Наталена Королева Предок

ДЖУРА

Не була це літня резиденція — «фльоріда»; занадто бо гостре для літниська бурґоське підсоння, де взимку замало сонця, а влітку забагато спеки й вітрів.

Інший маґнет притягав сюди здавен-давна рід Лясердів.

З вежі «Каза Лясердо», — як звали в околиці паляцето, — було видно стародавню оселю преславного лицаря Сіда Кампеадора.

Стояла та садиба ще й досі в тому ж самому стані, як тоді, коли тримала рука «Непереможного Сіда» свою грізну шпаду.

Недалеко, в манастирі Сан Педро де Карденья, поставленому тим же героєм, відпочивало тепер тіло Сідове…

А володіння Лясердів межували безпосередньо з манастирськими врочищами. То ж здавалося, що несмертельний дух світлого героя тут ближче до живих, ніж на якомусь іншому місці.

Родинна ж леґенда переказувала, що не за самий престіл еспанський боровся перший Лясердо з доном Санчо IV. Інше, — може міцніше, — полум’я розпалювало ворожнечу і гнало обох суперників до бою: вогники, що палали в очах доньї Соль, Сідової доньки.

Та ж і вона, — так само, як і доля, — вибрала дона Санчо…

А переможений Лясерда постановив хоч по смерти лежати в тій землі, що її торкався вогненний погляд доньї Соль. Тому й виросла під Бурґосом ця «Каза Лясердо», або «Казерон Лясердо».

І Карльос любив мале паляцето. А коли постановив іти до Гробу Господнього, вирішив, що вирушить у мандрівку відсіля, де віяло легендами Сідової слави та його незломного духа.

З них Карльос набирався сили, щоб осягнути тяжку мету, за яку може доведеться заплатити й життям.

Та ж хіба гідний зватись еспанцем той, хто відступить від наміченого пляну?

Треба тільки при собі мати провідну думку. А що ж може бути вище за згадку про Сіда, що є взірцем, дорадником і — може — помічною рукою, коли ослабне втомлений дух?

Дім не вдягався в жалобу, як по смерти голови роду, коли «Карліто» — як називав його Херонімо, — вирушив у далеку подорож, дарма, що сум притис могильною плитою ввесь паляцето.

Всі розуміли: коли б і лишився живий їхній пан, то вже напевно ніколи не діткнеться цих земель його нога…

І не дивувалися, що Дієґо Мартінес, домосправець-мажордом, ходив «немов ішов за труною», забуваючи й надворі покрити свою сиву голову, хоч холодний вітер сповивав сріблястим німбом його кощаве, темне обличчя.

Весна ще не почалася. З гір тягло пронизливим холодом. Хмари розпускали на шпилях гір свої мокрі коси і, хоч інколи проривалася крізь сиву запону блакить неба, ребристі зломи скель ставали від того ще безнадійніші⁷³.

Слуги не могли отямитись.

— Як могло статися, що Херонімо і домосправець «пустили» з дому пана в такий час? Та ще й самітнього, без супроводу?

І чого аж тепер приправляється Херонімо сам до подорожі?

Два мули, троє коней… ладяться в супровід і двоє людей. Так наказав Мартінес.

Але куди саме? І пощо?

В неділю перед св. Марком до Каза Лясердо пригнався гонець із Толедо.

Ті, що були з дон Карльосом у похоронній мандрівці володарки, впізнали вояка Пальоміто.

Він це відпроваджував із сумного весілля дон Карльоса тих володарчиних «труверів із Романії», що про них тоді так нагло згадала була королева.

Тепер Херонімів від’їзд затримався, бо ж старий джура мав на цілий день поїхати до Бурґосу.

Другого ранку вислухав Службу Божу в Сан Педро, сповідався й запричащався, ввечорі ж, із Пальомітом та двома людьми з паляцета вирушив до Сарагоси.

Так он куди збирався улюблений панів джура!

Хто ж бо не знав про особливу Херонімову побожність до Nuestro Senora del Pilar! Що на непорушному стовпі — «columna immobilis» з’явилась Апостолові Якову?!

Тільки ж знову було дивно, що перед від’їздом на ту прощу, прощався Херонімо з Дієґом Мартінесом «немов би виїздив на бій із невірними…» Тричі поцілувались обидва. Сльози були на очах в обох…

— І за мене грішного помолися там, брате, як буде на те воля Божа… — аж надто поважно просив наостанку домосправець.

Удорозі, Херонімо їхав усе одалік із Пальомітом.

І що робив у Сарагосі, — також не довідалися люди з паляцето.

А старий, тим часом, довго шукав у Сараґосі гітану Белен, ту, що то звичайно смажила в олії свої оладки під колишнім палацом маврських шейхів — Castillo de la Aljaferro⁷⁴.

А що Белен там не було — мусів попоходити та розпитуватися, де саме торгує вона нині.

Нарешті знайшов. Баба його покликала в своє житло — у печерах Monte Forrero. І аж там вислухала, чого бажає від неї слуга такого великого пана.

А почула — і затрусила штучними цвітами, що прикрашали її сиве долосся.

— Ai! Hombre⁷⁵… Нема в світі такого питва, щоб людині відняло слово навіки! Як би ж було! — додала мрійно і з жалем, — ведрами продавала б! Палаци б мала! На золоті і їла й спала! Бо ж багатьом людям мова — а особливо чужа! — дуже, дуже зайва річ!

Херонімо вже давно тримав на долоні два золотих.

— Твої будуть! — тикав пальцем правої руки дукати, що лежали на лівій долоні.

— Будуть твої — повторив, ніби не чуючи бабиних запевнень. — Наша бо — бурґоська, — Марілена казала, що ти єдина, з роду Марії Паділлі⁷⁶ знаєш таємниці її чарівних напоїв.

І подивився гостро просто в циганчині очі.

— Ще й ручилася за тебе, що отруї не даси!

Бабині очі блищали й усе зверталися до золота. Однак рука до золота не простягалась.

— Марілена — то Божа душа: що скаже — все буде правда. Деякі таємниці Марії Паділлі я знаю. Це — теж правда, як істина і те, що сама Марілена ні чарів, ані напоїв не знає й не вживає. Коли ж майбутнє чиєсь бачить — то через дар від Господа. Бо чесна вона. А чеснота й небо відчиняє!… Чоловіче добрий! Не бійся Белен! Скажи мені щиро: чи тобі таємницю зберегти треба, чи ти помсти шукаєш?

Херонімо закрутив головою:

— Хай Господь захистить! Не помсти. Ні! Але… — путався в словах, висвітлюючи свій замір. — Я… правди ради… аби не плескав, вражий син того, чого не має.

Гітана притакнула головою й простягла руку:

— Добре. Бачу: не хочеш, — чи не смієш! — провітрювати своїх таємниць. Хай! Не я, а Господь судитиме тебе, якщо є за що! Мені ж іще одну монету додай: і Белен тобі дасть, чого потребуєш.

Діставши третього золотого, циганка шугнула ящіркою в розколину скелі. Немов провалилась у безодню.

Бо ж знала стежки, як скельні звірі, і поночі не спіткнулася б на каміння.

Але ж поставила «вартового»: з легеньким шарудінням зі щілини виповз великий гад.

Глянув на тьмяний вогник зачадженого лоєвого каганчика й уперся в Хероніма зацікавленим поглядом золотих, — як намистини круглих, очей.

Немов питався: — А ти ж — хто? І по що до нас завітав?

Немов би прислухався хвилину і, не отримавши відповіді, втяг своє пружне тіло в чорну щілину, зарослу мохом.

Мовляв: досить показатись! Прихожий не матиме бажання зачіпки!…

На старому, посіченому сокирою чи ножами столі, лежав прикритий ганчіркою труп великого крука. Біля нього сидів кіт. Обмотався хвостом, немов йому мерзли лапки, і байдуже обнюхував мертвого птаха. На гостя не зважав.

Незабаром знов з’явилася гітана й піднесла вгору скляну, блакитнаво-зелену пляшечку з прозорою тектиною.

— От! Дай випити в воді. Ліпше в воді, як у вині. Це — наше, циганське питво⁷⁷. Мало коли даємо його не циганам! Своїм же даємо, коли хтось починає зраджувати чужинцям відвічні наші таємниці. Хто вип’є, — забуде все попереднє: і ким є, і як зветься, і де живе. Наллєш усе нараз — впаде як мертва людина та… Але не бійся: не вмре. Ні сил, ні здоров’я не втратить. Тільки саму пам’ять. Очуняє, буде як немовлятко — новою людиною в новому житті. А хочеш, щоб сталася ця зміна непомітною — давай щоденно краплинами: від десять аж до двадцяти. Тільки щодня! Без пропусків.

Херонімо ще дав бабі срібняків.

— Белен — не відьма, не вбивниця, — говорила гітана і провадила гостя стежками-жолобами: Обережно: тут — поріжок, а зліва — урвище!… Белен — як доля: одним наливає радість, другим — горе… Бо ж одно виростає з другого… Такий закон! А мені… мені однаково! Бо ж я, — як доля! — не питаюся і не знаю, кому що чиню, і на що так а не інак… Дає моя рука. Але не серце й не розум… Ну, ходи здоров дорогами правими!

