, на тім боці крат.

Обидві вони не мають слів, бо ж мусіли б сказати одна одній так багато, багато…

Та зненацька, по тім боці крат важка тканина заслони захвилювалася, як від подиху бурі.

Видко, що чиїсь руки хапаються за неї. Але вона не підноситься.

Зате не кляшторний — стертий, прозорий, — але живий, давній Беатин голос вогненним язиком злітає вгору й тріпотить, розливаючи сяйво на цілу розмовницю:

— Карльосе!…

— Осанна! Осанна! — лунають там — за заслоною, — як супровід, прозорі голоси черниць.

Тихо дзвенять тінню звуків зеренця вервиць.

У земному поклоні зімнялись шорсткі ряси. Чути як черниці «з Беатиного почоту» впали навколішки. Хуана в екстазі підносить догори руки. Уста її всміхаються, хоч їх усміх — вираз страждання.

А за заслоною Беата поривчасто, квапливо кидає слова:

— Не «воскресне», володарко! Не воскресне! Помилка це!.. Але — відродиться… Дитина твоя, твій новий син!.. У ньому відродиться твоє життя, «воскресне» воно… В нім житиме по смерти дон Феліпе — ніжність твоя, сенс твого життя!.. В нім відродиться для тебе… радість…

Каталіна мовчки впала навколішки, благаюче простягає до крат руки.

А Беата, немов бачить її крізь заслону:

— Каталіно!.. До мене прийдеш, сестро! Господь з’єднає все, що роз’єднав світ… З’єднає і нас із тобою, Каталіно люба… Пробач! Пробач усе! Як я прощаю…

Осяяна внутрішнім світлом донья Хуана обома руками вхопилася за крати:

— Говори!.. Говори ще! Дорога, наймиліша! Тулиться обличчям до заліза крат, голос завмирає на її устах, по щоках швидко збігають — як намисточка з розірваної нитки, дрібні сльози.

І Беата говорить. Поки ще не лягла на уста печать — відтепер уже добровільної! — мовчанки:

— Карльосе! Єдине світло мого життя! Знайдеш утрачене!.. Прийде відродження і для тебе… в далекій, далекій землі…

Голос уривається.

Донья Хуана ще щільніше тулить обличчя до крат:

— Дай хоч руку!.. Хоч через сукно!.. Благословенна! Нехай поцілую на ній ласку Божу…

І, мов останній зліт полум’я — дзвінко озивається Беата:

— Вір, володарко! І дякуй Всевишньому… Голос Беати гасне, як у знесиленні. Зашелестіли ряси сестер, що підносяться з підлоги, на яку були поклякали Десь далеко — в омбітах, — дзвенить дзвінок. Мов розбиває крихке шкельце скороминущої, останньої хвилини.

Але щераз вибухає голос:

— Молитимусь за вас… усіх!.. За тебе, Карльосе!.. Завжди…

І стало тихо.