І знову зацокотіли по кам’янистих шляхах копита кінські…
* * *

Із Сараґоси їздці розділились: двом слугам звелів Херонімо догнати дон Карльоса, що хіба далеко не міг зайти пішки. Мали стежити за ним так, щоб він не помітив їх і — видима річ, — охороняти мали його, безборонного, як би було треба.

Так проведуть його аж до малої пристані Тортози, відкіль хотів він непомітно відплисти до Святої Землі. Коли і яким кораблем — про те мав довідатись один із слуг та негайно про це сповістити Херонімові, що чекатиме в Тараґоні, у манастирі францисканців. Другий посланець мав залишитись при дон Карльосові, аж до відпливу корабля.

Коли б до того часу не прибув Херонімо, то повинен був непомітно пробратися на корабель і плисти з паном аж до Святої Землі.

Слугу було вибрано певного, який щиро любив дон Карльоса. То ж можна було на нього цілком покладатись.

Але Херонімо й Пальоміто не поїхали відразу до манастиря францисканців.

Спочатку повернули до печер у «Жовтих Горах».

Погану славу мали ті печери: не тримались їх ані цигани, ані контрабандисти…

Різне говорили люди про ці «cuevas» — льохи. І різне бачили там ті, кого з конечности вела біля них дорога.

Але ж усі сходились на одному: «Пилатів дух» — бо ж таки кожному відомо, що з Тараґони походив Понтій Пилат! — береже тих земних печер…

І з одної до другої ходить його біла постать і все тре, — ніби миє, — руки.

Але ж річ у тому, що тре сухі руки! Бо в тих горах і печерах нема джерел. І навіть вода з дощів не затримується, а летить в ущелини й провалля додолу…

Дехто казав: покутує там Пилат! І до Останнього Суду триватиме та покута…

Тоді — не Бог-Отець, що судитиме усіх до одного людей, але Ісус Христос Сам судитиме Пилата «по милості Своїй» …

Інші, знову, запевняли, що не тільки покутує «тетрарх іудейський», але ж іще й стереже скарбу…

Якого й де? Того не знає ніхто напевно. Тільки ж відомо, що «в світі нема рівного тому дорогоцінному скарбові»⁷⁸.

Їздці спинились. На умовлений знак, повторений двічі: по сім разів щоразу кування зозулі — так само двічі відозвався «сміх» ятлика.

У глибині кам’яного коридора-ущелини появилася біло-одягнена постать. Загортка була піднесена аж по очі.

— Mire piscem⁷⁹

— La Loba guarda!⁸⁰

Рясні згортки білого плаща африканських маврів, що дуже нагадували римську тоґу, зникли в темних хідниках.

Гасло сказано справно.

Незабаром Херонімо побачив широкі брови на блідому обличчі Енріко де Кастро. З-під них дивились незадоволено й підозріло гострі очі, а рука недвозначним рухом занурилась у згортки завоїв.

Одалік за спиною Енріко де Кастро, стояла друга, також біло одягнена постать.

Енріко пізнав Пальоміта: йому бо дав гроші, щоб відвіз листа Карльосові.

Знав, що ім’я Пилатове й оповідання про його «несуджеиу тінь» забезпечує йому певний захист… хоча б і до того часу, як нарешті прийде над Пилатом суд!… Але поява узброєної постаті при Пальомітові, викликала досаду й тривогу.

— Господь нехай пошле вашій милості доброго вечора! — привітався Пальоміто.

— Даруйте, що не везу жадного листа, але замість відповіді світлий граф посилає цього кавайєро. Це — найближчий чоловік панові! Його вірний джура — Херонімо Діяз. Та ж ваша милість може собі його пригадати…

Альбігеєць заспокоївся. Кивнув головою і витяг із завоїв руку.

— Мені велено говорити з вашою милістю без жодних свідків із вашого боку. Як розкаже ваша милість?

— «Брат» піде по воду, а вернеться аж під ранок — відповів Енріко. — Прошу далі.

Пройшли кілька вужчих і ширших хідників, аж опинились у великій, круглій печері, що нагадувала собою посудину, відтулену вгорі, мов кратер вулькану.

Посідали на каменях. «Брат», як називав Енріко свого попутника, взяв бурдюка⁸¹ й уклонившись, вийшов.

Енріко підкинув на середину печери хмизу, що лежав купою в кутку й запалив.

У печеру заглядало небо пильним поглядом золотих зірок-очей. Але той тихий погляд ураз щільніше заволік чорний дим багаття.

Як Авелева офіра, знявся він угору темною свічкою, до зір, немов комином. Із пітьми немов хтось висмикнув кілька чорних стяжок.

То кинулись кажани і з димом вилетіли в отвір.

— Дозволите приладити вечерю? — спитав Пальоміто.

Підходило до півночі, коли співрозмовники закінчили нараду.

З догоряючого багаття втікав останній дух. Енріко був видимо задоволений: без сумніву, все йшло добре! Може навіть ліпше, як можна було сподіватись!

А посланці, — такі прості й нехитрі люди, що від них легко довідатись дуже багато цінного…

Справді «мудрі як змії» ці люди не є!.. Перед світанком вирушить він із ними до Тараґони, де вже його — напевно! — чекає дон Карльос…

Хай іще тільки підкріпляться їхні коні й той третій, що привели його для Енріко… А «брат», що пішов по воду?.. Ну, той мусітиме почекати, аж по нього пришле Енріко, як побачиться з дон Карльосом…

— Так що ж? Заснемо трохи! Ще маємо час! — запрошує де Кастро своїх гостей. І, з явним задоволенням вертається до добрих вісток, що принесли йому ці його гості.

— Це добре, що й на африканський беріг перекине Лясерда своїх людей! Шкода, що Монфор не схотів тут зачекати, а повернув до Романії… Ну, нехай сіється добре зерно й на африканському березі…

— І на африканському й на нашій землі мусить стояти твердо віра… — втомлено погоджується Пальоміто… — В Африці, — додав півсонно, — буде тепліш. А тут, — витягає з-під плаща шкуратяну пляшку-торбинку, обережно розкручує шийку, міцно стиснену сирим ремінцем.

— Смію послужити вашій милості? Поки хмиз горів — було тепло. А тепер тягне холодом…

Але катар не п’є вина. Так само, як ніколи не їсть і м’яса.

— З водою тяжко в цьому краю!.. От, як би ви мали свіжу воду…

— А як же їй не бути в людей подорожніх? — підводиться Херонімо, і повільно йде до коней, що голосно перетирають зубами овес.

Херонімо озивається до них, а вони пирхають і переступають з ноги на ногу.

Щось брязнуло об камінь, бризнувши дзвінкими іскорками розбитого скла.

— Прошу вашої милости! — простягає Ейрікові повний води оливяний пугар тверда Херонімова рука.

Та ж видко, що старий дуже втомлений: трохи стрибає йому рука й через вінця переливається струмочок.

— Хай буде на здоров’я тіла й душі вашої милости!

Альбігеєць п’є зі смаком, до краплини, до дна.

— Давно не пив я такої смачної води… Це — з доброго, мабуть гірського джерела…

— «Джерела спасіння», чув, так його звуть люди — немов трохи шкутильгає Херонімів голос.

Помалу вмощують сідло, розкладають плащі…

— Так на добра… на добра… при… при… — стрибають слова альбігейцеві. Вся його постать раптом витягається вгору. Вимахує білими полами плаща наче широкими крилами, немов би справді хотів злетіти вгору… Хапає повітря, переривчасто, судорожно позіхає. Але повітря неначе не йде в легені. Очі сяють білками під темними смугами брів.

Енріко розриває на грудях плащ, белькоче вривчасті склади і, не набравши віддиху, падає наперед, без звуку, ніби спіткнувшись на бігу. Вояк і джура підхопили його над самою землею й не дали розбити об камінь чола. Поклали на спину.

Вирячені очі звертаються білками догори, аж зіниці ховаються під незамкненими повіками.

Обличчя почервоніло. На устах з’явилося трохи піни. Забився в короткій судорозі, мов ув аґонії і витягся, нерухомий і втихлий. Тільки на чолі, що тепер уже стало синяво-білим, виступають як роса важкі та прозорі краплини поту. Вони повільно скапують, мов кульки живого срібла, в чорні кучері.

Чи не втікає з тими краплинами й коротким віддихом і душа з тіла?.

Херонімо поклав півтрупа на свій зложений плащ, що приготовив при сідлі, замість ліжка, і мовчки поглядом запитав: — Що ж далі?

Пальоміто вихопив малий смолоскип із розколини в скелі й присвітив близько до обличчя Енріко. Той не реагував на світло.

— Чи ж не обдурила чарівниця? — тріпала підбитим крилом тривожна Херонімова думка.

— Та, як би ж таки отруїла, коли ж Марилена ручилась?

Подумав? Чи може промовив уголос? Бо ж вояк відказує:

— А як би й на одного вовка менше? Не буде шкоди отарі Божій. Беремо на коня?

— Чи ж таки живий? — зітхає Херонімо.

— Та ж теплий!

Довго їхали мовчки.

— Е-ех! — нарешті не витримав Пальоміто.

— Чи ж мені така доля — все тягати по Еспанії мертв’яків?… Тоді ж, як привіз був патерові листа, що «цей» писав нашому панові, — просив: «Відпустіть, Отче всечесний, мені гріха наперед! За того єретика… і край! Так ні, не дозволив дом⁸² Еспіріто!… От, і вожусь: до кордону від проваджував живого, тепер волочусь із мертвим..

— Але ж іще живий! Сам кажеш: теплий! Теплий і є!

— Та на що його життя? Ніби теж лицар! — сплюнув вояк. — Дає слово, що не поверне до Еспанії! Дає слово, що не згадає про дон Карльоса! А не встиг виїхати — вже мою душу купує! Пише листа!… Вуйку! Дарма, що я — Пальоміто «голубок» тобто чи «голубчик»! Дозволь: шпурну його туди до чортових сестер, в урвище, — і край!

— Мовчи й молись! Щоб не загинув без каяття! Душа ж бо в ньому людська!..

А коли небо почало рожевіти й новий день вияснився між німими, жовтими скелями, подорожні стукали в манастирську браму до францисканців…

Правду сказала гітана: не вмер напоєний. Але хоч і дихав рівно, до свідомості не приходив…

Тіло пашіло. А сам трусився, мов у тяжкій, болотяній фебрі.

Коли ж марив, то говорив непов'язані слова. Ніби вичитував слова з різних сторінок словника.

Брати взялись опікуватися «підібраним у дорозі невідомим подорожнім»…

Пальоміто подався до Толедо здати звіт патерові Інніґо.

А Херонімо щодужче поспішав до Тортози.
* * *

«Мандрувати до Яфи» — здавна означало: пройти численними небезпеками.

То ж щодужче береги Еспанії ставали для Карльоса безповоротно минулим, а та палестинська пристань — початковою точкою нового життя, Лясерда більше впевнювався, що й ця приказка, — як і багато інших, — уже втратила свій історичний глузд.

Ні піратів, — ба, навіть хуртовини! — не здибав еспанський бриг «Естрелля» в рівних, мов устояла олива, водах цього неспокійного на весні моря.

— Та ж і як би інакше? — були переконані плавці. — Боже благословення вступило на наш корабель разом із побожним прочанином, що несе свічку до Гробу Господнього!

І команда корабельна з пошаною скидала шапки перед завжди мовчазним Карльосом, коли він вечорами виходив на чардак судна.

Спершись на поручні, вдивлявся в далечінь, таємну, як життя, німу — як смерть. Блукав поглядом у світляній сітці зір. А в душу падала свіжа роса, ткала дивну мережу заспокоєння й тиші, що наступала по недавній хуртовині.

І те мереживо, хоч іще й настільки прозоре, що крізь нього добре прозирали образи свіжого минулого, ніби з кожним днем усе більш густішало й певніше відділювало зломаного духом лицаря від цього, що було — але ніколи вже не буде! — його життям…

За тією запоною все більше зникав той давній, — колись рідний! — світ для Карльосових очей…

Зате ж сам Карльос не зникав із Херонімового погляду, що невтомно його пильнував. Не тільки вдень, а й у нічній темряві намагався джура не втрачати з очей свого «Карліто». Одначе вдень око-в-око ні разу з ним не стрічався.

В ті сині ночі з усе наростаючим теплом, як діти ласощів, чекали знуджені довгою подорожжю плавці оповідань «старого кондот’єра»⁸³, що ним назвався Херонімо, вступаючи в Тортозі на корабель, поперед дон Карльоса. Не крився, ніби не знає пілігрима: бував по світах, то доводилось здибуватись де з ким!

— То ж хто бо він є? І що вчинив? — не вгавала цікавість моряків. — Кажи все, камараде, що знаєш!

Допомічна варта на кормі⁸⁴, завжди готова заступити когось із дійсних вартових, уважала Хероніма за свого. Бо ж і він — якщо не вартував увесь час з допомічниками, то майже щоночі сидів із ними. Тут бо «Карліто» ніяк не міг помітити свого джуру.

— Та, що там казати? Знаю, що й ви догадуєтесь! Побожний християнин! Та ще — лицар бездоганний, як має бути! А питаєте: чи багатий? Певне, що вдома мав що на ноги взяти!… А тепер — такий багатир, як і ми всі: три свічки, що коло труни розсвітять — ото і все майно!

І зводив мову на щось інше. А камаради бачили, що «на тому вогні обіду не звариш», і переходили теж на інші теми.

Та ж того вечора теми шукати не довелось.

Закресливши небо світляним півколом, зірвалась із пітьми велика зоря й упала в море, здавалось, так близько за облавком, що аж дивно було, що не чути шипіння, як від гашеного водою смолоскипа.

— Оце, братця, булькнула!

— Чисто, як той бідолаха «Мореніто»⁸⁵ — згадав товариша молодий моряк ґренадинець⁸⁶.

— Втопився, сердега? — кинув сильного свого баса Херонімо.

Але враз ніхто не відповів. Згадка про смерть, коли не веде до молитви, тінню тягне за собою поважне скупчення думок.

— Хворів, — відповів по хвильці мовчання баскієць-стернач. — Довго й тяжко мучився. В Саїді, — як питну воду брали, — впала на нього повна бочка. Ну, ноги — на скалки! Обидві…

— Добрий був парубійка! Тихий… Ягнятко!

— Ягнятко, правда!… Але з тих, що коли б таких двоє, то якого хочеш вовка загризуть!

— Ну щось ти… того! Як правдивий андалюзець!⁸⁷.

— Андалюзець — затям собі те, чоловіче!— не бреше!..

— Тільки не вміє бачити правди… за своєю буйною уявою!..

— Е, братця, — позіхнув баскієць, — бреше чи правду мав, а кінець нам усім однакий: камінь до ніг і — бульк! Он, як та зірка… у море, замість у землю освячену…

І знову сум терпкою хвилею залив душі, немов зловісна птиця війнула м’яким крилом…

Замовкли надовго, пірнувши хто в згадки, хто — в молитву…

— Ге-ей!.. Не дрі-ма-ай! — побігло вздовж корабля з його «носа».

— Вар-ту-у-є-м! — відгукнувся баскієць і задивився на зорі…

— Ох, зорі, зорі!… Божі очі… Кажуть, братця, хто праведний, як морями мандрує, в таку зоряну ніч, може побачить острів⁸⁸… грішним не видний. А на острові тім — гора свята… Еге ж! А на горі тій росте «дерево вічного життя»… А з неба — над тим деревом, — келих таємний ллє на те дерево Божу благодать, що нею вся земля наша держиться. Он воно що…

— А так… Дивні дива є на світі! От, хоч би й у нас, — притакнув верховинець з Піренеїв— У наших таки сторонах, — близенько від Гори Спасіння Монсеґюру, — озеро є таке… високо в горах! Глибоке та чорне, як добре «vino tinto». І є те озеро «колискою громів». Сидять вони там, під водою тобто… І не дозволь, Боже, комусь туди камінцем жбурнути! Вмить громовиця збудиться — та яка! А того, хто каменя кинув, хоч і без наміру злого, — тільки з глупоти тяжкої, — рано чи пізно, а таки неминуче блискавкою сколе⁸⁹.

— Ге-ей!… Пиль-нуй!.. Дивись!

Це вже не був звичайний оклик, як попередній. Він оповіщав про можливу небезпеку.

В порожній пустині моря, залитій облудним місячним світлом, здалеку вимальовувалось на темній, нефоремній масі — кілька зірочок-світелок…

Були такі дрібні, такі погідні… Але усі плавці захвилювались.

Незабаром, легко, — мов танцюючи кокетливу «паванну», — на розпущених парусах-вітрилах підходив ґалліон⁹⁰.

Уже означились форми високих, заокруглених боків, чорне плетиво такеляжу, а на біліючих вітринах показалися знаки⁹¹.

Відлягло на серці: коли є знаки, то нема небезпеки, бо корсар не світить, не має знаків, а прикриває своє хижацтво чорними вітрилами.

Світляним жучком поповз угору на щоглі ліхтар.

Те саме повторилось і на «Естреллі». Заграли пригашені барви прапорів:

— Noël, compagnons!⁹² — озвалось із ґалліону.

— Соп Dios, hermanos! З Богом, браття! — злетіло приязно з «Естреллі».

Шелестливий шум щільніше присунувся до облавку бриґа. Хвиля колихнула спочатку злегка, вдруге вдарила міцніше. І нагло мов камінь від скелі, вирвався з бриґа ґвалтовний вигук:

— Людина за облавком!

За тим покриком, немов кинені у море меткою рукою, злетіло додолу з облавка кілька людських постатей.

Спускали линви, мотузяні драбини… Посеред помосту, де над широкою посудиною з водою, цілу ніч горить прикріплений до неї великий смолоскип, топлючи у воді свої іскри, заметушились розсвічені ліхтарики. Різка свиставка кликала «всіх на гору»⁹³. Озвалася й завмерла, немов затоптана тупотінням босих ніг.

Галліон уже зник у серпанку ночі. Біля спиненої «Естреллі» лежала спокійна, чорна поверхня моря.

— Гей! Тримай у руці! — підносилося з води.

— Пресвята Діво del Pilar!⁹⁴ Охороно плавців!… Лясерда швидко обернувся: цей голос, що кличе до Святої Діви?… Чи вчулося йому, чи справді він уже чув його… І нібито це голос…

Та ж уже й вигук, і голос упірнув у гамір і стерся в ньому…

— Il Navarrete! Малий Наварець!

— Першорічник!… Задрімав у вартовому коші на щоглі, а як хитнуло…

— Mamarrocho!⁹⁵ Дурний, як хрущ, хлопчисько! Булькнув із щогли, мов тобі через поріжок перестрибнув!

— Fray descalso⁹⁶, дай розгрішення християнській душі!.. Міцно потовкся хлопчина! Навряд чи витримає!

— Люди добрі! — боронився дон Карльос. — Я — тільки прочанин! Жодних свячень не маю! Я — не священик!.. Грішник, такий самий, як і кожний інший!.. Хіба що… — і урвав мови. Бо ж готове було зірватись:

— «Як лицар, на ранах розуміюсь і можу перев'язати».

І залишився при пораненому до ранку.

Херонімо кинув погляд на схиленого свого «Карліто», під смолоскипом і зійшов крутими сходами під поклад.

Вузенька вуличка, тьм’яно освітлена олійними ліхтарнями, дрімала порожня й тиха, заплющивши мов повіки на втомлених очах, усі двері кают.

Херонімо обережно відхилив дверцята Карльосової кабіни — найменшої, при самих сходах. Перед невеликим, гебановим хрестом, що на ньому біліла різьба розп’ятого Христа з грушкового дерева, рівно горіла висока восковиця в дерев’яному свічнику, поставленому в великій мисці з водою.

Жбан із водою, біля нього жовта, пілігримська тиковка, зв’язані білим мотузом запасні свічки, на маленькому столику… Стілець із солом’яним сідалом, темно-гнідо-сірий плащ на гаку… Високий, простий костур та привісний гамак із дебелої ряднини, без подушки й без ковдри… Це було все, що мала в собі Карльосова каюта.

От і все майно еспанського Гранда!., лицаря… багатого графа!.. — зітхнув старий джура.

Наблизився до свічки, зірвав пучками нагорілий ґніт і повним віри й ніжности поглядом глянув на дерев’яний хрест. Прикро було йому ще й досі при думці, що його «Карліто» хотів був іти сам, без свого Херонімо…

Необережний «першорічник» однак не вмер… І з того часу моряки ще нижче схилялися в поклоні при зустрічі з «босим братом».

Дехто намагався цілувати «благословенні руки, що втримали душу в тілі наварця.

Щоб обминути ті ознаки пошани, Карльосові лишалось одне: майже не виходити з каюти…
* * *

Спокійно минали — вже на гарт розпечені — дні…

Спокійне море, спокійні люди…

Плавці «всміхались до Ангелів», підносячи до неба голови, позіхаючи з нудьги та безділля…

Щоразу, як сонце поринало в свою вечірню купіль, хтось, — прикриваючи рукою рота, — кидав із корми:

— Ех, братця!… До цього вечора годиться казка, як сало до гороху!

Херонімо розповідав чергову пригоду й спокійний, що його «Карліто» тепер іще під певнішим доглядом закоханих до нього моряків, сам себе вмовляв у день:

— То ж спи, старий джуро! Спи «на запас!» Бо хто знає, що чекає мандрівника по Яфі?

І таки справді, твердо спав Херонімо, коли «Естрелля» затрималась коло Тріполісу напроти питної води.

Простояли недовго. Тільки кілька годин.

І бриґ поплив далі.

Увечері ж Херонімо з цікавістю придивлявся до казкових, чужих гір, що тонули в далечіні, мов блискуча хмарка, обіцюючи швидкий кінець морської мандрівки.

А душу сповнювали поважні думки. Знав Херонімо, скільки сміливих лицарів християнських пройшло цими місцями, скільки з них поклали своє життя тут, а проте:

— Не відібрали Гробу Господнього у невірних! — із сумом повторював плавцям.

— Бо марні всі людські зусилля, коли нема волі Божої на їхнє здійснення! — притакував керманич. — Та ж у Бога більше легіонів Янголів, як усіх лицарів на світі! Як би схотів! А то, знать, треба тому соромові тривати…

Профіль гірського пасма зник у фіялково-рожевих далях. Херонімо випростував з-під плаща руку, дістаючи сховану на грудях вервичку.

— Гей, камараде, — озвався баскієць, — бачу що хочеш нам заступити «босого брата»…

Тривожне передчуття шпигнуло джуру в серце. Затримав руку з вервицею:

— Як кажеш, брате? Чому ж це: заступити?

— Хіба ж ти не знаєш? Подався ж бо прочанин побожний із Тріполісу піхотою! Так не один прочанин робить: навпростець! А цього видко, набожність гнала в пустиню, як спрага з пустині виганяє…

Херонімові видалось, що небо скручується чорним сувоєм, а море провалюється в глибінь передвічної безодні…

Затремтів і зблід, може вперше в журбі. Вхопився руками за поручні, непевний, чи встоїть…

— От так! — кували молотки в скроні,— проспав! У найнебезпечнішому місці проспав!
* * *

Тимчасом присмерк огортав дон Карльоса вже далеко за межами людських осель та за полями й гаями понадбережної долини.

Нестерпно боліли незвиклі босо ходити ноги. У вухах гуло від утоми й спеки, плечі й спину розломило, немов ніс на собі, як святий Христофор: — «Не тільки землю, але й Створителя її». Припікав неспокій і душу.

Чи примарилось на кораблі? Чи міцніш, як гадав, тримали за серце коріння минувшини?.. Не в одного ж Хероніма такий низький бас!..

Але ж… той знайомий тембр! Тільки самий тембр збудив і розбурхав вир болю й радісних згадок…

І враз ніби розірвалась чи розсунулась та запона, що виткало її спокійне море між теперішнім та минулим…

І знов, — ніби з мертвих повстало! — все, що було вже так докладно поховане, стало живим, близьким… дійсністю, а не минулим…

— «Кіт має сім житій, гад — сімдесят сім»,— згадалась стара приповідка. — А скільки ж їх мають спогади минулого?

Ні, геть із спокусою!…

Ще тоді, як вирятовано з моря наварця, вирішив Карльос не плисти аж до Яфи, щоб іти звідтіля караваною…

Яка ж бо, і від кого може грозити йому — безмаєтному! — небезпека?

Не чувши гамору портового міста, перейшов у поля.

Біло-загорнені жінки й півголі чоловіки вибирали на ланах зеленкаві барвою, але достиглі, довгасті запашні дині — останні в цьому році, бо вже кінчалась весна⁹⁷.

Доспівав перший ячмінь. Докошували трави.

Чиясь милосердна, кощава рука простягла Карльосові овочі та яєчний корм.

Відвічна пошана східніх людей до «діткнутих Божою рукою» викликала зітхання:

— Може, щоб полегшити муки, відібрав Всемогучий розум людині цій.

І неодна пара чужих, чорних очей задумливим поглядом привітала високого, блідого прочанина, що видавався ще вищий у довгій, рівній сорочці.

Дон Карльос не відштовхнув руки, що подавала йому — вперше в житті! — милостиню. Хоч і здрігнувся мов опечений.

Схилив покірливо голову: — Хай буде благословенне наймення Боже!

«3а «Люцибелів гріх» — гордощі, — пригадались слова патера Інніґо, — Господь посилає впокорення»…

Хіба ж думалось колись, що рука, котра тільки давала, простягнеться за ялмужною?

Довго відпочивав під пальмами, в гаю, що був останній подорозі в долині.

Далі починалася пустиня.

Помаранчево-червона імла проковтнула сонячну, вогненну кулю й розстелила фіялковий серпанок, який покрила ще синім оксамитом.

Але з протилежнього боку вже викочувався місяць і згортав синю пітьму, увільняючи від неї шовково-блискучі піски, хвилясті як море. І, як море при березі, повні темних, кам’яних брил.

Дихнув іще раз, востаннє гарячий, денний вітер. Зачепив незримі струни порожньої землі й умер у нічній прохолоді…

— Так ось вона, та невідома пустиня! Яка ж вона несподівано… проста!

Голос африканського континенту, ближчий Еспанії, як європейські простори, немов покликав до себе свого сина…

Карльос відчув, що діткнувся ніби й справді не чужого краю, а — рідної землі⁹⁸.

Бадьоріше ступали відпочинуті ноги. Холонучий пісок ніби «співав» на тон вище.

І раптом, у тому співі — десь дуже далеко!— прорвався й згубився в безкраїх просторах не то зойк, не то — хлипаючий сміх…

Ось уже ніч перекинула місяць — немов зів’ялу, велетенську квітку! — ген за гори!,.. Як квітку, що готова вже обсипатись.

Холодні в холодному сяйві верхи відбивали легкий відблиск. Невиразна стежка — дорога караванів гадючим рухом тікала в далечінь…

— «Мандрувати до Яфи» — означає пройти низкою небезпек, — згадує мандрівник стару приказку.

А от, може й Еспанією не пройшов би так спокійно, як іде цієї ночі в пустині! Мабуть уже швидко почне зеленіти на сході!…

Здалеку почувся немов істеричний плач⁹⁹. Насторожився. Пізнав бо: це виє шакал. На перший голос хроматичною ґамою відгукнувся цілий хор подібних. І за короткий час чорні тіні пересунулись по пісках. Були, мов архаїчний малюнок зі старовинної вази.

Свічка в Карльосовій руці остерігаюче затремтіла й раптом зашкварчала. Немов на вогник впала невидна сльоза…

І, мов голкою, вколола думка:

— Беата!… Це — її сльоза… Там, у манастирі! Зоре моя провідна!

Нічого не поможуть їй, нічого не змінять для неї його мандрівка, відречення, страждання…

І ця коротка думка немов випила всі сили.

Ноги підгинались, ніби пісок хапався за них і не пускав іти далі.

Затримався. Оглянувся й відчув, як йому тісно в цьому просторі між пустинею й безкраїм небом…

І знову хитнулось полум’я свічки. А зовсім близько, за групою невисоких скель, відривчасто й неначе злорадісно засміявся шакал… Немов тішився з того, що передчував.

За скелями, сріблястою смугою, пів-аркою вигнув спину міст. Мабуть колись тут був глибокий рівчак, або розколина…

І знову тривога й сум передрозсвітних годин налягли на Карльосову душу.

Відмахнувся від згадок, від сумнівів, розпуки. Але не міг скинути думок, що обступали його, як прозорі тіні в потемнілій ночі. Мислі, звужували простір, заповнювали все довкола… людьми, образами, словами, речами…

Як у працівні дона Фернана..— і перед очима встав небіжчик «еl Sabio», що так хотів стати його тестем…

І раптом відгукнулись у пам’яті, немов іще сьогодні вчуті слова тієї прозорливої циганки, що її тоді припровадив Херонімо:

— Бажає недосяжного… Але знайде втрачене, коли гадатиме, що вже втратив його на віки…

Це була остання Карльосова думка: гострий удар ззаду, під плече, різко пересік міркування. Лясерда зробив кілька квапливих кроків уперед, немов намагався вловити кінець тікаючої думки. Затримався, хитнувся й упав на обличчя власним тілом згасивши свою свічку.

Загорнена в темно-синє постать мовчки схилилась над ним.

Угляділа на руці перстень і метким рухом зірвала його.

Друга — висмикнула свічку з-під тіла. Зломила її, жадібно шукаючи в стовбчику воску блискучих монет¹⁰⁰.

Ще двоє виросло зі скель «уеду»¹⁰¹— вузького й глибокого, немов проритого потоком річища.

І раптом відступили. По самі очі накинули сині загортки й зникли, як тіні в ущелині.

Мандрівник лежав нерухомо, уткнувшись обличчям у пісок. На грубім рядні покутничої сорочки розростаючись розцвітала червоним маком кривава пляма…

* * *

На сході простягалась смужечка зеленавого сяйва: ранок починав розплющувати очі…

За нею приплазували ще дві… потім три… й ще одна…

Швидкі, боязкі, метушливі, жадібно злизували теплу кров… Помалу сміліли при безсилій нерухомості жертви й почали відривати шматки закривавленої тканини, шукаючи відкритої рани.

Та, зголоднілі й завидющі, загризлись на тілі — за тіло і забули про здобич.

Небо вже ясніло дужче. З гір потягло вранішнім холодком.

Різкий крик супа¹⁰², що відчув здалека поживу, збудив польових коників і вони засюрчали гостро, часто, діловито: неначе пустили в рух варстати, що ткали день.

Шакали раптом припинили гризню й нашорошили гострі вуха: з-за скель почувся неголосний спів.

Дрібне тупотіння копит дзвінким бубном акомпаніювало по вузькій, кам’яній стежці гимнові святого Ансельма:

— Omni die die Mariae.

Mea laudes, anima…»¹⁰³.

Нічні хижаки кинулися в розтіч квапливими, дрібними кроками, а на закруті дороги, зза виступу кам’яної брили виткнулись дві чернечі постаті на конях.

Наблизившись до нерухомого тіла, коні захропли й відступили.

Монахи спішились, наблизились до тіла, що віддавало останній поклін Творцеві.

Мандрівний покутник іще дихав…

Разом із запасом соли та ниток привезли брати Кандид та Евзебій пораненого Карльоса Лясерду до манастиря св. Катерини — колишньої фортеці хрестоносців.

Фра¹⁰⁴ Кандид і фра Евзебій знали про пораненого тільки одно:

— Прочанин… Може до нас?

— Це знатимемо, як опритомніє, — помислив уголос молодий фра Дженаро,

Але ігумен, патер Ліберат і голосом і поглядом скартав легкодушного брата, ще нетвердого в установлених побожних формулах:

— Як буде, на те воля Божа й поміч святої Катерини.

Дженаро вдарив себе в груди:

— Як буде на те воля Божа і поміч святої Катерини, — повторив покірливо слова свого «найдостойнішого»¹⁰⁵.

* * *

Повні три тижні перебував дон Карльос поза межами життя.

Ченці вже тепер знали, що їхній гість — еспанець. Бо в гарячковому марінні часто називав наймення святої Патронки пустинного манастирця. Тільки ж звичаєм своєї країни вимовляв: «Каталіна». А це, трохи дивно було братам, що не називає її «мученицею» а раз-у-раз додає: «Беата» — тобто: «блаженна». І не було цілком зрозуміле, чи то просить себе врятувати? Чи допоминався пробачення? Немов би саме проти неї, св. Катерини, вчинив якийсь гріх?..

Коли ж надійшли дні реконвалесценції, до хворого приставили фра Дженаро, неаполітанця, з-поміж усіх інших братів-італійців найбільш обзнайомленого з еспанською мовою.

Однакі потім виявилось, що з немічним можна було цілком вільно порозумітись і «по маврському», тобто арабською мовою.

Хоч прийшов до свідомости, проте ще довго не міг Карльос стати на ноги. Зате, спершись на шкуряні подушки, випхані овечим руном, міг сидіти. А в урочистий день св. Василія Великого¹⁰⁶ 14 червня, хворого вперше винесли з келії на подвір’я.

Міцні стіни манастиря-фортеці, певне побудовані хрестоносцями, щоб захищати від невірних шлях до Гробу Господнього, глибоко врилися в пустиню.

Завеликий — на сімох ченців — почав набирати вигляду руїни.

— Найміцніша нам оборона це вбогість наша! — вловив брат Дженаро Карльосів погляд на ушкоджені часом і непоправлені роками вже амбразури вікон та стрільниць у вежах.

— Номади на нас не нападають. Не мусимо берегтися від невірних.

— То Діва Олександрійська¹⁰⁷ охороняє нас! — із непохитністю додав патер Джіролямо. — Визнають її опіку над скарбом краю цього — нашою криницею, — і невірні.

— Оце ваша криниця? — легким рухом голови вказав запитуючи немічний.

Вдивлявся у велике, сіре колесо в темнім затінку сріблястої, старої оливки. Отік того кола біліли пуп’янки високих стеблин лілей, мов густо розставлені свічки у канделябрах і ясно-зеленої бронзи.

Над колесом, із шелестінням кружляв чималий табун голубів. А на самому колесі сиділа ще одна — біла — голубка. Патер Джіролямо не встиг відповісти на запит, як фризом втіленої спраги потягнулись від брами на манастирське подвір’я запорошені, втомлені постаті.

Кощавий ослик, навантажений бурдюками, хлопець із великим, череватим глеком на рамені, старий бедуїн із верблюдицею, від якої не відступало цибате, незугарне верблюденятко на нетвердих, несумірно високих ногах.

Згинаючись під тягарем, загорнений у сині загортки бедуїн ніс на плечах великого, брудно-гнідого барана. Гурток таких же, синьою, бавовняною тканиною обмотаних постатей замикав похід. Скрипіння дерев’яного кола й дзюрчання води примусило Карльоса повернути голову. Спрагнені тиснулись до води під вежу-капличку в кутку дворища.

— А це ж? — знову запитав Карльос, указуючи на сіре, кам’яне коло з голубкою, що все сиділа на ньому нерухомо.

Фра Дженаро м’яко посміхнувся: — Це колесо з каменя, а голубка — мармурова. Покійний патер Джуліяно — хай йому Світло вічне світить — поставив на пам’ятник терпінням і чеснотам нашої святої Патронки… Великий майстер перед Господом був!.. А криниця — там!..

Бедуїни покірною отарою розмістились на землі. довкола криниці.

Слухали чарівної музики: дзюрчання води й чекали як і терпеливі верблюди. Тільки з-під синіх загорток лискучі, немов свіжо-поляковані очі, розгорялись жаринками.

Старший віком араб, лишивши верблюда, пішов назустріч патерові Лібератові, що саме вийшов із каплиці й простував до Карльоса, — привітати його з першим виходом на подвір’я. Араб уклонився ченцеві й поклав біля його ніг зв’язаного барана:

— Привезли ми цей дарунок тобі й дервішам твоїм, охоронцям води — і араб, достойний як стародавній патріярх, простяг абатові ще торбинку: — Це — пахуча смола, що відганятиме димом своїм запашним злих духів від житла вашого.

Повернувся трохи назад і поважним рухом указав на більші мішки, що їх хлопець здіймав із верблюда.

— Там — трохи ячменю на коржі, у більшому. А менший — сушений виноград, що, як сам знаєш, є ліком на двадцять дев'ять недуг.

— Хай Господь заплатить вам — схилив голову отець Ліберат і поглянув у напрямі Карльоса: чи не хвилюють його прибулі, чи не дратує рипіння колеса? Тимчасом, від групи чекаючих відокремились іще чотири бедуїни. У глибокому поклоні схилилися перед патером Лібератом:

— Вибач нам, шейху дервішів! Вибач! Не знали й не догадувались ми… І старший із них почав розповідати.

Ігумен затримався. Коли-не-коли підводив голову, слухаючи й обертався в бік Лясерди.

Мовчки слухав оповідання бедуїна. А той скінчив тими ж словами, що й почав:

— Вибач! Не знали ми й не здогадувались!

Патер Ліберат зробив собі на грудях знак хреста. Підніс на хвильку очі до неба, ніби в короткій молитві, і повів тих чотирьох до Карльоса.

— За прикладом Господа нашого і його Святої Матері, лицарю побожний, — почав схвильованим голосом патер Ліберат по арабському, — вони і я просимо тебе: пробач тим, що вдіяли тобі кривду. Це ті, що поранили тебе!..

Бедуїни схрестили на грудях руки й низько спустили голови. Один упав навколішки й чолом торкнувся землі. Карльос відчув, як холодок пробіг по його спині.

Читав про подібні речі в «Золотій Леґенді» та в новелях короля Альфонса Х-го, але бачити біля своїх ніг голови живих і дійсних своїх убійників!..

Чи ж не продовжуються це ще марева гарячки? Стиснув свої зрослі брови, що з тінню носа утворили містичну літеру «Т». Рука, ще зовсім слаба, зробила рух у напрямі зброї й спинилася, затримана рухом серця.

Випростував правицю над лежачим перед ним бедуїном. І не цілком усвідомляючи собі, чи це він — Карльос Лясерда, чи той далекий предок його святий Фернандо¹⁰⁸, в його, Карльосовій, особі, зробив володарський рух помилування.

«Синій бедуїн» підвівся. Сів на почіпках і обидві руки підніс долонями вгору.

— Не знали ми! Не здогадувались… Але тоді, як угляділи під твоєю касубулею¹⁰⁹ талісман ваших дервішів¹¹⁰, побачили, що ти — один із них. Тепер же знаємо, що тримає Всемогутній над тобою правицю свою, дервіше праведний! Ніколи бо ще не схибила рука моя в ударі. Тверда правиця Абу-Джема і певне лезо його. Нехай же й далі буде над тобою милість Всемогутнього!

Підвівся. З усіма іншими щераз низько вклонився Карльосові. Потім уклонилися всі також ігуменові й попрощалися віршем із Корану:

— «Богові відвічному посвячені охоронці джерел водних у пустині». — І поважні, спокійною ходою пішли до своїх.

А дерев’яні колеса криниці все ще скрипіли та все ще дзюрчала вода, спадаючи в глибінь збанів. Здавалось, навмисне точать помалу, щоб довше впиватися звуками солодшими для дітей пустині за співи гузель¹¹¹ і чорнооких красунь.

Відвідини бедуїнів утомили і схвилювали немічного.

Спав тривожно: то прокидався, то дрімав. І приснився Карльосові тієї ночі дивний сон. Побачив обох сестер — Беату й Каталіну, немов ясніше, як бачив у дійсності. Були зв’язані ланцюжком із перел-сліз. Частина тих сліз незрозумілим способом зривалася і вони падали в Карльосове серце.

Горіли в ньому, як камфора в снігу, і справляли різкий біль: Беатині були пекучі, мов огонь. Але за все щастя в світі не віддав би той біль, не відмовився б від них.

Сльози ж Каталіни лягали, як ніжні пелюсточки, дотикались м’яко, але боляче перетворювались у зірочки й підносились у небо. Там укладались написом біля ніг святої Катерини: — «Заступися за нього, свята Великомученице!»

Прокинувся й сів на ліжку. Пошматані почуття клубилися в душі.

Обертав на пальці повернений бедуїнами Каталінин перстень,

— Чому, чому не міг покохати ту чисту, гарну душею й ясну серцем Каталіну?.. «Мелей мой пнос»¹¹² — згадалась грецька фраза й палила серце й душу…

Упав знову на подушки. І бачив, як стоїть у небесній славі свята Катерина, Патронка його нелюбої дружини… Стоїть над цим, на-пів зруйнованим манастирем і щось говорить до нього…

Та ж хмари клубляться між ним і нею і шелестять, мов поле під вітром… рвуть слова й відносять їх у повітря… Ледве вловив: — не в світі знаходить думка людська… чого шукає… Ще звучали у вухах ті слова, але не розумів їхнього глузду.

Чи ж не чув він уже щось подібне: — втрачене знайдеш, коли гадатимеш, що втратив його на віки…

Як це зв’язати? І чи це — те саме?

Вранці Карльос почув себе бадьорим, аж сам здивувався. І з того дня швидко й помітно став видужувати.

— Ласка «нашої» Святої! — тішились ченці. Незабаром немічний уже сам зводився з ліжка й, підпираючись патерицею, виходив аж поза манастирські мури.

Одного дня подався так далеко в пустиню, що ледве вистачило сил повернутись.

Набряклі ноги тремтіли. Здавалося «понаростали» в своїй шкірі, що стала їм затісною. Приліг на кам’яній лаві біля «Колеса Святої». Заплющившись чекав на вечірній дзвін.

Чув, як потихеньки прийшов біля нього брат Дженаро по воду й дуже обережно крутив коло, щоб якнайменш рипіло. Почув, як потім брат кухар, що сік щось ножами в пекарні, стишив стукотіння ножів, що його було ледве чути.

Знав, що брати жаліють його й думав, чи зможе колись їм віддячитись? Чим?

Відчув, що на нього впала тінь і розплющив очі:

— Лежи, лежи, сину! Чи не зашкодив собі? — питався патер Ліберат. — Сильно ти охляв…

— Мабуть від суму, отче!

Абат присів біля нього:

— Святий Отець Василій Великий, патріярх і отець усіх монаших чинів, — бо ж усі чини чернечі, як рясні листя з нього, мов із коріння міцного виросли! — сказав велику істину, що мусиш її пам’ятати і ти, мій сину: «Пам’ять на давнє життя — найбільша нагода до гріха».

— Не хотів би згадувати, отче всечесний! Не хотів би… Але… гнітить і засмучує мене ще й те, що обітниця моя… Обіцяв бо я принести свічку, в Еспанії засвічену, до Гробу Святого… Знаєш, отче, обітниця лицарська… А отже: буду живий, а слова дотримати не можу…

— «3а свічку ногам моїм — слово Твоє», — каже Співець у псальмі 118-ім. То ж, аби в серці світило Слово Боже!

Карльосові очі заіскрились: — Ти, отче, завжди вмієш потішити! І — правда Твоя! — в пустині вашій чую я, змінилось і окріпло в душі моїй Слово…

— Це — чудо пустині, сину! Чудо постійне й вічне. Ніщо не росте в ній, крім духа! У самітності зростає душа, могутнішає й дужчає. Вловлює вона в пустині мовчазний голос Божий, що в містах великих заглушений рухом великим…

Прозоро-скляними іскорками розсипався чистий, рівний голосок малого дзвіночка: скликав братію на «цену» — вечерю, що в дійсності була за обід, бо опівдні діставали тільки по яшному коржеві та кухлеві води з оцтом чи вином¹¹³.

Мало коли давніше зазнавав Карльос такого великого спокою, як тепер у години монашої вечері.

Непомірно простора на вісім осіб кімната рефектара, з камінною підлогою,— яку скісне проміння сонця перетворювало на мозаїку, — мала завжди холодніше повітря, ніж було надворі.

Довгий, стемнілий від часу, стіл, при ньому довгі лави. Біля дверей — мідяна, величезна посудина з рушниками при ній, скидалася на обстанову тієї «світлиці великої і ясної», де Христос спожив Свою Останню Вечерю.

Не здивувало б, коли до цих семи простих ченців у довгій одежі, прибуло б іще шість інших, а злотисті хлібці, що їх у біленьких кошиках розставляв на столі брат Дженаро, поблагословила б замість Лібератової, найсвятіша рука Богочоловіка…

Брат кухар розносив полумиски з густою, темно-червоною сочевичною юшкою. Посередині ж поставив цяцьковану миску повну січеної цибулі та домашньої зеленини.

Брат Кандид за високим аналоєм помалу вичитував життя чергового святого. Карльос не вслухався: вбирав очима й серцем спокій манастирського дня, простого і ясного, як побите віспою лагідне і просте обличчя ігуменове, як прості й чисті монаші ідеали й прагнення. Погоджувався з життєвою мудрістю брата Дженаро, що хоч і розповідав про часті, вимушені «пости» та що втратив у випадковім бою з гієною три пальці й часто трусився від пропасниці, та проте був твердо пересвідчений в істині що: — Побожному нічого не бракує! І в пустині!

Патер Ліберат підвів очі на брата кухаря, що їв укупі з усіма, бо всю трапезу подавалось на стіл заразом.

Брат немов би й не бачив, а тільки відчув настоятелів погляд, встав тихо, пройшов рефектарем і зник за дверима.

Як добре вже знав, Карльос цей погляд і ті рухи! І як незмінно зворушували вони його… А брат кухар уже ставив перед немічним гостем «пітанцію», додаток до звичайного чернечого столу, поліпшення. Часом це були свіжі, в меду зварені овочі. Іноді — кухлик козячого молока, варені голуб’ячі яйця, м’який, свіжий, овечий сир…

Брат Кандид читав.

Ухо вловило слова лектури й уява побігла барвистою стежкою минувшини, прозорої, мов кольоровий вітраж, запашної, як квіти з «дитячого Раю». Було це описане Іваном Дамаскином життя святого Йосафата — князенка індійського, магараджі, пильного учня брамінів.

Довго не турбувався ні бідою, ні смертю, щасливий, юний магараджа Йосафат, оточений розкошами й успіхами долі. Та якось углядів на вулиці прокажену людину.

І зник із душі спокій у Йосафата… Не міг знайти відповіді на тяжкі питання, що заполонили його розум. Аж поки не прийшов із далекої, нубійської землі мудрець Варлаам. — Приношу тобі, князю, — сказав він, — зацний самоцвіт. Він привертає зір духово сліпим. Лікує душевні немочі, відганяє лихих духів. Але побачити цей самоцвіт може тільки і єдино той, хто має сам чисту душу а серце праведне й добре. Кожний бо інший, як гляне на цей самоцвіт — неминуче осліпне!..

У Карльосовій думці барвними хмарками линуть образи тих, що прагнули скарбу того…

Чи ж не є це вічно-притягальний, таємницею сповитий, вічно-незнаний і вічно для людства бажаний самоцвіт святого Ґраля?

— У серці нашому мусить він бути! — говорив патер Інніґо. — «…і вирікшись трону свого та володарства земного, таємно відійшов із мудрцем Варлаамом Йосафат-магараджа й остав при старому вчителеві своєму, навчаючись мудрости й служачи Богові…»

Карльосів погляд з безмежною ніжністю обіймає фіялкові далі — там! — за вікном… і голі стіни простого рефектара, і злотисті, малі хлібці на виплетених із польових волокон кошичках… і постаті милих йому братів, і отця ігумена Ліберата…

— Лишитись тут!.. На завжди?.. Чи ж не кличе мене голос Божий словами проказаними до учнів Емауських: «Mane nobiscum, quoniam adves-perascit…»¹¹⁴. Може ще далеко до «вечора»… але ж ясний «день» мій пригас уже, враз по світанку… От, так спустити на очі, — і на душу! на серце! — каптур мовчання й забуття, як ті ченці, що ось устають з-за стола?..
* * *

— Сьогодня зайшов я далеко, за стежку караван… Аж до горбка, де лежать руїни маленької фортеці з розколеними білими стінами… — оповідав, по вечері, на рекреації Карльос.

Півколом-вінком посідали ченці у дворі, на землі. Мимохіть перейняли вже дещо зі східніх звичаїв…

Ледве тріпоче срібними листочками оливка над колесом святої Катерини. Коло вежі-каплиці з перервами обзивається червоний вогник лямпади: «Серце моє світ возлюбило, і ось Я з вами до кінця світу!»

— А! Це ж — «Мертва Оаза»! — відзивається брат Дженаро. — Зблизька то тільки купа каміння. Але в скелі — висічені келії…

— Так! Ще тримаються рештки дверей, з вирізаними хрестами замість віконець…

— Так давно це було, що вже ніхто живий і не пам’ятає, — забирає голос ігумен. — Жив там пустельник… Зберегла про нього пам’ять людська тільки те, що міг одним рухом утихомирити кожного хижого звіра.

— Кажуть люди: досить було, щоб учинив знак хреста, а лев ставав спокійний і тихий, як овечка.

— Як підеш, гостю наш, у дальшу мандрівку, — радить брат Евзебій, — візьми з собою каміньчик звідтіля. Побачиш: звір не підступить до тебе!

— Не чув я там жадного слова, — задумливо продовжував Карльос, — але ж якось так дивно було! Ніби ясно в душі відзивалось кілька разів усе одно й те саме слово: «Почекай!..» кілька разів усе одно й те саме слово: «Почекай!..» І таким спокоєм повіяло на мене від тієї купи каміння…

— То ж піди туди ще, сину, — поважно порадив отець Ліберат. — Піди! Візьми з собою їсти, пити. Пробудь там трохи. Місця, де довго молились праведні люди, овіяні їхнім духом… Побачиш, що й на тебе пішле ласку свою незнаний людям Божий Святий.

Карльос послухав ігуменової ради. По кілька день проводив самітно в «Мертвій Оазі.» І справді: ніколи не заблукав туди жадний звір, не заповзли отруйні гади. І каравани обминали це місце. Кочовники боялись його, гадаючи, що «живе там дух пустельника!..»

Вірили, що саме тому й висушив він джерело, щоб живі не турбували марнотою своєю вічного спокою, що здобув його він там своєю святістю…

Пошана номадів до «дервішів води» виросла мало не в авреолі для Карльоса. Живим бо лишився він після рани «самого» Абу Джема, що прозивали його «Стрілою Азраїловою».

Відомо було й те, що славний і гордий Абу Джем, який — відколи рука його почала тримати зброю, — ніколи не зганьбив себе невлучним ударом, — перепросив «босого дервіша» і то — навколішках! Перед усіма! Широко-далеко бігла слава і про те, що Карльос — «зранений у серце рукою Абу Джема» ожив. І йому «мертвому» не зашкодили шакали.

— Босий ходить пекучими пісками, чого ніколи не роблять і «дервіші криниці»!

— Від ран, повніських хробаків, вилікував ель-Кебірового верблюда!

І легенди росли, розрослись довкола висохлої від немочі постаті дон Карльоса.

— Людська уява, як і пустиня повна марева! — — ласкаво всміхався патер Ліберат.

І Карльос жив серед тих міражів-марев…

— «Чекай!» — звучало в ухах «попередження», Мертвої Оази.

— Чекай! — умовляли ігумен і ченці.

Але ніхто не міг би сказати, чого саме мав чекати Карльос.

Коли ж уже настільки набрався нових сил, що міг би продовжувати мандрівку до головної своєї мети, все ще не відходив Карльос із загубленого в пустині, малого, напів зруйнованого манастиря. Була певна віра в усіх, що «голос Святого» не дурно озвався.

А патер Ліберат плекав у серці думку: — Чому б таки й не остатись назавжди в Мертвій Оазі набожному прочанинові? Адже скрізь на землі повинні бути святі!.. І тішився старий ігумен вірою — чи мрією! — що відродиться колишня Тебаїда… з їхнього манастиря вийде початок її! — А з «новою Тебаїдою» відживе й дух стародавньої Церкви, чистий, радісний і простий…

Та й буде ще одна цілком щаслива душа християнська, бо ж: — Що доброго можуть мати ті вбогі люди по великих містах?

* * *

Карльос тількищо скінчив свою скромну цену в Мертвій Оазі, коли з тіні, що вже почала стирати різкі, соняшні плями, виткнулись двоє їздців.

— Дервішу праведний,— схилились перед Карльосом — най милість Всемогутнього буде над тобою! Просимо помочі твоєї! Лихі духи напосілись і опанували того, що найняв був нас… Довезли ми його до «криниці дервішів», — але — чи дочекає він ночі? Відає те тільки Всемогутній! Ото ж…

І один з бедуїнів простяг Карльосові шматочок пергаменту.

Лясерда напружив зір. На клаптику було виведено рукою патера Ліберата:

— Вертайся швидше, сину! Світло твоє розсвіталось.

Карльос мовчки всів на верблюда.

Повна пітьма огорнула вже манастир, коли він зі своїми попутниками спинився на тихому дворищі, біля криниці.

Дві чернечі тіні ясно закреслювалися на тлі новопоставленого біля «Колеса Святої» намету, освітленого зсередини. Там же, тихенько жував листя припнутий до пакола нерозсідланий осел. З обох боків його сідла — спокійно дивились до зоряних очей жовтавим поглядом два розсвічені ліхтарі.

— Ой, щось видко далеко та Мертва Оаза — почулось із намету.

Лясерді захопило дух, а серце затріпотіло в грудях: без вагання, цього разу, пізнав і повірив! Був це знайомий і любий «круглий» Херонімів бас!

Карльос гарячково рвонув за полу намету.

І Херонімо тримав уже в своїх обіймах свого «Карліто».

Так пізнавав Карльос — тільки самий голос! Той же, хто ним говорив — був не до пізнання! Не дуже пізнавав і Херонімо свого «Карліто».

Правду казали ченці: дон Карльос був подібний до «Павперелльо» — святого жебрака Франциска, з його літерою Т на обличчі!

— З душею було б мені легше розлучитися, як бачити, що йде у світ, мов останній жебрак, мій босий Карліто… Кам’яні груди Хіральди¹¹⁵ не витримали б і тріснули б із болю!— хвилювався старий джура та витирав рукою очі й сиві вуса, що тремтіли вкупі з гостренькою — як білий листочок — борідкою. А Карльос усе ще вдивлявся з жахом на те що вчинила пропасниця з кремезним, раменатим атлетом.

Загострений — як стрілка соняшного годинника — Херонімів ніс пропускав крізь ніздрі і перетинку світло, ніби крізь промащене полотно. Великий борлак недорічно стрибав під жовтою шкурою тоненької мов у дитини шиї. Блискучі очі втягло в чорні ями, немов аж до піднебіння.

Могутнє тіло розтануло на широких кістках, що обтягала їх щільно жовта шкура. Був це не Херонімо, тільки ніби його привид… тінь його…

Карльос тримав у своїх холодні Херонімові руки й ловив кожне слово з його уст. І болість, що її розбуджував погляд на цього підрубаного дуба, пригашувала ту радість, яка була заграла, коли Карльос почув, як Херонімо привіз йому «еспанське світло». То ж таки й справді: аж із Еспанії, уважно й обачно віз Херонімо дві свічки в ліхтарнях:

— Завжди дві! — висвітлював старий джура. — Дві розсвічував на одно, бо, що як би одна вгасла? Не давав я обітниць нести їх пішки в руках! Але ж день і ніч, — без перестанку! — палали вони. Я тільки зміняв догаряючі огарки.

Карльос нахилився й поцілував старого слугу:

— Знаю, Херомо, що тобі ніколи й ні в чому не було перепони! — І усміхнувся. Усміхнувся вперше від часу як покинув похід доньї Хуани.

— А що б ти зробив, як би погасли ненароком ті твої — обидві — свічки?

Джура підніс вгору палець: — Я теж і про це подумав! — витяг із-під сорочки кисет, що висів на грудях. Виймав звідти: золоті монети, вервицю, кресало і губку: — От цим розсвітив би знову! І було б це знову «еспанське світло!» Бо ж тут — вогонь з Еспанії! Візьми!

— І не тільки цей, у ліхтарнях, приніс ти друже! Приніс ти й у серці вогонь з Еспанії, що не можуть його загасити ні труди, ні рани, ні пригоди…

— О, пригоди! Тих зазнав я досить! — закрутив головою Херонімо.

І повертав уже кілька разів до початого оповідання, як — порадившись із патером Інніґо та діставши від мажордома досить золота на подорож, був він Карльосовою тінню, що йшла у віддалі за Лясердою.

— Та ж то й Триполіс!.. Пошли, Боже, тому, Вавилонові сарацинському, долі Содоми й Гомори!

Що вже находився потім Херонімо і сюди й туди! Що вже начекався і там, і тут! Ніколи бо не рушав у путь-дорогу самотній, тільки з караваном.

— Про свічки дбаючи!.. А ті каравани не ходять по пустині як водоноси по Мадриду! І, мабуть, не знайшов би свого Карліто, як би не Марилена… благослови її Свята Діво дель Піляр!

— І знов Марилена? — підніс Карльос здивовано брови.

— Та ж таки вона! — притакнув старий. — Не забув ж ти тієї гітани ясновидки, що в Бурґосі долю твою ворожила? Перед від’їздом іще ходив я до неї. А вона — мов із книги читала. «Не лицаря, каже, бачу, а жебрака босого,.. Серце своє в руці несе. І падає… І найнегідніші зі всіх звірят, страхополохи, що тільки мертве жеруть, кров християнську хлепчуть… Але, — каже, — встане! І знайде, що треба!»

— Це вона, певно, про світло те, що ти мені привіз, Херонімо!

— Та ж тепер і я сам це бачу! Але ж тоді!.. Голова мені обертом… душа примира… Мав тебе стерегти, як око!.. А от, мало не дійшов до самого Єрусалиму, тебе шукаючи. Де шукати? Літає моя думка «зі склепу на горище.» Як знайти людину в безмежній пустині? Питаюся, де можу, кого можу! Та ж ти йому — про діло, а воно тобі — про минулу середу!.. Просив я чуда… Як наша володарка вбога… І таки — бач! — сталося!.. На краю пустині, в селі — якщо селом можна назвати таку купу сміття, що не тільки без церкви Божої, але й без каплиці!.. без дзвону, навіть, аби задзвонити на «три Ангели»¹¹⁶.

— Нагодився мені старець один із шолудивим верблюдом … «Так і так, — говорить, — дякуй Всемогутньому! — каже той нехрещений… Можу тобі, чоловіче, — мені, тобто! — про дервіша босого про тебе, тобто, — розповісти й чимсь йому — тобі, тобто! — віддячитись.» І почав розповідати… і як тебе шпигнув ножем той дияволів небіж, син Варави¹¹⁷…, як пси пустині — шакали, кров твою хлептали… Достометно, як Марилена те казала!.. І як ти його верблюда паршивого з пархів вилікував… Все розповів і показав шлях.

— А тепер уже не розлучимось, Херонімо! Підемо разом до Святого Гробу…

— Підемо… тільки не разом! Ти — до Святого Гробу Христового, а Херонімо — до гробу власного… хробаків годувать!.. І мене вже, сину моєї душі, від тих хробаків уже не вилікуєш!..Як того шолудивого верблюда! Та ж не буде жалю мені, Карліто! Бо вмерти — прецінь кожний колись мусить!.. А я ще перед смертю обняв тебе, Карліто de mi alma… Жаль тільки… що далі вже ти підеш знову сам…

На хвильку майнула було думка: — Чи сказати про Енріко? Таки ж він — із роду доньї Каталіни!

Але враз думка ця згасла: — Хай ліпше Карліто про нього не має пам’яті, як він сам її втратив!.. Нехай і рід доньї Каталіни забуде про нього! Не гідний бо він роду лицарського, коли цноти лицарські втратив!

У день св. Марії Магдалени поховали Хероніма біля самого Колеса св. Катерини, під старою оливкою, де відпочивали померлі брати.

Вмирав старий джура радісно. Аж ченці дивувались, що й «світські люди в такій відірваності від світу» жити можуть.

— Нам — це легше, — ствердив отець Ліберат.

— То ж і в Приповістках своїх, — вірш 18-ий — Соломонова мудрість говорить: «Брат, коли його підтримує другий брат, є немов фортеця укріплена.»

А ввечері, на свято Сант Яго¹¹⁸, патрона Еспанії, 25 липня, Карльос вирушив у дальшу путь. Дотримав слова, що дав його вмираючому Херонімові: пішов із караваною. Відходячи, віддав патерові Лібератові золото, що приніс джура. І просив, щоб, поминаючи Хероніма, молитись, — як він це любив — «усім святим, що наймення їхнє починається на хоту — тобто літеру « «Г»¹¹⁹. Як: Херонімові, Хозе, Хуанові та іншим…

— «Убогий простягає руку свою по дар, говорить св. Іван Золотоустий. Але дар приймає Христос» — сказав ігумен. — Від Христа ж — приймемо частину й ми… Але, половину, з ласкавості своєї та з милосердя християнського, віддай на світло при Гробі Господньому.

* * *

— Дивні діла Божі! — звів очі до неба брат Кандид. — Мертвого його ми з братом Евзебієм підібрали. А отже: видужав! І зустрілися ті двоє в пустині!.. І світло своє згашене знайшов!

— «Чорною ніччю, по чорній скелі повзе чорна комашинка — а Господь бачить її» — зацитував вірш із корану патер Джіролямо.

Знов мудрість нехрещених. Бо інакше, як би міг сперечатись та воювати з ними?

А патер Ліберат згідливо притакнув головою:

— Бачить! І направить куди треба.